Навесні 1832 року було призначено новим (одинадцятим з 1771 р.) командиром Шосткинського порохового заводу генерал-майора Василя Васильовича (Вилима Вилимовича) Гербеля (11) (1790-1870), легендарного учасника наполеонівських війн. Василь Васильович одразу почав наводити порядок на казенному заводі [83, 68]. З’явився архітектор – Василь Данилович Глухов, а з 1833 року – інженер шляхів сполучення – підполковник Штральман [83, 78]. За приписом інспектора порохових заводів генерал-лейтенанта Шульмана, архітектор Глухов запровадив з 1833 року загальну нумерацію усіх належних ШПЗ будівель та споруд [83, 74]. Перші номери отримали найстаріші заводські будівлі. Нове будівництво на ШПЗ поки ще не велося з причини можливого влаштування нових водяних порохових фабрик на більше потужній річці Івотці, за 13 верст від заводу на північ [83, 69]. Взагалі, всяке нове будівництво було призупинене Петербургом ще з 1829 року в очікувані височайшого рішення, щодо заснування нового Івотського порохового заводу. У 1834 році командувач усієї артилерії генерал-фельдцехмейстер Великий князь Михайло (1798-1849), молодший брат царя Миколи І (1796-1855), прийняв остаточне рішення не переносити ШПЗ на річку Івотку, береги якої виявилися ще більше заболочені ніж шосткинські [83, 70]. Відтоді на ШПЗ розпочалася перебудова старих дерев’яних виробничих будівель на кам’яні. Також вкрай не вистачало на ШПЗ квартир для офіцерів. Гербель якимось чином віднайшов господарчі кошти на їх будівництво. І вже в 1837 році постав, за Церковною площею та Діловим двором, новий цегляний двоповерховий офіцерський будинок [83, 79]. Вхід до будинку, як бачимо з фотографій 1880-х років, був з його лівої (південної) сторони фасаду, що споглядав своїми вікнами на командирський будинок (вул.Леніна,53). 

Нова казарма позначена на «Плане местности Шостенскаго пороховаго завода», датованим 1843 роком. Поганенька копія плану переховується в непрацюючому музеї заводу «Зірка». як бачимо, на плані вже значиться, окрім нової казарми, ще й нова гауптвахта (четвертий кам’яний будинок Садової вулиці, вул.Леніна,61). Виходить, що вона була збудована не пізніше 1842 року.

Фото 1-1 Фото 1-11   Найстаріша чорно-біла фотографія гауптвахти кінця 1870-х початку 1880-х років зі зримою на ній смугастою будкою закарбувала сутність історії військової, напівзакритої від людей Шостки, яка б мала додати до свого герба з козацькою порохівницею ще й смугастий шлагбаум її застав.           На плані 1843 року, Фото 2-1 гауптвахта (1) значиться першої від річки Шостки будівлею по правій (західній) стороні Садової вулиці. За гауптвахтою позначена, дещо більшим прямокутником, заводська канцелярія (2) (Леніна,55, найстаріший перший кам’яний будинок Шостки 1778 року). Третя  «L-подібна» позначка відповідає розташуванню командирському будинку (3) (Леніна,53, другому найстарішому, неодноразово перебудованому, кам’яному будинку Шостки). Він, як відомо був збудований в 1824 році на місці старого командирського будинку, що простояв усього три десятиліття (1793- 1824). Цей будинок вперше був позначений (15) на плані 1793 року як щойно збудований. До цього командир ШПЗ мешкав у старій двокімнатній хаті, відомою ще з опису 1771 року тим, що стояла вона «близ плотины на бугре» (15). Командирська хата збереглася позначкою (4) на плані 1843 року в дворі, за церквою навпроти гауптвахти (1). Можливо, цей перший  командирський будинок є нині священицькою довгою хатою на краю тераси. На сьогодні збереглися ще два будинки, позначені на плані 1843 року ліворуч церкви (вул.Леніна,50-а) у бік майстерень (кузні). У першому з них  мешкав заводський лікар (вул. Леніна,48), у другому – священик, це так званий у народі «поповский дом» (вул.Леніна,44 – найстаріший дерев’яний будинок Шостки 1805 року).

На плані 1843 року нараховуємо у дворі командирського будинку 5 хат, тоді як на плані 1793 року кількість цих «Домов заводских служителей» по периметру тодішнього командирського двору-майдану була удвічі більшою – 10. Фото 1793.1 На розі периметру з Садовою вулицею позначено контур окремої садиби там, де на плані 1793 року були «Квартиры для житья ундер офицерам». Далі, по Садовій вулиці позначені ще дві окремі, мабуть, офіцерські садиби, що виникли на місці кількох зруйнованих солдатських (служительских) хат. Друга садиба відповідає нинішньому кутовому будинку №39 по вулиці Леніна. Він тягнеться своєю довшою південною стороною понад Совєтською вулицею. На плані 1843 року за будинком проходила дорога на городи, ніякої забудови на ній не позначено. Проте на протилежній лівій стороні Садової вулиці маємо на плані 1843 року забудований вузький провулок, відсутній на плані 1793 року. Провулок виник за значно подовженим порівняно з планом 1793 року казарменим кварталом. Три казарми, як бачимо, позначені уздовж Садової вулиці, зокрема одна кам’яна (5) та дві дерев’яні (6). Також ще одна дерев’яна казарма позначена на казарменому провулку там, де нині будинок заводського готелю на провулку Енгельса,1. Усі ці три дерев’яні казарми були збудовані в 1824 році на місці служительських хат, позначених на плані 1793 року. Провулок (4) на плані 1843 року Фото 2-11  криво завертає вліво до Лазаретної (Госпітальної) вулиці (2), перетинаючи при тому дві вулиці –  Фурштатську (5) (нині вул. Карла Лібкнехта) та Мохову (6) (нині вул. Фрідріха Енгельса). Мабуть, за таке перетинання вулиць провулок дістав назву  Кривого (4) (нині провулок Фрідріха Енгельса).

За провулком позначені на плані 1843 року ще три будинки по Садовій вулиці (1). Вони значно коротші, ніж казарми. Будинки теж були збудовані на місці служительських хат. Таких хат по лівій стороні Садової вулиці, як уже знаємо з плану 1793 року, було всього 13. Отже, усі вони були знесені чи то перенесені на нові вулиці за Новгородський шлях після придбання заводом у 1818 році нових земель для служительських хат. На їхньому місці були збудовані зазначені вище казарми та ці три будинки за провулком, призначені для офіцерів та чиновників заводу. За останнім, третім, найкоротшим будинком позначено незабудований ще з плану 1793 року залишок старого гаю Лисачевського понад Новгородським шляхом (3). Недоторканими залишилися служительські хати на протилежній правій стороні Садової вулиці від міжгородньої дороги (нині вул. Совєтська) до перехрестя з Новгородським шляхом. Ніяких окремих великих садиб не позначено в білій смузі забудови цього солдатського кварталу. Хоча, можливо, великі хати були наприкінці смуги, яка, порівняно з планом 1793 року, досягла Новгородського шляху, що став зватися Глухівською вулицею (3) (нині вул. Карла Маркса). За перехрестям маємо смужку забудови лише на кутку вулиці, а далі по Садовій вулиці позначено прямокутник одного невеликого будинку та за півсотні метрів ще трьох будинків у одному дворі (нині сквер біля кінотеатру «Родина»).

За шляхом  позначена на плані 1843 року подовжена забудова Садової вулиці далі у воронізькому (південному) напрямку звичної ширини до першого кварталу. Мабуть, з врахуванням зручних для шостенців базарів при Новгородському шляху дві десятини землі з лівої сторони Садової вулиці до першого кварталу відійшли під Базарну площу. Зрозуміло, що вулиці 7 та 8 за своїм розташуванням поблизу базару мали зватися Базарними, або ж Базарною вулицею (7) та Базарним провулком (8). Базари,  як відомо, без торгівців не бувають, а приїзд останніх до ШПЗ дозволявся «только по воскресным дням, (когда нижние чины бывали свободны от работы)» [83, 115]. Також крім торговців приїжджали на недільні базари до Шостки й селяни з навколишніх сіл, хто щось продати, хто щось купити. Зокрема «на базаре в Шостинском пороховом заводе» продавалася усіляка живність, яку, за спогадами письменника Дмитра Васильовича Марковича (1848-1920), його родина купляла в разі  відсутності її в особистому господарстві [134, 492]. Батько письменника Василь Васильович Маркович працював Локотківським лісничим з 1854 по 1862 роки. Він доводився рідним братом Опанасу Васильовичу Марковичу, чоловікові відомої письменниці Марко Вовчок (1833-1907).

На плані 1843 року прокреслено за Базарною вулицею на схід ще дві паралельні їй вулиці: Офіцерська (9) (нині вул. Миру) та Воскресенська (10). За цими вулицями з півдня бачимо на плані останню 11, ще повністю не забудовану перед кладовищем, вулицю. Зрозуміло, вона звалася Кладовищенською вулицею, бо вела до нового тоді кладовища з каплицею (К), збудованою в 1825 році.

У 1847 році на всіх вулицях ШПЗ нараховувалося, за даними військової статистики, півтисячі будинків, які належали заводу та нижчим чинам (служителям, майстровим) [51, 179]. На заводі тоді нараховувалося по штату 15-20 офіцерів та чиновників, відповідною була і кількість їхніх казенних квартир (будинків), що належали заводу. Тоді щонайменше 450 будинків були служительськими. Отже, їхня кількість зросла порівняно з 1793 роком у сім разів (з 76 до 450). Також у сім разів мала зрости кількість постійного населення (з 300 до 2100 душ). За статистичними даними, на заводі в 1847 році працювали три військові команди: перша та друга – порохові, а третя – селітряна. Кількість «нижних чинов, или мастеровых» у цих трьох командах становила 1100, кантоністів – 400. Ще на ШПЗ знаходилася артилерійська (караульна) бригада з двох рот №6 та №7 в кількості 400 чол. [51, 179]. Уже на початку 1850-х років на заводі виокремилися ще дві команди – фурштатська та інвалідна.

За переказом, чимало вмілих майстрових з відставних солдат були колишніми новобранцями з Волині. Вони самі обрали 25-річну службу на заводі замість такої ж за терміном 25-річної служби у війську. Зокрема, службу на ШПЗ обрав собі Яків Франчук разом з земляками Пашковим і Княгницьким. Їх, як рекрутів, привіз в 1840-х роках до Шостки якийсь волинський поміщик. Потім вони, відслуживши 25 років на заводі, залишилися працювати на ньому майстровими, з доброї волі та за сприятливих умов проживання при ШПЗ, створених генералом Гербелем. Кожен з них отримував, по домашньому, без будь-яких документів, наділ під нову хату. Також задарма кожен з них отримував від Гербеля і цеглу на фундамент та піч, і казенний ліс на балки та крокви [62, 348]. Архітектор заводу визначав тип та масштаб житлового будинку та нежитлових будівель відставників [253, 193]. Щороку будувалося більше 20 солдатських хат, що утворювали кожні два роки нову вулицю – «красивую аллею, обсаженную березками и тополями». У цілому за 17 років успішного командирства Василя Васильовича Гербеля (1832-1849) на ШПЗ «возникло около 400  (новых) домов» [62, 348]. Отже, Шостка за Гербеля зросла 10 новими вулицями. Змінилися на краще й старі вулиці. Садова вулиця за Гербеля отримала триповерхову казарму (1839), гауптвахту (1842) та нову канцелярію (1849) – «каменное двухэтажное здание для помещения Канцелярии завода и чертежной» Фото 3-12  (п’ятий кам’яний будинок Садової вулиці, вул. Леніна,51/73) [83, 72]. Канцелярія постала поряд з командирським навівкам’яним будинком 1824 року побудови (Леніна,53). Будинок був ще новим, тому Гербелем не перебудовувався, а залишався двоповерховим. Зрозуміло, перший кам’яний поверх будинку зберігся й досі, а ось другий дерев’яний поверх, там, де були почивальні, перероблений в 1914 році на кам’яний. Безумовно, на будинку має бути меморіальна дошка присвячена синові Гербеля Миколі (1827-1883), Фото 1848.9.11 поетові, першому перекладачеві творів Шевченка, отже, другові України. З цього шосткинського будинку, Фото 10-2 з років дитинства розквітла любов Миколи до України.

За нового командира ШПЗ генерал-майора Андрія Петровича Синельникова (12) (1849-1856) дуже швидко, ніж вулиці за Гербеля, почали зростати виробничі потужності ШПЗ, який у 1854 році «стал самым крупным пороховым заводом в России» [45,  291. У 1855 році, у час тяжких оборонних боїв за Севастополь, завод працював навіть уночі при ліхтарях. За пороховий сезон того року, з 23 лютого по 19 листопада, ШПЗ виробив рекордну кількість пороху –  134374 пуди! Більш ніж у п’ять разів порівняно з ударним кутузовським 1812 роком.

Наступним командиром заводу став у 1856 році генерал-майор Іоаким Євдокимович Носов (13) (1856-1857) [83, 87]. Також цього року генерал-лейтенант Гербель залишив свою посаду Інспектора порохових заводів [83, 86].

У 1856 році на ШПЗ перебував командуючий усієї артилерії генерал-фельдцехмейстер Великий князь Михайло Миколайович (1832-1909), молодший брат царя Олександра ІІ (1818-1881) [83, 88]. Він аж три дні, з 28 вересня по 1 жовтня, оглядав завод, де виявив чимало недоліків у його роботі, зокрема стосовно головного виробництво – «порохового городка». За пропозицією Великого князя, «пороховой городок» мав бути обнесений валом з ровом та палісадом, щоби на його території не могли потрапити сторонні люди. Також мав бути закритим транзитний проїзд через ШПЗ і улаштована об’їзна дорога через Галенківку. Тим самим мала змінитися схема стародавнього транзитного руху по звичній прямій дорозі з Новгород-Сіверського на Ямпіль, Севськ через греблю ШПЗ на колишньому Локотському ставу (див.1669 рік). На виконання указівок Великого князя в першу чергу були збудовані головні ворота, щоби обмежити транзитний рух. Як бачимо з фотографії 1880 року, Фото 1880.23.07 головні ворота мали гарні кам’яні стовпи, на які навішувалися дерев’яні ворота, що зачинялися, мабуть, тільки на ніч. Праворуч воріт стояла дерев’яна караульня, а ліворуч, за воротами, – невелика кам’яна каплиця на честь ікони «Неопалима Купина», заступниці від пожеж. У експлікації плану ШПЗ 1897 року вона значиться під №3 – «Часовня пороховаго городка 1856 года». Фото 1916. 23.07 Вірогідно, що караульня, ворота і каплиця були споруджені одного 1856 року, тому й схожі за архітектурою прикрас.

У цей знаменний 1856 рік відвідування заводу братом царя чисельність шосткинського населення становила 3360 осіб [83, 91]. Порівняно з 1825 роком (2490 осіб) населення ШПЗ збільшилося за три десятиліття на 870 осіб [287, 136]. Стосовно самого заводу, то на ньому в 1857 році працювало 2331 людина, а саме – 29 унтер-офіцерів, 114 феєрверкерів, 1701 майстрових, 441 кантоністів та 46 рядових інвалідів [45, 291]. За статистичними даними 1859 року в «Шостенском пороховом заводе, военного ведомства, при речке Шостке» було 526 хат та 3548 мешканців (2338 чоловіків та 1210 жінок) [74, 34]. Отже, постійне населення Шостки збільшилося порівняно з 1847 роком на сотню-дві душ, тобто воно було дійсно постійним у межах 2 тисяч душ. З тих же статистичних даних за 1859 рік дізнаємося, що на ШПЗ діяли поштова станція та базар. Поштове відділення було відкрито на ШПЗ у 1858 році [145, арк.5-7]. Відділення отримувало і відправляло листи, посилки та інше з поштової станції Вороніжу. Там проходив поштовий тракт з Глухова через село Черториги (нині Шевченкове) та містечко Вороніж на Новгород-Сіверський. У 1883 році тракт було змінено. Він почав проходити вже через село Собичеве та ШПЗ, тобто черторизька і воронізькі кінні поштові станції були скасовані [289, 763]. Коні були переведені на собичевску та шосткинську станції відповідно. У Воронежі відтоді лише приймали та видавали всілякого роду кореспонденцію, яка доставлялася і забиралася звідти поштовими кіньми з шосткинської станції. Відстань між цими двома станціями становила 10 ¼ версти, так само, як і нині між шосткинською «Новою Поштою» (вул.Леніна,28) і воронізьким поштовим відділенням [290, 47].

У 1860 році завершено будівництво другої кам’яної триповерхової казарми Фото 5-11   на Садовій вулиці [83, 92] (шостий кам’яний будинок вулиці Садової, нині Фото 5-2 вул. Леніна,36). На іншій фотографії 1860-х років бачимо обидві кам’яні казарми Фото 5  в одному дворі, огородженому парканом. Ніяких споруд, окрім бесідки, між казармами з боку Садової вулиці тоді ще не було. Праворуч першої, дальньої на плані, казарми бачимо нові кам’яні пожежні конюшні та сарай. Арочні виїзди пожежної краще видно на другій фотографії Церковного майдану 1870-х років. Фото 1877.23.05 За пожежною бачимо ще два одноповерхові кам’яні будинки, а за ними проглядається між тополями по дорозі до нового фурштату (кінного двору) двоповерховий кам’яний будинок офіцерського зібрання. Наприкінці Церковного майдану ліворуч, за тополями, стоїть двоповерхова будівля майстерень Ділового двору. За такої кількості кам’яних будинків Садова вулиця стала чи не першою вулицею в Чернігівській губернії. Для порівнянь: у сусідньому з ШПЗ Новгороді-Сіверському усього нараховувалося в 1851 році лише 8 кам’яних будинків (2 – казенних, 6 – приватних) [51, 136].

Отже, Садова вулиця значно покращала в п’ятирічку керування заводом генерал-майора Карла Аароновича Моландера (14) (1857-1862). Він, як справжній патріот Шостки, працював до останнього, поки не помер на заводі й був похований також на заводі. Новим командиром ШПЗ був призначений генерал-майор Володимир Григорович Сабо (15) (1862-1872). Фото 1871.18.08 Він теж всіляко сприяв подальшому розвитку заводського поселення до «степени самостоятельного и довольно значительного». Ще командир Сабо наводив лад за межами заводу, знищивши  в 1863 році три шинки, які були влаштовані в цьому ж році неподалік заводу двома євреями та дворянином Осмоловським. Близькість цих «питейных заведений» сприяла «нижним чинам отлучаться из команд и работ для п’янства и разврата», внаслідок – «нравственнось нижних чинов завода в последнее время заметно начала портиться и в заводе стали обнаруживаться случаи частого воровства», тому генерал Сабо просив губернське начальство надати дозвіл на знищення шинків та виселення їхніх власників з заводу як «вредных и опасных людей». Відповідний указ губернського управління від 13 вересня 1863 року надійшов до Шостки за кілька днів до того, як Сабо вже закрив ці вкрай шкідливі для солдат та заводу шинки [111, арк. 1,2-5,6].

У 1864 році було закрито заводську школу кантоністів через відсутність казенних коштів на її утримання. Шостенські діти були кинуті заводом напризволяще. За ініціативи протоієрея заводської церкви Дем’яна Амвросієвича Борща була заснована нова «частная» школа [83, 117]. У 1871 році протоієрей навчав у своїй приватній школі «до 80 воспитанников от 10-16 лет». Фото 8-11  За переказом, школа знаходилася в будинку священика (Леніна,44) Фото 2011. 11.31  і «вчилися в ній в основному діти з числа заможних» [30]. Як зазначено в «Памятной книжке на 1878 год» по Чернігівській губернії, протоієрей Борщ був законовчителем у «Шостенском Начальном Народном Училище», а вчителем був Андрій Никифорович Бурневський, син священика [138, 57]. Цікаво, що школи при «церквах и домах священно- и церковнослужителей» звалися ще й «Народними школами» [34, 272].  У «Памятной книжке на 1878 год» Шостка помилково значиться «містечком»  («м.»). Так само в цьому переліку позначений з літерою «м.» наш Вороніж, який справді мав до свого статуту містечка «Упрощенное Общественное Управление» у складі старости, двох «гласных» та секретаря [138, 58]. У Шостці  усім життям її мешканців  управляв командир завода, тож ніяких суспільних управлінських установ не могло у ній бути.

За даними Генерального штабу, у 1865 році на ШПЗ проживала 3901 людина  (237 офіцерів, 2842 нижчих чинів, 518 відставників, 304 удів з дітьми), нараховувалося 550 будинків, 40 з яких були квартирами для офіцерів [22, 364]. Порівняно зі статистичними даними 1859 року (3548 чол.), Шостка зросла на 353 душі. Порівняно з 1856 роком (3360 чол.) – на 541 душу, або ж на 60 душ щороку. Отже, зростання відбувалося за рахунок природного приросту постійного двотисячного населення ШПЗ, у родинах якого народжувалося щонайменше 60 дітей щороку. Кількість хат, у порівняні з 1859 роком, теж збільшилася на два десятки: з 526 в 1859 році до 550 в 1865 році, тобто щороку будувалося нові 3-4 хати постійних мешканців Шостки. За висновком сучасників, офіцерів Генерального штабу, які на чолі з полковником Миколою Домонтовичем склали у 1865 році цей «Військово-статистичний опис Чернігівської губернії», наш «Шостенский пороховой завод» був «одним из лучших поселений Черниговской губернии» завдяки тому, що він мав «значительное число каменных зданий, широкие, прямые и опрятные улицы, обсаженные алеями, чистенькие домики обывателей и довольно красивую церковь» [22, 364]. Хоча завод переживав складні роки реформ. У 1863 році наказом Військового міністра було скасовано на ШПЗ інвалідну команду і замість ослаблених хворобою солдат набирались до роботи «вольнонаемные люди». Інші чотири команди (1200 чол.) було поділено на 10 майстрових рот. Для утримання караулів залишено на ШПЗ лише дві гарнізонні (караульні) роти та тимчасову інвалідну команду. Також ШПЗ готувався до військової реформи, коли замість рекрутів мало бути  запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків у віці 21 року з терміном служби 6 років замість 25-ти. У 1867 році гарнізонні (караульні) роти перейменували в «Шостенскую местную артиллерійскую команду», що перебувала відтоді водночас і у віданні начальника артилерії Харківського округу, і в безпосередньому підпорядкуванні командиру ШПЗ [83, 95]. Тобто Шостенська команда входила до складу «Харьковской местной бригады», яка приналежала до «местных войск», піхота яких мала виконувати  тільки караульну службу, подібно до піхоти та артилерії «крепостных войск», які мали захищати тільки «крепости» [130, 109]. Також у 1867 році розпочато оздоровлення місцевості навколо порохового заводу. Нарешті було взято до уваги висновок графа Аракчеєва, зроблений у 1804 році, що «место занимаемое заводом чрезвычайно дурно и нездорово, окружено будучи со всех сторон болотами»» [16, 33], також було враховано й останні статистичні дані військового відомства, що «наибольшая цифра заболеваний воспалением лёгких была в Шостенском пороховом заводе [267, 79]. Отже, у 1867 році розпочато осушення оточуючих Шостенський пороховий завод торф’яних боліт, шкідливо діючих на здоров’я заводських мешканців [267, 9].

