Совєтська вулиця 1919-1948

Наприкінці листопада 1919 року знову повернулися до Шостки червоні завойовники «Совєтской власти» та відновили діяльність вже третього свого ревкому в тому ж самому будинку по Садовій (№51/71) , де діяли перший та другий ревкоми. На фотографії членів ревкому бачимо майже усіх шостенських комуністів, кількість яких тоді була менше 30 чоловік [99, 41]. Вони спромоглися доволі швидко, у лютому 1920 року, організувати вибори депутатів до «Поселкового Совета рабочих и красноармейских депутатов». Новобраний Совєт продовжив більшовицьке втілення «диктатури пролетаріату» стосовно розподілу квартир в націоналізованих будинках вищих заводських чиновників та шостенських «куркулів». Кожна кімната квартири заселялася робітничою родиною, у панські хати переселялася «з халуп біднота» [6]. Таким чином офіцерський та чиновницький квартали Садової вулиці стали пролетарськими. За цієї, уже другої націоналізації «Советской власти» вулиця Садова офіційно стала зватися Совєтською, а в народі вона й досі залишилася Садовою. Церковну площу навпроти ревкому більшовики перейменували у площу Красної Армії. Найбільше націоналізована ревкомом Глухівська вулиця стала зватися на честь Карла Маркса. Також більшовики примусили змінити свої назви усім вулицям праворуч та ліворуч Совєтської вулиці. Затишна Міщанська вулиця разом з провулком була звеличена ревкомом Пролетарською назвою, так само й сусідня Знаменська вулиця була вшанована Краснознаменною назвою. Гомінкій Базарній вулиці разом з провулком дісталося ім’я Толстого, а святковій Ярмаркова – ім’я Марата. Воскресенська вулиця, уздовж західної сторони кладовища, перетворилася на вулицю Леніна. Офіцерській вулиці, розташованій між вулицями Леніна та Толстого, надали ім’яТроцького.  Єдиною вулицею, якій не змінили більшовики назву, виявилася непримітна між вулицею Марата та провулком Толстого сумна Кладовищенська вулиця.

Пороховий завод отримав нового керівника Андріяна Яковича Кустова (1919-1923), який звався управляючим заводом, а не як раніше з 1872 року – начальником заводу.  За управління Кустова пороховий завод став офіційно зватися Шостенським заводом №9 без вказівки, що він є пороховим, а просто названий номером проігнорованого шостенцями більшовицького партійного виборчого списку 1917 року. Завод ледь працював, пролетарі голодували, продукуючи в майстернях усілякий «ширпотреб», здебільше – алюмінієвий дріб’язок виделки, ложки, для обміну їх на харчі. Заробітну плату «трудящі одержували натурою (борошном, крупами і ін.)» [85]. Свою худобу вони випасали  навколо заводського ставу та ходили рибалити до нього стежкою в обхід головних воріт, за попівською хатою, болотистою низиною (терасами) вільшаника [65, 7]. Безперебійно всі страхітливі роки громадянської війни виробляв набої для Червоної армії Капсульний заклад. Він відзначився своєчасним постачанням патронів військам червоних у битві за Тулу з білими Денікіна, за що й отримав 25 квітня 1921 року орден Трудового Червоного Прапора від Президії ВЦИК (Всероссийского центрального исполнительного комитета).

У квітні 1920 року, за ініціативи партійця П’єра (Бескровного), створено в поселенні Шостка комсомольську організацію. Установчі комсомольські збори шістьох десятків молодих робітників порохового заводу відбулися 17 квітня 1920 року. Першим секретарем комсомолу було обрано Бєляєва М. К. [8].

У серпні 1920 року створено Шостенський повіт, до якого увійшло містечко Вороніж та п’ять волостей зі складу колишніх сусідніх повітів. Зокрема з Новгород-Сіверського повіту – Івотська волость, з Кролевецького – Клишківська та Чапліївська волості, з Глухівського – Локотська та Ямпільська волості. Проте Шостка аж ніяк не змінила свій статус поселення, що й видно з «Спец. Карты Евпроейской части Россіи» 1921 року, на якій Шостенський пороховий завод написано літерами містечка, а поселення Шостка – літерами села, що має більше ніж півтисячі дворів.

5 жовтня 1920 року відбувся перший Шостенський повітовий з’їзд Совєтов, де обрано виконком з 15 чоловік, з яких 8 були більшовиками. Головою Шостенського повітвиконкому став більшовик Гапоненко Г.С.  , а завідуючим народною освітою – більшовик А.Кузьмін, присланий ЦК КП(б)У ще у листопаді 1919 року на допомогу шостенським більшовикам [99, 44, 41].

Восени 1920 року всі комуністи та комсомольці Шостки отримали зброю і переселилися до триповерхової казарми (Леніна,40). Наприкінці 1920 року вони згуртувалися в батальйон частин особливого призначення (ЧОН) під командуванням І.І.Пересипкіна [99, 46]. Штаб ЧОН знаходився в кутовому націоналізованому будинку Совєтської вулиці (нині на його місці стоїть новий приватний будинок, вул.Леніна,37).  Чонівці вели бойові дії з повстанськими загонами, що перешкоджали більшовицькій «реквизиции» хлібу в селян Шостенського повіту. Повсталі селяни змушені були протидіяти зброєю агресивному воєнному комунізму з його насильницькою політикою грабежу українців під виглядом збору харчів для все ще голодної Москви.

У неділю 7 листопада 1920 року до 3-тьої річниці пролетарської революції вийшов перший номер шостенської газети «Последний бой».  Як бачимо з заголовку, це була «газета шостенского уисполкома и упаркома», тобто була газетою Шостенского повітового виконкому та повітового партійного комітету. Вартість більшовицької газети становила аж 3 рублі. Редакція газети знаходилася в будинку управління порохового заводу на Совєтській вулиці (вул.Леніна,36). Першими її редакторами були «Ушаков, Г.Петрунеко, А.Кустов» [99, 45]. Друкувалася газета в «Типографии Шостенского Порохового Завода» накладом «1000 екз.». Виходила вона по неділям. Перші випуски «Последнего боя» під №№1,4,5 та 6 зберігаються в Сумському обласному краєзнавчому музеї. У цих чотирьох номерах газети, призначеної нібито й для селян молодого Шостенського повіту, не знайдете жодного українського слова. Це був місцевий друкований орган оновленої Російської більшовицької імперії.  Єдині, як бачимо з заголовку газети, «революційні» мовні зміни сталися в написанні слова «Шостенского» через «о», а не так, як раніше за царя, через «а» – «Шостенскаго». Наступного 1924 року  при газеті  створено  робкорівський гурток під керівництвом більшовиків Химченка С.А. та Безкровного П.Ф., останній став редактором міської газети [44].

«Уисполком и упарком» перебували у ревкомівському будинку (вул.Леніна 51/71). Також там знаходився новостворений повітком комсомолу – на першому поверсі під «упаркомом», повітком КП(б)У. Секретарем КП(б)У Шостенського повіту був у 1921-1923  роках червоний партизан Дем’ян Коротченко (1894-1969), уродженець села Погрібки над Десною, де впадає річка Івотка.  Партизан-більшовик «Дьома» восени 1918 року винищував панів, палив панські будинки не тільки по річці Івотці, а й за Десною, зокрема в селі Дробишеві [23, 57]. Пам’ятник партизанові Коротченку стоїть в хащах на території порохового заводу (нині завод «Зірка»). До нього зовсім «заросла народная тропа». Погруддя в кашкеті з зіркою стоїть на обідраному злодіями металу безіменному постаменті. До речі, на фотографії робітників Шостенського повітвиконкому 1921 року Коротченко сидить по центру не в кашкеті з зіркою, а в світлій шапці.

1920 року в Шостці було створено відділення ВУКОПМІСу – Всеукраїнського комітету охорони пам’ятників мистецтва і старовини. Цікаво, що один з членів шостенського відділення Верховець вивчив чимало документів порохового заводу і зробив спробу написати історію заводу та Шостки. Рукопис придбав за гроші шостенський УПОЛІТОС (управління політичної освіти), але не для того, щоб надрукувати, а для того, аби звинуватити автора у вихвалянні дореволюційних благодійників, попів та генералів, і засадити Верхівця до чернігівської в’язниці [20, 47].  Зрозуміло, що за більшовиків дореволюційна історія Шостки мала бути чорною, тому й не маємо ні історії Верхівця, ні жодної згадки про шостенський районний музей, що «найактивніше охороняв пам’ятки у середині 1920-х років» [20, 44]. Навіть не знаємо імені Верхівця, немає його і на тих документах з його прізвищем, що зберігаються в державному архіві Чернігівської області, до якого я письмово звертався. Можливо, у когось з шостенців є рукопис Верхівця з історії Шостки, згаданий у газетній публікації 1989 року старожилом Шостки Приходьком А. Й. [66]. Він у 1920-1922 роках навчався в останніх класах шостенської семирічки і мав гарний почерк, тому переписував папери Верхівця, який, мабуть, тоді був його вчителем історії. Інший старожил, Квашин, у своїх споминах опублікованих у 1990 році, пригадує, що у 1920-х роках він знав двох шостенських краєзнавців, прізвища яких зітерлися часом, як і їх записки з історії Шостки досі ніким, на превеликий жаль, не віднайдені [37]. Де ж поділися ці краєзнавці в 1930-ті роки разом з їхніми ніколи не друкованими працями?

1920 року Шостенське технічне училище засноване в 1917 році стало вищим технічним навчальним закладом –  ШХТТ – Шостенським хіміко-технологічним технікумом (виходить, що технікум, за комунобільшовиків, був інститутом, а шосткинська профшкола – технікумом) [52, 139]. Управляючим (ректором) технікуму призначили викладача колишнього техучилища позапартійного інженера Машкіна О. М., а комісаром («политическим уполномоченым») техникума призначили комунобільшовика Настюху І.Г. Технікум мав два факультети хімічний та механічний. Студенти  навчалися за програмою ВТУЗів з підготовки інженерів вузького фаху [99, 53]. Зрозуміло, що найпрестижніше було отримати по закінченні ШХТТ звання інженера-хіміка з виробництва пороху та вибухових речовин, а вже потім йшли: хіміки-аналітики, механіки хімапаратури та спеціалісти з виробництва паперу [65, 9].  Перший випуск 30-ти інженерів відбувся в 1923 році.

У травні 1921 року запрацював при технікумі підготовчий робітничий факультет імені голови Совєта Народних Комісарів УСРР Раковського Х.Г. Знаходився він в націоналізованій офіцерській квартирі з північної сторони поштово-телеграфної контори (нині оглядова поліклініка по вул. Леніна,30). Деканом шосткинського робітфаку було призначено комісара технікуму Настюху [52, 139]. «Контингент учащихся» робітфаку не перевищував трьох сотень осіб [44]. До навчання на робітфаку приймалися в першу чергу діти робітників та діти селян-незаможників за направленням від підприємств, профспілок, комітетів незаможних селян, партії комунобільшовиків та її виконавчих (совєтських) органів. Робітфак разом з технікумом мали стати кузнею середньотехнічних кадрів пролетарської (трудової) інтелігенції заради заміни «чужих враждебно настроенных специалистов, оставшихся у технического руководства весьма важного оборонного завода» («дев’ятки») [53, 111]. По трьох роках навчання на денному відділенні (чотирьох на – вечірньому), випускники отримували середню освіту та ставали пролетарськими студентами ШХТТ. Перший випуск робфаківців відбувся в 1924 році.  На фотографії, зробленій у дворі будинку робфаку, бачимо усіх перших пролетарських випускників разом з викладачами та управляючим Шосткинського заводу №9 Мосєєвим Федором Леонтієвичем (1924-1926).  Вгорі, під кроною дерева, промовисте гасло мети прискореного навчання – «Вперед к социализму». У 1925 році в ШХТТ став зватися Індустріальним політехнікумом, відповідно до розпочатого ХІV з’їздом ВКП(б) з грудня 1925 року періоду індустріалізації СРСР. У політехнікумі працювало 20 вчителів Укрпрофоса Главпрофобра НКО (Народного комісаріату освіти), які навчали 256 студентів [44].

Сусідній з робітфаком двохквартирний чиновницький будинок, по правій (південній) стороні за поштою, заселили родини робітників порохового заводу (Леніна,28). 1921 року поряд з робітфаком, з лівої (північної) сторони до заводоуправління, розмістився на Совєтській вулиці Державний банк разом зі своїми службовцями у націоналізованих будинках чиновника (Леніна,32) та його прислуги (Леніна,34). Держбанк вибрав собі будинок прислуги (Леніна,32), у якому знаходилася колись перша поліція порохового заводу позначена на плані ШПЗ 1871 року.

З початку 1920-х років праворуч Совєтської вулиці пішли рости забудовою по дорогам між артільними городами нові заводські вулиці. Першою забудовувалася самозахватом земель дорога від заводоуправління до дореволюційного «Лагеря местной артилерийской команды» з кількох казарм-бараків заводської караульної служби (нині на території «лагеря» розташована школа №10). Ця піщана дорога до караульних бараків стала зватися наприкінці 1930-х років вулицею Ворошилова. Інші вулиці теж розташувалися по старих дорогах між городів та навколо них – Фрунзе, Пушкіна, Крилова, Набережна, Молотова та Сталіна. На останній вулиці, за спогадами старожилів, було невелике озерце праворуч від будинку №20 та униз на ярку. На витоку з озера був місток, нині залізобетонна труба по Совєтській вулиці, а далі в лузі, праворуч під береговою терасою, була велика джерельна криниця. Старожили вважають, найкращі родючі землі є якраз над озерцем, над ярком поміж городів вулиць Сталіна (права сторона) та Пушкіна (ліва сторона) до так званих «могилок» на тодішньому пустирищі (нині територія ДержНДІХП). Там, на пустирищі, виник у 1920-х роках новий заводський кінний двір (фурштат) між ярком і дорогою до Горбатого мосту, до другого входу на завод. Перед кінним двором ще до війни були малопримітні могилки, поодинокі і братські, кажуть, що в них були поховані загиблі на заводі порохнярі. Також була там й так звана «шведська могила», до 5 метрів у діаметрі та в метр заввишки. З опису старожилів, здогадуємося, що вона схожа на інші так звані «шведські могили» під Вороніжем, де теж шведи не були. Як правило, «шведські могили» виявляються звичайними дохристиянськими курганами. А якщо цій шосткинській «шведській могилі» теж тисяча років? Взагалі таких могил-курганів мало бути тут, у важкодоступному, захищеному болотами місці, декілька, бо родючі грунти заплави дозволяли оселятися людям ще в сиву давнину. На жаль, і та єдина шостенська «шведська могила» потрапила наприкінці 1960-х років на територію Шосткинського філіалу Казанського науково-дослідного інституту хімічних продуктів (КНДІХП). Погодьтеся, «шведська могила» могла бути найкращим свідченням давності заселення нинішньої території Шостки. До речі, за споминами старожилів з вулиці Набережної, що мешкають неподалік від «шведської могили», на їхніх городах у довоєнні роки були повсюди великі трухляві соснові пні. Цікаво, що під час корчування пнів знаходили під ними в землі товстезні, у два обхвати, смолисті стовбури сіверських пралісів. Здається, такі ж самі за товщиною колоди неподалік, у лузі за криницею, вивернули з торфу солдати військової частини, коли копали у 2002 році канаву по межі своєї території між колишніми мостами через річку Шостку – Горбатим та Залізничним. У час існування цих довоєнних мостів луг був у суцільних кар’єрах та заростях [65, 2]. На плані 1897 року вказано ліворуч (західніше) Горбатого мосту торф’яне болото, на якому прокреслено лінії канав меліорації до лівого берега річки, що ділять всю приналежну заводу площу лугу, у 300 метрів довжиною, на прямокутники. Мабуть, це ї є ті кар’єри з видобутку торфу, згадувані старожилами. Можливо, у цих місцях  і знаходили учні кістки мамонта, що зберігаються у міському краєзнавчому музеї.

У серпні 1921 року прибув до Шостки з Києва карбат (караульний батальйон), спеціально сформований для охорони порохового заводу з червоноармійців 3 батальйонна 5 полку Київської окремої бригади. Командиром 2-ої роти карбату був призначений білорус Созонт Наумович Анципович (1892 р.н.),  колишній прапорщик царської армії, звільнений з неї після тяжкого поранення 9 липня 1917 року [Дані з архіву О. Бондаренка м. Шостка]. Карбат розмістився в казармі, яка відтоді стала зватися Красною казармою. Невдовзі територію заводу оточили колючим дротом і взяли під охорону солдати карбату. Прохід через територію заводу залишався для шостенців ще вільним, а проїзд кіньми суворо заборонявся [65, 7]. З такої причини шостенцям приходилося підвозити саморобними візками зерно до діючих на греблі двох заводських млинів з водяними турбінами [37]. На шлюзах жінки прали білизну.  Річка Шостка була чистою, рибною і росли на ній білі та жовті лілії. Купалися в місцях з назвами «Бабська», «Кінська» та «Коса» [65, 2].

У вересні 1921 року запрацював в Шостці учбовий клуб, що знаходився в дореволюційному «Сборному и персональному покою для рабочих» – спареному дерев’яному сараї одразу ліворуч за головними заводськими воротами (за нинішньою першою прохідною). Завідувачем учклубу призначили Митю Чечуліна [65, 9]. Він навчав поголовно безграмотних, неписьменних червоноармійців військовим наукам, малюючи їм на стінах «разборку и сборку» гвинтівки, кулеметну механіку та прийоми рукопашного бою [125, 22]. Талановитого Чечуліна запримітило червоноармійське начальство й спрямувало в 1923 році навчатися до Москви, де він згодом став головним архітектором Москви (1945-1949), народним архітектором СРСР (1971), Героєм Соціалістичної Праці (1976) Дмитром Миколайовичем Чечуліним (1901-1981).

У 1921 році відкрилася в Шостці профтехшкола (57 чол.) з дворічним терміном підготовки слюсарів, електромонтерів та лаборантів за програмою технікуму, тобто набиралися до навчання учні, які вже закінчили семирічку [65, 9]. Профтехшкола (ПТШ) перебувала в старій народній школі по вулиці Садовій (Совєтській, нині вул. Леніна, там де ЦЄВ). У 1924 році профтехшколу було переведено в приміщення колишньої приватної жіночої гімназії [65, 9] (нині на її місці перукарня в буд. №26 по вул. Карла Маркса). У 1925 році профтехшколу перейменували в Індустріальну профтехшколу (ІПТШ).

У 1922 році в поселенні Шостка діяло шість повних і неповних середніх шкіл, де навчалося 1219 дітей [99, 53]. Мабуть, усі діти шкільного віку були залучені до навчання. Для ліквідації неписьменності серед дорослого населення були створені дві школи лікнепу та вечірні курси для робітників заводу з учителями з числа письменних робітників та службовців. У 1925 році в Шостці діяла семирічна та три початкові школи, де навчалося 1254 учнів й викладали 37 вчителів [28, 587]. Порівняно з 1914 роком кількість вчителів зросла на 5 осіб (з 32 у 1914 році [36, 110,111]), а ось кількість учнів зросла наполовину (з 800 у 1914 році [115]). Отже, на одного вчителя в 1925 році припадало в середньому 33 учня, тоді як до революції – 25.

У 1923 році з’явилася в Шостці школа фабзавуча – фабрично-заводського учнівства, до якої набирали підлітків з три-чотирикласною освітою (нинішнього 2013 року  ПТУ-10 мало б відсвяткувати своє 90-річчя). Школа знаходилася в одноповерховій дерев’яній будівлі перед головними воротами (входом у завод), потім там, до побудови у 1950-х роках нової першої прохідної, було бюро перепусток, згодом до 1960-х років – велогараж [32]. За три роки навчання підлітки отримували семирічну освіту та професії апаратників, хіміків-технологів і майстрів-токарів. Учні ФЗУ були активними дописувачами до заводської стінної газети «Факел рабкора», де в численних замітках щодо процесу їхнього навчання – гасання по всіх цехах на території заводу – називали себе «фабзайчатами». У 1925 році учительський персонал ФЗУ (фабзавуча) складався з 8 осіб, які навчали 49 учнів [44]. Перший випуск 15-х фабзайчат відбувся 1 липня 1926 року. Восени 1926 року в ФЗУ навчалося вже 90 учнів або ж три групи по 30 учнів. На фотографії третього випуску ФЗУ 1928 року бачимо всіх вчителів та все ще малу кількість учнів.  Четвертий випуск 1929 року, з набору 1926 року, був вже удвічі більший.

У 1920-х роках у заводоуправлінні, на третьому поверсі та у надбудові четвертого поверху («хорах») колишнього офіцерського зібрання, працював робочий клуб з кімнатами для самодіяльності, зокрема для хорового гуртка. Там була ще й центральна бібліотека, проте, за спогадами старожилів, найбільше відвідуваною робочими була більярдна з трьома столами та буфет при ній. Азартна гра потребувала культури, тому завбільярдною був довгий час нащадок давнього князівського роду Мещерських Сидоренко-Усатий. Не менш відвідуваним в Шостці 1920-х років було кіно та спектаклі, які дивилися влітку в Літньому театрі в Робітничому саду, а взимку – в Зимовому театрі, що був у довгому цегляному сараї поряд з головним входом до заводу [65, 5]. У генеральському саду, за будинком завкома (дореволюційний будинок начальника заводу, вул.Леніна,55), облаштували стадіон, де молодь займалася фізкультурою, також вона там ставила гімнастичні «фигуры». Панська Ротонда у панському парку стала комсомольською, її зайняв клуб «К.С.М.» Отже, у 1920-ті роки вулиця Совєтська була школярською, учнівською, студентською вулицею – центром культурної революції, комуністичної модернізації освіти в Шостці, заради створення нової комуністичної людини – совєтського шостенця.

Також Совєтська вулиця ще залишалася й базарною. Нова економічна політика (НЕП), запроваджена Леніним з 1922 року значно послабила гайки воєнного комунізму в Шостці. Пожвавішала роздрібна торгівлю на базарній площі, з центру якої прибрали каплицю за те, що вона була в хрестах і двоголових орлах – «символах двох сил, що гнітили разом народ: царя і церкви» [105]. З’явилися «частные торговые лавки и ларьки» насичені усіляким промисловим та кустарним ширвжитком. Але найбільше на площі було яток з булками, бубликами та «конфетками», які випікали та виробляли непмани Биховський, Моринець, Авілова [4]. На місці революційної трибуни березня 1917 року закрутилися, наче двигун навколишньої торгівлі, розмальовані каруселі Данили Псюркова. Відкрилися непманські магазини – крамниця тканин Горбаня, промтоварний магазин Зайковського, взуттєва лавка Альтшулера, комора з госптоварами Медведєва [79]. Загалом у Шостці в 1924 році нараховувалося вже 54 приватних магазинів та майстерень  з річним товарообігом близько 110 тисяч рублів. Конкурентом для новітньої шостенської «непманської буржуазії» на Базарній площі був кам’яний магазин робочої кооперації (дореволюційний офіцерський), хоча робкоп мав у 1924 році всього 15 торгових точок, проте – вдвічі більший товарооборот – 210 тисяч рублів [44]. Увесь персонал робкопу бачимо на фотографії 1924 року, зробленій біля колишнього офіцерського магазину, який втратив після революції свій навіс і відкрив нам свої гарні овальні вікна з переконливою робочою рекламою. За порядком на Базарній площі слідкувала єдина державна установа в торговому ряду Робітничо-селянська міліція, що розмістилася в колишньому будинку «полиции с карцером» та в розташованому поряд експропрійованому двоповерховому цегляному будинку купця Печінки  [65, 3]. На  правій (західній) стороні базарної площі між двома школами, великою та малою, знаходилися численні майстерні та лавки. У поселенні працювали два книжкові магазини та дві аптеки: одна – на базарній площі, друга – у лікарні в Госпітальному провулку. Хворих шостенців лікували 38 лікарів та сестер середнього медперсоналу [99, 55]. Мабуть, усі вони відображені на фотографії 1922 року.

18 лютого 1923 року вийшов перший номер заводської газети  «Факел рабкора»  [24, 174]. Це була «стенная газета рабочих и служащих Шостенского завода №9», яка друкувалася мізерним накладом двічі на місяць в заводські типографії на великих аркушах паперу сумнівної якості, які потім вивішувалися на стінах в громадських місцях [59]. Шрифт літер був крупним зручним для читання. Першим редактором був Олександр Іванович Антонов [58]. Газета була російськомовною, навіть українізація, що розпочалася з проголошення на квітневому 1923 року ХІІ з’їзді ВКП(б) політики коренізаціїї партії, держапарату шляхом використання службовцями місцевих мов, зовсім її не зачепила. Проте зачепила міліцію, яка стала зватися «Шісткенською Робітниче-Селянською», як то бачимо з написів на збережених шостенцями «Будинкових книгах», виданих адресним бюро міліції в 1920-х роках власникам приватних будинків. Такий український шісткенський варіант написання Шостки є природним, звичним за своїм походженням від існуючого до сьогодення найменування в подеснянських селах Шостки – Шісткою. Хоча в першій документальній згадці нашої річки вона названа не Шісткою, а Шосткою. Так це ж у грамоті 1551 року на земельні володіння Новгород-Сіверського монастиря, яка затверджувалася у Москві Іваном Грозним. Отже, грамота є змосковленим документом. До речі, останніми роками один старий шосткинський  краєзнавець родом з Підмосков’я пропагує свій варіант назви Шостки як Шустці, тоді, мабуть, й шосткинців треба перейменувати у шустенців. Чи звикнуть до цього чудернацького перейменування шосткинці, яким, мабуть, увесь міжвоєнний час, з 1920 по 1941 роки, так і не дали промосковські більшовики навчитися  поважати себе, називати себе по-українськи шосткинцями.

З 7-го березня 1923 року було скасовано поділ Чернігівської губернії на повіти та волості, замість яких утворили округи  (з 2-3-х повітів) та райони (з кількох волостей) [84, 261]. Шостенський повіт перейменовано в Шостенський район. Водночас він зменшився на три волості – Клишківську, Чапліївську  та Ямпільську, які стали двома окремими районами – Клишківським (з Чапліївською волостю) та Ямпільським. У Шостенському  районі залишилося три волості – Воронізька, Івотська та Локотська,  з 11 селами та містечком Вороніж, у яких проживало, за статистичними даними 1924 року, 39265 чол. [78]. У самій Шостці проживало 8828 чоловік [78, 84]. Виходить, що чисельність мешканців району перевищувало чисельність мешканців Шостки більше ніж у 4 рази. Отже, одинадцять навколишніх сіл та містечко Вороніж, мали чималий резерв робсили в разі відновлення заводу та розвитку Шостки, а поки що її населення зменшилося за шість після революційних  років на півтисячі осіб (1917р. – 9319 чол.). Сусідній, новоутворений 1924 року, Клишківський район з селами Чапліївкою, Лушниками, Погорілівкою, Тиманівкою, Собичами  та  найближчими хуторами  мав населення в 15307 чоловік. Проте район проіснував недовго. Уже в 1925 році його було розформовано з передачею території до Шостенського району, який увійшов до складу Новгород-Сіверської округи, яка безпосередньо підпорядковувалася столиці Україні Харкову, бо з 1 серпня 1925 року постановою ВУЦВК і РНК УСРР було ліквідовано губернії і губернські установи в Україні. Уся територія республіки поділена на 41 округ. Невдовзі з 19 серпня 1925 року Шостенський район став підпорядковуватися Глухову, куди був перенесений з Новгород-Сіверського центр округи, віднині Глухівської округи в межах 11 районів колишньої Чернігівської губернії [84, 266].

У згаданих вище даних Чернігівського статистичного бюро 1924 року Шостку вперше названо містом, у якому знаходилися: лісний та механічний заводи, 4 школи, 1 дитячий будинок («детдом»), 1 технікум, 1 профтехшкола, 4 бібліотеки, 1 профсільгосп школа, 1 фабзавуч, 1 робітничий клуб, 1 театр та 1 клуб комсомолу («К.С.М.»), поштово-телеграфна контора, залізнична станція Шостка на Московсько-Київській залізниці («М.К.В. ж.д.»), за чверть версти від міста [78, 84]. У Шостці проводилися,  так само як і до революції дві ярмарки:«2 ярм. 4 дня 8 базр. дней». Майже всі зазначені статистиками навчальні заклади були розташовані на Совєтській вулиці.

За даними перепису на 17 грудня 1926 року в Шостці проживало 8299 осіб (чоловіків 4081, жінок 4218) [147, 8] Переважна більшість населення (77,9 %) становили українці – 6466 чол., росіяни – 1327 чол. (16 %), євреї – 448 (5,4%), інші –58 (0,7%). Загалом у Шостці проживало 2590 родин. Порівняно з 1917 роком населення Шостки зменшилося більше ніж на тисячу осіб з 9319 до 8299. Проте кількість дворів (володінь) навпаки зросла наполовину – з 1082 до 1689, у яких нараховувалося 1886 житлових приміщень, але півсотні з них стояли порожніми [227, 8]. Виходить, Шостка незважаючи на зменшення населення активно розбудовувалася, мабуть, поспішаючи за умов НЕПу забезпечити кожну родину окремою хатою.

«В Ленинские дни 1926 года состоялось открытие памятника Ленина» там, «где кончается тенистая аллея» [17; 209]. Тобто «трехметровая фигура Ильича» постала перед шосткинцями на високому постаменті на краю липової алеї над вулицею Карла Маркса якраз навпроти гомінкої Базарної площі.  Хоча спочатку, за спогадами учасників траурного мітингу, що відбувся наприкінці січня 1924 року, пам’ятник Леніну було закладено на місці пам’ятника царя біля церкви Різдва Христового [37]. Гроші на пам’ятник Леніну збирали з  мітингувальників, потім з робітників заводу з відповідним записом у розрахунковій книжці. Також збирали гроші з селян Шостенського повіту. У пам’ять вождя повсюдно влаштовували «Ленуголки».  Навіть шостенський тубсанаторій (лікар Сербін Є.П.) спромігся урочисто відкрити 25 грудня 1926 року свій «Ленуголок» з численними фотографіями Леніна, зокрема у домовині, з траурним вінком навколо фото та віршованими гаслами; «Скончался учитель Ильич, не падай духом не хнычь, иди по его тропе, становись в ряды Р.К.П.», «Владимир Ильич! Спи спокойно! Идеи твои выполним».

З появою пам’ятника, заокраєць липової алеї навпроти Базарної площі став зватися площею Леніна, а вулицею Леніна звалася тоді в Шостці дореволюційна Воскресенська вулиця, розташована повздовж західної сторони кладовища (нині на її місці дитяча лікарня, дитсадок та п’ятиповерховий будинок №9 по вулиці Миру).

За спогадами старожилів, праворуч високого постаменту з вождем, вдягненим  у пальто, стояв бетонний, як-то кажуть старожили, «мужик з фонарем» (тобто «с лампочкою Иллича»), а ліворуч – «мужик з серпом». Скульптор І. Кавалерідзе мав достатньо зібраних з людей коштів, щоби до цієї трійки скульптур бетонного комплексу з кіоском, радіорубкою додати ще й кінобудку. Тобто відтворити на краю парку, перед Базарною площею Шостки, увесь тодішній комплекс ЗМІ: друк, кіно й радіо, якими комуністи мали здійснювати культурну революцію заради нового комуністичного класово-ненавистницького сприйняття шостенцями навколишнього світу. З кінобудки мали показувати кіно на екран-стіну кіоску. Цього виявилося замало, тому перетягли з Робітничого парку дерев’яний Літній театр, будівлю якого вже бачимо на фотографії 1927 року бачимо ліворуч пам’ятника Леніну. Поряд з кінотеатром розмістили тимчасові ларьки для продажу пива, ситра, морозива. З іншої фотографії, зробленої з трибуни у пам’ятника Леніну в 10-у річницю Жовтневого перевороту, бачимо, що на Базарній площі відбувалися якісь урочисті заходи за участю всіх школярів міста та керівників-більшовиків Шостки. Базарну площу прикрашав великий портрет Леніна, встановлений на довгому магазині непмана Зайковського. Виходить, що намальований Ленін дивився на бетонного Леніна, таким чином комуністичний дух ленінізму взяв під тотальний контроль Базарну площу, як-то раніше за царя контролювала її з 1868 року православна каплиця своїми молебствіями. З побудовою пам’ятника Леніну всі комуністичні ритуали відбувалися біля нього, навіть старти лижних гонок організовані  комсомолом взимку 1929 року до п’ятої роковини дня смерті вождя.

На початку індустріалізації СРСР Шостенський завод №9 було підпорядковано з 1924 року Вохимтресту Наркомата тяжпрома (ВХТ НКТП). Чи не з цієї вагомої причини селище Шостка отримало того ж року статус міста?

У 1927 році призначено нового чергового управляючого ШЗ№9 товариша Макитона, який уже звався директором. Відтоді директори «дев’ятки» змінювалися кожен рік. 1928 року директором ШЗ№9 став товариш Стахович. Знаменно, за нього розпочали будувати ліворуч кінотеатру на площі Леніна, на місці розкорчованого кутку парку повздовж вулиці Карла Маркса, двоє перших заводських триповерхових червоноцегляних житлових будинків для «комскладу» заводу – совєтських інженерів та майстрів – «итееровцев девятки» (нині будинки №39 та №41 по вулиці Карла Маркса). На фасадах будинків, вгорі від дахом, закарбовано в цементі 1928 рік, доволі оригінально вписаний в герб СРСР ­– серп, молот та зірку. Цим двом першим «гербастим» заводським будинкам надали номери 1 та 2 відповідно. Надалі нумерація нових заводських будинків велася за дореволюційною традицією в порядку їх зведення, незалежно від загальної нумерації будинків конкретної вулиці, де вони з’явилися. У 1929 році 3 та 4 номери отримали два нові триповерхові будинки по вулиці Короленко біля синагоги, де й розгорнулося основне житлове будівництво першої п’ятирічки. У 1934 році там вже знаходилося «дев’ять житлобудинків-гігантів з електроосвітленням і водопроводом, чого не було раніше в Шостці» [115].

З кінця 1920-х років більшовицька влада розпочала проводити в життя шостенців нове гасло «Детям – Леніну»: все, що зробимо дітям, – зробимо майбутній комуністичній державі. У кожній організації міста створювали «ячейку» під назвою «Друг детей», яка  збирала в своїх робітників кошти на одяг та взуття дітям з украй бідних пролетарських родин.

У 1928 році по вулиці Совєтській, у колишньому будинку штабу ЧОН 1920 року (нині Леніна,37) запрацювали заводські дитячі ясла – перший дошкільний заклад Шостки з пестування малят. Матері віддавали малят до ясел по черзі, «кожна дитина, пересічно, жила в яслах 20 днів» [115]. За рік «пропускали» через  ясла до 250 дітей робітників «дев’ятки».

У 1928 році на Совєтській вулиці відкрили першу в місті за більшовицької влади «Гострудсберкассу» в приміщенні Держбанку (Леніна,32). Уся відповідальність за збереженість  та цілість вкладів покладалася виключно на державу. Ощадкаса працювала щодня під промовистими гаслами на стінах приміщення: «Береги трудовую копейку», «Ни одного трудящегося без сберкнижки», «Сберкнижка – свидетельство участия в строительстве социализма». Не залишилася осторонь «сберкассовой» агітації й шосткинська молодь. Фабзайчата вивісили й свій повчальний плакат – «Старшего слушай умную речь – деньги в сберкассе надо беречь». Вкладникам ощадкаси виплачували 8% річних по звичайних вкладах, а по вкладах на строк більше 8 місяців – 9% річних. Слід врахувати, що середня заробітна плата робітника на заводі не перевищувала тоді й 100 рублів, з яких треба було обов’язково перерахувати внески своїй пролетарській державі на індустріалізацію, потім МОПРу – «Межнародной организации помощи революціонерам Запада и Востока» та ще деяким фондам-займам, що виникали з якоїсь ще вагомішої більшовицької причини.

У 1928 році церкву Різдва Христового, край дороги до заводу, закрили і перетворили в солдатський клуб. Бібліотеку для солдат розмістили при штабі військової частини (Леніна,51/73). Заводська стінна російськомовна газета «Факел рабкора» яскраво висвітлювала на своїх великих аркушах паперу всю ганебність релігійних пережитків та пагубність «антисоветских» настроїв заводчан, наставляла їх на путь комуністичної істини. 18 лютого газета відсвяткувала свій 5-річний ювілей, а 27 травня вона вийшла під новою назвою «Путь рабочего»: зрозуміло, робочий мав іти широкою дорогою до комунізму без церкви на путі. Друкувалася вона так само в заводській типографії вже на двох аркушах формату А-2. Незмінним редактором заводської газети, з часу її заснування в 1923 році, залишався  до 1935 року Антонов [57]. Ця оновлена назвою путьова «стенная газета рабочих и служащих  Шостенского завода №9»  виходила вже двічі на місяць. Вона, як будь-яка стінна газета, була сповнена сатиричних малюнків, віршів, тобто призначалася для публічного читання та тривалого висіння на видних місцях цехів. Наклад – 250 примірників російською мовою.

Наприкінці 1928 року в Шостці перебував Всеукраїнський староста Г.І. Петровський [24, 176]. У першу чергу він відвідав ШЗ№9, про що повідомила своїх читачів газета «Путь рабочего» за 31 грудня  1928 року. Петровський приїздив до Шостки напередодні виборів до Совєтів усіх рівнів, що відбулися в лютому місяці 1929 року. За спогадами старожилів, зима була сувора, температура повітря упродовж двох місяців коливалася в межах 20-30 градусів мороза. На передвиборних зібраннях теж було холодно, та й вибирати було ні з кого. По кожному одномандатному округу був лише один, вже зарані визначений ДПУ (ГПУ – Государственное политическое управление), кандидат у депутати, і ніхто зітхнути не смів проти нього. Загалом вибори проходили під гаслами – «Избирай до Советов! Советы – основа пролетарской диктатуры»  та «Хай живе ДПУ – вартовий диктатури пролетаріату». Зрозуміло, кандидат затверджений ДПУ набирав 100% голосів виборців.

1929 року газета «Путь рабочего» перетворилася з газети «рабочих и служащих» в  «орган бюро Партколлектива и Завкома Шостенского завода №9». Друкований орган партії і завкому мав чотири сторінки формату А-3 і розповсюджувався по цехах як звичайна, а не стінна, газета. Більшість газетних публікацій було присвячено боротьбі пролетарів з «наследиями старого времени», які відбиваються на продуктивності праці: пиятикою, хуліганством, антисемітизмом, а випадки останнього почали проявлялися у ті роки на заводі доволі відкрито [3]. Заводська спілка (союз) хіміків (ЗСХ) рішуче, «на основе постановлений высших партийных организаций», підійшла до справи викорінення антисемітизму «занимающему большое место в нашей действительности». Спілка встановлювала «факты», тобто виявляла антисемітів, виключала їх зі своїх членів і передавала справу до прокуратури. Старожили пам’ятають показові суди 1930-х років над тими, хто вживав у своїх висловлюваннях слово «жид» замість «єврей». Вони були засуджені на три роки виправних робіт. З того часу шостенці стали тихіше вимовляти публічно це надзвичайно образливе слово «жид», щоб, бува, випадково не почули його «агенти Кагановича». Проте продовжували вживати «не наказуемые», хоча не менш образливі слова «хохол» та «кацап». Газету «Путь рабочего» друкували так само у заводській типографії без вказівки накладу, а замість редактора вказувалася редколегія, немає й прізвища цензора – відповідального за випуск, без підпису якого газета ніколи не друкувалася. Виносити газету з території заводу було суворо заборонено. Посеред 1929 року газета почала виходити українською мовою як «Шлях робітника». Нарешті українізація на шостому році своєї ходи Шосткою дістала заводську пресу. Дістала зовсім не зненацька, судячи не тільки по заголовку, а й по газетних статях ясно написаних українською мовою. Багатотиражка «Шлях робітника» друкувалася таким же форматом  (А-3) як і зараз друкується заводська газета «Заводське життя». Проте в сьогоднішньої газети тільки назва друкується українською мовою, а статі російською. Друкований орган державного (казенного) заводу не визнає з 2009 року державної мови, тоді як до цього з 1929 року визнавав і розумів українську мову навіть в роки її бездержавності до 1991. Зневажливе ставлення до українського друкованого слова виявляють майже усі газети Шостки, у тім числі й комунальне «Полісся», наче в зговорі знищити його, бо заважає робити їм свій маленький бізнес на газеті для шостенців, які тільки-но й  можуть читати власні об’яви по літерам російською мовою. Заради читання своїх об’яв й купляються газети, заодно переглядаються такі ж коротенькі замітки з життя міста. Заводська газета не містить багато об’яв, видається за державні кошти, як засіб деукраїнізації своїх казенних  робітників, яких-то й залишилося біля тисячі чоловік. До речі, у 1929 році навіть гасла на заводських комсомольських прапорах були написані українською мовою, як-то бачимо з фотографії 1929 року: «Хай живе Л.К.С.М.! 10-річчя 1919-1929». Такої честі сфотографуватися під прапором та ще з комсомолками Хотєєвою, Акімовою, Батюшкіною, заслугували своєю грою футболісти 1929 року: Кутневський, Саратовський, Головач, Москаленко, Гайдуков, Франчик, Кирилець, Пенкін, Кучко (прізвища ще двох футболістів та однієї комсомолки, на жаль, призабулися).

1929 року відновилася, чи не з нагоди 50-річчя генсека Сталіна, дореволюційна заводська лазня на річці Шостці за цегляним заводом. Старожили й досі пам’ятають її цілодобово гарячу «парилку» на заводському пару і вільну незагороджену дорогу до неї  від кінця вулиці 9-го Січня.

Наприкінці 1929 року індустріальну профтехшколу (ІПТШ) було перейменовано в технікум, а індустріальний політехнікум – в інститут [37]. Для технікуму та інституту розпочали будувати нові навчальні корпуси на піщаному пустирищі за двоповерховою будівлею дореволюційного вищого «городского» училища (нині гімназія вул. Інститутська,4). У 1930-1931 роках в інституті навчалося майже 800 студентів на двох факультетах: хіміко-технологічному та механічному [99, 53]. Комплектування студентів відбувалося за класовим принципом, в першу чергу студентами ставали діти робітників та селян-незаможників, тому чимало студентів приховували соціальний стан своїх батьків. Вузівська комсомольська організація виявляла таких «байстрюків» та вносила їх до загальних списків осіб на виключення зі студентських лав за всілякі ідеологічні «гріхи». В один з таких списків потрапили «грішні» брати євреї Богданови Ісаак та Лев [53, 121]. Їх врятував від виключення ректор Машкін О.М., і невдовзі, ще до війни, Лев Михайлович Богданов став головним інженером фабрики кіноплівки.

Випускники-механіки політехнікуму 1926-1930 року навчання, як бачимо з фотографії, звалися вже інженерами-механіками «Шостенского химического института». Їхній випуск йшов під гаслами: «За индустриализацию. За пятилетку в 4-е года». Інститут мав українську назву «Шісткенського хімічного», як-то написано  в документі 1930 року  – доповіді директора інституту Шекери [53, 115]. Проте на печатці інституту, поставленій в 1934 році на дипломі випускника цього закладу Ющенка Григорія Даниловича, написано «Шістенський хемічний інститут», а на фотографії «Краснозаменного»  випуску інженерів- механіків 1934 року написано «Шостенский Химико-технологический институт». На фотографії є чотириповерхова будівля інституту. Також є вона в правому кутку фотографії дипломованих випускників інженерів-хіміків «Шостенского Химко-технологического института» 1933 року під гаслом «Техника в период реконструкции решает все». Мабуть, правильна назва інститута «Шосткинський» встановилася напередодні війни, бо як бачимо з відбитку печатки, поставленій в трудовій книжці вже викладача цього інституту Ющенка Г.Д., 25 липня, наступного дня після ліквідації інституту 24 липня 1941 року, написано «Шосткинский Химико-Технологический Институт». На жаль, у збережених документах Ющенка немає вказівки вулиці, на якій знаходився інститут, хоча кожен старожил і так знав її як Інститутську.

У 1932 році інститут та технікум отримали нові «чотириповерхові корпуси, гуртожиток та професорський будинок» (нині буд. № 49 по вулиці Миру). Звільнені технікумом приміщення дореволюційної жіночої гімназії зайняла російськомовна школа №2, а звільнену ШХТІ двоповерхову будівлю дореволюційного міського училища зайняла україномовна школа №3 (нині гімназія вул. Інститутська,4) [5, 15]. З появою будівлі інституту на вулиці Марата (дореволюційній Ярмарковій) її перейменували у вулицю Інститутську, а стару Кладовищенську вулицю назвали вулицею Марата. За переказом, по весні 1934 року з ШХТІ почали втікати іногородні студенти, налякані безпідставними арештами своїх сокурсників. Так студент ШХТІ Василь Хоменко, родом з Вінниччини, за архівними даними, був заарештований 23 березня 1934 року, а через два тижні 7 квітня був засуджений та засланий на 3 роки у Північний край за участь в контрреволюційній організації [РІ, 86]. Невдовзі решта не репресованих студенів ШХТІ були спрямовані ДПУ (ГПУ) навчатися за своїми спеціальностями до інших міст та інститутів, механіки – до Брянську, хіміки – до Казані та Ленінграду. ШХТІ відновив навчання студентів у 1939 році, і звався він же по сучасному – «Шосткинским Химико-Технологическим институтом».

У березні 1930 року школа ФЗУ набрала нових «фабзайчат» зі 130 комсомольців для підготовки кадрів нової фабрики кіноплівки [99, 47]. Фезеушники вчились і водночас працювали на «малій плівці», тобто упродовж дня перебували і в школі, і на фабриці.

На весні 1930 року вчителі Шостки дізналися з газет про суд над СВУ – «Спілкою визволення України», яка нібито «готувала повалення Совєтської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури». Виходить, ще тоді вперше кровожерне комунобільшовицьке Державне політичне управління (ДПУ-ГПУ) спробувало накинути на свідомих українців, патріотів ярлик «фашистів». Сфальшована гепеушниками «Спілка» налічувала 45 чоловік української інтелігенції – таких собі потенційних, на гидотну думку гепеушників, українських «фашистів», серед яких був і уродженець Шостки Іваниця Григорій Микитович, 1892 року народження, професор Київського інституту народної освіти (КІНО), науковий співробітник, секретар Комісії історико-філологічного відділу ВУАН (Всеукраїнської академії наук), співредактор журналу «Радянська освіта», автор наукових праць та підручників з української мови та літератури. Його засудили на шість років ув’язнення, потім у 1938 році ще дали 10 років позбавлення волі. Помер Григорій Микитович у Північно-Східному таборі Магаданської області [9, 98]. Сподіваємось, що прийде час, коли свого земляка Григорія Микитовича Іваницю депутати майбутньої проукраїнської міської ради проголосять почесним шосткинцем та назвуть вулицю на його честь.
З травня 1930 року почалась зачистка української інтелігенції від «севеушників» («фашистів»). Місцеві органи ДПУ вигадували все нові й нові міфічні осередки СВУ переважно з вчителів української мови, які були невдоволені совєтською дійсністю, тобто мали свої патріотичні переконання. ДПУ шукало зв’язок Іваниці з інтелегенцією Шостки, щоби завести справи, скласти списки «контрреволюційних угрупувань» та спрямовувати їх до вироку «трійки» – секретаря Чернігівського губкому КП(б)У, начальника ДПУ та спецпрокурора. До шосткинського «контрреволюційного угрупування» потрапило чимало свідомих українців, зокрема двоє братів Спурре Григорій Іванович (1888 р.н.), студент ШХІ, та Дмитро Іванович (1884 р.н.), асистент ШХІ. Також потрапив до «контри» й Сербін Сергій Платонович (1881 р.н.), українець, завідувач туберкульозним пунктом. Їх заарештували восени 1930 року і звинуватили в агітації проти совєтської влади, протримали кілька місяців у тюрмі та відпустили. Спурре Дмитро Іванович невдовзі перебрався в місто Рубіжне Луганської області, де його знову заарештували у 1937 році та за вироком Трійки при управлінні НКВС по Донецькій області розстріляли з нагоди свята 1 травня 1938 року. [Реабілітовані історією (надалі РІ). Сумська область, Кн..4. стор.74].

З 2 вересня 1930 року Шостка (міськрада) була безпосередньо підпорядкована Києву, бо по всій Україні скасовувалися округи [84, 268]. Також 1930 року було скасовано НЕП по всій «стране есесесерії». У Шостці непманські магазини на базарній площі усуспільнили. Заодно з непманськими магазинами усуспільнили магазин робкоопу (дореволюційний офіцерський), замість нього з’явився «Гастроном», добре знаний довоєнними шостенцями як «Савин магазин», за прізвищем його директора Савина. Замість непманських магазинів шостенська «влада повідчиняла  «бакалейниє» та «скобяно-жестяниє» і їм подібні магазини» [82, 68]. Невдовзі в нових совєтських магазинах щезли товари, і з’явилися черги за хлібом, на який ввели персональні заборчі книжки. Робітник отримував по ній півтори фунта хліба на добу, студент – півфунта, а нетрудовий елемент – нічого. Для партійців було впроваджено спецпайки та матеріальну допомогу. У народі казали: «хто не комуніст, той і не їсть» або ж «не журися Хайка, ми ж бо комуністи, буде нам що їсти».

10 вересня  1930 року, як свідчить напис на фотографії, відбувся «Первый выпуск рабочих курсов по подготовке в ВУЗ», зрозуміло, до ШХТІ. Разом з викладачами курсів нараховуємо на фотографії 37 осіб. Фотографувалися вони у дворі робітфаку по вулиці Совєтській (нині поліклініка №5-оглядова, вул. Леніна,30). На зворотній стороні фотографії немає ніяких написів прізвищ, навіть, викладачів. Ось на іншій фотографії того ж 1930 року 20 січня хоч є вказівка, що четвертий зліва в першому ряду сидить «Гончаров Ал.Мих. зав. театром рабклуба химиков». Оце і все, що знаємо про театр «дев’ятки». Театральна трупа була, судячи з фотографії, суто чоловіча (13), жіночих  ролей у робітничих виставах не було. Правда, є одна жінка на фотографії, мабуть, дружина Гончарова, раз сидять вони поряд. Фотографувалися артисти в «зимовому театрі» з декораціями футбольних воріт заводського стадіону за завкомом (нині буд.№53 по вулиці Леніна).

13 жовтня 1930 року заводська друкарня випустила перший номер нової україномовної газети «Зоря» (нині «Полісся»). Її засновником і редактором протягом шістьох днів був Давид Осипович Ортенберг [88]. Газета, як бачимо з заголовку була не міським, а районним виданням  – «органом Шосткинського РПК, РВК та райпрофради» за адресою: «м. Шостка, ред. газ. «Зоря», інших адресних даних на  ній немає, а раз немає, то знаходилася редакція  попервах на вулиці Совєтській.

За статистичними даними 1931 року, у Шостці проживало 12 999 чоловік [61, 37]. За рік населення збільшилося ще на чотири сотні людей і становило в 1932 році 13,4 тис. чоловік [21, 7]. Отже, за вісім минулих років як Шостка стала містом (1924 р.), її населення (8828 чол.) збільшилося наполовину (+4,6 тис). Зростання населення Шостки відбувалося за рахунок переселенців з навколишніх сіл, переважно біженців від колгоспного раю. Зрозуміло, вони розмовляли в Шостці українською мовою і за це їх стара місцева «кропива» та й молодша «кропивка» прозивали «кугутами», бо усі ці «кропив’янці» вважали себе зверхниками, панівними в місті з тої причини, що нібито їх полукровок започаткували в кропив’яних болотах навколо порохового заводу ще перші московські солдати, які завжди розмовляли з шоскинськими дівками «русским языком». Отже, «кугути» змушені були з безвиході теж «косить под кропиву» та ставати «городскими», тобто забувати мову рідної землі та спілкуватися з «кропив’янками»  безумовно братською, але чужою, привнесеною сюди здалека «кацапською» мовою.

У Шостенському районі, станом на 1 січня 1932 року, проживало 127,3 тисячі чоловік [21, 7]. Слід врахувати, що територія Шостенського району (44 сільради) збільшилася з 1 тис. кв. км (1924 р.) до 2,0 тис кв. км (1932 р.) внаслідок приєднання до нього Клишківського району (1925 р.), частини Хильчанського (1930 р.) та Ямпільського районів (1931 р.). До речі, в офіційних статистичних виданнях Харкова 1931 та 1933 років, звідки взята ця інформація про населення, наш район усе ще зветься «Шостенським»: мабуть, уже після передачі 24 червня 1934 року функцій столиці Української Соціялістичної Радянської Республіки від Харкова Києву він почне зватися по-українськи – Шосткинським. Хоча, як бачимо з майнового свідоцтва 1935 року на хату Троценка, видано воно було «Нарсудом Шостенського району», а зареєстровано в книзі «Нота ділок по Шостенському Горсовету». Тож бо наш район ще в 1935 році звався Шостенським, а Совєт не був Радою, як і вулиця Совєтськая, мабуть, ніколи не була Радянською.

За перші десять років совєтської влади вулиця Садова-Совєтська додала собі ще три сотні метрів до залізниці з триповерховим будинком студентського гуртожитку ліворуч та конторою «Заготзерна» з новим елеватором  праворуч.

З 9-го лютого 1932 року мешканці Шостки та район стали киянами, ввійшли до складу новоутвореної Київської області, а з 15 жовтня того ж року знову стали чернігівцями, були перепідпорядковані новоутвореній Чернігівській області [84, 280].

У 1932 році на Совєтській вулиці заборонили будь-яку торгівлю селян з возів на базарній площі [4]. Площу названо іменем Карла Маркса. Вона призначалася «виключно на мітинги та святкові збори шостенців 7 листопада та 1 травня» [82, 67]. Згодом на другій піщаній площі біля роздоріжжя дореволюційних генеральських вулиць Киснемської (Шевченка) та Симбірської (Інтернаціональної, Кожедуба, К.Маркса) відкрили Колгоспний ринок, що працював по неділях.

У 1932 році розкорчували східну частину парку на перехресті з вулицею Карла Маркса та збудували двоповерховий житловий шлакоблочний 8-ми квартирний будинок на два під’їзди, прозваний шосткинцями будинком льотчиків, хоча насправді в ньому проживали совєтські чиновники (нині Леніна,26). Таким чином відновилося через 72 роки, після зведення другої казарми у 1860 році (нині заводоуправління, вул. Леніна,36), капітальне будівництво на Садовій вулиці. Першим новітнім капітальним будинком став вище згаданий місьвиконкомівський будинок №26 у найпрестижнішому місці біля монументу Леніну. Усі квартири будинку трикімнатні, у одній з них, на другому поверсі, за спогадами старожилів, проживав до війни начальник шостенської міліції. Також у 1932 році збудували ще один  житловий двоповерховий шлакоблочний 8-ми квартирний будинок на Совєтській вулиці (Леніна,46). Цей заводський будинок, з одним під’їздом, звели на місці дореволюційного лікарського сараю та священицького двору, ліворуч церкви. Він знаний заводчанами як «будинок спеціалістів».

Голодна осінь 1932 року найбільше запам’яталася старожилам чергою біля хлібної лавки, на кутку Советської вулиці з Глухівською. Там «біля неї лежали пухлі з голоду люди, тому, що хліба в лавці не було» [66]. А якщо хліб з’являвся, то була страшенна давка, хто мав сили, ходив за хлібом по головах. Щодня біля лавки товклося чимало селян з району та приїжджих з інших місць України, найбільше з Миколаївщини. Вони і конали з голоду та холоду в опалому листі дерев у канавах по Совєтській та Глухівській вулицях, де й знаходили їхні трупи – «слонів» (розпухлих з голоду) або «скелетів» (висушених голодом).

Напередодні голодної  зими запрацювала двоповерхова фабрика-кухня, зведена на місці двох старих будинків Садової вулиці (нині ресторан «Юбилейный»). На її вхідних дверях встановили наглядачів, які пропускали всередину обідати тільки прописаних до кухні шосткинських «партійних та урядових бюрократів» [80, 66]. Там для них був влаштований так званий «ІТРзал» з фікусами на столах та портретом Леніна на стіні, як-то бачимо з фотографії в заводській газеті «Шлях робітника» за 14 листопада 1934 року. За переказом, на фабриці-кухні також харчувалися німецькі спеціалісти, які встановлювали обладнання та турбіни з Німеччини на новій заводській ТЕЦ.