Садова вулиця, як і завод, теж зазнала в 1860-х роках «реформ» часу. На ній з’явилися нові контори та пам’ятники. У 1865 році запрацювала «почтовая контора 4 класса, с приемом всякого рода кореспонденціи» (вул.Леніна,30) [83, 116]. Мабуть, при поштовій конторі знаходилася й «учрежденная», як стверджує невідомий автор книги «Столетие Шостенскаго пороховаго завода (1771-1871)»,  в 1865 році поштова станція з шістьма кіньми [83, 116]. Хоча, за статистичними даними за 1859 рік, на ШПЗ вже діяла поштова станція [74, 34]. Невідомий автор, мабуть, помиляється, тому усі посилання на нього підлягають перевірці документами з архівів ШПЗ. У 1866 році було відкрито відділення казначейства [83, 116]. Воно розмістилося в першому кам’яному будинку Шостки, колишній канцелярії 1777 року (вул. Леніна,55). У 1868 році на Базарній площі висвятили каплицю Фото 7-11  в пам’ять чудесного спасіння імператора Олександра ІІ 25 травня 1867 року від невдалого вбивчого акту терориста Березовського. Також «в память исполнившегося в 1871 году столетия с времени основания Шостенскаго пороховаго завода на площади возле церкви поставлен бронзовый бюст Імператора Александра ІІ» [33, 200]. Перший малюнок погруддя Фото 14 міститься в додатку до книги «Столетие Шостенскаго пороховаго завода (1771-1871)», яка вже кілька років вільно шукає свого покупця в Інтернеті за 180 тисяч рублів. На жаль, на малюнку немає напису назви пам’ятника з указівкою, чиє саме по­г­ру­д­дя знаходиться на високому пос­та­ме­н­ті з ба­ре­ль­є­фам­и. Хіба що з іншого до­да­т­ку до кни­ги ­– «Пла­на Шо­с­те­н­с­ког­о по­ ро­хо­во­го­ за­во­да 1871 года» Фото 1871.3 – дізнаємося, що  посеред Церковного майдану стояв  «Па­мя­т­ник сто­ле­тия за­во­да» (№14). От­же, пам’ятник був при­с­вя­че­ни­й не ца­рю або ж якомусь Великому князю, а сто­річ­чю існування ка­зен­но­го порохового за­во­ду. На до­ре­во­лю­ці­йних фо­то­г­ра­фія­х па­м’я­т­ни­ка, які зберігають деякі шосткинці, мі­с­тять­ся рі­з­ні на­пи­си: то це па­м’я­т­ник Оле­к­са­н­д­ру­ ІІ, то – Ве­ли­ко­му кня­зю Ми­хай­лу, а то й про­с­то – ца­рю. Тому шосткинці й відносять пам’ятник відповідно до напису або ж на свій розсуд: хто до імператора Олександра ІІ, хто до Великого князя Михайла, а дехто до царя Петра І або ж його діда Михайла. Останню версію про засновника Шостки царя Михайла «преподнес» шосткинцям півстоліття тому, у 1960-х роках, альбом «Историческое прошлое нашого края», укладений міською бібліотекою ім.Л.Толстого не без участі шосткинських краєзнавців, або ж за їхніми працями. Фото 70 Дослівно:«Первыми жителями селения были солдаты времен царствования Михаила с династии Романовых (около 325-330 лет назад). В тот период был основан пороховой завод». З тексу виходить, що цар Московії Михайло Романов направив своїх москалів-порохнярів “на вечное поселение на шестой притоке Десны” у  дрімучі ліси Сіверії, підпорядкованої ще з 1618 року ляхам. Таким чином завод виробляв порох на ворожій Москві території підпільно, у тилу ворога. По такому праву «першозасновника» Шостки пам’ятник мав би належити царю Михайлу Федоровичу Романову (1613-1645). Проте довга борода царя не відповідає короткій борідці чи то бакенбардам на обличчі погруддя. Також не відповідає зображенню пам’ятника й зовнішність Петра І з вусищами, хоча саме його й досі чимало шосткинців вважають засновником порохового заводу. Навіть колишні й нинішні керівники міста не оминають у своїх виступах нагадати шосткинцям про Петра І як засновника заводу, отже, і Шостки. Шосткинцям, мабуть, хочеться додати ваги своєму заводу за рахунок діянь московського царя, а не за якогось локотського козака Бугая, що заснував млин на річці Шостці й на потужності якого виник гетьманський пороховий завод, так підказує нам відомий історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902) [41, 344,350].

Та все ж таки пам’ятник 1871 року увінчувало погруддя не царя Петра І, а правлячого тоді імператора Олександра ІІ.

Згадана вище «краевед» Плодиста у сво­їх га­зе­т­них пу­б­лі­ка­ція­х, аль­бо­мах та кни­ж­ках упе­в­не­но стве­р­джує,­ що шосткинський па­м’я­т­ник увін­чу­ва­ло­ тільки по­г­ру­д­дя бра­та ца­ря, Ве­ли­ко­го кня­зя Ми­хай­ла, на честь яко­го Шосткинський по­ро­хо­вий за­вод й на­зва­ли Ми­хай­лівсь­ким. Спра­в­ді, за­вод став Ми­хай­лівсь­ким 17 сер­п­ня 1871 ро­ку, про що Фото 11.1 й бу­ло о­го­ло­шен­о ко­ман­ди­ром­ за­во­ду Са­бо на уро­чи­с­то­му­ зі­б­ран­ні цьо­го дня з на­го­ди свя­т­ку­ванн­я юві­лею: «За­вод се­го­д­ня пра­з­д­нуя пе­р­вое (казенное) сто­ле­тие сво­е­го су­ще­с­т­во­ва­ния, на­и­ме­но­вуе­тся, по во­ле ав­гу­с­тей­ше­го мо­на­р­ха на­ше­­го, Ми­хай­ловск­им, в честь ве­ли­ко­го кня­зя Ми­ха­и­ла Ни­ко­ла­е­вич­а, вли­я­нию и за­бо­те ко­то­ро­го он на­и­бо­лее обя­зан сво­им ны­не­ш­ним ра­з­ви­ти­ем»­ [127]. Слід зазначити, що й до  Великого князя Михайла Миколайовича добре опікувався ШПЗ його рідний дядько Михайло Павлович, рідний брат царя Миколи І, і теж генерал-фельдцехмейстер, командуючий всієї артилерії імперії. На  першому книжному ма­лю­н­ку 1871 року  «Па­мя­т­ни­ка­ сто­ле­тия за­во­да» ба­чи­мо ви­ка­р­бу­ван­і вни­зу пос­та­ме­н­та­ да­ти казенного іс­ну­ван­ня ШПЗ «1771-1871». На ба­ре­ль­є­фі з ли­цьо­вої сто­ро­ни пос­та­ме­н­ту­ зо­бра­же­на за­сно­в­ни­ця казенного­ ШПЗ ца­ри­ця Ка­те­ри­на ІІ, з ви­ка­р­бу­ван­ими ро­ка­ми її пра­в­лін­ня «1762-1796». При­на­ле­ж­ні­сть пра­во­с­то­ро­нньо­го ба­ре­ль­є­фа Оле­к­са­н­д­ру­ І теж ви­зна­ча­ють­ ро­ки йо­го ца­рю­ван­ня «1801-1825». За ло­гі­кою, з лі­вої сто­ро­ни пос­та­ме­н­ту­ мав би бу­ти ба­ре­ль­єф Ми­ко­лі І з відповідними да­та­ми його правління «1825-1855». На четвертій (за­д­ній) сто­ро­ні пос­та­ме­н­та­ вза­га­лі б не ма­ло бу­ти будь-­яко­го ба­ре­ль­є­фа,­ хі­ба що си­ну Ка­те­ри­ни ІІ Па­в­лу І (1796-1801), який за п’ятирічку свого царювання теж до­клав чи­ма­ло зу­силь до ро­з­бу­до­ви ШПЗ, як за­зна­че­но в кни­зі «Сто­ле­тие Шо­с­те­н­с­каг­о по­ро­хо­ва­го­ за­во­да». Про­те, Плодиста вва­жає, що «кроме бюста Великаго князя Михайла Николаевича, на памятнике было четыре барельефа, изображающие Екатерину ІІ, Александра І, Николая ІІ и Александра ІІ, символизирующие самые главные эпохи и крупнейшие факты история развития завода» [142, 36]. Невже Шо­с­т­ка в 1871 році відверто зне­ва­жи­ла не тільки йо­го імператорську Ве­ли­ч­ність­, а й усіх його попередників, ро­з­мі­с­тивш­и їхні цар­сь­кі зо­бра­жен­ня­ ни­ж­че по­г­ру­д­дя кня­зя, хоча й Великого. Тим більше, що ба­ре­ль­єф ді­ю­чо­му тоді ца­рю Оле­к­са­н­д­ру­ ІІ мусив бути без карбувань йо­го років правління 1855-1881 та ще й із задньої, неприглядної, сторони постаменту. Од­нак на фо­то­г­ра­фії­ 1882 ро­ку, зроб­ле­ній з ці­єї за­д­ньої сто­ро­ни па­м’я­т­ни­ка­, ні­яко­го че­т­ве­р­то­го­ ба­ре­ль­є­фа на пос­та­ме­н­ті­ не про­гля­да­єт­ься, отже, його взагалі не було.

З малюнку 1871 року та фотографії 1882 року Фото 15 виходить, що пам’ятник стояв обличчям погруддя до дороги, до командирського будинку (вул.Леніна,53) на заході, а спиною – до сонця на сході, так, як нині стоїть пам’ятник Леніну біля Шосткинського міськвиконкому (вул.Леніна,14) На жаль, у рамки фотографії не потрапили два будинки ліворуч водокачки, зображення яких є на малюнку пам’ятника. Перший кам’яний будинок існує й донині, відомий як ЖКВ (житлово-комунальний відділ заводу, вул. Карла Лібкнехта,49). Біля пам’ятника царю ще не зображено ніяких гармат  чи то жорнового каменя з шосткинського млина, що дав першу силу ще нашій козацькій виробні пороху. Усе це є вже на іншому малюнку 1896 року до статі «К 125-летию Шостенскаго пороховаго завода», зробленого з фотографії 1882 року.   На ньому бачимо над датами «1771-1871» новий  барельєф зі схрещеної зброї. Поруч із зарослим знизу бур’янами постаментом стоять дві гармати на лафетах, а посеред них, ніби на згадку, що завод виник не на голому місці, лежить жорновий камінь. За пам’ятником, за пірамідальними тополями, зображено двоповерхову будівлю «Делового двора». Під малюнком мітиться напис:«Бюст Императора Олександра ІІ, поставленный в м. Шостке в память исполнившегося в 1871 г. столетия со времени основания Шостенскаго пороховаго завода». Проте «План Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1897 года» дає старе пояснення позначення під №5 – «Памятник Столетия завода 1871 год». Пам’ятник позначено посеред скверу (80х40 метрів), що закінчувався якраз по східній межі садиби священика або ж по нинішній будівлі пожежної вежі та недіючого фонтану біля неї.

Фото 1871.3 На плані 1871 року праворуч пам’ятника позначена під №12 – «Церковь в имя Рождества Христова», а ліворуч – під №18 позначена «Пожарная часть». Навпроти пам’ятника значиться дерев’яним (насправді напівкам’яним) під №15 «Дом командира завода» (вул.Леніна,53), ліворуч якого під №16 позначена кам’яна «Канцелярія завода» (вул.Леніна,51), а в її дворі намальовано прямокутник цегляного будинку креслярні (вул.Леніна,73). За будинком командира заводу позначено на плані генеральський сад. Сад доволі великий – у 250 метрів шириною, і на стільки ж метрів він тягнувся углиб від вулиці по південній межі городів. З північної сторони сад межував з «пороховим городком» (нині всю територію саду займає військова частина).

Далі по Садовій вулиці позначені під №19 «Казармы» (нині одна з казарм є заводоуправлінням, вул.Леніна,36). За казармами по Садовій вулиці позначена під №17 – «Полиція завода». Невеликий будинок «Полиціи завода» (п) стояв у кутовому дворі на перехресті Садової вулиці (1) з Кривим провулком (2) (нині пров. Енгельса). Начальником заводської поліції, або ж поліцмейстером перебував у 1871 році підпоручик Іванов Іван Іванович [83, 123], який в штатному розпису Михайлівського Шосткинського порохового заводу 1878 року вже значиться штабс-капітаном [138, 59].

На плані 1871 року чомусь відсутні позначки стосовно другого за поліцією будинку з двором (вул.Леніна,30), де мали працювати ще з 1865 року поштова контора та поштова станція. «Шостенская Почтовая Контора» згадується в «Памятной книжке на 1878 год» [138, 60]. Також згадується «Шостенская Телеграфная Станция», яка, мабуть, теж розмістилася в одному з поштою будинку (вул.Леніна,30). Телеграфна лінія була підведена до Шостки з Клинців Московським телеграфним відомством не раніше 1874 року. Стовпи для лінії пожертвувало Глухівське повітове земське зібрання 20 вересня 1873 року [288, 48]. Поставку стовпів здійснював, за контрактом з Глухівською повітовою управою, козак Данилевській по ціні 1 руб 37 ½ копійки за кожен стовп з відділкою та розвозкою на місця. Уже в квітні 1874 року стовпи були розвезені Данилевським по місцям та складені в штабеля від Шостки до границі з Новгород-Сіверським повітом. Невдовзі стовпи були прийняті від контрагента Данилевського безпосередньо «Шостенским Телеграфным Начальником» [288, 48].

Далі на плані 1871 року маємо за перехрестям з Глухівською вулицею ще три позначки на Садовій вулиці: під №13 – «Часовня в память 25 мая 1867 года», під №24 – «Лавки», а під №26 – «Воронежскія ворота». Каплиця, як вже відомо, була висвячена в 1868 році, а ось лавки, мабуть, з’явилися на Базарній площі дещо раніше. Відомо, що дозвіл на відкриття лавок надійшов до ШПЗ від Міністерства Внутрішніх Справ в 1860 році [83, 116]. Тобто МВС дозволило торгівцям вільний в’їзд до ШПЗ та відкриття їхніх лавок «с утверждения Командира завода». МВС поширило на ШПЗ торгові права містечок за умови відповідного надзору за торгівлею на підставі правил, існуючих для військових поселень. Торгівля в Шостці пожвавішала, як саме –  бачимо зі старої фотографії  недільного базару з возами та навісами навколо каплиці. Інша фотографія,  зроблена не в базарний день, надає нам уявлення про зовнішній вигляд лавок. Цей перший шостенський торгівельний деревяний «супермаркет» був такого ж сарайного типу, як і щойно збудований бетонний екозаклад торгівлі біля автостанції на Привокзальній вулиці. На фотографії бачимо за будівлею лавок праворуч вгорі Воронізькі ворота та будинки  по правій (західній)  стороні Садової вулиці. З розвитком торгівлі у Шостці будинки навколо Базарної площі поступово перетворювали на лавки та магазини. Так у 1879 році мешканець кутового будинку над «переулком с базара на новгор.север. дорогу» (нині на місці будинку ресторан «Юбилейный») поштар Йосип Марковський звернувся з «прошеніем» до «Его Превосходительства Господина Начальника Шостенскаго Пороховаго Завода» дозволити йому збудувати торговельну лавку на місці воріт, які мають бути перенесені з Садової вулиці в бік  «переулка с базара на новгор.север. дорогу» [114,арк.70]. До прохання був доданий план перебудови двору на Садовій вулиці. Будинок Марковських значиться на плані під №1 (А), і належав він дружині поштаря Ганні  Соколовій, а сусідній будинок №2, праворуч в бік Глухівської вулиці, належав відставному штабс-капітану Герману. Будинок Марковських належав, мабуть таки, не  Ганні Соколовій, а її ще живому батькові – Герасиму Петровичу Соколову (1807 р.н.), сину Петра Тимофійовичеа Соколова, заводського лікаря. Як свідчать офіційні данні «Общего штата Российской империи на 1831 год», Соколов Петро Тимофійович прибув до Шостенського порохового заводу в 1831 році в якості другого штатного лікаря [113, 127]. Раніше в заводському лазареті працював лише один лікар Дмитро Іванович Поскребишев. На фотографії 1879 року бачимо Герасима Петровича Соколова, разом з дружиною Єфросинією, а посеред них стоїть їхня дочка Ганна з немовлям Васильком, народженим 1 січня 1878 року – майбутнім бойовим генералом «с окружения Колчака» Василем Йосиповичем Марковським. Життєвий шлях генерала досліджує онука його молодшої сестри Пелагеї Йосипівни – Ніла Петрівна Андрійчук, киянка, яка й надала зазначений вище план садиби Марковських та фото нашого земляка. Ніла Петрівна має мрію встановити в Шостці, зрозуміло з дозволу депутатів міської ради, меморіальну дошку за власний рахунок з приблизно такою назвою: «У будинку, що стояв на цьому місці народився та мав знайти свій упокій на схилі літ великий чоловік – генерал Марковський В.Й. 1879-19..».

Фото 1871.4 На плані 1871 року нанесено 15 вулиць, 11 з яких знайомі нам з ще плану 1843 року. Новими на плані 1871 року є три вулиці та один вузенький провулок. Вони виникли праворуч та ліворуч Садової вулиці, і звалися: Знаменською (12), Міщанською (13), Ярмарковою (14) (нині Марата). Назва Ярмаркової вулиці здається зрозумілої, як для вулиці ведучої та найближчої до місця проведення великих базарів – ярмарків, що відбувалися, починаючи з 1860 року, двічі на рік: на Хомину неділю по весні та Дмитрів день – восени, 8 листопада [83, 116]. Новий провулок звався Госпітальним (15), бо вів до нового госпіталю, збудованого в 1850-х роках на новопридбаних землях навпроти фурштатського (кінного) двору (нині вул. 9-го Січня). Цікаво, наскільки назва нової Міщанської вулиці відповідала статусу її мешканців-новоселів 1850-х років? Вона, як бачимо з плану, була дещо ширша за Знаменську, проте вдвічі вужча за будь-яку простору «гербелівську» вулицю ШПЗ 1840-х років (Офіцерську, Воскресенську, Базарну та Кладбищенську). На плані ШПЗ 1871 року вперше позначено місця розташування п’ятьох воріт (застав), запроваджених за указівкою великого князя Михайла 1856 року: «Крупецкія ворота (25), Воронежскія (26) ворота, Новгород-Сіверскія ворота (27), Глуховскія ворота (28) та Госпитальныя ворота (29)». Фото 1871.2 Біля кожної застави знаходилася караульня та смугастий шлагбаум. Крупецькі ворота (головні) позначені на плані під №25 на в’їзді до заводу перед ставом по дорозі далі на Крупець, а Воронізькі ворота (другорядні) позначені під №26 – на виїзді з поселення в сторону Воронежа. Отже, Садова вулиця починалася від головних (Крупецьких) воріт і закінчувалася Воронізькими воротами.

Новопризначений з 1 серпня 1872 року командир МШПЗ генерал-майор Ісидор Францевич Штейн (16) (1.08.1872-1.04.1880) звався вже начальником заводу. Фото 1878.1.11 Під начальством Штейна перебували уже не тільки солдати, а й цивільні робітники, які відповідно до наказу від 20 березня 1872 року мали поступово замінити солдат, тобто «выделка» пороху на МШПЗ мала відбуватися «посредством вольнонаемных мастеровых и робочих» [24, 14]. Першими вільнонайманцями стали солдатські сини, батьки яких проживали при заводі. Проте робочих місць було обмаль, МШПЗ занепадав. Зрозуміло, що припинилося зростання Шостки новими вулицями, бо з 1872 року заводське начальство вже не дарувало відставникам наділі під нові хати [253, 193]. Мабуть, й бажаючих залишитися в Шостці відставників вже не було Ярмарки, що з 1860 року відбувалися двічі на рік по весні та восени, вже не проводилися в зубожілій з 1870-х років Шостці. У 1874 році був «уразднен» капсульний заклад. Відповідно з «Высочайше утверждённым в 19 день июня 1874 года, положением Военного Совета» увесь перелік продукції Шосткинського капсульного закладу було закріплено за Охтинським капсульним відділом Петербурзького патронного заводу [266, 9]. Шосткинський капсульний заклад простояв без діла до 1907 року [14, 54]. Також призупинила на 33 роки своє зростання Капсульна слобідка. Змін на краще в Шостці не сталося й за роки нового начальника МШПЗ полковника Лишева Олександра Олександровича (17) (1881-1884). Його портрет 1882 року, як колишнього випускника 1855 року Санкт-Петербурзького Першого Кадетського Корпуса, зберігся в «Альбоме портретов бывших кадет 1 Кадетского Корпуса» [227]. Фото Лишев А.А. Альбом присвячений 150-річчю цього елітного військового навчального закладу, заснованого 17 лютого 1732 року. У альбомі всього 310 портретів – «лиц императорской фамилии». Виходить, начальник МШПЗ Лишев О.О. належить до царського роду Романових і, мабуть, є першою в історії Шостки керівною «особой царских кровей». Ще один портрет Лишева  Фото Лишев-1884 міститься серед портретів усіх офіцерів та чиновників МШПЗ 1884 року. Фото 1884

У 1881 році була відкрита нова народна школа в заводському будинку по Садовій вулиці (добре відома старожилам школа №1) [177, 102]. Вона утримувалася за приватні кошти та за рахунок збору за навчання – 50 коп. у місяць з кожного учня, за виключенням сиріт та дітей бідних батьків. У цій початковій школі навчався Микола (1873 р.н.), син їх високоблагородія Олександра Олексійовича Алексєєва, колезького асесора порохового завода. За спогадами ленінського більшовика Миколи Олександровича, в школі заборонялося розмовляти українською мовою, «по-хохлацкому». Отримана ним початкова освіта дозволила надалі вчитися в Новгород-Сіверській гімназії, яку він закінчив у 1892 році [191]. У 1901 році в шостенській народній школі навчалося 110 хлопчиків та 30 дівчат [177, 102]. Учителем був Павло Петрович Шермеревич, який отримав звання вчителя 10 вересня 1898 року, його заробітна платня – «содержание» становила 300 карбованців за рік. Законовчителем був протоієрей Володимир Величинський, який навчав Божому Закону безплатно. З  жовтня 1899 року в Шермеревича з’явилася помічниця Ганна Радіонова, яка закінчила курси Глухівської жіночої гімназії. Її заробіток становив 180 карбованців за рік.

Суттєві зміни на ШПЗ розпочалися за начальника заводу полковника Ісака Павловича Пилкова (18) (1885-1903). У 1886 році завод перейшов на цілорічну роботу без перерви на три зимові місяці. Запрацювали  три нові парові машини, паливом для яких слугував торф, видобутий в заплаві річки Шостки. Так у 1887 році «из торфяников Шостенскаго порохового завода для отопления заводских паровиков» було видобуто 600 кубічних сажнів торфу [133, 208]. Торф коштував тоді вдесятеро дешевше за дрова, тож бо залишався цілим ліс навколо Шостки.

1887 року тритисячна Шостка отримала статут поселення. Відтоді в різних документах, планах Шостки пишеться «Поселение Шостка», а не «Шостенский пороховой завод» як було раніше. Хоча на великих картах, зокрема, на трьохверстовій карті кінця 1880-х років (в одному дюймі три версти, 1:126000) значиться напис «Шост. Порох. Завода». Фото 1890.1 Стосовно самої території ШПЗ, то на плані теж маємо відповідні нові уточнюючі написи та трикутні позначки заводів: порохового, сірчаного (1839 р.) та цегельного (1820 р.). Є ще один напис: «Московский городок» (1) – це не що інше, як новий пороховий завод на правому березі Шостки, який виник ще в 1828 році як тимчасовий «пороховой городок» [83, 84]. Чому він став зватися «Московським»? Чи то за свою віддаленість і місце розташування на північному сході, за винокурнею 1771 року, чи то він так був названий з прицілом взагалі перейменувати увесь завод на Московський Шостенський пороховий завод (МШПЗ). Зазначу, що в жодному з дореволюційних документів Шостку не названо посадом, бо статут посада передбачав ще й посадську управу, тобто незалежний від військових місцевий орган влади. Тоді як вся влада в Шостці від самого початку заснування порохового заводу завжди перебувала в руках військових і ні про яке двовладдя тут мови не могло й бути. Єдине, що могли дозволити військові, це надати Шостці статут поселення, за яким замість шосткинського поліцмейстера мав би бути поліцейський пристав (дільничний) Глухівського поліцейського управління. То ж бо Військове Міністерство зробило подання до Державного Свєта стосовно заснування поліції в поселенні Шостка. 21 грудня 1887 року Державний Совєт розглянув подання Військового Міністерства і прийняв позитивне рішення, яке було «Высочайше утверждено» імператором Олександром ІІІ, і поліція в поселенні Шостка при МШПЗ була заснована 1 січня 1888 року [250, 508-509]. Фото 21.12.1887 Фото 21.122.1887 Її штат нараховував 11 осіб – поліцейського пристава (дільничного) та поліцейської команди з 2-х старших та 8-х молодших городових. Річні оклади становили: для пристава – 1200 рублів (600 – платня, 300 – квартирні та проїзні, 300 – канцелярські витрати), для старшого городового – 180 рублів на рік, а для молодшого – 150 рублів. Додатково на обмундирування кожному городовому видавалося по 25 рублів на рік. Шосткинська поліція підпорядковувався як Міністерству внутрішніх справ, так і начальнику порохового завода. На посаду пристава дозволялося призначати як «гражданских чиновников, так и военных офицеров». Першим поліцейським приставом Шостки було призначено 22 лютого 1888 року штабс-капітана 65-го резервного піхотного батальйону Алексєєва Володимира Володимировича, 1854 р. н., дворянина Орловської губернії. Він мав п’ятьох дітей: 4-х дочок – Ліду, Надію, Євгенію, Марію та одного сина Миколу [110,арк. 1, 100, 5, 46 зв.]. Штабс-капітан Алексєєв перебував на посаді пристава 14 років, з 1888 по 1902 роки включно.