З нового 1933 року було відкрито паспортний стіл при «Шісткенській міліції НКВС», у відповідності до запровадженої в СРСР з 31 грудня 1932 року паспортної системи «з метою очищення певних місцевостей від соціально-небезпечних елементів». Утримувачам паспортів заборонялося змінювати свої прізвища та імена, за них це робили малограмотні паспортисти, перекручуючи українські прізвища в російські фамілії. Також з 1933 року власники радіоприймачів мали обов’язково зареєструвати їх у міліції.

По весні 1933 року комунобільшовики добивали голодом українське село та водночас відкривали в райцентрах все нові харчові золотовалютні крамниці для торгівлі з іноземцями – «ТОРГСИНи». Навіть у Шостці, за наказом начальника Чернігівської контори «ТОРГСИНу» А.Нудельмана, було відкрито 12 квітня  1933 року невелику золотовалютну філію [18, 309].  Директором шосткинського «ТОРГСИНу» Нудельман призначив Функова Бориса Давидовича. Він мав виконувати соціалістичний план по Шостці з прийому від іноземців 3 кг золотого брухту щомісяця. Іноземців в Шостці не знайшлося, то замість них стали усі шосткинці і міста і району, хто мав золото, та не мав харчів. Вони хутко понесли до «ТОРГСИНу» свої скарби, здебільше червінці – золоті монети «царського карбування». Приймали їх по ціні золотого брухту: 1 грам – 1 «совзнак» («рубль», карбованець). План виявився завищеним, а шосткинці – бідними, бо приносили щомісяця до «ТОРГСИНу» лише півплану – півтора кілограма золота. Приносили й інші дешевші драгметали. За спогадами мешканки Шостки Олександри Прокопівни Петренко (1923 р. н.), її мати виміняла по весні в «ТОРГСИНі» за срібні виделки декілька кілограмів гречки, пшона, борошна та склянку «постного масла». Як свідчать акти регулярних перевірок роботи шосткинського «ТОРГСИНу», досліджені в архівах науковцем з Чернігова Горохом Миколою Володимировичем, шосткинці за здані драгметали мали придбати неякісні харчі: пшеничне борошно збите в грудки, затхлу гречану крупу, оселедці «Івасі» з гіркотою, також прогірклий сир «Ементаль», вологий та брудний цукор, а на додаток – зліплені в єдину смердючу масу цукерки-драже. Ще була в крамниці гірчиця в поїдених гризунами пачках, сіль в розірваних пачках, промоклі цигарки «Тройка» та «Москва», жіночі панчохи та хутра [18, 311]. Очікуваної комунобільшовиками золотої лихоманки у Шостці не сталося. Свій план «ТОРГСИН» у Шостці «валив» щомісяця й далі, поки його не закрили 1 травня 1935 року. За день до закриття «ТОРГСИНу» гепеушники заарештували 30 квітня чотирьох «студентів-контрреволюціонерів» шосткинського педагогічного робітфаку: Тихона Випова, В’ячеслава Коваленка, Івана Лисаченка та Григорія Якимовича, за те, що написали крейдою на дошці в класі свою розшифровку «ТОРГСИНу» –  «Товарищи, опомнитесь! Россия гибнет. Сталин истребляет народ». Студенти були засуджені Чернігівським обласним судом 29.09.1935 як контра за статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР до дворічного (Коваленко, Якимович) та однорічного  терміну покарання (Випов, Лисаченко) [152; РІ, 11,35,46,97].

Чернігівський дослідник діяльності «Торгсинів» в містах губернії М.Горох віднайшов в архівах прізвища всіх працівників прилавку, рахівників, касирів шосткинського «Торгсину». У його штаті  значилося 6 працівників. Загалом за два роки роботи «Тогсину» відпрацювало 15 осіб: Бабич Іван Тимофійович, 1898 р.н.; Васильківський Микола Савич, 1900 р.н.; Дубровський Лев Анатолієвич, 1903 р.н.; Майліс М., 1895 р.н.; Мельниченко Лука Тимофійович, 1874 р.н.; Пінус Вольф Борисович, 1898 р.н.; Піскун П.П., 1902 р.н.; Полозов Володимир Олексійович, 1913 р.н.; Сагайдак Сергій Васильович, 1882 р.н.; Сулима Михайло Васильович, 1882 р.н.; Туткевич Микола Сергійович; Фіщенко; Шевченко Стефан Іванович, 1883 р.н. Можливо, хтось з їхніх нащадків відгукнеться, поділиться фотографіями та переказами про ті страшні довоєнні роки.

Шосткинський «Торгсин» знаходився, за документами, по вулиці Толстого,10 (дореволюційній Базарній). Нині на місці цієї вулиці залишився лише проїзд від універмагу повз дитсадок до кафе з чудернацькою назвою на місці колишнього єдиного на всю Шостку капітального туалету. Старожили кажуть, що «Торгсин» був у цегляному будинку впритул до двоповерхового будинку Горбаня, так званого «черного дома на доме белом» (побіленому крейдою). Після війни на другому чорному поверсі будинку проживала родина Суркових, а на першому білому поверсі були якісь склади сусіднього магазина, колишнього «Торгсина», що наприкінці 1950-х років став «Коопторгом».  Також тоді відкрили навпроти горбанівського будинку автостанцію (нині на місці автостанції каштановий парк за міськвиконкомом, вул. Леніна.14). Люди розповідають, що Горбань працював до революції прикажчиком у купця першої гільдії Арсентія Медведєва, який розбагатів на поставках тари до Шостенського порохового заводу. У 1911 році Горбань одружився на єдиній дочці Медведєва – Олександрі і теж став купцем першої гільдії. Мабуть, під час НЕПу, в 1920-х роках, Горбань збудував цегляний магазин тканин. За переказом, щосткинці ходили до його магазину не так щоби купити ситцю, а подивитися, як Горбань вправно та увічливо обслуговує покупців.  У жовтні 1930 року повсюдно розпочалася ліквідація непманів. Горбань був попереджений знайомим гепеушником  про арешт найближчим часом. Тож він негайно зібрав речі та втік разом з родиною до Майкопу на Кубані, де знаходилися основні залізо скоб’яні магазини тестя Медведєва. Справді, в Шостці були арештовані непмани, зокрема Зайковський, Печінка, Альтшулер, останнього «Альтшухера», кажуть, розстріляли. Горбань повернувся до Шостки в повоєнні роки, проживав у рідної сестри Наталії Василівни в маленькому будинку по вул. Толстого,8, сусідньому зі своїм «будинком Горбаня». Помер Гаврило Васильович Горбань в 1966 році. Невдовзі, на початку 1970-х років, зруйнували горбанівський «дом на доме» під час будівництва  дев’ятиповерхівки Леніна,16. Єдиний нащадок Горбаня – онук Олександр Володимирович працював у Міськгазі, щойно вийшов на пенсію.

До речі, на вулиці Толстого (Базарній) проживали до революції неабиякі базарні товстосуми, як-то свідчить найбільший в історії Шостки скарб, що звалився зі стелі буквально на голову Сергію Леонідовичу Баришу під час розбирання ним у 1976 році контори «Міськсвітло», що була в будинку № 53 неподалік перехрестя з Інститутською вулицею. Баришу пощастило, залишився живим, бо скарб виявився не з тяжких драгметалів, а з легких паперових грошей, загорнутих у газету та всунутих в товстезну панчоху. Газета 1917 року одразу розсипалася, гроші вивалили на підлогу різнобарвними папірцями з  царськими орлами, керенськими купонами та німецькими марками, яких було більше півсотні мільйонів. Цікаво, хто проживав у цьому будинку в 1917-1918 роках? Явно не Горбань. Будинок №53 після націоналізації належав з 1920-х років  Міськкомунгоспу. До війни там мешкав Плотинський, голова профкому «дев’ятки», по війні проживав Харламов, архітектор Шостки.

Після голодомору крамниці на базарній площі остаточно перебудували на соціалістичний лад. Відповідно до гасла боротьби зі «споживацькими настроями» із «двох-трьох крамниць зробили одну та збільшили вивіску над нею» [80, 66]. До речі,  усі вивіски магазинів, за спогадами старожилів, були українською мовою. Навіть перукарня, за часів Сталіна, аж ніяк не була «парикмахерской». Після голодомору й міліція разом з карцером перебралася з базарної площі поближче до колючого дроту огорожі заводу в двоповерховий будинок колишнього (до 1860 року) офіцерського зібрання, осторонь вулиці Госпітальної (нині вул. Короленка). У звільнених від міліції будинках на базарній площі запрацювали магазини – промтоварний в одноповерховому, універмаг у двоповерховому.

У 1933 році збудували біля заводу, за казначейством (1782 р.) та гауптвахтою (1842 р.), житловий двоповерховий дерев’яний будинок (Леніна,57) на колишній території Робітничого парку. Будинок призначався для вільнонайманих охоронців заводу. Потім неподалік, у глиб саду, збудували для них ще один одноповерховий дерев’яний будинок (Леніна, 59). Ліворуч цих будинків, на заводському стадіоні «Динамо» спорудили, з південної сторони, трибуни для вболівальників. За спогадами старожилів, кожного разу на стадіоні ще до початку матчу грав духовий оркестр, а після кожного забитого гола оркестр видавав туш. Трибуни завжди були заповнені вщерть, бо шостенці перемагали геть усіх без винятку гостей. Найбільше запам’ятався старожилам виграш у моряків Севастополя, які зажадали реваншу, обіцявши гризти землю в разі програшу. Обіцяну виконали, землю їли одразу після перемоги шостенців. На фотографії команд цієї гри шостенські футболісти у першому (нижньому) ряду зліва направо: Горбель, Гайдуков, Ворфлік, Кутневський, Франчик, Вареник, Мащеглов, Головин, Косьмін, … Єгоров.

З газетних спогадів старожилів дізнаємося, що в 1933 році в Шостці перебував краєзнавець з Ленінграда, який до цього працював у заводоуправлінні «дев’ятки», де віднайшов у архівах чимало документів з історії заводу. Він так захопився їх дослідженням, що вирішив вести подальший пошук історичної правди  про Шостенський пороховий завод в архівах Ленінграда, куди й переїхав жити [37]. Про все, що  краєзнавець дізнався в Ленінграді, він розповів шостенцем в своїх лекціях в Літньому театрі біля пам’ятника Леніну. Він  стверджував, що Шостка заснована за поляків у 1633 році, отже, вона має право святкувати у 1933 році своє 300-річчя. Справді, село Локотки, як і село Крупець на річці Шостці, виникли за поляків (1618-1648 р.р.) і, як пише дослідник архівів польський історик Яблоновський, належали вони новгород-сіверському старості Олександру Пісочинському [104, 376]. Назва Крупець, за переказом, означає, за місцевими легендами, порох – «крупку», яку  виробляли на пороховому заводі, що діяв, мабуть, біля млину, розташованого на річці Крупець (за версту до її впадіння в Шостку). Краєзнавець з Ленінграду приїхав запізно і не зумів таки переконати шостенських більшовиків у ювілейній даті Шостки, щоб ті наважилися визнати засновниками Шостки козаків за польських часів. Тому більшовики вирішили зачекати і не святкувати 300-річчя від 1633 року, а підготуватися до 200-річчя міста від гетьманських часів – 1739 року. Усе ж крупецький млин заслуговує ретельного вивчення, а то й увічнення цього пустельного місця на території заводу, яка підлягає передачі місту під зону відпочинку та екскурсій.

1934 року школа ФЗУ отримала нове чотириповерхове приміщення на Совєтській вулиці [115]. Збудоване воно було навпроти заводського гаража,  на місці дореволюційної офіцерської садиби (нині територія «Спецбуду», вул.Леніна,47). А неподалік, на місці сусідньої офіцерської садибі, постав триповерховий будинок з квартирами для вчителів ФЗУ та офіцерів військової частини (Леніна,49). Училище готувало для цехів «дев’ятки» апаратників, слюсарів, лаборантів. За спогадами колишнього довоєнного фезеушника Василя Шаповалова, в училищі, крім навчальних класів, були ще й їдальня, спортзал, гуртожиток [176]. Гуртожитком для учнів ФЗУ слугували два, пофарбовані в червоний колір, дерев’яно-шлакові бараки: 12-кімнатний (Леніна, 49/1) та 24-кімнатний (Леніна,49/2). Поряд з ФЗУ було й нова будівля «мастеров курсов соцтруда» [24, 30]. У новому чотириповерховому приміщенні ФЗУ розмістили початкові класи російськомовної змішаної (хлопчики й дівчатка) школи №2, старші класи якої були в кутовому будинку колишньої жіночої гімназії на перехресті вулиць Совєтської  та Карла Маркса. 1938 року школу ФЗУ перейменували в ремісниче училище №1 з тим же самим дворічним терміном навчання [32]. РУ-1 підпорядковувалося обласному управлінню трудових резервів Ради Народних Комісарів Головного управління трудових резервів. Усім учням надавалася  безкоштовно форма чорного кольору з блискучими ґудзиками, ладно зшита із надзвичайно міцної тонкої тканини. Також у 1938 році відкрили школу ФЗН-1 для підготовки висококваліфікованих робітників. Знаходилася вона у дореволюційній двоповерховій будівлі, у дворі заводоуправління ліворуч (нині територія гаража, Леніна,38).    Учні мали чорну суконну форму. Навчалися вони як у своїх учнівських майстернях – токарній, столярній, електро – так і в цехах заводу [32].

У 1934 році в Шостці нараховувалося  чотири школи, так само, як було за даними статистики 1924 року [78, 84]. Проте кількість учнів у Шостці збільшилося в 2,5 рази  порівняно з 1922 роком (1219 дітей  [99, 53]) і становило в 1934 році 2820 дітей [115]. Перша школа незмінно перебувала в старій народній школі (нині на її місці ЦЕВ), друга школа знаходилася в будівлях дореволюційної жіночої гімназії, третя школа – в будівлі дореволюційного «городского» училища, а четверта школа знаходилася на Капсулі. Три школи №№1,2 та № 4 були неповними, тобто – семирічками, а одна школа №3 була  десятирічкою. На фотографії школи №3, зробленій 1933 року, в канун ХVІ річниці Жовтня, судячи по гаслу «Хай живе ХVІ Жовтень», можна прочитати з вивіски над входом повне найменування школи: «Українська політехнічна 10-річна школа».  Також з фотографії бачимо на даху школи скульптуру Леніна з протягнутою на схід до сонця рукою, майже так, як на плакаті, почепленому на стіні праворуч входу, де намальовано людину з протягнутою рукою зі словами про допомогу. Ліворуч входу ніяких плакатів немає, хоча кажуть, що там був напис «Володя на х.. ти заліз на школу?» Будівля школи виглядає на фотографії якимось старим заводським цехом, проте не таким облупленим як зараз. 

Усі чотири шосткинські школи були вщерть заповнені учнями у дві зміни. Нагальна потреба Шостки у новій школі на 1500 учнів була врахована при складані виборцями міста наказу своїм щойно обраним в листопаді 1934 року депутатам міськради [116]. Також слід врахувати, що окрім школярів, ще 1,5 тисячі чоловік молоді та дорослих навчалися в різних міських освітніх закладах: «в денних та вечірніх: педагогічний робфак і технікум, університет, середня школа дорослих, РПШ (профшкола), ВСГШ (сільгоспшкола), курси підвищення кваліфікації», як зазначено в статті «Наше місто», опублікованій заводській газеті «Шлях робітника» від 15 грудня 1934 року [115]. Усі заводські ФЗУ міста в 1934 році «випустили 200 кваліфікованих робітників» [115].

У 1935 році старе приміщення робітфаку переобладнали під палати заводської лікарні (нині оглядова поліклініка по вул. Леніна,30). Також віддали лікарні й сусідні з робфаком кімнати пошти, яка тоді ж перебралася в новий дерев’яний будинок на протилежній лівій стороні вулиці (нині приватизований будинок по вул. Леніна,23-а). У сквері заводської лікарні спорудили фонтан.

У 1937 році була збудована, за наказом виборців міста, триповерхова десятирічна школа №1 – перша зразкова українська чоловіча школа (нині школа №2-ліцей).

1930-ті роки закарбувалися в пам’яті старожилів Шостки не тільки переказами про голод, а й про численні репресії. Спочатку арештовували по доносам за антирадянську агітацію. Так був засуджений за контрреволюційну агітацію проти радянської влади Чернігівським обласним судом 22.11.1936 до позбавлення волі на 7 років мешканець вулиці Пушкіна Раков Леонід Михайлович, бухгалтер фабрики № 6 (кіноплівки) [РІ, 70]. Уся контрреволюційна агітація Леоніда Михайловича була в тому, що запримітив пом’ятість червоних прапорів на жовтневій демонстрації та сказав про це уголос, а хтось почув та доніс куди слід.  Старожили кажуть, що «енкеведистські» стукачі були не тільки на виробництві, а на й кожній вулиці Шостки. Мабуть, вони теж мали свій план по кількості доносів. Не виключено були серед них й добровольці. Директора «дев’ятки» Нефьодова Михайла Георгієвича заарештували 8 липня 1937 року, а розстріляли 21 листопада в Києві за участь у контрреволюційній правотроцькістській диверсійно-шкідницькій організації [РІ, 57]. За два тижні потому був розстріляний  4 грудня у м. Мєдвєжьєгорську (Республіка Карелія, Росія), ще один начальник заводу в 1917-1918-х роках Микола Степанович Юркевич [140]. Потім до 20-річчя березневих подій 1918 року розпочався розстріл колишніх есерівців, які тримали зброю в руках під час антибільшовицького повстання 20-26 березня 1918 року та дожили до 1938 року. Тож бо ніхто не був забутий, і ніщо не було забуто комунобільшовиками, вони через двадцять років сторицею помстилися своїм політичним опонентам і за вибите око, і за зламаний зуб. Зокрема були розстріляні: Петруненко Федір Григорович, Шляпников Мусій Семенович, Никифоров Петро Васильович, Федоров Михайло Олександрович, Миргородський Олександр Тихонович, Кузьмін Володимир Васильович, Гонченко Петро Йосипович, Бочкарьов Іван Васильович, Рево Костянтин Михайлович [179; 180]. Вони були засуджені до розстрілу по кримінальним справам сфальшованим енкведистами щодо антирадянської есерівської організації та антирадянської української націоналістичної контрреволюційної повстанської есерівської організації. Назва в справі як «української націоналістичної» есерівської організації стосувалася, мабуть для тих  хто вийшов у квітні 1918 року зустрічати петлюрівців у вишиваних сорочках. Також був розстріляний делегат до німецького штабу Ковальов Андрій Миронович [181]. Сусіди Ковальова з вулиці Пушкіна  кажуть, що дружина Ковальова отримала з тюрми пакунок з вишиваною сорочкою  чоловіка, на якій було написано кров’ю прізвище зрадника: «Белик предатель». Та ж участь постигла ще одного мешканця з вулиці Пушкіна Палечного Василя Кіндратовича, учителя креслення середньої школи. Його розстріляли у Чернігові 17.04.1938 за участь в антирадянській українській націоналістичній контрреволюційній організації [РІ, 61]. На сьогодні з установлених 207 імен розстріляних шосткинців, по доступним для дослідників документам 1937-1938 років, більше половини становлять есери та меншовики. Окрім надуманих «енкеведистами» українських контрреволюційних організацій зявилася в Шостці ще й польська «контра». В її члени зарахували Приходька Йосипа Федоровича, завгоспа фабрики № 6 (кіноплівки), який проживав на вулиці Толстого,39. Приходька заарештували 2.10.1937, а розстріляли 27.12.1937 [РІ, 67]. Також заарештували дочку та сина Приходька – Ольгу та Анатолія з дружиною. Найбільший термін покарання надали Анатолію Йосиповичу – 10 років спецв’язниці «за участь в антирадянській правотроцькістській організації» [РІ, 66].

Більшість з розстріляних  шосткинців покояться в лісах урочища Халявин під Черніговом.

З 1937 року розпочалася реконструкція «дев’ятки». Було залучено 17 підрядних і субпідрядних організацій. Ударне будівництво нових цехів вибухівки розпочалося з 1939 року, коли будівельники перейшли на 10-ти годинний робочий день [24, 30]. Старожили кажуть, що працювали добре, а ось харчувалися в заводській столовій погано. Якось механік Корейша з вулиці Ворошилова відмовився їсти «жиденький» заводський суп зі словами «Хай його їсть товариш Сталін», то вже вночі Корейшу заарештували, і десять наступних років він мав їсти тюремну баланду, як засуджений «Сумським обласним судом за антирадянську агітацію» [РІ, 38].

У 1937 році заводчани прочитали вже тисячний номер своєї газети «Шлях робітника», яка виходила 3-х тисячним тиражем, тричі на тиждень, обсягом двох сторінок формату А-3. Вартість примірника була 5 копійок, а ось передплатна ціна на один місяць становила 75 копійок. Редакція мала штат з шістьох чоловік [59].  Адреса редакції була все в тому ж старому командирському будинку по вулиці Совєтській, де був і завком, і партком – засновники газети, до речі, останній засновник змінив у 1930-х роках своє найменування з партколективу на парткомітет. Редактором газети з 1935 року був Плотинський Михайло Семенович, а по обранню його у 1937 році головою профспілки підприємства, випуск газети очолив Оснач П.А. [58]. За нього газета з 1939 року змінила як назву, так і мову [57]. Десять років «Шлях робітника» був українським, і раптом повернув на старий російськомовний «Путь рабочего». За рік до війни змінили й редактора путьової газети. Ним став Кравченко Олексій Степанович, він і випускав газету до липня 1941 року  [58].

10 січня 1939 року Шостка та район були перепідпорядковані з Чернігівської області новоутвореній Сумській області [84, 282]. Чисельність населення Шостки в 1939 році становила 28592 чол. [149].

На вулиці Інститутській відкрилася у 1939 році нова двоповерхова школа №5. 

У Шостці до війни вже нараховувалося 99 вулиць та 39 провулків. Отже, кількість вулиць у Шостці зросла за двадцять совєтських років втричі.

1939 року Шостка готувалася до свого 200-річчя. Повсюдно у місті «в клубах, красных уголках читались лекции и доклады, посвященные этой торжественной дате» [27]. Проте самі заводчани не мали офіційного дозволу на святкування двохсотої річниці заводу, незважаючи на звернення керівництва «дев’ятки» до свого начальства в Москві.

До 60-річчя з дня народження Сталіна у грудні 1939 року заселили чотириповерховий будинок (Леніна,23). Будинок інженерно-технічних працівників «дев’ятки» з різноманітними балконами, відповідно до заводської посади новоселів з трудової інтелігенції, мав індивідуальну котельню, яка окрім опалення взимку регулярно раз на тиждень протягом року подавала своїм мешканцям гарячу воду. На першому поверсі працював ресторан (нині кафе «Тет а тет»). У дворі був дерев’яний танцмайданчик та погріб-лідник. Це був двадцятий заводський житловий цегляний будинок, зведений з 1928 року. Тобто майже кожного року завод мав два капітальні будинки, зокрема на Совєтській вулиці – 3 будинки, на Карла Маркса – 4, на Короленка – 3, на провулку Короленка – 6, на Хрущова (Привокзальна) – 4. Можливо, й планувалася подальша капітальна забудова Совєтьскої вулиці. Проте розпочалася забудова вулиці Сталіна (нині Матросова). Напередодні війни заселили чотириповерховий будинок (Матросова,4), який ще й досі зветься старожилами 21 заводським будинком. Усього у Шостці за 12 років було збудовано до 50-ти цегляних багатоповерхівок загальною житловою площею в 28,5 тисячі квадратних метрів [67, 78]. Також було збудовано ще 18 нових дерев’яних двоповерхових будинків, 134 громадські будівлі від лазні до кіоску та 1403 приватні будинки [151, арк.39]. Відповідно й територія Шостки зросла на 224 га [67, 78].

У 1940 році вийшла з друку в Москві книга професора Казанського хімічного інституту Л.І. Захарова «Физико-химические свойства порохов». У ній міститься цікава сторінка з історії Шостенського порохового заводу, який нібито був заснований  поляками у 1632 році і перебував у віданні українських гетьманів [26, 9]. Захаров посилається на загадкову «Краткую историю завода», складену 1832 року, та на дослідження Я.Д Верхівця в архівах Артилерійського музею (Петербург), за якими дата сторіччя, відсвяткованого в 1871 році, неточна. Виявляється, Лев Іванович Захаров – наш земляк, шосткинець, який у 1934 році переїхав разом зі студентами Шосткинського хімічного інституту у Казань. З останніх досліджень історії ШХТІ глухівського науковця Мошик Ірини Вікторівни дізнаємося про Захарова, що він народився 1901 року, за соціальним походженням робітник, член КП(б)У. У середині 1920-х років лаборант заводу Лев Захаров був призначений деканом робфаку, а 1929 року був включений до списку кандидатів в аспірантуру інституту [53, 116,118]. Уже в Казані Захаров став Заслуженим діячем науки і техніки.

У 1940 році з’явилася в Шостці ще одна школа № 7 – жіноча, російськомовна. Знаходилася вона в дореволюційній жіночій гімназії на розі вулиць Совєтської – Карла Маркса (нині там буд. №26). У місті нараховувалося 210 вчителів та 4219 учнів [150, арк.3, 25]. З сімох шкіл Шостки три школи (№1, №3 та №5) були середніми – десятирічними, чотири (№2, №4, №6 та №7)   – семирічними.

26 вересня 1940 року на «дев’ятці» стався страшенний вибух пороху. За спогадами колишньої школярки другої школи Берти Георгіївни Гуськової (1930 р.н.), вранці тільки-но учні сіли за парти, раптово у вікнах класу, що дивляться на північ, на завод, з’явилося велике сонце, а вже потім почувся грім. Усіх учнів відправили додому, бо не знали, що сталося на заводі та опасаючись нового вибуху. Старожили з вулиці Матросова незабули, як вивозили гроби з прохідної заводу біля горбатого мосту через річку Шостку. Тоді   від вибуху 175 тонн пороху загинуло 15 робочих та було тяжко поранено 18 робочих [124].

1941 року «дев’ятка» завершила наймасштабнішу за всю свою історію реконструкцію. Були введені в експлуатацію всі потужності з виробництва вибухівки.  Завод щодня нарощував обсяги виробництва і потребував усе більше робочої сили, ударної сили стахановців, число  яких сягало в цехах 80% штату. Стахановським методам праці спеціально навчали стаханівські школи, зокрема в 1940 році, за повідомленням газети «Путь рабочего» від 20 квітня, на заводі було організовано 21 стаханівську школу. Заняття в них починалися з уроку вивчення «Краткого курсу ВКП(б)», а закінчувалися новими зобов’язаннями стахановців у соцзмаганні імені Третьої Сталінської п’ятирічки (1938-1943). Регулярно проводилися зльоти стахановців у палаці Карла Маркса. Майже всі робітники та службовці ШЗ№9 були охоплені членством ОСОАВИАХИМу («Общество содействия обороне, авации и химическому строительству»), тобто вони навчались у гуртках кулеметників, хіміків (ПВХО – «Противовоздушная, противохимическая оборона»), санітарів (ГСО – «Готов к санитарной обороне»). Гуртківці здавали норми на оборонні значки ПВХО – 1 ступені та ГСО – 2 ступені. Тренування з протигазом відбувалося в спеціально збудованій газовій камері на стадіоні біля заводу [64].

Населення  Шостки зросло за 1939 та 1940 роки з 28,6 тисяч до 34 тисяч [67, 78]. Тобто щороку населення збільшувалося на 3 тисячі осіб! За даними старожила А.Полякова, у цей час у Шостці було додатково розміщено в адміністративному порядку в приватних хатах по 3-4 чоловіки на кімнату. Таким чином ще 18 тисяч селян були задіяні на військових заводах Шостки [64]. До речі, кількість інженерно-технічних робітників у Шостці на початок 1941 року становила 1226 чоловік [150, арк.25]. Майже всі вони були новими вирішальними кадрами сталінських п’ятирічок, тобто здобули  радянську освіту саме у перші сталінські п’ятирічки. Більшість з них отримала з перших днів війни 1941 року броню і не підлягала мобілізації.

Війна виявилася для шосткинців неочікувано швидкою та близькою. Уже на третій день війни, 24 червня 1941 року, поблизу Шостки пролетів німецький літак [64]. Відтоді небо над Шосткою взяв під охорону зенітний дивізіон, розташований по вулиці Прорізній (нині територія речового ринку). У школі №3 по вулиці Інститутській розмістився винищувальний загін, що мав діяти під час ворожих нальотів та висадки диверсантів. За наказом міського керівництва шосткинці копали у своїх дворах глибокі траншеї – «щелі» – схованки на випадок німецьких бомбардувань. Також за наказом усі паркани між будинками на вулицях до заводу №9 були підрізані. За спогадами Світлани Іванівни Нагорної (1934 р. н.), яка проживає на вулиці Карла Лібкнехта,24, їхній будинок простояв усю війну розгородженим. На початку серпня знову пролетів над Шосткою німецький літак та скинув дві бомби, одна з яких влучила в будинок поблизу залізничної станції, друга вибухнула неподалік на шосе [64]. Там якраз проходила  колона  новобранців, поспішаючи до військового товарняка на Суми. Від вибуху бомби загинуло кілька солдатів. 10 серпня розпочалася евакуація «дев’ятки» в Сибір – до Кемерова та Красноярська. Керував евакуацією перший заступник наркома оборонної промисловості СССР Бушмельов В.М. У першу чергу демонтувалося імпортне заводське обладнання, установки «Дюпон», генератори, концентраційні колони, холодильники [118]. Усього мали відправити 8 ешелонів. Охорону заводу здійснював 171 мотострілецький полк НКВС. У Шостці був розміщений штаб маршала Совєтського Союзу С.К.Тимошенка [129, 228]. У неділю 24 серпня «енкеведисти» підірвали заводську водонапірну башту Шухова, а вранці 26 серпня – електростанцію. Спроба підірвати 700-метровий дерев’яний міст через Десну (Віть), захоплений вранці того дня  німцями, виявилася для «енкеведистів» невдалою. Об 11 годині німецькі танки 3-ої «панцер-дивізії» армії Гудеріана в’їхали на лівий берег Десни [129, 213]. Понад вечір почався обстріл «дев’ятки»  німецькою артилерією [64]. Запланована на 28 серпня  евакуація заводчан, разом з останнім обладнанням на 7 та 8 ешелонах, не відбулася. За наказом Бушмельова заводчани мусили самотужки добиратися до сусіднього міста Глухова [118]. 26 серпня учні заводського ремісничого училища разом з викладачами вирушили пішки до Сум [176]. 171-й полк НКВС поспіхом зняв охорону території заводу та теж вирушив до Глухова. Услід за ним потяглися «вереницы беженцев, женщины с детьми, которые боялись боев за Шостку. Но боев не было» [64]. Ті, хто залишився в Щостці, кинулися грабувати магазини, контори, склади. Хто як міг возив, носив, тягнув спирт та ефір зі сховищ «дев’ятки». Кажуть, кілька людей втопилися в мідних казанах 900-градусного ефіру

27 серпня о сьомій годині ранку в небі над Шосткою з’явився з заходу, зі сторони Десни, німецький бомбардувальник «Юнкерс». За спогадами Тимошенка Володимира Петровича (1937 р. н.), якраз у цей час він разом зі старшим братом та матір’ю перетинали вулицю 10-річчя РККА (нині вул. Миру), коли поряд у канаві розірвалася скинута літаком бомба. Чудом залишилися живі. Інша бомба впала на вулиці Леніна (дореволюційній Воскресенській уздовж кладовища), де загинув десятирічний хлопчик. Ще одна бомба  впала на території парку Карла Маркса. Кажуть, від першої скинутої літаком бомби завалилася стіна дерев’яного будинку №1 по вулиці Карла Лібкнехта. Також уранці якась бомба впала на території заводу №9, мабуть, уже з іншого німецького літака. Під час бомбардувань запалав на Совєтській вулиці будинок заводоуправління (Леніна,36), підпалений Бушмельовим, який несподівано повернувся на світанку до Шостки [64]. На протилежній лівій стороні вулиці загорілися ремісниче училище №1 та сусідній житловий офіцерський будинок (нині Леніна,49), мабуть, теж підпалені Бушмельовим. Вогонь не дістав двоповерхового будинку штабу військової частини з охорони заводу (Леніна,51), і люди встигли винести все, що було в ньому. Розтягли й інше рухоме майно з двоповерхового «завкомівського» будинку (Леніна,53).

О 8-й годині ранку до задимленого поселення Куйбишева («Капсуля») підійшла головна група 394-го моторизованого полку, підтримана чотирма танками 1-го танкового батальйону 6-го танкового полку 3 дивізії армії Гудеріана [129, 222]. Невдовзі «пыльний поток» німецької колони, з червоним прапором на башті передньої машини, перейшов Галенківскі мости через річку Шостку [64]. О дев’ятій годині німці вже трусили яблуні в розгороджених садках вулиці Карла Маркса. Шосткинські діти запам’ятали усміхнені обличчя солдатів, які грали на губних гармошках, співали та кидали їм хліб, консерви, шоколад. За спогадами Петренко Олександри Прокопівни (1923 р. н.), німецькі офіцери та їхні машини з’явилися пообідді на вулиці Сталіна (нині вул. Матросова). Мабуть, вони розшукували садибу свого резидента Лисенка біля школи №2. Кілька німців підійшли до заводського двоквартирного будинку №9 по вулиці Фрунзе, де мешкали в першій квартирі Петренки. У цей час мати Олександри Прокопівни пекла деруни в літній кухні. Скуштувавши дерунів, німці подякували: «Матка, гут», – та зрозумівши, як їх готувати, розвели багаття прямо на вулиці й почали пекти деруни та їсти з реготом задоволення. Ще запам’ятався Олександрі Прокопівні суворий німецький регулювальник, який стояв на повороті вулиці Карла Маркса перед школою №2 і відганяв дітей покриком «шнель!» подалі від дороги, якою гуркотіли танки, спрямовані в сторону Пирогівки. Кажуть, штаб німецьких танкістів перебував кілька днів у ресторані чотириповерхового «ітеерівського» будинку по вулиці Совєтській (Леніна,23). Старожил з вулиці Набережної Макаренко Іван Федорович (1929 р. н.) пригадує, що «увечері, 27 серпня, чимало німецьких танків розмістилося на території дитячого садка №3 (нині школа №10, між вулицями Депутатською та Крилова), а на вулицях Набережній та Ворошилова (нині Совєтська) розмістилися криті машини з солдатами, які почали копати неглибокі «щели» та облаштовуватися посеред вулиці на ніч. У хати шосткинців вони не заходили. Пробув днів 8-10, німці поїхали».

У дощовий четвер 28 серпня, якраз на Пречисту (Успіня Пресвятої Богородиці), німці розклеїли по вулицях накази про запровадження в Шостці комендантської години (з 22 години вечора до 6 години ранку). Також вони погрожували повісити всіляких грабіжників. І повісили: спочатку на воротах прохідної «дев’ятки» першого, хто прийшов з відром по спирт, потім – другого, на вхідних воротах до елеватора, який прийшов з мішком по зерно. Грабіж припинився. Усі євреї, комуністи та комсомольці мали негайно пройти реєстрацію та носити на рукаві жовті пов’язки. На пов’язках євреїв була зірка Давида. Зареєстровані комсомольці були задіяні на ритті для німців окопів та «щелей» по вулиці Совєтській, за пам’ятником Леніну. Вулиця Совєтська ставала фашистським фронтом.

У перші дні окупації німці позвозили поранених червоноармійців до заводської пожежної частини, по сусідству з чотириповерховою казармою. Потім деяких з них відвезли в  Новгород-Сіверський монастир, що був перетворений у табір для полонених. Чимало бійців померли дорогою, чимало – у монастирі [101, 51]. Своїх легкопоранених німці розміщали у двох триповерхових будинках по вулиці Карла Маркса (нині №39 та №41). Кажуть, у «щелях» за пам’ятником Леніну були розстріляні якісь люди.

Майже кожного ясного дня гули над Шосткою німецькі, з хрестами на хвостах, літаки. Якось  заторохкотів у небі й наш фанерний аероплан, але після пострілу зенітки розпався на друзки. Також німці підбили великий літак-бомбардувальник, льотчики приземлилися на парашутах. Їх взяли в полон. Через кілька днів вони втекли від німців і заховалися під кущами агрусу на садибі Ракових (Пушкіна,4), а як стемніло, льотчики  перебралися на вулицю Набережну, звідки їх відвели в Лазаревський ліс. Потім вони перетнули лінію фронту й дібралися до своїх, воювали, а після війни побували в Шостці на вулиці Набережній з подякою за допомогу. Також після війни розповів синові Івану Федір Макаренко, як вересневої ночі до їхньої хати по вулиці Набережній,2, забігли кілька наших солдатів, він дав їм щось з одягу й направив до лісу. За таку поміч,  «за укрывательство», німці, як правило, розстрілювали. Мабуть, пощастило і солдатам, і  батькові Івана Федоровича.

Старожил з довоєнної вулиці Сталіна (нині вул. Матросова) Лебедь Володимир Гаврилович (1930 р. н.) пам’ятає, як на початку вересня 1941 року серед ясного дня, коли він допомагав своєму другові Павлу Самохвалову копати картоплю на городі біля хати, наприкінці вулиці Сталіна, у небі над заводським лісом з’явилися два літаки, що наближалися до Шостки. Він устиг роздивитися червоні зірки на їхніх хвостах. Бачив, як щось з літаків відпало, зрозумів, що це були бомби, лише тоді, коли неподалік страшенно гахнуло. Відразу припинили копати картоплю, побігли вгору по вулиці і побачили з  правого боку велику «воронку» на місці хати Карпова (нині Матросова,20). Пораненого Карпова німці швидко відвезли на підводі до лікарні. Хлопці знайшли розпечений осколок бомби з позначкою її ваги в тисячу кг. Друга бомба вибухнула на городі Кулаги і так струсонула хату, що її перехнябило. Ще дві бомби чомусь не розірвалися, одна з них зачепила край будинку Устименка (Матросова,17, на перехресті з вулицею Бєлінського), а друга заглибилася в пісок на перехресті з вулицею Фрунзе, за кілька кроків від будинку Машицьких (Матросова,7).  Її огородили кілками та дротом, як виявилося, надовго, з часом земля осунулася, бомбу розмінували в 1960-ті роки. Остання скинута літаком  бомба не долетіла якихось півсотні метрів до чотириповерхового будинку №21 (нині Матросова,4), в якому перебував німецький госпіталь. На його даху майорів прапор з червоним хрестом та стояли зенітні кулемети. Ніяких німецьких танків на вулиці Сталіна вже не було. Кажуть, госпіталь діяв протягом усього часу німецької окупації. Також на вулиці Сталіна, ліворуч 21-го будинку, знаходилася хата бургомістра Шостки Лисенка з великим садом (нині на цьому місці школа №7, північна сторона), а праворуч, у будинку №9 по вулиці Фрунзе, у квартирі №2 євреїв Волкових, які залишили Шостку, мешкав якийсь німецький старший офіцер – «оберст» – чи то полковник, чи то генерал.

Совєтська вулиця, що два десятиліття носила назву на честь утвореного на ній першого більшовицького Совєта, стала аполітичною Садовою. Проте дореволюційна Глухівська вулиця, що носила в советські роки ім’я творця «Капіталу» – Карла Маркса, була знову перейменована на честь автора «Майн Кампфу» – Гітлера, отже, залишилася ідеологічною та знову таки німецькою. На кутових будинках її перехресть були розміщені металеві таблички «Гітлерштрассе», написані німецькими готичними літерами чорним по білому. На видних місцях вулиць з’явилися суворі накази комендатури та сатиричні плакати-шаржі на Сталіна та його соратників.

Пам’ятник Леніну, що стояв з 1926 року навпроти колишньої Базарної площі від перехрестя вулиць Совєтської та Карла Маркса, німці не зруйнували, а лише накинули на голову вождя відро та приставили до правої руки мітлу. Ліворуч пам’ятника, у двоповерховому міліцейському будинку (нині Леніна,26), німці розмістили комендатуру (жандармерію) та тюрму. На вікнах встановили залізні листи, щоби світло потрапляло до кімнат згори. Двір оточили парканом з колючим дротом. Кажуть, поряд з парканом була встановлена шибениця. За спогадами нинішніх мешканців будинку №26, вони, копаючи погреби у дворі, знаходили людські кістки та заржавілу зброю. Ще одна жандармерія була на першому поверсі гуртожитку технікуму зі входом з вулиці (нині там музей ім. І.Кожедуба). По праву сторону пам’ятника Леніну, у будинку №37 по вулиці Карла Маркса, почало діяти гестапо. Парадний вхід до нього був з причілку будинку по східцях,  розташованих півколом. У під’їзді будинку йшли круті східці до гестапівського підвалу. Праворуч від під’їзду німці прикріпили до стіни велику військову карту з вказівкою розташування лінії фронту від Балтійського до Чорного морів, потім від Ленінграда до Сталінграда (ще й досі з причілку будинку чорніють дірки в місцях кріплення карти). На даху будинку був влаштований спостережний пункт, з якого німці два роки оглядали Шостку та небо над нею. Під вікнами гестапо, у напрямку пам’ятника Леніну, німці встановили стовп ганьби, до якого прив’язували спекулянтів та злодіїв з відповідними написами на дошках. Старожили запам’ятали прив’язану до стовпа жінку, прибиральницю з гестапо, покарану за те, що вкрала в німців шматок мила. Поряд з гестапо, у будинку «ітеерівцев» (Леніна,23), німці розмістили на першому поверсі (з північної сторони) біржу сільгоспробіт. Колишній ресторан у цьому будинку став німецькою їдальнею, а всі три поверхи над ним зайняли солдати.

У генеральському двоповерховому будинку, довоєнному завкомі (Леніна,53), німці відкрили свою їдальню з пунктом обміну спирту на все, чим запаслися шосткинці на час війни, – від сірників до тканин. Спочатку німці примусили людей здати в обмін на спирт велосипеди, радіоприймачі, фотоапарати, інакше – розстріл. Потім люди самі несли всілякі речі, які розкладали перед їдальнею, звідки виходив здоровенний рудий німець-кухар і вирішував, що з речей йому взяти й скільки за них налити спирту. У перші місяці окупації спирт наливали щедро у відра, а вже взимку за ті ж самі речі наливали його значно менше – у каструлі, фляги. Маючи спирт, шосткинці  міняли його на харчі в селян району.

Німці відновили підірвану «енкеведистами» заводську ТЕЦ. Розпочалося навчання в двоповерховій школі №5 по вулиці Інститутській. Діти навчалися по старих підручниках, з замальованими чорнилом портретами Сталіна, Хрущова, Кагановича та інших більшовицьких вождів. Також велося навчання в технікумі. Невдовзі відновилися служби в церкві Різдва Христового по Садовій вулиці біля заводу. Біля церкви, у сквері, німці ховали своїх померлих. Можливо, саме на цій фотографії, зробленій у день поховань 24 вересня 1941 року, відображено перші дві німецькі могили. Наприкінці року німці розпочали знищувати євреїв у протиповітряних «щелях» на фабриці кіноплівки. Як пригадує І.Ф. Макаренко, він бачив узимку, як із двору гестапівського будинку (Карла Маркса,37) виїхало  кілька саней з євреями, мабуть, в останню путь до фабрики. Регулярно ж до фабрики возили від тюрми (Леніна,26) комуністів, комсомольців та совєтських активістів. У тюрмі тримали й хлопців та дівчат, заарештованих наприкінці 1941 року під час гулянки в будинку Лагути по вулиці Ворошилова (нині вул. Совєтська,24). Двох із них,  Костю Лагуту та Гришу Ковтуна, розстріляли на фабриці за те, що в хаті Лагути знайшли передавач (радіостанцію) шосткинських підпільників. Також на фабриці був розстріляний керівник цієї підпільної групи Іван Ботков, який мешкав по цій же вулиці Ворошилова (нині вул. Совєтска,50). За переказом, німці знищували шосткинців ще й на території порохового заводу [89]. Знищували, мабуть, на терасах, біля цеху металістів (ливарників), майже там, де був закопаний заводський пам’ятник Леніну. Ще розстрілювали шосткинців на Горбатому мосту до «нового» заводу [64; 101, 50]. На жаль, місця розстрілів досі не обстежено. Прилюдно німці вішали шосткинців за крадіжки та грабунки біля садиби лікаря Сербіна, розташованої неподалік стадіону «Хімік». Не щадили за грабіж і своїх поліцаїв, зокрема, не гаючись, повісили на сумнозвісній «площі Сербіна» поліцая на прізвисько Циган, який запам’ятався шосткицям тим, що їздив по місту «на білому коні в чорній бурці, як Чапай». Новим поліцаєм німці призначили якусь кривороту людину.

У червоному бараці гуртожитку РУ-1 (Леніна,49/2) розташувалися мадяри. Загін вільного козацтва зайняв чотириповерхову казарму (Леніна,40). Батальйон власівців оселився у двох триповерхівках (Карла Маркса, 39,41). Усі вони, мадяри, козаки та власівці, охороняли завод, точніше спирт, що залишився на ньому, заодно й обмінювали його на необхідні їм речі, які приносили шосткинці до Горбатого мосту, де стояв караул. За спогадами Лебедя В. Г., його мати спочатку обміняла прихований раніше від німців батьків велосипед, потім, з безвиході – батьків годинник. Отримавши спирт, ходила в села, де вимінювала за літр спирту пуд хліба (борошна). Деякі шосткинці самі добували спирт на заводі, прокрадаючись до сховищ після проходу вздовж смуги двох охоронців, які встигали за день лише двічі обійти периметр заводської території. Проте крали недовго, бо охоронці запримітили прокладені сміливцями стежки й розвісили міни над відбитими знизу в паркані дошками. Одного разу, як тільки-но пройшли неподалік Горбатки власівці, почувся вибух. Загинув молодий чоловік, на прізвище Новік, який пролазив через дірку в паркані, а другий, старіший, на прізвище Распопов, кинувся тікати, його спіймали. Походи сміливців по спирт припинилися, стежки позаростали. Власівці спокійно обмінювали спирт на молоко біля входу на кінний двір, куди його щодня приносили жінки, які тримали в господарстві корів. Переказують, що якось німці захотіли мати власну корову, вибрали найкращу в лузі біля Горбатки та повели її до себе, тут прибіг розлючений господар, на прізвище Лахновський, та кинувся на німців відбивати палицею свою корову, ті його відразу застрелили. Власівці мали ще другий, ображіївський, пункт обміну молокопродуктів за річкою Шостка біля залізничних воріт з боку фабрики кіноплівки. Одного разу власівці виявили в середині виміняних грудок коров’ячого масла варену картоплю. Кілька ображіївців було розстріляно. Заводським спиртом німці заправляли свої машини, навіть бронетранспортери, які ремонтували  на  РМЗ (ремонтно-механічному заводі) «дев’ятки». Ремонтували доволі якісно, під пильним наглядом німецького офіцера. То ж за будь-яке недбальство, хоча б затягування гайок за допомогою накинутої на ключ труби, робітники отримували прочухана. За неабиякий вклад РМЗ у справу швидкого відновлення військової техніки Шостка нібито була нагороджена Гітлером Залізним хрестом. Також  «дев’ятка» у війну виробляла для німців сірчану кислоту та прала їм кальсони на заводській пральні. Робітники пам’ятають, що німецькі вахтери на прохідній їх не обшукували, тому без страху виносили під одягом смуги жерсті, з якої вдома виробляли на продаж круглі відра.

З 1942 року почала виходити міська щотижнева україномовна газета «Новий час». Щоденно працював міський радіовузол, у колишньому аероклубі по вулиці Карла Маркса (нині на цьому місці кафе «Ані»). У навчальних корпусах інституту відчинилися двері для шосткинської молоді, яку збирала там біржа праці перед відправкою до Німеччини. Загалом до Німеччини виїхало 7917 чоловік з міста та району [101, 156]. Були серед них і добровольці, їхні родини потім отримували щомісяця в бургомістра Лисенка 50 марок і талони на безкоштовне харчування дітей у фабриці-кухні (нині ресторан «Ювілейний»). З весни майже всіх працездатних шосткинців Сільгоспбіржа (Леніна,23) спрямовувала  на заготівлю торфу в лузі за Набережною вулицею. Різали торф до пізньої осені у дві зміни, з 6 до 14 години та з 14  до 22 години.

Улітку 1942 року німці розстріляли багато людей біля приміщення технікуму. По місту ходили чутки, що там німці знищували своїх же зрадників або ж євреїв. Казали, що серед розстріляних були й ті шосткинці, які виходили 1941 року зустрічати німців з хлібом та сіллю зі сторони Новгород-Сіверського, а вони увійшли в Шостку зі сторони Глухова. Але яким чином вони потрапили в список вороже налаштованих до німецької окупації або просто спільників партизанів? Також біля технікуму було розстріляно чимало мешканців сіл району. За спогадами вороніжця Григорія Трохимовича Сірика (1918 р. н.), селян звозили до міста під конвоєм шосткинських поліцаїв за «вигаданою потребою відбудови залізничного мосту на річці Сейм» [81, 123]. Загалом біля технікуму, як стверджує Сірик, було замордовано біля 260 осіб [81, 124]. На сьогодні встановлено імена 288 загиблих. Серед них є інженер Потєєв Д.П., 1900 року народження. Його син Володимир, 1929 р. н., бачив, заховавшись літнього ранку за штабелями шпал залізниці біля нафтобази, як німці вивели батька з інституту та розстріляли з пістолета над ямою біля технікуму. Від побаченого знепритомнів, лежав біля шпал, поки посеред дня сусідка з вулиці Литвинова, подруга матері, випадково  запримітила його і якось притягла до своєї хати.

Восени шосткинці висаджували молоді дерева по Гітлерштрасе, а колишню Базарну площу огородили невисоким парканом. Що й видно на фотографіях 1942 року, зроблених від

монумента Леніну та з будівлі фабрики-кухні. Як бачимо, щонайменше з півтисячі шосткинців зібралися під флюгером якоїсь башти, якраз на тому місці, де нині горить «Вічний вогонь». З правої сторони від башти, на розі площі, стоїть смугаста будка вартового. За нею видно гастроном, будинок Тимошенків, дах сараю, павільйон канцтоварів та  біла хата лікаря Булиги. Монумент вождю стоїть без скульптур як Леніна, так і селянина та робітника. З правої сторони за монументом – високий паркан тюрми від будинку №26 по вулиці Совєтській до будинку №39 по вулиці Карла Маркса.

Узимку 1943 року за наказом німців локотські «черпаки» (лайновози) завезли лайно з міських туалетів на огороджену Базарну площу. Смерділо воно по весні страшенно, поки не переорали площу та висадили помідори. Доглядав городи якийсь сивий дід.

На Великдень 1943 року була знята комендантська година для освячення пасок.

На початку літа 1943 року Шостка була переповнена німцями, які брали участь у битві на «Курській дузі». Усіх наявних тоді в місті півсотні капітальних поверхівок не вистачило для проживання німців, їх розмістили по квартирах, по хатах шосткинців. У наріжному дерев’яному будинку №34 по вулиці Садовій, за спогадами її старожилів,  запрацювала німецька їдальня. У серпні німців у Шостці значно поменшало. Якраз визріли помідори на Базарній площі, проте дід-агроном не підпускав хлопців до городу. За спогадами С.І. Нагорної, одного разу того літа на будинку гестапо з’явився спущений на мотузках з даху якимось сміливцем великий плакат, на якому був намальований великий Сталін з гармошкою на всю ширину, а поряд маленький Гітлер з губною гармошкою під вусиками.

Напередодні звільнення, у серпні 1943 року, за переказом, у Шостці знаходилося три десятки німецьких солдатів, 2 бронетранспортери та одна танкетка. Одного дня прилетіли наші бомбардувальники та скинули декілька бомб, одна з яких влучила в хату Тупиченків, що стояла  на перехресті вулиць Інститутської та Офіцерськоїй (нині вул. Миру). Вибух бомби розніс хату вщент. В останні дні місяця з’явилися в Шостці підривні та факельні команди. Розмістилися вони в школі №3. Одразу містом пішли чутки про наміри німців спалити Шостку, вигнати людей з хат та запалити їх, як тільки почнеться наступ Червоної Армії. Це підтвердилося вранці 2 вересня, коли шосткинці запримітили в небі чорну смугу диму зі сторони заводу. Німці запалили пожежну частину, казарму, гараж та завком та

Садовій вулиці. Зі страшним ревом почали злітати ракетами в небо діжки зі спиртом та бензином з території гаража. Невдовзі з’явився дим на протилежному південному кінці Садової вулиці. Там, біля залізниці, розгорівся елеватор, потім задиміли будинки школи №3, інституту та нафтобази. Далі німці розпочали підпал хат з боку помідорного городу на Базарній площі. За спогадами Леонідова Валентина Миколайовича (1933 р. н.), німці на мотоциклі з діжкою бензину під’їхали до магазину «Сіль», що був з південної сторони площі (нині парк за міськвиконкомом). Біля магазину юрмилися люди, німці стрільнули по них – усі розбіглися, тільки залишилася лежати на землі убита пострілом жінка. Німці облили магазин бензином і підпалили його; полум’я поширилося за вітром на схід по вулиці Толстого, де загорілася хата Савченків; за нею запалала хата Свинаренків, від якої вогонь перекинувся на довоєнний будинок «ПВО» («Противовоздушной обороны») і вперся у великий паркан огорожі; люди встигли звалити паркан та збити полум’я. У цей час німці підігнали до залізниці колону шосткинців, де вже стояли вагони для їх насильницької відправки. Раптовий артобстріл залізниці наступаючою Червоною Армією посприяв людям утекти з колони. Шосткинці поховалися в погреби. Мешканці вулиці Набережної та частково й вулиці Ворошилова кинулися до природної схованки в хащах болота біля Горбатки.

Звільнення Шостки здійснювала 6-та гвардійська стрілецька дивізії, що переслідувала безладно відступаючі від Сейму за Десну на новий рубіж німецькі частини. Безпосередньо до звільнення Шостки було залучено командиром 6-ої гвардійської стрілецької дивізії генерал-майором Д.П. Онупрієнком два полки – 10-й та 25-й [101, 41]. За спогадами колишнього командира 10-го гвардійського стрілецького полку Героя Совєтського Союза М.В. Будиліна, удень 1 вересня 1943 року комдив Онупрієнко поставив йому завдання непомітно перетнути  лінію фронту, вийти в тил ворога, зайняти Шостку та утримувати її до підходу головних сил [11]. Несподіваний напад мав завадити німцям підірвати підприємства міста. Розвідка полку знайшла прогалину в лінії фронту і вже увечері 1 вересня полк рушив до  Шостки. На світанку 2 вересня полк зупинився лісі за 6-8 км від Шостки, замаскувався та відпочивав до ранку 3-го вересня. Штабом полка було розроблено план захоплення Шостки – 1-й батальйон разом з приданими саперами мав захопити підприємства, а 2-й батальйон – залізничну станцію, 3-й батальйон залишався в резерві.

У цей день 2 вересня 25-й гвардійський стрілецький полк підійшов до села Гамаліївки і о 4 годині дня розпочав наступ на Шостку  [101, 36,37]. За припущенням колишнього командира 25-го гвардійського полку Героя Совєтського Союза Смирнова М.А., в Шостці на чолі гарнізону перебував досвідчений, «матерый» офіцер, який не став очікувати штурму, а вирішив дати зустрічний бій [217]. Чотирнадцять танків та батальйон німецької піхоти вийшли з міста і з ходу атакували дев’яту роту 3-го стрілецького батальйону Артамонова, що була на марші головною. Командир дев’ятої роти Горбунов не розгубився, розвернув роту ланцюгом та здійснив кидок вправо, за перші хати села Локотки. Звідти бійці відбивали атаки танків та прижали до землі німецький батальйон піхоти. Тим часом комбат Артамонов розвернув у бойовий порядок протитанкову батарею та сьому стрілецьку роту, а восьму роту залишив в резерві, приховавши її від німців в березняку. Німці перемістилися східніше Шостки, де за даними розвідки, були оборонні споруди. Тож комполка Смирнов вирішив вдарити по німцям з трьох сторін, залучивши 1-й батальйон Корнєва та 2-й батальйон Іскандрова. Останній мав вдарити з півдня, Корнев – з півночі, а Артамонов мав наступати локотківськими вулицями. Його восьма рота перемістилася ближче до локотської церкви. Для вогневої підтримки Артамонова, Смирнов спрямував артдивізіон Ветрова та мінометну батарею. Двадцять німецьких танків та дві роти піхоти пішли в наступ на батальйон Іскандрова. Тоді на допомогу прийшов артполк резерву головнокомандуючого комдива Онуприєнка. Гучні залпи оглушили противника. Один за одним запалали німецькі танки. За спогадами бійця протитанкового артилерійського полку Г.Галушка, який в юнацькі довоєнні роки вчився в Шостці на слюсаря, його підрозділ, на підході до Шостки, отримав завдання терміново перекинути протитанкову батарею до дороги, що вела на Глухів. Фашистська танкова частина намагалася прорватися в Шостку з наміром підірвати промислові підприємства. Танки не пройшли. [101, 42]

За спогадами учасника боїв Четверикова В.С., «увечері 2 вересня танковий екіпаж гвардійців Костюченка першим увійшов в Шостку. Підрозділ офіцера Цимбала знищив тут 8 ворожих танків» [218].

За спогадами солдата 2-го батальйонну 25-го полку Героя Совєтського Союза  Л.Г.Цибизова,  у день 2 вересня його відділення отримало завдання прорватися в Шостку [101, 40]. Бійці вийшли руслом ручаю (Крупець) до перехрестя доріг в поселенні Куйбишева і сховалися за парканом школи №4. Перебуваючи в засаді, вони побачили, як по дорозі на підвищеній швидкості рухаються німецькі бронетранспортери з піхотою. Коли ті минули червоноармійців, Цибизов надав наказ відкрити вогонь. Два бронетранспортери було підбито. Інші бронетранспортери продовжили рух в бік села Івот. Потім бійці відділення розпитали в шосткинців дорогу до міста через завод. За спогадами командира 2-го батальйонну Іскандрова, на своєму шляху до заводу його бійці знищили два німецькі заслони – бронетранспортер на околиці Шостки та два кулемети з чотирма німцями біля кам’яного мосту на території заводу [101, 38,39]. Там біля мосту, в районі головної прохідної «дев’ятки», на початку Садової вулиці, батальйон Іскандрова розташувався на ночівлю [28].

На світанку 3 вересня розпочався наступ 1-го та 2-го батальйонів 10-го гвардійського стрілецького полку на Шостку зі сторони  лісу, що за 6 км на схід від міста (біля села Миронівки) [11]. Уже о 5 годині ранку, без єдиного пострілу,  була знищена охорона біля мосту (галенківського). Німецький гарнізон у складі одного піхотного батальйону ще спав і був захоплений зненацька. Фашисти кинулися тікати до залізничної станції Шостка, де був заздалегідь підготовлений ними район оборони. Червоноармійці 2-го батальйону з наскоку заволоділи станцією, а німці продовжили відступати в пирогівському (західному) напрямку. За спогадами тодішнього мешканця провулка Гітлерштрассе (нині вулиця Онупрієнка) Анатолія Васильовича Ляшенка (1938 р. н.), він бачив рано-вранці зі свого городу, як червоноармійці бігли дорогою по той бік залізниці від «дев’ятки» до вокзалу (станції).

У цей час бійці 1-го батальйону, які не переслідували німців до залізничної станції, а побігли від галенківського мосту в праву сторону до «дев’ятки», вступили там у бій з німцями, знищивши півтори роти німецької піхоти та обер-лейтенанта, який чергував на водонапірній башті біля рубильника з дротами до замінованих цехів. Дроти встиг перерізати червоноармієць Булатов, чим зірвав підступний задум німців по підриву заводу [11]. Проте німці встигли підірвати заводську ТЕЦ.

О пів на десяту ранку 3 вересня Шостка була звільнена від ворога [11]. Командир 2-го стрілецького батальйону 25-го гвардійського стрілецького полку Сагіт Іскандров проїхав на вороному коні по вулиці Садовій [28]. На вулиці ще догоряв чотириповерховий будинок №23, полум’я з якого перекинулося на гестапівський будинок (Карла Маркса,37), який потім вигорів повністю, а сусідній 35-ий будинок згорів до половини. Також полум’я пошкодило окремі дерева липової алеї від пам’ятника Леніна до заводоуправління [208]. За спогадами Ракової Лідії Леонідівни (1927 р. н.), мешканки з сусідньої вулиці Пушкіна,4, город садиби якої підходить впритул до двору 23-го будинку, вона цього визвольного дня перебувала з батьками в погребі, звідки вони раптово почули страшенні крики, думали, що це німці вже почали виганяти сусідів з погребів та вбивати їх. Потім дізналися, що це волав німецький снайпер, якого стягли червоноармійці з дерева біля 23 будинку й кинули в полум’я за те, що застрелив зі своєї засідки двох червоноармійців, які першими з’явилися на вулиці Карла Маркса біля постаменту пам’ятника Леніну напроти помідорного городу. Так сталося, що й Лебедь В. Г. також бачив з перехрестя вулиці Карла Лібкнехта з провулком Енгельса, як червоноармійці пробігали вулицею Карла Маркса, стріляючи з колін. Потім Лебедь бачив двох загиблих солдатів між дореволюційним стадіоном і завкомом (Леніна,53). Їх застрелили німці з окопів, які вони заздалегідь влаштували на кутках підрізаних парканів по Садовій вулиці. Сусід Лебедя, Сенін, знайшов у загиблих документи і дізнався, що вони москвичі. Саме їх поховали в скверику навпроти заводоуправління (Леніна,36). Цього ж ранку друг Володимира Лебедя, Іван Макаренко, уже не переховувався на болоті й був разом з хлопцями на Садовій вулиці, прагнучи побачити солдатів-визволителів, але побачив біля пам’ятника Леніну кілька возів з дівчатами-санітарками. Лебедь пішов далі й зустрів невелику групу червоноармійців у дворі триповерхових будинків № 37 та №39 по вулиці Карла Маркса. Бійці їли суп, зварений у відрі жінками Шостки спеціально для своїх визволителів. За 39-им будинком посеред вулиці стояла обгоріла німецька автомашина, а ще далі, біля стадіону «Хімік», – кинута німцями напризволяще зенітка. За спогадами В.П.Рафальського (1934 р. н.), з цієї зенітки він, разом зі своїми друзями Вітькою та Колькою Чепелами, зробив переможний святковий постріл в руїни будинку №3 по провулку Короленка. Кілька годин після пострілу зенітки в Шостці тривала тиша, а вже пообідді 3 вересня пішли від заводу Садовою вулицею одна за одною колони червоноармійців у напрямку Пирогівки. Садова вулиця ставала совєтським фронтом, на ній знову копали «щелі» та встановлювали біля руїн заводоуправління далекобійні гармати, які стріляли в сторону Десни.

На радощах звільнення колишні робітники «дев’ятки» повитягали з заводського ставу величезні діжки зі спиртом, що два роки пролежали на дні, та пригощали ним своїх визволителів [101, 44]. Фронт посунувся до Десни. Звідти, з району села Собич, почали долітати до Шостки снаряди. Кілька снарядів розірвалося по вулиці Сталіна, біля чотириповерхового будинку (Матросова,4). Один з них, за розповіддю Лебедя В.Г., влучив у чоловіка, інші зруйнували північний ріг цього будинку.

П’ятого дня по визволенню Шостки новоприбулий підрозділ НКВС – СМЕРШ («Смерть шпионам») розпочав з 8 вересня мобілізацію шосткинців на фронт. Чоловіків збирали біля будинку довоєнного більшовицького міськкому партії та міськвиконкому по вулиці Карла Маркса (нині там райвиконком, Карла Маркса,54)). Лебедь запам’ятав, як одна жінка привела туди свого сина з гвинтівкою в руках. Кажуть, шосткинців вже в жовтні кинули на форсування Дніпра, тож їх загинуло чимало. Через СМЕРШ пройшло все доросле населення Шостки, яке мусило відповідати на головне питання: «Почему ты не пошел (пошла) в партизаны?». У середині вересня 1943 року на Садовій вулиці було повішено після суду в Палаці культури імені Карла Маркса начальника біржі праці Бабака. Повішено солдатами СМЕРШу на чотиристовповій опорі ЛЕП біля постаменту пам’ятника Леніну. Як пригадують старожили, Бабак висів кілька днів босий у кальсонах, бо вже першої ночі хтось стягнув з нього хромові чоботи та штани в «арифметику». Кажуть, Бабака повісили згарячу, достатньо було дати 10 років ув’язнення, бо він допоміг багатьом шосткинцям, хоч і за хабарі, уникнути відправки до Німеччини. Більше нікого на площі Леніна СМЕРШ не вішав. За переказом, Бабака поховали третього дня прямо в окопі біля опори ЛЕП солдати, що йшли колоною через Шостку. До їхнього командира звернулися кілька шосткинських жінок, зокрема Марія Лосєва з вулиці Пролетарської, дореволюційної Міщанської, з проханням зняти з шибениці Бабака, бо вже став лякати їх своїми вискаленими зубами. Командир дав чергу з автомата по мотузці, Бабак упав на землю, а солдати відтягли його до окопу, прикидали листям та землею. Так і досі лежить Бабак у центрі міста навпроти «Вічного вогню». Невже у нього не має родичів серед   шосткинських чи то воронізьких Бабаків щоби відшукати кістяк та разом з тими кому він допоміг в роки окупації зробити могилку?

7 листопада 1943 року на вцілілому високому постаменті довоєнного пам’ятника Леніну, роботи скульптора Івана Кавалерідзе, була тимчасово встановлена скульптура вождя, яку зберегли робочі Шостки в дні окупації [17; 67, 67]. За переказом, комуністи відкопали на терасах заводський пам’ятник Леніну, він виявився без правої руки, яка вказувала дорогу до комунізму. Робочі зробили нову руку і встановили вже цілу невеличку скульптуру на старому монументальному постаменті. Скульптура Леніна дуже схожа на ту, що стояла в 1933 році на даху школи №3, хіба що права рука пряміша.

Охорону заводу з жовтня місяця 1943 року почали здійснювати озброєні вахтери 72 постів чотирьох караулів. Комендант заводу та начальник відділу охорони розмістилися в колишній гауптвахті (вул. Леніна,61) [123].

У жовтні 1943 року розпочалося навчання в шістьох школах Шостки, зокрема в найстарішій дерев’яній (базарній) школі по вулиці Совєтській, де сіли за парти хлопчики перших класів. Пам’ятають, як їх щодня водили колоною по Совєтській вулиці на обіди в дитячий садок на розі вулиці (нині Леніна,37). Діти, чиї батьки перебували на війні, отримували хліб по карткам у «Воєнторзі» – магазині, відкритому в колишній промтоварній крамниці непмана Зайковського, розташованому з південної сторони Базарної площі. Діти загиблих на фронті харчувалися на фабриці-кухні по безкоштовних талонах.

Поступово відновилися довоєнні функції Совєтської вулиці разом з Держбанком, лікарнею та заводоуправлінням, яке розмістилося в дореволюційному двоквартирному будинку (нині Леніна,28)  і перебувало там аж до відбудови в 1957 році триповерхового заводоуправління (Леніна,36), спаленого першим «замнаркома» оборонної промисловості СРСР Бушмельовим Володимиром Матвійовичем 27 серпня 1941 року. У колишній гауптвахті (Леніна,61) розмістили бюро перепусток. Поряд у дерев’яному двоповерховому будинку (Леніна,57) відкрили хлібний магазин. Територія спаленої Бушмельовим школи №2 та ремісничого училища №1 відійшла під механізовану базу будівельників (Леніна,47). Школа ФЗН-1 переїхала з вулиці Леніна у напівзруйнований довоєнний двоповерховий чоловічий гуртожиток другого робітничого селища (з 1951 року вул. Робітнича, Робоча). Вже там ФЗН-1 стало зватися з 1948 року ремісничим училищем №9 (РУ-9). На новому місці училище не навчало, як у перші повоєнні роки, будівничим спеціальностям робітників потрібних тоді для відбудови заводу та міста, а перейшло на свою довоєнну спеціалізацію. За два роки навчання учні РУ-9 ставали токарями по металу, слюсарями по ремонту промислового устаткування та столярами-білодеревцями, також кожен з них вмів виготовити з колоди табуретку.

Влітку 1944 року було відновлено старий казармений будинок дореволюційної гімназії на кутку вулиць Совєтської та Карла Маркса, який був перетворений німцями в конюшню. Будинок став філією середньої чоловічої школи №2 (нині ліцей) з російською мовою навчання. Нагадаю, що до війни школа №2 була теж середньою чоловічою школою, але під номером один і навчання велося українською мовою. За спогадами колишнього учня цієї школи Кулішова Миколи Дмитровича (1935 р.н.), їхній клас перевели у гарний кутовий будинок 1 вересня 1944 року з сусідньої «базарної» школи, де вони навчалися з жовтня 1943 року. У звільнених хлопчиками класах школи розмістили дівчаток і дали їй №1 як жіночій середній школі з українською мовою навчання.

У жовтні 1944 року на площі Леніна, з краю колишньої базарної площі, поховали останки 7 партизан Харківських двох загонів та одного партизана Шосткинського загону, які загинули в бою з німцями в Слоутському лісі 21 листопада 1941 року. Площу Леніна, яка була поділена шосткинцями на городи,  засадили деревцями американського клену та берізками. За спогадами колишнього учня ремісничого училища з поселення ім. Куйбишева Потєєва В.Д. (1929 р. н.), який восени саджав деревця, площу вже по весні наступного 1945 року обнесли невеликим дерев’яним парканом з кам’яними стовпами і назвали міським сквером.

1 вересня 1945 року розпочалися навчання в українській середній чоловічій школі №3, відновленій після великої пожежі по Інститутській вулиці 2 вересня 1943 року.

У 1945 році міськлікарня №2 мала 25 ліжок, у ній працювало два лікаря (нині оглядова поліклініка вул.Леніна, 30) [204]

У 1946 році, біля братської могили встановили пам’ятник (обеліск) партизанам з написом попереду російською мовою «Вечная слава героям павшим в боях за независимость нашей родины». За пам’ятником встановили картину «Партизаны на привале». Паркан скверу, як дізнаємося з тодішніх газетних публікацій «Зорі», вже був з численними дірками, у які вільно пролазили свійські кози та свині. Вони «паслися та рилися» вкрай засушливого літа в усіх кутках скверу. Проте після голодної зими 1947 року ніяка тварина повесні в сквері не рилася, не пережила зиму, не дожила до весни. За спогадами колишніх дітей війни, вартість буханки хліба на базарі перевалила за 200 рублів і продавали його скибками. У магазинах отримували хліб по картам, зокрема в «Военторге» головним товаром окрім хліба були ще галети з американських посилок. У сусідньому з «Воєнторгом» гастрономі (колишньому «офіцерському» магазині), було, як бачимо зі знімку 1947 року, все – і горілка, і віно, і першосортні ковбаси, і чорноморська кілька в томаті та дві продавщиці в халаті.  Не вистачало тільки покупців, бо в них не було грошей щоби ходити до гастроному. Промтоварних магазинів по війні майже не було, тканину продавали з рук на базарі, ходовий «рубчик» як на штани, так і на спідницю, коштував 200 рублів за метр, при середній зарплаті на фабриці кіноплівки у 250 рублів. Були на базарі й карболітові ґудзики, що виробляли на «дев’ятці» з карболітового порошку [24, 35]. До речі, в повоєній Шостці стала улюбленою серед дітей гра в «пуговки», коли ґудзик заганяли щиглями в маленьку лунку вириту в землі. Нерідко ґудзики для гри зрізали зі свого одягу та з одягу батьків. Ті з дітей хто мав копійки – грали в «буца» – складали монети в стопку по центру риски, прокресленої на землі. Потім кидали кожен свого свинцевого «буца», виплавленого вдома на кухні у вигляді випуклої з одного боку лінзи діаметром десь в 5-10 см. Хто вмастив кинутого «буца» найближче за риску і до стопки – першим розбивав її «буцом» і забирав собі ті монети, які після вдару перевернулися на герб СССР. Була на базарі й інша мирна дефіцитна продукція «дев’ятки», здебільше жіночі босоніжки зі штучної шкіри – текстовініту. Шостка аж до 1950 року взувала ними босих жінок Москви [24, 35]. Ще завод виробляв для Москви металеві відра, бідони, кружки, тази, каструлі… А з перепідпорядкуванням у 1947 році «дев’ятки» міністерству загального машинобудування, розпочався випуск більш складних виробів, як-то блохоловок, обпилювачів, протруювачів, коксагизниць, маслоробників [225]. .
У травні 1947 року на фабриці-кухні запрацювала єдина в місті їдальня громадського харчування, водночас були відкриті Шосторгом аж три чайні – «чайхани» з 40-градусним чаєм [223]. А на радість дітям Шостки запрацював завод безалкогольних напоїв – сітроцех, неподалік від фабрики-кухні, на Пролетарському провулку.
1 вересня 1947 року відкрилася нова середня, з російською мовою навчання, жіноча школа №7 у звільненому чоловічою початковою школою №2 приміщені на кутку вулиць Карла Маркса та Совєтської (мала базарна школа).  За повідомленням завідуючого відділом народної освіти Самохвалова в газеті «Зоря» від 2 вересня 1947 року, у школі №7 сіли за парти 602 учениці, які перейшли зі школи №1 (великої базарної школи), яка знову стала чоловічою. За спогадами її учнів, вони після уроків поспішали до поштового кіоску, біля пам’ятника Леніну, щоби побачити, або й придбати якусь нову марку чи етикетку, бувало й книжку з якимись шпіонськими пригодами. Запам’яталося, як переказували по черзі друг другу, що в кіоску з’явилася нова книжка про шпіона Ратнера: «Темные дела Ратнера». Коли учень запитував у кіоскера про цю книжку, той просив його нахилитися ближче, бо недочуває і хапав його за вухо. Відтоді цікавий учень вже вовік запам’ятовував прізвище кіоскера Ратнера.
Наприкінці 1947 року, 16 грудня, відбулася в СРСР грошова реформа. Міняли 10 рублів старих на 1 новий, а за 5 нових – 1 долар США, але обмін останнього можна було зробити тільки в Москві. Також у грудні скасували картки на продовольчі (хліб, крупа, макарони) та промислові товари. У магазинах з’явився у вільному продажу хліб по 3 рублі новими за кілограм та камса по 1 руб. 95 коп. за кг [226]. До речі, сало тоді на колгоспному ринку коштувало 60 руб. новими за кг.

По весні 1948 року закрили хлібний магазин біля заводу (Леніна,57), потім стіни його приміщення оббили залізом і улаштували карцер для порушників заводської дисципліни. Навіть вікна карцеру зробили по тюремному, щоби світло потрапляло згори. Першим в’язнем карцеру став, якраз на дві квітневі доби пасхи, 17-річний робітник РМЗ Лебедь В.Г., й тільки за те, що відмовився відвідувати нудні курси хімоборони, які відбувалися у підвалах колишнього гестапівського будинку (Карла Маркса,37).

У 1948 році міський сквер облаштували доволі грубими лавами, через що не один з відпочиваючих порвав на них одяг. З метою наведення чистоти та порядку у сквері  та й у центрі міста запровадили з 1948 року службу двірників при жеках (ЖКВ), з щоденним навантаженням 1300 кв. м. на мітлу [226]. Влітку для зачищення німецького кладовища біля церкви були залучені колишні поліцаї з табору військовополонених (нині на місці табору автобаза 18062 по вулиці Гагаріна). Якраз по кладовищу заводчани прокладали 1948 року трубопровід, тому зекі мали повикопувати усіх мерців та вивозити їх до локотського скотомогильника, розташованого біля залізниці на Вороніж (неподалік нинішньої телебашти). Діти з сусідніх будинків по вулиці Карла Лібкнехта запам’ятали, як у саморобне відро зі спиртом, що стояло біля пожежної частини, кидали зняті з мерців нагороди – хрести та медалі, золоті обручки та золоті зуби, повисмикувані зеками-«археологами» з шелеп німців. Кажуть, нагород було чимало, адже на кладовищі були поховані не тільки загиблі тиловики, а й фронтовики, які померли в шосткинському госпіталі. Найбільше нагород було, мабуть у мерця  з цинкової домовини, яку викопали в самому центрі кладовища, біля рештків постаменту царю. По обидві сторони домовини лежали два артилерійські снаряди. По завершенню розкопок дітям дісталися німецькі каски, що залишилися неприбраними, та деякі нагороди-хрести, знайдені там під час власних розкопах великої пісочниці-кладовища. Цікаві  знахідки траплялися дітворі в підвалах під руїнами РУ-1 (Леніна,47). Найбільш загадковим для хлопців було підземелля під казармою (Леніна,40). За спогадами Юрія Вікторовича Рачека (1945 р. н.), ще більший підвал був під обгорілими стінами завкому в колишньому  командирському будинку (Леніна,53). До речі, багато таємниць цього підвалу в після революційний час знав Приходько А.Й. [65, 4]. Діти війни розважалися в бур’янових джунглях навколо зруйнованих будинків Совєтської вулиці. Найбільш сміливі з них бігали по периметру стін четвертого поверху руїн казарми, менш сміливі випасали своїх кіз на другому поверсі, там росла соковита трава. Усі разом відпочивали у спекотні літні дні на Горбатці – стометрівці річки від колючого дроту заводської огорожі до броду в місці впадіння криничного-каналізаційного ручаю. До річки вела горбата стежина в заростях кропиви між ямками торфовища. Перешкодою був криничний ручай метрів зо два шириною, який треба було переплигувати, опасаючись загрузнути в його топких берегах з гандонами міської каналізації, яка стікала в ручай нижче джерельної криниці. На згині стометрівки річки Шостки була глибина і був трамплін. Пляж був біля броду, де й збирали пацани перех – піроксилінову вату, а порох – коротенькі трубки з дірочками – копали в лузі. Купалися з осторогою не опекти очі при раптовому «збросе»  заводом у річку кислоти, від якої бувало діти опікали на Горбатці й яй… Більш небезпечно було купатися в озері біля хлібозаводу на початку Совєтської вулиці. У ньому, тоді в 1940-х роках, ще була глибина. Ще одне озеро було на Петухівці навпроти магазину №17, з лівої сторони вулиці Жданова. Там була джерельна криниця, яка й живила озерце і Іванову долину навколо (нині на долині стоїть дев’ятиповерхівка молокозаводу, вул.Воронізька,19).

 

Новгородський шлях

            Споконвічний шлях з Новгорода-Сіверського на Глухів, Путивль проходив у нашому краї лівим берегом річки Шостки. У ХVІІІ столітті усі землі навколо цього шляху – батька сіверських доріг – ліси та гаї належали козакам та монастирям. Також їм належали й млини розташовані на річці Шостці. Один з них, десь за півтори версти (1,5 км) від новгородського шляху, належав  козакам та міщанам воронізької ратуші. Саме цей зручно розташований млин «на речке Шостке, расстоянием от Глухова в 30 с небольшим верстах», був обраний на початку червня 1739 року управляючим «Гетьманським урядом» генерал-майором Іваном Шиповим для потреб нового гетьманського порохового заводу [32, 194]. Уже 22 червня воронізька ратуша передала шостенський млин разом з землями навколо нього майору Опанасу Постельнікову, який зайнявся будівництвом заводу [29,арк.235зв.]. Невдовзі, з осені 1739 року, шостенський завод почав виробляти порох. Від початку завод мав на нашому лівому березі Шостки лише невеличкий прибережний гай з півверсти довжиною від млину по дорозі на Вороніж, так званому воронізькому під’їзді до млину (нині вул. Леніна, колишня Садова). У 1742 році Генеральна військова артилерія придбала для «малороссійского порохового нового завода» суміжний з ним гай, що належав локотському козаку, значковому товаришу Семену Лисачевському – шириною з півверсти та довжиною з версту до «Новгородского шляху» [29,арк. 22]. Таким чином заводські землі збільшилися втричі довжиною (з 0,5 версти до 1,5 версти)  по воронізькій дорозі, а по новгородському шляху вони займали вже півверсти, що стали з 1742 року новою південною межею заводських земель. Через двадцять років ця південна границя подовшала удвічі, до версти, внаслідок придбання гетьманом Розумовським у 1761-1762 роках козацьких гаїв навколо шостенської виробні пороху. На плані «Шостенскаго пороховаго завода» 1793 року майже вся південна (західна на плані) межа заводських земель прокреслена червоним кольором вздовж звивистого новгородському шляху й навіть заступає його далі за перехрестям з дорогою до заводу (1). Заступає усього на сто сажнів в бік Новгорода-Сіверського (Н). Загальна довжина цієї межі становить на плані 560 сажнів, трохи більше версти. Більша її частина (400 сажнів з 560) розташована до перехрестя з дорогою до завода (1), що відповідає нині відстані від вулиці 9-го Січня до вулиці Леніна. А менша частина межі (160 сажнів) відповідає нинішній відстані від вулиці Леніна до вулиці Матросова. Усі землі за  шляхом, у бік Воронежу та Локотків, приналежали козакам (лінія синього кольору) та Гамаліївському монастирю (лінія жовтого кольору). Переважно це були гаї, а посеред них, де нині ДК Карла Маркса, починалося болото (2), що тягнулося по праву сторону шляху до кінця червоної лінії заводської межі, нині вул. Онупрієнка зі стадіоном «Хімік». Далі, за болотом, була козацька орана земля (3), від нинішнього стадіону ДЮСШ до  залізниці на «Капсуль». За оранкою знову йшли козацькі гаї (4) до села Локотки. По ліву сторону шляху знаходився Чернецький гай (5) Гамаліївського монастиря, від заводського ставу аж до «Глинковской економической мельницы» над ставом, нині Галенківське озеро. Ніяких хат на Новгородському шляху не позначено, окрім ледь помітного на плані контура постоялого двору (Д) з двома будинками, довгим та коротким.  Двір був розташований на узгірку перед болотом, якраз на повороті шляху ліворуч в обхід болота, нині на місці постоялого двору дитячий садок, вул. Карла Маркса,36.

1818 року Шостенський пороховий завод прикупив у «дворянки Лавренковой 99 десятин земли, смежной с заводской дачей, для возведення на ней служительских домов» [28, 57]. Вірогідно саме ця лавренківська земля була розташована по праву (південну) сторону Новгородського шляху. Відтоді розпочалася забудова версти Новгородського шляху будинками шостенців, які дали назву своїй вулиці на честь повітового міста Глухова, колишньої гетьманської столиці (1708-1782).

Глухівська вулиця

На плані ШПЗ 1843 року чітко прокреслено виправлену в пряму Глухівську вулицю (3), колишню звивисту версту битого століттями Новгородського шляху. По праву  (південну) сторону Глухівської вулиці позначені нові квартали вулиць (А), що з’явилися за два десятиліття на прикупленій заводом у 1818 році лавренківській землі. На самій же Глухівській вулиці позначені лише кілька найбільш значимих будинків у великому дворі  (В), що постав на місці постоялого двору з плану 1793 року (нині територія дитсадка по вул. Карла Маркса,36). Далі, за перехрестям з Садовою вулицею (1), бачимо по обидві сторони Глухівській вулиці (3) коротенькі контури забудови (Б) та городи до західної (північної на плані 1843 року) межі земель (нині вулиця Матросова). Ця новгород-сіверська межа залишилася незмінною з плану 1793 року, також не змінилася й локотківська (східна) межа. Цікаво, що завод ще не придбав ніяких нових земель у локотківців з правої (південної) сторони Глухівської вулиці, там де на плані 1793 року було позначено за постоялим двором велике болото (нині територія парку ДК Карла Маркса). Тому забудова Глухівської вулиці велася тільки по одній лівій (північній) стороні до Госпітальної вулиці (2). На плані 1843 року вперше позначено забудову нового кінного двору (Ф, фурштату), що виник на придбаних заводом монастирських землях, внаслідок чого вирівнялася у пряму лінію колишня Т-подібна на плані 1793 року межа заводських земель. Нова пряма лінія межі відповідає нині вулиці 9-го Січня. Якраз на межі, по обидві сторони глухівської вулиці, було встановлено частокіл, за ним прокопано рів, а на дорозі встановлено шлагбаум та зведено з цегли два кам’яні стовпи воріт Локотської застави. Праворуч дороги з будовано караульню. Так само було облаштовано й Новгород-Сіверську заставу перед ярком, що був перед нинішньою школою №2 по вул. Карла Маркса,33.

Наступний план ШПЗ 1863 року свідчить, що забудова Глухівської вулиці (3) вже вийшла за Локотську заставу й пішла далі в глухівському (локотському) напрямку. Одразу за заставою позначено дві чорні риски забудови з лівої сторони дороги та одна з правої, ще три окремі хати позначені далі між першим та другим ярками біля села Локотки.   Дорога до фурштату, ліворуч застави, стала Госпітальним провулком (нині вулиця 9-го Січня). Наприкінці провулку позначені з лівої сторони знайомі з плану 1843 року будівлі фурштату та нові будівлі госпіталю з правої сторони провулку. Проте на плані 1863 року ще немає позначення дороги на Капсуль через Галенківку, яка стала з 1862 року головною дорогою, бо проїзд через пороховий завод на Капсуль був вже закритий [28, 93]. На місці розібраної «Глинковской економической мельницы», позначеній на плані 1793 року, збудовано в 1862 році два містки через річку Шостку. На плані 1863 року, вказана поки що стара дорога на Капсуль від вулиці Садової (1) через пороховий завод. Також бачимо з плану 1863 року, що Глухівська вулиця (3), порівняно з планом ШПЗ 1843 року, дещо подовжила свої лінії забудови в західному новгород-сіверському напрямку.

Глухівська вулиця (Г) значиться на плані ШПЗ 1871 року  вже повністю забудованою транзитною вулицею по дорозі з Глухова на Новгород-Сіверський. Суцільні лінії забудови прокреслені навіть від перехрестя з Садовою вулицею (С) до Новгород-Сіверської застави (27) (вул. Матросова). Городи (о) позначені вже за лінією забудови з лівої (довшої) сторони вулиці. Майже незмінними з 1843 року залишилися лінії забудов Глухівської вулиці від перехрестя з Садовою вулицею до Глухівської (Локотської) застави (28). Хіба що подовшала сама Глухівська вулиця на сто сажнів новопридбаної заводом в 1850-х роках смуги землі (з) за Локотською заставою під будівництво в Чернецькому гаю нового госпіталю (нині поліклініка №1). На жаль, на плані 1871 року не позначена забудова на протилежній правій (короткій) стороні Глухівської вулиці, на місці колишнього болота (б) та козацької оранки за ним, позначеної ще на плані 1793 року. Безсумнівно, забудова там була, але вже на приватних, а не заводських землях. Навіть була забудова й за локотською заставою далі по новгородському шляху до села Локотки. Підтвердженням цьому є тогочасна фотографія Глухівської (Локотської) застави, яка зроблена, мабуть, з нагоди святкування в 1871 році століття підпорядкування Гетьманського Шосткинського порохового заводу казенному відомству в Петербурзі.  На ній бачимо пірамідальні стовпи воріт з двоголовими орлами на верхівках, смугастий шлагбаум зі сторожовою будкою, частокіл та біллі колони ганку караульні, праворуч під березами (нині на місці караульні торець будинку №44 по вул. Карла Маркса). Прямо по дорозі, за цегляними стовпами застави, проглядається паркан, за ним видно невеликі дерева саду та довгий дах будинку так званої старожилами садиби Сербіна 1930-1950-х років, розташованої на розі доріг на село Локотки та на Гуків хутір (нині на місці садиби школа №11 на розі вулиць Карла Маркса та Онупрієнка). ії

На великому детальному плані поселення Шостка 1897 року позначено кожен будинок на Глухівській вулиці, зокрема на її перехресті з Садовою вулицею позначена літерою «А» кутова казарма по правій (південній) стороні. У дворі казарми позначено червоним та жовтим кольорами якийсь напівкам’яний будинок. Починаючи від нього нараховуємо по Глухівській вулиці 10 садиб до Новгород-Сіверської застави. По лівій (північній) стороні Глухівської вулиці нараховуємо 12 садиб та ще окремий будинок караульні біля застави, яка позначена червоним кольором квадратів її двох цегляних стовпів. Далі, за Новгород-Сіверською заставою та червоною лінією західної межі заводських земель, жодної садиби на плані немає. Таким чином, у 1897 році на західній частині  Глухівській вулиці, від перехрестя з Садовою вулицею до Новгород-Сіверської застави, було всього 22 садиби. У протилежному східному глухівському напрямку від перехрестя з Садовою вулицею на плані 1897 року позначено сад по лівій стороні Глухівської вулиці до будинків Фурштатської вулиці (нині вул. Карла Лібкнехта). Потім між вулицями Фурштатською та Моховою (нині Енгельса) нараховуємо по Глухівській вулиці 7 садиб. Далі від Мохової до Госпітальної вулиці (нині Короленка) нараховуємо 8 садиб. Між Госпітальною вулицею та її Госпітальним провулком був сад по лівій стороні  Глухівської вулиці. За провулком на кутку позначено літерою «Д» кам’яний будинок – «Квартира младшего врача». Напроти цього будинку позначені два цегляні стовпи Глухівських воріт застави. За будинком – невеликий сад, в якому позначено дерев’яну Л-подібну будівлю. Вона є пам’ятним для шосткинців холерним бараком, що в 1903 році став для них першим осередком культури – Народним Домом. Загалом по лівій стороні Глухівської вулиці від перехрестя з Садовою вулицею до Глухівської (Локотківської) застави було 7 + 8 = 15 приватних садиб. По правій стороні східної частини Глухівської вулиці від Садової до Базарної було лише 3 садиби. Від Базарної до Офіцерської (нині Миру) – 9 садиб. Ще 3 садиби було за Офіцерською вулицею, а за ними велика садиба з  казенним дерев’яним будинком, позначеним №46 як «Дом, занимаемый Председателем Хозяйственного Комитета», з «надворными постройками» під №№47-49 (територія нинішнього дитсадка по вул. Карла Маркса,36). Отже, маємо з плану 1897 року повну визначеність приналежності цього загадкового будинку, викресленого ще плані 1843 року. За будинком голови господарчого комітету далі по Глухівські вулиці було ще одна велика садиба до межі заводських земель (нині паркан між райвиконкомом і парком палацу Карла Маркса). За межею позначені ще 3 приватні садиби з довгими городами до дороги (нині вулиця Короленка від світлофора праворуч до залізниці). Далі за городньою дорогою було дві садиби до позначок «упраздненной» караульні Локотської застави (№109) та двох кам’яних її стовпів, позначених червоними прямокутниками. На фотографії Локотської застави вже не бачимо ні шлагбаума, ні караульні, ні частоколу. Бачимо знайомий ще з фотографії 1871 року паркан садиби на розі доріг на село Локотки та на Гуків хутір. Дерева за парканом значно підросли, що повністю закривають дахи будівель великої, як-то видно з плану 1897 року, садиби. Загалом по правій стороні Глухівської вулиці від перехрестя з Садовою вулицею до Локотківської застави було 3 + 9 + 3 + 1 + 1 + 3 + 2 = 22 садиби, одна з яких казенна (№46). У цілому в 1897 році на Глухівській вулиці  між двома заставами Новгород-Сіверською та Локотковською,  було по лівій стороні 12 + 15 = 27 садиб, а по правій стороні  10 + 22 = 32 садиби, разом 59 садиб.

На плані 1897 року позначено по Глухівській вулиці вузькоколійку від Офіцерської вулиці (нині Миру) до Госпітального провулку (нині вулиці 9-го Січня). На фотографії Глухівської вулиці бачимо, що вузькоколійка мала дві колії з лівої (північної) сторони вулиці, в кількох метрах від дерев’яних будинків. Перший на фотографії  будинок стояв на кутку з вулицею Моховою (нині вул. Енгельса). Шосткинська вузькоколійка була прокладена від залізничної станції Шостка до заводу, після побудови у 1893 році основної вузькоколійки з Конотопу до Пирогівки. На жаль, на плані не позначено перший водогін Шостки «с запасным краном и двумя водоразборными трубами на случай пожара», який був прокладений від заводу по Глухівській вулиці в 1894 році [11, 200]. Чому саме Глухівська вулиця першою в поселенні отримала безперебійне водопостачання? Тому, що на ній за спогадами старожилів Якуніна та Ялишева, проживали «найпочесніші жителі тодішньої Шостки». Серед них були купці Філіпенко та Пшонний, ще чиновник Бортков, який тримав кабак – «монопольку» [31]. Також не бідні люди жили й за Локотською заставою, як бачимо з  позначених  за нею на плані 1897 року великих садиб як по лівій, так і по правій стороні дороги на Локотки (Глухів). Проте по лівій стороні локотської дороги позначена па плані ще й вузька V-подібна смуга заводських земель (V), поділена невеликими городами. На початку клину смуги була невелика хата, мабуть, це вона стоїть і досі на початку вулиці Некрасова під №1 (1). Далі за V-подібною смугою земля була неораною, ніяких хат за нею не позначено як на локотській дорозі, так і на її лівому відтинку до річки Шостки, до Галенківки (Г). Відтинок йшов уздовж смуги  і на половині дороги (нині вулиця Декабристів) різко повертав праворуч до річки. Тобто дорога до Галенківки в 1897 році ще була короткою прямою, а не як зараз кривою вулицею Партизан, і спуск до Галенківки починався посеред нинішньої вулиці Декабристів (буд.10), а не від вулиці Некрасова. На плані помітний неораний трикутник землі (а) без будь-яких хат між відтинком дороги до Галенківки та дорогою від заводу до «Капсюльной слободки», яка з 1862 року стала єдиною дорогою між поселеннями Шостки та Капсуля. Капсульна дорога (К), як бачимо з плану, перетинала річку Шостку двома дерев’яними містками (М) на місці млинів й прямувала лісом до Капсульної слобідки, яка позначена на правому березі  річки Крупця, на жаль, не підписаною на плані. Також не вказані на плані й назви коротеньких вулиць  слобідки. Проте маємо напис «Бывшее Шостенское капсюльное заведение» щодо капітальних будівель капсульного закладу на лівому березі Крупця.  Заклад, як відомо, у той час не діяв, був законсервований, з 1880 по 1907 роки [4, 54]. Ніяких слобідських хат на лівому березі Крупця в 1897 році ще не було.

На плані 1897 року позначені по правій стороні дороги на Глухів (Локотки), від відтинку праворуч (нині вул. Онупрієнка за стадіоном «Хімік»), кілька великих садиб до відтинку дороги ліворуч до річки Шостки (Галенківки). Далі ніяких хат в напрямку села Локотки на плані не позначено. За переказом, село Локотки починалося за Глибоким яром, за старим православним кладовищем по правій стороні локотської дороги (майже там, де нині вчительська кооперативна дев’ятиповерхівка по вулиці Некрасова,20). Глибоким яром протікав ручай з криниці урочища Синій камінь (зараз – ледь помітна балка праворуч нинішньої вулиці 6-ої Гвардійської дивізії). В урочищі Синій камінь збиралися повесні та влітку 1901-1902 років члени першої в Шостці «преступной» соціал-демократичної організації, утвореної наприкінці 1900 року під назвою «Организованные рабочие шостенских пороховых заводов» («ОРШПЗ»). На Синьому камені робітники читали газету «Искру» та виголошували палкі революційні промови [25]. Гуртківці займалися розповсюдженням прокламацій по Шостці, зокрема в 4-ій прокламації від 29 квітня 1902 року ставилося 8 вимог до адміністрації заводу, у тому числі вимагалося збудувати Народний Дім.

1 травня 1902 року в Галенківському лісі відбулася перша в історії Шостки маївка з 25 гуртківців [17; 25]. На початку літа в червні 1902 року були арештовані п’ятеро членів гуртка Рудой М., Писарець Є., Протопопов Д., Максименко В., Глуздовський [17; 52] Потім восени 23 жовтня були заарештовані ще вісім – Аксєєнко І., Гордієнко, Дудка Г., Дудченко В., Жданов С., Кришкевич І., Храманюк Д., Шевелкін М. [17]. За рішенням Київського окружного суду найбільші терміни покарання отримали  засновники гуртка: Дмитро Протопопов та Микола Шевелкін, перший 3 роки, другий 2 роки вислання в Архангельську губернію [53; 54]. Військовослужбовець В. Дудченко отримав 3 роки вислання до Східного Сибіру [27]. Усі інші гуртківці були взяті під гласний нагляд поліції [25; 55; 56; 57]. Це були перші в історії Шостки жертви політичних репресій царизму.

Галенківський ліс був знову задіяний в маївці 1904 року, організованої вже робітниками-більшовиками порохового заводу, зокрема Марущаком О.І. За його дорученням 17-річний племінник Данилка Кукарешников розповсюджував серед робітників заводу листівки з закликами відзначити Перше травня. Відзначили його таємно мітингом «в лісі на березі річки Галенківки». Мітинг виявився короткочасним через наближення до місця маївки групи поліцейських. Проте наступний першотравень 1905 року відбувся в Шостці відкрито з революційними піснями та демонстрацією робітників заводу, які «кидали роботу і з червоними прапорами, та лозунгами» ходили по Шостці [72]. З інших газетних публікацій 1960-х років Кукарешникова  дізнаємося, що на початку 1903 року адміністрація порохового заводу несподівано пішла на поступки своїм робітникам. Вона задовольнила висловлену ними ще в четвертій прокламації від 29 квітня 1902 року вимогу щодо побудови Народного Дому (клубу), і надала під клуб старий дерев’яний  холерний барак, розташований за будинком молодшого лікаря на Глухівській вулиці. Мешканці «пос. Шостки и прилегающих к ней сел и деревень» власним коштом перебудували барак на Народний Дім з чайною та бібліотекою [14; 46, 615]. Бібліотека нараховувала усього півтораста тоненьких книжок на одній полиці. Самодіяльні артисти Шостки ставили в клубі спектаклі, і, як далі згадує  колишній його драмгуртківець Данило Іванович Кукарешніков, «царські чиновники косо дивилися на українські п’єси і часто забороняли навіть ті, що були дозволені цензурою. Українців презирливо називали «хохлами». Бувало, підготуємо п’єсу, а ставити її забороняють. І пропаде марно праця. Стиснувши зуби, бралися за іншу виставу» [14]. Усе ж таки заводчани мали можливість побачити в клубі деякі дозволені цензурою українські п’єси, у тім числі й за участю Кукарешнікова: «Сватання на Гончарівці», «Дай серцю волю – заведе у неволю», «Глитай, або ж Павук». У Народному Домі співав, наперекір волі попа Кашпура, церковний хор, потім склався новий гарний хор під керівництвом Шермана.

Наприкінці 1905 року Народний Дім перебував у центрі революційних подій, що захопили поселення. У ньому проводилися збори робітників ШПЗ, зокрема під час їхньої першої в історії Шостки триденної забастовки 22-24 листопада 1905 року (5-7 грудня за н.ст.) [46, 612, 613]. Шосткинська поліція вела спостереження за активними відвідувачами Народного Дома. Так у повідомлені 27 листопада 1905 року пристава шеститисячного поселення Шостки Володимира Трохимовича Магдебурга в Чернігівське жандармське управління йдеться про «учителя городского училища Федора Васильевича Євтушенко, который, бывая в Народном доме, возбуждал вопросы политического характера» [50, 617].
Увечері 12 грудня (25.12 за н.ст) відбувся перший мітинг робітників ШПЗ біля одного з будинків на вулиці Госпітальній (нині вул.Короленка,15) [26]. На мітингу робітники усіх шосткинських заводів (виробництв), за пропозицією вчителя Євтушенка, вирішили об’єднатися в один «Союз рабочих Шостенского порохового завода» [130, 171]. Головою шосткинського союзу обрано Григорія Івановича Ткаченка, який мав діяти спільно з союзом Конотопських робітників [124, арк.459]. Безпосередньо на цьому ж мітингу 12 грудня, як зазначено в рапорті від 15 січня 1906 року новопризначеного пристава Шостки Якова Васильовича Чернолуського, було обрано, за пропозицією Ткаченка, страйком з 20 осіб, який віднині замінив «Собрание старост» [124, арк. 346, 346 зв.]. По завершенню мітингу усі обранці разом з Євтушенком рушили в бібліотеку Народного Дому, де провели засідання з 10 години вечора до першої години ночі. На засіданні було остаточно обрано 12 членів страйкому: Василя Власовича Кузьмина, Дмитра Хроманюка, Якова Остапенка, Василя Куліша (за пропозицією Євтушенка), Павла Щеголькова, Федора Петруненка, Федора Євсеєнка (Бондаревського), Василя Максименка, Гаврила Дудку, Івана Марущака, Олексія Пилиповича Бурденко та Ткаченка – головою страйкому.
13 грудня (26.12 за н.ст) 1905 року робітники ШПЗ розпочали політичний страйк, що тривав аж до кінця грудня [124, арк.459]. Було призупинено залізничне сполучення, вимкнуте електричне освітлення та перекрито водогін [50, 619]. У Народному домі зібрався мітинг, де проголосили, що робітники ШПЗ страйкують з солідарності з робітниками всієї Росії і вимагають скликання Установчих Зборів («Учредительного Собрания»). Звідти рушила зимовими вулицями Шостки з музикою перша в історії Шостки антиурядова демонстрація зі співом революційних пісень та носінням червоних прапорів з написами «Свобода!», «Земля народу!», «Мы требуем Учредительного собрания!» [125].
17 (30) грудня 1905 року начальник заводу Симбірський звільнив усіх страйкарів та ще видав припис від про закриття Народного дому з тої причини, що віднині безробітним нема чого робити в заводському клубі [46, 615]. Шосткинський «Союз» звернувся до громадян поселення Шостки та навколишніх сіл не найматися на службу в разі отримання пропозиції від адміністрації заводу [46, 614]. Стосовно закриття Народного Дому як місця зібрань, то «Союз» вважав це зухвальством з боку адміністрації заводу, яка не бажає ніяких реформ, проголошених царським маніфестом від 17 жовтня, що дозволив свободу мирних зібрань [46, 615].
23 грудня (5 січня за н. ст.) війська спалили Народний Дім, обливши його гасом. Усіх, хто спробував гасити пожежу сікли нагайками та арештовували [15].

План Шостки 1912 року не містить будь-яких позначок забудови на місці Народного Дому по Глухівській вулиці (3).   Проте маємо забудову на протилежній стороні вулиці та на безіменному провулку (4) праворуч перед Локотською заставою (нині вулиця Онупрієнка). Провулок забудований значно щільніше, ніж на плані 1897 року. За півверсти по провулку позначені ліворуч довгі будівлі «Частного кирпичного завода». Мабуть, він діяв недовго, бо суттєвих ознак кар’єру по собі не залишив, як і згадок про себе. Дорога від Локотської застави названа дорогою на Глухів. По ній позначені ті ж самі, що й на плані 1897 року, поодинокі садиби та хати як з лівої, так і з правої її сторони. Найбільша садиба була розташована з правої сторони дороги (нині на її місці школа №11). Навпроти неї, з лівої сторони дороги, вперше на плані 1912 року позначена суцільна, метрів з двісті, лінія забудови вздовж дороги. За переказом, десь тут, за Локотською заставою, була єврейська лавка та кілька хат євреїв, а по правій стороні дороги діяв невеликий базар – товчок. Взагалі, за Локотською заставою, як кажуть старожили, мешкали кравці, чоботарі, сажотруси, водовози, золотарі, «гробовщики» (останні – поблизу кладовища). Вони всі разом обслуговували мешканців поселення. Також і цигани ставили свій табір за Локотською заставою, точніше – на Галенківці, на правому березі річки Шостки. Як бачимо з плану 1912 року, забудова глухівської дороги ущільнюється перед селом Локотками, перед лівим відтинком дороги до річки Шостки, до Галенківки. Посеред  галенківського відтинку позначена на плані одна хата ліворуч, потім ще одна праворуч. Осторонь цієї хати нанесено Г-подібний будинок з написом «Частная баня». За переказом, це була дерев’яна єврейська лазня, яка працювала щосуботи [1]. Банщиком був Фейгман. На сьогодні від лазні залишилися тільки каміння підмурку. А над кручею завис почорнілий будинок, зображений на плані 1912 року неподалік лазні. Будинок, за переказом, належав ліснику, на сьогодні півбудинку належить нащадкам Фейгмана. До речі, на давнішому плані 1897 року ніяких садиб на галенківському відтинку не позначено, навіть хати лісника. Крім того дорога від річки Шостки показана подвійною лінією до дороги від Локотків на пороховий завод (діловий двір, нині РМЗ). Тобто, на новому плані 1912 року дорога має поворот посеред старого шляху круто вліво під гору, а пологий, південний, відкритий сонцю схил, по якому раніше був піщаний з’їзд до Галенківки, потрапив на початку 1900-х років під забудову, що й відображено на плані 1912 року лінією забудови по протилежній лівій (західній) стороні галенківського відтинку. Підтверджує це й купча від 27 квітня 1907 року на придбання «пахотной ниви» в п’ятисот квадратних сажнів (200 соток) «на концах дорог и Артилерии земли» селянином Ющенком Данилом Авксентієвичем спільно з міщанами братами Паценцовими Єгором Яковичем та Михайлом Яковичем за триста рублів у локотських селян братів Антощенків Дмитра Івановича, Василя Івановича та Федора Івановича. Оригінал купчої зберігає онук Ющенка – Валерій Григорович (1946 р. н.). На купленій землі було збудовано три хати (одна Ющенка, дві – Паценцових), а за ними розорано три смуги городів по 110 метрів довжиною впритул до дороги від Локотків до ШПЗ (нині вулиця Декабристів).

На плані 1912 року бачимо суцільну Г-подібну лінію забудови по правій стороні нинішньої вулиці Декабристів. Усі позначені лінії забудов вимальовують на плані майже цілісний галенківський, сонячний трикутник нового поселення за заводською межею, яке виникло на початку 1900-х років як окремий Галенківський хутір (а). Так він звався до революції, про що свідчать відповідні записи на страховках «взаимного от огня страхования» складених у 1913-1915 роках Ющенком Д.А. з агентом Чернігівського губернського земства. На плані 1912 року назви хутора немає, проте є назва «Дороги из Шостки на Капсульную слободку», яка починалася  від «Делового двора» (кузні) і йшла уздовж території заводу по колишній дорозі до галенківського млина, перетинаючи Госпітальний провулок з його «Лазаретом», далі проходила через дерев’яні ворота Госпітальної застави на краю лікарні. За заставою, з правої сторони дороги, позначено три хати. За останньою хатою дорога повертала ліворуч до річки Шостки, яку перетинала першим містком на місці колишнього (до 1862 року) Галенківського млина, а потім, через сто метрів, другим містком через рукав, де теж до 1862 року діяв ще другий Галенківський млин. Луг по обидві сторони млину звався Галенківською дачею. Він належав до 1908 року Міністерству землеробства та Державних маєтностей, а потім був переданий (129 га) мешканцям Шостки під випас худоби [7,арк. 6]. Шосткинці назвали цей бідний  піщаний випас «Пусторшю», як свідчить напис на фотографії, а сусіднє озерце, куди локотківські черпаки зливали свої діжки, теж звався шосткинськими рибалками відповідно до його наповнення.

За річкою, за лугом дорога на Капсуль вже йшла лісом, якому немає на плані назви, хоча його називають Галенківським. За спогадами старожилів, лісом протікала мала річка Галенківка, лівий більший рукав якої впадав у безлісе болото Гало, що було з правої сторони дороги неподалік другого мосту. Над Галом стояв хутір Бражин, назва якого походить від броду через болото, хоча, за іншою легендою, назва від постійного бродіння цього болота. Правий рукав Галенківки перетинала дорога на Капсуль (нині на цьому місці дороги біля Лісгоспу споруджена залізобетонна труба) [12]. Галенківський ліс відомий з історії тим, що в ньому 1 травня 1902 року майже всі 25 членів «ОРШЗ» провели свою першу нелегальну маївку, на якій співали «Вихри враждебные» [17; 25; 26]. Здавалося, за такого тяготіння шосткинців до річки Шостки, до Галенківки, поселення повинне було й рости своїми вулицями в капсульному, або ж глухівському напрямках. Проте, як бачимо з плану 1912 року , нові вулиці Шостки пішли своєю забудовою в протилежному – новгород-сіверському напрямку.  Глухівська вулиця (1) на старому Новгородському шляху уже мала своє продовження забудовою за Новгород-Сіверською заставою, але як Симбірська вулиця (2), названа на честь начальника порохового заводу генерал-майора Симбірського (1903-1909). Симбірська вулиця закінчувалася на плані 1912 року майже там, де нині починається вулиця Карла Маркса від речового базару. Отже, нинішня вулиця Карла Маркса складається з двох дореволюційних вулиць – Глухівської (1) та Симбірської (2). На Симбірській вулиці, як бачимо з плану, нараховувалося 18 садиб (по 9 з кожної сторони). Садиби мали великі городи та сади, щонайменше 40 соток. На плані позначені другорядні вулиці, які відходили від головної Симбірської вулиці (2), зокрема праворуч – Депутатська (3), Різдвяна (4) (нині Луначарського), Ярова (5) (нині Щедріна), Климашівська (6) (нині Урицького) та Прорізна (7), а ліворуч – Громадянська (8) (нині Горького), Киснемська (9) (нині Шевченка) та Троїцька (10) ( нині провулок Шевченка).

Вулиця Карла Маркса

Після революцій 1917 року, уже за більшовиків, Симбірська вулиця стала зватися Інтернаціональною, а Глухівська вулиця стала вулицею Карла Маркса (по-народному Кирли-мирли). Будинки «найпочесніших жителів» чиновників та купців, які втекли з Шостки, були націоналізовані. Вулиця Карла Маркса була комунальною, за переважною кількістю «комунхозовских» хат на ній. На початку 1920-х років націоналізовані за Локотською заставою землі великих садиб забудувалися  маленькими пролетарськими хатами спочатку по дорозі на Локотки, потім по обидві її сторони. Вулиця Карла Маркса значно подовшала. Передостанній 83 будинок (нині №101) по лівій стороні вулиці Карла Маркса був зведений родиною Гайдукових у 1922-1927 роках. Водночас були забудовані дві бокові вулиці. Одна з них, праворуч вулиці Карла Маркса, стала зватися  вулицею Крупської, а друга, ліворуч – Зеленою, проте її невдовзі перейменували на честь всеукраїнського старости  Петровського Г.І., який 31 грудня 1928 року відвідав Шостку [8, 174]. У 1928 році за останньої 85-ю хатою (нині №103) по вулиці Карла Маркса було прокладено залізницю широкої (нормальної) колії від вокзалу (станції Шостка) до «дев’ятки».  Частина залізниці пройшла виїмкою якраз по глиняному пагорбу, де діяв до революції цегельний завод. Залізниця стала межею подовженної від Локотської застави вулиці Карла Маркса. Далі за залізницею пішла вулиця Некрасова. Назву вулиці дав хутір Некрасова, який раніше звався Галенківським і був на початку 1920-х років перейменований в хутір на честь російського письменника Некрасова. Друга хутірська вулиця по дорозі до Галенківки отримала назву на честь тодішнього генсека КП(б)У Косіора (1889-1939). Третя хутірська вулиця по дорозі до заводської кузні (РМЗ) стала  вулицею Декабристів. У 1929 році вулицю Косіора на крутому спуску до Галенківки від вулиці Некрасова вимостили камінням. За три наступні роки булижне покриття отримала уся капсульна дорога, від річки Шостки до вулиці Бабушкіна [12]. На річці Шостці було збудовано дерев’яний міст, як бачимо з фотографії моменту відкриття мосту в 1932 році, річка Шостка була навесні доволі повноводною. Галенківський ліс уздовж капсульної дороги, знаменний своїми дореволюційними «маевками», знову прославився 1 травня 1920 року, коли в ньому вперше відбувся Всеросійський суботник, де всі без винятку тодішні члени (біля сотні осіб) шосткинського Союзу робітничо-селянської молоді заготовляли дрова для лікарні [30, 45]. Ось чому, розчулений дореволюційними піснями з «враждебными вихрями», Галенківський ліс за сталою традицією комуністичних суботників, підтриманою капсульним заводом, є сьогодні таким струнким та чистим.

Вулиця Карла Маркса стала з кінця 1920-х років головною вулицею Шостки. На ній діяли міськком КП(б)У та міськвиконком, розташовані поряд у націоналізованих будинках колишнього заводського голови Господарчого комітету («Председателя Хозяйственного Комитета»). На протилежній стороні вулиці «за старими крислатими деревами»  розмістилися в таких же націоналізованих будинках військкомат та редакція газети «Зоря».