            У 1889 році було завершено будівництво двох кам’яних порохових погребів на 20 тисяч пудів кожний, з двома закупорними сараями та караульним будинком [264, 35]. Вони знаходилися за пів версти на північ від старих погребів Шосткинського окружного артилерійського складу і були самими великими за обсягом зберігання пороху, отже, небезпечними не тільки для заводу, а й для поселення при ньому. Мабуть, тому в 1889 році 10 жовтня імператор Олександр ІІІ затвердив нові Правила утримання еспланади МШПЗ та порядок зведення на ній будівель [249, 579-580].   Фото 19.10.1889 Фото 10.101.1889 Фото 10.102.1889 Також було затверджено план місцевості, оточуючої цей завод на двоверстовій відстані. Суворі Правила стосувалися еспланади – території на двоверстовій відстані від огорожі «порохового городка», вкрай небезпечного порохового виробництва біля річки Шостки. Територія була поділена на три райони. Перший район включав до себе найближчу до огорожі «порохового городка» східну частину поселення (до Глухівської вулиці), другий район – західно-південну частину поселення, а третій – залишок незабудованих земель в межах двохверстової відстані від «порохового городка». Кордони трьох районів мали бути визначені на місці кам’яними межовими знаками та взяті під постійний нагляд місцевої поліції. Військовий Совєт встановлював правила та вимоги до будов приватних поселенців на заводських (казенних) землях першого та другого районів еспланади. Також Військовий Совєт встановлював правила перепродажу будов. Дозвіл на нове будівництво в третьому районі еспланади на землях, що не належали заводу, надавався начальником МШПЗ. Побудова мала бути безпечною в пожежному відношенні до «порохового городка» та порохових погребів [110,арк. 59,59 зв.,62].

З узаконенням еспланади Петербурзьке артилерійське відомство вирішило упорядкувати земельні відносини адміністрації МШПЗ та шосткинців, які мають хати на казенних землях. Тобто побудовані колись солдатами хати на земельних наділах, отриманих ними від заводу по завершення терміну служби, як виявилося, стоять на землі приналежній не ним, а казні, артилерійському відомству. По суті усі старожили Шостки – 548 мешканців – «домохозяев посаду» раптово були визнані «арендарями казны» і тому за право проживання на казенній землі вони мають сплачувати гроші за незнану досі орендну «послугу» [268]. Керівництво МШПЗ розробило особливий п’ятирічний контракт для орендаторів і вже з 1891 року заводська адміністрація почала вимагати з них орендну плату в розмірі від 1 до 2 копійок за квадратний сажень присадибної землі, що становило до 24 – 48 рублів на рік за десятину (гектар) [112,арк. 21 зв.]. За орендним контрактом нове будівництво, розширення та капітальний ремонт старих побудов, мало відбуватися тільки з дозволу Військового Совєта, а незначний ремонт – з дозволу начальника завода; перехід ділянки у спадок мало відбуватися зі згоди Військового Совєта, здача дільниці в найом допускався за умови проживання на ній самого орендаря [252, 64]. Нова платна «послуга» застала шосткинців ще й в скрутні часи. Завод перебудовувався під виробництво бездимного піроксилінового пороху. На будівельних роботах, за спогадами тодішнього робітника заводу Дмитренка І.К., була задіяна лише частина працездатного населення Шостки, а інша частина пішла на заробітки [119]. Зокрема вони будували вузькоколійку від Конотопа до Пирогівки з відгалуженням до ШПЗ. Будівництво велося «Обществом Курско-Киевской железной дороги» одразу по затвердженню імператором Олександром ІІІ 24 травня 1891 року відповідного положення Комітету Міністрів [251, 285]. Фото 24.05.1891 Фото 24.055.1891 Як відомо, основна залізнична лінія широкої колії була прокладена з Києва до Конотопа ще в 1868 році [130, 272]. Отже, безробітні шосткинці мусили працювати на будівництві залізниці, щоби сплатити орендну «послугу». З березня 1892 року по серпень 1893 року 336 домовласників із 548 заключили орендні контракти [268]. Решта домовласників відмовилася їх підписувати. Вони разом почали шукати захисту від домагань заводської адміністрації, спочатку спрямували жалісного листа до інспектора порохових заводів, потім до Військового міністра, навіть зверталися за допомогою до Великих князів [252, 64]. Натомість адміністрація завода безупинно «закручувала гайки» безконтрактникам своїми мілкими зачіпками, штрафами, погрозами звільнення з роботи та виселенням з Шостки. Публіка volens-nolens почала здаватися, підписувати кабальні контракти, а найбільше сміливі звернулися до суду та ще й залучили адвоката. Судові процеси тяглися роками [253, 193].

За статистичними даними за 1892 рік у поселенні Шостка було 508 дворів та 3253 мешканців (1498 чоловіків, 1755 жінок) [75, 165]. Порівняно з даними Генштабу 1865 року (3901) кількість мешканців зменшилося за 27 років на 648 людей, або ж на шосту частину заводської людності. Кількість дворів теж зменшилася майже на десяту частину: з 550 в 1865 році до 508 в 1892 році. Можливо, на початку 1880-х років зменшення населення Шостки було ще більшим, на жаль, ніяких статистичних даних за ті роки занепаду МШПЗ немає. Цікаво, що кількість жінок поселення вперше в його історії перевищила в 1892 році кількість чоловіків аж на 17%. Раніше до 1872 року кількість шостенських жінок (1,3 тис.) була майже удвічі менша за кількість чоловіків (2,4 тис.). Кількість жінок зростала природно з 1210 (1859 рік) до 1755 (1892 рік). А загальна кількість чоловіків зменшилося за рахунок скорочення солдат-рекрутів, яких залишилося на заводі у 1872 році лише півтисячі. Якщо раніше рекрути служили на заводі по 25 років, то військова реформа 1874 року зменшила термін солдатської служби до 6 років. Солдати вже не працювали на заводі як робітники, а несли тільки караульну службу. Виходить, постійне населення Шостки складало біля 2,7 тисячі людей, з яких 1,7 тисячі жінок (удови 0,4 тис) та 1 тисяча чоловіків (відставники та їхні сини). Майже стільки ж постійних мешканців проживало в сусідньому з Шосткою селі Локотках. Усього в Шостці та Локотках нараховувалося в 1892 році 5386 чоловік, за даними «Календаря Черниговской епархии на 1893 год» [146, 123].

Подальше зростання постійного населення Шостки та його насущні потреби призвели до відновлення ярмарків у поселенні. У «Календаре Черниговской губернии на 1892 год» уже зазначено проведення ярмарків  «в посаде Шостка в день Преполовенія» [137, 58]. Тобто, ярмарок відбувався в середину (половину) П’ятидесятницi — строку мiж Великоднем i Трійцею і лише один раз на рік, а не два, як то було в 1860-х роках: на Хомину неділю по весні та Дмитрів день – восени, 8 листопада [83, 116]. Ярмарок проводився за межами поселення, за Воронізькою заставою праворуч до озерця (нині сквер навколо майже всохлого озерця на початку вулиці на честь більшовика Сергія Кірова (Кострикова). Ярмарковий товарообіг в 1892 році становив щонайменше 4 тисячі рублів – «красными товарами, сельскохозяйсвенными продуктами, рыбою, солью и скотом» [137, 58]. Порівняно з Воронежем, там товарообіг трьох ярмарків на рік такими ж самими товарами становив 16 тисяч рублів. Окрім ярмарку в Шостці  був ще й базар, але проводився він вже не по неділях як раніше, а по суботах, бо по неділях відбувався базар у Глухові, а по п’ятницях у Воронежі [137, 58]. У «Календаре Черниговской губернии на 1896 год» вказано, що Преполовенська ярмарка в поселені Шостка мала відбуватися вже два дні «накануне дня Преполовения». Основою торгівлі на ярмарку  був: «скот рогатый и лошади, пенька, посуда деревянная и гончарная, холст крестьянский рядовина, разные мануфактурные и бокалейные товары и соленая рыба разных сортов» [33, 293].

Шостка в зазначеному вище «Календаре Черниговской губернии на 1896 год», а також в усіх наступних дореволюційних календарях,  зветься «поселеніем», хоча в у двох раніших календарях на 1892 та 1894 роки вона помилково названа в оглядах ярмарків «посадом» [133, 94].  Але ж її немає в переліку посадських управ Чернігівської губернії 1892 року, які були тільки в посадах Добрянке, Клинцах, Климові, Еліонці, Воронку та Лужках [137, 314]. Також немає Шостки ні в посадах, ні в містечках, ні в містах, що були включені до «Ведомости о городах и поселениях Черниговской губернии, в которых введено Городское Положение Высочайше утвержденное 11 июля 1892 года» [135, 343]. Як бачимо, нове «Городское Положение 1892 року» було застосовано в Глухівському повіті тільки для міста Глухова (в повному обсязі для повітових міст) та для містечка Вороніж (спрощене управління). Отож, у Глухові був міський голова та управа, а в Воронежі – міський староста.

«Планъ Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1892 года» («чертежный лист Л/34. Сентября месяца 1892 года») Фото 1891.1 Фото 1892.2 так само містить 15 вулиць без написів їхніх назв, як і на плані ШПЗ 1871 року. Проте план 1892 року дозволяє вирахувати кількість будинків по кожній вулиці поселення та слобідки. Кам’яні будинки позначені на плані білими кольором. Найбільше їх на Садовій вулиці. Фото 1892.4 Це ті ж самі, що й на планах 1843 та 1871 років – гауптвахта (1), стара канцелярія (2), напівкам’яний командирський будинок (3), нова канцелярія з крейслярнею (4) по правій (західній) стороні вулиці та церква (5), казарми (6, 7) та каплиця (8) на Базарній площі по лівій (східній) стороні вулиці. Єдиною новою кам’яною будівлею вулиці на плані 1892 року є так званий в народі «офіцерський» магазин чи то магазин «Общества потребителей» (9) на Базарній площі. Фото 38-1 Також білим кольором позначені на плані цегляні стовпи головних (Крупецьких) воріт (к) – на початку Садової вулиці та Воронізьких воріт (в) – наприкінці Садової вулиці. На південь від поселення, за воронізькими воротами, позначена на плані 1982 року залізниця з будкою на переїзді (б). Фото 1892.6

У 1893 році було завершено будівництво «Подъездого пути от станции Конотоп через Кролевець до станции Пироговка с ветвью к казенному Шостенскому пороховому заводу» [132]. Відкриття товаро-пасажирського руху відбулося наприкінці 1893 року [135, 320]. Отже, Шостка та завод відтоді поєдналися з Києвом залізницею.     З розкладу зимового руху пасажирських поїздів «Киево-Воронежской дорогой», опублікованому в  «Календаре Черниговской губернии на 1895 год», дізнаємося, що поїзд Конотоп-Пирогівка відправлявся з Конотопа о 10 годині 5 хвилині ранку і прибував   до Шостки о 2 годині 33 хвилині дня [135, 346]. Зворотній поїзд до Конотопа з Пирогівки прибував до Шостки о 5 годині 21 хвилині дня, а в Конотопі він був о 9 годині 45 хвилині вечора. У Конотопі можна було зробити пересадку на поштово-пасажирський поїзд №3, який відправлявся о 10 годині 40 хвилин вечора до Києва, куди прибував о 7 годині 40 хвилин ранку. Таким чином можна було дістатися з Шостки до Києва за 14 годин. Зворотній поштово-пасажирський поїзд №4 відправлявся з Києва об 11 годині вечора, а прибував до Конотопа о 7 годині ранку.

1895 року на МШПЗ запрацювали три нових заводи: сірчанокислотний, ефірний та  піроксиліновий. Останній виробляв бездимний порох, по-народному – «перех». З причини такої кількості нових заводів у Шостці та ще й старого «порохового городка» та цегляного заводу, їхній єдиноначальник полковник Пилков отримав у 1895 році звання генерал-майора, а Михайлівський Шостенський пороховий завод став зватися у множині – «Михайловскіе Шостенскіе пороховые заводы», як бачимо з «Календарей Черниговской губернии» та документів за 1896-1902 роки. Кожен з заводів мав свою котельню, обладнану ще й своїм, з деякими відмінностями «голосу», гудком, легко впізнаним  робітниками конкретного заводу, які працювали там «від гудка до  гудка» [39]. Гудки оповіщали про початок робочого дня (зміни), закінчення та обідні перерви. Перший гудок лунав о  6-45 ранку, останній – о 24 годині ночі. Як відомо, МШПЗ перейшов на позмінну роботу в 1895 році. У зв’язку з нехваткою робочої сили було дозволено працювати в першу зміну шостенським жінкам [24, 14]. Цілодобово в три зміни працювали майстрові люди в шкідливих небезпечних майстернях, у дві зміни – у нешкідливих майстернях та в одну зміну – на різних роботах. Різноробочі працювали тільки в денну зміну – з шостої години ранку до сьомої години вечора з обідньою перервою в одну годину. Заробітна платня встановлювалася по нормах начальниками майстерень. Розмір її становив 40-50 копійок у день різноробочому, 60 коп. – 1 руб. у день – робітнику майстерні, 1 руб. 20 коп. – 1 руб. 50 коп. – робітнику в шкідливій майстерні. Жіноча праця використовувалася тільки в «хлопчатобумажной» майстерні, де «сдельно зарабатывали» 15-20 рублів у місяць [119].

Оновлення заводу поки що аж ніяк не позначилося на зростанні поселення Шостки, про що свідчить «Планъ Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1897 года». Фото 1897.1 На плані нараховуємо ті ж самі, незмінні з 1860-х років, 12 вулиць та 3 провулки, зокрема: Садової (1) (нині Леніна), Госпітальної (2) (нині Короленка), Глухівської (3) (нині Карла Маркса), Фурштатської (4) (нині Карла Лібкнехта), Мохової (5) (нині Фрідріха Енгельса), Кривого провулку (6) (нині Фрідріха Енгельса), Базарної (7) та Базарного провулка (8), Офіцерської (9) (нині Миру), Воскресенської (10), Кладовищенської (11), Знаменської (12), Міщанської (13), Ярмаркової вулиці (14) (нині Марата), Госпітального провулка (15) (нині 9-го Січня). Вперше на плані 1897 р. нанесені майже всі назви вулиць та провулків, окрім Ярмаркової вулиці (14) (нині Марата) та Кривого провулку (6) (нині Фрідріха Енгельса), хоча назви ці існували, як видно з наступних планів Шостки, зокрема 1912 року. Фото 1897.2 Також на плані 1897 року пронумеровані найбільше значимі вуличні будинки та будівлі з відповідним поясненням в «Описи зданій артиллерійскаго ведомства» по обидві боки плану. Під №1 значиться на Садовій вулиці «Церковь во имя Рождества Христова, построен въ 1786 г. на доброхотныя пожертвования».

Як уже знаємо, на старішому плані ШПЗ 1793 року був подібний напис «Церковь каменная, построена от доброхотных жителей, и содержится тож». У написі, як бачимо, немає вказівки на рік побудови церкви. Вищевказана дата (1786) на плані 1897 року не збігається на один рік (1785) з наведеною в книзі «Столетие ШПЗ» 1871 року видання [83, 24]. Церква й справді стала першою будівлею по лівій, від заводу, стороні Садової вулиці, бо на місці колишнього будинку командира – великій хаті «близ плотины на бугре», з опису 1771 року, було закладено великий сад, позначений на плані 1897 року  за церквою в напрямку  головних заводських воріт. Біля воріт позначена під №3 «Часовня пороховаго городка 1856 года». Вона розташована вже на території заводу, по правій стороні вулиці. Праворуч каплиці значиться під №223 великий «Н-образний» дерев’яний “Сборный и персональный покой для робочих у главных ворот». Перед воротами першим нумерованим будинком,  по правій від заводу стороні Садової вулиці, значиться на плані під №101  «Гауптвахта у главных ворот пороховаго городка (1842 г.)». Наступний, удвічі менший, ніж гауптвахта, червоний прямокутник по правій стороні вулиці значиться під №6 «Дом занимаемый казначейством 1782 года (первый каменный дом съ основания завода)».  Цей найперший кам’яний будинок канцелярії з коморою для зберігання грошей на першому поверсі віддали за розпорядженням міністерства фінансів державному казначейству , яке відкрило там у 1866 році  своє «расходное» відділення [83, 116]. За казначейством під №7 позначено «L-образний» будинок начальника заводу (на плані 1871 року він під №15, Леніна,53, профком). У описі вказано, що будинок триповерховий, а судячи з кольорів – жовтого та червоного, що навпіл поділяють  його зображення на плані, він був як кам’яним, так і дерев’яним. Мабуть, третій поверх був дерев’яним і невисоким, як бачимо з фотографії 1884 року генеральського будинку  за пірамідальними тополями. За командирським будинком позначено територію так званого Генеральського саду. За споминами старожилів, навколо саду з яблунями, грушами, теплицями росли великі дуби та липи. За Генеральським садом позначена на плані дорога від вулиці Садової до мосту (№202) на річці Шостці й далі на порохові погреби за новим піроксиліновим заводом. Цей міст відомий у народі як «горбатий», бо в дійсності був таки добре вигнутим дерев’яним, з поручнями мостом. Через нього й річка Шостка стала зватися шостенцями Горбаткою. Праворуч мосту на плані позначений жовтою ламаною лінією під №367 «Палисад (ограда) вокруг пороховаго городка, общая длина 5 верст 74 сажни». Палісад – це ніщо інше як рів з валом навколо всієї території заводу. Його почали робити одразу після відвідування заводу великим князем Михайлом у 1856 році. За лінією палісаду маємо на плані декілька прямокутних позначок з написом «Бывшие конно и вододействующие фабрики» (колишні «сухопутные машины» 1776 року). Отже, цей старий пороховий городок уже був недіючим, а порох виробляв новий піроксиліновий завод. На плані  позначено ліворуч «горбатого» мосту «Торфяное болото», яке поділено білими лініями водовідвідних канав на прямокутники торфорозробок. За спогадами колишнього робітника заводу Дмитренка, нарізка торфу здійснювалася спеціальною машиною. Йому довелося в 1891 році розпочинати свій трудовий стаж на заводі в 13-річному віці тяжкою працею на цій шостенській торфорозробці біля «горбатого» мосту. Такі ж, як і він, 11-13-річні підлітки «працювали з четвертої години ранку до восьмої години вечора, з перервами на сніданок – півгодини, обід – годину, на полудень – півгодини. Вони складали від машини сирий торф для просушування. Після просушування торф складали в штабелі. Платня була така: нарізка торфу від рукава машини – 20 коп. у день, складання для просушування – 10 коп., у штабелі – 15 коп. у день [119].

За будинком начальника МШПЗ значиться далі по Садовій вулиці під  №17 двоповерховий будинок Помічника Начальника заводу (вул.Леніна,51). Оце і є будинок колишньої канцелярії 1849 року, яку переобладнали під квартиру помічника начальника заводу, але вже після того, як перевели канцелярію та креслярню в другу кам’яну казарму, де влаштували в 1890-х роках заводське управління (вул.Леніна,36). Ще між будинками начальника та його помічника значиться на плані під №8 будинок з двома чиновницькими квартирами, влаштованими в колишній креслярні (вул.Леніна,73). За переказом, у цьому будинку діяла до революції 1917 року жандармерія – політична поліція. У дворі будинку помічника позначено колодязь під №142. Усього на плані 1897 року позначено два десятки колодязів (№№140-159), що були на той час викопані й доглянуті заводом. Ніяких ліній водогону на Садовій вулиці, як і на Глухівській також, не нанесено, хоча він був прокладений від заводу по Глухівській вулиці ще в 1894 році «с запасным краном и двумя водоразборными трубами на случай пожара» [33, 200]. Далі по правій стороні Садової вулиці позначено на плані, від будинку помічника до провулку (дороги на городи), п’ять  садиб, тоді як на плані 1843 року їх було лише три. Перша садиба на плані 1897 року розташована одразу за будинком помічника і позначена №499 – «дом занимаемый одной офицерской квартирой». Судячи з останнього числа нумерації, що завершує загальний опис належних заводу будівель та споруд, цей будинок було збудовано за рік чи два до складання плану 1897 року. Збудовано, мабуть, на місці останніх знесених служительських хат з плану 1793 року. А на місці перших знесених служительських хат, як уже відомо, була збудована в 1849 році канцелярія (вул.Леніна,51). Далі за 499 садибою  значиться під №19 будинок з однією офіцерською квартирою. Ця друга садиба Садової вулиці на плані 1897 року також є другою й на плані 1843 року. Далі позначена лише контуром будинку без вказівки номера третя від будинку помічника начальника заводу садиба з доволі великим будинком. Потім йде на плані четверта садиба під №492 – будинок з двома офіцерськими квартирами, що, мабуть, теж збудований на місці недавно знесених служительських хат. Остання п’ята кутова садиба над провулком під №24 (Леніна,39) теж значиться, як будинок з двома офіцерськими квартирами. Він є й на плані 1843 року. Перші дві садиби з плану 1897 року під №499 та під №19 до нашого часу не збереглися. Креслення будинків 4-тої садиби та 5-тої кутової садиби на перехресті збігається з кресленнями будинків №№ 43 (492), 41 та 39 (24) на сучасних планах вулиці Леніна. Ці всі три будинки датуються житлово-комунальним відділом (ЖКВ) 1875 роком побудови. Дата правдоподібна лише для садиби №492, а стосовно будинків №39 та №41, то вони старіші й позначені ще на плані 1843 року. Сучасна конфігурація будинку №45 значно більша за контур позначеного на плані 1897 року будинку безномерної (третьої)  садиби.  Нині в будинку №45 знаходиться (з 1980-х років) контора «Міськсвітло», а раніше, у 1960-х роках, там був військкомат, а ще раніше, після війни, – лікувальний заклад, заводський нічний протитуберкульозний санаторій. За переказом, тут до революції «жил батюшка», ось чому на плані 1897 року цей приватний будинок священика не має майнового номера належності заводу. Отже, ця частина Садової вулиці була до революції офіцерським кварталом з 6-ма квартирами в 4-х садибах (№499, №19, №492, №24). Усього в описі плану 1897 року значиться в поселенні Шостка 19 офіцерських квартир, хоча фактично офіцерів на заводі було менше. Так у штаті порохового заводу 1896 року значиться всього 12 офіцерів: разом з начальником заводу генерал-майором Пилковим, його помічником полковником Хрущовим, головою господарчого комітету полковником Коленком, начальниками майстерень – капітанами Малишевим, Івановим, Іващенком, Черновим, також помічником начальника майстерень штабс-капітаном Павловським та начальником Шостенської артилерійської (караульної) команди підполковником Рудниковим і його підлеглими – штабс-капітаном Коханенком, підпоручиками Рингсом та Щукиним [33, 110]. Зрозуміло, офіцери мали жити якнайближче до заводу, тому солдатські  (служительські) хати були поступово, за сто років, витіснені подалі від заводу. Зокрема на цій частині Садової вулиці від командирського будинку до провулку на городи (нині вул. Совєтська) всі 9 служительських, позначених на плані 1793 року, хат відсутні на плані 1897 року. Можливо, далі по Садовій вулиці, за провулком, залишилася хоч якась двохсотлітня служительська хата з плану 1793 року.

Провулок ще не мав на плані 1897 року ніякої забудови, ним проходила через городи  дорога до «Лагеря местной артиллерийской команды». За сто метрів дороги від Садової вулиці починався відтинок праворуч до «горбатого» мосту. Дорога проходила за садами офіцерських садиб через горбатий міст й далі на порохові погреби за новим піроксиліновим заводом. «Местная артиллерійская команда», як відомо, була створена в 1867 році для несення караульної служби. Тоді ж, мабуть, був створений і табір, який позначений вже на плані поселення 1897 року. У таборі нараховуємо шість дерев’яних будівель: 4 в дворі та ще дві в саду, ліворуч дороги (нині на місці табору школа №10). За офіцерськими садибами, за провулком-дорогою, нараховуємо до перехрестя з Глухівською вулицею ще 20 будинків на вулиці Садовій. Порівняно з планом 1793 року  кількість будинків збільшилася удвічі (з 10 до 20), бо сама й вулиця подовшала до  Новгородського шляху, на якому теж з’явилися нові будинки Глухівської вулиці (нині вул. Карла Маркса). У 1793 році остання 10 хата на Садовій вулиці знаходилася за 40 сажнів до перехрестя з Новгородським  шляхом. Безумовно, хата стояла на узгірку там, де нині стоїть перед заводським профілакторієм будинок № 23-а по вул. Леніна. Від цього узгірку униз до Новгородського шляху постали на початку ХІХ століття 7-8 нових невеликих солдатських (служительських) хат. Загальне уявлення про них надає дореволюційна фотографія.  У першій хаті від узгірку мешкала, мабуть, з часу її появи, родина Псюркових. Будь-яка з 20-ти хат цього солдатського кварталу значно менша за розміром за будь-який будинок зі згаданого вище офіцерського кварталу з п’яти садиб на Садовій вулиці. Порівняно з планом 1793 року хати солдатського кварталу 1897 року вже не всі однаково маленькі за розміром, є серед них декілька більших будинків. Отже, у цьому солдатському кварталі вже проживали більш заможні шостенці. Здається, найбільший, четвертий від провулку будинок  існує й донині (Леніна,29). Він є й на старій дореволюційній фотографії Садової вулиці (другий з лівої сторони). Перед будинком бачимо ялинку за невисоким штахетником.   Мабуть, там за штахетником росло ще декілька менших ялинок, бо дві з них стоять сьогодні біля будинку вже великими деревами. Як згадує старожил вулиці Совєтської Сергій Павлович Юдицький (1948 р.н.), його бабуся Ганна, проходячи повз цей гарний з фасаду будинок, завжди йому казала:«Знай, внучок, що тут жила Марко Вовчок». Зараз у будинку розташований районний відділ освіти. Освітяни знають про свій дореволюційний будинок, що він складений з дуба, міцний, бо довелося облаштовувати стіни зсередини на сучасний лад. Також переказують, що в будинку мешкала дочка педагога Костянтина Ушинського Надія (1856-1944). Можливо, й так, якщо саме цей «дом, флигель со всеми другими холодными постройками, а также фруктовыми и нефруктовыми деревьями» вона придбала в 1913 році в Нелюбіної О.П., дружини колишнього старшого хіміка заводу Нелюбіна І.М. Раніше, у 1907 році, Нелюбін уклав контракт на 24 роки щодо оренди заводської землі площею 1004 кв. сажні, на якій була розташована його приватна садиба [87, 32]. На плані 1897 року всі приватні садиби на Садовій мають наділ землі довше 100 метрів, хоча й різної ширини, а найширші з них, по 30 і більше метрів, мали хазяї лише перших, зазначених вище, п’ятьох садиб. Повіримо переказу, що в будинку перебувала деякий час видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907), коли гостювала кілька днів в 1857 та 1858 роках у селі Локотки у Василя Марковича – рідного брата свого чоловіка Опанаса Марковича. Залишається тільки з’ясувати ім’я власника цього старого будинку по Садовій вулиці в 1857 році та встановити меморіальну дошку з барельєфом письменниці. Також треба встановити меморіальну дошку на маленькому   будинку №35 – єдиному, що залишився з тої першої півсотні  служительських (солдатських) хатах  «єкатеринщиків» Садової вулиці 1793 року.

Ліва від заводу сторона Садової вулиці, як було зазначено вище, починається на плані 1897 року з церкви Різдва Христового та Церковної площі, ліворуч від якої замальовані на плані жовтим кольором контури двох великих будинків. Перший будинок під літерою «С» позначений як «квартира старшего врача» ( Леніна,48), другий за ним  –під №56 як «Дом для заводскаго Священика» (Леніна,44). Нині цей званий у народі «поповский дом»  поділено на п’ять квартир для робітників «дев’ятки». На його фасаді проглядається замальована зеленою фарбою пам’ятна металева дореволюційна табличка з номером будинку та роком побудови «№56. 1805 г.», отже, маємо вірити: будинок є найстарішим дерев’яним будинком Шостки.

Посеред Церковної площі  на плані позначено під №5 «Памятник Столетия завода 1871 год». Пам’ятник стояв посеред скверу (80х40 метрів), що закінчувався якраз на східній межі садиби священика або ж на нинішній будівлі пожежної вежі та недіючого фонтану біля неї. До речі, шостенський пам’ятник названо в губернській газеті «Черниговское слово» як пам’ятник імператору Олександру ІІ [97, 4]. Він не був єдиним у Чернігівській губернії. У 1887 році пам’ятник імператору встановили в Семенівці, а через десять років з’явився пам’ятник  у Чернігові, наступного  1898 року – в Любечі. Ще один пам’ятник Олександру ІІ в Чернігівській губернії встановили в липні 1914 року в сусідньому Новгород-Сіверському [15, 113]. Отже, шостенський пам’ятник імператору Олександру ІІ є найстарішим пам’ятником його Величності в Чернігівський губернії.

На плані Шостки 1897 року навпроти пам’ятника імператору нанесено червоним кольором довгі прямокутники пожежного сараю під №66 та кутового будинку під №213 (вул. Карла Лібкнехта, 49). В останньому була розташована «Офицерская квартира (бывшая главная чертежная завода)». Цей кам’яний шестикімнатний будинок датується заводським  ЖКВ 1848 роком, хоча на фотографії  працівників «Чертежной» 1894 року помітна під дахом ганку табличка з номером будинку та роком його побудови «№213. 1832 г.».

Від Церковної площі по лівій стороні Садової вулиці позначена літерою «А» казарма місцевої артилерійської команди (вул. Леніна,40).  За нею далі по Садовій другий великий прямокутник, позначений №60 – «Дом 3-х этажный занимаемый Военным Собранием, Управлением завода и 4 квартирами для чиновников»   (нині Леніна,36 ). За переказом, квартири чиновників були розташовані на першому поверсі заводоуправління. Загалом в описі  плану 1897 року значиться в усьому шосткинському поселенні 7 чиновницьких квартир, хоча фактично чиновників на заводі було більше. Так у штаті порохового заводу 1896 року зазначено 10 чиновників: 1 – правитель канцелярії Ягода, надвірний радник; 4 – «содержатели» майна – Луцкін, надв. радник, Кіяновський, колезький асесор, Мошуманський, титулярний радник та помічник «содержателей» майна Шипов, колезький секретар; 3 – начальники майстерень Спиридонов, кол. ас., Ходулін, кол. ас. та Андреєв, тит. радник; 2 – бухгалтер заводу Філіппов, кол. ас.,  та його помічник Оскра, тит. радник [33, 410]. Згідно з табелем російських чинів цивільне звання надвірного радника означало сьомий клас чиновника, рівнозначний військовому званню підполковника. До надвірного радника Ягоди шостенці повинні були звертатися зі словами «Ваше високоблагородіє». Також «високоблагородіями» були чиновники 8 класу – колезькі асесори (капітани). «Благородіями» звалися всі інші нижчі класом чиновники з 9 по останній 14 клас колезького регістратора, зокрема титулярні радники (9кл. – штабс-капітани) та колезькі секретарі (10 кл. – поручики) звалися «благородіями».

За управлінням заводу проходив безіменний провулок (нині провулок Енгельса), за яким на плані 1897 року позначені по Садовій вулиці три великі садиби з дерев’яними будинками. У першій з них під №33, як вказано в описі, була квартира чиновника. Раніше на плані 1871 року там позначена поліція (17). У другій садибі по Садовій значиться на плані 1897 року №36 Поштово-телеграфна контора     з однією офіцерською квартирою (нині оглядова  поліклініка). Начальником цієї державної установи перебував у 1896 році «их высокоблагородие господин» Герасимовський, надвірний радник [33, 409].  Ще в штаті контори були двоє держслужбовців: помічник начальника та «надсмодрщик». Цікаво, що перша в Шостці телефонна станція з 1893 року була розташована не в поштово-телеграфній конторі (Леніна,30), а поряд – у заводоуправлінні (Леніна,36). Вона мала тоді двадцять дротів для передачі розпоряджень начальства підлеглим [33, 200]. До речі, один телефонний апарат було встановлено на залізничній станції Шостка [121]. За поштою позначена на плані під №39 остання третя садиба з двома офіцерськими квартирами, а за нею – сад до Фурштатської та до Глухівської вулиць. Навпроти саду, по той бік Глухівської вулиці й далі по Садовій вулиці розміщено на плані 1897 року  напис   «Базарная площадь», з позначкою каплиці, зведеної 1868 року. Новоселами площі, точніше новими вставками в старий ряд приватних будинків по її лівій стороні, можна назвати лише дві позначки на плані – магазину та поліції.

Магазин позначений червоним кольором як цегляний будинок, так званий серед старожилів «офіцерський магазин» («Гастроном» з 1930-х років), а через два будинки від нього позначений жовтим кольором дерев’яний будинок під №441 «Полицейский дом и карцер» (1) (нині на цьому місці друга торгова двоповерхівка, навпроти фонтану).  Отже, поліція знаходилася вже не поблизу казарм за  Кривим провулком (2), а на Базарній площі (нині площі Леніна), у дерев’яному будинку (П), четвертому від перехрестя з Базарним провулком (нині проїзд від вулиці Миру до кінотеатру «Родина»). На місці колишньої заводської поліції (п) біля заводоуправління значиться на плані 1897 року під № 33 «Дом для квартиры чиновника». Приставом (дільничним) поселення  Шостки з 1888 по 1902 роки був штабс-капітан Алексєєв, який підпорядковувався Глухівському поліцейському управлінню. У 1903 році приставом Шостки був призначений Йосип Львович Желеховський, тит. радник [245, 61], за ним 1904 році – Костянтин Олександрович Слюз, поручик [246, 65], потім у 1905 році – Володимир Трохимович Магдебург, кол. рег. [130, 66], у 1906 році – Яків Васильович Чернолуський, губ.сек. [247, 69], у 1907 році – Андрій Іванович Тарасевич, кол.ас. [131, 72], у 1908 році – Михайло Гнатович Лузанов, кол.рег. [248, 76], у 1909 році – Костянтин Федорович Монастирський, н.ч. [35, 78], у 1910 році приставом призначили Михайла Олександровича Лащинського, кол.ас. [186, 81], який перебував на цій посаді шість років. Його змінив у 1916 році Сергій Львович Горовий, губ.сек. [139, 105].

На  південному краю площі позначено довгу будівлю під №426 «Деревяный корпус лавок на Базарной площади». Ліворуч нього, ближче до торгового ряду, позначено колодязь (№150). Також колодязі позначені на Міщанській вулиці №157 (нині двір будинку №3-Б по вул. Комуністичній) та на Знаменській вулиці №159 (нині двір будинку №5 по вул. Комуністичній).

На лівій (західній) стороні базарної площі позначено літерою «А» забудову вулиці Садової на перехресті з Глухівською вулицею (вул. К.Марка,26, перукарня). Виходить, на Садовій вулиці було два місця розташування казарм: перше місце біля церкви, друге – на розі Садової та Глухівської вулиць. До речі, в описі плану 1897 року пояснення позначки «А» надано в множині – «Казармы местной артиллерийской команды (на 400 человек)». Від цієї другої наріжної казарми йшли правою стороною Садової вулиці приватні будинки до Воронізьких воріт.

Одразу за Базарною площею позначена під №444 «Народная школа» (1). Прямокутник школи, з виступом ганку посеред фасаду, удвічі більше порівняно з прямокутником на плані Шостки 1843 року, коли будинок, мабуть, був офіцерською квартирою. Також удвічі збільшився двір школи в бік Міщанського провулку (2). Близьке розташування школи до Базарної площі (3) давало підставу шосткинцям називати її базарною. На дореволюційній фотографії Садової вулиці світлий будинок школи, перший з правої сторони, мав довгі вікна по три з кожного боку невеликого ганку з вулиці.   Цікаво, що на фотографії Садова вулиця названа вулицею Імператора Олександра ІІ (нині вул.Леніна  ), а в народі її називали Імператорською, мабуть, з причини розташування на ній каплиці та пам’ятника на честь імператора Олександра ІІ. По обидві сторони широкої дороги Імператорської вулиці примітні на фотографії невеликі стовпчики, які встановлювалися на краях дерев’яних та кам’яних містків через водовідвідні канави прориті обабіч дороги, а іноді й через дороги. Канави та містки позначені на плані 1897 року. Канава з правої сторони Садової вулиці прокреслена від шкільного провулку (нині на ньому будинок пошти), а з лівої сторони – від перехрестя з Кладовищенською вулицею. Канави тяглися униз до кінця Садової вулиці (до церкви). Загалом нараховуємо по вулиці 18 містків (11 кам’яних та 7 дерев’яних), а це майже половина із усіх 44 (№№160-203), що були на вулицях Шостки у 1897 році.

З фотографії бачимо наприкінці вулиці ще й великі стовпи Воронізької застави. Вони позначені на плані 1897 року малими квадратами червоного кольору як цегляні споруди (3). Західніше воріт маємо невеликий жовтий квадрат під №107 «Упраздненная караульня при шлагбаумах у заставы»». Тобто солдати вже не сторожували біля шлагбаумів, а стовпи застави виконували лише декоративну функцію. За споминами старожилів, справді біля кожної застави колись був сторожовий будинок (караульня) з ганком на вулицю [37]. За Воронізькою заставою ніяких хат на плані 1897 року не позначено, хіба що залізнична будка біля переїзду праворуч на колії до Пирогівки. Вузькоколійка, як відомо, була прокладена від Конотопа до Пирогівки у 1893 році. Вона мала ще й «ветвь» до МШПЗ. Ця «ветвь» згадується як «конножелезная дорога» у статті, присвяченій 125-річчю МШПЗ, опублікованій в «Календаре Черниговской губернии на 1896 год» [33, 200]. Зазначена в статті довжина кінної вагонки в 1 версту 125 сажнів (1,5 км), мабуть, відповідає 1893  року, бо на плані 1897 року вона значно довша. На ній навіть був «косой железнодорожный мост через отводной канал» (№446) на території заводу. Цією залізницею тягали кіньми від «Станции Шостка МКВЖД (Московской-Киево-Воронежской железной дороги)» невеликі вагони з вугіллям до парових машин головної заводської котельної. На плані 1897 року біла лінія залізниці йде від станції  по Офіцерській вулиці спочатку з правої (західної) сторони, потім, за перехрестям з Воскресенською вулицею, переходить на її ліву (східну) сторону, наприкінці якої повертає праворуч на Глухівську вулицю, потім – ліворуч на Госпітальний провулок і далі входить на територію заводу. З фотографії 1911 року  Офіцерської вулиці (нині  вул. Миру) бачимо, що колія залізниці проходила дуже близько, в кількох метрах від будинків з правої (західної) сторони вулиці, і занадто далеко від вимощеної білим камінням дороги.

Садова вулиця від самого початку революційного ХХ століття відчула на собі увесь тягар усіляких бунтівних виступів шосткинців і стихійних, і організованих, партійних. Першим партійними бунтарями – марксистами Шостки слід вважати братів Алексєєвих Миколу (1873-1972) Фото 1963.1.01 з «Зорі» та Сергія (1878-1930), синів заводського чиновника середньої ланки ШПЗ Олександра Олексійовича Алексєєва, титулярного совітника, колезького асесора, помічника утримувача майна ШПЗ 1879-1891-х років [136, 259]. Микола та Сергій навчалися в «народній школі» на Садовій вулиці, потім – в Новгород-Сіверській гімназії, яку закінчили у 1891 та 1896 році відповідно, і поступили до Петербурзького університету. Навесні 1897 року Микола та Сергій вступили до «Союза борьбы за освобождение рабочего класса», за що були ув’язнені. Сергія («Єгора») заарештували 30 травня 1897 року і утримували під вартою аж десять місяців по 31 березня 1898 року. Старшого брата Миколу («Угрюмого») заарештували у січні 1898 року та утримували під вартою вісім місяців. 25 вересня 1898 року Микола був висланий до Шостки під особливий нагляд поліції. Тут він теж проводив пропаганду марксизму [259, 8]. Проводив недовго з півроку, бо після рішення суду по справі «Союзу» та на підставі «ВЫСОЧАЙШАГО повеленія» від 26 травня 1899 року був висланий на 4 роки до В’ятської губернії, місто Слободськ. Проте й там Алексєєв пробув півроку і втік наприкінці грудня 1899 року та емігрував до Лондона. Тож Шостка не бачила Алексєєва до 1906 року [191]. А ось молодшого брата Сергія Алексєєва Шостка побачила раніше в 1901 році. Він теж по «ВЫСОЧАЙШЕМУ повеленію» від 12 грудня 1898 року був висланий з Петербургу на два роки. Сергій поїхав вчитися до Харківського університету, де в 1900 році зорганізував першотравневу демонстрацію і нову був ув’язнений, за розповсюдження першотравневих листівок та як член РСДРП [285]. Утримувався під вартою сім місяців, з 28 жовтня 1900 року по 5 червня 1901 року, потім був відправлений до Шостки під особливий нагляд поліції. У Шостці Сергій пробув 8 місяців і вже 7 березня 1902 року був висланий на три роки до Степового краю в місто Зайсан (нині Східноказахстанської області).

На той час, за статистичними даними 1901 р., в «пос. Шостка (пороховой завод)» проживало 5685 осіб (2895 жінок та 2790 чоловіків) [76, 183]. Як бачимо з даних, у Шостці вперше, аж на початку ХХ ст,, встановилася природна пропорція кількості жінок у 101 відсоток відносно кількості чоловіків. Раніше, як відомо, кількість солдат удвічі перевищувала кількість шосткинських жінок. У 1901 році в Шостці нараховувалося лише 4 сотні солдат батальйону караульної служби, що майже дорівнювала кількості шостенських удів (0,3 – тис. за підрахунками Генштабу 1865 р.). Отже, в Шостці на початку ХХ століття постійне населення становило 5,3 тисячі людей (5,7 тис. – 0,4 тис. солдат), тобто 95 відсотків населення назавжди укорінилося в шосткинську землю. Шостка уже не була напівсолдатською – напіввідставною.  Загалом постійне населення Шостки збільшилося за десять років майже удвічі, з 2,7 тис. (1892 р.) до 5,3 тис. мешканців (1901 р.). А за сорок років (з 1860 р.) постійне населення зросло більше ніж у два з половиною рази: з 2 тисяч до 5,3 тисяч. Зрозуміло, зростання населення Шостки відбувалося за рахунок переселенців з навколишніх сіл. Селяни, отримавши роботу на заводі, прикупляли собі землі неподалік поселення та перевозили свої родини та хати. Цікаво, яку частину населення Шостки складала корінна з 1771 р. «кропива» в Шостці в 1901 році? Мабуть, до двох тисяч її мешканців, безумовно переважну більшість «кропиви» становили місцеві українці.

Перший в історії Шостки кривавий бунт її мешканців стався 4 (17 за н ст.) жовтня 1900 р. Шосткинці повстали тоді проти заводського начальства, яке наважилося зруйнувати 16 солдатських хат за те, що їхні старі власники відмовлялися підписувати орендні контракти на землю. До цього майже усі, з півтисячі домовласників Шостки поступово, починаючи з 1891 р., підписали контракти, а якихось два десятки упертих стариків, мешканців 16 хат, до останнього судилися з заводом. Вони доказували в судах, що їхні хати збудовані ще за царя Миколи І (1825-1855), коли завод подарував їхнім батькам – відставним солдатам –невеличкі ділянки землі під будівництво власного житла. Проте судді не брали до уваги це сумнівне, без підтверджуючих документів, заводське дарування, навіть не захотіли враховувати законне, по праву давності, володіння старими людьми батьківською землею. Тому шосткинці програли усі судові процеси та ще й сплатили сутяжні витрати, майже по 100 рублів з кожного двору [253, 193]. Не допомогла їм апеляція й до Судової палати, що теж була відхилена, як безпідставна. Суд остаточно визначив зруйнувати 16 будинків, а отриманий з того «дров’яний матеріал» – продати. Руйнацію будинків запланували на 4 (17) жовтня 1900 р. [252, 65].

У визначений день 4 (17) жовтня до Шостки прибули два поліцейські справники – глухівський та новозибківський. Їх супроводжували декілька урядників та майже 200 соцьких. Зібравшись біля заводоуправління (вул. Леніна,36), вони рушили, на чолі з капітаном заводського полку Миколою Кохом, далі по Садовій вулиці до першого в списку будинку злісного безконтрактника. Ним виявився робітник порохового заводу Ємельянов. Його маленька, дерев’яна хата стояла праворуч стовпів Воронізької застави (див. фото), тобто одразу за нинішнім, обкладеним червоною цеглою приватним будинком №5-а, що по вул. Леніна.

Капітан Кох мав в останній раз запропонувати Ємельянову підписати орендний контракт, а в разі відмови – зруйнувати будинок у присутності трьох десятків понятих з числа робітників заводу. Ємельянова в хаті не було, він кудись вийшов або ж заховався. Поки шукали Ємельянова, на вулиці зібралося чимало шосткинців. Вони прислухалися, як плачуть в хаті Ємельянова його перелякані діти та стогне з розпачу вагітна жінка. Не знайшовши Ємельянова, капітан Кох зачитав судовий вирок з прізвищами усіх, хто не підписав контракти і хати яких підлягають руйнації. Серед них було й прізвище сусіда Ємельянова, старого Гаврила Голубчикова, який негайно, потюпцем побіг з натовпу до дзвіниці заводської церкви Різдва Христового, щоби підіймати шосткинців на бунт. Для руйнації хати Ємельянова прибули додатково ще 40 солдат місцевої команди, які о третій годині дня розпочали зривати дошки з даху. Приголомшені дійством шосткинці застовпіли на місці. Гучні заклики глухівського справника «усім розійтися» ні на кого з них не діяли. У цей момент закалатали на сполох церковні дзвони. Натовп стрімко зростав та розпалювався, обурений поліцейським погромом Ємельянової хати, і погрозливо посувався все ближче до солдатів. Пішла штовханина, у якій найбільше відзначилися: Іван Леоненко, Павло Мороз та брати Вовки – Іван з Григорієм та з двома синами останнього [268]. Рішучі Вовки учетвером відтиснули капітана Коха від солдатів, потім вирвали гвинтівку з рук одного з них. Також й інші шосткинці з криками «ура» намагалися відібрати гвинтівки у поліцейських. Сталася справжня бійка [230]. У розлюченому натовпі з’явилися в руках людей сокири. Одна найбуйніша жінка – Федора Горова прорвалася з сокирою скрізь заслон поліцейських і кинулася до капітана Коха. Назустріч Федорі рішуче ступив заводський священик з піднятим над головою срібним нашийним хрестом і рука Федори здригнулася і вона не влучила сокирою в голову Коха, а тільки зачепила його бік [268]. Несподівано, ніби з під землі, з’явився біля своєї хати Ємельянов і заявив, що він згоден підписати орендний контракт [253, 193]. Його підтримали ще декілька переляканих безконтрактників [252, 65]. Натовп вщух, великого кровопролиття не сталося [253, 193]. Чимало людей було заарештовано [99, 17]. Усе ж таки шосткинцям здавалося, що вони перемогли і заводське начальство перелякалося їхнього войовничого виступу та припинило руйнацію будинків [230]. Насправді, влада лише відстрочила на місяць свою ганебну акцію [252, 65]. На цей раз 1 (13) листопада 1900 р. разом з військом прибуло до Шостки дуже високе небоязливе начальство з Києва та Чернігова. А саме – начальник київської артилерії, чернігівський губернатор з правителем канцелярії та з жандармським штаб-офіцером, чотири справника, 12 кінних урядників, 70 городових та батальйон солдат в повному озброєні. Під загрозою арешту більшість стариків підписало контракти, а тих хто відмовився відправили до поліції і там примусили усе підписати [252, 65]. Отже, земельні заводські подарунки відставним солдатам за царя Миколи І (1825-1855) були повернуті казні за царя Миколи ІІ (1894-1917) [253, 194]. Усі заарештовані 4 (17) жовтня 1900 р. бунтівники, зокрема брати Вовки, Леоненко та Горова були засуджені на різні терміни тюремного ув’язнення [99, 17].