Капітальна забудова вулиці Карла Маркса розпочалася водночас з  реконструкцією ШЗ№9. Вільним місцем для забудови виявився столітній сад на перехресті вулиць Совєтської (Садової) та Карла Маркса (Глухівської). У 1928 році, праворуч пам’ятника Леніну, встановленого на краю саду в 1926 році, збудували два триповерхових житлових будинка, які отримали номери 1 та 2 відповідно  (нині №39 та №41, перший та другий кам’яні будинки вулиці Карла Маркса). За спогадами старожилів, зводили їх без будь-якої  механізації, цеглу носили нагору заплічними «кобилками» [21]. Ці урочисті, наче червоні прапори революції, будинки з високим цегляно-штахетним парканом, ворітьми та сараями у невеликому дворі, визначили основний тип закритої квартальної забудови в Шостці в міжвоєнний час. Новоселами будинків став «комсклад» ШЗ№9 – «радянські інженери та майстри» [13].

Другий столітній сад по вулиці Карла Маркса, між Госпітальною вулицею та її провулком, залишився не вирубаним, бо, кажуть, яблука були надзвичайно смачні. У 1929 році на вході до саду встановили ворота з написом «Сад строителей» (мабуть, комунізму). У ньому встановили розмальовані каруселі, високі гойдалки, збудували літній кінотеатр, танцмайданчик з естрадою для духового оркестру, який вигравав марші та романси у неробочі дні. Старожилам запам’яталися ще й виступи в саду гімнастів, які «ставили піраміди».

Одразу за садом, у кам’яному дореволюційному лікарському будинку на кутку вулиці 9-го Січня, запрацювала «чайхана» з готелем у дворі. А на місці спаленого поліцією в 1905 році Народного дому запрацювала нова двоповерхова народна лазня. Перший її поверх призначався для чоловіків, другий – для жінок. Навпроти саду, по правій стороні вулиці Карла Маркса, запрацювала в старому довгому дерев’яному будинку робітнича їдальня. Ненависні царські стовпи Локотської застави розібрали дощенту і вивезли на фундамент палацу імені Карла Маркса, який будували неподалік кладовища німці. Першу театральну частина палацу було введено в експлуатацію до дня святкування 15-ої річниці Октябрьской революції [10]. За переказом, цей заводський палац в цілому, якщо подивитися на нього зверху, закручений у вигляді фашистської свастики. Насправді ж він закручений тільки наполовину свастики. Ще кажуть, що в 1932 році стрімко потяглося могилками у бік палацу Карла Маркса старе кладовище, тому його закрили і відкрили нове на полі за Петухівкою. 1932 року заборонили торгівлю на Базарній площі, яку назвали іменем Карла Маркса. Площа призначалася «виключно на мітинги та святкові збори шосткинців 7 листопада та 1 травня» [22, 67]. Торгівлю хлібом розмістили неподалік в лавці по вулиці Карла Маркса, у колишньому напівкам’яному будинку в дворі дореволюційної гімназії. Проте хлібна лавка майже не працювала. Голодні люди, не діждавшись її відкриття, конали у вуличній канаві [20].

Новим базаром, чи то колгоспним ринком стала відтоді незаймана трикутна площа між вулицею Шевченка та Інтернаціональною вулицею, з лівого її боку до перехрестя з Прорізною вулицею. Ніяких новобудов до цього на Інтернаціональній вулиці з часів революції ще не з’явилося. Проте почалася забудова Депутатської вулиці, що йде униз по схилу до річки Шостки, за якою в 1931 році запрацювала кінофабрика №6 – одна з 518 першочергових будівель СРСР першої сталінської п’ятирічки (1928-1933). Ще в 1928 році до будівельного майдану фабрики була прокладена по болотистому лузі дорога та зведено два дерев’яні мости через річку Шостку та її старицю-озерце. У 1932 році знесли перші два  дореволюційні будинки по лівій стороні Депутатської вулиці та звели перший капітальний будинок з рожевої цегли – триповерховий гуртожиток або ж Будинок Комуни (№11).   Він був заселений робітниками кінофабрики в 1933 році. Другий будинок, теж з рожевої цегли, розмістили на вулиці Луначарській (№2) й теж на місці двох великих садиб дореволюційної Різдвяної вулиці. У ньому, як свідчить напис, що виступає на тлі старої побілки над вікнами першого поверху: «Кадры решают все», була велика «кузня кадрів» фабрики «великої плівки» – робфак з підготовки робочої молоді до навчання інституті. Неподалік, ближче до ринку, збудували літній кінотеатр (нині три гірки погребів). За спогадами старожилів, вони ще дітьми дивилися фільми безкоштовно, сидячі на щаблях протипожежної драбини з південного торця робфаку (Луначарського,2).

Вулиця Карла Маркса значно покращала в голодоморний 1933 рік, коли в СРСР вшановували 50-річчя смерті автора «Капіталу», утопічну ідею комунізму якого саме розпочала енергійно втілювати в життя Шостка. З весни більшовицька влада щонеділі виводила голодних шосткинців на комуністичні суботники з капітального благоустрою вулиці. Засипали зарослі бур’яном канави, де ще восени знаходили трупи померлих від голоду людей, які добиралися до Шостки з півдня України в пошуках хліба. Відсипали з піску пішохідні доріжки, уздовж яких посадили два ряди американського клену, потім поширювали булижну мостову й укладали бордюрний камінь [10].

До травня 1933 року повністю відкрили «Дворец имени Карла Маркса» або ж «Робітничий клуб імені Карла Маркса» [10]. Він був «самым крупным очагом культуры в Черниговской области». Отже,  Шостка отримала в розпал культурної революції найбільший в області за розміром клуб, збудований в роки першої п’ятирічки (1929-1933). За таким же раціонально-цеховим проектом без будь-яких зовнішніх і внутрішніх прикрас було збудовано за рішенням ВЦРПС ще два клуби у Казані (Татарія) та в Рубіжному на Луганщині, тобто  при  двох  таких же, як шосткинський військово-хімічних заводах. Проста конструкція будівлі закладу культури складалася з двох залів: великого – кіно-театрального та малого – лекційного, які були об’єднані триповерховою будівлею з великими кімнатами. Кіно-театральний зал на 770 місць з балконом був устаткований механізованою сценою, завдяки якій могли ставитися оперні, балетні і драматичні вистави. Лекційний зал на 180 місць мав власну кіноустановку, кабінет пропаганди, бібліотеку міському більшовицької компартії, заводську бібліотеку, просторий читальний зал та зал для інженерно-технічних працівників заводу. Під лекційним залом розмістився спортзал, обладнаний гімнастичною стінкою та всіляким спортінвентарем необхідним для тренувань гімнастів та акробатів. Також у спортзалі проводилися змагання з волейболу та баскетболу. Поряд у підвалі перебував духовий оркестр заводу [13]. Також там працював стрілецький тир, де молодь здобувала такий почесний тоді значок «Ворошиловський стрілок». Любителі більярду мали в клубі свою кімнату з трьома столами. На другому поверсі працював одноденний будинок відпочинку. У великих кімнатах третього поверху знаходилися різні гуртки, школа кройки та шиття, які відвідували  працівники заводу та члени їхніх сімей. З 1935 року почав діяти при клубі університет культури вихідного дня [13]. Вхід до палацу був по перепусткам, як до заводу [48]. В’їзд до шосткинського палацу був позначений двома невисокими тумбами з білими кулями наверху. Від тумб йшла цегляна невисока огорожа, яка сходилася навскіс до алеї в’їзду. Зліва від входу на огорожі був напис: «Дворец имени Карла Маркса». За огорожею росли старі каштани і навіть розлогі дуби, що залишилися на місці великих дореволюційних садиб [23, 381]. Далі, ліворуч входу до лекційного залу посадили алею з молодих кленів, за ними спорудили фонтан з артезіанською водою. Як бачимо з фотографії, парапет фонтану оточував квітник. Також квітники прикрашали діагональні доріжки до фонтану. А перед самим будинком палацу знаходився найбільший квітник, обкладений різнокольоровим камінням у вигляді п’ятикутної зірки [23, 381]. У яблуневому саду понад вулицею Короленка працювали літній кінотеатр, ресторан, павільйони [49]. За палацом буяв вишневий сад кладовища. Палац Карла Маркса, як бачимо з фотографії з газети «Зоря» за 15 грудня 1934 року, звався ще й «Робітничим клубом ім. Карла Маркса» і був він «красою і гордістю Шостки». Першим директором клубу призначили Павла Семеновича Успенського [48]. Він отримав від будівельників більше ніж пудової ваги зв’язку ключів до усіх дверей приміщень палацу [10]. У квітні 1935 року на даху палацу було споруджено парашутну вишку шосткинського аероклубу з підготовки майбутніх пілотів. Аероклуб був розташований поряд у будинку №58 по вулиці Карла Маркса (нині на місці аероклубу кафе «Ані»). За спогадами старожилів сусіднього з аероклубом кутового будинку №60/2, в якому після експропріації в поміщика проживало 5 родин, на території аероклубу був батут, що приносив багато неприємностей сусідам своєю багнюкою, що розліталася  під час стрибків курсантів, заплямовуючи розвішану за парканом білизну. Кажуть, найвище стрибав на батуті маленький на зріст курсант аероклубу на прізвище Кожедуб, тож його сусіди ганьбили більше за усіх стрибунів, і тим він запам’ятався. 1935 року Капсульну слобідку, яка розрослася в велике селище, назвали Куйбишевом, у пам’ять «по-злочинницькому омертвленого найманцями іноземних розвідок – троцькістсько-бухарінськими шпигунами і вбивцями» Валеріана Куйбишева (1888-1935), голови Комісії Совєтського Контролю. Логічніше, якби це поселення на берегах річки Крупець мало б сьогодні й відповідну природну історичну назву – селище Крупець або ж  Крупецький мікрорайон. Зветься ж місто на берегах річки Шостки – Шосткою, і ми пишаємося тим. У 1936 році призаводську (північну) частину вулиці Декабристів зайняла залізниця на завод №53, перейменований 1933 року Капсульний заклад. Проте в народі за ним уже закріпилася назва «Краснознаменець», бо в 1921 році він, за відмінне постачання Червоної Армії боєприпасами, отримав орден Трудового Червоного Прапора. У 1936 році збудували по вулиці Карла Маркса, по сусідству з новою лазнею, довге дерев’яне пожежне депо, навпроти якого в провулку Карла Маркса (нині вул. Онупрієнка) спорудили стадіон «Хімік».  За спогадами старожилів,  навпроти пожежної з лівої сторони вулиці Карла Маркса на пустирищі, за садибою лікаря Сербіна відбувався так само, як і до 1917 року, по неділях «товчок» – невеликий базар, що звався Локотським. Наступ на дореволюційні дерев’яні будинки Глухівської вулиці розпочався 1936 року. На місці 4-х садиб було зведено двоповерховий, обкладений цеглою, дерев’яний будинок на стику вулиці 10-річчя РСЧА з Карла Маркса (№48). Він призначався для  заводського дитсадка та ясел «Іскорка» на 240 дітей більшовиків-керівників. Напередодні війни в місті вже було 5 дит’ясел і садків.

У 1937 році збудували перший чотириповерховий тинькований будинок по вулиці Депутатській (№5) з окремим двором, огородженим парканом  та сараями. Потім, униз по вулиці Луначарській, постав аналогічний чотириповерховий будинок (№4). Перед війною розпочато будівництво ще одного – навпроти по вулиці Депутатській (№7). Ці три будинки звуться старожилами сталінськими, за доволі солідну висоту стелі у 3,15 м. Старожили пам’ятають, що хлібний магазин був у четвертому будинку по вулиці Луначарській, а не так як зараз – у п’ятому будинку по вулиці Депутатській.  Кожен з цих сталінських будинків мав у підвалі свою кочегарку, а всі разом – маленьку, кругленьку накопичувальну каналізаційну станцію в лузі з відкритим стічним жолобом від неї без будь-якої очистки прямо в річку Шостку. Неподалік станції був новий двоповерховий барак для будівельників, а вище знаходилася їхня двоповерхова будівельна контора (пров. Депутатський,4). Водночас по правій стороні Депутатської вулиці, на колишній території дореволюційного табору місцевої піхотної (караульної) команди, збудували перший гуртожиток для молодих робітників кінофабрики та дитсадок (нині Станція юних натуралістів та школа №10).

У грудні 1937 року відбулися перші в історії СРСР вибори депутатів до Верховного Совєта СССР, себто через рік після дарування товаришем Сталіним совєтським людям Конституції. Палац культури Карла Маркса був перше задіяний у виборах під час обрання депутата до Верховного Совєта СРСР Власенка М.Ф., голови райвиконкому [30, 49]. Вдруге до заводського клубу прийшли виборці 26 червня 1938 року, коли обирали депутата до Верховної Ради УССР комсомолку Валентину Хондожко – лідера стахановців фабрики кіноплівки №6, яких тоді було майже третина або ж кожен третій з півтори тисячі працюючих на фабриці був стахановцем. Втретє відкрилися двері клубу в 1939 році під час виборів депутатів міського Совєта. У 1937 році продовжився наступ на дерев’яні будинки вулиці Карла Маркса. Було зруйновано 8 приватних садиб по лівій (північній) стороні вулиці від перехрестя з Совєтською вулицею в сторону колишньої Новгород-Сіверської застави. На їхньому місці розпочали будувати з місцевої рудої цегли дві багатоповерхівки. Першу з них, найкращу 4-5 поверхову, заводчани заселили наприкінці 1938 року. Вона значилася в бухгалтерії ШЗ№9 заводським капітальним будинком під №13, а в народі звалася  «будинком з вазами на даху». По обидві сторони фасаду будинку запрацювали на першому поверсі магазини, зліва – продуктовий, а праворуч – промтоварний. Цей будинок під номером 35 по вулиці Карла Маркса є третім в її історії кам’яним будинком. Репресії 1937 року зачепили чимало мешканців вулиць Карла Маркса та вулиці Некрасова. Син відомого шосткинцям революційного оратора мітингів 1917 року Абрама Гашника будівельник Степан (1899 р.н.) отримав ні за що три роки ув’язнення, сусід лаборант – Ющенко Григорій Данилович (1907 р.н.) майже рік просидів у тюрмі за підозрою в контрреволюції. Також арештували в 1937 році начальника аероклубу Винокурова, потім у 1938 році арештували новопризначеного начальника аероклубу Чупакова. Першого начальника протримали два роки в тюрмі як шкідника, другого – як фашиста – 1 рік, а кримінальні справи закрили, їм пощастило. Проте мешканця триповерхового будинку по вулиці Карла Маркса (нині №39) Талащенка Степана Григоровича, командира 156-го полку військ НКВС, майора, розстріляли в Києві 21 листопада 1937 року за участь в антирадянській військово-фашистській змові. Його дружину, як члена сім’ї ворога народа, ув’язнили на 8 років [Реабілітовані історією. Сумська область. Шостка.] У травні 1938 року арештували в Києві Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У. Недільного дня, по обіді, коли куйбишевці поверталися з шосткинського базару, великий портрет бритоголового більшовика Косіора, що висів на стовпі якраз на початку вулиці його імені, вже валявся на узбіччі дороги. Незабаром вулицю Косіора перейменували на честь особистого емісара Сталіна в Україні Хрущова та повісили його портрет на тому самому стовпі.

У 1938 році закрили робфак по вулиці Луначарській, а в його будинку розмістили гуртожиток ремісничого училища №2. Вчителі проживали в першому (північному) під’їзді, у підвалі якого діяв клуб. Дівчата зайняли другий 2-й під’їзд з їдальнею на першому поверсі, а хлопці – 3-й під’їзд з входом у бомбосховище. Навчальний корпус був навпроти, за великою круговою алеєю з кущів жовтої акації, у двоповерхівці по вулиці Депутатській,1 (у 1982 році перебудовано під контору тресту Шосхімбуд). Таким чином напередодні війни фабрика кіноплівки №6 мала в місті свій квартал з трьох житлових будинків, учбовий куток РУ-2, ще гуртожиток та дитсадок, разом 7 кам’яних будинків. На території фабрики було значно більше кам’яних будівель цехів, наукового інституту, управління.

У 1939 році заселили другий рудоцегляний чотириповерховий заводський кутовий будинок (Карла Маркса,37, четвертий кам’яний будинок вулиці). Старожили кажуть, що в ньому на четвертому поверсі був гуртожиток, тобто довгий коридор з кімнатами по обидві сторони. На інших трьох поверхах чотирьох під’їздів були двокімнатні квартири з окремою третьою кімнатою в кожній, призначеній для проживання прислуги поряд з кухнею з великою піччю. Напередодні війни заклали фундамент ще одного заводського будинку на кутку вулиці Карла Маркса, на місці караульні Новгород-Сіверської застави та пустирища. Між фундаментом будинку (№33) та будинком з вазами (№35) залишилося усього чотири приватні садиби з колишніх 12 дореволюційних садиб, що були між заставою та вулицею Садовою. Капсульчани-куйбишевці теж мали новоселів на вулиці Карла Маркса. У 1938 році вони заселили новий чотириповерховий будинок, зведений на місці робітничої їдальні по правій південній стороні вулиці, якраз навпроти саду будівельників (нині будинок №42, п’ятий кам’яний довоєнний будинок вулиці Карла Маркса). В ньому запрацював продовольчій магазин №14, відомий шосткинцям як «сірий» (нині«Оксана+»). Загалом до війни в Шостці нараховувалося біля чотирьох десятків магазинів. Усі вони мали свій порядковий номер, подібно до заводів, що, мабуть, по часу заснування отримували в СССР номери (поштові скриньки). «Дев’яткою» звався з 1920 року пороховий завод, 53-м звався з 1933 року капсульний заклад. Якби це правило більшовики поширили на вулиці, то була б ясність в черговості їхніх появ і не було б потреби постійно змінювати назви. А так в Шостці майже всі три десятки дореволюційних вулиць змінили свої назви на вказані згори компартією прізвища та дати революцій. Цікаво, що внаслідок таких перейменувань утворився німецький квартал вулиць з двох Карлів та одного Фрідріха, тобто з вулиці Карла Маркса (колишня Глухівська) та двох вулиць з її лівої сторони – Карла Лібкнехта (Фурштатської) і Фрідріха Енгельса (Мохової). На жаль, забули надати, хоча б Кривому провулку (нині пров. Енгельса), ім’я генерала німця Гербеля – командира порохового заводу (1832-1849), який справді забудовував ці вулиці. Проте таке вшанування царського  генерала було б ще більшим дивом, ніж поява в місті «соціалістичного типу» – Шостці 1930-х років трійки «українських» вулиць: Шевченка, Короленка та Коцюбинського із того загалу в 101 вулицю та 39 провулків, що мало місто в 1941 році. А мало втричі більше ніж було вулиць в поселенні напередодні революції 1917 року. Також втричі збільшилася довжина міських шосе з 3 до 9 км. Ще в 1933 році поширила на два метри своє дореволюційне камінне (булижне) покриття від Глухівської до Новгород-Сіверської застав вулиця Карла Маркса, а потім навіть продовжила його по вулиці Інтернаціональній (колишній Симбірській) до колгоспного ринку і далі до зенітного дивізіону на Прорізній. Вже до війни стали шосейними вулиці Некрасова, Хрущова, Совєтська, Жданова, Комінтерну (до кладовища на Петухівці). У житлових кварталах на вулицях Карла Маркса, Короленка, Привокзальній та Депутатській було збудовано з півсотню багатоповерхівок для передовиків виробництва – стахановців та багатостаночників. Також для них було збудовано ще 18 нових дерев’яних двоповерхових будинків [16]. Тільки за шість передвоєнних років було зведено 134 громадські будівлі (від лазні до кіоску) та 1403 приватні будинки [45, арк. 39]. Отже, кожен рік перевозилося з навколишніх сіл до міста дві сотні хат, де вони ставали «городськими», а їхні мешканці перетворювалися на пролетарів-хіміків. У 1939 році чисельність населення в Шостці, в доволі прогресуючому місті – центрі військової хімічної промисловості Північної України, становила 28952 чол. [44]. А з приєднанням до нього напередодні війни села Локотків чисельність населення наблизилася до 35 тисяч. Загалом від початку ХХ століття населення Шостки збільшилося в шість разів (з 5685 чол. у 1901 році [24], до 35 тисяч у 1941 році). До речі, кількість комуністів у Шостці зросла в 50 разів, з двох десятків людей у 1920 році до більше ніж тисячі членів в 1940  році. Точніше, у 56 партійних організаціях міста перебував на обліку в 1940 році 1091 член ВКП(б) – цілий полк бійців за комунізм на чолі першим секретарем міськкому Давиденком І.Д. [42, арк. 2]. Виходить, що кожний 35-й шосткинець був комуністом. Партійно-радянських працівників у Шостці було лише 120 чол. [43, арк. 25]. Комсомольська організація Шостки сягнула 5 тисяч членів [42, арк. 2]. За спогадами тодішнього секретаря міськкому комсомолу Ф.Гончарова, молодь Шостки була не дуже добре вдягнена, недоїдала, але працювала і відпочивала Палаці культури імені Карла Маркса «с великим подьемом» [47]. З даху палацу плигали з вишки сміливі парашутисти. У парку при палаці у вихідні та святкові літні дні завжди грав духовий оркестр. Вечорами на танцювальному дерев’яному майданчику веселилася молодь. Як танцювати нові модні танці, показували активісти танцювального гуртка [48]. В канун 1-го травня в ПК Карла Маркса відбувалося урочисте зібрання, на якому передовики виробництв – стахановці – отримували грамоти і цінні подарунки. Гончаров цікаво описав в статті першотравневу  демонстрацію 1940 року: «Колони демонстрантів рухалися вулицею Карла Маркса зі сторони села Локотки до маленької трибуни, встановленої біля пам’ятника Леніну. Починали свято військові. Свою міць демонстрував розташований в місті зенітний артилерійський дивізіон МВС. На конях та машинах воїни везли гармати. Перед трибуною їх відчіплювали і приводили в бойову готовність, показуючи, що вони можуть вступити в бойові дії. Потім демонстрацію продовжували учні міських шкіл (їх було шість), двох ремеслених училищ, технікума та студенти хіміко-технологічного інститута.  Біля самої трибуни молодь показувала різні фізичні вправи. Багаточисельними були колони демонстрантів, представляючих заводи. Їх очолювали стахановці з прапорами та портретами керівників партії та уряду. Чимало демонстрантів їхали на велосипедах, прикрашених стрічками, вінками, квітами. Після демонстрації свято не закінчувалося. Люди родинами, захопив з собою білі скатертини та харчі, вирушали на маївку до лісу в районі нинішнього Галенківського озера. Там грали два заводські духові оркестри. Поміж соснами натягували волейбольні сітки, і розпочиналися матчі. Працювали буфети, де малося й спиртне, але п’яниць та дебоширів не було. Святкування продовжувалося з 15 години до пізнього вечора. Наступного дня 2-го травня молодь збиралася на стадіоні «Динамо» (нині «Хімік»). Грав духовий оркестр. Проводилася зустріч футбольних команд «Динамо» та «Азота». Стадіон був переповнений» [47]. Стадіон (1), як бачимо з німецького аерознімку Шостки кінця серпня 1941 року, ще не мав капітальних трибун. Галенківський ліс (2) був невеликим, він тягнувся куйбишевською дорогою усього метрів триста, від заплави річки Шостки до нинішнього Лісгоспу. До речі, ПК Карла Маркса (3) аж ніяк не нагадує зверху фашистську свастику. У перші дні війни 2 групи шосткинських комуністів (по 35 чоловік в кожній) ввійшли в комуністичний батальйон, що формувався в Сумах. В кінці серпня 1941 року було створено партизанський загін з партійно-совєтського активу на чолі з другим секретарем міському Кузьмою Трало. Вранці 27 серпня 1941 року німецькі танки під червоними нацистськими прапорами гуркотіли краснознаменською дорогою до Галенківки. Передовий загін танкової колони на бронетранспортері та мотоциклах зупинився нагорі біля трикутника роздоріжжя вулиць Некрасова та Хрущова. Несподівано на трикутник вискочили зі сторони Локотків дві полуторки з чотирма червоними партизанами, які сподівалися до приходу німців загрузитися харчами для партизанської бази, що була заснована в каменоломнях Крутишина. Першими оговталися німці, які застрелили трьох партизан (Соломка, Федорченка та Омельченка), а четвертий, червоний партизан ще з минулої громадянської війни, директор гастроному Макар Савин, дивом утік, петляючи між кулями німецьких автоматників і кущами крутосхилу вниз до Галенківки [19].

Гитлерштрассе

Вулиця Карла Маркса зустріла війну німецькою шибеницею біля стадіону «Хімік» з написом «Чекає на червоних партизан», пам’ятником Леніна з відром на голові та комендатурою з гестапо у будинку №37. Під час окупації вулиця звалася Гітлерштрассе, в її цегляних будинках мешкали гітлерівці. Офіцери проживали в триповерхових будинках (№№39 та 41), а солдати – в чотириповерхових. За спогадами Лебедя В.Г. (1930 р. н.) та Рафальського В.П. (1934 р. н.), між офіцерськими будинками стояв флагшток, а герби СРСР на фасаді були «заколочены» дошками. Далі по вулиці у будинку довоєнного райвиконкому, на кутку з вулицею Карла Лібкнехта, діяв більшовицький партком до червня-липння 1942 року, а з серпня перейшов у підпілля [23, 171].  У дитячому садку «Іскорка» розмістився німецький госпіталь. У просторих кімнатах аероклубу стояли коні, відтік сечі з неї потрапляв на городи сусіднього кутового, з вулицею Короленка, будинку. Кажуть, редиска виростала на городі з кулак. На протилежному кутку перехрестя, біля входу в сад будівельників, німці розвішували на стендах свої об’яви. Вулиця Хрущова була перейменована на вулицю Галілея. За спогадами старожилів з сусідньої вулиці Петровського, їхня вулиця звалася за німців Житомирською. Під час окупації чайна на вулиці 9-го Січня обслуговувала тільки німців, а в готелі працював бордель, де шосткинські повії обслуговували теж тільки німців, контингент яких постійно змінювався. Влітку німці полюбляли відпочивати з повіями на Галенківці, хоча тоді озера ще не було, але річка Шостка в цьому місці німецького пляжу між двома дерев’яними  містками була доволі широкою та глибокою. Там німці зробили трамплін – довгу дошку до середини річки та стрибали з неї в річку з розгону на велосипеді. Потім велосипед витягали за заздалегідь прив’язану до дерева мотузку. Біля річки збудували хатку – літній бордель. За спогадами дітей війни, вони знаходили на лежаках з сіном в цьому розважальному будинку багато небачених ще ніколи німецьких гандонів.

Старожили пам’ятають березові хрести над кількома могилками німців чи то мадярів. Кажуть, що вони загинули по весні 1943 року в боях під селом Івот. Могилки були уздовж паркану від входу до парку ліворуч до будинку аероклубу. Можливо, мерці й досі лежать там в землі біля нинішнього чавунного паркану навпроти фонтану. Люди переповідають про якісь стильні меблі з палацу, що їх вивези німці наприкінці окупації до Великої Германії, а палац підготували до підриву [5]. Вони вели спостереження за Шосткою з будки розташованої біля парашутної вишки на даху палацу. За спогадами Леонідова Валентина Миколайовича (1933 р.н.), 3-го вересня 1943 року двоє вартових німців запримітили  рух червоноармійців з боку Галенківки і кинулися миттю спускатися з вишки. Один з німців, за спогадами Леонідова впав з драбини і розбився. Другий вскочив до автомашини, що стояла біля будівлі палацу, й понісся по Гітллерштрасе, призабувши, що вона замінована на перехресті з Офіцерською вулицею (нині вул. Миру), де й підірвався.

Вулиця Карла Маркса

Вулиця Карла Маркса вийшла з війни з цією обгорілою німецькою автомашиною біля редакції «Зорі», згорілим кутовим гестапівським будинком №37 та напівзгорілим сусіднім будинком №35. 3 вересня 1943 року в парку Карла Маркса поховали єдиного загиблого на шосткинському вокзалі агітатора 10 гвардійського полку гвардії старшого лейтенанта Шалімова І.Ф. Кажуть, ховали його неподалік фонтану ближче до входу в малий зал палацу. За спогадами Будиліна, командира 10-го гвардійського полку, що звільняв Шостку, «в похоронах Шалимова приняло участие почти все городское население» [3]. У перші дні по звільненню від німці Шостки, як розповідав старожил  Рафальський Валентин Петрович (1934-2013), тодішній мешканець кутового будинку №60/2 по вулиці Карла Маркса, він бачив як кілька червоноармійців у протигазах дуже обережно принесли до півтораметрової глибини ямки, викопаної біля каналізаційних колодязів, усього за кілька метрів від фонтану, якийсь керамічний газовий балон з намальованим черепом з кістками навхрест. Зацікавлені, таким дійством Рафальський та його друзі-одногодки підбігли до ямки, але їх відігнали та суворо попередили більше не наближатися. Мабуть, цей дуже небезпечний газовий балон й досі перебуває в землі.

Наприкінці жовтня 1943 року в двоповерховому дитсадку по вулиці Карла Маркса,38 розмістився Хірургічно-польовий пересувний госпіталь 5212. У ньому лікувалися тяжкопоранені в боях під Шосткою на Десні червоноармійці, які спочатку перебували у міській лікарні, де діяв до листопада 1943 року ХПППГ 713.  Померлих від ран ховали у братській могилі на території міськлікарні. 1946 року їх перепоховали в одну братську могилу в парку Карла Маркса та встановили пам’ятник у вигляді зрізаної піраміди з зіркою [18].

У 1944 році в чотириповерховому будинку по вулиці Депутатській (№5) розмістили гуртожиток для робітників фабрики кіноплівки №3 (до війни була під №6).

У вересні 1945 року приїхав подивитися життя шосткинських хіміків Микита Сергійович Хрущов, тодішній Голова Ради Міністрів УРСР [74].  Він відвідав фабрику кіноплівки, яка саме відбудовувалася, і вже незабаром мала видати свою першу післявоєнну продукцію. Проте плівки повинно було бути значно більше і значно кращої якості, щоби забезпечити потреби кіностудій. Хрущов, у своєму палкому виступі перед робітниками, похвалив механіка Коротича, який керував відбудовою фабрики та пообіцяв кіноплівочникам надати суттєвої допомоги як у відбудові фабрики, так і в будівництві житла. Уже в грудні до Шостки прибули будівельники ОБМУ-7 Київпромбуду, які розмістили свою контору за фабрикою по дорозі на село Лазарівку. Також наприкінці 1945 року прибули німецькі спеціалісти з фірми «Агфа». Їх розмістили  в будинках №5 по вулиці Депутатській та №4 по вулиці Луначарській. Вони взялися за монтаж встаткування поливних машин №1 та №3 своїм фірмовим обладнанням демонтованим у рахунок репарацій. Трофеї надходили залізницею і розвантажувалися з вагонів на так званій «хламбазі» біля ТЕЦ та тюрми для колишніх поліцаїв (нині територія автобази). Постачав трофеї до цехів фабрики Селивоненко, якого й досі пам’ятають шосткинські футбольні  вболівальники як «Сильву» – найкращого бомбардира Шостки 1940-50-х років. Відбір необхідного обладнання в Германії протягом двох років виконував колишній інженер фабрики кіноплівки №8 в Казані, уродженець Бессарабської губернії  М.І.Мумжиєв (1906-1973).  Він приїхав в Шостку в липні 1947 року вже в якості директора Шосткинської кінофабрики №3 і відпрацював на цій посаді, любовно називаючи підлеглих синками, аж цілих двадцять років.

У січні 1946 року відкрили в дерев’яній хаті на розі вулиць Карла Маркса та Енгельса клуб піонерів, у кутку його кімнати знайде місце єдиний в Шостці краєзнавчий музей. Того ж 1946 року вперше з’явилися для комсомольців Шостки путівки на Донбас, які вручали з урочистостями у міськкомі комсомолу по вулиці Карла Маркса,44.

По весні 1946 року будівельники ОБМУ-7 розпочали зводити нове робітниче селище наприкінці вулиці Урицького впритул до території довоєнного зенітного дивізіону (нині «Міськводоканал»). Селище уявляло собою квартал з 10-х шлакоблочних двоповерхових будинків з сараями посеред спільного двору. До будівництва були залучені німецькі полонені та наші штрафники (порушники дисципліни на міських підприємствах). Перших тримали в таборі за фабрикою кіноплівки по лазарівській дорозі праворуч (нині територія автобази), других тримали в почорнілих бараках за колючим дротом біля залізниці на 10-му тупику.

У 1947 році будівельники облаштували трикутну площу колгоспного ринку між вулицями Інтернаціональною та Шевченка. Були встановлені великі ворота на вході до ринку, споруджено ряд дерев’яних крамниць зі сторони вулиці Інтернаціональної, а посеред ринку з’явилися нові навіси, рундуки та лави. Навпроти ринку по правій стороні вулиці Інтернаціональній полонені почали зводити, на місці садиб з великими садами, невеличкі шлакоблочні двоповерхові будинки. Там  між вулицями Луначарського та Щедріна мало бути по плану забудови два квартали з 18-х будинків (по 9 в кожному кварталі). Також мала бути котельня та сараї. Щороку будівельники передавали під заселення два-три будинки. Згодом квартали огородили по периметру парканом з дерев’яними стовпами та проклали тротуари цементних плиток, по чотири в ряду. Старожили пам’ятають, як німецькі полонені чи то їхні поліцаї в обшарпаній німецькій формі мостити камінням дороги вулиць Луначарської та Депутатської й далі до самої фабрики та ліворуч до контори БМУ-7 та табору (нині територія автобази). Було розібрано перший дерев’яний місток через озерце – старицю річки Шостки (місок був навпроти нинішнього будинку №17 по вулиці Депутатській). А на місці другого старого й дерев’яного мосту збудовано залізобетонний міст. Понад дорогою насадили «пухові» тополі. Старожили пам’ятають луг чистим, в ньому копали торф, кожен сам собі сушив у лузі брикети на зиму. Ранньою весною шосткинці ходили на міст дивитися як йде річкою крига. Ще до середини 1960-х років завжди у паводок широка заплава річки Шостки стояла до червня місяця у воді. Хлопці плавали на плотах, мріючи доплисти до Десни. Влітку купалися в двох місцях – за сто мерів униз по течії від мосту та уверх по течії за пів кілометра одразу за бродом на так званій Горбатці, там був трамплін і поклади «переху» в пісках на правому березі. Цигани, які жили по правій стороні в кінці вулиці Депутатської, випасали в лузі коней. Загадковим і страшним був луг в очереті боліт у бік Лазарівки, де нині йде високим насипом залізниця.

1 вересня 1947 року в приміщеннях дореволюційної жіночої гімназії по вулиці Карла Маркса відкрилася нова жіноча семирічна російська школа №7 на 602 учня («Зоря» від 2 вересня 1947 року). Стара  школа №1 теж була жіночою, але середньою та українською. Школа №2 працювала як чоловіча середня російська; №3 – чоловіча українська середня; №4 – українська семирічна; №5 – російська середня; №6 – українська семирічна. Таким чином більшість шкіл – 4 із 6 – були так само, як і до війни, з українською мовою навчання. Кількість вчителів у 1947 році не перевищувала 200, а кількість учнів, які  сіли за парти 1 вересня 1947 року становила 4527, тоді як у перший рік визволення Шостки сіли за парти, в жовтні 1943 року, лише 1759 дітей. 1948 року учні перших класів вдяглися в нововведену загальну учнівську форму – кітелі зі стоячим комірцем з небагатого «Дитячого світу» (Карла Маркса,35).

Центральна, провладна вулиця Шостки, з міськкомом партії та міськвиконкомом, поступово відновила звичну функцію «смотра боевых сил» трудящих на парадах перед входженням їх в зиму (7.11) та виходу з неї (1.05). Черговий першотравневий огляд шосткинців проводився, як бачимо з фотографії 1947 року, з невисокої трибуни, встановленої перед пам’ятником Леніну на вулиці Карла Маркса. З іншої фотографії того ж року бачимо увесь передовий авангард шосткинських сталіністів-леніністів зліва направо: Линков – начальник міськвідділу НКВС, Саєнко – нач. міськвідділу МДБ, Пилипенко – другий секретар міськкому партії, Герасименко – генерал залізничних військ, Іванов – голова горсовєта (без картуза), Клепіков – заступник голови горсовєта, Трало – секретар міськкому партії, Пчелинцев – секретар міськкому партії, Давидов – директор завода №9, Телегуз – секретар горсовєта (без картуза), Вдовиченко – секретар райкому партії. На жаль, немає фотографій самих демонстрантів з червоними транспарантами. За переказом, трудящі люди ходили на демонстрації босі й голі, щоб їх краще було оглядати з трибуни. Один з них, інженер Центральної лабораторії «дев’ятки» Іван Чистовський, дуже бідкався, що його дітям немає з чого пошити труси, а тут стільки транспарантів, за що й отримав після демонстрації 10 років ув’язнення [РІ, 89].

Старожили вулиці Карла Маркса, колишні учні сьомої школи, пам’ятають, що їхня директорша Коновалова Анна Абрамівна жила в сусідньому з «сірим» магазином будинку №44, а в будинку №42 проживав перший повоєнний генерал-начальник «Капсуля». Він їздив до заводу на верблюді. Також генерал полюбляв командувати каруселлю, що була в скверику біля колишнього саду «Строителей» і танцмайданчику. Тільки за помахом його руки з балкону карусельник вмикав музику, щоб чули на всю «Карлу».  Запам’ятався старим людям трофейний автобус, що курсував між Шосткою і Капсулем. Він був довгий, як два сучасних «ЛАЗа», з «рогами» габаритів попереду, та площадкою позаду. Їздив від дуже повільно, за що називали його черепахою. А гримів по бруківці своїми залізними листами підлоги так, що було чутно в Шостці, а він ще тільки-но виїжджав з Капсуля. Завжди суворий кондуктор мав прізвище Сибільов. У 1949 році розпочали возити людей до Капсуля дві автомашини, відповідно переобладнані для перевезення пасажирів («Зоря» 2.06.1949). Старий Капсуль з нагоди свого сторіччя отримав в 1948 році другий орден Трудового Червоного Прапора, звався він тоді машинобудівним заводом з поштовим ящиком №13. Капсульчани кажуть, що нову повоєнну назву та ще з номером чортової дюжини надали столітньому Капсулю з необхідності конспірації виробництва дуже секретних набоїв від американців.

1948 року занадто круту своїм спуском вулицю Хрущова перейменували у вулицю Партизан, точніше перекинули ім’я Хрущова на більше забудовану довоєнними триповерхівками, Вокзальну вулицю [65,арк.430]. Старожили вулиці кажуть, що саме вони запропонували перейменувати свою вулицю, бо бачили на власні, як 27 серпня 1941 року німці розстріляли на ній трьох шосткинців, двоє з яких (Соломко та Федорченко) були поховані ними на садибі Котельникових буд, 14, неподалік єврейської лазні. Хоча зі слів одного з мешканців цієї вулиці Ющенка В. Г., на садибі Котельниковихтам були поховані партизани, які загинули ще в бою з денікінцями 1919 року. Про це розповідав йому Фейгман, якому це казав Іванов Юрій Якович, колишній голова міськвиконкому. Перейменування вулиці, мабуть, не було погоджене з Микитою Сергійовичем, який, до речі, проїжджав вулицею свого імені униз до Галенківки восени 1945 року, коли відвідував шосткинські заводи [33]. Безумовно тодішній перший секретар КПУ милувався краєвидом заплави річки Шостки.

Також 19 листопада 1948 року Шосткинський міськвиконком депутатів трудящих перейменував  ще й Інтернаціональну вулицю у вулицю Кожедуба  – «в связи с поступившими просьбами от многих трудящихся и организаций города о переименовании улиц и присвоении наиболее благоустореным улицам имен деятелей партии, руководителей правительства и лучших людей нашей страны» [65,арк.430].  Перейменування зробили вірно, бо Інтернаціональна вулиця розташована якраз на шляху до рідного села Кожедуба Ображіїївки. Сільський життєрадісний хлопець Іван Кожедуб проходив нею тисячі разів, коли навчався в технікумі та вчився літати в аероклубі. Єдина дорога з Ображіївки на Шостку проходила лісом через хутори Коржовщину та Лазарівку і виводила до броду через річку Шостку біля Лазарівського млина. Потім дорога проходила лугом та під соснами Крутикового хутора. Далі дорога перетинала кладками криничний ручай, який витікав з Петухівки і впадав у річку Шостку. Десь за кілометр від Крутиків, одразу за копанками Глинища, починалася Інтернаціональна вулиці (дореволюційна Симбірська вулиця). У 1933 році стару ображіївську дорогу перетнула між Крутиками і Шосткою залізниця на фабрику кіноплівки. Вона пройшла високим насипом з прямокутною залізобетонною трубою на місці ручаю. Старожили не забули її як тунель для перехожих, бо петухівський ручай, що пробігав від Глинища до труби, невдовзі всох. Залізничний переїзд зробили далі за 300 метрів у бік річки, зрозуміло й ображіїїська дорога пішла право (нині це переїзд до заводу «Хімреактив».

Перейменування вулиці Інтернаціональної у вулицю Кожедуба посприяло її  забудові новими багатоповерховими житловими будинками. По суті з вулиця Кожедуба розпочалася капітальна забудова повоєнної Шостки. Мабуть, Кожедуб теж приклав якісь зусилля, як депутат Верховного Совета СССР, до оновлення своєї вулиці. Фундамент під першу капітальну будівлю на Вулиці Кожедуба – триповерховий клуб кіноплівочників – було закладено 1949 року.

У 1949 році за залізницею на фабрику розпочалося будівництво, майже на місці колишнього хутора Крутиків, нового заводу «Натуркаучук» [73, 606]. Він мав виробляти гуму з корінців кок-сагизу, накопаних на полях каучуківних колгоспів. Для робітників заводу були збудовані дерев’яні фінські будинки на новій вулиці Щербакові вправо до залізничного переїзду та навпроти паркану довоєнного (з 1937 року) зенітного дивізіону (нині речовий ринок). Лазарівці першими 1950 року відчули пахощі великої хімії, коли страшенно засмерділи в кучугурах загнилі кок-сагизові корінці.

У 1949 року відновили по вулиці Карла Маркса 4-5 поверховий «будинок з буржуйськими вазами на даху» №35, потім чотириповерховий – №37. На зимовій фотографії вулиці Карла Маркса 1950 року бачимо інтенсивний рух по дорозі   автівок шосткинських сталіністів, також видно занавіски на вікнах 35-го будинку ліворуч, а праворуч впадає в око водовідвідна дорожня канава, згадувана старожилами в своїх спогадах про голодну осінь  1932 року. Вона, нібито, вже й не така глибока та страхітлива.

Влітку 1949 року всій вулиці Карла Маркса зробили тротуари з щебінки та встановили металеві стовпи з ліхтарями освітлення. Перед заводським палацом культури імені Карла Маркса встановили пам’ятник Сталіну, зі «сторублевками» в лівій руці, як-то запам’ятали вождя старожили. 

Наступного 1950 року по вулиці Карла Маркса було прокладено перші  асфальтові доріжки. Вузенька доріжка пройшла повз дерев’яний будинок, в якому знаходилася з 1932 року редакція газети «Зоря», з лівої (північної) сторони вулиці майже навпроти дитсадка «Іскорка» (Карла Маркса,38). З тодішніх публікацій газети «Зоря» з подивом дізнаємося про хронічну санітарно-гігієнічну  ваду вулиці Карла Маркса – «центральна вулиця – лице міста, на якій немає громадських вбиралень». Відсутні вони й нині, окрім хіба що одного сезонного дерев’яного «сортиру» біля палацу Карла Маркса. Правда, ще був єдиний капітальний, страхітливий своєю схожістю на бомбосховище, туалет неподалік Дома Совєтов, але його наприкінці 1990-х років приватизували та переробили під кафе-кухню з чудернацькою італійською назвою. Зате є на сьогоднішній вулиці Карла Маркса,57 єдина в Шостці «общенародна» лазня з окремими чоловічим та жіночим залами з гладкими гранітними, як у метро, лежаками, встановленими в 1951 році. Тоді ж по сусідству з лазнею запрацювала в переробленій пральні найсучасніша водоелекторосвітлолікарня. На радість вболівальників  футбольної команди «Хімік» стадіон отримав західну трибуну з окремою з ложею для керівників «дев’ятки», як-то бачимо з фотографії. Пустирище за садибою лікаря Сербіна, де відбувався по неділях локотський базар-товчок, оточили парканом і розмістили там стадіон «Піонер». Також  довоєнний міський аероклуб (вул. Карла Маркса,58) відновив свою парашутну вишку на даху палацу Карла Маркса. Сам палац теж зазнав культурних внутрішніх змін. Його сірі ниці зали майстри зі Львівщини перетворили гарною ліпниною в світлиці. У півколі холу палацу встановили скульптури Леніна та Сталіна, які сиділи на одній лавці.

У 1951 році по вулиці Кожедуба кіноплівочники заселили двоповерхові шлакоблочні будинки (№№23,25,27) так званого мумжієвського кварталу, навпроти колгоспного ринку.  Далі на розі вулиць Кожедуба та Луначарського закладено фундамент під будівництво першого чотириповерхового цегляного будинку (нині Карла Маркса,29).

1951 року було завершено будівництво нового фабричного клубу на 511 посадочних місць.  Навколо території клубу звели огорожу.  

Напередодні нового 1952 року кіноплівочники увели в культурне середовище міста свій «комфортабельний» клуб імені Жданова [64].  

На першому поверсі  клубі працювала гардеробна  і  повсюди стояли великі дзеркала та висіли червоні плакати з комуністичними гаслами.  

У холі клубу розмістили велику картину, на якій  задумливий Ленін сидів поряд з зачитаним Сталіним.  Клуб мав

свій парк  з двома басейнами та фонтанами.  Уже невдовзі кіноплівочники запланували покращити фасад клубу, щоби зробити з нього Будинок культури.  Проте далі проекту діло не пішло, клуб так і залишився без балкона та скульптур на крилах фасаду, хоча й став зватися Будинком культури («жданкою»). Фасад не переробляли, мабуть, з тої причини, що на ньому підвішували літніми вечорами екран та показували безкоштовно навколишнім «жданівським» дітям фільми. Підростаючих будівників комунізму дуже тішив Тарзан, який, під стрекотіння кіноапарату, стрибав по екрану і особливо вправно у лівий кут, де стояв у кущах пивний, завжди гомінкий павільйон. Узагалі безкоштовне кіно було документальним, а коштовне – художнім, квітки на сеанси продавали в маленькій касі з окремим входом у ліве крило фасаду. Діти товклися біля каси в чергах на казки про Чіполіно, Буратіно та Кощея, зрозуміло Безсмертного. У БК Жданова працював драмгурток під керівництвом Усова. Найпопулярнішим вважався спектакль про «Любов, директора і квартиру».   Завзято танцювала фабрична молодь, керівник гуртка якої Киценко був у 1961 році нагороджений у Москві орденом «Знак Пошани» [66]. Виходить, недарма з’явився в 1960 році в парку Жданова «комфортабельний» танцмайданчик.

За танцмайданчиком зробили галявину, за рахунок урізки великих приватних городів при хатах провулку Горького (дореволюційному Громадянському). На стометрівці галявини хлопці аерогуртка підіймали у небо,  з розбігу за допомогою мотузки,  дерев’яний літак з пілотом, щоби навчився літати, хоча б невисоко, недалеко. На миттєвий політ витрачалося багато сил. Також з лівого краю галявини встановили платні гойдалки та каруселі. Ще запрацював пневматичний тир. У 1962 році встановили чортове колесо –  «Колесо огляду» [67].

Окрилені комунізмом шосткинці радісно оглядали з нього свою нову індустріальну Шостку та розпізнавали далекі краєвиди заводів великої хімії навколо неї. За п’ять копійок дозволялося школяру двічі повільно, з підвішеної до  колеса колиски, оглянути Шостку, шукаючи за деревами свій рідний дім та школу.  Колесо розібрали в 1999 році на металобрухт, а гроші поділили порівну, по 50 гривень на кожного працівника БК.

У 1952 році розпочали мурувати стіни чотириповерхового 58-квартирного будинку якраз навпроти «жданки» (нині Карла Маркса,29). Фотографія зафіксувала момент з будівництва другого поверху фабричного житла. На ній бачимо майже усі 5 з 6 капітальних довоєнних будинків першого  фабричного кварталу –  двоповерховий гуртожиток по вулиці Депутатській (№1) (згодом трест «Шостхімбуд»), за ним дві сталінські чотириповерхівки (№5,№7), Будинок Комуни (№11) та триповерхівка по вулиці Луначарській (№2). Квартири у сталінських будинках, що були тимчасово зайняті після війни німецькими спеціалістами з кіноплівки, вже повернули робітникам фабрики. У торці будинку №5 влаштували продовольчий магазин №23 замість двох квартир. Новий будинок по вулиці Кожедуба виявився, як бачимо з фото, доволі гарним з фасаду, і тому

, став другим, після шлакоблочних мумжієвських двоповерхівок, типовим фабричним будинком 1950-х років.

1952 року розпочалося будівництво, поруч зі школою №2 на вулиці Кожедуба, нової школи №7. Було викорчувано старий сад навколо хати Лисенка (бургомістра Шостки за німецької окупації 1941-1943 років).  Розташування школи перегородило стару вуличку (1), паралельну Депутатській вулиці (2), помітну на аерознімку 1941 року.  Школа виявилася на вулиці Матросова (недавній до 1948 року вулиці Сталіна). Вона мала бути найбільшою в Шостці чотириповерховою будівлею, у якій тільки в одну зміну могло розмітитися 880 учнів. Школу зводили два роки невтомні будівельники другої дільниці управління тресту «Харківпаливбуд». 

Відкриття школи запланували на 1 вересня 1953 року, потім перенесли на 17 жовтня, врешті в грудні напередодні Нового 1954 року до нової школи №7 урочисто перейшли довгою колоною під дробіт барабанів учениці старої жіночої школи №7 на чолі зі своїм директором Ганною Абрамівною Коноваловою. У старій будівлі сьомої школи, на розі вулиць Карла Маркса – Леніна, було відкрито восени 1954 року музичну семирічну школу. Вартість навчання в ній, відповідно до наказу від 10.07.1954 року, в становила 10 карбованців у місяць.

З 1953 року за вулицею Кожедуба, за залізницею на місці цеху каучуку  почав енергійно дихати трубами новітніх маленьких цехів молодий завод «Хімреактив», витягуючись виробничою територією та ядовитою зжигалкою (спалювальним полігоном) вправо до самої річки. Також почав зростати двоповерховими цегляними будинками новий хімхреактивівський житловий квартал від вулиці Кожедуба уздовж колишньої ображіївської дороги, перетнутої у 1933 році залізницею. Там поблизу залізниці вирили невеликий та мілкий ставок.

1953 року почалося будівництво на розі вулиць Кожедуба та Депутатської 4-5 поверхового будинку на 45 квартир (нині Карла Маркса,31). На першому поверсі будинку мала бути аптека, продовольчий та промтоварний магазини, кафе та перукарня. Тобто ніяких квартир на першому поверсі не передбачалося. Його заселили у 1955 році 80 родин ударників кіноплівочників.   Будинок стоїть на високому лобному місці завжди освітленому сонцем.   

Як бачимо з тогочасних фотографій, ніякого годинника на фасаді ще не було, але невдовзі на даху будинку встановлять, майже незмінне до кінця фази недорозвинутого комунізму, гасло з лампочками літер «Слава КПСС» та «Да здравствуют решения ХХ сьезда   КПСС» (потім ХХІ, ХХІІ, ХХІІІ..). Також в середині 1950-х років збудували  по вулиці Депутатській дві маленькі шлакоблочні двоповерхівки (№3 та №9).

У 1954 році почав роботу любительський телецентр створений на громадських засадах інженером Ф.Лустою в невеликому приміщенні при ПК Карла Маркса [112; 113]

На плані Шостки 1956 року   вимальовані коричневим  кольором контури усі п’ять цегляних та шлакоблочних будинків та будівля школи №2 по вулиці Кожедуба (нині Карла Маркса,23,25,27,29,31,33). Також позначені п’ять будинків у недобудованім кварталі на вулиці Щербакова, біля території заводу «Каучук («Хімреактив»), за залізницею. Повністю забудованим є шлакоблочний квартал з 13-х двоповерхівок на вулицях Урицького та Прорізній, нині там збереглося лише три будинки № 22, №24 по Прорізній та №36 по Урицького. Будинок під №22 здається ось-ось розвалиться по заштукатурених швах.

На більше детальному чорно-білому плані 1956 року  бачимо мозаїку клумб з двома фонтанами в парку навколо триповерхового будинку культури імені Жданова. Танцмайданчика в парку та галявини за ним з атракціонами тоді ще не було. Навпроти «жданки» бачимо периметр вже збудованого чотириповерхового будинку по вулиці Кожедуба (нині Карла Маркса,29). За ним – великій двір з великим круглим довоєнним сквером. Дійсно, двір був великий і вся радість в ньому була для дітей в пісочниці влітку, та в трьох гірках – взимку. Як бачимо з фотографій основною рослинністю в піщаному сквері були кущі жовтої акації.

Далі на плані бачимо за вулицею Гоголя (дореволюційним Центральним провулком від вулиці Депутатської до вулиці Прорізної) позначені пунктиром контури новобудови по вулиці Луначарській,6 та прибудови по вулиці Депутатській,11. Ці два будинки зводилися кіноплівочниками за таким же архітектурним проектом, як і їхній перший будинок №29 по вулиці Кожедуба. За тим же проектом будуть збудовані (до кінця 1958 року) ще три фабричні будинки по вулиці Депутатській №№ 4,6,8  та ще один хімреактивівський будинок по вулиці Карла Маркса,2 (нині 22). У будинку №4 по вулиці Депутатській невдовзі запрацює майстерня з індпошиву. У 1958 році буде вперше заасфальтована булижна мостова Депутатської вулиці. У цілому вийшла широка вулиця з велосипедною доріжкою. 

Для відпочинку кіноплівочників було закладено сквер між сараями будинків №5 та №7, там, де на плані 1956 року значиться вулиця Гоголя. У скверику посаджено деревця, кущі акації, розбито клумби і встановлено масивні лави-дивани.

Сквер з боку вулиці Депутатської огороджено литим чавунним парканом.  Посеред скверу спорудили в 1956 році постамент, усі думали, що там буде пам’ятник Гоголю, а встановили – Сталіну в білому пальто, бо пам’ятників Гоголя тоді на конвеєр скульптур ще не поставили. Усіх власників курей з сусідніх з пам’ятником сараїв було суворо попереджено наказом ЖКВ (жеком), що в разі появи їхніх курей біля пам’ятника Сталіна, вони будуть оштрафовані, а кури спіймані ще на гарячому посліді. Простояв Сталін недовго, його голову, нібито, замінили головою Леніна.  За пам’ятником було обладнано дерев’яними лавами  агітмайдан зі  стендами планів семирічки. До пам’ятника почали водити дітей з найближчих дитсадків на прогулянку до Леніна. Також водили, з піснями про юного барабанщика, учнів других класів школи №7, щоби ті покладали квіти до Леніна, а він за це приймав їх в жовтенята. Потім пам’ятник перенесли подалі від сараїв і ближче до вулиці Депутатської та замінили на кращій, міцніший, з більш мужнім обличчям вождя.  Нині за спиною пам’ятника Леніну йде до моргу міськлікарні вулиця автора «Мертвих душ» Гоголя. На ній не прописана жодна жива душа шосткинця, хоча вулиця Гоголя значиться серед вулиць міста. Функцію дореволюційного Центрального провулку (вул. Гоголя) від Депутатської до Прорізної взяв на себе новий провулок Депутатський, прокладений за будинком Комуни, точніше за його гарною чотириповерховою прибудовою 1956 року.