Знаменно, що наприкінці бунтівного для Шостки 1900 р. виникла перша в її історії політична організація – «тайное преступное сообщество», яке зорганізував на Шосткинському пороховому заводі (ШПЗ) ризький студент Микола Олексійович Шевелкин (1872-1969) [269]. Він народився в Москві, у родині поштового чиновника, який був «уличен в неблагодежности» і відправлений на заслання до Риги. У 1897 р. син поштового чиновника Микола Шевелкін поступив навчатися до Ризького політехнічного інституту. У 1898 р. він вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) та створив підпільний соціал-демократичний гурток. У 1899 р. Шевелкін був висланий з Риги за активну участь в страйку студентів. Восени 1900 р. Шевелкін (1) переїхав до Шостки на запрошення свого знайомого, старшого хіміка ШПЗ Нелюбіна Іллі Михайловича. Шевелкін влаштувався працювати заводським хіміком. Він привіз з собою деяку заборонену літературу. У цей час на ШПЗ працювали під наглядом поліції ще двоє політично неблагонадійних висланців. Це кандидат природничих наук Дмитро Олексійович Протопопов (1870-1928) (2), висланий в 1897 р. з Петербургу до Шостки, та студент-практикант Київського політехнічного інституту висланий до Шостки навесні 1899 р. Василь Єфимович Глуздовський (1877-1940) (3), син особистого дворянина, адвоката з Козельця [271; 272; 282]. Інженер Протопопов працював помічником начальника майстерні, а студент Глуздовський – лаборантом. Останній зацікавив своєю обізнаністю з ідеями соціал-демократії робітника лабораторії Дмитра Гавриловича Хроманюка (1865-19..?) (4), а той в свою чергу закікавив своїх чотирьох друзів з числа робітників ШПЗ: Григорія Дудку (5), Івана Григоровича Мужила (1874-1937) (6), Василя Петровича Максименка (1872-1942) (7) та писаря заводоуправління Степана Петровича Жданова (1856-1925) (8).

Одного осіннього вечора 1900 р. Протопопов та Глуздовській зібрали своїх вище названих ідейних прихильників у приміщені заводської лабораторії та запросили прийти туди щойноприбулого до Шостки Шевелкіна. На цьому першому таємному зібранні Шевелкін повідомив присутнім, що є членом робітничої партії (РСДРП) та запропонував їм перейти від слів до діла й створити свою соціал-демократичну групу під прикриттям гуртка по вивченню хімії. Через кілька днів начальник заводу генерал-майора Пилков надав дозвіл на роботу хімгуртка з трьома викладачами: Шевелкіним, Протопоповим та Глуздовським. Викладачі хімії самі запрошували до занять в гуртку молодих робітників заводу. Особисто хімік Шевелкін запросив юного лаборанта Івана Семеновича Аксененка (1883-1980) (9) [230]. Заняття гуртківців відбувалися по середам у хімічному кабінеті заводської лабораторії. Там вони вивчали хімію пороху, точніше технологію… з виготовлення бомб та вели політбесіди. Шевелкін придивлявся до робітників, знаходив, на його думку, потрібних до партійного діла та надавав їм заборонену літературу, щоби ті давали читати її ще й своїм товаришам [276]. На заняттях гуртківців Шевелкін сміливо викривав зловживання майстрів, зокрема їхні махінації з обрахунку робітників. Він все більше завойовував авторитет серед робітників. Якщо спочатку гурток відвідували з десяток робітників: 4) Дмитро Хроманюк, 5) Гаврило Дудка, 6) Іван Мужило, 7) Василь Максименко, 8) Степан Жданов, 9) Іван Аксененко, 10) Василь Дудченко, 11) Іван Кришкевич, то вже через місяць до гуртка долучилися ще з півтора десятка: 12) Кирило Беляєв, 13) Гордієнко, 14) Митрофан Давиденко, 15) І.Смультін, 16) Федоров, 17) В. Васильєв, 18) Мартин Рудой, 19) Г.Сидоренко, 20) Г.Демченко, 21) Євстрат Писарець, 22) П. Лещенко, 23) Пилип Доценко, 24) Іван Ващенко, 25) Степанова, 26) Наталія Маглей загалом до 30 чоловік [230].

На початку зими 1900 р. на заняття гуртківців нагрянула поліція – 15 чоловік з револьверами. Поліцейські приказали усім підняти руки, потім їх переписали й повідомили, щоби вони завтра були в слідчого. Зрозуміло, хімгурток був закритий, але гуртківці продовжили збиратися вже по хатах, де вивчали ази конспірації та готувалися до майбутніх страйків.

Наприкінці 1900 р. після чергових зборів Шевелкін запропонував гуртківцям вважати себе робітничою організацією. Отже, по суті була створена перша в Шостці партійна організація соціал-демократичного спрямування, що почала нелегально здійснювати політичну пропаганду серед робітників і селян. На зборах було прийнято рішення створити ще й нелегальну партійну касу і відраховувати туди щомісяця 2 % заробітку. Касиром обрали писаря Жданова, потім касирами були Максименко та Лещенко [275; 276]. Гроші йшли на придбання літератури та інші цілі організації, які вона собі визначала на чергових зборах. Ревізія каси здійснювалася щомісяця. За увесь час існування партії було зібрано 140 карбованців членських внесків. У відомостях сплати внесків значилися тільки партійні клички. Також з метою конспірації організацію поділили на групи (до 10 чол.), що мали різні назви, як-то: «пчілка» (очолював Максименко), «ластівка» (Жданов), «монах» (Бєляєв), «револьвер» (Мужило), «свобода» (Гордієнко), «свет» (Кришкевич). Керівники знали тільки своїх членів груп, що забезпечувало б у разі арештів збереження основного осередку організації. Партійні сходки відбувалися на приватних квартирах, де обговорювали справи організації, засоби боротьби та вимоги до адміністрації завода. Члени групи розподіляли між собою обов’язки, виголошували революційні промови та читали заборонену літературу, зокрема поему Шевченка «Кавказ» [276]. Робітники переховували нелегальну літературу в модистки Степанової, відвідини якої не викликали в поліції підозри [230]. Навесні та влітку 1901 р. організовані робітники збиралися в Галенківському лісі та в Глибокому яру, що поділяв Шостку з Локотками, а саме – сиділи на великому Синьому камені в однойменному урочищі. Там теж виступали оратори з палкими революційними промовами. Члени організації бували і в селах Івоті, Собичі, Собичевому та інших, де політично просвіщали селян [275].

У серпні місяці 1901 р. розлетілася Шосткою вістка, поширена «ОРШПЗ», про крадіжку платинових каталізаторів (чашок), що застосовувалися на виробництві сірчаної кислоти, яке було введено в експлуатацію на ШПЗ у 1895 р. Вартість вкрадених чашок становила 60 тисяч рублів [253, 194]. Для порівняння – заробітна плата робітника на вкрай небезпечному кислотному заводі не перевищувала тоді одного рубля в день, а батон чорного хліба (0,4 кг) коштував у Шостці – 3-4 копійки. Блискучі чашки знаходилися у відділі ефіру та кислот, начальником якого був гвардії капітан Микола В’ячеславович Мамишев. Відділ був самим бідним по зарплатні (менше рубля в день). Мамишев постійно мешкав у Києві і звідти керував своїм відділом, а до Шостки, як він сам вихвалявся, приїздив лише у відпустку заради того, щоби підписати кілька паперів, погримати на робітників та скоротити їхнє число. Отримана від того економія витрачалася Мамишевим на свій розсуд, точніше в свою кишеню. У останній свій приїзд до Шостки Мамишев скоротив одного сторожа, який чергував біля сараю, де зберігалися платинові чашки. Невдовзі їх вкрали, замки й печатки на них виявилися цілими, вікна й дах сараю – також непошкодженими. Мамишева ніхто не арештовував, під суд не віддавав. Він і надалі перебував у Києві, тож звинуватили невинного чиновника ШПЗ, колезького регістратора Василя Михайловича Прокоф’єва. Спрацювало, як завжди, незмінне для ШПЗ правило, якщо винен офіцер, то треба все звернути на чиновника. Чашки шукали, шукали, та не знайшли, проте знайшли значно цікавіше за чашки – записну книжку купця Гиля, який постачав на ШПЗ вугілля, сірку та інше. Він вів свої записи починаючи з 1894 року, тобто з часу побудови нових виробництв ШПЗ з відповідними котельнями при них. У книжці Гиля в графі витрати були записані суми хабарів, які він давав майже кожному вищому посадовцю ШПЗ за їхню згоду на постачання неякісного вугілля, сірки та інше. Найбільший розмір хабара у 600 рублів в рік значиться за полковником Андрієм Георгійовичем Пашкевичем, головою господарчого комітету. Далі в книжці значилися з дещо меншими сумами щорічних хабарів: полковник Олексій Васильович Коленко, помічник начальника завода; полковник Василь Ілліч Андрєєв, член від Артилерійського відомства; полковник Карташов та інші офіцери та чиновники.   Вони   отримували від Гиля хто місячне жалування, хто одноразову віддяку, хто сотні карбованців, хто фунти цукерок. Усі хабарники, окрім Пашкевича, залишилися на місцях, як-то кажуть крали та не прокралися. Справа з чашками та книжкою хабарів канула в Лету. Виходить, що рука руку мила у казнокрадів ШПЗ так само, як робилося повсюдно у російському царстві. Загалом з щорічного 2 000 000 бюджету казенного ШПЗ розкрадалося 25 %, тобто півмільйона рублів, тому якісь чашки вартістю 60 тисяч щезли непомітно [253, 194]. По суті щезли народні гроші, як вважав засновник «ОРШПЗ» Шевелкін, тому, на його думку, робітникам треба боротися з «ворами-начальниками» і взагалі, необхідно змінювати таке ганебне становище і в Шостці, і в усій імперії, коли царський уряд, обкрадаючи робітників, витрачає забагато народних грошей на військо та чиновників [276].

Восени 1901 року Шевелкін поїхав до Риги, звідки привіз прокламацію №1, у якій йшлося про тяжкий стан робітників, вказувалося на значення класової боротьби у такій формі, як страйки. Повідомлялися факти виступів робітників в різних містах імперії, також містився заклик до організованому виступу проти заводської адміністрації та чиновництва: «раздуть искру в пламя» [275]. Питання розповсюдження прокламації обговорювалося на «ОРШПЗ» декілька разів і врешті було вирішено розповсюдити наприкінці зими. Прокламація №1 була розповсюджена «ОРШПЗ» вночі 22 лютого 1902 року, а вранці шосткинці повсюдно знаходили листівки як на вулицях біля своїх хат, так і на заводі – біля своїх робочих місць. Потім, через місяць, 31 березня на стінах заводських будівель було розклеєно ще й вірш про політичне безправ’я і жалюгідний економічний стан робітників ШПЗ. «Преступное», на думку поліції, «сочинение» завершувалося словами: «Проснись, рабочий» [275]. Вірш був надрукований в селі Собичеве, куди доволі часто їздив до своїх знайомих один з засновників робітничої організації, помічник начальника майстерні ШПЗ Дмитро Олексійович Протопопов. Там в Собичеві він виготовив з каменю кліше та надрукував як зміг листівку з віршем, літери якої були завеликими та й фарба дуже мазалася [230]. Мабуть, тому Протопопов вирішив замовити друк наступних прокламацій на гектографі в Чернігові. У березні 1902 р. писар азотного виробництва ШПЗ Мартин Рудой привіз з Чернігова прокламації №2 та №3 [275]. Прокламація №2 була продовженням прокламації №1, у ній йшлося про зловживання, побори та обрахунки майстрів ШПЗ, з якими треба всіляко боротися. На відміну від попередніх анонімних прокламації №1 та вірша, вона була підписана: «Организованные рабочие шостенских пороховых заводов» («ОРШПЗ») [276]. Прокламацію №2 розповсюдили 4 квітня 1902 р., а 8 квітня була розповсюджена прокламація №3. У ній повідомлялося про загибель трьох робітників ШПЗ з вини адміністрації завода, для якої «жизнь человека нипочем». Прокламація закінчувалася політичним гаслом – «Долой самодержавие!». Також у квітні місяці «ОРШПЗ» провели три сходки, зокрема одного разу вони збиралися в Галенківському лісі, та два рази – біля Синього каменю (балка між Шосткою та Локотками) [276].

По весні 1902 р. шосткинські організовані робітники уперше прочитали газету «Искра», а саме 12 номер від 6 грудня 1901 р. [230]. Газета була заснована Леніним в Мюнхені, а друкувалася в Берліні, у видавництві Німецької соціал-демократичної партії. Видавництвом керував відомий соціал-демократ, незмінний депутат рейхстагу (1881-1918) Йоганн Генріх Вільгельм (1843-1922), партійна кличка Дітц [278]. Шосткинці зацікавилися газетою «Искра» і приклали чимало зусиль, щоби дістати усі попередні її 11 номерів. Робітники налагодили зв’язок з соціал-демократами Петербургу і почали отримувати звідти посилки на адресу: «Шостка, дом вдовы Голдовской, с передачею С.П.Жданову». Будинок Голдовських знаходився навпроти поштово-телеграфної контори на Садовій вулиці, поряд з будинком заводського садівника Псюркова (нині на їхньому місці збудовано в 1978 р. заводський профілакторій, вул.Леніна,25). Посилки надходили недовго, бо на початку травні 1902 р., одну з них випадково відкрив поштовий чиновник Мацовитий й побачив газету «Искра» та декілька заборонених книжок і листівок [275; 276]. Другий канал постачання «Искры» зорганізував для Шостки син купця з Конотопу Іван Іванович Радченко (1874-1942), молодший брат соратника Леніна Степана Івановича Радченка (1869-1911). Іван Іванович відвідав Шостку в середині квітня 1902 року, як летучий агент газети «Искра» з підпільною кличкою Аркадій. Відтоді за газетою їздив до Конотопу залізницею лаборант ШПЗ Аксененко. Він отримував «Искру» в конотопського ветеринарного лікаря Василя Сидорова, якому газета надходила з Києва [230; 276]. «Твердый искряк» Радченка також наддав шосткинцям берлінську адресу редакції газети для листів та кореспонденцій з Шостки. Сам Радченко відправив до Леніна листа про діяльність «ОРШПЗ» та їхню прокламацію №3 [253, 192]. Потім Радченко повідомив іскрівській редакції прізвища шосткинських військовослужбовців Олександра Андрійовича Карпенко-Логвинова (1859-1921) та Миколи Григоровича Павловського (1865-…?), щоби безпосередньо для них надходили прямо з закордону на Шосткинську поштово-телеграфну контору посилки з газетою «Искра» [278]. Обидва офіцери були випускниками Петербурзького Михайлівського артилерійського училища 1887 та 1892 років відповідно. У 1902 р. Карпенко-Логвинов та Павловський працювали начальниками майстерень ШПЗ, перший мав звання полковника, другий – капітана [280, 56]. Цікаво, з якої причини вони погодилися отримувати «преступную» газету та ризикувати своєю військовою кар’єрою? За переказом, їх нібито «сослали в Шостку» за вільнодумство [279]. Залишили вони Шостку в 1908 та 1910 роках відповідно. Як надалі склалася доля Карпенко –Логвинова невідомо, а Павловський став у 1914 р. генерал-майором, а в 1921 р. був розстріляний чекістами, як полонений денікінський генерал. Головне, що завдяки Павловському та Карпенко-Логвинову газета «Искра» з літа 1902 р. регулярно надходила поштою з Берліну до Шостки. Факт доволі частого отримання робітниками ШПЗ номерів «Искры» від підставних осіб – військовослужбовців підтверджує в своїх спогадах лаборант Аксененко [230].

29 квітня, якраз напередодні пролетарського свята, були розкидані на вулицях Шостки і біля заводу: прокламація №4 та брошура «1-го мая 1901 года». Прокламація була надрукована в Чернігові, доставлена на станцію Крути, звідки її привіз до Шостки робітник Григорій Демченко [275]. Головне в прокламації чітко були викладені вимоги шосткинських робітників до заводської адміністрації з 8-х пунктів: 1. Установити 8-ми годинний робочий день. 2. Усунути майстрів-хабарників. 3. Відмінити заводські обшуки, що принижують гідність людини. 4. Увічливе поводження з робітниками. 5. Збудувати народний дім. 6. Прийняти запобіжні заходи по ліквідації нещасних випадків. 7. Ввести обов’язкове страхування робітників. 8. Виплачувати заробітну плату два рази на місяць. Отже, «ОРШПЗ» дуже активізувала по весні 1902 року свою діяльність, розповсюдивши три прокламації, брошуру, вірш та усілякі пасквілі й карикатури на злодійкувате заводське начальство. Також робітники провели першу в історії Шостки маївку 1 травня 1902 року в Галенківському лісі, за участі 25 осіб [275; 235]. Спочатку вони зібралися на залізничній станції, а потім групами з 2-3 чоловік пішли в Галенківський ліс. Там виступили оратори: 1) Шавелкін, 5) Жданов, 7) Максименко, 25) Горбель, які розповіли про засоби боротьби за краще життя, підняли червоний прапор та заспівали «Вихри враждебные…» [230].

На початку травня 1902 р. з Шостки була відправлена до берлінської редакції «Искры» обширна кореспонденція за підписом «Пєтухов». Вона проходила через Київ, як свідчить київський поштовий штемпель на конверті, де її 13 травня перехопила поліція [253, 193]. У кореспонденції повідомлялося, що по весні 1902 р. було розповсюджено в Шостці та в її околицях аж три прокламації (№№2,3,4) «подписанных организацией рабочих Шостенского завода». Окрім того в Шостці «появились стихи, пасквили, карикатуры и т.п…и окончательно дискредитировали в глазах рабочих воров-начальников..» [5, 195,196]. Отже, прокламації стали головним засобом боротьби шосткинських робітників з заводським начальством, яке страшенно крало та ще й поводилося з ними по-хамські, відповідно до споконвічного девізу «политики русского правительства гнуть все в бараний рог, хотя бы и самому правительству от этого пользы изъять было бы нельзя» [253, 193]. «Петухов» наводить у листі виявлені шосткинцями провальні факти зі створеної начальниками вітіюватої системи розкрадань, починаючи з «исторической кражи» платинових чаш в 1901 році та казнокрадства при щорічній закупівлі неякісного вугілля для заводських котелень, закінчуючи щоденними поборами майстрів. Як наслідок безкарності начальства здійснилося в Шостці по весні 1902 року жорстоке стихійне правосуддя – один з робітників стріляв у майстра з беззаконних поборів Криворученка. Робітника заарештували, начальство перелякалося, як зазначає «Петухов» [253, 195]. Цим «Петуховим» міг бути активіст «ОРШПЗ» Максименко, який проживав на Петухівці, у хаті тестя, батька своєї дружини Наталії Маглей [243]. Перехоплена кореспонденція «Петухова» потрапила з Києва аж в Петербург в Департамент поліції. А вже звідти начальник особливого відділу Департаменту направив копію кореспонденції начальнику Чернігівського губернського жандармського управління на перевірку фактів викладених «Петуховим». Вони майже всі підтвердилися, про що було повідомлено Департамент листом з Чернігова від 12 червня 1902 року [253, 193]. Тож у першу чергу чернігівські жандарми почали шукати всезнаючого автора листа серед працюючих та колишніх чиновників ШПЗ. У травні 1902 року був заарештований запідозрений поліцією автор кореспонденції «Петухов» – їх високородіє колезький асесор колишній помічник «содержателя» казенного майна ШПЗ Алексєєв Олександр Олексійович. Зрозуміло, поліція дізналася, що його син Микола Олександрович Алексєєв (1873-1972) став активним «искряком». Він з 1900 року переховувався в Лондоні, і в березні 1902 року вперше зустрівся з Леніним та допоміг йому та його подрузі Крупській облаштувати їхній побут Лондоні при переїзді туди редакції «Искры» з Берліну [284, 89]. Батько «искряка» був звільнений через кілька днів того ж травня місяця 1902 року за відсутності в поліції доказів [286]. Проте Чернігівський губернатор Адреєвський почав переслідувати родину Алексєєва, примусив голову Глухівської земської управи Амосова позбавити стипендії дочку Алексєєва, з розрахунку, що вона залишить навчання на фельдшерських курсах. А другу дочку, яка працювала фельдшером, Амосов наказав звільнити з роботи. Члени «ОРШПЗ» Протопопов, Хроманюк, Максименко відвідали Алексєєва та передали зібрані ними гроші, й надалі допомагали йому чим могли [281]. Як відомо, Максименка був добре знайомий з сином Алексєєва Миколою [243]. Можливо, цю кореспонденцію таки й справді написав Максименко, а старий Олександр Олексійович її тільки відредагував [282]. «Іскра» відреагувала на факт переслідування губернатор родини Алексєєва статтею під заголовком «Позорное усердие» за 15 листопада 1902 року [278].

Заодно з арештом Алексєєва у травні 1902 року поліція звернула увагу на повідомлення поміщика з села Собичева Г.Данилевського поліцейському уряднику Саві Тарасенку, що в його селі, у хаті Пилипа Доценка відбуваються таємні сходки за участі приїжджих з Шостки робітників Максименка та Писарця. На сходках вони радять селянам як відняти силою поміщицьку землю. Поліція заарештувала Є.П.Писарця, який неодноразово приїздив в своє рідне село Собичев разом з Максименком. При обшуку у нього знайшли газету «Іскра» №13. Також поліція заарештувала 2-го червня 1902 року Максименка. У це час у Шостці випадково був затриманий робітник Мартин Рудой, у нього знайшли заборонені цензурою книжки. Услід за ним поліція заарештувала Протопопова та Глуздовського [243; 271; 275; 276]. Від подальших арештів членів «ОРШПЗ» урятувала створена ними глибока конспірація. Поки тривало слідство з’явився в Шостці 22 номер «Искры» від 1 липня 1902 року з заміткою про ШПЗ: «Шостенский пороховой завод Черниговской губернии. Выпущены местной рабочей организацией три прокламации местного и общего характера. Начальство в смятении. На страстной вызван, помимо имеющегося там батальона солдат, еще батальон. Настроение рабочих возбуждено. Стреляли в заведомого негодяя – мастера Криворученко. Арестов не было. Открытый характер организованное движение приняло впервые. Всего в местечке около 8000 человек». Як бачимо, замітка це складена зі скороченої на 99% кореспонденції «Петухова» з Шостки на берлінську адресу, що була перехоплена поліцією в Києві 13 травня 1902 року [45, 331]. Для шосткинців й такий урізаний вигляд першої звістки про Шостку виявився достатнім, вони возили «Искру» по селам, читали її у захоплені селянам, раділи, що їх вже знають нарівні зі згаданими в газеті Харковом чи Полтавою [230]. Уявіть, щоби діялось з шосткинцями, коли б «Искра» надрукувала кореспонденцію цілком?

Восени 1902 року Мартин Рудой видав на допиті усіх членів «ОРШПЗ» [276]. 23 жовтня були заарештовані – Аксененко І., Гордієнко, Дудка Г., Дудченко В., Жданов С., Кришкевич І., Храманюк Д. [275]. Арешти відбувалися ще й 26 жовтня вночі. Засновника «ОРШПЗ» Шевеліна заарештували в селищі Колпіно під Петербургом, а ветлікаря Сидорова – в Пскові [276]. Загалом по «Шостенскому делу» було притягнуто 20 чоловік [275]. Найнебезпечніших «преступников»: Шевелкіна, Протопопова, Глуздовського, Дудченка та Максименка відвезли до Києва, усіх інших відправили до Кролевця, де після допиту їх вислали в різні села під гласний нагляд поліції, зокрема, Аксененка – до Хильчичів, Жданова – до Чапліївки, Кришкевича – до Вороніжу [230].

На початку 1903 року адміністрація порохового заводу несподівано виконала 5-ий пункт 4-ої декларації «ОРШПЗ» від 29 квітня 1902 року: «5. Збудувати народний дім.». Вона надала під Народний дім старий дерев’яний холерний барак, розташований за будинком молодшого лікаря на Глухівській вулиці (нині на цьому місці народна лазня). Мешканці «пос. Шостки и прилегающих к ней сел и деревень» власним коштом перебудували барак на Народний Дім з чайною та бібліотекою (див. вул. Карла Маркса) [229, 615; 283]. Перебудовували барак за проектом зробленим ще заводським архітектором спільно зі студентом Глуздовським [271].

23 березня 1903 року відбувся Київський військово-окружний суд по «Шостенскому делу», по суті було оголошено показове суворе покарання колишнім викладачам хімгуртка, засновникам «ОРШПЗ» Шевелкіну, Протопопову та Глуздовському [243]. За приписом суду Шевелкін мав перебувати під гласним наглядом поліції у Вятці, а 26 листопада 1903 року на підставі «ВЫСОЧАЙШАГО повеленія» Шевелкін був висланий до Архангельської губернії терміном у 5 років. За тим же повелінням Протопопов був висланий до Архангельської губернії терміном у 3 роки, а Глуздовський висланий до Олонецької губернії на три роки [270; 272]. Військовослужбовець В. Дудченко отримав 3 роки вислання до Східного Сибіру [276]. Максименко був звільнений і взятий під особливий гласний нагляд поліції [243]. Це були перші в історії Шостки жертви політичних репресій царизму.