На кольоровому плані Шостки 1956 року бачимо на початку вулиці Карла Маркса три контури майбутніх цегляних будинків (А,Б,В).  Саме з них  розпочалася повоєнна капітальна житлова забудова вулиці Карла Маркса в глухівському (східному) напрямку від вулиці Матросова, від колишнього ярка у Новгород-Сіверської застави. Уже  влітку 1956 року було закладено фундамент на місці трьох  зруйнованих дореволюційних дерев’яних будинків №№2,4 та 6 вулиці Карла Маркса, що стояли у низині по правому берегу ярка. У цю яму й посадили чотириповерховий будинок (А) заводу «Хімреактив». Заселили його наступного року. Він мав 49 квартир, гастрономом та дитячий садок з західного торця будинку. По плану забудови будинок значився під №2, але отримав №22, бо до вулиці Карла Маркса доточили вулицю Івана Кожедуба, згідно рішення Шосткинського міськвиконкому депутатів трудящих №22 від 23 вересня 1957 року на виконання Указу Президіуму Верховного Совєта  від 11 вересня «Об упорядочении дела о присвоении имен государственных и общественых деятелей административным единицам, населенным пунктам, предприятиям, учреждениям, организациям и др.» [6,арк.21]. Указ забороняв надавати вулицям, містам, колгоспам… імена ще живих героїв. Кожедуб позбувся своєї вулиці Шостці, навіть й досі, через два десятиліття по його смерті в 1991 році, не відновили назву вулиці Кожедуба.

На опорному кольоровому плані Шостки 1956 року  маємо на усій довжині вулиці Карла Маркса, від вулиці Матросова (шк.№2) до вулиці Некрасова (залізниці), 22 суспільні  будинки та будівлі, позначені синім кольором. Зокрема по лівій (північній) стороні нараховуємо 10 будинків: райвиконком (1)

, військкомат (2), держфото  (3), редакція газети «Зоря» (4), клуб піонерів (5), аптека (6), дитяча тублікарня (7), чайна (8), лазня (9), пожежна (10). По правій (південній) стороні вулиці Карла Маркса нараховуємо 11 суспільних будинків: перукарня (11), магазини (12 – 16), дитсадок (17), міськком (18), виконком (19), ПК Карла Маркса (20), аероклуб (21) та санепідемстанція (22). У 1956 році на вулиці було  80 будинків і лише дев’ять з них – кам’яні. Це нинішні дво-п’ятиповерхові будинки №35, №37, №39, №41, №42, №44, №36 (дитсадок), №38 (палац культури). Не зберігся тільки один одноповерховий магазин Яшки Купчика біля пожежного сараю, теж позначений на плані 1956 року коричневим кольором як кам’яний. На плані нанесено посеред дореволюційного саду між вулицями Молотова (Госпітальною)  та 9-го Січня (Госпітальним провулком) контур новобудови, з якої розпочалася повоєнна забудова вулиці Карла Маркса в новгород-сіверському (західному) напрямку. Цей будинок по вулиці Карла Маркса,53 (нині краєзнавчий музей) був завершений наступного 1957 року як подарунок до сорокової річниці Октября шосткинському  міськкому КП(б)У, точніше міськкому КПУ, бо з жовтня 1952 року ВКП(б) перейменували в КПСС, відповідно КП(б)У в КПУ. У канун ювілею міськком в перебрався в нове двоповерхове цегляне приміщення, залишивши старе приміщення по вулиці Карла Маркса,50 райкому КПУ. Будинок міськкому  виявився першим повоєнний капітальним будинком вулиці Карла Маркса, або ж дев’ятим кам’яним будинком в її історії. Як відомо, за сто метрів далі від провулку знаходився за Локотською заставою в холерному бараці у 1903-1905 роках Народний Дім – перший робітничий культурний заклад. Здавалося, міськком мав би пригадати у 40 річницю революції 1917 року революційні події 1905 року біля спаленого поліцією Народного Дому та встановити хоча би пам’ятний камінь на його місці. Проте не встановили ні в наступному 1958 році – до 55-ої річниці виникнення Народного Дому (1903 рік), ні в 1960 році – до 55-ої річниці його знищення (1905 рік). Тож бо, перший секретар міськкому не мав ніяких прав у Шостці  щодо відзначення таких пам’ятних місць, а мав неабияку владу щодо усіляких міністерських премій, квартальних і позаквартальних, які надавали директорам заводів та секретарям парткомів за результати господарювання. Видавали їм  великі, у кілька окладів, грошові винагороди – премії у заводських касах по відомостях, підписаних першим секретарем міськкому. З роками список тільки збільшувався, премії також зростали, відповідно до зростання лав шосткинської партноменклатури.

На більше детальному чорно-білому плані 1956 року  позначені усі пам’ятники та скульптури в парку при Палацу культури Карла Маркса. У найпочеснішому місці парку стояла біла скульптура Сталіна (1) , майже там, де нині стоїть погруддя Карла Маркса. Люди кажуть, що в парку був ще й пам’ятник Молотову з чорного граніту, на жаль, фото ще не віднайдене. Отже, парк Карла Маркса ніс неабияку партійну загрузку і  завод №9 витрачав чимало коштів на його благоустрій скульптурами. Як бачимо з плану 1956 року  на території парку, навколо басейну з фонтаном стояли три скульптури (2). Вони були присвячені спортсменкам: двом волейболісткам та одній пловчисі. Волейболистки  подавали одна одній м’яча через басейн, а пловчиха якраз  збиралася стрибнути в басейн. У центрі фонтану, за переказом, стояла «голишка», яку зліпив пенсіонер скульптор-самоучка Тихін Петрович Маслигін (1891 р.н.). Так це чи ні, фотографія фонтану з «голишкою» поки що не віднайдена. «Голишку» прибрали,  бо вона несподівано дуже не сподобалася високоморальній «рулевой» компартії, точніше партійній секретарші з сусіднього міському, яка запідозрила схожість скульптури за розміром та крутою фігурою  вродливої жінки самоуки. Як міг скульптор ліпити голих баб, після того як виліпив Карла Маркса? Згодом басейн перетворили в дельфінарій, підібравши для нього безвинну грайливу пару дельфінів.  На плані парку 1956 року позначено ще одну скульптуру посеред клумби (К), ліворуч входу до великого залу палацу.  Це була скульптура юної героїні Зої Космодемянської з автоматом в руках, яку свято шанували піонери дружини Зої Космодемянської зі школи №5. Взагалі то, усі піонери й малі діти Шостки шанували Зою.    Піонерські загони імені Павліка Морозова, теж хотіли бачити в парку скульптуру свого малолітнього героя, але чомусь наприкінці 1950-х років на центральній алеї встановили  великі скульптури: музиканта Рубінштейна та письменника Грибоєдова. Потім встановили, праворуч доріжки до туалету, скульптуру замріяного вченого Михайла Ломоносова. А ближче до білетної посадили читати книжку скульптуру Максима Горького.  Окремо встановили скульптуру хіміка  Мендєлєєва, найшановнішого шосткинськими хіміками вченого, адже хімія стала головною наукою в Шостці, і взагалі для всього СССР. На основі хімічних виробництв мав постати в країні комунізм – молодість світу. Скульптури прикрашали парк доволі довго. Найменший термін простояла в парку скульптура Сталіна. Осінньої ночі 1958 року її відтягли ціпом до дороги й вивезли невідомо куди.

Ще на плані 1956 року  позначено за будівлею палацу, посеред парку, братську могилу воїнів визволителів (3). Мабуть, напис «бр.мог.» стосується ще однієї могили (3-а), розташованої дещо ближче до будівлі Палацу, якраз на продовжені алеї за парканом саду. До речі, алея (А) в сад проглядається й на німецькому аєрознімку 1941 року  , можливо, ця безіменна могила була довоєнною, раз до неї вела алея. За переказом, в парку Карла Маркса знаходилася ще одна братська могила (3-б), за хатою Дубини (Д) (нині вул.Короленка,46). Кажуть, що поряд з могилою розмістили до війни ларьок молокозаводу. Ларьок (Л) примітний на аєрознімку неподалік хати Дубини (Д). Навколо ларьку майже не видно дерев, зате далі вони рясно, наче сад, вкрили всю територію кладовища (К) аж до самої Володимирської церкви (Ц). Цю третю могилу якимось дивом не розрівняли під час утворення на початку 1950-х років алей парку Карла Маркса на місці міського кладовища. За переказом, в ній були поховані забиті в березні 1918 року, більшовицьким загоном Ремньова, робітники повсталого  порохового заводу, за те що не дозволили червоним пограбувати та вивезти цінне заводське обладнання на Москву. Тому могила взагалі не позначена на плані 1956 року, на якому маємо згадану вище узаконену братську могилу з іменним пам’ятником у прямокутному контурі. На малюнку надмогильного пам’ятнику в газеті «Зоря» за 1960 рік помітно будівлю ПК Карла Маркса з консоллю парашутної вишки на даху.  За традицією, до пам’ятника кожного року у день визволення Шостки від німців 2 вересня під звуки маршу приходили від центрального пам’ятника Леніна по вулиці Карла Маркса колони школярів. Відбувався мітинг за участі голови міськради. Перше слово завжди мав партизан Трало, а за ним виступали учасники боїв за звільнення Шостки [68]. Потім покладалися на могилу букети живих квітів.  З 1962 року урочистий мітинг спочатку відбувався біля пам’ятника Леніна, а потім мітингарі йшли разом з Трало покладати квіти до братської могили в парку Карла Маркса.  На плані 1956 року позначено навпроти братської могили, по інший бік центральної алеї, невеликий спортмайданчик. За спогадами старожилів, там проводилися змагання городошників. Зокрема, у 1957 році провели першість області по городкам. На плані між спортмайданчиком та палацом значиться танцмайданчик, тобто зовсім в іншій стороні ніж зараз. На плані вимальовано чотири алеї в бік Володимирської церкви («часовни» на плані). Навпроти братської могили, по інший бік центральної алеї, позначений на плані 1956 року спортмайданчик. За спогадами старожилів, там проводилися змагання городошників. Зокрема, у 1957 році на спортмайданчику провели першість області по городкам. На плані між спортмайданчиком та палацом значиться танцмайданчик, тобто зовсім в іншій стороні ніж зараз. На плані вимальовано чотири алеї в бік кладовищенської каплиці («часовни» на плані).  Алеї були прокладені по розрівняних могильних горбках та зруйнованих склепах на початку 1950-х років. Поховання на кладовищі заборонили ще в голодовку 1932 року. Тоді ж започаткували нове кладовище за Петухівкою. Діти війни з сусідніх з парком вулиць Короленка та Марата пам’ятають, як вони грали  в футбол черепами на майданчику, влаштованому на місці кладовища, саме там, де в 1960-х роках збудують літній кінотеатр.А повоєнні діти Шостки 1960-х років не забули, як кожної зими рознаряджені трійки з дідом Морозом мчали з ними на санях від парку вулицею Карла Маркса [ 111]. Розповідають про сміливих друзів дитинства, які шпурляли саморобні бомбочки з «переху и изоленты», під ноги старим бабам,  коли ті освячували пасхи біля єдиної шосткинської діючої церкви за парком Карла Маркса. Як бачимо з плану 1956 року, окрім парку при палаці Карла Маркса був великий довоєнний сад, який доглядав заводський садівник. Сад тягнувся уздовж вулиці Короленка впритул до двох будинків №58 та №60/2 по вулиці Карла Маркса. Кажуть, що ці будинки та сад були до революції однією поміщицькою садибою (нині на місці будинків кафе «Ані»). Ще один сад позначено на плані 1956 року ліворуч входу в парк палацу Карла Маркса. Сад належав міськвиконкому (буд. №52 на плані). Зі старої фотографії вулиці Карла Маркса бачимо, що в’їзд на територію міськвиконкому був одразу за огорожею парку Карла Маркса, за останнім її кам’яним стовпом, прикрашеним зверху кам’яною кулею. Другий будинок на фотографії – це міськком компартії, на плані він значиться під №50. Контури цих двох будинків майже такі самі, як і на плані 1897 року, де вони значаться управлінською садибою «Председателя Хозяйственного Комитета»  поселення Шостки. У 1950-х роках біля міськвиконкому була дошка пошани з фотографіями найкращих трудящих Шостки. У 1970-х роках фотографії передовиків виробництва зробили значно більшими, тому дошку подовжили вже як галерею уздовж паркану дитсадка «Іскорка» (вул. Карла Маркса,38). Міськвиконком приділяв чимало уваги щодо сімейного відпочинку в парку Карла Маркса. У 1960 році встановили білі входу в парк Карла Маркса кіоск для продажу морозива. Центральні алеї парку обклали бетонними бордюрами, засипали жовтим піском з гравієм та прикатали. Ще в 1960 році збудували стрілецький тир, спорудили дві альтанки та становили чотири атракціони, зокрема «качели» та каруселі. По весні 1961 року 18 та 19 березня півтори тисячі шосткинців з великим задоволенням прослухали зі сцени ПК ім. Карла Маркса пісню «Я славлю партію» у виконанні Державного народного хору під керівництвом народного артиста Григорія Верьовки. Також гриміли в Палаці українські пісні і танці цього чудового хору, особливо запам’яталися шосткинцям «Реве та стогне Дніпр широкий», «Верховина» та «Козацький танець з піснями»  [37].   

1957 рік минув на вулиці Карла Маркса під гаслами 40-річчя Жовтня.. Ще з весни головний пам’ятник Леніна на вулиці Карла Маркса був прикрашений жовтневими гаслами та огороджений, наче могила, залізною оградкою, як-то бачимо з фотографій.    1 травня центральною вулицею Карла Маркса пройшла парадна демонстрація трудящих від Будинку культури ім. Жданова до Палацу культури ім. Карла Маркса, минаючи на своєму шляху пам’ятник Леніна та трибуну біля міськвиконкому (Карла Маркса,52). Парад відкрили усі наявні на фотографії військові сили з охорони «дев’ятки».

За ними проїхали мотоциклісти з гімнастами , потім пройшли спортсмени           тенісисти , навіть повільно прокрутили педалі по Карла Маркса велосипедисти    та пронесли обручі охайні школярі  Потім, за традицією, йшли колони учнів у порядку показників успішності кожної школи, за ними – учні ремісничих училищ та технікума.   А вже за ними йшли колони трудящих на чолі зі своїми духовими оркестрами Оркестр становився біля трибуни і вигравав марші поки, не проходила вся колона. Першими в колоні йшли орденоносці-прапороносці, потім – заводське начальство під прикриттям портретів Карла Маркса, Енгельса та Леніна, услід за ними повільно рухалися вантажівки з дітьми робітників заводу в кузовах. Не забували долучити до параду й самодіяльних артистів, для яких «рулевим»

і в піснях і в роботі була компартія.

13 найкрасивіших шосткинських демонстрантів-комсомольців 1957 року міськком компартії делегував до Москви на VI Всесвітній фестиваль молоді.

Новою традицією за Хрущова стало носіння макетів богатирської кукурудзи як символів процвітання всього СРСР.  Зрозуміло, що восени на «ноябрській» демонстрації трудящі мали нести богатирські кукурудзяні калачі –  «рожки»  збільшені паперові макети незабутнього для шосткинців кукурудзяного хліба. З нагоди 40-річчя Октября долучили до параду тяжку техніку – болотний торфонарізувач прикрашений портретом Леніна та прапорами.

У 1957 році запрацював в парку Карла Маркса просторий, наче цех, ресторан «Чайка» (нині «Місто розваг» вул.Короленка,48) Ресторан збудували по правій стороні вулиці Короленка на місці довоєнного ларьку молокозаводу, одразу за хатою Дубини (нині вул.Короленка,46).  (Див. історію вул. Короленка)

Увесь 1957 рік будували по вулиці Карла Маркса найбільшу в Шостці 95 квартирну чотириповерхівку  №33/2 (Б). Були знесені останні чотири садиби між будинком №35 та вулицею Матросова. На їхньому місці заклали фундамент поєднавши з  довоєнним фундаменту, що простояв майже двадцять років за парканом в ямі на кутку вулиці Матросова. У серпні 1958  були заселені родинами робітників «дев’ятки» перші дві секції на 28 квартир, у січні 1959 року заселено ще три секції на 41 квартиру, а в липні заселені останні дві секції на 26 квартир. Зі східного торця будинку розмістився заводський дитсадок з майданчиком, загородженим впритул до воріт 35 будинку. Влітку відкрили на кутку будинку магазин №41 «Культ.товари».  Як бачимо з фотографії, українська назва магазина справді містила посередині крапку, а не «точку». У “Культ.товарах” можна було придбати в розстрочку магнітофон «Дніпро», радіолу «ВЕФ-Акорд» та фотоапарат «Зеніт». Культтоварний магазин запам’ятався старожилам галасливими чергами за грамплатівками, звався він в народі магазином «Музики».

По весні 1958 року на вулиці Карла Маркса було висаджено міськкомунгоспом 300 штук молодих лип, кленів та каштанів замість старих малоцінних насаджень.  Влітку розпочали вдягати булижну центральну вулицю в асфальт, а завершили – аж наступного літа  1959 року.

Влітку 1959 року зруйнували чайну (чайхану), що була поряд з міськкомом КПУ на розі вулиць Карла Маркса та 9-го Січня. На її місці заклали фундамент 36 квартирного будинку №55. Нульовий цикл виконували прогресивним способом з фундаментних блоків, а стіни поверхів мурували з великих цегельних блоків заради прискорення зведення в Шостці нової триповерхової серії хрушовок. Заселили його рівно через рік. 

У неділю 9 серпня 1959 року урочисто відкрили ще один новий стадіон «Екран»  на вулиці Карла Маркса, 6 [58]. Стадіон спорудила фабрика кіноплівки за провулком Шевченка на колишніх городах, що тяглися до затопленого озерцями глинища цегляного заводу. Футбольна любительська команда фабрики кіноплівки також отримала назву «Екран».  У 1961 році «Екран» став чемпіоном Сумщини з футболу та здобув право участі в розиграшу кубка УРСР з футболу [62]. Наступного 1962 року «Екран» вийшов у фінал кубку України і поступився там 25 серпня  «Авангарду» з Дніпропетровська (0:2). Як фіналіст кубка України взяв участь в іграх на кубок СРСР з футболу і одразу програв 9 вересня 1962 року команді Ленінградського оптико-механічного заводу.

Восени 1959 року напередодні 42 річниці Жовтня на вулиці Карла Маркса заселили працівниками заводу «Хімреактив» п’ятиповерховий будинок №24 (В) з ще небаченою у Шостці паркетною підлогою у кожній з 86 квартир. 

Зі східного торця будинку розмістився дитсадок, а за ним на першому поверсі будинку була пошта з телеграфом, телефонною станцією та радіовузлом.  У третьому під’їзді на четвертому поверсі у квартирі з балконом на вулицю був влаштований гуртожиток, де проживало 8 працівників заводу «Хімреактив», у тому числі й 17-річний апаратник Анатолій Погрібний, який згодом стане відомим всій Україні академіком, політичним та громадським діячем, ведучим радіопередачі «Якби ми вчились так як треба». Мабуть, чи не найперший свій вірш «Меч у сонці» Погрібний опублікував на літературній сторінці шосткинської газети «Зоря» за 10 жовтня 1961 року.  За спогадами найкращого друга молодості Погрібного Миколи Жирного,  вони разом з Анатолієм не раз співали українських пісень під гармошку на балконі свого гуртожитку. Пам’ятає, що якось пізно вночі поверталися вони удвох з нічної зміни до гуртожитку, і коли вже минули БК Жданова, до них підійшов худорлявий хлопець та спитав чи є в них годинник, то скажіть – який час. Погрібний глянув на свій годинник та відповів, а хлопець каже йому – «Віддай годинник» – «Ні, не віддам, це подарунок матері». Раптово їх оточило ще троє здорових хлопців з погрозою – «Віддай, тобі кажуть». Анатолій щосили відштовхнув від себе найближчого худорлявого нахабу, і вони з Миколою кинулися втікати. Хлопці давай наздоганяти та ще шпурнули  навздогін фінку, яка пролетіла мимо Погрібного. Анатолій та Микола встигли добігти до своєї квартири і зачинити двері, які виявилися товстими та витримали вдари ногами переслідувачів.

Нині Микола Степанович Жирний відомий шосткинцям краєзнавчими газетними публікаціями про своє рідне село Собич, він опублікував сотні статей та видав кілька книжок. Особливою його пристрастю є музика та пісні, яких він склав чимало. Останнього разу приїжджав Погрібний до Жирного в Собич у серпні 2007 року, а 19 жовтня Анатолія Григоровича не стало.  Чомусь до цього часу на будинку №24 немає меморіальної дошки з ім’ям академіка, політичного та громадського діяча Анатолія Григоровича Погрібного (1942-2007) та з датою його проживання на цій вулиці Шостки в 1959-1961 роках. Не встановлюють дошку, бо не вистачає мармуру на вшанування колишньої шосткинської партноменклатури. До речі, у січні 1962 року був арештований помічник апаратника 3-го цеху хімзаводу Єременко Юрій Іванович (1935-2007) за напис в апаратній на станку «Пролетарии всех стран, боритесь с КПСС». Тримали його в Сумах три місяці, витрушуючи дізнання чи то наклепу на своїх колег апаратників – хто його примусив зробити цей напис. Кгбісти сподівалися викрити на хімзаводі антисовєтську організацію, марно, її не було. У квітні 1962 року Єременко був засуджений за антирадянські написи (ст. 62 ч.1 КК УРСР 1960 р.) до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму на 6 місяців. Реабілітований 31.01.1992 прокуратурою Сумської області [Реабілітовані історією. Сумська область. Шостка].

У 1960 році на вулиці Карла Маркса побував архітектор з Києва Віктор Дубок, уродженець Шостки, син довоєнного секретаря міському КП(б)У Дубка П.В. Він назвав нову забудову вулиці кам’яною ущелиною, «бо у вікна половини кімнат її будинків ніколи не заглядатиме сонце» («Зоря» 29.12.1960 року). Про такий сонячний дефіцит знали архітектори перших довоєнних багатоповерхівок  вулиці Карла Маркса, коли розміщували на кожному поверсі лише дві квартири, які мали кімнати і на північній і на південній стороні будинку, з якої й заглядало сонце в північну половину кімнат будинку. Безумовно зауваження архітектора Дубка були враховані при подальшій забудові цієї найдовшої вулиці Шостки. Вона, як бачимо з опорного плану  Шостки 1956 року, закінчувалася на сході біля смугастої лінії залізниці на «дев’ятку», а в натурі вулиця Карла Маркса закінчувалася шлагбаумом залізничного переїзду за останніми її хатами – Гашника (1) по правій стороні вулиці, Щербака (2) – по лівій. На плані немає будь яких натяків на майбутню забудову за залізничним переїздом, це була так би мовити оздоровча, зелена зона Шостки з виходом до галенківських лугів та боліт, що утворилися на місці колишніх (до 1862 року) млинарських ставків. Також були спущені двоє локотківських ставків у 1920-ті роки, без яких річка Шостка зовсім обміліла. Тож купатися шосткинцям влітку було ніде, бо й доступ до заводських озер перегородив паркан з колючим дротом, встановлений навколо території заводу наприкінці 1920-х років. У 1950-х роках заводчани поглибили свої озера, але води для зростаючих потреб виробництва не вистачало. Тому вирішили створити за межами заводської території додатковий накопичувач води на випадок посушливого літа. По весні 1958 року був заведений з території заводу річкою земснаряд до маленького озерця, біля другого дерев’яного галенківського мосту. Земснаряд розпочав поступово перетворювати Галенківське болото у велике озеро. Пісок з водою (пульпу) земснаряд намивав на колишній Бражин хутір та руде болото Гало, куди раніше впадав лівий рукав річки Галенківки. Пульпа виплескувала ще й рибу та жаб. Рибу збирали діти, а жаб – китайці, що стажувалися на фабриці кіноплівки. За спогадами, китайці обробляли жаб скальпелями, наче хірурги, а вже потім десь їх їли. Намитий в штабель пісок вивозили на потреби міського будівництва. У залишках кар’єру зустрічаються уламки чорного кременю, виплеснуті земснарядом разом з піском. Можливо, тут на розмитому земснарядом правому березі річки Шостки, неподалік джерельної колись Галенківки, було в давнину якесь поселення раннього залізного, а то й пізнього бронзового віку. До щойно створеного озерця вже влітку 1958 року потяглися відпочивати шосткинці. Стихійно виник пляж на правову березі озера, там була глибина і трамплін. На лівому мілководному болотистому березі виник дитячий пляж, на місці куди плеснув земснаряд піску. Це перше в безводній Шостці штучно поглиблене Галенківське водоймище стало в 1960-х спекотних роках улюбленим місцем відпочинку молоді – Голяшкою. Дбайлива міська влада зробила благоустрій Галенківського озера, обладнала міський пляж.  Запрацювала рятувальна станція. За трясовиною біля пляжу, неподалік дореволюційної єврейської лазні, було збудовано буфет-ресторан. Ближче до дороги, до місця колишнього німецького пляжу з хатою, почала працювати в 1965 році човнова станція [34]. Пляжний бум вщух у холодні літа початку 1970-х років, коли непомітні оку викиди газів з кислотних виробництв «дев’ятки» стали роз’їдати плавцям очі. Усе ж таки велике Галенківське озеро перетворило річку Шостку з малого локотківського ручаю в завжди повноводну артерію. На початку 1960-х років було збудовано, замість двох хитких галенківських дерев’яних містків, зведених ще у 1932 році, новий залізобетонний міст через річку Шостку. Неподалік нього, за сотню метрів по течії, з’явився, наприкінці 1960-х років, новий залізничний міст на колії до заводу №13. Його було взято солдатами під надійну охорону та остаточно загороджено колючим дротом річку і дорогу повз неї до старої заводської лазні, що була за півкілометра від вулиці Партизан (Галенківського хутора). Старожили пам’ятають лазню і сподіваються добре попаритися там, як тільки-но завод поверне річку місту разом з лісом під зону відпочинку. Поява Галенківського озера спрямувала до нього в 1960-х роках усі плани майбутньої капітальної забудови міста.

З раннього літа 1960 року ударники комуністичної праці хімзаводу №3 (фабрики кіноплівки) почали заселяти найбільший в Шостці 4-5 поверховий 9 під’їзний 128 квартирний будинок №21 по вулиці Карла Маркса. Він мав започаткувати новий спрощений (здешевлений) етап розбудови Шостки будинками з проходами в ньому з вулиці в двір – тунелями та допоміжними спільними кухнями. Тунель мав замінити у під’їздах будинку другий вихід на вулицю, а кухня – зекономити час на приготування їжі, й відповідно зменшити розмір квартирних кухонь, призначених тільки для підігріву чаю та придбаних блюд у спільній домовій кухні. Будинок мурували два роки, заселяли цілий рік, мабуть, ще б будували рік-два рік аби зробити його закільцьованим по типу Пентагону, але грошей вистачило тільки на півкільця та на один стовповий тунель. Уся Шостка з нетерпінням очікувала відкриття тунелю в будинку, щоби навпрошки пройти через нього від базару до нової поліклініки для дорослих та дітей №4, що запрацювала разом з лікарнею на 50 ліжок наприкінці 1960 року на місці зруйнованих дерев’яних хат у кварталі вулиць Щедріна (дореволюційній Яровій) та Урицького (дореволюційної Климашівської). Справді, тунель виявився оригінальною інженерною спорудою з 12 великими стовпами та чутливим відлунням між ними. У січні 1961 року широко відкрила шосткинцям двері «Домова кухня», розташована праворуч тунелю (нині “Віват канцелярія!”) [60].   У ній відпускали зі знижкою в ціні обіди додому – суп харчо по шосткинські, бульйон з пельменями або ж фрикадельками на перше, та варену картоплю, вареники з картоплею на друге, а кукурудзяні коржики «Ударники» з яблучним компотом були на третє. Низькі ціни зацікавили шосткинців, кухня набула популярності і одразу стала «Домовою кухнею комуністичної праці». З’явилися в ній дуже дешеві борщі і щі, і біфштекси і ромштекси, і відбивні фарші. Продуктивність праці кухарів настільки зросла, що могла забезпечити обідами ще кілька нових сусідніх п’ятиповерхових будинків №19 та №17 збудованих в 1962 та 1963 роках вже без домових кухонь та тунелів. За цими будинками, за парканом непомітно розбудовувалася саперна військова частина, що з’явилася наприкінці 1950-х років на сімох гектарах довоєнного (з 1937 року) зенітного дивізіону праворуч на дореволюційній Прорізній вулиці  (нині речовий ринок).

1 квітня 1961 року закрили кінний ринок, що був за колгоспним ринком, точніше на продовженій площі (Б) базарного трикутника між двома вулицями Карла Маркса та Шевченка (дореволюційній вулиці Киснемського). Новий кінний ринок запрацював на Петухівці по вулиці Паризької Комуни, тільки там дозволялося шосткинцям продавати домашні речі та кустарні вироби [59]. По весні 1962 року перенесли автостанцію від старого базару до центру міста на куток вулиць Толстого та Гастелло (нині на місці автостанції каштановий парк за міськвиконкомом вул.Леніна,14). На вільній від кінного базару площі розпочали будівництво нових будинків, зокрема триповерхового будинку №12 по вулиці Карла Маркса та триповерхових будинків №2 та №4 по вулиці Прорізній (навпроти макаронки М). За базаром збудували по вулиці Шевченка чайну №2 імені поета Маяковського. На стіні чайної з боку базару вивісили плакат з величезною постаттю Маяковського. За чайною звели у дворі триповерховий кооперативний будинок №6-а, майже поряд зі смердючим базарним туалетом, що й досі дошкуляє вже зовсім старих новоселів. Потім  в 1963 році збудували п’ятиповерховий будинок №4, а в 1964  році – п’ятиповерховий будинок №6 без балконів на другому поверсі. Ці два міськкомугоспівські будинки остаточно зайняли площу колишнього кінного ринку. Заради забезпечення території під будівництво нових п’ятиповерхівок, розпочали руйнацію дерев’яних будинків як по правій, так і по лівій стороні вулиці Шевченка далі до перехрестя з провулком Шевченка (дореволюційної Троїцької вулиці).

12 квітня 1961 року майор Юрій Гагарін побував на кораблі-супутнику «Восток» у космосі.   На ознаменування першого в світі польоту людини в космос Шосткинський міськвиконком депутатів трудящих вирішив негайно 22 квітня присвоїти міській середній школі №7 ім’я Юрія Гагаріна, зрозуміло за побажаннями колективу школи [77]. Також міськвиконком пішов назустріч побажанням колективу хімзаводу щодо перейменування найближчої до рідного села Кожедуба Фабричної вулиці у вулицю Юрія Гагарина. Тобто все житло, що мав хімзавод біля себе на споконвічних ображіїївських землях по правому березі річки Шостки стало зватися вулицею Гагаріна, навіть ті адміністративні будівлі та розташоване за кілометр від них енергетичне селище поблизу нової ТЕЦ, неподалік сіл Лазарівки та Ображіївки. По суті вийшла нова довга, як політ у космос, вулиця на крайній північно-західній околиці Шостки повздовж правобережної дороги від села Крупець до села Лазарівки. Стара Фабрична назва вулиці перейшла далі по цій же дорозі як нова вулиця в бік села Лазарівки, точніше Лазарівського селища (нині мікрорайону), бо в 1962 році село Лазарівку долучили до міста Шостки, вилучивши за рішенням виконкому Сумської облради від 21 липня 1962 року з адміністративно-територіального складу Ображіївської сільської Ради і [78]. Усім вуличкам Лазаревського селища дали офіційні назви вулиць та провулків. Зокрема, головну вулицю по ображіївській дорозі назвали вулицею Ярославського, а провулок, що відходить наприкінці вулиці ліворуч в західному напрямку, назвали Ярославським. Ще дві вулиці, що відходять на початку вулиці Ярославського біля школи, одна в західному напрямку уздовж річки Шостки,  назвали Кооперативною, а другу – в східному напрямку уздовж річки – Річковою (поблизу узлісся з районною скотобазою – приймальним пунктом худоби для перегону на відгодівлю до села Хоружівки). Вулиця, що будується паралельно вулиці Ярославського, з її східної сторони, назвали Піщаною. Вулиця в північному напрямку від Фабричної вулиці дістала гарну Поліську назву. Єдиною історичною назвою слід вважати вулицю Перекопську, що йде від вулиці Фабричної до магазину на вулиці Ярославського по старому перекопу – колишній границі між колишніми хуторами Лазарівкою та Коржівкою. Отже, вулиця Ярославського об’єднала ці два старовинні хутори, які триста років входили до різних волостей, потім сільських Рад. Зокрема Коржівка входила до Ображіївської сільради, а Лазарівка до Локотської. Шостка приєднала до себе Лазарівку з розрахунку мати більше піщаних земель під кар’єри. Вже невдовзі завели з річки Шостки  в петухівський ручай земснаряд, який почав намивати пісок в штабель та в тіло всіляких нових хімреактивівських площадок з будівництва гідрохінонових отруювачів шосткинського повітря. До нового ставка потяглася влітку 1963 року вся «жданківська» дітвора, тобто діти з усієї західної жданівської частини вулиці Карла Маркса та вулиць навколо неї. Так з’явилася друга в Шостці «Голяшка», проте не узаконена, з крутими обривистими берегами. За кілька років роботи земснаряда на крутиківських землях утворилося глибочезне озеро у 10 га акваторії.. Земснаряд вимив останні ознаки старої ображіївської дороги від села Лазарівки до заводу хімреактивів. З піску кар’єра була відновлена довоєнна залізнична пряма насип через луг до хімзавода (фабрики кіноплівки) та ТЕЦ. Було збудовано новий залізничний міст через річку Шостку.    Раніше товарні потяги, як бачимо з фотографії йшли  залізницею уздовж лугу з правого берегу річки Шостки. Ця стара залізниця (1) позначена й на плані 1956 року , коли ще був відсутній міст (2) на прямому насипу до річки. На фотографії зробленій з нового мосту  проглядається нова ТЕЦ. Від початку ТЕЦ працювала на видобутому біля Лазарівки торфі. Шосткинська торфорозробка видобула там у 1944 році 3 тисячі тонн торфу. В 1945 році вже видобули 19 тис. тонн торфу. Цей рівень видобутку тримався планом на усі подальші роки. Сезон у торфовиків починався з квітня – травня, а закінчувався в жовті – листопаді. Люди нарізали цеглини торфу увесь день стоячи у воді. Норма нарізки становила 3,5 тисячі цеглин за зміну на кожного робітника торфорозробки. Вперше там біля Лазарівки почали видобувати торф новим гідравлічним засобом. Люди кажуть, що таким чином вимили з торфу кілька зубів мамонта. Різні крем’яні уламки присутні на берегах ставку ближче до річки Шостки, а ось малі крем’яні знаряддя мисливців на мамонта наявні у болотистого яру Топильце, що далі по річці за кілометр від святої лазарівської криниці. Видобуток торфу припинили на початку 1960-х років, бо ТЕЦ перейшла  на газ.

13 травня 1961 року вперше спалахнув сизий вогник природного газу у камфорах кухоних плит  квартир багатоповерхових будинків вулиці Карла Маркса. Того дня був введений в дію міський газогін врізаний в магістральну трубу з Карпат (Дашави) на Москву. Три роки Шостка готувалася до цієї події. Було прокладено 32 кілометри міської газової мережі. Уся Шостка була перерита траншеями. У кухнях квартир руйнувалися печі та встановлювалися газові плити. До переходу від керогазу до газу було підготовлено 2 тисячі квартир трудящих [38]. О 21 годині вечора 13 травня розпочався на вулиці Карла Маркса біля могили партизан (нині «Вічний вогонь») урочистий мітинг присвяченій цій газовій події. На ньому було світло як вдень, завдяки запаленому факелу трудової перемоги. По закінченню мітингу відбулися народні гуляння [61].

У червні 1961 року зруйнували дерев’яний будинок музичної школи (дореволюційної гімназії) на розі вулиць Карла Маркса та Леніна та розпочали риття котловану під червоноцегляну п’ятиповерхівку під №26 [63].  

Усі 92 квартири будинку заселили за кілька днів до 1 травня 1963 року [69].   Зі східного торця будинку запрацювала перукарня, а з фасаду – «Гастроном та бакалія». 22 продавщиці-комсомолки на чолі з директором комсомолкою дуже ввічливо та чемно обслуговували покупців в облицьованих білими блискучими плитками торгових залах [70]. У гастрономі продавали копчених бичків з Азовськог моря, дуже корисних до пива з діжок на розлив в бокали по 24 копійки за півлітра. Уся вулиця Карла Маркса була всіяна влітку недоїдками бичків, а взимку – кісточками з морожених слив та вишень, що продавалися в пакетах біля гастроному. У бакалії завжди були гаряче какао з молоком та маленькі брикетики його концентрату за 11 копійок.

У грудні 1961 року в саду ПК Карла Маркса, що уздовж вулиці Короленка, розпочали будівництво двоповерхового дитсадку на 150 місць [84]. По суті було знищено рештки колишнього дореволюційного саду поміщицької садиби на розі вулиць Короленка – Карла Маркса (будинки №58 та №60/2 ). Дитсадок запрацював наприкінці 1962 року (нині Короленка,44). На території дитсадка й досі знаходиться мармуровий кубічний камінь, якраз на тому місці, де на плані 1956 року була позначена друга братська могила (3-а).

У 1961 році любительський телецентр, створений в 1954 році на громадських засадах інженером Ф.Лустою в невеликому приміщенні при ПК Карла Маркса, зазнав першої перебудови – отримав телепередавач та спорудив на даху палацу «ромбічну» антену для прийому для прийому передач з Київського та Московського телецентрів (через Брянськ). Якщо в 1959 році в Шостці нараховувалося біля 200 телевізорів «Старт-2», «Рекорд», то в 1961 році – більше 1.000 [112;113; 114].

З 1962 року розпочалася руйнація дореволюційних будинків по лівій стороні вулиці Карла Маркса, починаючи від вулиці Короленка до вулиці Карла Лібкнехта. За три роки на їхньому місці було збудовано п’ять п’ятиповерхових цегляних будинків №№43,45,47,49,51.  Першим заселили восени 1963 року 76-квартирний будинок №51 з центральною аптекою №40 на першому поверсі, майже там, де вона була в дерев’яному будинку №43 з круглим ганком на вулицю (нині в колишньому приміщені аптеки комунальна телестудія «Акцент»).

Наприкінці 1963 року заселили 64-квартирний будинок № 49 [71].   Невдовзі на першому поверсі будинку запрацювало фотоательє та ательє мод з пошиття легкого жіночого плаття. Будинок назавжди перегородив вихід вулиці Енгельса на вулицю Карла Маркса. Клуб піонерів, що був на розі вулиць Карла Маркса та Енгельса (дореволюційній Моховій), перебрався до першої школи по вулиці Леніна. На початку 1964 року заселили 80-квартирний білоцегляний будинок №47. У третій квартирі будинку розмістилося міське домоуправління (з 1968 року  – міськжек [98]). За його участі газони обабіч дороги по вулиці Карла Маркса було огороджено невисоким варинчастим парканом. Перед будинком №47 спорудили міську Дошку пошани (нині на місці дошкки стоїть з 2004 року дірявий дощатий паркан).

У червні 1964 року здали під заселення 80-квартирний будинок №43 [75]. Райвиконком та військкомат, що були на цьому місці, перший – в дерев’яному кутовому будинку, другий – в наступному цегляному будинку, перебралися на вулицю Леніна в будинки №29 та №43 відповідно. Наприкінці 1964 року здали 64-квартирний будинок №45 [71]. На першому, занадто заниженому, поверсі будинку відкрили аж два магазини – «Новинка» з продажу одягу та «Старт» з продажу спорттоварів.  Редакція газети «Зоря», що перебувала в дерев’яному будинку на цьому місці взагалі припинила своє існування. Спочатку вона зазнала ще з весни 1962 року реорганізації, стала тільки міською газетою, бо Шостка позбавилася району з зв’язку включенням південної  його частини до складу Кролевецького району, а північної частини – до Середино-Будського району.   Для колишніх мешканців  північної части Шосткинського району з’явилася в Шостці нова російськомовна газета «Колхозное слово» як «орган Середино-Будского производстенного колхозно-совхозного партийного комитета КП Украины, районного Совета депутатов трудящихся и производственного колхозно-совхозного управления».  Отже, наші україномовні селяни стали звикати до російськомовної газети, тобто зросійщуватися. А  російськомовних мешканців Шостки продовжила українізувати стара україномовна «Зоря» як друкований орган Шосткинського міського комітету партії та міської Ради депутатів трудящих.  Газета виходила так само тричі на тиждень та накладом три тисячі примірників. Зі сторінок газети щезли обширні статті про справи кукурудзоводів та безкінечні колгоспні зведення, рапорти про півпудові надої молока від кожної корови, що наближають шосткинців щодня до раю вічного комунізму. З’явилися нові публікації про стрімку розбудову «Великої хімії» в Шостці. 12 березня 1963 року вийшов останній 109 номер «Зорі». Міська газета, за рішенням партійних органів, припинила своє існування навіть не діждавшись першої своєї річниці. Передплатники мали змогу переоформити  передплату на новостворену україномовну газету «Маяку комунізму» – орган партійного комітету Кролевецького виробничого колгоспно-радгоспного управління і районної Ради депутатів трудящих. 

У 1963 році зруйнували три дерев’яні будинки знаменитої для шосткинців стометрівки між колишньою Базарною площею та Базарною вулицею по правій стороні вулиці Карла Маркса. Це – будинки лікаря Булиги, перукарні Волкова та коопторгу. У 1964 році на їх місці постала 80-квартирна п’ятиповерхівка (буд. №28) для виробників кіноплівки. З початком будівництва цього будинку був  перенесений кіоск газводи з кутка вулиці Толстого на інший лівий бік вулиці Карла Маркса, в скверик між довоєнними будинками №35 та №37 (нині на цьому місці оригінальна, наче замок, забігайлівка). Шосткинцями не забулася холоднюча в склянках газвода по 3 копійки зі смачним сиропом (1 копійка без сиропу), миттєво приготовлена руками та душею Льови (Ненко Ароновича Вортмана) в своїй маленькій будці-кіоску. Потім з середини 1960-х років люди перейшли на бездушну газировку з розігрітих на сонці автоматів. Було б бажано, для  відради душі того часу обнадійливих хрущовських років комуністичної відлиги, тих чистих, як газвода, сподівань на швидку побудову комунізму, встановити біля  універмагу, на початку стометрівки, де був Льовин кіоск, скульптуру добродію Льові, як диву створення газводи, що своїми бульбашками забивала дух, вдаряючи в запаморочені майбутнім комунізмом голови шосткинців. Безумовно, пам’ятник має бути з дуже довгою стометровою чергою барельєфів шосткинців кінця 1950-х років, прагнучих отримати склянку льовиної газводи, як квіток до безплатного комунізму.

До 20-річчя Перемоги в парку Карла Маркса встановили на братській могилі новий пам’ятник – скульптуру радянського воїна з викарбуваними знизу прізвищами 66 загиблих та померлих від ран визволителів Шостки та району восени 1943 року [18]. 

1 вересня 1964 року відчинила двері нова триповерхова чудова школа №11 на 1300 місць по вулиці Карла Маркса,70 [76]. Спорудили її будівельники «Промжитлобуду» за новим проектом, що передбачив для учнів світлі і просторі класні кімнати, кабінети, спортивний і актовий зали, їдальню з буфетом. По Шостці ходили чутки, що при школі мав бути ще й плавальний басейн. Школа постала за колишньою Глухівською (Локотською) заставою на місці колишньої садиби лікаря  Євгена Платоновича Сербіна (1884-1961), якраз на гуківсько-локотському роздоріжжі.  Було б доречно присвоїти ім’я цього видатного шосткинського доктора, комуніста, неодноразового депутата піонерській дружині школи №11. Проте їй надали ім’я зовсім іншого доктора – легендарного шпигуна, німецького комуніста Ріхарда Зорге, фільм про якого за сім днів прокату в Шостці в листопаді 1964 року переглянули 15 тисяч і дорослих і малих шосткинців, тобто кожен четвертий мешканець міста шукав на екрані відповідь: «Кто вы, доктор Зорге?» [105]. Навіть місцевий 75-річний скульптор Тихон Маслигін переглянув кіно про потрійного агента Ріхарда-Рамзая та виліпив його мужній бюст для піонерів одинадцятої школи [106].

Нова російська школа №11 остаточно закріпила ганебну повоєнну тенденцію зросійщення дітей Шостки в нових приміщеннях російських шкіл №№7,8,9. Будівництво нових шкіл обумовило щорічне півтисячне зростання  кількості учнів. Якщо 1957-1958 навчальний рік розпочався для 5185 дітей, то 1969-1970 рік – для 11 тисяч, тобто в школах стало навчатися вдвічі більше дітей, ніж було до вступу Шостки в хрущовську семирічку (1959-1965) розгорнутого будівництва комуністичного суспільства за дієвою програмою прийнятою позачерговим ХХІ з’їздом КПРС у січні-лютому 1959 року. Нове покоління 1950-1960-х років, яке співало про намальований сонячний «круг и небо вокруг», було запрограмоване партією для безхмарного життя при комунізмі. Ці жертви компропаганди й досі залишаються «дітьми комунізма» непристосованими до реалій капіталізму, тому, мабуть, потребують доплати до пенсії, подібної до тої, яку отримують «діти війни». Уся турбота з виховання «дітей комунізма» покладалася на добре вишколених партією своїх помічників-вчителів, кількість яких у Шостці  зросла за Хрущова удвічі, а за чверть повоєнного століття – втричі. Так у 1946 році 15-тисячне місто тримало на бюджеті 178 учителів, а в 1969 році 60-тисячна Шостка утримувала вже 513 вчителів. Найкращі з них мали звання «Заслужений учитель УССР» – це Малець та Усердова, ще 45 вчителів були «Отличниками народного просвещения» [30, 86]. До речі, Малець Оксана Григорівна отримала звання в 1953 році, як вчителька української мови, тож здавалося з мовою в Шостці все гаразд і є велика повага до її вчителів. Насправді, всі школи вели навчання дітей російською мовою – єдиною, що має залишитися при комунізмі після «слияния всех языков». Українською мовою провадилися уроки лише в школі №3, у прогнилому двоповерховому дореволюційному будинку, але невдовзі в 1970-ті роки третя школа теж стане російською з однією вчителькою української мови Галиною Тихонівною Шафранською, а з її звільненням взагалі припиняться українські уроки, бо не стане кому викладати в українській школі нікому не потрібну українську мову. Проте могучий «русский язык» знайшов нове поширення в започаткованих 1981 року школою №1 дев’ятих класів зі «специальным уклоном» з його вивчення [41]. Слід згадати, що учням, батьки яких приїхали жити в Україну, дозволялося не відвідувати уроки української мови. Зрозуміло, така пільга, запроваджена з 1940-х років,  щодо зневаги української мови їм дуже сподобалася, вони користуються нею й досі вже як пенсіонери. Учителі української мови  («мовники»), починаючи з 1983 року, отримували меншу на 15 відсотків зарплату, ніж вчителі російської мови («язики»). З того абсурду насміхалися, як і з дивакуватої закоханості мовників у віджилу українську мову, робили з них дурників, зацьковували. Неабияку роль в зросійщені україномовних батьків учнів виконували заводські будинки культури та головні ідеологічні установи при них – завкомівські (профспілкові) бібліотеки, повністю контрольовані парткомом, а не профкомом. На посаду директора бібліотеки призначалися комуністи, бажано будь-якої тільки не української національності, а якщо й української, то тільки за прізвищем, а за духом українофоба, на обличчі якого мала одразу виступати відраза до почутого від читачів «вимирающего» на шляху до комунізму українського слова. Бібліотеки займалися передусім пропагандою творів Леніна , а потім самою гуманною в світі комуністичною «моралью», історією КПРС, атеїзмом та хімією, як бачимо з фотографій російськомовних вивісок бібліотечних виставок та кутків.   Українських книжок в бібліотеках ставало з кожним роком все менше, вони були десь там в закутках, в закритих фондах, або ще далі в макулатурі. Отже, в Шостці ніколи не було жодної української бібліотеки, як і української влади, яка б захищала українців, підтримувала їх виданням української газети, просвітницьких книжок, постановкою українських вистав. Завідуючим культурою в Шостці, тобто керівника всіх установ культури міста, завжди призначалася партією особа невизначеної національності, проте дуже самовідданою справі зросійщення українців. Заввідділом повинен був забути назавжди українську мову, боятися вимовляти жодне українське слово, бо інакше звільнять. Мабуть, за цими критеріями призначають їх і досі за вказівкою якогось підпільного міськкому компартії. Де ж це бачено, і в якій країні таке може бути, коли заввідділом культури корінного народу цієї країни відверто гидує його мовою, вважає нижче своєї гідності розмовляти українською мовою, і за стільки років керування не спробувати навіть вимовити жодного українського слова, щоб було почуте в його публічних виступах. Те ж саме роблять за його прикладом підлеглі йому працівники бібліотек, від директора до рядової «библиотекарши», працівники музею від директора до молодшого науковця,  так само поводять себе директори усіляких центрів дозвілля чи то виховання. Взагалі промосковська влада в повоєнній Шостці завжди зводила, нахабно по-сталінські, галасливо по-хрущовськи, тихо по-брєжнєвськи, але так само підступно по-комуністичному, нанівець значимість української культури, не звертала на неї уваги, не помічала занепаду української духовності як у освітніх закладах, так і в установах культури міста. Проте з натхненням насаджувала в місті просякнуту ідеями комунізму московську (великоросійську) культуру під назвою совєтської. За творчі успіхи її мавпування шосткинські партійні керівники отримували ордени та медалі, а виконавцям танців та пісень перепадало іноді почесне звання.

7 квітня 1965 року знову виїхало на бойові позиції бомбування мозків шосткинців «могучее оружие партии» – міськрайонна газета під новою назвою «Советское Полесье» з прицілом майбутнього перейменування міста Шостки в «город Полеск». Редакція газети знаходилася по вулиці Карла Маркса,66 (нині 44), навпроти тодішнього міськкому компартії (нині краєзнавчий музей, Карла Маркса,53). Перший номер нового друкованого органу комуністичного міському вийшов накладом у 8 тисяч примірників. Саме стільки було в Шостці на районі колишніх передплатників «Маяку комунізму» – газети партійного комітету Кролевецького виробничо-колгоспно-радгоспного управління Кролевецької райради трудящих. Цей кролевецько-шосткинський «Маяк комунізму» згас внаслідок відновлення Шосткинського району 4 січня 1965 року, як у свою чергу згасла 12 березня 1963 року шосткинська міська газета «Зоря» в зв’язку з ліквідацією Шосткинського району 30 грудня 1962 року, точніше включення його до складу Кролевецького району. Як результат усіх цих дворічних реорганізацій з укрупнення і розукрупнення районів якимось дивним чином Шостка і район отримали замість 100 відсоткової україномовної газети «Зорі» 100-відсоткове російськомовне «Советское Полесье». Мабуть, тут не обійшлося без допомоги тодішніх неукраїнських керівників міськкому компартії в ганебній справі русифікації мешканців Шостки та району. Міськком аж ніяк не врахував думку, якщо така й була в другого співзасновника газети – шосткинського райкому, що українці району мають право отримувати інформацію українською мовою, та й самі шосткинці є на 90 відсотків населення міста вихідцями з найближчих сіл. Невипадково з 1960-х років ходили містом чутки про перейменування Шостки в «Полеск», мабуть, комусь з міськкому дуже не подобалася українська назва Шостка і захотілося жити в місті з новою назвою «Полеск» у центрі нової Полеской області, яка мала бути утворена нібито в межах колишнього (1782 року) Новгород-Сіверського намісництва. Звісно, й шосткинці не відмовилися б жити в обласному центрі, тим більше якби пригорнули до Поліської області землі своїх родичів Стародубщини, забраної Москвою в 1918 році, але ж навіщо планували перейменовувати Шостку в Полеск, а шосткинців у полесчан. Може тому, що свята своєю давниною назва Шостки була зведена вигадками до простої арифметики, а комусь і диявольської. А сама річка в дійсності була зневажена в мальовничому лузі до стічної канави – «Гандонки», якою вона стала зватися в післявоєнний час. Шосткинці остаточно звиклися з думкою про незначимість річки, її непримітність, як резервуара з плаваючими нечистотами, захованого в «шестках» верболозу як у околицях, так і в деснянські заплаві між собичською річкою Вербою (нині Довгі Води) та Івоткою. Нібито не річка, а якась «шустця», що пробігла швидко по весні, – й нема, якби штучно не позначали б її гирло та русло «шустами» (жердинами) та ще й пронумерували б з лівого берега Десни хіба що від Сейму, від Батурина. Таким ідеальним нумерувальником Шостки мав би бути для влади Петро І, але ж він уже дав, за легендою вигаданою московськими попами, ім’я річці Івотці  («и вот отдохнем») під час сумнівної листопадової «ухи» 1708 року зі щуки з ополонки замерзлої тоді ріки. Мабуть, цар уху їв остаточно після того, як надав у погрібській хаті наказ Мєньшікову знищити нашу українську козацьку столицю Батурин.

По весні 1965 року завершили озеленення вулиці Карла Марса молоденькими саджанцями лип та каштану, замість неприглядних покручів американського клену. На перехресті з вулицею Леніна встановили перший в місті світлофор [79].

Шосткинці опановували нову для них культуру пішоходів.  Проте, транспорту на центральній вулиці Шостки ще було мало, і, як бачимо з кольорової листівки  перехрестя 1969 року біля світлофору стоїть з боку вулиці Леніна самоскид, а по вулиці Карла Маркса завмерла перед світлофором коняка з возом, мабуть, шукаючи поглядом годинник на стовпі. Проте, годинник зняли, щоби не відволікав увагу перехожих. Шкода, що відтоді призначень побачень під «часами» не стало. На сьогодні світлофора вже на перехресті немає, тому пора відновити і стовп і годинник побачень.

Наприкінці хрущовської семирічки (1959-1965), у розпал Великої хімізації Шостки усе новими шкідливими виробництвами, розпочала свою забудову нова Комуністична вулиця, що в народі зветься Комуною. Хоча за Генпланом 1956 року передбачалося надати їй Червоногвардійську назву, мабуть, за те, що сміливо по гвардійські перетинала навпіл дві старі вулиці – Червонопрапорну (дореволюційну Знаменську) та Космодемянську (дореволюційну Міщанську) прямуючи від вулиці Карла Маркса до вулиці Леніна. Остаточний варіант прямого шляху   вулиці Комуністичної по старих хатах було накреслено новими корективами Генплану 1960 року, внесеними Харківським Укрдержбудтехпроектом, за якими Шостка в наступні 15-20 років, аж до побудови комунізму, мала забудовуватися на підставі принципу мікрорайонування. Тобто запроектовані раніше просторі трикутні квартали №22 та №38,   з довгими та гарними будинками з парканами дворів та сараями, ставали двома мікрорайонами з бездворовими, безсарайними короткими будинками посеред «царства пішоходів». Осучаснений проект “прохідних дворів” передбачав на місці сараїв дитячі садки та будинки, як то №3-а, №3-б по вулиці Комуністичній та 3-а, 5-а по вулиці Горького. Також за корективами Генплану в загальний ансамбль нової площі міста між вулицями Горького та Комуністичній мав вдало увійти готель на 100 місць [94]. Ще заради покращення майбутнього обличчя міста Генплан передбачав зростання Шостки в висоту досить виразними вкрапленнями башт п’ятьох дев’ятиповерхівок на кутках вулиць, зокрема трьох будинків по вулиці Комуністичній (біля готелю – 1 та наприкінці вулиці – 2), двох по вулиці Горького (біля готелю та наприкінці вулиці). Забудова двох нових мікрорайонів розпочалася наприкінці 1963 року, коли було зруйновано дерев’яний будинок вчительки Усердової, розташований за чотириповерхівкою (Карла Маркса,22). Дореволюційний приземистий з ганком на вулицю будинок Усердової від початку стояв за ярком, за Новгород-Сіверською заставою, тобто не на Глухівській вулиці (нині Карла Маркса), а  на Симбірській вулиці під №3/1. Присадибний город тягнувся уздовж Громадянської («Гражданской») вулиці, нині вулиця Горького.