Не зважаючи на арешти «ОРШПЗ» спромоглися розповсюдити по Шостці ще дві прокламації №5 та №6 у квітні 1903 року 25 та 29 числа відповідно [275]. П’ята декларація закликала шосткинців не втрачати довіри до боротьби за робітничу справу попри зраду і малодушність Рудого. Шоста декларація підсумувала здобутки «ОРШПЗ» за минулий рік своєї діяльності – звільнено мерзотника Андреєва, призначено хіміком Вердеревського, який перебував під наглядом поліції, відкрито бібліотеку для робітників, дозволено в робітничому клубі (Народному домі) ставити українські спектаклі. Декларація вимагала: «освобождения всех политически настроеных, созыва народных представителей, уничножения самодержавия…» [275]. «ОРШПЗ» саморозпустилися, бо нових керівників серед місцевих у Шостці не знайшлося, а розумних політичних на ШПЗ більше не висилали, навіть ті, що були вислані в 1903 році – Шевелкін, Протопопов та Глуздовський знову до неї чомусь не повернулися. Вони, після розколу РСДРП на своєму ІІ з’їзді у Лондоні 17(30).07-10(23).08.1903 року на меншовиків та більшовиків, примкнули до останніх, стали більшовиками. Також «пощастило» стати більшовиком старшому брату Миколі Алексєєву, бо перебував у Лондоні біля Леніна, а менший його брат Сергій, що перебував у Одесі, став меншовиком, і навіть в 1904 році очолив Одеську меншовицьку організацію.

У 1904 році в поселенні Шостка була створена друга в її історії «преступная» політична організація – осередок партії соціал-революціонерів (есерів, ПСР). Її засновниками були брат та сестра Лишеви – Микола (1886-1934) та Ольга (1889-1947) [228, 15]. Їхнім батьком був полковник шосткинського пішого артилерійського полку Віктор Олександрович Лишев (1856-1927). Він прибув до Михайлівського Шостенського порохового заводу в 1900 році, до цього служив на Казанських порохових заводах. Як відомо, батько полковника Лишева Олександр Олександрович був начальником Михайлівського Шостенського порохового заводу в 1881-1884-х роках. Отже, засновниками шосткинської есерівської парторганізації виявилися онуки Олександра Олександровича Лишева Микола та Ольга. Микола Лишев вчився в Київському політехнічному інституті, як зазначено в одному документі Чернігівського губернського жандармського управління 1905 року [229, 613]. Першими до партії есерів вступили в 1904 році – Гашников Абрам, Петруненко Федір, Бардадим Григорій, Романюк Дмитро, Верижников Михайло, Кузьмин Володимир, Горбачев Григорій, Омельченко Гаврило, Фроленко Костянтин, Щегольков Павло, Никифоров, як зазначено в протоколах допитів ДПУ колишніх есерів у 1931 році [228].

6-го грудня 1904 року в поселенні було відкрито «Шостенское трехклассное городское училище» з шестирічним терміном навчання [117]. Воно знаходилося в щойно збудованій та перепланованій зсередини під потреби школи двоповерховій цегляній будівлі готелю порохового заводу (нині школа №3-гімназія, вул.Інститутська,4). Фото 51   Як бачимо зі старої фотографії, будівля училища була високою, з привабливим фасадом. Нині це втричі довша та зусібіч облуплена українська гімназія без будь-яких прикрас на даху.  Проте паркан навколо гімназії вже не дерев’яний, а залізний, і шосткинці вже не випасають біля нього свою худобу, як було століття тому.

Першими учнями училища в 1904 році пощастило стати 47 діткам заможних шосткинців, спроможних сплачувати від 8 до 18 рублів за рік навчання своєї дитини. Загальна кількість дітей шкільного віку (7-14 років) становила тоді в Шостці 702 особи. Першими учителями були призначені в 1904 році Павло Петрович Шермеревич та Олександр Іванович Шкаморда [117]. У наступному 1905-1906 шкільному році кількість вчителів збільшилося утричі, як і учнів з 47 до 203: 144 хлопчиків та 59 дівчаток. Вони вивчали: Закон Божий, «гражданское» та церковно-слов’янське читання, письмо, арифметику, геометрію, географію, історію, фізику, креслення та малювання, німецьку мову, гімнастику та спів. Одним із перших учителів «городского» училища був Федір Васильович Євтушенко, який відіграв значну роль у революційних подіях у Шостці 1905 р. Євтушенко походив з козаків міста Золотоноші Полтавської губернії. Він народився в 1877 р. У 20-річному віці закінчив зі срібною медаллю Глухівський вчительський інститут. Потім, до серпня 1903 р, Євтушенко вчителював у Рівненському 2-х класному міському училищі [294, арк. 1]. Перебравшись до Шостки Євтушенко став активістом Всеросійського селянського союзу (ВСС), діяльним агітатором, пропагандистом ідей Селянської спілки [239, 81; 240, 289]. Незважаючи на зусилля Євтушенка пануючою політичною ідеєю у Шостці все більше ставала есерівська, соціал-революційна. У 1905 р. нараховувалося щонайменше три сотні есерів, тобто в кожній з 36 майстерень порохового заводу перебувало до десяти членів ПСР [228, 32]. Есери виявили себе під час страйків 1905 р. в Шостці.

Перший в історії Шостки страйк тривав три дні, з 22 по 24 листопада (5-7 грудня за н. ст.) 1905 р. [229, 612, 613]. Він носив політичний характер, бо виник з причини незаконного, на думку страйкарів, переведення робітника ШПЗ Василя Малягова в інший підрозділ заводу за дисциплінарне порушення – «самоволку». Напередодні молодий, 19-20 років, Малягов був обраний робітниками відділу старостою і мав виконати якесь їхнє доручення за межами заводу. Тож Малягов самовільно залишив роботу без дозволу свого начальника відділу полковника Іванова, за що й був покараний переведенням на менш оплачувану роботу [241, 615-618]. Обурені таким поводженням із обраним ними старостою, робітники ШПЗ звернулися до начальника заводу генерал-майора Олександра Васильовича Симбірського (1903-1909) з проханням повернути Малягова на попереднє місце роботи, а полковника Іванова, чиновника Мартинова та старшого майстра Кириєнка звільнити з роботи, інакше вони застрайкують. Після відмови начальства робітники вранці 22 листопада (5.12) залишили завод та зібралися в Народному домі (клубі), розташованому за будинком молодшого лікаря на Глухівській вулиці (поблизу нинішньої міської лазні). На зібранні було вирішено: «снять у начальствующих лиц всю прислугу» та перекрити доступ чиновникам і офіцерам до купівлі харчів в лавках, «в особености в лавке «Общества потребителей» (т.зв. офіцерський магазин (3 на плані 1897 р.) на Базарній площі, там, де нині кафе «Черный кофе», вул. Леніна, 20) [241, 616].

Також робітники вирішили більше не давати своїм начальникам коней (бричок) з «Пожарного двора», щоби ті ходили по Шостці пішки. По завершенні зборів об 11.30 кілька груп робітників по 3-5-10 осіб пішли до дворів, де проживали заводські чиновники, і там погрожували двірникам, щоби ті залишили свою роботу і не обслуговували начальство. Також групи робітників не допускали посланців від чиновників та військових до купівлі харчів в крамницях на Базарній площі. Погрожували недовго, бо поряд на Базарній площі знаходилася поліція поселення: її пристав Магдебург попередив робітників, що він негайно запросить до Шостки взводи піхоти та кавалерії і припинить «подобные безобразия» [241, 616]. Ще цього ж дня, 22 листопада (5.12), за рішенням робітників, прийнятому на зібранні в Народному домі, була відправлена до Конотопа делегація з 3-х заводських старост: Григорія Івановича Ткаченка, Василя Власовича Кузьмина та Степана Васильовича Максимовського, голови зібрання заводських старост. Вони мали домовитися з робітниками залізничних майстерень Конотопа, щоби ті долучилися до страйку і перешкодили доставці військ залізницею до Шостки. Бо напередодні 3 (16) листопада до Шостки прибула додатково сотня (ескадрон) 33-го драгунського Ізюмського полку і була розташована в заводській казармі, де утримувалася коштами заводу [231, арк.328]. Делегація повернулася до Шостки через два дні, 24 листопада (7.12). Разом з ними прибули до Шостки кілька делегатів від робітників конотопських майстерень. Конотопці запропонували шосткинцям припинити свій страйк, як «неосновательный» та готуватися до всеросійського страйку. Тож 25 листопада (8.12) всі робітники ШПЗ стали до роботи [241, 617]. А опівдні того дня начальник заводу Симбірський звільнив з роботи усіх трьох «делегатів» до Конотопа: Ткаченка, Кузьмина та Максимовського.

Наведені вище факти з перебігу страйку в Шостці описані в повідомленні пристава поселення Шостки Володимира Трохимовича Магдебурга від 27 листопада (10.12) 1905 р., направленому до Чернігівського жандармського управління. Також у повідомленні йдеться про «учителя городского училища Федора Васильевича Євтушенко, который, бывая в Народном доме, возбуждал вопросы политического характера». Євтушенко пропонував скористатися слушною нагодою і змусити уряд провести вибори до Держдуми. Він пояснював шосткинцям, що військо, поліція та духівництво обтяжують державу й нічого, крім зла, не дають [241, 618]. Євтушенко відвідував навколишні села – Локотки, Івот, Антонівку, Ямпіль та ін. Там він теж збирав сходи, закликав «к неповиновению властям, удалению полиции, духовенства, неплатежу повинностей и прочее», радив селянам об’єднатися та долучитися до Всеросійського селянського союзу (ВСС) [236, 171]. На зборах Євтушенко критикував існуючий державний устрій та пояснював людям особливе значення й сутність конституційної форми правління, одним словом, агітував за народну конституційну республіку [229, 614; 231, арк.459]. Така активна діяльність зробила Євтушенка дуже популярним як у середовищі робітників, так і селян [241, 618]. Не менше, ніж Євтушенко, впливав на робітників ШПЗ своєю революційною агітацією студент Київського політехнічного інституту Микола Лишев [229, 613]. Зважаючи на це, полковник Чернігівського жандармського управління Рудов видав наприкінці листопада 1905 р. доручення своєму помічникові в Ніжині провести дізнання Євтушенка та Лишева відповідно до статті 1035-й Уставу кримінального судочинства [229, 613].

29 листопада (12.12) 1905 р. імператор Микола ІІ видав «Именной Височайший указ», за яким місцевим військовим начальникам, не нижче звання командира бригади, надавалися тимчасові права генерал-губернатора для запровадження воєнного стану у разі безладу на своїй підконтрольній території [234, 848, 849]. Отже, начальник ШПЗ генерал-майор Олександр Васильович Симбірський (1903-1908) мав при нагоді скористатися цим указом.

6 (19) грудня 1905 р. в Шостці розпочалася підготовка робітників до всеросійського страйку [242]. Увечері 12 (25) грудня відбувся мітинг робітників ШПЗ біля одного з будинків на вулиці Госпітальній (нині вул.Короленка,15) [235]. Робітники численних майстерень ШПЗ підтримали оголошену на мітингу пропозицією вчителя Євтушенка діяти спільно і вирішили об’єднатися в «Союз рабочих Шостенского порохового завода» («СРШПЗ») [239, 171]. Головою «СРШПЗ» було обрано старосту Григорія Івановича Ткаченка, який відтепер мав діяти спільно з союзом конотопських робітників [231, арк.459]. Безпосередньо на цьому ж мітингу 12 грудня, як зазначено в рапорті шосткинського пристава Чернолуського від 15 (28) січня 1906 р., було обрано страйком спочатку з 20 осіб [231, арк. 346, 346 зв.]. Потім, по завершенню мітингу, усі 20 осіб разом із Євтушенком рушили в бібліотеку Народного дому, де провели засідання, з 10 години вечора до першої години ночі. На засіданні було остаточно обрано 12 членів страйкому: Ткаченка Григорія Івановича, Кузьмина Василя Власовича, Хроманюка Дмитра, Остапенка Якова, Куліша Василя, Щеголькова Павла, Петруненка Федора, Євсеєнка (Бондаревського) Федора, Максименка Василя, Дудку Гаврила, Марущака Івана, Бурденка Олексія Пилиповича. Головою страйкому обрали Ткаченка Григорія Івановича. Він був членом РСДРП (б), тобто більшовиком. Ткаченко приїхав до Шостки з Петербурга, де працював на Охтинському пороховому заводі [15].Також більшовиками серед членів страйкому були ще двоє робітників ШПЗ: Максименко та Дудко [13]. У страйкомі перебували й представники від партії соціал-революціонерів (ПСР) – есерів, зокрема Хроманюк Дмитро Гаврилович (колишній член «ОРШПЗ» з 1900 р.) [228, арк. 13, 14].

Уранці 13 (26) грудня відбувся мітинг біля Народного дому. На мітингу робітники ШПЗ проголосили політичний страйк, що тривав аж до кінця грудня [231, арк.459]. Шосткинці дізналися, що вони страйкують заодно з робітниками всієї Росії й вимагають скликання Установчих Зборів («Учредительного Собрания»). Страйкарі вирішили на мітингу призупинити залізничне сполучення з Шосткою, вимкнути електричне освітлення в поселенні та перекрити водогін [241, 619]. По завершенню мітингу робітники рушили колоною під червоними прапорами з написами: «Свобода!», «Земля народу!», «Мы требуем Учредительного собрания!». Демонстрацію супроводжував оркестр, усі співали революційні пісні. Коли колона проходила в суворому порядку по головній Садовій вулиці повз школу (нині на місці школи – Центр естетичного виховання, вул. Леніна,11), до процесії приєдналися школярі, які йшли по двоє з прапорами [237]. Шосткинська поліція мовчки спостерігала за демонстрантами, півтори сотні яких були озброєні револьверами та кинджалами, як указано в телеграмі від 14 (27) грудня 1905 р. глухівського справника Конашевича на адресу Чернігівського губернського жандармського управління [229, 614]. За висновком жандармів, багато робітників заводу не співчувало страйкарям, але побоювалися відкрито їм протидіяти. У цілому ніякого насилля з боку демонстрантів у Шостці не відбулося, що зазначено в донесенні від 18 (31) грудня 1905 р. Чернігівського губернського жандармського управління в Департамент поліції [241, 618].

Начальник ШПЗ генерал-майор Симбірський негайно залучив солдат для відновлення залізничного сполучення, електричного освітлення та водогону в поселенні. Він звільнив усіх страйкарів – робітників, майстрових та службовців – та ще видав припис від 17 (30) грудня про закриття Народного дому [229, 615]. У відповідь шосткинський страйком звернувся до громадян поселення Шостки та селян навколишніх сіл не найматися на службу в разі отримання пропозиції від адміністрації заводу [229, 614]. Стосовно закриття Народного дому, де останнім часом відбувалися зібрання та мітинги, то страйком вважав це зухвальством заводського начальства, що не бажає ніяких реформ, зокрема й проголошених царським маніфестом від 17 жовтня свобод та мирних зібрань [229, 615].

18 (31) грудня 1905 р. Чернігівський губернатор видав припис на арешт Євтушенка, який у цей час перебував у Ямполі, але тамтешній пристав не наважився його заарештувати, побоюючись протидії населення [231, арк.459]. Тоді як пристав Шостки обшукав квартиру Євтушенка та декілька хат активних страйкарів [237].

19 грудня 1905 р. (1.01.1906 р. за н. ст.) на своєму черговому мітингу робітники ШПЗ вирішили вибрати, на випадок можливих арештів, ще трьох членів страйкому: Прокоф’єва, Верижникова та Приходька (писаря заводоуправління)    [17, арк. 346 зв.]. Загалом страйком налічував уже 15 членів.

20 грудня 1905 р. (2.01.1906 р. за н. ст.) начальник заводу Симбірський скористався імператорським указом від 29 листопада (12.12) 1905 р. й почав виконувати обов’язки тимчасового генерал-губернатора. Він запровадив у Шостці воєнний стан, який тривав з півроку, аж поки імператор Микола ІІ не скасував його своїм іменним указом від 9 (22) червня 1906 р., залишивши натомість посилену охорону заводу ще на півроку, до 13 (26) лютого 1907 р. [234, 621, 622].

Уранці 21 грудня 1905 р. (3.01.1906 р.) нагрянув до Шостки глухівський справник Конашевич разом з козаками Урупського полку Кубанського козачого війська з метою арешту вчителя Євтушенка. Справдилися чутки, що поширювалися Шосткою кілька днів ще до появи козаків. Уже з вечора 20 грудня прибували до Шостки на захист Євтушенка невеликі загони селян, озброєні рушницями, вилами та списами. За даними поліції, найбільше селян прибуло з села Антонівки, розташованого за 15 кілометрів на річці Івотці [231, арк.289]. Уранці 21 грудня 1905 р. (3.01.1906 р.) справник Конашевич зупинився на квартирі пристава Чернолуського, що була в будинку Филипенка на Базарній площі (6 на плані 1897 року – «441 – Полицейский дом и карцер») (нині на місці будинку – друга торгова двоповерхівка, вул. Леніна,18-а). Конашевич відправив городового Шарохвостова, щоби той привів до нього Євтушенка. О 10-й годині ранку Євтушенка вже вели повз ринок у супроводі городових. Це запримітили шосткинці, які одразу потяглися з ринку до квартири пристава й утворили там натовп. У натовпі, за спостереженнями поліції, вирізнявся своїми гучними закликами кучер пожежного двору Михайло Якович Паценцов. Він закликав людей їхати сповіщати селян і збирати народ, «дабы не допустить ареста Євтушенка» [231, арк.347 зв.]. У цей час Євтушенко ще стояв на площі під охороною городових. Потім його завели до квартири пристава Чернолуського, куди спробував увірватися Паценцов з кількома людьми, щоби звільнити Євтушенка. Їх зупинили городові, тоді Паценцов почав погрожувати розгромом квартири пристава [231, арк.347 зв.].

Про арешт Євтушенка сповістив людей набат дзвіниць кладовищенської церкви (нині Володимирська церква на вул. Марата) та Вознесенської церкви в селі Локотках. Уже за годину-дві біля квартири пристава зібралася велика, до 2-х тисяч людей, галаслива юрба. Люди кричали, протестували проти арешту Євтушенка, намагаючись відняти шаблі в городових Шарохвостова та Жовтобрюхові, і погрожували поліції насиллям [231, арк.459 зв.]. У деяких людей з юрби були револьвери. Поліція запримітила всіх активних протестувальників. Такими, за свідченнями справника Конашевича київській військово-окружній прокуратурі, були: Олександр Пустовойт, Микола Прокоф’єв, Федір Євсеєнко, Абрам Гашников, Петро Яковлєв, Іван Аксененко, Порфирій Дуплик, Федір Копиря, Петро Шевченко, Мордух Кравцов, Георгій Кислов, Гаврило Боровик [231, арк.460]. Агресивно налаштована радикальними протестуючими, юрба не піддавалася будь-яким «увещаниям полицейских чинов», і відмовлялася мирно розійтися [231, арк.288]. Справник Конашевич, здогадуючись, що кубанських козаків буде замало для розгону юрби, швидко рушив до начальника заводу Симбірського просити військової допомоги. Також до Симбірського прийшла й депутація з 5-х робітників ШПЗ – Верижникова, Петруненка, Ємельяненка, Гашникова та Олександра Пустовойта – з вимогою звільнення Євтушенка. Депутації було відмовлено. А справнику Конашевичу Симбірський надав у поміч кавалерійський «спецназ» – 3-й ескадрон (сотню) 33-го драгунського Ізюмського полку та 17-у роту солдат 5-го обозного батальйону. Ескадрон під командуванням ротмістра (капітана) Березіна прибув до Шостки ще 3 (16) листопада [231, арк.328]. А рота піхоти прибула напередодні – 16 (29) грудня [237].

Після підходу на Базарну площу о 12 годині драгун та солдат (загалом до 2-х сотень війська) Конашевич оголосив революційній юрбі про запровадження воєнного стану в Шостці і наказав розійтися. У відповідь знову почув крики про збройний спротив війську заради звільнення Євтушенка. Щоби не допустити бійки та кровопролиття, Євтушенко вийшов на ганок квартири пристава (6) та вмовляв людей спокійно розійтися.  До його заклику всі прислухалися й почали розходитися. Тоді козаки кинулися навздогін й стали «избивать робочих нагайками». Про такий підступний напад козаків розповідає газета «Громадська думка» за 1906 р. №12 [237]. Хоча військова прокуратура, яка розслідувала події 21 грудня в Шостці, робить зовсім інший висновок, ніби люди відмовилися розходитися, після чого справник Конашевич наказав ротмістру Березіну розігнати людей [231, арк.460]. Той дав трикратний попереджувальний свисток юрбі, а вже потім на неї рушила риссю вся кавалерія, козаки та драгуни. Вони притиснули людей до парканів і почали бити нагайками [230]. Тоді, майже водночас, тричі пролунали постріли з револьверів у військо та поліцію з трьох різних місць: один з юрби, що стояла на розі будинку Чибинцева, другий – з дверей крамниці «Общества потребителей» (т.зв. «офицерский магазин»), а третій постріл – з воріт будинку Васильєвих (4 будинок на плані 1897 року) [231, арк. 347].

 

Постріли не завдали нікому шкоди. Солдати швидко зачинили двері споживчої крамниці (3) та схопили всіх, хто в ній був, і знайшли на підлозі в кобурі шестизарядний револьвер системи «Бульдог». Ще два кинджали знайшла поліція: один – у дворі будинку Филипенка, другий – у квартирі Фішера [231, арк. 347, 460 зв]. Водночас з пострілами від воріт будинку Васильєва (4) робітник Іван Аксененко (1883-1980) жбурнув у напрямку справника Конашевича кулю з випаленої глини, що використовували на сірчаному виробництві. Конашевич сприйняв глиняну кулю за гранату і відсахнувся разом із козаками назад, Аксененко щосили кинувся тікати, але його наздогнали й заарештували [230]. Також із юрби націлився було стріляти з револьвера в підосавула (штабс-капітана) Кротова відставний фельдфебель Омелян Савосько, але урядник Козликін, який їхав на коні вслід за Кротовим, ударив оголеною шаблею по голові Савоська, спричинивши розсічену рану черепа, від якої той помер у лікарні о 2 годині [231, арк.127, 460].

Козаки вихоплювали з юрби як найактивніших, так і випадкових людей і відводили їх до заводської гауптвахти. Не витримавши натиску кавалерії, люди розбіглися, декілька з них сховалися в заїжджому дворі Васильєва (4) (Чувашина). Коли солдати 5-го обозного батальйону зайшли у заїжджий двір, то по них з-під навісу почав стріляти з револьвера вороніжець Леонтій Радченко, який легко поранив солдата Масленнікова в щоку [231, арк.460 зв.]. Солдати дали кілька залпів у відповідь, поранили в ноги Михайла Свинаренка та Романа Ємельянова. Радченко був затриманий, разом із ним затримали під навісом Федора Копиря, Петра Шевченка, Порфирія Дупліка, Федора Євсеєнка (Бондаревського) та Олександру Сидоренко. Під час обшуку знайшли в останньої кинджал, який дав їй заховати Федір, сподіваючись, мабуть, що жінку не будуть обшукувати. Того дня було затримано, разом із двома пораненими, 56 осіб.

23 грудня 1905 р. (5 січня 1906 р. за н. ст.) війська спалили Народний дім на Глухівській вулиці, обливши його гасом. Усіх, хто спробував гасити пожежу, сікли нагайками та арештовували [245].