Саме на городі Усердової та сусідніх городах, ще не зруйнованих будинків по вулиці Горького, було закладено по весні 1964 року фундаменти перших двох п’ятиповерхових будинків тресту «Шостхімбуд» – гуртожитку на 400 місць та житлового будинку з магазином. Обидва вони були змуровані в 1964 році переважно з міцної привозної червоної цегли, а не з крихкої цегли місцевого заводу. Першим заселили восени 1964 року комфортабельний трестівський гуртожиток №3 (вул. Комуністична,4). У кожній зі 100 просторих його кімнат проживало не більше 4 чоловік. При гуртожитку були ще додаткові кімнати для навчання, бібліотека, лекційний зал, буфет, медпункт, душові установки. Напередодні нового 1965 року будівельники засели свій 76-квартирний житловий будинок №1 по вулиці Комуністичній, значна частина квартир якого відійшла мешканцям з дерев’яних будинків Космодемянської вулиці, що невдовзі були зруйновані під будівництво ще чотирьох трестівських будинків №6, №8, №10 та №10-а. У березні 1965 року в будинку №1 відкрився книжковий магазин «Наука» з дорогими книжками та дешевою безпрограшною лотереєю [89]. На весняній фотографії  бачимо щойно відкритий магазин «Наука» та пару кіосків: «Союзпечати» і «Мороженное», розташовані біля паркану сусіднього за Усердовими дерев’яного будинку №3 ще не зруйнованої вулиці Горького (вона йшла далі від кіосків, від металічної опори примітної на двох фото).

За кіосками була водорозбірна  колонка, там, за переказом, учень четвертого класу сьомої школи Вітя Кайзевський (Кайзун) знайшов на початку літа 1965 року загублений кимсь гаманець з 25-ти рублівкою, дуже великою сумою грошей на той час. Зрозуміло, він похвалився друзям зі свого будинку №2 по Луначарській вулиці. Вони разом підрахували скільки можна купити пачок морозива без вафлі по 6 копійок в кіоску біля «Науки». Відтоді вони майже щодня ловили момент привозу морозива до кіоску, займали чергу , а потім витримували давку в ній. Морозиво розбирали  миттєво. Ситро теж користувалося попитом, проте, як правило, в кіоску для морозива завжди продавали «Вермут» по руб сімнадцять за півлітру та дешеві консерви кільки. Друзям Кайзуна вдалося кілька раз наїстися  морозиво досхочу, а за його відсутності переходили на вермут. Розпивали його в гущавині сквериків жданки.  Наступним кроком до дорослого життя були гарні з фільтром цигарки, точніше недопалки – бички, що можна було назбирати навколо урн біля ресторану «Десна» по вулиці Леніна та навпроти нього біля лавок, що стояли ближче до фонтану посеред вщерть зарослого скверу. Бички курили в затяжку на пляжі біля трампліну Горбатки. Там кожного сонячного літнього дня збиралася вся жданівська та депутатська дітвора. Іноді відбувалися походи дітей в Лазарівський ліс, організовані вихователькою дитячої кімнати Клавдією Миколаївною Труш. Кімната знаходилася в підвалі (бомбосховищі) зі сторони третього під’їзду будинку №2 по вулиці Луначарській. Узагалі, у 1965 році в Шостці діяли три дитячі кімнати при домоуправліннях (ЖЕКах) [119]. Так що, дітям будинку №2 по вулиці Луначарській пощастило мати свою кімнату та талановиту виховательку Клавдію Миколаївну. Найщасливіших дітей цього будинку можете роздивитися на фотографії 1964 року, зробленій на фоні відбудови сараїв, що було згоріли по весні. З восени кімната працювала щовечора за різноманітним планом занять. Діти здебільше дивилися діафільми про війну, а в наступні дні ліпили з пластиліну героїв діафільмів, малювали танки, грали в шахи, настільний футбол, більярд. Папір для малювання, точніше його обрізки надавав хімзавод. Найзавзятіші кімнатні малювальники брали торби та санки й вирушали разом з Клавдією Миколаївною в далекий похід за міст, за річку, на Гагаріна, до прохідної хімзавода, куди їм виносили папір. Згодом поряд з дитячою кімнатою запрацював тир, де можна було стрільнути по мішені з воздушки свинцевою кулькою за 2 копійки.

У квітні 1965 року запрацював двоповерховий дитсадок на 140 місць (нині школа №13), поряд з гуртожитком №3 по вулиці Комуністичній,4 [86]. Він вже примітний на фотографії зробленій 1 травня 1965 року, коли біля гуртожитку формувалася колона демонстрантів від тресту «ШХБ».  На фотографії бачимо за гуртожитком ще дві новобудови Комуністичної вулиці № 6 та № 8, які будуть заселені працівниками тресту «ШХБ»  у вересні-жовтні 1965 року. У будинку №6 запрацюють з вересня 1965 року два нові магазини «Сапфир» та «Мелодия»,  [88]. Як бачимо з іншої фотографії від квітня 1966 року , ці магазини заманювали вже чимало пішоходів на малолюдну безасфальтну Комуністичну вулицю. У галантерейному відділу «Сапфиру» продавали різноманітні рубльові підробки дорогоцінних камінців, у парфумерному відділу – духи в дуже маленьких пляшечках на нюх. Покупців у «Мелодии» обслуговував досвідчений колектив продавців, що перейшов з «Культтоварів» з вулиці Карла Маркса, 33/2. У «Мелодии» була запроваджена нова форма обслуговування – підписка на грамплатівки. Також у «Мелодии» продавали музичні інструменти, переважно баяни, а їхня торгівельна контора «Горсмешторг» продавала увесь духовий оркестр за смішну ціну в 660 рублів . Баяни можна було ще взяти на прокат у пункті прокату, що діяв поряд при бюро добрих послуг в промтоварному магазині №35 (вул. Карла Маркса,31). Бюро добрих послуг побутового комбінату також надавало в прокат пилососи, пральні машини, навіть посудні сервізи можна було отримати клієнтам на прокат для влаштування вдома святкових столів. Бюро здійснювало ремонт годинників різних систем та ремонт електричних приладів домашнього вжитку [102]. Колишній магазин «Культтоварів» (вул. Карла Маркса, 33/2) спеціалізувався на продажі скляного посуду, тому й  змінив з жовтня 1966 року свою назву на «Кристалл» [90]. Сусідній з ним «Детский мир» (вул. Карла Маркса,35) перебрався в серпні 1966 року в колишній великий промтоварний магазин №35 (Карла Маркса,31), де став зватися магазином «Малышка» зі штатом на 16 робочих місць (нині магазин №36) [101]. У значно більшому приміщенні «Малышки» з’явилися окремі відділи готового дитячого одягу, взуття, трикотажу, іграшок. Колишній «Детский мир» поділили в 1967 році на два магазини «Наочні учбові приладдя» та «Подарунки» [103].

На вищезгаданій квітневій фотографії 1966 року  бачимо на Комуністичній вулиці вже збудований та заселений будинок №3 та третій поверх новобудови будинку №7. Найдовший 120 квартирний будинок №3 змонтували з керамзитобетонних панелей Типові панелі, на думку Хрущова, мали швидко вирішити житлову проблему усіх радянських людей ще до перемоги комунізму. На зведення однієї бетонної «хрущовки» було встановлено норматив у 40 діб. Проте у Шостці не вистачало техніки на перевозку панелей із Сум, і тому будинок змонтували лише за півроку, і лише пізньої восени 1965 року заселили його ударники всеохоплюючого народного руху за комуністичну працю на хімзаводі №3.

У неділю 19 серпня 1965 року відкрився найбільший в Шостці продовольчий магазин №4 «Центральний» на першому поверсі щойно заселеної п’ятиповерхівки (вул.Карла Маркса,30) [40]. Її звели на місці ЗАГСу  , приватного кам’яного будинку та міськкомунгоспівського дерев’яного двоповерхового будинку. У останньому,

за переказом, випікали ще до революції найулюбленіше в Шостці печиво. «Центральний» був найбільшим в Шостці гастроном з торговим залом в 450 квадратних метрів, де розмістилися 8 відділів, 16 холодильних прилавків, 2 низькотемпературні камери для зберігання м’яса та морозива. Новий гастроном мав найбільший в Щостці конфетний відділ з лимонними корочками – цукерками-смоктунцями виробленими в місцевому сітроцеху. Просторий м’ясний відділ завжди мав недорогі ковбаси місцевого м’ясокомбінату: сизі – рубльові, бліді – сорокакопієчні ліверні та дуже корисні жовті (горохові) ковбаси. Останні навіть, відправляли на аналізи до Америки, де підтвердили, що паразитів у них немає. Безумовно, у шосткинців мав неабиякий попит делікатесний сальтисон (зальц, кендюх)  та дешева «требуха» на запашні рубці. Завжди в продажу було просолене сало по 3 руб за кг, що жовтіло на вітринах поряд з таким же, за кольором, яловичим жиром. Хліб, батони та сайки по 6 копійок займали увесь третій відділ самообслуговування магазину, призначений тільки для виробів місцевого хлібозаводу, що діяв на площі Героїв Хасану. Взагалі в Шостці 1960-х років щорік «широко открывали двери» 2-3 нових магазинів Шостторгу, і в 1968 році населення міста «обслуживали 78 магазинов» [99, 91]. Отже, кількість магазинів в Шостці збільшилася, порівняно з довоєнною, в чотири рази. Якщо в 1940 році один магазин припадав на півтори тисячі шосткинців, то в 1960-х роках – на 0,8 тисячі. Якщо раніше  шосткинці запам’ятовували магазини за номерами та за прізвищами завмагів, то тепер – за привабливими назвами – «Изумруд», «Сапфир», «Мелодия», «Малышка».

У січні 1966 року була заселена перша з сімох п’ятиповерхівок на вулиці письменника Олексія Горького – 70 квартирний будинок №5-а. Він був збудований на городах будинків дореволюційних вулиць Міщанської (Космодемянської) та «Гражданской» (Горького). З весни 1966 року розпочалася руйнація 18-х дерев’яних хат по лівій стороні вулиці Горького під будівництво п’ятиповерхівок. Ось як виглядали старі біленькі «гражданские» хати.

Вони б іще простояли б півстоліття на вулиці Горького. Загалом під забудову двох трикутників мікрорайонів 22 та 38 мали зруйнувати понад півтори сотні хат на вулицях Горького, Космодемянської, Червонопрапорної та Леніна. Отже, щонайменше три п’ятиповерхівки мали бути заселенні мешканцями зруйнованих будинків. Робилося це поступово аж до 1980-х років, коли остаточно щезли ось ці будинки по правй стороні вулиці Горького від БК Жданова до нової школи №1 по вулиці Кирова (дореволюційній Вокзальній).

У січні 1967 року був заселений останній з 10-ти будинків вулиці Комуністичної. Ним виявився другий на цій вулиці і взагалі в історії Шостки крупнопанельний 80-квартирний будинок №5. Він мав бути заселений ударниками комуністичної праці  хімзаводу ще в 1965 році, але монтували його вкрай мляво, аж ніяк не 40 нормативних діб, а мабуть сорок раз по сорок. За цей час були збудовані і заселені 100-квартирний будинок №7 заводу «Зірка» та 400-місний гуртожиток №6 тресту «ШХБ» в будинку №10. Ось так виглядала в січні 1967 року після тяжких трирічних будівельних боїв Комуністична вулиця  

  А ось так зростали тоді ж нові біло-цегляні будинки вулиці Горького між почорнілими дореволюційними хатами Міщанської вулиці.   

Як бачимо, вже був завершений і заселений (влітку 1966 року) ще один 70-квартирний будинок по вулиці Горького № 7-а. Невдовзі, восени 1967 року, був заселений 80-квартирний будинок №5. У ньому запрацював з жовтня 1967 року магазин «Оптика», де можна було купити готові окуляри або ж замовити виготувати їх індивідуально, також можна було ще й відремонтувати поламані [91]. Наприкінці 1967 року був заселений будинок №1 (80 кв.), а по весні 1968 року – заселений будинок № 3-а (70 кв.), а восени – будинок №7 (64 кв.). Тобто в рік святкування 100-річчя з дня народження пролетарського письменника Горького повністю оновилася його вулиця. Також в 1968 році були заселені «зірковцями» 2 будинки №3-а та №5-а по вулиці Комуністичній. З весни 1969 року запрацював у будинку №7 по вулиці Горького новий гастроном. Усього по периметру вулиць трикутника нового 22 мікрорайону нараховувалося 4 магазини – «Сапфир», «Мелодия», «Оптика» та «Гастроном». Ніяких спецмагазинів в інших будинках, що замикали мікрорайон з боку вулиці Кирова не передбачалося.

У 1967 році магазин в будинку №26 по вулиці Карла Маркса став спеціалізованим «Молочним» [39]. У ньому, окрім молока на розлив по 24 копійки за літр влітку та 26 копійок взимку, було ще й коров’яче масло, сметана, кефір і навіть молочний коктейль та кава з молоком. Безумовно, у «Молочному» було й морозиво, проте воно швидко розкупалося, бо мало ціну 7 копійок без вафлі, 9 – з вафлею.

Восени 1967 року в парку Карла Маркса розрили стару братську могилу, розташовану в 25 метрах від вулиці Короленка та в п’яти метрах від чайної «Чайка» (колишнього ресторану з 1967 року та молодіжного кафе «Юность» 1965 року). Знайдені в могилі останки 14 червоноармійців, загиблих у бою з денікінцями вересневої ночі 1919 року під селом Локотками  1919 року в бою з денікінцями, перепоховали біля вогню Вічної слави по вул. Карла Маркса [68].  (див. вул Леніна, 1967 рік)

З нагоди 50-річчя Октября на даху будівлі школи №2 заграла ілюмінація. А в школі №7 усі піонери дружини імені Олега Кошевого поклялися «быть верными делу Коммунистической партии и советскому народу» та замурували в стіну біля входу капсулу з листом потомкам 2017 року, коли ті будуть святкувати 100-річчя Октября [99]. Також для школярів в ювілейний рік було відкрито, при бюро добрих послуг (вул. Карла Маркса,31), пункт заправки шарикових стержнів для авторучок. Заправка відбувалася в короткий термін і недорого [100].

Ще з листопада 1967 року запрацював піонерський клуб «Огонек» при ЖКВ хімзавода по вулиці Гоголя,7-а  [120]. Приміщеннями клубу стала стара котельня, котли якої та цеглу навколо них розібрали ще в 1964 році під будівництво нових погребів на місці згорілих сараїв біля будинку №2 по вулиці Луначарського. Отже, дитяча кімната, що була в підвалі будинку №2 по вул. Луначарського перебралася разом з талановитою вихователькою Клавдією Миколаївною Труш в колишню котельню, прикрашену з фасаду піонерами, і мальованими, і скульптурними. Клуб відвідувало до півтисячі дітей [121]. Він мав вже свою завідуючу Чумак Ольгу Максимівну, яка організовувала різноманітні заходи, зрозуміло, за матеріальної підтримки робітничого комунального відділу хімзавода [122]. Щороку огоньківці приймали участь у футбольному турнірі «Шкіряний м’яч», що відбувався на стадіоні «Піонер». Тоді майже кожен новий п’ятиповерховий будинок зміг би виставити на турнір свою дитячу футбольну команду, якби тільки хімзавод допоміг зі спортивною формою.

6 листопада 1967 року встановили біля ПК Карла Маркса 85-метрову металеву  телевежу у вигляді чотиригранної усіченої піраміди розміром 9х9 метрів в основі та 1,5х1,5 метра на верхній площадці під антеною [107]. Установку телевежі виконала харківська бригада монтажників з 12 чоловік під керівництвом В.Шуберта, з треста «Теплоенергомонтаж». Спочатку, з 4 вересня, монтажники майже місяць збирали 75-метрову (без 10-метрової антени) конструкцію телевежі на майдані біля ТЕЦ хімзавода. Водночас будівельники шосткинського «Хімбуду-3» зробили фундамент під телевежу біля будівлі ПК Карла Маркса. У жовтні місяці конструкцію телевежі розібрали на 9 секцій та перевезли до ПК Карла Маркса й знову розпочали її монтаж.  Як-то бачимо з фото , монтаж конструкцій вівся від фундаменту в бік вулиці Карла Маркса. Також зв’язківці Шостки встановили в приміщенні ПК Карла Маркса нове обладнання та передатчик ретрансляційної станції. 5 листопада харківські монтажники завершили усі підготовчі роботи по установці допоміжного шевру – великого рамного пристосування для натяжних тросів. 6 листопада відбувся найвідповідальніший підйом та установка 50-тонної телебашти на фундамент. Чотири трактори повільно тягли троси перекинуті через шевр і вже опівдні червоний стяг розвівався на антені ажурної телевежі, прозваної шосткинцями «маяком комунізму» Невдовзі, наприкінці листопада, був настроєний шосткинський передатчик на третій телевізійний канал з Білопільського ретранслятора [108]. Тож бо 4,5 тисячі власників голубих екранів в Шостці та районі впевнено ловили сигнал в 30 кілометровому радіусі на свої кімнатні антени [109:110]. Таким чином на 13 році історії телебаченні в Шостці відбулася телереволюція і вже наступного 1968 року, в мешканців Шостки нараховувалося більше 10 тисяч телевізорів [35]. Отже, телевізійний добробут шосткинців зріс за рік більше ніж удвічі, або ж в 10 разів порівняно з 1961 роком, коли міський телецентр створений Ф.Лустою вперше отримав «ромбічну» антену для прийому сигналу з Брянську  [112].

26 жовтня 1967 року був урочисто відкритий готель «Октябрь» (нині Державна податкова служба, вул.Комуністична,2)  [80]. За проектом готель мав стати першим у Шостці будинком облицьованим жовтою київською пліткою та прикрашений блакитним орнаментом деснянської хвильки на піддашші фасаду, як бачимо з фото будівництва.  Проте націоналістична хвилька не сподобалася в міськкомі компартії, де вже визначили майбутнє ідеологічне використання «октябрьского» фасаду. Потім, при перебудові готелю у 2006 році під комфортну податкову службу, плитку взагалі обідрали з фасаду київські євроремонтники. Попервах готель мав 69 номерів (90 місць), з яких 48 були одномісними, 18 – двомісними, 3 – комфортабельними 2-місними номерах люкс на другому поверсі. Номери мали санвузли, ванни з душами та  сучасні дерев’яні м’які меблі. У готелі були  гостинні та побутові кімнати, працював буфет на 2 поверсі. На першому поверсі готелю окрім гостинної та ресторану були розташовані перукарня та кіоск «Союздруку», потім каса «Аерофлоту». Цей «п’ятизірковий» шосткинський готель обслуговували 32 людини. Перед готелем розмістили стоянку для автобусів та вкрили асфальтом 5 тис. кв. метрів площі ім. 50-річчя Октября. Також до ювілею завершили асфальтування дороги по вулиці Комуністичний з ще небаченими в Шостці роздільними смугами руху. Площа 50-річчя Октября була урочисто відкрита під звуки Гімну СССР 5 листопада 1967 року  [81]. Посеред площі з’явився на клумбі камінь з написом «На этом месте в честь 50-летия Великого Октября будет встановлена скульптура рабочего со знаменем». 

Проте встановили в 1971 році «бетонну бабу з ружом». 

Новий, найбільший у Шостці, асфальтований майдан  біля готелю став відтоді культурним осередком для всіляких масових заходів, починаючи з мітингу присвяченому 50-річчю Совєтської влади в Україні, що відбувся 25 грудня 1967 року. Як відомо з совєтської історії, саме в Харкові більшовики провели 12 (25) грудня 1917 роду свій Перший з’їзд Совєтов.  Мітинг відбувався у вівторок, тому людей зігнали чимало, вони раді вже з того, що завдяки ювілейному року їхні підприємства перейшли з 4 вересня  на п’ятиденний робочий тиждень. За новим трудовим графіком розпочали працювати також усі магазини, лікарні, аптеки [83].  З того часу новорічна ялинка знаходила собі два десятиліття місце у правому (південному) кутку площі.

а 

Напередодні нового 1968 року відкрився в готелі «Октябрь» новий ресторан «Десна» на 100 місць [82]. Він працював з 11 години ранку до 23 години вечора, з естрадним оркестром увечері та музикою, яка подавалася вдень в грамзапису до «кулинарных изделий на уровне общедоступных столовых», як-то розуміємо з оголошення про відкриття ресторану. 

5 травня 1968 року з нагоди 150-ої річниці з дня народження Карла Маркса встановили його сріблясте погруддя з мармурової крихти в парку його ж імені на місці, де до серпня 1958 року стояла скульптура Сталіна зі «сторублевками» у лівій руці біля входу до палацу культури ім. Карла Маркса.

Влітку було здійснено реконструкцію парку Карла Маркса. Танцмайданчик перенесли вглиб парку, за братську могилу. Навколо танцмайданчика проклали асфальтну доріжку. За танцмайданчиком, зліва на алеї, встановили дерев’яний  літній кінотеатр, майже впритул до паркану прицерковного кладовища. По завершенні реконструкції парку, усі білі скульптури вже стояли на чорних постаментах і без напису приналежності їх конкретній видатній особі. У цьому й не було потреби, бо після кожної весняної побілки скульптур, шар крейди спотворював риси обличчя, робив їх усіх видатними, вусатими та бородатими. При вході до парку встановили торговельний павільйон міського змішторгу. У ньому продавали щодня, з 10 години ранку до 22 години ночі, різноманітні кондитерські вироби, соки, води та морозиво. Від павільйону проклали по вулиці Карла Маркса аж до магазина «Центральний» асфальтову пішохідну доріжку. Сама вулиця Карла Маркса ще залишалася завузькою як для парадів, так і для «Запорожців» заможних шосткинців. Взагалі в 1969 році в Шостці нараховувалося 476 приватних легкових автомобілів та 1728 мотоциклів [2]. Загалом в Шостці нараховувалось в 1969 році 142 вулиці та 47 провулків. Отже, за минуле з 1960 року десятиліття додалося ще 15 нових вулиць та 16 провулків, або ж  за повоєнні роки Шостка зросла вулицями на 41 %, зі 101 вулиці в 1941 році до 142 вулиць в 1969 році.

У 1968 році до 50-річчя створення комсомолу було урочисто відкрито при факелах холодного жовтневого вечора пам’ятник автору твору «Как закалялясь сталь» письменнику Миколі Островському. Погруддя з чавуну встановлено біля стадіону «Хімік», на малому трикутнику роздоріжжя вулиці Карла Маркса з провулком Карла Маркса. Там, серед великої клумби «алих роз», у «найпахучішому» кутку міста, де скупчувалися, за розою вітрів, то «душещипательные» викиди хіміків «дев’ятки», то «сногсшибательные газы» виробників «требухи» м’ясокомбінату,  простояв Островський, як Корчагін у житті, недовго. Уже в 1980-х роках пам’ятник «перефутболили» до стадіону «Екран» на більший трикутник роздоріжжя вулиць Кірова з Шевченка, де перемішалися «особливо чисті» запахи хімреактиву та нічні випаровування «Свеми». Під час переносу пам’ятника замінили погруддя Островського з  чавуну на аж ніяк не «закаленую», хімічно стійку до умов Шостки високоякісну «нержавєйку», а на дорогоцінну ковану мідь. Взагалі, у 1960-ті роки встановили в Шостці більше пам’ятників, ніж будь-коли в її історії. Цікаво, що тільки один з них – пам’ятник Скорботної матері, що стоїть біля технікуму мав донедавна напис українською мовою: «Вічна Слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Вітчизни». Рік тому табличку з українським написом, як неадекватну, замінили на патріотичну табличку з адекватним написом російською мовою без слова «незалежність». Пам’ятник «Патриотам Отчизны» стоїть біля входу в технікум на місці розстрілу німцями в серпні 1942 року «840 мирних городян Шостки» («Зоря» 12.10.1946 р.). Усі вони активісти соціалізму – стахановці, комсомольці та комуністи – виявилися беззахисними патріотами в партизанському краї. Можливо, їх не 840, а 260, якщо вірити воронізькому краєзнавцю Сірику Г. (1918-2002), який також стверджує, що серед розстріляних біля технікуму є й декілька воронежців та хуторян, які потрапили до гестапо за відмову співпрацювати з підпільним райкомом компартії, який очолював начальник поліції, староста Шосткинської торфорозробки Андрій Корж-Корчик [22, 19,49,119]. Старожили Шостки переказують, що біля технікуму німці помилково розстріляли й тих, хто зустрічав їх з хлібом і сіллю в серпні 1941 року. Пам’ятник Скорботної матері біля технікуму був встановлений в 1958 році за рішенням виконкому Шосткинської міської ради, коли завміськвідділом культосвітніх установ був досить довго Авраам Цирльов, автор правдивих краєзнавчих публікацій в шосткинській «Зорі». Це, мабуть, він віднайшов у бур’яні

забуту могилу, яка, до речі, аж ніяк не позначена

на детальному опорному плані Шостки 1956 року.

Наприкінці 1968 року відкрилися двері  нової адмінбудівлі  Шосткинського району по вулиці Карла Маркса,54 (нині райдержадміністрація).   Тобто на місці старого будинку міськкому компартії постав новий райком компартії під одним дахом з райвиконкомом. Старий дерев’яний будинок міському перевезли до трикутного озерця на вулиці Дзержинського (дореволюційна Озерна), де розмістили дві контори міськводоканалу та міськсвітла. За будівлею райкому та по сусідству з палацом Карла Маркса, з правої (західної) сторони парку, майже кожен рік дев’ятої п’ятирічки (1971-1975) будували на місці зруйнованих хат вулиць Олександра Невського та Миру по одному будинку для робітників «дев’ятки». Усього вийшло чотири заводські п’ятиповерхівки, які отримали непарні номери будинків №№ 3,5,7 та 9 по вулиці Миру, хоча вони стоять не вздовж неї, а в дворі будинку №3 з дитячою бібліотекою ім.Горького, яка перебралася з вулиці Леніна, 23 на початку 1973 року. Також 1973 року заселили найбільший заводський гуртожиток на 848 місць в спареному будинку №7, по рахунку  третьому (3-б) будинку від вулиці Миру.

1 вересня 1969 року стара школа №2 збільшила кількість своїх учнів на 320 дітей, завдяки вводу в експлуатацію триповерхової білоцегляної прибудови з сучасними класами-кабінетами технічних засобів, лабораторіями, буфетом, їдальнею та просторою піонерською кімнатою [104].

У жовтні 1969 року запрацював на вулиці Карла Маркса великий новий спеціалізований магазин «Мебель» біля колгоспного ринку, якраз навпроти «Домової кухні» [92]. Старий меблевий магазин біля міського скверу (колишня Базарна площа) перейшов на господарче мило. Новий магазин мав майже втричі більшу торгову площу – 353 кв.м. (нині магазин «Сузір’я»). У «Меблях» з’явилися в продажу дешеві спальні гарнітури з тумбочками, зрозуміло, не з демократичної Германії, а з Пирогівської деревообробної фабрики. Неподалік мебельного, одразу за парканом колгоспного ринку, запрацювала жіноча консультація, розташована на першому поверсі п’ятиповерхового 40-квартирного будинку №14 по вулиці Карла Маркса. Він був заселений в грудні 1969 року [123].

5 листопада 1969 року відкрився магазин «Універсам» як подарунок шосткинцям з нагоди 52 річниці Октября [93]. Він мав би бути подарунком ще до 50-річчя Октября, але забарився через свої індивідуальні габарити вікон, східців, на які не вистачало металу [94]. Ще у 1967 році були зруйновані два дерев’яні будинки по вулиці Карла Маркса  – попівська хата та магазин «Подарунки», що стояли  на початку завжди жвавого кварталу між вулицями Толстого (колишньою Базарною) та Миру (колишньою Офіцерською (нині вул. Миру). І лише в 1969 році там постав, між двома п’ятиповерховими будинками №28 та №32, триповерховий торгівельний будинок №30,  який назвали «Универсамом», бо він працював за принципом самообслуговування. Аякже покупці вільно ходили за продавцями напівпорожніми торговими залами, в які позвозили все, що було в промтоварних магазинах Шостки, які відтоді стали спеціалізованими продовольчими. На першому поверсі зібрали усі товари під гаслом «Все для дома, все для быта», на другому поверсі продавали «Все для женщин и детей», а на третьому – «Все для мужчин».   В «Универсаме» працювало аж 80 переважно молодих працівників торгівлі [93]. Зокрема й увесь все ще молодіжний колектив магазину №41 «Мелодія» перебрався з вулиці Комуністичної до «Универсаму» разом з довгограючими грамплатівками.

З побудовою в 1969 році «Универсаму» завершилося повоєнне оновлення вулиці Карла Маркса, що тривало 13 років у межах версти дореволюційної Глухівської вулиці – від Новгород-Сіверської до Локотської застав. Надалі будівельники зайнялися оновленням  та створенням другої головної, майже паралельній вулиці Карла Маркса, Глухівсько-Новгород-Сіверської магістралі Шостки по вулицям Марата, Інститутській, Героїв Хасана та Кірова. Перший п’ятиповерховий 70-квартирний будинок №2 постав на вулиці Героїв Хасана (нині Кірова) в 1967 році на місці зруйнованих дерев’яних будинків №4, №6 та №8 вулиці Героїв Хасана.   З фотографії 1968 року бачимо ще не зруйнований старий будиночок №2 по вулиці Героїв Хасана та дві заселені п’ятиповерхівки № 2 і №4, а за ними над четвертим поверхом будівлі «Дома быта» – завмер баштовий кран. «Дом быта» та будинок №4 постали на місці останніх номерів дерев’яних будинків вулиць Краснознаменной (дорев. Знаменской) та Космодемянської (дорев. Мещанской). Наприкінці 1968 року в будинку №4 запрацювала дитяча лікарня (нині контора філіалу «Сумиобленерго»). У дворі за поліклінікою будівельники заселили, ще в вересні 1967 року, 4 сотні своїх молодих кадрів в новому гуртожитку №7 по вул. Комуністичній,10-а (нині 12-а). Він виявився таким же самим типовим 400-містним гуртожиток, як і будівельні гуртожитки № 6 та №3 по вулиці Комуністичній. Проте й цього виявилося замало для будівельників, вони звели в 1969 році ще й спарений 848-містний гуртожиток по вулиці Кірова,8 [95]. Такий же самий гуртожиток, тільки з білої силікатної цегли, звели хімзаводівці в 1969 році неподалік на продовженій вулиці Горького,24, від перехрестя з вулицею Кірова. Наприкінці 1969 року заселили в гуртожиток 848 молодих неодружених кіноплівочників. Тоді ж заселили родинами кіноплівочників сусідній з гуртожитком 100-квартирний будинок по вулиці Кірова та найбільший в Шостці 129-квартирний будинок, розташований далі по вулиці Кірова. На вулиці Марата з’явилося в 1969 році два будинки 100 та 120-квартирні [96]. Усе ж таки найбільше житла будувалося в новому Кіровському мікрорайоні, недарма туди на вулицю Шевченка перенесли раніше запланований в будинку №5 по вулиці Леніна «Дом счастья» (ЗАГС). Він запрацював з жовтня 1969 року в новозбудованому п’ятиповерховому хімреактивівському будинку № 21 по вулиці Шевченка [97].

Навесні 1969 року в палаці Карла Маркса урочисто відзначили 5 річницю створення танцювального колективу під керівництвом І.Г.Кіценко  , найкращого в історії Шостки постановника українського танцю.

Першотравневу демонстрацію 1970 року по вулиці Карла Маркса розпочала колона школярів сьомої школи на чолі зі своїми вчителями [115].

Такої честі в ювілейний рік святкування 100-річчя з дня народження Леніна школа удостоїлася за найкращі досягнення вчителів в безупинному прищепленні  комуністичної моралі своїм школярам в епоху марксизма-ленінізма. За прищепленнями в сьомій школі слідкував товариш директор Письмаркін Максим Йосипович (на фото демонстрації він в шляпі справа) – найавторитетнішій в історії Шостки лектор МК КПУ з питань міжнародного становища СССР.  За його участі в школі №7 було відкрито, в день святкування 100-річчя вождя 21 квітня 1970 року, солідний ленінський музей, до якого колишній директор хімзаводу Мумжієв не пожалів віддати повне зібрання творів Леніна [116].

29 квітня 1970 року в ДК  Жданова було відкрито перший в Шостці заводський музей – музей Шосткинського хімзавода [117]. У двох його залах розмістилося біля 600 експонатів, починаючи з фотографій 1929 року, коли було вирито перший котлован під фундамент фабрики кіноплівки. Музейна ініціатива кіноплівочників була підтримана «дев’яткою», яка теж відкрила наступного 1971 року 17 липня музей історії та трудової слави заводу з нагоди 200-річчя його казенного існування  [118].

У 1971 році, з нагоди святкування 200-річчя заводу, було виділено кошти на придбання та установку в парку Карла Маркса нових атракціонів. Замінено дерев’яний паркан навколо парку на чавунну огорожу, яку виготовили заводські ливарники. На алеях парку з’явилися  сучасні електричні ліхтарі. Восени над палацом заграла червоними лампочками святкова ілюмінація зі здравицями на честь КПРС та закликами до трудівників заводу, міста на успішне виконання завдань дев’ятої п’ятирічки (1971-1975). А зимою, як завжди, на Новий рік зустрічали заводські діти у палаці «Праздник русской зимы» (див. афішу). «Праздники» влаштовували самодіяльні артисти палацу Карла Маркса, вони ж вели неабияку агітаційну роботу в заводських мікрорайонах, навіть в підшефних колгоспах, маючи для того при палаці свій виїзний автобус.

У 1971 році міліція перебралася з вулиці Короленка в нове приміщення по вулиці Карла Маркса,67. Старий двоповерховий кам’яний будинок міліції відійшов під територію заводу, де він значиться на балансі як «будівля КГБ». Страхітлива будівля проглядається за колючим дротом та смугою погранзони з боку гаражів. Інший одноповерховий будинок міліції розібрали, незважаючи на його міцні та товсті кам’яні стіни, а територію додали до заводу, що по цей бік смуги. На деякий час залишився стояти на вулиці Короленка ларьок, що був перед входом до міліції. У новий, сусідній з міліцією, будинок №65 по вулиці Карла Маркса перебрався й міський суд. Згодом переїхав з вулиці Леніна військкомат у будинок №63, по сусідству з пожежним депо. Останнім новоселом стала в 1980 році міська друкарня, Карла Маркса,69. На другому поверсі її офісу вздовж вулиці Петровського розмістилася редакція газети «Советское Полесье» з вікнами на садибу Гайдукових, будинок яких під №101 стоїть й досі на вулиці Карла Маркса. Вважаю за необхідне встановити на ньому меморіальну дошку, бо там народився і жив відомий в Шостці співак, Заслужений працівник культури Гайдуков Олександр Якович (1946-2011). Будинок Гайдукових, мабуть, простоїть ще сто років, а ось на протилежній правій стороні вулиці Карла Маркса вже немає будинку відомого шосткинського революційного оратора Абрама Гашника. Будинок зруйнували початку 1980-х років, тоді ж остаточно щезла й вулиця Крупської. На її місці нині вишикувалися білоцегляні п’ятиповерхівки.

5 листопада 1971 року шосткинці спостерігали відкриття на площі «50 лєт Октября» цільнобетонної скульптури «Родина-мать», гарно орнаментованої тією деснянською хвилькою, що збили з фасаду готелю «Октябрь». Замість орнаменту, як видно  на фотографії, були вивішені усі 15 гербів союзних республік та їхні пропори. Шосткинці й досі кажуть, що ця струнка, легко вдягнена і легко озброєна мушкетом проти непривітного свемівського вітру скульптура зовні схожа з тодішньою секретаркою міськкому компартії.

1972 року розпочалася реконструкція проїзної частини вулиці Карла Маркса. Її було поширено на три метри, починаючи від вулиці Депутатської до вулиці Короленка. З’явилася перша в місті магістраль імені Карла Маркса, шириною в дев’ять метрів з дуже крутим поперечним профілем та кам’яною підпорною стінкою метрової біля дитсадку «Іскорка». «Яйцеподібний», за термінологією шляховиків «Спецбуду», профіль дороги було зроблено за вказівкою міськкому компартії, щоби вулиця Карла Маркса нагадувала своєю округлістю парадну Красну площу в Москві.

У роки горбачовської перебудови другої половини 1980-х шосткинська газета «Советское Полесье» почала пригадувати на своїх сторінках історію дореволюційної Шостки з нагоди її 250-річчя.  Проте, як не пригадувала газета перший Народний Дім, а міськком компартії не спромігся встановити хоча б пам’ятний знак біля міської лазні, щоб нагадував шосткинцям, що в 1903-1905 роках в Госпітальному провулку діяв перший шосткинський український культурний заклад, з якого й починалася революція 1905 року в Шостці, і робітники ціною свого життя виборювали свої права, зокрема, й право на повагу до рідної української мови, отже, до себе як українців, щоб на своїй землі не чути від «царських чиновників презирливе «хохли».

У 1989 році на вулиці Карла Маркса встановлено під великими деревами парку  маленький пам’ятник чоловікові з рушницею та напівголій жінці з піднятими догори руками та наступним поясненням: «На этом месте в декабре 1905 г. произошла кровавая схватка бастующих рабочих завода с жандармерией, пытавшейся разогнать антиправительственную демонстрацию». Вірогідніше за все, кривава зимова сутичка козаків з тисячною юрбою селян та робітників заводу відбулася 21 грудня 1905 року (3 січня за н.ст.) дещо далі на Базарній площі біля будинку поліції, в якому знаходилася квартира Магдебурга Володимира Трифоновича – шосткинського дільничного (пристава) Глухівського поліцейського управління. Нині на місці поліції розташована друга торговельна двоповерхівка між будинками №18 та №20 по вулиці Леніна. Мабуть, там поблизу фонтана мав би стояти пам’ятний знак дійсно відповідний до кривавих подій зими 1905 року. А існуючий пам’ятник присвятити так званим «Ворогам народа» – усім репресованим шосткинцям, яких на сьогодні нараховується більше шести сотень, 211 з них були розстріляні в 1937-1938 роках. Проте це неможливо, як і будь яке перейменування вулиці на честь українських національних героїв, навіть повернення головним вулицям міста старих дореволюційних назв. Неможливо, бо при владі в Шостці, в міськраді ще ніколи за роки незалежності не було демократичної більшості, а всіляка прокомуністична чи то прогресивно-соціалістична чи то прорегіональна нудьгуюча по минулому публіка.

Також 1989 року в парку ім. Карла Маркса, на місці довоєнного кладовища, була встановлена меморіальна дошка радянським воїнам з нашого міста, які загинули в Афганістані.

Кількість вулиць в місті Шостці становила у 1990 році 163, а кількість провулків – 73. Для порівняння: в 1897 році кількість вулиць в поселенні Шостка становила 12, а кількість провулків – 3. Отже, за століття кількість вулиць та провулків збільшилося в 16 разів. Населення збільшилося  майже в 30 разів, з 3,3 тисячі у 1892 році до 92 тисяч у 1991 році. Проте рекордом можна вважати збільшення в 350 разів кількості комуністів у  Шостці, з двох десятків у 1919 році до 7 тисяч у 1991 році. Кожен 13-й шосткинець перебував 1991 року в лавах КПРС, був носієм червоного партбілету.

У 1990-х роках в парку Карла Маркса було прибрано ряд скульптур, а 1995 році на місці меморіальної дошки афганцям встановили пам’ятник радянським воїнам, які загинули в Афганістані. Зроблений він з цегли, бронзи та граніту. Вгорі на двох цегляних колонах встановлено зображення двох рук під соняшником. Зліва — мирне життя; з права — Афганістан. Нижче напис: «1979-1989. Прапорщик Гордеев Петр. Лейтенант Генин Игор. Прапорщик Гречко Виктор. Рядовой Кузьмин Сергей. Рядовой Иванов Игорь. Рядовой Масютин Игорь. Младший сержант Сурай Виталий. Рядовой Нанай Александр. Рядовой Пилипец Виктор. Рядовой Захарченко Юрий.» На кожній колоні п’ять мармурових плит з зображеннями загиблих шосткинців. Перед колонами гранітний пам’ятний знак з написом: «И я лежу, смотрю как остывает над минаретом синяя звезда. Кого-то помнят или забывают, а вспомнят ли о нас хоть иногда».

У 2008 році на сонячному трикутнику вулиць, на спуску до Галенківки розпочала діяти  українська церква Трьох Святих Київського патріархату. За три минулі роки її тричі палили. Останнього разу підпалили разом зі сторожем, який спасав її від вогню, і помер від отриманих опіків. Отже, так само, як ї за царя, ведеться війна з цим новим українським Народним Домом. Віруючі кажуть, місце розташування церкви Трьох Святих дуже гарне, високе і новий храм, що збудують там буде видно з усієї вулиці Карла Маркса, яка стане зватися Глухівською вулицею і перетвориться в дорогу до храму. Так, так, бо після останнього підпалу та залякування українського попа, він вже став московським, а нині істинно руським, тому, мабуть, замість храму вириють на схилі катакомби.

У 2008 році до 190 річниці, а може й ще раніш, у дуже вшанованого Шосткою в голодоморний 1933 рік Карла Маркса, у увічненого його погруддя біля палацу його імені,  відпав ніс та вкоротилася борода, мабуть від переживань зміни курсу пролетаріату з комунізму до дикого капіталізму. Недавно ніс Карлу приліпили, але не зробили напис, кому належить це погруддя з мармурової крихти. Тож кажуть, належить воно дуже схожому бородатому і також безіменному   бетонному амбалу, який стоїть неподалік, відлякуючи злодіїв від занехаяного палацу.

Посилання

1. Верижникова И. А я помню город таким // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 10 сентября.
2. Бугримов В. Наш город в будущем // Советское Полесье, Шостка. – 1969. – 22 июля.
3. Будылин Н. Как была освобождена Шостка // Советское Полесье. – 1965. – 3 сентября.
4.  Военная промышленность Российской империи 1888-1917. – Москва,  1948.
5. Григоренко Т. Як це було // Зоря, Шостка. – 1946.
6. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.124.
7. Державний архів Чернігівської області, Ф. 127, оп.1, спр.11700.
8. Завод и его люди (страницы истории).  Шосткинское проиводственное обьединение «Десна». – Шостка, 1991.
9. Захаров Л.И. Физико-химические свойства порохов. – Москва,1940.
10. Иванов Ю.Я История славных наименований  //  Советское Полесье, Шостка. – 1965. – 5 мая.
11. К 125-летию Шостенскаго пороховаго завода (1771-1796г.г.) // Календарь Черниговской губернии на 1896 год. – Чернигов, 1895.
12. Квашин.Е. Еще раз о Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 28 августа.
13. Кесюр І. Наше місто // Шлях робітника. – 1934. – 15 грудня.
14. Кукарєшніков Д. Наша народна культура // Зоря, Шостка. – 1962. – 25 грудня.
15. Кукарешников Д. Народный дом в Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1966. –   18 марта.
16. Мирошниченко М. Шостка накануне и в период Великой Отечественной войны // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 8, 10, 11, 17 июня.
17. Мирошниченко М. Создание социал-демократической организации в Шостке // Советское полесье, Шостка. – 1965. – 13,14 августа.
18. Навечно и поименно: О памятнике воинам освободителям в парке им. Карла Маркса // Составитель Кавунова Т.В. – Шостка,2011.
19. Поляков А. Вторжение // Советское Полесье, Шостка. – 2004. – 16 июля.
20. Приходько А.И. Мы многое могли бы узнать // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 11 августа.
21. Секрет А. Какой запомнилась мне Шостка 20-х годов // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 14 июля.
22. Сірик Г. Вороніж та його околиці. – Торонто,1989.
23. Сірик Г. Під Сонцем обездолених. – К, 1994. – Т.6, ч.9.
24. Список населенных мест Черниговской губернии имеющих не менее 10 жителей за 1901 год. – Чернигов, 1902.
25. Стогнут Б. У истоков партии большевиков // Советское Полесье, Шостка. – 1973. – 12 января.
26. Стогнут Б. Ткаченко Григорий Иванович //  Советское Полесье, Шостка. -1980. – 21 марта.
27. Стожок М. Перша соціал-демократична організація Сумщини // Маяк комунізму, Кролевець. – 1964. – 17 грудня.
28. Столетие Шостенского порохового завода. (1771-1871).  – Санкт-Петербург : тип. Майкова, 1871.
29. Центральний державний історичний архів України у м.Києві. – Ф.580. – Оп.1. – Спр. 2082.
30. Шостка. Историко-краеведческий очерк. – Харьков, 1970.
31. Якунін Б., Ялишев М. Вулиця, на якій ми живемо // Зоря, Шостка. – 1962. – 7 листопада.
32. Сборник императорского русского исторического общества. – Юрьев, 1909. – т.130.
33. Марюхно В. «Я приїхав подивитися життя хіміків» // Маяк Комунізму, Кролевець. – 1964. –18 квітня.
34. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  27 липня.
35. Советское Полесье, Шостка. – 1968. –  12 октября.
36. Зоря, Шостка. – 1961. – 16 лютого.
37. Зоря, Шостка. – 1961. – 21 березня.
38. Зоря, Шостка. – 1961. – 1 травня.
39. Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  1 ноября.
40. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  22 сентября.
41. Советское Полесье, Шостка. – 1981. –  5 сентября.
42. Сумський облпартархів. – Ф.149. – Оп.1. – Спр.6.
43. Сумський облпартархів. – Ф.149. – Оп.1. – Спр.7.
44. Ленінська правда. – 1960. – 15 листопада.
45. Сумський облпартархів. – Ф.149. – Оп.1. – Спр.13.
46. Высший подъем революции 1905-1907 гг. Вооруженные восстания. Ноябрь – декабрь 1905г. // Документы и материалы. – Москва. – 1956. – Ч.ІІІ. Кн.1.
47. Гончаров Ф. Предвоенный Первомай // Советское Полесье, Шостка. – 1976. –  1 мая.
48. Заводське життя // – 2003. – 5 листопада.
49. Оснач П. Наше місто // Зоря. – 1947. – 23 листопада.
50. Революция 1905-1907 гг. на Украине // Сборник документов и материалов. – Киев. – 1955. – Т.2. Ч.1.
51. Стогнут Б. Шостка в период первой русской революции // Советское Полесье. Шостка. – 1965. – 1 сентября.
52. Стогнут Б. Глуздовский Василий Ефимович // Советское Полесье. Шостка. – 1980. – 14 марта.
53. Стогнут Б. Протопопов Дмитрий Алексеевич // Советское Полесье. Шостка. – 1965. – 1980. – 19 марта.
54. Стогнут Б. Шевелкин Миколай Алексеевич // Советское Полесье. Шостка. – 1980. – 19 февраля.
55. Стогнут Б. Храманюк Дмитрик Гаврилович // Советское Полесье. Шостка. – 1980. – 7 марта.
56. Стогнут Б. Максименко Василик Петрович // Советское Полесье. Шостка. – 1980. – 4 марта.
57. Стогнут Б.Жданов Степан Петрович // Советское Полесье. Шостка. – 1979. – 19 октября.
58. Зоря, Шостка. – 1959. – 12 серпня.
59. Зоря, Шостка. – 1961. – 23 березня.
60. Зоря, Шостка. – 1961. – 17 січня.
61. Зоря, Шостка. – 1961. – 16 травня.
62. Зоря, Шостка. – 1961. – 12 жовтня.
63. Зоря, Шостка. – 1961. – 10 червня.
64. Зоря, Шостка. – 1952. – 27 лютого.
65. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.30.
66. Зоря, Шостка. – 1961. –  5 січня.
67. Зоря, Шостка. – 1962. – 7 серпня.
68. Зоря, Шостка. – 1961. – 5 вересня.
69. Маяк комунізму. – 1963. – 25 травня.
70. Маяк комунізму. – 1963. – 24 серпня.
71. Маяк комунізму. – 1963. – 19 грудня.
72. Кукарешников Д. Це було в 1904-му // Маяк комунізму. Кролевець. – 1963. – 4 травня.
73. Історія міст і сіл УРСР. Сумська область. УРЕ. – К., 1973.
74. Маяк комунізму. – 1964. – 18 квітня.
75. Маяк комунізму. – 1964. – 9 липня.
76. Маяк комунізму. – 1964. – 5 вересня.
77. Зоря, Шостка. – 1961. – 22 квітня.
78. Зоря, Шостка. – 1962. – 21 липня.
79. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  15 июня.
80. Советское Полесье. Шостка. – 1967. – 28 октября.
81. Советское Полесье, Шостка. – 1967. – 7 ноября.
82. Советское Полесье, Шостка. – 1967. – 20 декабря.
83. Советское Полесье, Шостка. – 1967. – 5 сентября.
84. Зоря, Шостка. – 1961. – 16 грудня.
85. Пустовойтов В. Трудящиеся Шостки в борьбе за установление власти Советов // Советское Полесье, Шостка. – 1987. – 27 октября.
86. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  7 апреля.
87. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  25 сентября.
88. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  20 августа.
89. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  7 декабря.
90. Советское Полесье, Шостка. – 1966. –  15 октября.
91. Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  5 октября.
92. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  3 октября.
93. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  7 ноября.
94. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  28 мая.
95. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  11 ноября.
96. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  19 декабря.
97. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  7 ноября.
98. Советское Полесье, Шостка. – 1968. –  23 января.
99. Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  18 ноября.
100. Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  17 ноября.
101.  Советское Полесье, Шостка. – 1966. –  24 августа.
102.  Маяк комунізму. – 1965. – 5 января.
103.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  19 августа.
104.  Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  7 ноября.
105.  Маяк комунізму. – 1964. – 17 ноября.
106.  Советское Полесье, Шостка. – 1966. –  27 августа.
107.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  9 декабря.
108.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  19 декабря.
109.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  10 сентября.
110.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  11 ноября.
111.   Маяк комунізму. – 1964. – 9 січня.
112.  Зоря, Шостка. – 1962. – 15 жовтня.
113.  Зоря, Шостка. – 1960. –  9 лютого.
114.  Зоря, Шостка. – 1961. –  16 лютого.
115.  Советское Полесье, Шостка. – 1970. –  5 мая.
116.  Советское Полесье, Шостка. – 1970. –  21 февраля.
117.  Советское Полесье, Шостка. – 1970. –  1 мая.
118.  Михайлов  В. Ювілейне свято на заводі // За доблесну працю, Шостка. – 1971. – 23 липня.
119. Маяк комунізму. – 1964. – 22 грудня.
120.   Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  15 ноября.
121.  Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  11 января.
122.  Советское Полесье, Шостка. – 1968. –  3 февраля.
123.  Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  21 ноября.
124. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф.580. – Оп.2. – Спр. 30.
125. Громадська думка. – №12. – К., 1906.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Локотський приїзд

Три століття тому дорога на під’їзді до млину Шостенського порохового заводу від села Локотки проходила понад Чернецьким гаєм, що належав Гамалїївському монастирю. Чернецький гай згадується в купчій від 13 квітня 1742 року, складеній  Генеральною військовою артилерію на предмет купівлі для заводу суміжного гаю за 16 рублів у локотського козака, значкового товариша Семена Лисачевського [15,арк. 22]. Згодом, у 1771 році, гай Лисачевського разом з іншими землями та майном «Малоросійського порохового завода» були передані казенному артилерійському відомству великоросійського Петербургу. У описі майна зазначено «Локотской приезд», на якому  стояло біля млину на річці Шостці три заводські хати та амбар. Першою «от приезду из села Локоток через пущу артиллерийскую к заводу пороховому» стояла невеличка «изба ветхая» розміром 2х2 сажні. Поряд з нею був амбар, а ось далі, ближче до греблі праворуч дороги на «бугре» (терасі), стояла велика хата «на дубових столбах» 7,5х3 сажні. Навпроти неї, «на леву сторону плотины», була ще одна зовсім маленька хатка 1.5х1,5 сажні [15,арк.2,3,4]. За наступні шість років після передачі нашого гетьманського порохового заводу імператорському артилерійському відомству, з’явилися на лівому березі Шостки нові заводські будинки та будівлі, зокрема невелика військова лікарня – лазарет, який був збудований 1777 року [14, 17]. Лазарет та будинок лікаря позначені на плані Шостенського артилерійського порохового заводу 1778 року. Вони були розташовані з південно-східної (локотської) сторони від офіцерських покоїв (колишньої хати «на дубових столбах» 1771 року) та кузні з майстернею [10, 139].  Зрозуміло, лазарет стояв при дорозі на село Локотки.  Тоді ж поряд з лазаретом з’явилося кілька приватних хат вільнонайманих на завод локотківців. Локотський під’їзд до заводу став зватися Лазаретною вулицею.

Вулиця Лазаретна

На плані «Шостенскаго пороховаго завода» 1793 року бачимо коротеньку, у 90 сажнів, Лазаретну вулицю (1), на якій було 8 хат – «Домов заводских служителей, кои содержатся на их содержании»», як написано експлікації під №53. Хати стояли доволі тісно одна навпроти другої, по чотири з кожної сторони вулиці, як зараз стоять старі хати в Локотському мікрорайоні на вузьких вулицях по глухівській дорозі. Можливо, ці 8 невеликих хат по дорозі на Локотки й були тим поселенням, переданим воронізьким сотенним урядом 22 червня 1739 року разом з млином та гаями «майору Постельникову для пороховаго завода  на речке Шостке» [15,арк.235зв.]. А потім поселення стало Василевським хутором глухівських козаків Василенків, власників шостенського млина й цієї землі в 1750-х роках. За хатами, по правій (західній) стороні дороги, були незначні городи, а за хатами по лівій (східній) стороні позначені під №33 «Сарай плетенный для кузницы», за ним два «Сарая кирпичных» під №34, між сараями «Печь обжигательная» під №35, за цегляним сараєм, на краю тераси, ще один «Сарай плетенный для содержания входящих и использованых пороховых и селитерных бочек» під №37, а далі, за каналом, у лузі стояла, на відстані 40 сажнів, «Мастерская бочарная и столярная» під №36. Перед лазаретом, по лівій стороні вулиці, позначена під №41 «Весьма ветхая кухня для лазарета», навпроти неї, по правій стороні, під 40 значиться «Ситная и решетная мастерская», вона така ж сама за розміром, як «служительские» дерев’яні будинки. Під №38 значиться на плані 1793 року «лазарет о 8 покоях з сеньми», а поряд під №39 позначено будинок «для лекаря и аптеки». Останній будинок значно менший розміром за лазарет, і стояв він торцем до вулиці. Лазарет же стояв у глибині двору, точніше виходив вікнами фасаду на південь до другої вулиці (2) по знайомій нам з купчої 1742 року дорозі від села Локотки до заводу «понад гаєм Чернецьким» (3). На цій широкій (у 15 сажнів) вулиці, довжиною 150 сажнів, нараховуємо 13 хат, більшість з яких (11) були розташовані по правій стороні повністю забудованої вулиці в колишнім гаю Лисачевського до границі заводських земель, що проходила звивистим Новгородським шляхом (4), приблизно там, де стоїть нинішній будинок гуртожитку по вул. Короленка,38. З усіх 11 хат по правій стороні вулиці лише останні 4, перед Новгородським шляхом, дещо більші на плані за розміром та стоять не так щільно, як перші 7 хат (нині будинки №№6,8,10,12,14,16,18 по вул. Короленка). По лівій стороні вулиці нараховуємо від майдану біля лазарету лише дві хати. Отже, ліва сторона вулиці тільки-но почала забудовуватися, і на ній ще можна було розмістити хат з 15 понад самим Чернецьким гаєм до Новгородського шляху (по нинішній будинок №23 по вул. Короленка). Усі хати по обидві сторони вулиці мають на плані 1793 року земельні наділи однакової довжини, у 35 сажнів, такої ж, як і в наділах садиб по Садовій вулиці. За наділами позначений на плані ліс, який, мабуть, був не гіршим, ніж той, що розкинувся нині за будинками вулиць на селищі Куйбишева.

З плану 1793 року дізнаємося, що локотський під’їзд  розгалужувався наприкінці Церковного майдану на дві дороги до села Локотки. Одна йшла прямо через Чернецький гай, друга – понад Чернецьким гаєм. А лазарет (38) був розташований як наприкінці Лазаретної вулиці по прямій дорозі, так і на початку другої  вулиці по дорозі понад Чернецьким гаєм. Локотський під’їзд прокреслений на плані 1793 року дорогою по Церковному майдані, з лівого боку якого був будинок священика (16), а за ним на каналі, під пагорбом тераси, знаходилася лазня (54). З правого боку майдану тягнулися дві казарми (23) та конюшня (32). Далі, за 80 сажнів від Садової вулиці, наприкінці майдану, під’їзд розгалужувався на дві вулиці в локотському напрямку. Перша з них – коротенька (у 90 сажнів) Лазаретна вулиця – йшла прямо повз лазарет, розташований з правої сторони дороги. За лазаретом проходила межа заводських земель, позначена червоним кольором, а за нею – прокреслена жовтим кольором межа земель Гамалївського монастиря. Ця червоно-жовта «граница земель» йде за лазаретом дугою від великого болота заводського ставу, оминаючи, мабуть, якийсь ручай у Чернецькому гаю. Потім границя земель має Т-подібний виступ вліво, у глиб монастирських володінь. Виступ утворився внаслідок придбання заводом у 1771-1780-х роках у локотських козаків незначних ділянок земель посеред Чернецького гаю. Дорога від лазарету йде прямо через Чернецький гай і через 60 сажнів знову дотикається заводських земель Т-подібного виступу (100 сажнів), а далі прямує тим же гаєм (300 сажнів) до Новгородського шляху, точніше до його відтинку (нині вул. Декабристів) на «Глинковскую економическую мельницу». Друга дорога на село Локотки повертала наприкінці Церковного майдану вліво, наближаючись до конюшні (32). Далі вона йшла понад Чернецьким гаєм, з лівого боку, до Новгородського шляху, по якому прокреслена червоним кольором межа заводських земель з лівого боку, а з правого боку – синім кольором, як  межа козацьких земель.

У 1799 році було побудовано «новый лазарет на 39 больных» [14, 32]. Отже, старий лазарет простояв 22 роки (з 1777р.) і, мабуть, був розібраний, а на його місці з’явився новий лазарет. Через 11 років знову побудовано (у 1810 р.) «новый лазарет на 100 кроватей» [14, 49]. Місце для утричі більшої будівлі лазарету було обрано, мабуть, десь неподалік старого лазарету, але ближче до церковного майдану. Розширення лазарету спричинила втричі збільшена Аракчеєвим чисельність людей на заводі. Таким чином  невелика від початку військова лікарня 1777 року стала за 33 минулі роки утричі більшою, тому й звалася вона вже не лазаретом, а «Шостенским госпиталем», як то написано в одному архівному документі 1836 року [7,арк1,2]. Відповідно й вулиця, яка починалася від госпіталю, мала зватися – Госпітальною.

Госпітальна вулиця

На «Плане местности Шостенскаго пороховаго завода» 1843 року позначена нова межа заводських земель на локотському напрямку. Якщо на плані 1793 року межа була одразу за лазаретом, або ж за 170 сажнів від Садової вулиці, то на плані 1843 року вона за 400 сажнів від Садової, тобто посунулася по нинішню вулицю 9-го Січня (Д). Отже, за минулі роки завод встиг прикупити частину Чернецького гаю в Гамаліївського монастиря  разом з озерцем посеред яру (Б), та збудувати за ним два будинки та конюшні нового фурштату на колишньому Т-подібному виступу межі земель. Знайома нам з плану 1793 року пряма дорога від лазарету через Чернецький гай до Новгородського шляху прокреслена на плані 1843 року двома рисками від яру до Галенківського млину. Невеликий яр сполучався з великим болотом біля заводського ставу. Колишня коротенька і вузька Лазаретна вулиця 1793 року з 8 хатами значно поширшала на плані 1843 року за рахунок знесених 4 хат з її лівої сторони, яка відійшла під територію нового Ділового двору з кам’яною будівлею майстерень, збудованою 1843 року [14, 72]. Також, мабуть, були знесені й інші 4 будинки по правій стороні цієї вулички разом з «Ситною та решетною мастерскою», а територія відійшла під збудований в 1837 році для «жительства служащих» кам’яний двоповерховий будинок [83, 79]  (третій кам’яний будинок Шостки,  в ньому знаходився  з 1920 року Народний дім, а з 1935 по 1971 рік – міліція біля другої прохідної заводу на початку вулиці Короленка, нині будівля «КГБ» на території заводу). У 1846 році було ще збудовано для «служащих» ШПЗ кам’яний одноповерховий будинок [83, 79] (п’ятий кам’яний будинок Шостки, простояв до 1970-х років неподалік першого (1837 року) двоповерхового будинку службовців. Отже, територія, де був перший лазарет підпала під забудову кам’яними будинками, а дерев’яна  Лазаретна вулиця щезла. Проте забудувалася друга вулиця з плану 1793 року –Госпітальна (2), яка йшла від госпіталю (А) понад Чернецьким гаєм до виправленого у Глухівську вулицю старого Новгородського шляху (Ж). Перша Лазаретна вулиця перетворилася в заводську дорогу, точніше в галенківську (Г) дорогу, що проходила по границі заводських земель до знайомого з плану 1793 року «Глинковского» млину. Праворуч цієї дороги позначені на плані 1843 року довгі конюшні в великому дворі фурштату (В) (нині на цьому місці дві п’ятиповерхівки та біржа для безробітних, або центр зайнятості, вул. 9-го Січня,3,5,7). За кінним двором на плані прокреслено, від галенківської дороги праворуч, жирну лінію межі тодішніх земель Шостки, якраз по нинішній вулиці 9-го Січня (Д). Межа прокреслена до Новгород-Сіверського шляху (Ж), потім вона повертає вправо і проходить по шляху метрів з триста та повертає знову під прямим кутом, але наліво в сторону тодішнього кладовища і каплиці на ньому (нині Володимирська церква на вулиці Марата). Отже, заводське поселення закінчувалося в 1843 році спочатку з правої (південної) сторони Новгородському шляху, а потім, через триста метрів, з лівої (північної) сторони шляху. На сьогодні можна визначити межу з правої сторони – по паркану між територіями райвиконкому (вул. Карла Маркса,54) та палацом культури імені Карла Маркса (буд.№38). А з лівої сторони межа або ж границя  поселення 1843 року визначається нинішньою вулицею 9-го Січня, де були в 1840-х роках встановлені на Новгородському шляху кам’яні ворота Глухівської (Локотської) застави та збудована хата для караульні при шлагбаумах. Незаселеність з правої сторони шляху пояснюється болотистою місциною, позначеною ще на плані 1793 року (в районі нинішньої вулиці Короленка від перехрестя з вулицею Карла Маркса в сторону залізничного вокзалу). У 1850-х роках завод придбав смугу змішаного  лісу за Локотською заставою шириною в 50 сажнів (100 м) і довжиною 200 сажнів (400 м) під будівництво сучасної лікарні. У 1860 році там запрацював новий кам’яний госпіталь І класу на 150 ліжок з жіночим відділенням [11, 7].   Тоді ж були встановлені на галенківській дорозі дерев’яні Госпітальні ворота Василевської застави та збудована хата караульні при шлагбаумах, якраз на новій межі заводських земель. Таким чином біля госпіталю з’явилися  дві застави – одна зліва (Госпітальна), друга – справа (Глухівська). На фотографії 1860-х років бачимо діючу Глухівську заставу з частоколом, шлагбаумом, вартовою будкою та караульнею з колонами, праворуч воріт. На фотографії 1911 року бачимо Госпітальні ворота без будь яких смугастих ознак застави та вартових біля неї, мабуть, всі ці сторожові функції взяли на себе двоголові орли на її верхівках. Ліворуч воріт проглядається загородь території госпіталю з деревами в глибині. На жаль, обидві застави не збереглися, зберігся тільки 350-річний величний дуб біля колишнього двоповерхового корпусу госпіталю. Кажуть, у дубі знаходили перший притулок душі померлих в госпіталі, перед тим, як відправитися чи то на небо з його верхів’я, чи то в пекло з його коріння. Дуб старішій за пороховий завод майже на століття, і на два століття – за госпіталь. Він є мовчазним свідком наших могутніх сіверських пралісів, які стояли в данину суцільним лісом над річкою Шосткою. Залишки лісу за госпіталем позначені ще на плані Шостенского Порохового Заводу з трьохверстової карти 1863 року. З цього плану бачимо, що границі Шостки такі самі, як і на плані 1843 року, і майже така ж сама мережа заводських вулиць, зрозуміло масштаб карти не дозволив зробити на плані ШПЗ написи назв вулиць. Єдину відмініть в мережі  вулиць становить ледь помітно вимальована на східному краю поселення нова вулиця (Д) або ж провулок від новгород-сіверського шляху до госпіталю по колишній (з плану 1843 року) границі Шостки (нині вулиці 9-го Січня). На плані 1863 року таж сама добре знайома нам зі старіших планів вулиця Госпітальна (2), яка вже мала продовження за перехрестям з Глухівською вулицею городньою дорогою (2-а), без ознак забудови. Дорога долучалася воронізького шляху аж за нинішньою Петухівкою. Незмінність забудови Госпітальної вулиці підтверджує, знайдена кілька років тому, під час ремонту будинку №11 (ЖКВ) по вулиці Короленка, металева табличка з прізвищем власника, якогось графа Потоцького і датою спорудження – 1853 рік (на жаль, табличка десь загубилася). Отже, цей будинок нині має вік у півтори сотні років. За переказом, у ньому було заводоуправління, можливо, якогось з виробництв (заводів) при ШПЗ. Наступний план Шостки 1866 року, що зберігається в заводському музеї, більше деталізований. На ньому позначені, на початку Госпітальної вулиці по лівій стороні, два окремих двори (А та Б), які на плані 1843 року здавалися одним двором. У кожному дворі позначено два будинки. Новіший план «План Шостенскаго пороховаго завода»  (формату А-4), взятий з додатку до книги «Столетие Шостенскаго пороховаго завода» (1871 р.), теж має на початку Госпітальної вулиці два суміжні двори (А та Б) з двома будинками в кожному дворі. У другому дворі, перед будинками, позначено зеленим кольором якісь насадження, а за будинками – блакитне озерце (В). Далі позначено фурштат  з численними, довгими та короткими прямокутниками конюшень (21). Вигляд кінського двору надає нам тогочасна фотографія. На ній бачимо дуже близько, одразу за конюшнею, другий поверх госпіталю. Справді й на плані 1871 року позначки конюшні та госпіталю розділяє дуже вузька, порівняно з іншими вулицями, смуга безіменної вулички (нині вулиця 9-го Січня). Взагалі план 1871 року теж, як і всі попередні плани, не містить написів назв вулиць. Нарешті великий за розміром (1,5х2 метри) «План Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода с поселением Шостки и Капсюльной слободки 1897 года» має всі назви вулиць. На початку Госпітальної вулиці бачимо знайомі з плану 1871 року, ті ж самі, як і на плані 1871 року два двори з більш детальною інформацією забудови. У першому з них позначено три дерев’яні будинки та город. У другому дворі маємо два кам’яні будинки, що значаться в описі до плану 1897 року, перший під №54 –  «Дом 2-х этажный  (бывшего (до 1860 року) Военного Собрания) с двумя офицерскими квартирами», другий під №55 – як «Службы», тобто будинок господарського призначення. Далі за будинками вимальоване довге озеро. Між першим та другим дворами позначено жовтим кольором велику овальну споруду та  доріжки навколо неї. Отже, маємо план, згадуваного старожилами, невеликого Панського саду, де була дерев’яна театральна споруда схожа з Літнім театром. Театр разом зі старим Панським садом звався у народі Ротондою [2;12, 4]. За садом на плані, дещо осторонь лівої сторони  Госпітальної вулиці, розташовані дві садиби з дерев’яними будинками. За ними нараховуємо до Глухівської вулиці 16 доволі великих садиб. Посеред Госпітальної вулиці позначено під №50 дерев’яний будинок з однією офіцерською квартирою. Це і є наш загадковий будинок графа Потоцького (вул. Короленка,11). У ньому, мабуть, мешкав, в старі до революційні роки, офіцер – керівник одного з виробництв (заводів), звідси й бере початок вище згаданий переказ про заводоуправління в цьому будинку. Але як приватний будинок Потоцького став власністю заводу? Відомо з історії, що Микола Потоцький панував у нас ще до Богдана Хмельницького великим коронним гетьманом, ніжинським старостою в 1637-1648 роках. За переказом почутим вчителем Борисом Степановичем Стогнутом, пан Потоцький дуже знущався над локотківцями, примушував їх влітку впрягатися в сані, на які всідався й поганяв тягти Новгородським шляхом по непроїзному навіть для підвід «пісчугану», посипаючи його сіллю (нині вулиця Кірова від вулиці Дзержинського до школи №1). Що мав тут робити пан Потоцький? Якщо не засновувати пороховий завод на річці Крупець, в якомусь кілометрі від так званого будинку Потоцького. Окрім цього будинку вартий розгадки кам’яний будинок теж по лівій (східній) стороні Глухівської вулиці, третій з кінця і позначений на плані 1897 року червоним кольором, без будь-яких приміток стосовно його приналежності заводу, тобто це був приватний будинок  (Короленка, 27, він проіснував до 1999 року, нині – приватний пустир у 100 тисяч доларів ринкової ціни, загороджений бетонним парканом під майбутнє будівництво). Усього  по  лівій стороні Госпітальної вулиці нараховуємо на плані 1897 року 23 будинки (3 – на початку від заводу (кузні), 2 – за Панським садом, 2 – заводських кам’яних біля озерця та 16 до кінця вулиці). По іншій правій (західній) стороні Госпітальної вулиці нараховуємо від заводу до Кривого провулка (нині пров. Енгельса) 14 невеликих та однакових у плані дерев’яних будинків. Далі маємо ще 6 дещо більших садиб та будинків – від провулку до Глухівської вулиці. Разом по правій стороні – 20 будинків. Отже, минулі три десятиліття забудувалася й права сторона Госпітальної вулиці, яку бачимо на фотографії 1911 року.   До речі, автор цієї фотографії Карпов проживав теж по правій стороні Госпітальної вулиці у восьмому  невеличкому будинку.   Цікаво, хто проживав у найбільших будинках Госпітальної вулиці, які на плані 1897 року позначені як кутові з її двох сторін перед перехрестям з Глухівською вулицею.  На фотографії 1913 року гарний кутовий будинок з лівої сторони мав ще й гарний паркан, так би мовити «типовой забор» для садиб заможних шостенців початку ХХ століття. Загалом на Госпітальній вулиці було в 1897 році 43 будинки на всій її довжині від заводу до Глухівської вулиці. Далі, за перехрестям з Глухівською вулицю, дорога з Госпітальної вулиці йшла до залізниці  між городами, минаючи кладовище з правої сторони.  Ніяких будинків по сторонам дороги тоді ще не було, окрім хати сторожа кладовища. Найдовший город був з правої сторони дороги, який належав власнику кутового будинку на Глухівській вулиці (нині кафе «Анні»).   Город тягнуся до межі кладовища, тобто до нинішнього «Міста розваг». Стосовно Госпітального провулку, то на плані 1897 року позначена на ньому вузькоколійка, яка повертала з Глухівської вулиці до заводських котелень. На початку провулку позначено сад по лівій стороні, а за ним – довгі дерев’яні конюшні колишнього фурштату, які значаться в описі плану як склади – магазини заводського майна. На протилежній правій (східній) стороні Госпітального провулку вимальовано червоним та жовтим кольорами будинки та будівлі госпіталю. Кам’яних будинків на самому провулку лише двоє, це приймальня лікарні (нині поліклініка №1) та квартира молодшого лікаря (Д), по цій же правій стороні провулку, але в іншому його кінці на перехресті з Глухівською вулицею (нині Карла Маркса).

1905 рік знаменний для Госпітальної вулиці тим, що на ній увечері 12 грудня (25 за н. ст.) відбувся біля будинку №15 мітинг робітників ШПЗ  [13]. На ньому було проголошено про створення «Союзу робочих Шостенского порохового заводу» («СРШПЗ») та прийнято рішення не допустити вивозу з заводу жодного пуду пороху, що мав піти на придушення революції в імперії – безкрайній тюрмі поневолених Москвою народів (див. історію вулиці Карла Маркса). Учасників революційних подій в Шостці 1905 року бачимо на фотографії 1925 року, зробленій біля двоповерхового Совєта (ревкому)  (Буд. №51/73 по вул.Леніна).

За 1912 рік зберігся план «Пос. Шостка»,  на якому забудова Госпітальної вулиці позначена двома лініями та трьома контурами будинків у першому дворі, навпроти «Делового двора», ще один контур будинку (офіцерські квартири) нанесено на плані далі та ближче до великого і довгого яру, що тягнувся майже до Глухівської вулиці (нинішньої території саду при краєзнавчому музеї). Значно побільшала на плані, порівняно з 1897 роком, територія кладовища, позначеного хрестиками та будівлею з написом «Церков» (Володимирська).  З  фотографії 1913 року бачимо чимало кам’яних надмогильних дорогих пам’ятників, мабуть,  гранітних та мармурових.  На сьогодні дивом збереглися лише двоє уламків чорного граніту та білого мармуру з колишніх пам’ятників, що стояли на могилках похованої поряд подружньої пари Штейнів.  Перший чорний уламок стоїть нині біля західної стіни Володимирської церкви, на ньому викарбуване прізвище Штейн Наталії Іванівни (Милейко), яка народилася 20 жовтня 1839 року, а померла 18 липня 1875 року.  Другий білий уламок стоїть за церквою Різдва Христового з викарбуваним прізвищем Штейна Івана Францевича, який народився 4 січня 1825 року, а помер 14 жовтня 1871 року. Відомо, що полковник Штейн на час своєї смерті у 1871 році займав посаду начальника Шостенського капсульного закладу [18, 131].З усіх дореволюційних поховань на кладовищі старожилам найбільше запам’яталися пагорбки склепів та одна братська могила, «запомнились и похороны – сразу много гробов; хоронили в общую «братскую» могилу [12, 2].  Фотографія 1913 року передає цю трагічну мить громадянської панахиди. Братська могила була там, де на плані 1912 року вказана північна межа кладовища з довгим городом кутової садиби на Глухівській вулиці (нині на цій межі будівля «Міста розваг»).  За переказом, згадана вище садиба на кутку Глухівської вулиці належала якомусь поміщику чи то попу. Також старожили кажуть, що поряд з православним кладовищем, ближче до городньої дороги (нині вул. Короленка), було й нове єврейське кладовище. На іншій правій стороні дороги позначено, якраз навпроти кладовища, контур двору з двома будинками, мабуть, вони поклали початок забудові городньої дороги. Зі спогадів старожилів дізнаємося, що на цій дорозі з’явилася, ще до революції, синагога [3]. З’явилася вона, мабуть, після 1912 року, інакше синагога була б позначена на плані.     1919 року Госпітальна вулиця втратила чимало своїх дерев, з яких у вересні місяці шосткинці утворили барикади, щоби денікінці не змогли дістатися заводського пороху [1].

Вулиця 25 Октября

На початку 1920-х років більшовицька влада перейменувала Госпітальну вулицю на вулицю дня жовтневого перевороту – 25 Октября. Також перейменували й Госпітальний провулок у пам’ять петербурзького «кровавого воскресенья» 9-го Січня 1905 року, хоча і в Шостці, як уже знаємо, був свій кривавий день 13 грудня 1905 року. Найбільші будинки по вулиці Госпітальній були націоналізовані. Вони стали власністю Шосткинського комунгоспу, який розподіляв їх серед бідних мешканців поселення. За переказом, навіть невеликий цегляний будинок №20, в якому мешкали Юрченки теж був націоналізований. Юрченки переїхали в свій інший дерев’яний будинок, збудований на артельних городах.  У націоналізованих офіцерських квартирах двоповерхового будинку, колишнього (до 1860 року) офіцерського зібрання, осторонь вулиці 25 Октября, відкрили Народний Дім або ж Робочий клуб. Маємо чудову фотографію хорового гуртка при Робклубі ШПЗ 1923 року. У ці ж роки колишня городня дорога з синагогою стала зватися вулицею письменника В.Г Короленка (1853-1921). На націоналізованих великих городах вже було чимало  дерев’яних будинків. Найбільше хат розмістилося далі від синагоги за болотом ліворуч по кривій дорозі, що була південною межею городів на плані 1897 року (нині вул. Марата від перехрестя з вулицею Короленка до вулиці Онупрієнка). Приватна забудова велася самозахватом націоналізованих земель, а вже потім узаконювалася на них садиба.

У першу п’ятирічку (1928-1932) розпочалася реконструкція «дев’ятки». До роботи була затребувана молодь, яку оселяли в бараки робітничого селища, утвореного на вулиці 9-го Січня в старих конюшнях кінного двору, що років з тридцять використовувалися як склади («магазини») заводського майна. Суміжний з селищем старий яблуневий сад з надзвичайно смачними яблуками став зватися «Садом строителей». На вході до нього встановили ворота з написом «Сад строителей», за якими розмістили гойдалку, каруселі, неподалік праворуч спорудили літній кінотеатр, а посеред саду розмістили танцмайданчик з естрадою (навісом) для духового оркестру. У вихідні дні в саду грав духовий оркестр, діти ставили спектаклі, а гімнасти – піраміди. Навпроти саду, по правій стороні Глухівської, вулиці відкрили їдальню в довгому дерев’яному будинку.

1929 року розпочали забудову нового кварталу капітальних будинків навпроти «Саду строителей». Перші два цегляні триповерхові будинки звели з лівої сторони вулиці Короленка (нині №35 та №37). З правої сторони вулиці Короленка розбили сад аж до кладовища на всій площі колишніх городів.

У 1931 році по провулку Короленка збудували чотириповерховий будинок (№5). У 1932 році збудували другу чотириповерхівку, але вже по вулиці Короленка («№33). Її новоселами були інженерно-технічні працівники «дев’ятки». У підвалі будинку розмістили  котельню для опалення всього кварталу цегляних будинків. Ще один новий квартал Шостки почав забудовуватися  бараками як друге заводське робітниче селище, так званий 10-й тупик біля залізниці й дещо ліворуч вулиці Короленка.

У 1933 році по провулку Короленка звели будинок №2, а за ним №4. Наступного року збудували будинок №3, на протилежній лівій стороні провулка Короленка. Загалом  за п’ять років «дев’ятка» збудувала за Локотською заставою «дев’ять житлобудинків-гігантів з електроосвітленням і водопроводом, чого не було раніше в Шостці», так розповів заводчанам газетяр Іван Кесюр подорожуючи для них вулицями Шостки в своєму нарисі «Наше місто», опублікованому  у заводській газеті «Шлях робітника» за 15 грудня 1934 року. Також Кесюр згадав про гуртожитки першого робітничого селища на вулиці 9-го Січня, в колишніх конюшнях,  нагадав про діючий клуб у селищі, незабув про лікарню навпроти селища, бо в лікарні відбулася за роки першої п’ятирічки цілковита реконструкція. Були «відкриті кабінети: фізіотерапії, рентгенівський, зуботехнічний, вухо горла-носа тощо». Хоча приміщення лікарні залишалися в 1934 році теж саме дореволюційне, не змінилося воно й зараз у 2012 році.

1935 року запрацювала в Шостці двоповерхова лазня – «банно-пральний комбінат» (Карла Маркса,57). Лазня розташувалася на місці згарища першого Народного Дому Шостки [8;9]. Нова народна лазня з пральнею, за розповідями старожилів, була як за паром, так і  за тісними приміщеннями, значно гірша за стару кам’яну парову баню для робочих та офіцерів порохового заводу, що стоїть і досі над річкою Шосткою, за кілометр по прямій дорозі від вулиці 9-го Січня. Дорогу до старої бані перегородив у 1920-х роках паркан та колючий дріт навколо території заводу. Відтоді вулиця 9-го Січня, яка звалася Лазаретним провулком, зветься старожилами Лазаретним тупиком.

У 1935 році на вулиці 25 Октября розмістили міліцію в дореволюційних офіцерських будинках одно та двоповерховому біля другої прохідної. У останньому діяв з 1920 року Народний Дім, який перебрався 1933 року в новий Палац культури ім. Карла Маркса. Міліція була на першому поверсі, а на другому – тюрма (КПЗ), з гратами на вікнах зі сторони озера. У одноповерховому будинку працював паспортний стіл. Це майже поряд з нинішнім дерев’яним будинком №3, де народився Дмитро Чечулін (1901-1981), майбутній головний архітектор Москви (1945-1949).

1937 року по провулку Короленка збудували на місці колишнього болота (на південний схід від стадіону «Хімік») триповерховий жіночий гуртожиток (№6). А далі, біля другого робітничого селища, збудували двоповерховий чоловічий гуртожиток, прозваний холостяцьким (нині ПТУ-10). По лівій стороні вулиці Короленка, якраз навпроти кладовища, ввели в дію молокозавод  (нині молочна кухня). На правій стороні вулиці, за кладовищем, встановили ларьок для продажу шосткинцям сироватки виробленої на молокозаводі. У 1939 році короленківський квартал замкнув з боку вулиці Карла Маркса сіротинькований чотириповерховий будинок №42, а з боку стадіону від провулку Короленка – червоноцегляний будинок №7. Між ними встигли до війни звести три поверхи будинку №44. Усі ці три будинки належали куйбишевському заводу №53. У першому з них, що постав на місці їдальні, був магазин, прозваний шосткинцями «Сірим» (нині «Оксана+»). А сам будинок й досі зветься старожилами сімнадцятим, по довоєнній загальній нумерації цегляних будинків Шостки. З того часу й «ітеерівський» будинок (№33 по вул. Короленка) шосткинці називають «будинком розстріляних», бо майже всі його мешканці, відповідальні робітники «дев’ятки», зазнали в 1937 році репресій, а родини були виселені з будинку. Кажуть, виселяли також з інших короленківських поверхівок. Загалом у 1937 році було заарештовано на ШЗ№9 109 чоловік, 19 з яких були розстріляні [ ].  З тих років закріпилася  за другим робітничим селищем назва 10 тупик, бо нібито неподалік селища й справді був 10 залізничний тупик з бараками за колючим дротом та вишками повздовж залізниці, як табір НКВС для пересильних по етапу засуджених.

Від початку війни, з липня 1941 року, шосткинська міська лікарня №1 по вулиці 9-го Січня запрацювала як військовий госпіталь. За переказом, померлих від ран червоноармійців ховали десь на території лікарні. З приходом німців було дозволено у вересні 1941 року розмістити в лікарні 165 поранених червоноармійців Після одужання, їх перевозили до Новгород-Сіверського монастиря, що був перетворений німцями в табір для полонених [16, 50].

Заводська вулиця

За німецької окупації вулиця 25 Октября звалася Заводською, а вулиця Короленка залишилася зі строю назвою. За спогадами мешканця першого кутового будинку по правій стороні вулиці Короленка Рафальського Валентина Петровича (1934 р. н.), йому запам’яталося згарище, спаленної німцями синагоги на провулку Короленка, тим, що в ньому він знаходив разом з сусідськими хлопцями, різноманітні кольорові обгорілі «стекляшки». Старожили з провулку Короленка кажуть, у будинку №5 по їхньому провулку проживали у війну мадяри, які улаштували конюшні на першому поверсі. Мадяри сторожували полонених червоноармійців у довоєнному двоповерховому холостяцькому гуртожитку (нині ПТУ-10). Чотириповерховий будинок по провулку Короленка,3 був розбомблений нашими літаками в серпні 1943 року, з тої причини, що в ньому діяла німецька радіостанція.

25 Октября

По звільненню Шостки від німців Заводська вулиця знову стала зватися 25-го Октября. На вулиці запрацювала міліція в тих же самих кам’яних, що й до війни, будинках. У приміщені міліції майже рік перебував відділ СМЕРШу («Смерть шпионам»), який робив «зачистку» Шостки від тих, хто співпрацював з німцями. Таких виявилося кількасот. Усі вони зазнали покарань, зокрема 15 років каторжних робіт дали завідуючій пральні «дев’ятки» більшовичці Парасці Дорошенко за прання німцям кальсонів. СМЕРШ виявив усіх шосткинських повій, яких поголили і відправили на заслання. Мабуть, саме СМЕРШ встановив кількість убитих німцями шосткинців (1198) та мешканців району (871) під час окупації (дані були опубліковані в шосткинській газеті «Зоря» від 2 вересня 1947 року). Начальник СМЕРШу Соснов Олександр Миколайович проживав по вулиці 25 Октября,19. Приміщення Народного суду влаштували навпроти міліції по вулиці Карла Лібкнехта,43. За спогадами старожилів, у 1945 році з КПЗ міліції втекли, перепиливши грати, двоє колишніх офіцерів Черкай та Москаленко, які грабували магазини в Шостці та районі. Начальник міліції застрелився, а злодії кепкували з нього, насміхалися: «Дурень, ми ж йому 25 тисяч ще не повернули за передану нам пилку». Зовсім неподалік міліції, на вулиці Карла Лібкнехта,47, довгий час жив, шанований і досі в Шостці, повоєнний директор «дев’ятки» Готовкін Микола Миколайович (1947-1965). За переказом, десь у цьому трикутнику вулиць (між КПЗ, судом та директорською хатою) виникають якісь загадкові провалля в підземний, обкладений цеглою, хід, що йде в бік заводу. Хто каже, що цей хід проклали козаки від воронізького Замковища (фортеці) до тоді ще свого Гетьманського порохового заводу. Хто каже, що хід йде нібито від Володимирської церкви (по вул. Марата) до церкви Різдва Христового (по вул. Леніна). Ще кажуть, що хід  є доволі широкою печерою, куди злітаються в сумні дати визначних битв війн душі вбитих шосткинським порохом людей (мабуть, вони дивляться воєнні фільми зняті на шосткинський кіноплівці). Гадають, чи не над цим ходом-печерою зависає в небі над Шосткою бліда смуга, яка помітна тільки з високого правого берега Десни, а якщо поглянути на неї з космосу, то можна визначити контури підземного ходу.

Вулиця Молотова

19 листопада 1948 року відбулося засідання Шосткинського міськвиконкому депутатів трудящих під головуванням Іванова Юрія Яковича – «председателя исполкома горсовета депутатов трудящихся» (1945-1951). На засіданні  було прийнято рішення №202 про перейменування вулиці 25 Октября у вулицю Молотова – «в связи с поступившими просьбами от многих трудящихся и организаций города о переименовании улиц и присвоении наиболее благоустореным улицам имен деятелей партии, руководителей правительства и лучших людей нашей страны» [5,арк.430]. Дійсно вулиця Молотова, яка перетинала вулицю Сталіна на місці дореволюційних Артельних городів, між вулицями Садовою та Депутатською, зовсім не мала ніякого благоустрою. Вона й до цього часу його не має, бо стала зватися, за тим же 202 рішенням виконкому, вулицею Бєлінського. Молотов, як відомо був 1930-х роках представником Сталіна в Україні. Ще до перейменування вулиці 25 Октября у вулицю Молотова, її постійно посипали жужелицею з котелень заводу, хоча влітку машини знову перетворювали жужелицю в чорну пилюку, яку ганяв вітер між хатами. Можливо, з цієї причини перевели в інше місце дитячу туберкульозну лікарню (санаторій), що була в довоєнній дитячій лікарні на перехресті з вулицею Карла Маркса в дерев’яному будинку №31. За спогадами дітей війни з Госпітальної вулиці, батьки забороняли проходити їм по лівій стороні вулиці повз лікарню, щоби «тубики» бува не плюнули, не заразили їх чахоткою. У звільненому приміщені лікарні розмістили клуб піонерів, міськком комсомолу, а потім відділ запису актів громадського стану – ЗАГСу (нині на місці ЗАГСу, біля музею, стоять танки).старожили, які розписувалися у цьому ЗАГСі запам’ятали його дуже «гибкую» підлогу, що прогиналася і скрипіла під їхньою молодою ходою. На плані вулиці Молотова 1956 року позначено синім кольором перший будинок від перехрестя з вулицею Карла Маркса з написом «больн.». За лікарнею намальовані на плані посеред саду два контури майбутніх будівель – міськкому компартії та гаража при ньому. Вони були збудовані 1957 року. На фотографії «горком» виглядає солідною адміністративною будівлею, такою він залишається й зараз, як краєзнавчий музей, з тим же самим гербом вже неіснуючої держави на сірому сумному фасаді. Третій будинок від лікарні позначений коричневим кольором як кам’яний. Цей будинок був позначений таким же кам’яним ще на плані поселення Шостки 1897 року. За споминами старожилів будинок належав у 1950-х роках міськкомунгоспу. Наприкінці правої сторони вулиці Молотова позначені коричневим кольором ще два кам’яні будинки. Крайній з них відповідає плану 1897 року як будинок «служб», тобто призначений для господарчих потреб. За ним стояв двоповерховий будинок, на жаль, не позначений на плані 1956 року, бо це була територія приналежна заводу, де знаходилася міліція. З лівої сторони вулиці Молотова позначено ще два кам’яних будинки, які на плані 1897 року були ще приватними дерев’яними, а цегляними стали, більше за все, напередодні революції про що свідчить характерна кладка зводів надвіконня цих будинків (нині №20 та №28). У цілому ж забудова вулиці Молотова 1950-х років залишилася такою, як була до революції, таж сама кількість будинків, як по правій стороні – 16, так і по лівій – 20. Проте докорінних змін щодо забудови зазнала колишня городня дорога від перехрестя Госпітальної вулиці з Глухівською вулицею до кладовища. На плані 1956 року вона значиться вже як брукована вулиця Короленка, хоча зовсім недавно в 1952 році вона була малопридатною для автомобільного руху, а під час дощів вона перетворювалася на «непролазне багно» («Зоря» 21.11 1952). За спогадами старожилів, у першому будинку по вулиці Короленка (нині будинок №33) був спортивний магазин «Динамо». Магазин з’явився на початку 1950-х років у кімнатах колишньої  (до 1937 року) квартирі головного бухгалтера 3-го виробництва «дев’ятки» Петренка Прокопія Яковича. У незабутньому «Динамо» продавали мисливські гвинтівки, «воздушки», велосипеди, мотоцикли, автомашини «Побєди» та перші «Волги», зрозуміло, автомобілів ніхто в магазині не бачив, вони проходили по списку, складеному поряд в «горкоме». Завжди дефіцитом на розхват у «Динамо» продавали надзвичайно популярні серед дітей міста кінця 1950-х років дешеві резинові китайські кеди з риб’ячої шкіри замість тканини. Не дефіцитом були в магазині різноманітні іграшки для дітей, починаючи від маленьких блискучих кортиків і закінчуючи великою та дуже дорогою дитячою залізницею. Далі за «Динамо» по вулиці Короленка,9 знаходилися лікарські кабінети дитячої поліклініки, зокрема стоматологічний [4] (нині молочна кухня вул. Короленка,45). На плані 1956 року позначено перед поліклінікою руїну якогось довоєнного будинку. До речі, на плані вже немає позначки руїни чотириповерхового будинку №3 по провулку Короленка, бо його відновили в 1953 році й заселили кращими робітниками «дев’ятки». Немає на плані й ресторану «Чайка» (нині «Місто розваг», вул.Короленка,48). Просторий, наче цех, ресторан «Чайка» збудували 1957 року на місці довоєнного ларьку молокозаводу, одразу за хатою Дубини (нині вул.Короленка,46). Цей другий в Шостці ресторан «Чайка» при розбитій дорозі на залізничну станцію виявився мало відвідуваним, неприбутковим, тому з 1960 року став  чайною №1 «Чайка». У ній зранку до ночі продавали у необмеженій кількості «40 градусний чай з оселедцями» [19]. У 1965 році чайна перейшла з чаю на кофе, тобто за ініціативи комсомолки С.Кушнірової  чайна «Чайка» стала молодіжним кафе «с чудесным названим «Юность» [20]. Три місяці з квітня по липень тривала реконструкція закладу за участю комсомольської молоді Шостки. Уже на початку липня 1965 року було урочисто відкрито молодіжне кафе «Юность» на 100 місць в « зале, оформленном в современном стиле, со вкусом»  [21]. Кафе працювало удень як їдальня, з дешевими і смачними обідами, а увечері комсомольці проводили там захоплюючі «диспуты, устраивали интересные встречи». Комсомольців у «Юносте» обслуговувала молодіжна бригада робітників «Общепита» на чолі з завідуючою Яною Гурською.  Відтепер все йшло так, як задумала Кушнірова – щовечора комсомольці за чашкою кофе «в задушевной беседе говорили о своїх молодежных делах, мечтали (о комунизме), спорили, танцевали». Попервах навіть керівник оркестру ПК Карла Маркса Олексій Хібарний зіграв в кафе пару раз зі своїми музикантами безкоштовно, а потім грати на дурняк відмовився. Згодом, за рік-два, кафе знову перейшло з кофе на гарячий чай та холодне пиво. Таким чином відновилося в затишному місці парку Карла Маркса улюблене «пристанище для пяниц» під чудовою для них назвою чайхани «Чайка» [22]. Чайхана була головним постачальником клієнтів медвитверезника. Старожили кажуть, що п’яниці зробили своїм туалетом по відливу пиву занехаяний закуток за братською могилою, що була поряд в п’ятьох метрах з чайною, в бік Володимирської церкви. Могилу якимось дивом не розрівняли під час утворення на початку 1950-х років алей парку Карла Маркса на місці міського кладовища. Кажуть, що в ній були поховані забиті в березні 1918 року, більшовицьким загоном Ремньова, робітники повсталого порохового заводу, за те що не дозволили червоним пограбувати  та вивезти цінне заводське обладнання на Москву. Саме з цієї могили 4 листопада 1967 року було викопано останки 14 людей та урочисто поховано біля вогню Вічної слави по вулиці Карла Маркса, як загиблих червоноармійців у бою з денікінцями під селом Локотками вересневої ночі 1919 року [23]. (див. вул Леніна, 1967 рік)

З кінця 1950-х років «дев’ятка» першою в місті запровадила типову серію «суперекономних» хрущовок, що мали нагадувати новоселам своєю тісною жилою кубатурою заводські бараки. У 1959 році по вулиці Короленка заселили першу триповерхову «хрущовку» (нині №39), збудовану трошки далі місця колишнього розташування синагоги. Такі ж самі три хрущовки з’явилися на вулиця 9-го Січня – на місці чайної та її двору. Мабуть, про ці будинки висловилися в заводській газеті самі робітники «дев’ятки», які довго очікували своєї черги на капітальне житло, а коли його отримали, то побачили, що будинки не тільки зовні «непривабливі на вигляд, та й всередині не дуже зручні – вузенькі коридори…» ( «Будувати краще» // За доблесну працю, №13 від 22.03.1963). Подібні хрущовки  мали бути й на вулиці Молотова, від вулиці Карла Макса до заводу, навіть попередили мешканців дерев’яних будинків про переселення, потім передумали й проголосили вулицю недоторканою, поки вона не перетвориться в призаводську безлюдну зелено-санітарну зону.

Вулиця Короленка

У вересні 1957 року всі міста та села СРСР змінювали назви своїх вулиць відповідно до Указу Президіуму Верховного Совєта  від 11 вересня «Об упорядочении дела о присвоении имен государственных и общественых деятелей административным единицам, населеннім пунктам, предприятиям, учреждениям, организациям и др.». Уже 23 вересня відбулося засідання Шосткинського міськвиконкому депутатів трудящих під головуванням Куциря Павла Савича – «председателя исполкома горсовета депутатов трудящихся» (1957-1961). На засіданні  було прийнято рішення №22 про перейменування вулиці сталініста Молотова в вулицю Короленка [6,арк.21]. Отже, в один вересневий день вулицю Короленка подовжилася аж до другої заводської прохідної. Звідти мала розпочинатися нова нумерація будинків великої вулиці Короленка. Якщо раніше нумерація вулиці Молотова (дореволюційної Госпітальної) починалася від вулиці Карла Маркса (дореволюційної Глухівської), то тепер навпаки – нумерація починалася від заводу. Відповідно й права (східна) сторона вулиці стала лівою, а ліва – правою стороною  вулиці. Невдовзі на кутовому будинку №4 , біля другої прохідної, прикріпили табличку з «нержавейки» з увіковічення пам’яті «великорусского списателя В.Г. Короленка», яка й збереглася донині. Після перейменування стара довоєнна частина вулиці Короленка зберегла ту ж саму парну та непарну нумерацію сторін вулиці, але будинки отримали більші числа, зокрема будинок №1 став будинком №33. По цій лівій стороні переважно й велася в 1960-х роках забудова вулиці Короленка від 39 будинку до залізниці такими ж невиразними шосткинськими хрущівками в три поверхи з червоної, потім з білої, цегли. Заодно була відновлена в 1962 році двоповерхова руїна біля колишньої (до 1959 року) дитячої поліклініки. Їй добудували третій поверх ї заселили державними службовцями (Короленка,43). 1968 року порушили мораторій на забудову колишньої Госпітальної вулиці. Були знесені чотири дерев’яні будинки №№ 38,40,42,44, а на їх місці збудовано п’ятиповерховий гуртожиток на 100 кімнат для 400 дівчат «дев’ятки» (Короленка,38). Гуртожиток мав червоний куток з портретом Леніна, читальний зал з пересувною бібліотекою, буфет-їдальню, медпункт, гарячий душ, приміщення для прання білизни та її сушки, також кухні з газовими плитами. 1970 року збудували ще один такий же самий гуртожиток, але для хлопців «дев’ятки», наприкінці вулиці Короленка №58. Далі за гуртожитком збудували на кутку з Привокзальною вулицею сучасну автостанцію, яка запрацювала в 1974 році.

У 1970 році на улиці Короленка,19-а запрацювала контора Міськгазу в новому будинку на городах вище озерця. Штучний вузький проїзд до Міськгазу утворили між садибами 17-го та 19-го будинків. Старожили вулиці Короленка, пригадують, що в будинку №19, у шостій квартирі, точніше в окремому маленькому будинку, де до революції проживала прислуга,  народився 1945 року Рачек Юрій Вікторович, якого вони чотири рази обирали депутатом міськради.

У 1971 році міліція перебралася з вулиці Короленка в нове приміщення по вулиці Карла Маркса,67. Старий двоповерховий будинок міліції відійшов під територію заводу, де він значиться на балансі як «будівля КГБ». Нині будинок ледь проглядається в хащах ліворуч водонапірної башти за козловим краном та колючим дротом паркану заводу «Зірка» з боку автогаражів. Інший одноповерховий будинок міліції розібрали, незважаючи на його міцні та товсті, більше метра, стіни, а територію додали до заводу, що по цей бік пограничної смуги. На деякий час залишився стояти на вулиці Короленка ларьок, що був перед входом до міліції. У новий сусідній з міліцією будинок №65 по вулиці Карла Маркса перебрався й міський суд.

На початку 1970-х років було збудовано перші гаражі по вулиці 9-го Січня на місці бараків першого робітничого селища (дореволюційного кінного двору). За спогадами автолюбителів, перший гараж з опаленням від «дев’ятки» збудував Герой соціалістичної праці Гнівуш. 1980 року на місці останніх конюшень-бараків, звели п’ятиповерховий крупнопанельний будинок №5, а наступного року заводчани заселили цегляний п’ятиповерховий будинок №3. У 1982 році ввели в дію двоповерховий будинок №7 для потреб ідеологічної просвіти міськкому КПРС. З 2001 року в ньому розташувався затишний центр зайнятості (біржа для безробітних), а неподалік стоїть руїною двоповерхова будівля госпіталю 1860 року, що колись дав назву провулку.

Посилання

1. Антощенко Н.П. Шостка: взгяд в прошлое // Советское Полесье, Шостка. – 2004. – 3 вересня.
2. Верижникова И. А я помню город таким // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 10 сентября.
3. Верижникова И. Таким я помню наш город // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 14 ноября.
4. Григор’ян М.В. Розвиток педіатріїї в місті Шостка // Спадщина Сіверщини. Збірник історико-краєзнавчих праць. – Шостка 2010.
5. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.30.
6. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.124.
7. Державний архів Чернігівської області, Ф. 128, оп.1, спр.4235.
8. Кукарєшніков Д. Наша народна культура // Зоря, Шостка. – 1962. – 25 грудня.
9. Кукарешников Д. Народный дом в Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1966. –   18 марта.
10. Лазаревський А. План Шостенскому артиллерийскому пороховому заводу // Киевская старина. – 1890. – №4.
11. Оглоблін О. Архів Шостенського порохового заводу // Архівна справа. – 1930. – Кн.№1.
12. Приходько А.И. Вопоминания // Рукопись, Шостка. – 1990.
13. Стогнут Б. Ткаченко Григорий Иванович //  Советское Полесье, Шостка. -1980. – 21 марта
14. Столетие Шостенского порохового завода. (1771-1871).  – Санкт-Петербург : тип. Майкова, 1871.
15. Центральний державний історичний архів України у м.Києві. – Ф.580. – Оп.1. – Спр.2082.
16. Шосткинщина в период Великой Отечественной войны 1941-1945 г.г. // Сборник документов и материалов. ­– Шостка, 1995.
17. Sumu.ua. / artcles / communitu // 68635
18. Адрес-календарь. Общая розпись начальстующих и прочих должостных лиц по  всем управлениям в Российской империи на 1871 год. – СПб., ч.1.
19. Маяк Комунізму, Кролевець. – 1964. – 8 грудня.
20. Кушнирова С. У нас будет молодежное кафе //  Советское Полесье, Шостка. -1965. – 16 апреля.
21. Стункин М. Молодежное кафе «Юность» Советское Полесье, Шостка. -1965. – 10 июля.
22. Советское Полесье, Шостка. -1968. – 22 марта.
23. Пустовойтов В. Трудящиеся Шостки в борьбе за установление власти Советов // Советское Полесье, Шостка. – 1987. – 27 октября.

Воронізький приїзд – вулиця Садова

1669-1832

Місто Шостка веде відлік своєї історії з 1670-х років, коли локотський козак Воронізької сотні Степан Бугай «устроил около Локотков» декілька млинів на річці Шостці, один з яких в 1739 році був переданий для «устройства порохового завода». Так нам підказує історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902) [2, 350]. Перший свій млин Бугай збудував у 1676 році з дозволу гетьмана Самойловича за селом Локотками «гоней три» (за три-чотири сотні метрів від села) [2, 344]. Село тоді мало усього 20-30 козацьких хат, розташованих з обох берегів річки Локотки. А млин був на річці Шостці там, де нині стоїть залізобетонний місток через річку Шостку, за яким праворуч на провулку Чехова знаходиться так звана Богаєщина, колишній Богаевський хутір прямих нащадків локотського козака Воронізької сотні Степана Бугая. Млин козака Бугая був уже не першим млином на річці Шостці. Ще в жалуваній грамоті московського царя Олексія Михайловича 1669 року на маєтності Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря значаться Богданівські млини на річці Шостці, які приналежали монастирській Преображенській слободі (нині село Ображіївка) [19, 340]. Виходить, новгород-сіверські ченці випередили локотківського козака Бугая в побудові млинів на річці Шостці. Монастирська Преображенська слобода була заснована у 1669 році «в грунте Ивотском», що приналежав здавен «по древнему» Новгород-Сіверському Спасо-Преораженському монастирю [2, 349]. Новозаснованої  «слободы грунт» межував, як визначено в «осадном» листі 1669 року архієпископа Лазаря Барановича, з землями локотських козаків «от урочища зверху Крупца до Локотковского пруда» Зрозуміло, на Локотківському ставку мав бути монастирський млин, точніше один з тих двох, які названі у вище згаданій жалуваній грамоті 1669 року «Богдановскими». У іншому документі, універсалі гетьмана Івана Самойловича від 13 серпня 1673 року, значаться за Преображенською слободою ті ж самі два млини, але один названо «Богдановским», а другий «Локотковским» [5, 22]. Де ж був цей Локотківський млин?  Там де виник в пізніше, у ХІХ столітті, хутір Лазарівка, чи там де виник в 1739 році шостенський пороховий завод. Перші дані про хутір Лазарівку та млин зі ставом біля нього млин маємо лише з карти Чернігівської губернії 1820 року. У інших давніших документах, зокрема в «Описі Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 років» хутір Лазарівка не значиться [20]. Залишається шукати аргументи щодо шостенської версії Локотківського млину. За осадчим листом 1669 року локотський став знаходився десь на межі козацьких локотківських земель з монастирськими (ображіївськими). Як правило, межі земель проходили по старим дорогам та неподалік їх. За московської доби (1503-1618) всі три наші найстаріші сіверські путі від Новгород-Сіверська на Путивль, Севськ та Рильськ перетинали Десну Путимським перевозом, біля нинішнього села Пирогівка [1, 44]. Далі вони йшли лівим берегом Шостки «Большою Путимскою дорогою». Першою з них відгалужувалася вліво «Новгородська стара дорога» на Севськ (Москву), яка перетинала річку Шостку і проходила далі на села Усок, Кояковичі (Ямпіль). «Велика Рильська дорога» відгалужувалася на Рильськ у Глухові. За поляків (1618-1648), а потім за козаків, стара дорога на Севськ призабулася і не згадується в «осадному листі» Лазаря Барановича 1669 року. Хоча саме севська дорога мала перетинати Шостку нашим природним перевалом води – твердим піщаним бродом схожим на той брід, що існує донині, за півкілометра від заводської греблі, біля стариці криничного ручаю, що живився доволі потужними джерелами, на жаль, замуленими зливневими водами наприкінці 1970-х років. На лівобережній терасі, що зависає над криницею, мало бути у ХVІІ столітті, якщо не давніше, якесь поселення в хату – дві неподалік природного озера, вище броду. Більшу заселеність не дозволяли «убогі грунти» по берегах, що зійшлися гаями впритул до річки Шостки, залишивши під заплаву метрів з триста піщаного лугу, де й була збудована монахами, на місці броду по севській дорозі, перша гребля та млин, а потім ще й козак Бугай подовжив греблю й збудував поряд свій «мельничный амбар», своє мукомельне коло та викупив у монастиря «млин Локотковский». Виходить, Шостка виникла на місці монастирського млина, який, можливо, став мельничим млином козака Бугая. В усякому разі в 1701 році «млин на реці Шостці стоячий» мав вже три мукомельні кола і був викуплений воронізькими міщанами, за дозвільним  універсалом гетьмана Мазепи, разом «з гаем, сіножатю и иними до его приналежностями» у «Пелагей Демчихи мелничий Локотковской…до ратуша належних потреб» [13, 378]. Власниця млину Демчиха, можливо, була якоюсь родичкою Степана Бугая. Нові власники воронізькі міщани, зрозуміло, мололи на шостенському млині зерно на борошно, а не якусь «селітру та деревне вугілля», як-то розповіли в Шосткинському державному краєзнавчому музеї» журналістам газети «Сіверський край» у січні 2007 року [21]. За версією науковців музею «в 1708 році Петро І, зупинившись в недалекому Вороніжі, дізнався про такий незвичний промисел (перемелювати селітру та деревне вугілля на млину, побудованому ще в 1676 році (?) на річці Шостці локотським козаком Степаном Бугаєм) і звелів відкрити приймальний пункт, де заготовляли селітру для порохових заводів» [21].

Мабуть, науковці музею підтримують глибоку думку краєзнавця  Стогнута Б.С. (1918-2000) висловлену в статі «В глубь веков»: «Пребывая в наших краях в 1708 году, Петр I приказал на реке Шостке построить приемный пункт селитры, которой был богат наш край» [22]. Де та калійна селітра на наших злиденних пісках? Її значно більше мало бути в заможному козацькому селі Погребки, де перебував Петро І у жовтні 1708 року або ж у Батурині, де побував з наказу царя князь Меншиков? Там все-таки було більше худоби, більше перегною, попелу щойно спалених москалями хат.

Оригінальну тезу щодо появи приймального пункту селітри посеред дрімучого локотського лісу ввела вперше в історію краю брошура «Шостка» харківського видавництва «Прапор» [99]. Вона з’явилася  у 1970 році в нашому 60 тисячному місті «непревзойденым» й досі накладом у 15 тисяч примірників, тобто по одній книжині в кожну шосткинську родину. Брошуру підготовив авторський колектив партійних краєзнавців з вісьмох осіб на чолі з секретарем міському компартії В.Ф. Пустовойтовим (Большаков Г.М., Бугримов В.Л., Іванов Ю.Я., Лещенко М.А., Мірошниченко М.В., Стогнут Б.С., Сушко Л.А.) [173]. Ось у цій брошурі вперше було поєднано історію Шостки з імператором Петром І: «В начале ХVIII столетия правительство Петра І открыло в Шостке специальный пункт по приему селитры. Указ сената от 19 июня 1711 года предлагал губернаторам обьявлять «по всем городам, чтобы явились подрядчики, всяких чинов люди в сенат и уговоры свои записали, кто сможет изготовлять порох». При цьому автори покликалися на працю А.Г. Слюсарського “Социально-экономическое развитие Слобожанщины” 1964 року видання. Справді, на 283 сторінці книги написано: “…правительство Петра I устроило приемные пункты селитры в Павловске, Усерде, Шостке и других местах” [169, 283]. Як бачимо, тут Шостка згадується як звичайний, а не якийсь “специальный”, надзвичайний пункт з прийому селітри. Професор Слюсарський, у свою чергу, посилається на Сенатський указ №2528 та на один з 20 документів «Справи за поданням Ізюмського полка полковника Михайла Захаржевського з товаришами про надання наказів на побудову в Воронезькій губернії заводів і пошуку селітрової руди та ін.» (1716 р.). Справа зберігається у фонді 1638 (колишній фонд 407) Центрального державного історичного архіву України в Києві. На вказаних Слюсарським аркушах 19–20 з документу від 8 серпня 1716 року «Донесення на ім’я губернатора Воронезької губернії Апраксіна Ф.М.» міститься «челобитная» Захаржевського про надання йому «повелительного указу» на заснування в зручних місцях губернії селітряних заводів, а також «приготовленую селитру в Павловске принимать». Відповіддю на прохання Захаржевського є документ від 23 серпня 1716 року – «Розпорядження віце-губернатора Количова С.А.», де йдеться про «приумножение», згідно з наказом Петра І, селітряних заводів на терені Воронезької губернії та приймання виготовленої селітри “в Павловске что на Осерде или в другие места в магазин принимали” (арк. 23). 

У жодному з 20 документів Шостка не згадується, і це зрозуміло, адже справа стосується тільки слобожанських полків. Очевидно, харківський професор вважав, що одним з “других мест”, де можуть приймати селітру, мали бути Усерд та якась Шостка – в усякому разі не наша: у 1716 році її ще не існувало. Уявімо собі пункт прийому посеред лісу над річкою Шосткою. У кого він мав приймати селітру? Мабуть, у зайців та лисиць. Тільки після побудови в 1739 році в гаю біля млина Шостенського порохового заводу Шостка стане таким приймальними пунктом, точніше, біля старого млина козака Бугая з’явиться селітряний магазин – “пункт прийому селітри”. Узагалі дивно, як Шостка, що знаходилася на території Гетьманщини, могла потрапила до книги Слюсарського, який писав про соціально-економічний розвиток Слобожанщини. Можливо, на Слобожанщині була своя Шостка – зі своїм пунктом прийому селітри, заснованим за вказівкою уряду Петра І?

Стосовно «Указа сената от 19 июня 1711 года», наведеного авторським колективом у брошурі про Шостку, то відзначимо, що немає ані слова про Шостку в жодному з наявних 152 указів Сенату («правительства Петра І») за 1711 рік, навіть у двох спеціалізованих «селітряних» указах: від 19 червня (№2379) «О вызозе подрядчиков для делания пороху и о привозе селитры для продажи в Москве» та від 20 червня (№2381) «О запрещении промышленникам продавать селитру в посторонние руки, кроме пороховых подрядчиков» [143, 700-702]. З указів зрозуміло, що єдиним місцем прийому селітри «из Малороссійских городов» була в 1711 році Москва, і всі підрядники-селітровари були зобов’язані постачати заготовлену селітру на її порохові заводи.

Лише згадку про “приймальні пункти селітри”, що були відкриті в нашій місцевості ще на початку XVІІ століття, тобто за царя Михайла і задовго до появи Петра І на Десні, зустрічаємо у сумському томі “Історії міст і сіл УРСР” 1973 року видання. На жаль, у нарисі не вказано, хто відкривав ці пункти, тільки натяки, що вони мали бути десь на річці Шостці біля млинів, збудованих козацькою старшиною для того, щоби молоти “зерно, а також селітру й вугілля для виробництва пороху”. Селітру виробляли тоді кустарним способом у навколишніх селах, зокрема в “селищі Локотки, що є частиною сучасної Шостки” [168, 596, 597]. Проте транспортування селітри до порохових заводів коштувало дорого, тому її здавали на приймальні пункти, такі собі селітряні заготконтори. У другому виданні – “Истории городов и сел” 1980 року конкретизовано, що “селитру и уголь отсюда (з села Локотки – В.К.) доставляли в Москву и Петербург в частные пороховые заводы, что обусловливало значительное удорожание пороха. В начале XVIII в. по указанию Петра І в этом районе был открыт пункт по приему селитры” [29, 582, 583]. Де саме біля Локотків функціонував цей пункт, автори статті з історії Шостки М.В. Мірошниченко, І.Ф. Мозговий та В.Ф. Пустовойтов не вказали і не надали посилання на джерело інформації, хоча ще в їхньому рукописі 1970 року згадано книгу професора Слюсарського [174, 3].