24 грудня 1905 р. (6.01.1906 р. за н. ст.) пристав Чернолуський заарештував Михайла Верижникова, Олександра Пустовойтенка, Єгора Петруненка, Абрама Гашникова та Дмитра Ємельяненка, тобто всіх тих, хто ходив три дні тому до Симбірського з вимогою звільнити вчителя Євтушенка [231, арк.223]. Їх утримували в карцері шосткинської поліції. Загалом під арештом знаходилися 63 учасники подій 21 грудня, а саме: 1) Іван Чернігівець, 2) Микола Сирота, 3) Гаврило Боровик, 4) Дмитро Кочетков, 5) Дмитро Єгоров, 6) Іван Кужелєв, 7) Опанас Лисенко, 8) Василь Кузьмин, 9) Огей Комендант, 10) Лазар Цимберев, 11) Василь Журавльов, 12) Василь Горох, 13) Микола Перетятько, 14) Павло Єременко, 15) Микола Корнієнко, 16) Терентій Костенко, 17) Андрій Доморка, 18) Петро Шевченко, 19) Михайло Ворхлік, 20) Федір Копиря, 21) Кузьма Сокол, 22) Федір Карпов, 23) Олександр Коваленко (Жигунов), 24) Андрій Гой, 25) Ілля Бєляєв, 26) Михайло Верижников, 27) Лука Мирко, 28) Михайло Пихунов, 29) Федір Приходько, 30) Єгор Петруненко, 31) Іван Аксененко, 32) Петро Яковлєв, 33) Леонтій Радченко, 34) Микола Прокоф’єв, 35) Огей Шалаєв, 36) Олександр Старовойт, 37) Мартин Бєлоножко, 38) Володимир Романко, 39) Калина Альпашкін, 40) Мойсей Гончаренко, 41) Олександр Єременко, 42) Кузьма Оснач, 43) Прокоп Солдатов, 44) Макар Красняк, 45) Данило Приходько, 46) Михайло Пригара, 47) Олександр Пустовойт, 48) Дмитро Ємельяненко, 49) Абрам Гашников, 50) Сергій Красняк, 51) Сергій Олейников, 52) Микита Венедиктов, 53) Григорій Барановський, 54) Давид Курдянко, 55) Сергій Сахаров, 56) Парфентій Дуплін, 57) Антон Дуплик, 58) Федір Євсеєнко (Бондаревський), 59) Родіон Солдатенков, 60) Онуфрій Авраменко, 61) Сергій Мирко, 62) Роман Ємельянов (поранений), 63) Михайло Свинаренко (поранений) [231, арк.372, 372 зв.].
Побоюючись арештів, більшовики повтікали з Шостки, Ткаченко втік до Києва, повернувся аж в 1922 році, Максименко виїхав у Горлівку [235; 243].

За розпорядженням начальника заводу Симбірського протягом тижня було проведено дізнання всіх заарештованих, які знаходилися на гауптвахті (56 чол.), та тих двох поранених, які перебували в шосткинському лазареті [231, арк.288 зв.]. 29 грудня 1905 р. (10.01.1906 р. за н. ст.) 56 арештантів перевели з гауптвахти в будівлю амбулаторії шосткинського лазарету, де їх розмістили порівну в двох палатах (камерах) [231, арк.172]. І вже 30 грудня 1905 р. (11.01.1906 р. за н. ст.) Симбірський звернувся до військового слідчого Київського військово-окружного суду з проханням провести на підставі пункту 6 статті 19, додатку до статті 23 тому ІІ Своду Законів слідство 36 заарештованих, звинувачених за супротив поліцейській владі під час арешту вчителя Євтушенка. За нумерацією по списку 63-х, свідчення мали дати: 1) Іван Чернігівець, 2) Микола Сирота, 3) Гаврило Боровик, 5) Дмитро Єгоров, 6) Іван Кужелєв, 7) Опанас Лисенко, 8) Василь Кузьмин, 10) Лазар Цимберев, 11) Василь Журавльов, 12) Василь Горох, 13) Микола Перетятько, 16) Терентій Костенко, 21) Кузьма Сокол, 22) Федір Карпов, 27) Лука Гмирко, 28) Михайло Пихунов, 31) Іван Аксененко, 32) Петро Яковлєв, 34) Микола Прокоф’єв, 35) Огей Шалаєв, 41) Олександр Єременко, 42) Кузьма Оснач, 43) Прокіп Солдатов, 44) Макар Красняк, 45) Данило Приходько, 46) Михайло Пригара, 50) Сергій Красняк, 51) Сергій Олейников, 52) Микита Венедиктов, 56) Парфентій Дуплін, 57) Антон Дуплик, 58) Федір Євсеєнко (Бондаревський), 59) Родіон Солдатенков, 60) Онуфрій Авраменко, 61) Сергій Жмирко, 63) Михайло Свинаренко (поранений) [231, арк.372, 372 зв.]. А п’ятьох заарештованих – 26) Михайла Верижникова, 47) Олександра Пустовойтенка, 30) Єгора Петруненка, 49) Абрама Гашникова та 48) Дмитра Ємельяненка, тобто всіх тих, хто ходив до Симбірського 21 грудня з петицією – звинуватили ще і як організаторів збройного супротиву, які, знаючи наслідки протидії, не тільки не вжили ніяких заходів по його недопущенню, а навпаки, усіляко підтримували революційні настрої натовпу [231, арк.289 зв.]. Ще на чотирьох арештованих – 18) Петра Шевченка (25) Іллю Беляєва, 33) Леонтія Радченко, 62) Романа Ємельяненка – збиралися попередні докази. Усі інші 18 арештованих зі списку 63-х – 4) Дмитро Кочетков, 9) Огей Комендант, 14) Павло Єременко, 15) Микола Корнієнко, 17) Андрій Доморка, 19) Михайло Ворхлік, 23) Олександр Коваленко (Жигунов), 24) Андрій Гой, 29) Федір Приходько, 36) Олександр Старовойт, 37) Мартин Бєлоножко, 38) Володимир Романко, 39) Калина Альпашкін, 40) Мойсей Гончаренко, 48) Дмитро Ємельяненко, 50) Григорій Барановський, 54) Давид Курдянко, 55) Сергій Сахаров – були випущені Симбірським на волю через відсутність доказів проти них.

27 січня (12.02. за н. ст.) 1906 р. о 9 годині ранку комендант Шостки звільнив, за запискою начальника заводу Симбірського у відповідності з повідомленням слідчого окружного суду про відсутність доказів, ще 20 арештантів. Тож на волю, після місяця арешту, вийшли: 1) Іван Чернігівець, 2) Микола Сирота, 5) Дмитро Єгоров, 8) Василь Кузьмин, 10) Лазар Цимберов, 13) Микола Перетятько, 16) Терентій Костенко, 26) Михайло Верижников, 27) Лука Гмирко, 30) Єгор Петруненко, 35) Огей Шалаєв, 42) Кузьма Оснач, 43) Прокоп Солдатов, 45) Данило Приходько, 46) Михайло Пригара, 50) Сергій Красняк, 51) Сергій Олейников, 57) Антон Дуплик, 59) Родіон Солдатенко, 60) Онуфрій Авраменко [231, арк.289 зв., 371, 371 зв.].

30 січня (15.02. за н. ст.) 1906 р. начальник заводу Симбірський знов отримав від слідчого повідомлення, що він не здобув доказів проти ще сімох звинувачених: 11) Василя Журавльова, 12) Василя Гороха, 25) Іллі Бєляєва, 28) Михайла Пихунова, 44) Макара Краснюка, 61) Сергія Жмирко, 63) Михайла Свинаренка, тому вони підлягають звільненню. Ще до чотирьох небезпечних звинувачених – 32) Петра Яковлєва, 34) Миколи Прокоф’єва, 47) Олександра Пустовойта, 58) Федора Євсеєнка – було застосовано утримання під охороною в Глухівській тюрмі, а інших чотирьох небезпечних звинувачених – 3) Гаврила Боровика, 31) Івана Аксененка, 49) Абрама Гашникова, 56) Парфентія Дупліна дозволено було взяти на поруки під заставу в сумі 90 рублів з кожного. До взяття на поруки вони мають утримуватися в глухівській тюрмі. Запобіжною мірою ще для сімох звинувачених – 6) Івана Кужелєва, 18) Петра Шевченка, 20) Федора Копиря, 21) Кузьми Сокола, 41) Олександра Яременка, 62) Романа Ємельянова, 64) Мордуха Кравцова (заарештованого під час слідства) – обрано особливий нагляд поліції. І на решті останній звинувачений – 7) Опанас Лисенко був звільнений за підпискою про невиїзд із місця проживання [231, арк.382-383].

За висновком військово-прокурорського нагляду від 18 квітня (1.05. за н. ст.) 1906 р. була припинена безпідставна справа щодо відповідальності за спротив військам 21 грудня п’ятьох звинувачених – 6) Івана Кужелєва, 7) Опанаса Лисенка, 21) Кузьми Сокола, 41) Олександра Яременка, 62) Романа Ємельянова [231, арк.462 зв.]. Вони були звільнені. Отже, під звинуваченням залишилося лише 14 осіб, які й були передані начальником заводу Симбірським Київському військово-окружному суду, а саме: 49) Абрам Спиридонович Гашников, віком 43 років (родом с. Собачек (нині село Мічуріно), Мордовія); 31) Іван Семенович Аксененко, 22 років (с. Боровичі Хильчанської волості Новгород-Сіверського повіту); 34) Микола Михайлович Прокоф’єв, 42 років (с. Івот); 56) Парфентій Кононович Дуплік, 37 років (с. Локотки); 20) Федір Семенович Копиря, 24 років (с. Балик Мглинського повіту); 18) Петро Якович Шевченко, 25 років (с. Паліївка); 65) Яків Сергійович Остапенко, 25 років (член страйкому, заарештований під час слідства) (с. Орловка, Ямпільського повіту); 47) Олександр Костянтинович Пустовойт, 38 років (м. Вороніж); 58) Федір Федорович Євсеєнко (Бондаревський) (м. Вороніж), 27 років; 64) Мордух Іудин-Лейбов Кравцов, 39 років (м. Глухів) (заарештований під час слідства за показаннями справника Конашевича); 66) Георгій Степанович Кислов, 37 років (заарештований під час слідства за показаннями справника Конашевича) (м. Короп); 3) Гаврило Гаврилович Боровик, 41 років (с. Ображіївка); 33) Леонтій Васильович Радченко, 43 років (м. Вороніж); та 32) Петро Єгорович Яковлєв, 39 років, потомствений почесний громадянин поселення Шостка. Їх усіх звинувачували все в тій же участі в частково озброєній юрбі, що зібралася з «политических соображений» з метою зашкодити справнику заарештувати вчителя Євтушенка [231, арк.464 зв.]. Закритий Київський військово-окружний суд відбувся в Шостці 30 квітня (13.05. за н. ст.) 1906 р. Проходив він під головуванням генерал-лейтенанта Чернявського [230]. За проханням більшовиків на суд прибули 11 відомих адвокатів, зокрема Соколов з Петербурга, Врублев – з Москви, Ратнер та Берштамт ­– з Києва. Суд покарав кожного звинуваченого 10-ма роками каторжних робіт. Робітнича Шостка завирувала. Боячись нових заворушень, начальник заводу Симбірський зм’якшив покарання. Наймолодшого заводського лаборанта Івана Аксененка, як не відбувшого військової повинності, покарав двома місяцями тюрми, усім іншим дав від 4 місяців до 1 року тюремного ув’язнення [230]. Аксененко пригадує: «многие с арестованых» ще до суду були вислані з Шостки. У поліцейському «Кратком обзоре о состоянии Глуховского уезда с октября 1905 года по конец июля 1906 года», складеному помічником глухівського справника, зазначено, що «18 рабочих Шостенского порохового завода были административно высланы, другие же преданы военному суду» [5, 171]. Це вже була друга після 1902 р. група політичних репресованих в історії Шостки. Стосовно долі вчителя Євтушенка відомо лише, що його 21 грудня 1905 р. (3.01.1906 р. за н. ст.) відвезли в Глухівську тюрму [3]. Наскільки суворим мало бути покарання, якщо в згаданому вище поліцейському «Кратком обзоре о состоянии Глуховского уезда…» однозначно прописано, що наслідком пропаганди Євтушенка сталося в Шостці 21 грудня 1905 р. «вооруженное восстание и сопротивление властям» [239, 171]. Також, за висновком розслідування військового прокурора Київського військово-окружного суду генерал-майора Барського від 18 квітня (31.04 за н.ст) 1906 р., керівна роль у політичних заворушеннях 1905 р. в Шостці належала вчителю Євтушенку [231, арк.459]. Суд над Євтушенком відбувся в Києві 29 (12.12) листопада 1906 р. Козака Євтушенка звинувачували в тяжкому злочині «предусмотренном 2 и 3 пунктами 129 статьи Уголовного положения» [4, арк.2]. Усі звинувачення Євтушенко відкинув своїми аргументованими доводами і був, як не дивно, виправданий судом [4, арк.2 зв.].

У 1906 р. вже інший шосткинський учитель на прізвисько Шурка зорганізував в поселенні групу есерів-максималістів – лівих радикалів [228, 16]. До групи увійшли молоді есери: Машицький Іван, Литовченко Роман, Доценко Петро, Кузьмин Омелян, Деменченко Аким, Деменченко Іван, Деменченко-Сакина Матрона, Световой Ігнат, Световой Василь, Іванов Пилип, Соломко Митрофан, Соломко Микола, Ковбаса Тит, Щегольков Федір, Бабин, Бондаренко Захар, Рудченко Мирон, Сподарець Омелян, Карпов Лев, Карпов Єгор, брати Безкровні Михайло та Андрій, Антощенко Кирило, Пилипенко Федір, Маляр Дмитро та ще декілька осіб [228, 21, 22, 25]. Загалом у групі нараховувалося до 30 максималістів [228, 32]. Вони обрали собі керівний комітет із трьох осіб – Митрофана Соломка, Омеляна Кузьмина та Михайла Безкровного [228, 22]. Максималісти проводили зібрання, на яких підіймалися питання програмного та економічного значення [2, 32]. Також займалися розповсюдженням літератури, листівок, що друкували в хаті Кузьмина на гектографі [228, 22]. Максималісти скликали шосткинців на масові мітинги. Згодом вони створили бойову дружину з Машицького, Литовченка та Доценка, які провели 5-6 експропріації [228, 22]. Зрозуміло, майно забирали у багатих шосткинців, які, на думку максималістів, збагатіли на хабарах та махінаціях з обкрадання заводу. Також ці троє 19-річних бойовиків наважилися здійснити збройний напад на шосткинського пристава Лузанова Михайла Ігнатовича, начальника поліції.  8 грудня 1907 р. вони стріляли в Лузанова та поранили його в руку. Нападники утекли. Їх спіймали лише взимку 1908 р. і то випадково. Сталося так, що батько одного з ватажків есерів-максималістів Антон Соломко, робітник порохового заводу, відбував покарання в конотопській тюрмі за участь у соціал-демократичному гуртку [228, 16]. Він спробував передати своєму синові Митрофану записку через політв’язнів, які хотіли втекти на волю. Записку перехопила поліція й підіслала з нею до сина Соломки свого агента, нишпорку на прізвище Гузь [228, 22]. Наприкінці грудня 1907 р. Гузь заявився до хати Антона Соломки й віддав записку Митрофану, у якій батько наказував синові «оказать содейтвие подателю сего письма». Агент прожив у хаті Соломка два дні, а потім попросив Митрофана знайти револьвер та пару бомб для замаху на конотопського справника [228, 16]. Револьвера не вдалося дістати, але знайшлися дві оболонки для бомб, виготовлені колись з газової труби есерами-максималістами Ігнатом Световим та Миколою Соломкою. Агент уїхав з тими оболонками до Конотопу. Невдовзі, 18 січня 1908 р., було заарештовано Митрофана Соломку, Миколу Соломку та Ігната Светового. Їх відвезли до поліцейського управління Конотопа, де щоденно допитували, застосовуючи тортури. Наймолодший із арештантів, неповнолітній Митрофан Соломко, 1890 р. народження, не витримав на допитах сильних побоїв і зізнався, що є есером-максималістом, та виказав прізвища своїх однопартійців – Машицького, Литовченка, Деменченка та Ковбаси, також повідомив, що замах на вбивство пристава Лузанова здійснили бойові дружинники максималістів – Литовченко та Машицький [228, 22]. Соломко не знав, що в замаху на пристава брав участь ще й Петро Доценко, хоча попередив того запискою з тюрми, щоби всі максималісти тікали з Шостки [228, 16]. Доценко справді втік, та чомусь не попередив інших однопартійців, тому Литовченко, Машицький, Кузьмин, Деменченко, Ковбаса та безпартійний Ахтирко були заарештовані й відправлені до поліцейського управління Конотопа. Там їх утримували два тижні, застосовуючи на допитах усілякі тортури та побиття, а потім змушували підписувати протоколи [228, 33]. Восени 30 жовтня 1908 р. відбувся судовий процес у Києві у військово-окружному суді. За вироком суду Машицькому, Литовченку, Кузьмину дали по 8 років каторги кожному, а Митрофанові Соломку – 6 років каторги, але як неповнолітньому два роки скинули, Соломку Миколі – 4 роки каторги, Деменченку Івану – 3 роки каторги, Световому Ігнату та Ковбасі Титу – по 1 року суворої тюрми – «крепости» та по 2 роки 8 місяців каторги за зберігання та розповсюдження революційних листівок і приналежність до партії есерів-максималістів. Суд виправдав лише одного з арештованих – безпартійного Ігната Ахтирку [228, 22]. Шосткинська партійна організація есерів припинила своє існування. Поліція вела негласний нагляд за колишніми друзями каторжан, робила обшуки їхніх домівок за найменшою підозрою. Так ід час обшуку в хаті колишнього есера-максималіста Захара Бондаренка в селі Локотках поліція виявила лист із адресою когось із засуджених.

Фото Захара Бондаренка (1886-1969). За це Захар був позбавлений роботи писаря заводоуправління та висланий із Шостки до В’ятської губернії, де мусив кілька років будувати залізницю.

Цікаво, що того ж невдалого для есерів 1908 р., 22 квітня, були засуджені й засновники шосткинської парторганізації есерів – брат та сестра Лишеви, Микола та Ольга. Київський військово-окружний виніс покарання Миколі у 8 років каторжних робіт, а Ользі – у 2 роки 8 місяців. Згорьовані суворим вироком суду, їхні батьки – гвардії полковник Віктор Олександрович Лишев та його дружина, незважаючи на протест дітей, вирішили шукати допомоги й заступництва у «сильних мира сього». Батько написав листа до письменника Льва Толстого з проханням допомоги, а мати звернулася з «прошением на высочайшее имя» – до царя Миколи ІІ. Проте клопотали вони марно, ніякого дива з пом’якшення вироку за приналежність дітей до «преступной», на думку царя, організації есерів не сталося [254, 94].

У 1908 році вчителями «Шостенскаго трехкласснаго городского училища», як зазначено в «Календаре Черниговской губернии на 1908 год» були: Никанор Казимирович Ярошевич, Вітольд Константинович Баранцевич, Андрій Никифорович Бурневський, Тетяна Василівна Назарова [248, 84]. Також в «Календаре Черниговской губернии на 1908 год» опубліковано прізвище учительки Троцької Катерини Павлівни, яка працювала в «Богданском одноклассном Министерства Народного Просвещения училище» [248, 85]. Мабуть, це було єдине «міністерського» рівня народне училище в усьому Глухівському повіті відкрите, з поваги до пам’яті «фундатора наукової педагогіки та засновника народної школи в Росії» Ушинського Костянтина Дмитровича (1823-1870), який прожив останні роки життя в хуторі Богданка.

У 1908 році в поселенні Шостка було відкрито три нові народні початкові училища відповідно до «Закона о введении всеобщего образования», підписаного царем Миколою ІІ 3 травня 1908 року. Закон передбачав, що освітлені з лівої сторони кімнати класів в нових училищах мали бути високими, з розрахунку 9-10 кубічних аршин повітря на учня, добре провітрюваними та ще й  з окремими роздягальнями. Кількість вчителів в школі визначалася з розрахунку 50 учнів на одного вчителя. Для кожного з них мали бути при школі дві кімнати з кухнею. При кожній школі («школьном комплекте») передбачалася законом присадибна ділянка в 600 квадратних сажнів (2,5 тис. кв. м., 50х50м) [141, 80]. За переказом, «1-е Начальное училище в п. Шостке» розмістили у старій, значно добудованій, народній  школі по Садовій вулиці.   На фотографії 1910 року бачимо усіх 19-х випускників 1-ї начальної школи на Садовій вулиці. А ось де було друге училище, старожили призабули. Третє «Капсюльное начальное училище» знаходилося, зрозуміло, на Капсулі десь за казармами (нині вулиця Халтурина).

Також у 1908 році з’явилося в Шостці «Частное учебное заведение 3-го разряда», завідуючою якого була Ганна Дмитрівна Юркевич. Вона  викладала російську та французьку мови, законовчителем був священик Микола Васильович Німенський, а вчителями: арифметики та німецької мови – Серафіма Миколаївна Табуре, географії – Софія Іванівна Зинов’єва, рукоділля – Ольга Ісидорівна Коновалова, підготовчого класу – Валентина Миколаївна Стригуненко. Усього 6 осіб [35, 88]. «Заведение» знаходилося на перехресті вулиць Садової та Глухівської, там, де на плані Шостки 1897 року позначені літерою «А» казарми місцевої артилерійської (караульної) команди у трьох будинках: великому кутовому одноповерховому дерев’яному та в двох малих двоповерхових – напівкам’яному по Глухівській  та дерев’яному в дворі. Солдати з казарм перебралися в «Лагерь местной пехотной (караульной) команды» (нині територія школи №10 по вул. Депутатській).

Загальна кількість вчителів в поселенні становила 36 осіб [35, 88]. У тім числі – 9 вчителів нараховувалося в «городском» училищі, 8 – в першому училищі, 6 – в другому, 7 – в «Капсюльном начальном училище» та 6 вчителів викладали в згаданому вище приватному закладі пані Юркевич. Слід відзначити, що вже тоді деякі з учителів працювали водночас у кількох училищах, з причини мізерної зарплатні. Звання старшого вчителя, за даними «Календаря Черниговской губернии на 1909 год», мав тільки Олександр Іванович Шкаморда, але він викладав уже не в «городском» училищі, а в першому початковому [35, 87].

Здається учнів в Шостці вистачило, мабуть, і ще б на кілька початкових училищ, судячи по темпам приросту її населення. Так за шість минулих з 1902 року літ кількість шостенців  збільшилася на 2,2 тисячі (на 40%), а саме, за статистичними даними 1908 року, «Шостка зв.» (завод) уже мав 7,9 тисяч мешканців [35, 85]. Аналогічні дані про загальну кількість мешканців у 7916 осіб у поселені Шостка, разом зі слобідківцями Капсулю та хуторянами Петухівки та Оборок, містяться в рапорті від 28 березня 1908 року шостенського пристава своєму глухівському начальнику – повітовому ісправнику. У рапорті вказана чисельність кожного стану шостенців: 88 – дворян, 4 – духовних осіб, 84 – почесних городян, 14 – купців, 259 – козаків, 1630 – селян, 4 – іноземних підданих та 5833 міщан [112,арк.4]. Проте в рапорті немає даних про чисельність стану відставників та про кількість солдатських дітей: зрозуміло, усі вони разом уже були записані до стану міщан. Порівняно зі статистичними даними шістнадцятирічної давності 1892 року, поселення Шостка збільшилося майже в 2,5 рази (з 3253 людей у 1892 році). Кількість приватних дворів теж зросла в 2,5 рази: з 508 до 850 [112,арк.6 зв.]. Цікаво, що 210 приватних дворів, тобто кожен четвертий двір у Шостці 1908 року, знаходилися не на заводських землях, а на власних прикуплених за межею поселення хутірських землях, хоча б на тій же Петухівці та уздовж доріг на хутір Лазарівку та село Локотки. Кількість дворів на заводських землях з 1892 по 1908 роки теж зросла з 508 до 640, тобто значно ущільнилася забудова вулиць старої Шостки. У поселенні справді стало дуже тісно жити. Стара Шостка захотіла бути молодим містом ще в 1903 році. Відповідну ініціативу адміністрації МШПЗ щодо утворення «из пос. Шостка города с упрощенным городским устройством» підтримав Військовий Міністр та видав указ про створення особливої Комісії з цього питання.  На основі заключного висновку особливої Комісії Військовий Совєт при Військовому Міністрі постановив передати Міністерству Внутрішніх Справ питання  «об устройстве общественного управления в поселке Шостке и об освобождениии територии Шостенского коменданства и ближайших к нему местностей от евреев»  [112,арк. 1]. МВС прийняло висновок особливої Комісії та висновок Чернігівського губернатора від 12 січня 1904 року за №158 й спрямувало все листування з цього питання до свого Головного управління у справах місцевостей. Звідти прийшов лист до чернігівського губернатора з проханням надати детальніші дані про поселення Шостку, її площу, населення, доходи та видатки, а стосовно «освобождения от евреев», то є на це діючі закони про місця проживання євреїв, а їхній перегляд зосереджено в Департаменті Загальних Справ МВС [112,арк.2 зв.]. Мабуть, Військовий Совєт захотів забагато: і Шостці містом бути, і євреїв у ньому позбутися. З детальніших даних, складених шостенцями  для губернатора в 1908 році, маємо статистику про всю тодішню Шостку, у якій було 8 великих казенних садиб та майже півсотні окремо розташованих казенних будинків під офіцерські та чиновницькі квартири, різні будови під склади казенного майна та заводські  заклади, також у поселенні нараховувалося 30 торгово-промислових закладів [112,арк.6 зв.]. У поселенні діяли: міське 3-х класне училище, два начальні училища та приватна жіноча прогімназія, дві церкви, поштово-телеграфна контора, казначейство, лікарня-лазарет порохового заводу, пожежний обоз заводу, приватна аптека, аптечний склад, поліція, камера суддівського слідства (карцер), дитячі ясла, поштова станція, винна лавка, залізнична станція [112,арк.7].