У 1991 році заводчани у виданні “Завод и его люди” зазначили і рік заснування, і місце розташування пункту з прийому селітри: “В 1711 году Правительство Петра І организовало в Шостке приемный пункт селитры” [24, 6].

У 2004 році з’явився в Інтернеті «Офіційний сайт Шосткинського краєзнавчого музею» (архівна версія http://shostkamuseum.org.ua) з розділом «Історичні нариси», зокрема: “Історія міста. Виникнення та розвиток порохового виробництва на р. Шостка”. У цьому нарисі читаємо:“В 1711 р. уряд Петра I організував на р.Шостці приймальний пункт селітри. Є відомості, що порох робили при хуторі Шкірманівськім (Глухівського уїзду) на р. Ускє, неподалік від виникнувшого пізніше Шосткинського порохового заводу”. На жаль, автори статті Артем Серенок та Любов Войстрик й досі не вказали казкові джерела цієї інформації. Мабуть, це вони розповідали журналістам газети «Сіверський край» у січні 2007 року байки про селітру та Петра І.

У 2007 році авторка брошури «Шостка. Страницы истории» запропонувала читачам не  1711, а 1713 рік введення в експлуатацію шосткинського приймального пункту, посилаючись на сенатський указ, за яким “на реке  Шостке был создан пункт по приему селитры” [142, 6]. Авторка скористалася інформацією зі згаданого вище видання “Столетие Шостенскаго пороховаго завода (1771–1871)” [83]. Але на 5-й сторінці столітньої книжки йдеться про указ Сенату від 8 серпня 1713 року “О делании селитры в Малороссии, о привозе оной на продажу в Москву и непропуске за границу” (№ 2705) [144, 49-50]. Він дуже коротенький: “В Малороссийских городах всяких чинов людям селитренные заводы размножить, и селитру велеть варить без остановки, чтоб селитры было в выварке многое число; а ту селитру покупать у них всяких чинов людям повольною ценою, и купя, привозить к Москве, а опричь Москвы, в иные города и за рубеж с тою селитрою отнюдь никого не пропускать: и для того в пристойных местах поставить заставы крепкия, чтоб с тою селитрою, опричь Москвы, ни каким способом никуды ни в которые городы за рубеж никто проехать не мог”. Як бачимо, про “создание” якихось пунктів з прийому селітри в ньому не йдеться взагалі.

Заводчани, маючи вже три книги, де згадується шосткинський пункт з прийому селітри, вирішили  увічнити ім’я “засновника” – царя Петра І – у своєму музеї. Вони викарбували на чорній дошці переказ указу Сенату від 8 серпня 1713 року про “размножение селитряных заводов в Малороссии”, до якого додали вигаданий висновок, що саме за цим указом “на реке Шостке был открыт пункт приема селитры”.  Цю дерев’яну меморіальну дошку встановили в заводському музеї і для достовірності розмістили на ній страхітливу фігуру Петра І, яка твердо стоїть на землі багатою селітрою та тримає кулаки,  щоби шосткинці не забували, що вони історично є «пороховщиками» заводу, який виник на місці заснованого Петром І селітряного пункту.

Тож спитайте нині у будь-якого робітника заводу “Зірка”, хто заснував пороховий завод, Шостку, і отримаєте відповідь подібну до тієї, яку отримав журналіст “Киевского вестника” 18 листопада 2008 року: “Петро І був у Шостці проїздом і за його вказівкою водяний млин віддали “для устройства порохового завода”. Чи був, чи не був селітряний пункт, мало кого цікавить, головне, що 1708 року був Петро І, який перевернув історію Шостки в головах деяких шосткинських «краеведов» догори ногами.

Також прочитайте краєзнавчий буклет «Шостка», що останнім часом з’явився в місті без вказівки накладу, авторства та року його друку сумським видавничим будинком «Еллада». У буклеті зокрема написано, що «Свого часу місцевість (Шостка та район – В.К.) славилася покладами селітри, з якої селяни виробляли на продаж порох. Це привернуло увагу Петра І, і він, побувавши у краї у 1708 році, наказав відкрити пункт збору селітри». Буклет містить чимало кольорових фотографій сучасної Шостки, а на обкладинці маємо пам’ятник шосткинської «Мать-родины» – міфічної дочки Петра І – Шостки, зробленої нібито не з бетону, а з натрієвої селітри.  То ж чи варто мені одноразово згадувати про якийсь хибний шосткинський пункт прийому селітри, якщо Петро І ще й досі щодня масово через всілякі новітні розмальовані буклети, яскраві сайти в Інтернеті, зокрема й Шосткинського міського краєзнавчого музею, вкладається в голови шосткинців як засновник Шостки? Найбільше в цьому докладає комунальна телерадіокомпанія “Акцент”, яка безупинно майже кожного дня прокручує пісні зі словами любові й вітання до Шостки та з приспівами про Великого імператора Петра як засновника міста у одній з пісень та щирими бажаннями процвітання Шостки «від Петра і до сьогодення» у другій. Насправді Петро І заснував лише два процвітаючі казенні порохові заводи на річках Охті та Сестрі під Петербургом. Взагалі, за царювання Петра І (1682–1725) діяло 8 порохових заводів, тобто крім двох казенних було ще шість приватних – і всі під Москвою на річці Клязьмі. Тож, на річці Шостці ніякого порохового заводу за царювання Петра не було.

Проте повернемося до нашого млину на річці Шостці, яким Воронізька ратуша користувалася майже чотири десятиліття (з 1701 по 1739 роки), маючи до нього свою пряму дорогу, що перетинала Новгородський (Путивльський) шлях і йшла півтори версти під’їздом до млина по старій севській дорозі. Нова севська дорога від Вороніжу на Ямпіль вже проходила через Гамаліївську слобідку, що була заснована наприкінці ХVІІ століття генеральним осавулом Андрієм Гамалією.

У 1739 році «ратушний» млин був узятий у Воронізької сотні управляючим «Гетьманським урядом» генерал-майором Іваном Шиповим на військові потреби виробництва пороху для всієї Гетьманщини [14, 658]. У цей час ще тривала вкрай виснажлива для України війна Російської імперії з Туреччиною (1735-1739). Імператриця Анна Іоанівна (1730-1740) своїм указом від 21 травня 1739 року дозволила козакам виробляти порох «на заведенных вновь в Украйні пороховых заводах» [14, 194]. На виконання указу імператриці генерал-майор Шипов негайно віднайшов під новий пороховий завод «место и мельницу в Ніжинском малороссійском полку: на речке Шостке», де й вирішив збудувати, доволі швидко у серпні 1739 року, «селитренный и пороховой амбары, и две светлицы для сушения пороха, и небольшой двор для бытия определенным к тому надзирателям и работникам» [14, 194]. Отже, забудова Шостки як поселення при пороховому заводі розпочалася 1739 року з «небольшого двора». Тож засновницею військової Шостки слід вважати племінницю померлого в 1725 році царя Петра І Анну Іоанівну, удову Курляндського герцога. Першим «смотрящим» Шостки, або ж виконуючим функції «смотрения» за новим заводом, був призначений відставний, з 1727 року «за болезнями», майор Афанасій Постельніков, направлений в Україну Сенатським указом від 9 вересня 1737 року «для определения к разным делам» [9, 129]. Уже 22 червня 1739 року воронізький сотенний уряд передав «майору Постельникову для пороховаго завода  на речке Шостке плотины с мельницею, данная будто уневерсалом гетмана Апостола на ратушу Воронежскую, о двух колах мучных и одном ступном, с имеющимися при ней поселеніями и принадлежащими весьма спустошенными гаями от приезду от Воронежа на пол версты, да за плотиною с четверть версты и сенокосом косарей на тридцать четыре человека на один день» [18,арк.235зв.]. Вищенаведена детальна виписка  1833 року з архіву Малоросійської колегії, зроблена на запит командира Шостенського порохового заводу Гербеля, свідчить, що шостенський млин «о трох колах» був наданий Воронезькій ратуші універсалом гетьмана Апостола (1727-1734). Знаємо, воронізька ратуша ще до Апостола володіла шостенським млином, а цей універсал лише підтверджував її право володіння. Як правило підтверджувальні універсали надаються в перший рік правління чергового гетьмана, тож бо в даному випадку універсал Апостола мав бути від 1727 року. Виписка 1833 року нагадує, що біля млина вже було якесь поселення, мабуть, хутір з приналежними йому гаями на берегах Шостки. Гай на лівому березі був довжиною з півверсти по обидві сторони воронізького приїзду, а на правому березі – удвічі менший. Уже тоді, 1739 року, ці надзаплавні гаї були спустошені місцевими мешканцями – хуторянами, які, мабуть, і стали першими порохнярами на заводі. Проте таких «корінних шостенців» було для заводу замало, й потрібно було додатково шукати людей, заохочувати їх пільгами до небезпечної роботи на новій козацькій порохівні. Малоросійська Генеральна військова канцелярія звернулася до своїх полків, зокрема до стародубського полковника Радищева, з приписом від 22 серпня 1739 року, що «пороховщиков поступившіх в сіе званіе из козаков, мещан и посполитых, и домы в коих жительствовали, никаким общенародным повиностям, нарядам и воинским службам употребляемы небыли». Такі сміливі люди знайшлися. І  невдовзі, з восени 1739 року, завод почав виробляти 20 пудів пороху на добу. Порох виробляли в 48 ступах, розташованих у новозбудованому приміщенні – ступнику на ступному колі ратушного млина. До 6 грудня 1739 року було вироблено на заводі 750 пудів пороху [14, 658]. Виходить, щомісяця виробляли 250 пудів пороху. Щоби виробити таку кількість пороху, треба було мати на заводі щонайменше з сотню порохнярів, з розрахунку 20 пудів виробленого пороху на рік на кожного порохняра. Зрозуміло, що більшість порохнярів мали свої родини, отже, почали будувати свої хати біля заводу, щоби не проживати «в небольшом дворе для бытия» робітників заводу. На початку 1740 року Постельніков рапортував генералу Румянцеву, що пороховий завод спроможний виробляти вже 36 пудів пороху за добу, 14030 пудів (230 тон) за рік. Означеним порохом, «по мнению» Румянцева, мають бути забезпечені як українські, так і слобідські полки, та ще й ландмилицькі полки, які сторожували кордони від набігів татар [13, 513]. За таких обсягів виробництва пороху на заводі мало працювати щонайменше з півтисячі робітників. Для їхнього проживання була потрібна земля під хати, тому 13 квітня 1742 року Генеральна військова артилерія прикупила за 16 рублів для «малоросійского порохового нового завода» в локотського козака, значкового товариша Семена Лисачевського суміжний гай далі по воронізькому приїзду до «Новгородского шляху»…«длиною как бы в версту и шириною полверсты»…«по дорогу, которая идет попод гаем Чернецким» [18,арк.22].   Таким чином, до прибережного гаю 1739 року в півверсти від млина додалася в 1742 році ще верста гаю Лисачевського, розташованого південніше у воронізькому та локотському напрямках до «Новгородского шляху» (нині вул. Карла Маркса) та дороги уздовж Чернецького гаю (нині вул. Короленка). Чернецький гай, або ж дубина (черн – дуб), тягнувся, мабуть, до  Локотків (Галенківки). На сьогодні збереглося кілька дубів колишнього Чернецького гаю по вулиці 9-го Січня, на території поліклініки №1. Посеред них стоїть могутній 350-річний дуб, який  старіший за пороховий завод майже на століття. Він є реліктом сіверських пралісів над річкою Шосткою.

Пороховий завод від квітня 1742 року мав на лівому березі Шостки щонайменше 75 десятин землі, яка забезпечувала розвиток заводського поселення, його вулиць посеред недавнього гаю Лисачевського. Проте 15 жовтня того ж 1742 року імператриця Єлизавета (1741-1761) затвердила указ Сенату з рішенням «О не бытии в Малороссіи особливому пороховому заводу» [11, 672]. Причин для  закриття було вигадано чимало, але не вказана головна – небажання імперського уряду залишати завод у підпорядкуванні українській Генеральній військовій артилерії [10]. Згодом, 29 листопада 1748 року, імператриця Єлизавета «пожалувала» греблю й млин «о четырех жорновах» на річці Шостка коропському жителю Осипу Божку [18,арк.29зв.]. Цікаво, за які заслуги Єлизавета подарувала Божку цей мучний млин «о двух колах», що не були задіяні на пороховому заводі, заснованому поряд на третьому «ступному колі». Зрозуміло, гаї з обох сторін млина теж дісталися Божку, зокрема й колишній гай Лисачевського до Новгородського шляху.

У 1751 році, за гетьмана Розумовського (1750-1764), Шостенський пороховий завод знову був відкритий, «и делался порох для генеральной и полковой артилерий и для удовольства малороссийских козаков» [9, 134]. У 1752 році гетьман Розумовський своїм універсалом від 14 березня підтвердив «оному ж Божку» право «владінія» млином [18,арк. 29зв.]. У 1757 році 30 серпня Божко продав млин глухівським козакам Василенкам – Данилу та Федору. Завзяті Василенки збільшили греблю та додали до млина ще чотири водяні кола, і, як бачимо з купчої від 1 квітня 1761 року, онук Данила Василенка військовий товариш Іван Василенко продав спадкову четверту частину млина «в трех клітках о шести колах», греблі, сінокосу та гаїв по «обоим сторонам той реки Шостки» за 600 рублів «на генеральную воисковую артилерію во вічное володєніе» [18,арк.20]. Заразом Василенко продав двір з хатою та амбаром, що стояв на «сухом пути под борком от воронижского приезду». 1763 року Генеральна артилерія остаточно викупила за 2 тисячі рублів у глухівських козаків Василенків Данила та синів його брата Федора – Василя, Івана, Андрія та Опанаса – останні три частини греблі «с принадлежащим строением» – млином, сінокосом та гаями «по обоим сторонам той реки Шостки» [18,арк.29]. Цими купівлями гетьман Кирило Розумовський повернув тимчасово втрачену власність малоросійського порохового заводу і почав його відновлення вже як Гетьманського Шостенського порохового заводу. Для потреб заводу було прикуплені, додатково до Василенківських гаїв, ще два гаї по обох берегах річки Шостки. Зокрема на лівому березі було куплено 6 червня 1762 року в локотської козачки Онисії Колодки за 10 рублів «гай, состоящій по дороге локотской до Богдановки идучой между гаямы, купленимы з частью мелниці на рекы Шостки, на генеральную артилерію у Івана Василенка» [18,арк.25]. На правому березі Шостки було куплено 16 жовтня 1762 року за 50 рублів гай з сінокосом  у воронізького козака Опанаса Шкури, брат якого Григорій 28 листопада 1721 року купив цей гай «в конці греблі меской (ратушной)», на правому березі Шостки, за 120 золотих у пана Якова Піскуна – «знатного сотні вороніжской товариша» [18,арк.27;арк.66]. Таким чином пороховий завод за гетьмана Розумовського мав для своїх потреб вже широчезну смугу гаїв по обох сторонах річки Шостки. Зокрема на лівому березі річки гай сягав Новгородського шляху (нині вул. Карла Маркса) та тягнувся повздовж нього як праворуч до ярку (до нинішньої вул. Матросова), так і ліворуч до болота (нині вул. 9-го Січня), що становить з версту довжиною і виходить площею біля 100 десятин землі. Подальше зростання заводської території, я і будь-яку розбудову заводу, призупинив горезвісний указ Сенату від 30 січня 1764 року «об уничтожениии имеющихся в Малой России пороховых заводов и о небытии в предь оного» [18,арк. 236].

У липні 1771 року відбулася передача Шостенського порохового заводу від Малоросійської Колегіїї у великодержавне (казенне) підпорядкування Петербурзькій Канцелярії Головної Артилерії. 5 липня було складено опис з додатком усіх наявних купчих («крепостей») на придбані для заводу землі [18,арк.12,12 зв.]. 14 липня було складено опис заводських будівель, обладнання, інструменту та іншого майна [18, арк.2-11]. В опису зазначено, що першою будівлею «от приезду из села Локоток через пущу артилерийскую» (колишній гай Лисачевського) був великий амбар 4х4 сажні (1), за яким стояла стара хата 2х2 сажні з сіньми (2), прикомірком та двома сараями поряд. Навпроти хати – город, огороджений сосновим «ворнем». Мабуть, це і є двір з хатою та амбаром, проданий 1761 року козаком І.Василенком на «генеральную артилерію», який був розташований «на сухом пути под борком от воронижского приезду». Цей двір також був першим від приїзду з села Локотки, тобто був у місці поєднання під’їздів до шостенської греблі як з боку Воронежа, так і з боку Локотків. Двір був з лівої (західної) сторони локотської дороги, за якою шумів невеликий бір надзаплавної тераси. Далі, по праву сторону дороги, «близ плотины на бугре» (терасі), стояла велика хата 7,5х3 сажні (3), з двома кімнатами, з цегляною грубою «в описи палижской роботи» [18,арк.4]. У цій добротній хаті, «на дубах стоячой», вірогідно, мешкав у 1739 році «смотритель» заводу Постельніков, або ж вона була збудована гетьманом Розумовським після придбання для порохового заводу в 1761 році в глухівського козака Івана Василенка млина та двору з хатою та амбаром на «сухом пути под борком от воронижского приезду». По ліву сторону греблі була ще одна хата 1,5х1,5 сажні (4), з сіньми та городом з воринчатою огорожею. Оце і вся забудова ШПЗ 1771 року у три хати, два двори на лівому березі річки. Зрозуміло, приватна забудова не потрапила в опис передачі до великоросійської казни малоросійського заводського майна. Вірогідно, хати шостенських порохнярів стояли десь осторонь заводу в зручному для проживання місці по дорозі на село Локотки.

В описі казенної передачі від 14 липня 1771 року вказана довжина кожної дільниці шостенської греблі, починаючи від «твердой земли» на лівому березі річки Шостки в 29 сажнів довжини до першого мосту – скрині (шлюзу). З лівої сторони скрині був мельничий амбар 3х3 сажні (5), а  ньому «два пола, на каждом по два жернова мучних» [18, арк..4]. Це був діючий, справний млин «о четырех жорновах», пожалуваний ще 1748 року імператрицею Єлизаветою коропському жителю Божку, а потім повернутий у 1761 році гетьманом Розумовським пороховому заводу. За скринею, довжиною 4 сажні, був другий непрацюючий мельничний амбар 3х3 сажні (6). Далі, за 16 сажнів, була друга скриня в 3 сажні довжиною. Біля скрині розмістився пороховий ступник 5х3 сажні (7) з двома підлогами для 24 порохових ступ на кожній (разом 48 ступ, встановлених ще 1739 року). Поряд зі ступником був «чулан для лощения пороха». З західної сторони ступника була порохова сушня 6х3 сажні (8) з сіньми. Між другою і третьою скринями – гребля у 5 сажнів, за нею скриня (3 сажні?) та ще остання частина греблі у 28 сажнів до «твердой земли». Разом довжина греблі зі скринями становила 88 сажнів (29+4+16+3+5+3+28=88х2,13м=185 метрів). Біля греблі була винокурня (9) значкового товариша Івана Чижевського, який наглядав майно тимчасово недіючого заводу. А з другої, правої, сторони греблі, біля річки, була селітряна сушня 3х3 сажні (10). Неподалік неї – сарай та амбар 3х3 сажні (11), у якому літрували (очищали) селітру. Навпроти амбару був холодник 4х3 сажні (12). Ближче до греблі, по її лівій стороні, стояла хата 4х2 сажні (13), у ній – «светлица с кімнатою», піч – «кафель белый простой». Неподалік хати стояв старий амбар 2х2 сажні (14) та погріб. Ближче до берега стояв чулан 1х1 сажні, при чулані сарай, а далі – одна за одною – дві загороді, з сараями в кожній. На березі Шостки була «мыльня» – лазня 3х1 сажні, з сіньми. З приведеного вище опису будівель заводу 1771 року з’ясовуємо, що він був на правому березі Шостки, за першою скринею з пороховим ступником 1739 року на 48 ступ. Взагалі завод мав усі будівлі, передбачені ще 1739 року генерал-майором Іваном Шиповим. За новим планом будівництва 1771 року завод позбавлявся технологічно застарілих порохових ступ і вводив вододіючі та сухопутні фабрики, нову селітряну варницю, будівлі «розымки» та сушки пороху, деякі інші споруди, щоби забезпечити щорічне виробництво 8 тисяч пудів пороху [6, 257]. Для втілення цього «первоначального» плану в життя прибули на казенний завод у 1772 році потрібні на «первый случай» люди [16, 15]. Зрозуміло, на казенному заводі мали працювати казенні порохнярі, селітерники, тобто державні робочі-кріпаки.  Першим прибув до ШПЗ пороховий майстер сержант Бутін, з Петербурзьких казенних порохових заводів, потім переведені люди з Петербурзького та Київського арсеналів, також з 1-го фузелярного полку, загальна кількість яких «вместе с поступившими рекрутами» становило «всего 51 человек» [16, 15]. Усі вони були задіяні на будівництві нового ШПЗ до початку його експлуатації в 1775 році, коли прибули до ШПЗ із Петербурзьких казенних порохових заводів «еще 153 человека», зокрема: майстер порохової справи, майстер селітряної справи, майстер «ситной и решетной», два підмайстри, 90 порохнярів, 24 селітерники, 4 теслі, 4 учні-селітерники, 14 фурлейтів, фурмейстерів та писарів [16, 16]. Проте невдовзі вони почали втікати з заводу, навіть не по-одному, а й «целыми партиями в десять и двадцять человек» [16, 23]. Тікали не тільки прості порохнярі, а й підмайстри від тяжкої надмірної роботи та від поганих умов утримання на заводі. За переказом, цих перших казенних робітників заводу тримали за парканом, як «засуджених на кару злодіїв, повій, п’яниць та різноманітних покидьків суспільства Московії й московських міст – для праці на виробнях пороху» [15, 49]. Отже, за термінологією 1930-х років, Шостка на початку свого другого заснування 1770-х років була «трудоисправительным лагерем», або ще простіше – концентрак» [15, 67]. За свідченнями спійманих втікачів, вони тікали більш за все від жорстокого поводження з ними «начальника Рудометова». Цей перший (1) командир казенного ШПЗ майор А.А. Рудометов (1771-1780) мав великий попередній досвід керування С-Петербурзькими казенними пороховими заводами [16, 13,23]. Взагалі, перше військове керівництво ШПЗ складалося лише з трьох чоловіків – командира заводу та двох обер-офіцерів, один з яких по суті був бухгалтером, «заведовал приходом и расходом заводских сумм», другий – завгоспом, «распоряжался провиантом»  [16, 23]. Технічною частиною заводу займався пороховий майстер. З 1776 року виробництвом пороху на ШПЗ керував вільнонайманий пороховий майстер Чижевський [16, 23]. Можливо, це був той самий козак, значковий товариш Іван Чижевський, який згадується в описі 1771 року як «смотритель» всього майна непрацюючого тоді заводу. У цьому ж описі зазначена нова винокурня Чижевського біля греблі з правого берега Шостки [18, арк.5зв.]. Тож чи «курив» вино Чижевський на своїй винокурні після того, як відновився завод?

Для здійснення перших планів з будівництва заводу були прикуплені в 1771-1773 роках навколишні «грунти, гаї та сінокоси» в локотських козаків Опанасенка, Гуся, Градовського, Копця, також в ображіївських козаків Щербаня, Левченка, Батуринця, Кириченка та у воронізьких козаків Кубаря, Холодовича. Потім у 1775 році продали заводу свої гаї локотські козаки Перегуда, Спас та Божевський, а в 1780 році – Бугаєвський та Пилипенко [18, арк. 241-244]. Майже всі новопридбані заводом землі знаходилися на правому березі Шостки. Межі заводських земель 1778 року, мабуть, були відображені на першому, на превеликий жаль, загубленому нині, «Плане Шостенского артилерийского порохового завода», опис якого опублікував історик О.Лазаревський у журналі «Киевская старина» за 1890 рік [5, 131-147]. План знаходився в «Атласе ХVІІІ столетия», який був складений 1778 року за наказом Малоросійського генерал-губернатора, графа П.А.Румянцева. Потім атлас дістався «князю Н.П.Голицыну, а последним подаренный гимназической (Черниговской) библиотеке» [5, 131]. На підставі опису плану ШПЗ 1778 року, зробленого Лазаревським, дізнаємося, що річка Шостка перетиналася прямою дорогою, «идущей с СВ на СЗ», тобто з північного сходу на захід  (див. приблизний план, складений за описом Лазаревського). У місці перетину було влаштовано два шлюзи та 5 водяних машин (1) для вироблення пороху. Більшість заводських будівель, з позначених на плані, знаходилися на лівому березі Шостки. Першими від річки стояли по правій (західній) стороні дороги: «покои для житья офицеров и производства письменных дел (2), харчевня лавка (3), квартира для житья мастеровых (4)». На лівому березі річки була розташована «сушильня (5), к западу от нее, против офицерских квартир – магазины для серы и материалов (6), далее по реке розымка машиною (7) и сухопутная машина для выделки пороха (8), а к западу, с нею рядом, еще 3; возле них к северу – магазины для серы и материалов и на содержание мастерских материалов (9)». З іншої, лівої (східної), сторони тієї ж «части улицы», ближче до річки, були ще одні «покои для житья офицеров и производства письменних дел (10); далее – конюшенный двор (11) и казармы (12). К юго-западу от офицерских покоев – кузница и мастерские (13), а за ними – лекарский дом и лазарет (14)». Ці другі офіцерські покої, мабуть, відповідають великій хаті «близ плотины на бугре» (терасі) з двох кімнат-залів – з опису 1771 року, збудованій, очевидно, гетьманом Розумовським на початку 1760-х років на «воронижском приезде» до заводу. Воронізький приїзд, як бачимо з опису, Лазаревський називає вже вулицею на лівому березі Шостки. На правому березі річки, по праву (західну) сторону дороги, була розташована «крутильня машиною (15), далее, почти против сухопутних машин для выделки пороха (8), магазин для серы и материалов (16); к востоку от последнего – пороховой магазин (17) и селитрянные амбары (18)». З лівої (східої) сторони дороги, навпроти острова, знаходилися «сараи для поклажи бочек, селитроварница (19), селитряный амбар  и селитрянная сушильня (20)» [5, 138,139]. Виходить,  новий казенний ШПЗ перейшов на лівий берег річки, залишивши на правому лише старе селітряне виробництво – варницю, амбар та сушню. На плані ШПЗ позначено тільки два діючі шлюзи (скрині), бо третій шлюз був відбудований, як написано в книзі «Столетие Шостенскаго  пороховаго завода», після 1777 року [16, 16]. Також на плані не позначено двоповерховий кам’яний будинок канцелярії, який був збудований у 1777 році [16, 17].  Очевидно, цей перший капітальний будинок постав пізніше в 1782 році, як визначено його в експлікації плану поселення Шостка 1897 року – «Дом занимаемый казначейством 1782 года (первый каменный дом съ основания завода)». Казначейство, як відомо, було відкрито при ШПЗ у 1866 році в старому будинку канцелярії. Хоча канцелярія й невелика за розміром, близько 10х20 метрів, але ж її товстезні стіни потребували чимало цегли, яку мали самотужки виробляти безпосередньо на заводі. Тож перший кам’яний будинок Шостки зводили шість років. Потім його не раз перебудовували, добудовували, і на сьогодні добре зберігся тільки напівпідвальний перший поверх колишньої комори для зберігання грошей (вул. Леніна,55).

На плані 1778 року чомусь не позначені приватні хати поблизу заводу, так само, як не зазначені вони в акті (описі) казенної передачі 1771 року, хоча вони безумовно були ще до виникнення заводу в 1739 році. Не випадково ж згадуються якісь «поселєнія» біля ратушного млина при його передачі майору Постєльнікову. І де ж мали жити порохнярі, коли знову запрацював завод у 1750-х роках, за гетьмана Розумовського, як стверджує історик Оглоблін [9, 134]. На плані 1778 року не позначено ніяких «квартир для заводских служителей», тобто для простих порохнярів. Проте квартири, як зазначено в книзі «Столетие Шостенскаго  пороховаго завода», були побудовані в 1774 році як додаткові  «постройки к первоначальну плану», і заводські служителі мали сплачувати за найом цих квартир [16, 17]. Отже, завод брав якусь ще й платню за проживання своїх, мабуть, одружених порохнярів у заводських квартирах. Тож бо від самого початку деякі порохнярі, з першої партії прибульців (51 чол.) на відбудову ШПЗ в 1772 році, мали жінок, родину. Також мали родини й деякі порохнярі з другої партії прибульців 1775 року (153 чол.). Таким чином населення ШПЗ слід визначати з урахуванням ще й жінок та дітей порохнярів, а не тільки по кількості робітників заводу. Виходить, щонайменше три сотні людей проживали при заводі в рік складання, описаного Лазаревським, плану ШПЗ. Вони й заклали в 1779 році церкву Різдва Христового майже напроти канцелярії, по лівій стороні вулиці, по сусідству з позначеними на плані 1778 року «покоями для житья офицеров и производства письменних дел» (10). Будівництво церкви завершено в 1785 році. Хоча церква й з’явилася на заводській землі, але збудована вона була «не на казенный счет, а на частные пожертвования, сделанными не только чинами завода, но и посторонними лицами» [16, 24].

Тяжка праця, нестерпні умови утримання та знущання перших командирів заводу майорів Рудометова (1) (1771-1780), Мамаєва (2) (1780-1781) та капітана Міллера (3) (1781-1782) провокували масову втечу «питерских пороховщиков» з ШПЗ [16, 19,29]. Тому присилали все більше нових «пороховшиков», і в 1784 році, «не смотря, однакоже, на частые бегства», нараховувалося вже на заводі до 360 «служащих» [16, 23].  Невдовзі після призначення вже четвертого, з часу відновлення ШПЗ у 1771 році, командира заводу підполковника Василя Федоровича Аманшина (4) (1782-1798) «побеги робочих стали гораздо реже» [16, 29]. Новий командир виявився доброзичливим до службовців, і завод спромігся більш-менш виконувати щорічний план – «наряд» у 8 тисяч пудів пороху [6, 259]. У 1788 році «в помощь казенным робочим наняты вольные люди» (місцеві порохнярі), а потім збільшена чисельність «казенных пороховщиков и селитрщиков – до 500 чел.» [16, 28]. Зрозуміло, загальна чисельність  населення ШПЗ була значно більшою, ніж півтисячі, бо треба враховувати родини одружених служителів – вільнонайманих та казенних порохнярів, які проживали не в казармах, а в своїх приватних хатах, збудованих на заводських землях як вільне поселення – слобідка. Таких приватних хат – «Домов заводских служителей, кои содержатся на их содержании» – значиться в експлікації «Плана Шостенскаго пороховаго завода» 1793 року 76. У них проживало щонайменше з три сотні людей (76х4 члени родини) постійного населення ШПЗ. За переказом, їх називали «єкатеринщиками», бо їхні хати з’явилися ще за царювання Катерини ІІ (1762-1796). Темп щорічного приросту хат «єкатеринщиків» можна визначити в 5 новобудов: якщо на плані 1778 приватних хат не було, то за 15 років їх кількість на плані 1793 року вже становила 76. Півсотні цих хат були розташовані, як бачимо з плану 1793 року, на знайомій нам з опису Лазаревським плану ШПЗ 1778 року прямій дорозі, що перетинала річку Шостка. Першим від річки по правій стороні колишнього воронізького приїзду, що став довгою заводською вулицею, позначено під №20 невеликий дерев’яний будинок «Селитерной пробной», тобто тодішньої лабораторії, що визначала якість виробленої на ШПЗ селітри. Далі, за селітряною лабораторією, позначено під №19 довгий дерев’яний будинок «Караульной, ветхой», а за ним – удвічі менший кам’яний будинок під №18 «Каменной конторы с погребами». Так, це вже знайомий нам перший кам’яний будинок Шостки 1782 року. Він був побудований на місці харчової лавки, зазначеної на плані ШПЗ 1778 року як другий будинок від річки по правій стороні дороги. А караульня під №18 розмістилася в першому, зазначеному на плані 1778 року від річки будинку – «покоев для житья офицеров и производства письменных дел (2)», тоді як на місці  третього, з плану 1778 року, будинку від річки – «квартиры для житья мастеровых (4)» – з’явився під №15 на плані 1793 року «Вновь строемый командирский дом о шести покоях». Він був розташований за 30 сажнів від кам’яної контори і позначений жовтим кольором як дерев’яний. Перед будинком командира вимальовано на плані великий церковний майдан, а за будинком, замість двору, теж вимальовано  не менший майдан з невеликою, у центрі, дерев’яною будівлею «Пороховой пробы» під №21. По периметрі цього майдану й далі вглиб за периметром позначені під номером 53 згадані вище «Домы заводских служителей». Загалом їх нараховується 18 (10+1+7). Кутовий  будинок на периметрі та наступний за ним значаться під №22 як «Квартиры для житья ундер офицерам». Від першого кутового офіцерського будинку знову пішли далі по заводській вулиці приватні хати «служителей». Спочатку нараховуємо 9 хат до провулка (нині вул. Совєтська), потім ще 10 хат. Останні дещо більші за перші 9 хат своїм розміром та розміром земельного наділу, удвічі більшого, не в 10, а в 20 сажнів, шириною. Загалом по правій стороні вулиці нараховується 37 приватних  «служительских» хат. По іншій, лівій стороні заводської вулиці, починаючи від річки Шостка, позначено першим будинком «Ветхой командирский дом со службами». Таких «служб» – будинків для прислуги – нараховується дві, які позначені тим же самим 15 номером, як і будинок командира, але вони значно менші за розміром. Будинок командира відповідає описаним Лазаревським «покоям для житья офицеров и производства письменних дел (10)» 1778 року, які розміщувалися у великій хаті «близ плотины на бугре» з двох кімнат-залів – з опису 1771 року. Хата «на бугре» (терасі) з’явилася, мабуть, ще в 1739 році, тому й стала «ветхой» в 1793 році, тому й будувався новий командирський будинок по іншій, правій, стороні вулиці за кам’яною конторою та навпроти Церковного майдану (нині на місці «нового» 1793 року командирського будинку стоїть ще новіший, з 1824 року неодноразово перебудований, генеральський будинок, сьогоднішній завком, Леніна,53). Церква позначена на плані червоним прямокутником під №17, з відповідним поясненням в експлікації: «Церковь каменная, построена от доброхотных жителей, и содержится тож». Ліворуч від церкви за 30 сажнів, у глиб майдану, позначено під №16 «Священический дом, построен им, и содержится на ево содержании». Навпроти будинку священика, на протилежній стороні Церковного майдану, позначені під №23 дві казарми та конюшня на розі казармено-кінного двору (нині на місці конюшні – кутовий будинок по вулиці Карла Лібкнехта,49). Ще дві казарми позначені далі від Церковного майдану по лівій стороні заводської вулиці, яка стала незрівнянно ширшою, ніж була від заводу до церкви. Отже, уже в 1780-х роках вулиця відступила червоною лінією забудови на 15 сажнів від дороги, на відміну від забудови правої сторони вулиці, яка, мабуть, забудовувалася першою і понад самою дорогою. За казармами значиться під №29 невелика складська будівля «Магазина для содержания конской амуниции». Далі за ним під №27 позначено довгий будинок «Весьма ветхой связи для офицеров». Одразу за «ветхою» офіцерською хатою була розташована лавка під №28 «Связь сливочная для продажи сьестных припасов». Далі по заводській вулиці  пішли під №53 «служительские» хати в кількості 13, з яких перші 8 хат мали невеликі земельні наділи в 10 сажнів шириною, а останні 5 були дещо більші як за розміром будинку, так і за розміром земельного наділу в 20 сажнів. Ніякого провулка між рядами більших та менших будинків на плані не позначено. Забудова заводської вулиці, як бачимо з плану, закінчувалася в 1793 році за 40 сажнів до Новгородського шляху, тодішній межі заводських земель. Отже, останній будинок  вулиці був на місці нинішнього заводського профілакторію (вул.Леніна,25). Загалом на цій головній заводській вулиці нараховувалося 50 приватних («служительских») будинків, три будинки для офіцерів та ще два командирські будинки (старий та новий, що будувався). На сьогодні зберігся лише один будинок під №35, що відповідає другому будинку на плані 1793 року по правій стороні вулиці, від провулка (нині вул. Совєтська) в бік перехрестя з Новгородським шляхом (нині вул. Карла Маркса). Цікаво, яку назву мала ця головна заводська вулиця заводського поселення. Вважаємо, вона звалася Садовою, бо мала  з лівої сторони дороги сад, позначений на плані деревами посеред вулиці. Чи були на цій вулиці перші приватні будинки порохнярів 1739 року? Ні, бо вони будувалися не за цим планом з однаковими за розмірами земельними наділами. Перші будинки порохнярів мали бути по дорозі на село Локотки.

На плані 1793 року міститься підпис тодішнього командира заводу «артилерии подполковника Василия Аманшина». Підпис підтверджує дані експлікації та означені на плані границі заводських земель, які встановилися після останніх придбань заводом козацьких земель у 1780 році й залишалися незмінними до нових придбань у 1818 році. Площа заводської землі на нашому лівому березі річки Шостки становила на плані 1793 року приблизно 100 десятин, третина якої була зайнята заводськими будівлями, казармами, майстернями та лазаретом, друга третина була зайнята приватними будинками, а остання третина землі стояла в гаях – Колодчиному та Лисачевському. Невдовзі Колодчин гай, по правій (західній) стороні Садової вулиці, пішов під городи, а залишки гаю Лисачевського, по лівій (східній) стороні вулиці, потрапили під приватну забудову. На цій залишковій площі в 12-14 десятин Лисачевського гаю можна було розмістити ще з сотню служительських хат. Перші хати мали з’явитися там в другій половині 1790-х років, за умови збереження темпу 1780-х років з побудови 5-х хат щороку. Нова третя вулиця поселення пішла паралельно Садовій вулиці. Вона була прокладена в колишньому гаю Лисачевського від казармених конюшень до Новгородського шляху. Сама назва цієї вулиці Фурштатська (нині вул. Карла Лібкнехта) свідчить, що вела вона до фурштату (кінного двору). Тоді ж, наприкінці 1790-х років, просунулася забудовою до Новгородського шляху й Садова вулиця. Вулиця продовжувала забудовуватися й після того, як змінився командир заводу Аманшин, який очолював завод 16 років, дослужившись до генерал-майора. Новим командиром заводу був призначений у 1798 році генерал-майор Вилим Христианович Кнобель (5) (1798-1806), з ним  і ввійшла Садова вулиця в нове ХІХ століття.

У 1804 році на ШПЗ перебував з 4 по 9 червня «Инспектор всей Артилерии» граф Олексій Андрійович Аракчеєв (1769-1834). У цей час на заводі працювало 520 людей [16, 33]. Отже, чисельність робітників, за тодішньою термінологією – служителів, не змінилася з часу останнього прибуття до ШПЗ в 1788 році «казенных пороховщиков и селитрщиков» [16, 28]. Також не змінилися тяжкі та небезпечні умови їхньої праці та низька зарплатня за неї.  У цьому пересвідчився й всесильний граф Аракчеєв і попросив у сина Катерини ІІ імператора Павла І надбавку шостенським порохнярам в один рубль до річної зарплатні, по суті попросив 13 зарплату до річної у 12 рублів (1 руб. у місяць, 3,5-4 коп. у день). Надбавка мала враховувати ще й відлюдність ШПЗ: «место занимаемое заводом чрезвычайно дурно и нездорово, окружено будучи со всех сторон болотами»» [16, 33]. В дійсності завод був посеред боліт таким собі «острівцем московської кропиви» на Сіверщині, як його визначив воронежець Г.Сірик, бо навіть ще в 1920-х роках «навколишні селяни називали Шостку не інакше, як «московською крапивкою» [15,  50]. Називали не стільки з причини  оточуючих ШПЗ заростей болотної кропиви, а з народної пам’яті про «жагучість» перших, розміщених за парканом і бережених військом робітників заводу. Потім, кажуть, солдати зустрічалися з шостенськими дівчатами в заростях кропиви, тож їхні діти вже звалися кропив’янками. Ще й досі корінних шостенців називають «кондова кропива». До речі, за царя та деякий час після революції заводські поселенці називали себе «шостенцями», а не «шосткинцями», як нині [12, 1]. Стосовно шостенських боліт у ХVІІІ столітті, то одне з них було на сході від поселення і тягнулося ярком у Чернецькому гаю (по ліву сторону вул. Короленка), поширюючись, далі за Новгородським шляхом (вул. Карла Маркса), у друге велике болото  (від пров. Короленка до вокзалу). Третє болото знаходилося на заході в заплаві Шостки, за джерельною криницею (вул. Матросова). Як свідчить пізніший опис ШПЗ від 18 червня 1834 року, «земля, на которой устроен завод, частью низменная и болотистая, а частью не много возвышенная и сухая» [18,арк.284]. Згодом сухої землі в поселенні побільшало, але всякої мошкари, комарів не поменшало. За спогадами старожилів, ще півстоліття тому хмари кусючої червневої мошкари зависали над кожним перехожим, який мав відганяти її березовою гілкою. Виходить, Олексій Андрійович Аракчеєв невдало потрапив до ШПЗ, якраз на початку літа, тому й зробив такий сумний висновок про Шостку. Взагалі, за те, що пітерський граф мужньо витримав аж п’ять діб облоги справжніх хазяїв кропив’яних боліт, мав би теж отримати премію до свого жалування, бо в Петербурзі, збудованому на фінських болотах, умови життя були значно кращі за тутешні.

Чуйний до шостенців  Аракчеєв проявив ще одну свою  ініціативу. За його приписом від 7 липня 1804 року запроваджено перший навчальний заклад Шостки – школа кантоністів [16, 49]. У ній сини постійних мешканців заводського поселення мали навчатися «чтению, письму и арифметике». Третьою доброю справою Аракчеєва в 1804 році стало «улучшение состояния церкви, с отнесением ее на счет пороховой артилерийской суммы» [16, 48]. Церква стала повністю заводською. Мабуть, уже наступного року з’явився на Церковному майдані, далі за старим будинком священика, новий будинок священика, про що свідчить відповідна металева табличка «1805 г.» на так званому «поповскому доме» (Леніна,44). На сьогодні він є найстарішим дерев’яним будинком Шостки з усіх, що хоч якось збереглися з того початкового загалу заводського та приватного житла. У «Сведениях о разных домах» за 1806 рік зазначено, що завод ще не мав будинку для «пономаря» церкви Різдва Христового, лише  – «для священика та дьячка» [1,арк.105]. З тих же «Сведений» 1806 року маємо дані про річні доходи в рублях сріблом «священно и церковнослужителів» шостенської церкви – «доход получает в год священник 165 р.с., дьячок 76 р.с., пономарь 30 р. серебром». Таким чином заробітна платня попа перевищувала платню простого порохняра в 15 разів [1, арк. 105].

На початку війни з французами Аракчеєв спрямував у 1807 році до заводу 398 рекрутів, а щоби не відволікати їх від роботи караульною службою, додатково спрямував одну гарнізонну роту чисельністю у 289 чол. У наступному 1808 році прибуло ще «134 ратника Рязанской милиции» [16, 48]. Отже, до «520 людей» 1808 року добавилося за чотири роки ще 821 особа, разом це вже становило 1,3 тисячі служителів. З урахуванням півтисячі постійних мешканців загальна чисельність людей на ШПЗ мала становити у 1808 році 1,8 тисячі душ. Кількість постійних мешканців у півтисячі визначена за умови  незмінного з 1780-х років темпу її приросту: 15-20 душ на рік, або ж 5 нових хат на рік. Якщо, у 1793 році було 76 служительських хат, в яких проживало щонайменше три сотні людей, то  за 15 минулих років кількість хат мала зрости до 1808 року вдвічі до 150 хат, в яких мало проживати щонайменше півтисячі душ. Хати будувалися на двох нових вулицях Фурштатській та Моховій, які поділили між собою останні залишки землі в колишньому гаю Лисачевського між двома приїздами воронізьким (вулиця Садова) та локотським (вулиця Лазаретна).

За минулі чотири роки після відвідин Аракчеєвим Шостки у 1804 році завод було докорінно перебудовано, внаслідок – зросло виробництво пороху з 12,5 тис. пудів у 1804 році до 26,8 тис. пудів у 1808 році [6, 286]. Це сталося завдяки зусиллям нового командира заводу генерал-майора Семена Олексійовича  Глухова (6) (1806-1817). За наказом командира в 1809 році перебудували старі дерев’яні казарми, а при церкві спорудили дзвіницю [16, 48]. У 1810 році було дозволено збудувати на ШПЗ лавку [16, 49]. Це вже мав був  третій торговий заклад в історії Шостки, бо першим таким закладом була харчова лавка, розташована за описом плану 1778 року на правому березі Шостки [5, 138]. Другий торговий заклад позначений на плані 1793 року як «Связь сливочная для продажи сьестных припасов» був розташований вже на лівому березі Шостки біля казарм на Садовій вулиці. Наприкінці 1810-х років «в городке и в слободе» викопано декілька колодязів [16, 56]. Зрозуміло, городок був пороховим виробництвом, а слобідка – поселенням вільнонайманих та казенних служителів на чотирьох тодішніх вулицях Садовій, Лазаретній, Фурштатській та Моховій.

У 1811 році знову збільшився штат ШПЗ, зросла кількість шостенських служителів за рахунок прибуття ще однієї гарнізонної роти [16, 48]. Обидві роти знаходилися в підпорядкуванні командира заводу. Чисельність другої роти, мабуть, була ж такою як і першої (289 чол.). Тоді загальна чисельність людей на ШПЗ мала становити півтори тисячі людей (1341+289). Цей новий, встановлений Аракчеєвим у 1811 році штат ШПЗ, залишався незмінним до 1850-х років. У 1812 році шостенські солдати-порохнярі, за наказом свого головнокомандуючого Кутузова М.І., виробили рекордну кількість пороху – 25 тисяч пудів, тобто доклали чимало зусиль до перемоги над французами. Перемога забезпечила ШПЗ перспективу свого існування. Після війни з французами (1812-1815) остаточно вичерпався резерв заводської землі на лівому березі Шостки щільною забудовою служительськими хатами трьох вулиць Фурштатської, Мохової та Лазаретної (Госпітальної). Завод змушений був у 1818 році, за нового командира заводу генерал-майора Миколи Івановича Третьякова (7) (1817-1826), прикупити, уперше після 1780 року, «смежной» землі в «дворянки Лавренковой» в кількості 99 десятин (100 га – 1х1 км) «для возведения на ней служительских домов»  [16, 57]. Таким чином площа заводських земель на лівому березі Шостки збільшилася удвічі, до 200 десятин, дві третини з яких призначалися під забудову приватними хатами. Прикуплений заводом Лавренковий гай по правій (південній) стороні Новгородського шляху (нині вул. Карла Маркса) поступово за три наступні десятиліття було вирубано й забудовано. Наприкінці 1810-х років кількість дворів на ШПЗ вже становила дві сотні, як-то зазначено під написом «Шостенской пороховой» на карті Чернігівської губернії 1820 року. На карті позначена крупецька дорога (1), яка ще з плану 1793 року значиться головною заводською дорогою. Цікаво, що вперше позначена дорога (2) через завод на село Івот, відсутня на плані ШПЗ 1793 року. Також на карті 1820 року позначена  дорога (3) від заводу до села Ображіївки, понад  правим берегом річки Шостки через хутір «Лазоровка», де був млин та став.

З 1819 по 1841 роки Головне управління артилерійського відомства очолював Великий князь Михайло Павлович, генерал-фельдцехмейстер, брат царя Миколи І. «Многознаменательная» діяльність Михайла Павловича на цій посаді поклала початок розквіту ШПЗ. 3а «повелением» генерал-фельдцехмейстера від 18 листопада 1820 року ШПЗ придбав у «неивестного владельца» будинок, який був «перестроеный на казенный счет» для розташування в ньому школи кантоністів [16, 57]. У новій школі викладався «закон Божий, география, продолжения арифметики и пороходелия (порохового, селитряного и серного производств)» [16, 49]. Учителем школи призначено викладача з Київського військово-сирітського відділу. Він запровадив у школі метод «ланкастерського» навчання, тобто за дорученням учителя кращі учні навчали інших. Школа стала справжнім фаховим військовим (заводським) навчальним закладом з підготовки кваліфікованих робітників – нижчих військових чинів (майстрових). У 1830 році визначено 12-річний вік прийняття дітей до школи та кількість вихованців – 25. Випускники заводської школи, починаючи з 1835 року, мали навчатися далі в «Главной школе мастеров и подмастерьев порохового, селитрянного и серного дела», яка була при Охтенському пороховому заводі. У разі якщо шостенські діти не потрапили в заводську школу до 15-річного віку, то їх направляли до Москви навчатися різним майстерностям протягом 4 років, потім вони поверталися на службу до ШПЗ [16, 49]. Кількість дітей зростала з кожним роком. Так, за військово-статистичними даними, у 1846 році в заводській школі військових кантоністів навчалося вже 200 дітей, незважаючи на те, що вона була розрахована «по положению» на утримання  лише «25 человек» [8, 111,179]. У 1860 році в школі навчалося до 100 хлопчаків від усіх мешканців ШПЗ за їх бажанням, а навчання вели офіцер та майстри  порохової справи, які закінчили курс в піротехнічній школі [2, 364]. Отже, військова школа була єдиним навчальним закладом на ШПЗ і знаходилася вона в тому ж самому приміщені, придбаним за наказом Великого князя Михайла. Відомо, що школу кантоністів зліквідували в 1864 році за відсутності казенних коштів на її утримання [83, 117]. Таким чином школа проіснувала рівно 60 років. Вона значиться вже бувшою на плані шостенського поселення 1897 року, в його «Описи зданиям артилерийского ведомства», під №117 –  «Бывшая ситная и школа».  Мабуть, сита з повсті (войлоку) та волосся для просіювання пороху вже теж на заводі у 1897 році не виготовляли, а кантоністів вже давно не вчили. На плані школа (1) розташована при дорозі від госпіталю (2) до цегляного заводу (3), тобто за півкілометра від сучасних руїн колишнього госпіталю (лікарні №1) по подовженій вулиці 9-го Січня (дореволюційному Госпітальному провулку). Нині, як бачимо зі супутникової карти в Інтернеті, на місці школи буяють хащі над терасами заводського ставу.

У 1820 році на ШПЗ запрацювала цегельня [16, 56]. Розташовувалася вона на пагорбі з покладами глини (за сто метрів на північ від нинішньої першої поліклініки по вулиці 9-го Січня). У 1824 році  було збудовано «вновь дом для жительства Командира и две служительские казармы» [16, 57]. Отже, старий командирський будинок, зведений 1793 року з його шістьма покоями, виявився вже для генерал-майора Третьякова замалим. Новий просторий командирський двоповерховий будинок постав на місці старого,  «командирского дома». Підвал та перший поверх були кам’яні, а другий поверх – дерев’яний, мабуть, з причини економії витрат, тобто урізання Великим князем Михайлом Павловичем більше ніж удвічі загального кошторису з заводського будівництва запропонованого Третьяковим [16, 52]. Потім будинок неодноразово перебудовувався, був навіть триповерховим до 1914 року (нині двоповерховий командирський будинок займає заводський профком, вул. Леніна,53 – другий кам’яний будинок Шостки). Стосовно двох «служительских» дерев’яних казарм збудованих у 1824 році, то вони з’явилися на Садовій вулиці одразу за двома старими казармами на місці позначених на плані ШПЗ 1793 року «Магазина для содержания конской амуниции», «Весьма ветхой связи для офицеров», «Связи сливочной для продажи сьестных припасов» та кількох  «служительских» хат.

У 1825 році командир ШПЗ генерал-майор Микола Іванович Третьяков звернувся до Обер-священика Армії та Флоту з проханням підпорядкувати військовому відомству заводську церкву, що знаходиться в віданні Чернігівської єпархії. У своєму зверненні Третьяков пояснив, що завод приналежить військовому відомству, і всі без виключення заводські чини є військовими, тому церква зі священно-церковнослужителями повинна приналежати військовому відомству. До звернення Третьяков приклав список мешканців ШПЗ від генерала до дитини, загалом 2490 осіб [33, 136]. Прохання командира Третьякова було задоволено «Священным Правительствующим Синодом» 28 лютого 1827 року [33, 153].

У 1827 році, за нового командира ШПЗ генерал-майора Данила Петровича Засядька (8)(1826-1827), з’явився в поселенні «провиантный» магазин [16, 62]. Зрозуміло, він мав бути біля казарм на Садовій вулиці на місці старої хати призначеної «для продажи сьестных припасов». За наступного командира заводу генерал-майора Костянтина Олександровича Бендерського  (9)(1827-1831) ніяких магазинів на Садовій вулиці за чотири роки не збудували, а ось на території заводу з’явилося в 1828 році нове порохове виробництво – тимчасовий «городок» [16, 84]. Новопризначений командир заводу генерал-майор Іван Григорович Зеніч (10) (1831-1832) теж нічого не встиг збудувати на Садовій вулиці, бо помер через кілька місяців тяжкої праці на ШПЗ.

Посилання  

1. Державний архів Чернігівської області, Ф.679, оп.2, спр.321.
2. Домонтович М. Материалы для географи и статистики России, собранные офицерами      Генерального штаба. Черниговская губерния. – СПб.,1865.
3. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618-1648): Наукове видання. – К.: Темпора, 2006.
4. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. –  К.,1893. – Т.ІІ (полк Нежинский).
5. Лазаревський А. План Шостенскому артиллерийскому пороховому заводу // Киевская старина. – 1890. – №4.
6. Лукьянов П.М. История химических промыслов и химической промышлености России до конца ХІХ века. – М, 1961. – Т.5.
7. Мицик Ю. З документів українських гетьманів // Сіверянський літопис. – 1999. – №3.
8. Міцкевич. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Т. ХІІ. Ч.2. Черниговская губерния. – СПб, 1851.
9. Огоблин О.П. Очерк истории украинской фабрики: мануфактура в Гетьманщине / О.П.Оглоблин. – [Б.м.]: Гос. Узд-во Украины, 1925.
10. Олефиренко В. …И завод был посторен // Советское Полесье, Шостка, – 1990. – 19 сентября.
11. Полное собрание законов, т.ХІ, №8629.
12. Приходько А.И. Вопоминания // Рукопись, Шостка. – 1990.
13. Сборник императорского русского исторического общества. – Юрьев, 1909. – т.130.
14. Сборник императорского русского исторического общества. – 1912. – т.138.
15. Сірик Г. Вороніж та його околиці. – Торонто,1989. – 140с.
16. Столетие Шостенского порохового завода. (1771-1871).  – Санкт-Петербург: тип. Майкова, 1871..
17. Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709 / Упорядник І.Бутич. – Київ – Львів, — 2002. – 757с.
18. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф.580. – Оп.1. – Спр. 2082.
19. Сбитнєв И. Новгород-Северский // Отечественные записки. – 1828.- Ч.34.
20. Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 р.р. – К., 1931.
21. Незабудка Г., Секера С. На шостій річці ?.. Чи на шостій милі?… // Сіверський край, Новгород-Сіверський. – 2007. – 13 січня.
22. Стогнут Б. В глубь векав // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 15 июля.
23. Шостка. Историко-краеведческий очерк. – Харьков, 1970.
24. Книга о Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1970. – 7 августа.
25. Слюсарский А.Г. Соціально-экономическое развитие Слобожанщины. – Харьков, 1964.
26. Полное собрание законов. –Т.4, 1830.
27. Полное собрание законов. –Т.5, 1830.
28. Історія міст і сіл УРСР. Сумська область. – К., 1973.
29. История городов и сел УССР. Сумская область. УРЕ. – К., 1980.
30. Шостка //  Рукопись. – 1970.
31. Завод и его люди (страницы истории).  Шосткинское проиводственное обьединение «Десна». – Шостка, 1991.
32. Плодистая А.И. Шостка. Страницы истории. – Шостка, 2007.
33. Полное Собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи. Том 1. – Петроград, 1915.