Наявність такої інфраструктури в Шостці та брак землі для її розвитку спонукала на початку ХХ століття мешканців Шостки до висунення вимог губернському начальству щодо надання поселенню статусу міста. 10 серпня 1907 року відбулися загальні збори більшості «домохозяев» поселення Шостки та Капсульної слобідки. На зборах були присутні майже 600 власників будинків, які вибрали з себе 8 уповноважених: Бурневського Андрія Никифоровича, Луцкіна Олександра Васильовича, Алексєєва Олександра Олексійовича, Якименка Федора Яковича, Петрова Олексія Івановича, Семеннікова Костянтина Михайловича, Архипченка Михайла Дорофійовича та Прохоренка Митрофана Дмитровича. Вони мали виписати умови, за яких відбулося б перетворення поселення в місто. Уже в березні 1908 року уповноважені надали письмово умови з 10 пунктів безпосередньо приставу поселення, а він передав їх своєму ісправнику – начальнику поліції Глухівського повіту. В умовах стосовно надання землі Шостці зазначалося, що приєднана до поселення земля буде швидко заселена сімейними робітниками Шостенского порохового заводу, які мешкають на приватних квартирах у поселенні Шостка «скупчено» [112,арк.7 зв.]. На жаль, Шостка не стала в 1908 році містом через малі доходи з наявного нерухомого майна та торгівлі, що не покривали майбутні міські витрати. Проте вона отримала зі своєї  ініціативи чимало навколишньої землі, украй необхідної для подальшого розвитку поселення. Якщо на початку ХХ століття поселення Шостка мало всього 168 десятин 470 квадратних сажнів землі, з якої 68 десятин 478 кв. саж. належало заводу, а 100 десятин – приватним особам, то в 1908 році додалося до поселення ще 317,5 десятин землі. Зокрема під забудову в південно-західному (новгородському) напрямку додалося 120,5 десятин, під вигони для худоби – 197 десятин, зокрема 15 десятин по новгородському шляху, 53 десятини біля хутора Лазарівки на так званій Лазарівській дачі та 129 десятин на Галенківській дачі. Також за поселенням залишилася Ярмаркова площа в 50,3 десятини [112,арк. 6].

Стрімке зростання кількості вулиць розпочалося за начальника заводу генерал-майора Олександра Васильовича Симбірського (19) (1903-1909) і продовжилося за наступного начальника заводу генерал-майора Гаврила Петровича Киснемського (20) (1909-1917). На честь цих командирів було названо перші дві нові вулиці за Новгород-Сіверською заставою у новому Палацькому (нині Кіровському) мікрорайоні Шостки (Далі буде. Новгородський шлях).

Невдовзі, як бачимо з плану «пос. Шостка» 1912 року, кількість вулиць та провулків, порівняно з планом 1897 року,  збільшилася удвічі (з 15 до 31).   Фото 41 

На плані  поселення Шостка 1912 року Садова вулиця залишається найширшою, найдовшою вулицею, яка починається з незмінних позначок казначейства, церкви та круглої цятки пам’ятника Століття заводу посеред довгого контуру Церковної площі. Збереглося чимало фотографій пам’ятника 1910-х років.     Порівняно з фотографією 1897 року бачимо, що пам’ятник стоїть не на голій піщаній площі, а в сквері з доглянутими садівником кущами та деревами. Навколо постаменту гарний квітник, а не зарості бур’яну. На краях квітника чотири гармати, кругова пішохідна доріжка, лави для відпочинку та гасовий ліхтар. Навпроти пам’ятника позначено на плані, незмінний ще з першого плану ШПЗ 1843 року, контур генеральського будинку. Цей будинок, зі спогадів Приходька Анатолія Йосиповича (1908-1991), нібито  будувався напередодні революції [65, 2]. Насправді будинок перебудовувався з напівдерев’яного триповерхового на повністю кам’яний двоповерховий, зрозуміло, на дещо  не такий, як вперше він постав у 1824 році. До речі, рукопис спогадів Приходька зберігається в музеї заводу «Зірка», розташованого в кількох кімнатах другого поверху колишнього генеральського будинку. Також у заводському музеї зберігається декілька атестатів, виданих адміністрацією заводу 1910 року своїм робітникам про кількість відпрацьованих ними років. З кутових штампів ШПЗ на атестатах бачимо зміни в написані слова «порохового» замість «пороховаго», тоді як написання слова «шостенскаго» ще не змінилося.

На плані 1912 року маємо напис «Казарма», проте відсутні як написи, так і позначки автогаражу заводу, бо він   з’явився на території казарм дещо пізніше, у 1917 році [24, 93]. Друга цегляна триповерхова казарма (буд.№36) прокреслена на плані 1912 року теж, як і перша, довгим прямокутником і має поруч напис «Упр.завода». Відомо, що зал третього поверху заводоуправління призначався для офіцерських зібрань. Там діяла ще й платна бібліотека для офіцерів, чиновників та почесних громадян поселення. Ще маємо на Садовій вулиці позначку і напис «Часовня» на Базарній площі. За свідченнями мешканця Базарної вулиці Приходька А.Й., біля каплиці постійно відбувалися велелюдні релігійні «молебствия» [65, 3]. Ці дійства правдиво відображають тогочасні сумні фотографії.     З них дізнаємося, що «офіцерський» магазин мав назву «Магазин общества потребления чинов завода». З двох інших фотографій, датованих 1911 роком, можна скласти увесь ряд з дев’ятьох будинків по лівій стороні Базарної площі. Новоселом 1900-х років, безумовно, є двоповерховий цегляний будинок – восьмий від Глухівської вулиці, п’ятий – від «офіцерського» магазину, або ж другий за білим будинком поліції. За переказом, двоповерховий будинок  належав купцю Печінці, мабуть, найбагатшому з усіх двох десятків дореволюційних шостенських купців. Будинок Печінки з’явився на початку 1900-х років на місці такого ж за розміром, у порівнянні з планом Шостки 1897 року, дерев’яного будинку, другого від колодязя №150 на Базарній площі.  Між будинком Печінки та будинком поліції бачимо на другій фотографії ще один будинок, на жаль, призабутий старожилами: за своїм призначенням, мабуть, якийсь приватний будинок. Проте ледь примітний на фотографії будинок перед поліцією старожили називають аптекою Лапи, а наступний за ним будинок з чотирма вікнами, майже впритул до офіцерського магазина, називають заїзним («постоялым») двором Іванова. Ганок цього шостенського готелю примітний ще на одній тогочасній фотографії-листівці  Базарної площі з каплицею та трьома підводами поблизу неї. День був не базарний, площа порожня, нерівна, піщана, з калюжами. Каплиця наче на галявині посеред лісу з пеньками: якби Карпов не сфотографував ще кут першого будинку від Глухівської вулиці та не написав, що це Базарна площа Шостки, то й не розпізнати. Базари усе ж таки були, достатньо поглянути на ще одну фотографію Карпова, і якби не потрапив на знімок кут двоповерхового будинку Печінки, то хто б повірив, що це Шостка в базарний день.

На  плані Шостки 1912 р.  чітко вимальовано на Садовій вулиці ті ж самі, що й на плані 1897 р., контури великих будинків та садиб. Стовпи Воронізьких воріт (колишньої застави) позначеною на плані двома маленькими квадратами (місце розташування стовпів відповідає нині стовпу з трьома колесами в центрі  перехрестя вулиць Леніна та Марата). Від воріт ліворуч позначена на плані 1912 р. «Ярмарковская улица» (нині вулиця Марата). Це перший задокументований напис назви вулиці, яка значиться на планах ШПЗ починаючи з 1843 р. З правої (південної) сторони Ярмаркової вулиці маємо нову, порівняно з планом 1897 р., позначку великого будинку в чотирикутнику подвір’я з написом: «4-х классное Город. училище». Училище, як відомо, з’явилося ще в 1904 р. і було воно трикласним, а через шість років (з 1910 р.) вже стало «4-х классным» [186 ,90]).

Праворуч (на захід) від Воронізьких воріт маємо на плані 1912 р. напис «Ярмарковская площадь». Там на площі проводився раз на рік триденний Преполовенський ярмарок, «с понедельника 4-й недели после Пасхи» [292, 11]. Як саме відбувався ярмарок, видно з фотографії 1913 року, зробленій в ярмарковий день 8 травня (21.05 за н.ст.) Преполовеної середи (тобто на 25 день від Пасхи 14 квітня (27.04 за н.ст.). Фотографувався ярмарок з боку озерця (що ледь жевріє на початку нинішньої вулиці Кірова). З правого краю фотографії примітний кут двоповерхової будівлі училища. Торгівля, як бачимо, велася з возів. Найбільші скупчення людей, серед хащів задертих догори голобель, спостерігаємо за дорогою на Вороніж та біля Ярмаркової вулиці. Виходить, що вся територія від училища до Ярмаркової вулиці була зайнята під ярмарок. Будинок на кутку вулиці Ярмаркової та Садової вулиць, що видно з фото, відомий старожилам тим, що в ньому по війні аж до зруйнування в 1970-х роках працював «Швейпром», де шили одяг, в’язали віники та робили гроби. У третьому дворі Ярмаркової вулиці, за великим на чотири вікна будинку, помітно на фото крону молодого дерева, це дубок посаджений робітником ШПЗ Андрієм Федоровичем Харіним (нині це столітній дуб на стежці від вулиці Леніна до магазину «АТБ»). Фотографія ярмарку 1913 року має зображення стовпів Воронізьких воріт з двоголовими імперськими орлами на верхівках. Якраз на межі Воронізьких воріт бачимо за дорогою (нині вулиця Кірова) сарай та кут хати Степанищенків, першого будинку Садової вулиці, з нього починалася Шостка для всіх виїжджаючих в Воронізькі ворота людей з ярмарку.

На плані 1912 року, на жаль, не позначена забудова території заводу. Проте є інформація про «Лагерь местной пехотной команды», розташований біля вулиці Депутатської (нині територія школи №10). Як відомо, ще на початку 1900-х років «Шостенскую местную артилерийскую команду» («ШМАК») перейменовано в «Шостенскую местную пехотную команду» («ШМПК») й залишено за нею ту ж саму караульну службу. У складі команди було 4 взводи, для яких розбудовано нові казарми в таборі. На плані 1912 року кількість будинків у «Лагере местной пехотной команды» перевищує 20, або ж у 3-4 рази більше, ніж було 1897 року: мабуть, команда за цей час повністю перебралася зі своїх казарм, з перехрестя вулиць Садової та Глухівської, у табір по вулиці Депутатській.

У 1914 році «Частное учебное заведение 3-го разряда» стало «Частной Женской Гимназіей Шостенскаго Общества Образования» з семирічним терміном навчання. Старожили пам’ятають будинок дореволюційної гімназії  , пригадують, що до навчання в ній дівчаткам  треба було спочатку скласти вступні екзамени [13]. Гімназія була приватна, і за навчання треба було платити. Вперше офіційні дані про вчителів гімназії наведені в «Календаре Черниговской губернии на 1915 год» [36, 110,111]. Як бачимо з них кількість вчителів гімназії порівняно з прогімназією зросла з 6 осіб у 1908 році до 9 – у 1915 році. Завідуючою гімназії залишилася Ганна Дмитрівна Юркевич, також не змінилися: законовчитель – священик Микола Васильович Німенський та вчителі Ольга Ісидорівна Коновалова, Валентина Миколаївна Стригуненко. Додалися нові прізвища Емілії Лаврентіївни Оленинської, Зінаїди Миколаївни Степанової, Олени Іванівни Лучанінової, Вітольда Костянтиновича Баранцевича  та класної дами – Любові Миколаївни Старицької. Мабуть, усі ці вчителі наявні на фотографіях 1915 року.   Загалом, у «Календаре» значаться в Шостці 32 вчителя, які викладали у 5-х  навчальних закладах: гімназії, вищому училищі та 3-х начальних училищах (двох шостенських та одному капсульному). У них навчалося не більше 800 учнів [115]. Так само деякі з учителів значаться в кількох училищах, зокрема вчитель співу Семен Іванович Борисенко працював у трьох училищах, а викладач графічних мистецтв Баранцевич працював в усіх п’ятьох навчальних закладах.

Також 1914 року «Шостенского четырехклассное городское училище»  стало зватися «Шостенским высшим начальным городским училищем» [187, 109]. Випускники шосткинського вишу могли вступати до нишу – нижчих технічних учбових закладів з підготовки майстрів. На фотографії випускників «высшего училища» нараховуємо лише 5 вчителів.

Старожили, згадуючи гімназію, не забувають розповісти й про так званий Робітничий парк (Літній сад), що був за Генеральським парком-садом з північної сторони і наближався до річки. Літній сад відкрили у 1913 році з нагоди 300-річчя царської династії Романових [13]. Тобто колишній палісад старого «порохового городка» поширили від другої нової прохідної біля Горбатого мосту до першої прохідної біля головних воріт. Вхід у сад знаходився поблизу головного входу, майже навпроти церковного двору [65, 5]. У саду цвіло багато квітів, особливо великих кущів троянд. Посеред  молодих дерев саду, неподалік басейну з фонтанами, стояв Літній театр, де під музику крутили німе кіно. На межі саду, біля джерела криниці, стояли альтанка та дерев’яна гірка  для зимових розваг. Десь там, поряд з гіркою, було зроблено футбольний майданчик, на якому взимку заливали каток.  Як свідчать фотографії 1913 року, на заводі вже було дві футбольні команди.  У парку були чудові квітники, справді неповторні, таких квітників з великими кущами троянд Шостка відтоді більше не бачила. Фото 57 Вирощували розсаду квітів у заводській оранжереї, що була за церквою на терасах. Садоводом був Данило Псюрков, саме він на початку ХХ століття висадив липову алею по Садовій вулиці від церкви до заводоуправління, яка збереглася й донині. На фотографії 1912 року  Фото 58 бачимо молоді липи уздовж доріжок з правої сторони казарми. Садовод Псюрков прожив 107 років, помер у 1950-х роках. Кілька старих яблунь садиби Псюркових росли донедавна біля входу до заводського профілакторію (вул. Леніна,25). За спогадами старожилів Садової вулиці, найперша народна бібліотека Шостки діяла до революції, з 1913 року, у кам’яному приміщенні колишньої гауптвахти (Леніна,61). Її читачами були робочі заводу та їхні діти.  На першому поверсі казарми знаходився театр [12]. Увесь склад шостенського драмгуртка бачимо на фотографії 1913 року.  Фото 59 У пам’яті старожилів Садова вулиця залишилася затишним, охайним, добре доглянутим Садовим бульваром,   Фото 57-1 «окаймленным кустарником», з рядами лавок уздовж доріжок, посипаних піском. Була й окрема велосипедна доріжка, якою користувалися шостенські «аристократи», що мали велосипеди [39]. Тоді ще, до революції, велосипед не був «доступнен простому люду». Зимою бульвар ставав проспектом, куди з’їжджалися «извозчики» і за певну плату катали шостенців по вулицях. Було за що кататися й простим робітникам заводу, вони отримували зарплатню  на руки по 5-10 золотих [13]. Робітники мали власні ощадкнижки в «Государственной сберегательной кассе» в приміщенні казначейства (Леніна,55).  Фото 60 Кожен власник будинку мав страховку на випадок пожежі.  Фото 61 Страховку – «взаимное от огня страхование» в межах внеску 0,75 % від страхової суми – складав щороку з власником шостенський агент Чернігівського губернського земства. Шостка у війну розквітла: оновлювалися будинки, у магазинах було вдосталь продуктів та й базар дорожчим не став [13]. На жаль, за спогадами старожилів, у Шостці в 1916 році знову стало тісно жити, не вистачало землі під будівництво нових хат [13]. Отже, надані 1908 року поселенню землі були вже забудовані, й Шостка потребувала нових земель уже за залізницею. Зростання кількості дворів та населення  підтверджують дані перепису 1917 року, за якими в Шостці  було 1082 двори («владения») з 1328 квартирами, де проживало 9319 осіб [77, 69]. Таким чином за дев’ять минулих з 1908 року зим і літ чисельність дворів та населення Шостки зросла на чверть: з 850 дворів до 1082 дворів, та з 7916 осіб у 1908 році до 9319  осіб у 1917 році. Виходить, кожного року Шостка зростала щонайменше на 25 дворів та 150 мешканців.

Перші відомості про великі революційні події в Петрограді та Москві наприкінці лютого місяця 1917 року шосткинці отримали з приходом московських газет увечері 3 (16) березня [258]. Газети переходили з рук в руки та жадібно читалися. Розгубленість минула швидко і вже 4 (17) березня була відправлена шосткинцями вітальна телеграма в Петербург. Також робітниками заводу було прийняте рішення створити, за прикладом Петербургу та Москви, свій Совєт робітничих депутатів. Вибори призначили на 5 (18) березня. Цей робочий день оголосили святковим, укороченим до обіду. З ранку 5 (18) березня робітники кожної майстерні ШПЗ обирали на зборах свого делегата до організаційного комітету по створенню Совєта. А опівдні відбулася маніфестація шосткинців по Садовій вулиці. Десь о другій годині дня натовп з червоними прапорами рушив від головних воріт прохідної до військової казарми. Там маніфестанти запросили солдатів приєднатися до них. У солдатів теж вже були підготовлені червоні прапори, залишилося лише отримати дозвіл начальника команди на залучення акції ще й музикантів. Далі під звуки музики військового оркестру і зі співом революційних пісень шосткинці пройшлися по Садовій вулиці. На Базарній площі, на вимоленому за півстоліття численними велелюдними «молебствиями» місці біля каплиці, розпочався мітинг з вітаннями Лютневої революції. Цей емоційний момент сприйняття шосткинцями падіння самодержавства передають в динаміці розвитку подій три світлини фотографа Івана Опанасовича Карпова (1879-1953).   Фото 62, Фото 63  Спочатку біля паркану каплиці відбувається читання військовими революційної звістки, потім вже під стінами каплиці Фото 1917.5.03 шосткинці пом’янули зі священиком хвилиною мовчання «Вечная Пам’ять! Товарищам погибшим за свободу Народа». На останній фотографії стоїть під каплицею зі знятим кашкетом начальник заводу Юркевич, як написано на звороті світлини. Гвардії полковник Юркевич Микола Стефанович значиться в штатному розпису ШПЗ на 1916 рік старшим техніком, а начальником заводу значиться генерал-майор Гаврило Петрович Киснемський [139, 118].

За спогадами робітників заводу знаємо, що після революції завод зупинився, порох не виробляли, начальник заводу Киснемський (20) виїхав до Петербургу й більше не повернувся. Також виїхали іноземні бельгійські та французькі військові інженери [262]. Завод, за спогадами робітника Дмитренка І.К, залишився «безпризорным», управляли ним по черзі полковники: Юркевич (21), Тархов (22), Єлагін (23) [119]. Зі свідоцтва від 29 березня 1918 року – дізнаємося, що гвардії полковник Юркевич  був помічником начальника заводу.  Фото 1917.6.03

Увечері 5 (18) березня 1917 року в приміщені електро-театру був обраний, майже 60 делегатами від усіх майстерень ШПЗ, Совєт робітничих депутатів з 13 осіб, у тім числі 2 жінок [258]. Зважаючи на бездіяльність шосткинської поліції організується, заради підтримки порядку, «тимчасовий комітет» з 12 чоловік (7 – від Совєта, 5 – від обивателів: купців, вчителів, поштових чиновників, службовців…). Також в березні виникають в Шостці профспілкові комітети металургів, хіміків, конторських робітників [168, 600]. При заводі створюються адміністративні органи Тимчасового уряду та Центральної Ради [99, 32]. За наказом шосткинського комісару – представника Тимчасового уряду – в фойє на першому поверсі заводоуправління щодня вивішувалися тексти телеграм з повідомленнями про події на фронтах [43].

22 березня (4.04) 1917 року на Базарній площі відбувся мітинг з приводу падіння самодержавства [16]. Тисячі шосткинці зосередилися навколо каплиці. Це було, як бачимо з десятьох фотографій Карпова, справжнє свято перемоги демократії над царизмом. Перші дві фотографії

   зроблені з даху будівлі офіцерського магазину. На них помітні великі транспаранти та прапори, зокрема на першому – проглядається фігура робітника, на другому – вимальовується шестикутна «зірка Давида» посеред гасла: «Да здравствует свободная Россія равенство и братство». Мабуть, під цім прапором стояли шосткинські євреї.  Поряд бачимо другий прапор з гаслом: “Пролетарии всех стран соединяйтесь”, там стояли пролетарі ШПЗ, як і під третім прапором з гаслом «Да здравствует братство и равенство свободной Россіи». Далі щільність прапорів зростає, що помітно також на третьому фото зробленому Карповим, мабуть, з дерева біля гімназії. Деякі назви гасел можна прочитати з четвертого фото, зробленого біля паркану навколо каплиці. Там біля будинку Марковських, що стояв на кутку вулиці Садової та Міщанського провулку (нині проїзд між рестораном «Ювілейний» та Держказначейством), зроблені Карповим дуже цікаві чотири фото

шосткинців у вишиванках разом з солдатами Полтавського полку, що охороняв тоді ШПЗ.

Бачимо портрети Шевченка та вишиті українською мовою гасла на великих прапорах: «Гуртуйтеся українці», «Слава Україні!», «Прішов тей рік згинула неволя. Гуртуйтеся українці. Да здрастує воля!». На одній фотографії  бачимо солдат, які марширують звідти під прапором з гаслом: «Нехай правда запанує в Україні!». Ще одна фотографія Карпова висвітлює мітингарів з південної частини Базарної

площі.

За спогадами учасника мітингу Приходька Анатолія Йосиповича, поряд з каплицею була збудована дерев’яна трибуна, на якій виступали шосткинці з червоними бантами на грудях, навіть пристав поліції почепив собі червоний бант [17, 3]. Дев’ятирічному Анатолію запам’яталися два прізвища виступаючих – начальника завода Юркевича та «человека в штатской одежде, с бородой и красным бантом на груди, по фамилии Гашник».  Есер Абрам Спиридонович Гашников, знаний герой бунтівного майдану в Шостці 21 грудня 1905 року. Він мешкав за Локотською заставою, точніше за кладовищем по дорозі, якою нині йде вулиця Марата від вулиці Короленка в бік Локотків.  Фото виступаючого єврея Гашникова настільки правдиве, ніби прагне втілення в скульптурній композиції Абрама на трибуні під прапором з зіркою Давида. Пам’ятник треба ставити на місці, де була каплиця, рештки фундаменту якої мали зберегтися на метровій глибині під сучасною поверхнею землі скверу. На трибуні-постаменті мають бути викарбувані контури каплиці та будинків на Базарній площі. Уявлення про тодішній вигляд площі надають спогади Приходька, за якими виходить, що трибуна стояла не так вже й далеко від поліції, розташованої навпроти каплиці та поряд з двоповерховим цегляним будинком «какого-то купца» За переказом, будинок належав купцю Печінці. По ліву сторону від поліції, в однім ряду, знаходилася «аптека, аптекаря Лапа, за ней постоялый двор Иванова, далее кирпичный (офицерский) магазин, а на углу (з Глухівською вулицею) дом Чувашиных».

Після Лютневої революції почали повертатися до Шостки з каторги політв’язні, зокрема колишні есери-максималісти Машицький, Литовченко, Ковбаса, Соломко, засуджені Київським військово-окружним судом 1 листопада 1908 року. Іван Машицький повернувся до Шостки з Сибіру наприкінці травня 1917 року [232,17]. Як відомо, суд покарав його 8 роками каторги. Перші три роки покарання Машицький відбував у Чернігівській каторжній тюрми, потім, за організацію втечі одного політичного в’язня, його перевели в 1911 році до найсуворішої Шліссельбургзької фортеці [232, 17]. Там він теж просидів три роки з доволі таки розумними в’язнями, які допомогли Іванові розвинути природні математичні здібності та опанувати вищу математику. Про це свідчать математичні записи Машицького, зроблені в 1911-1914 роках. Його зошит-конспект зберігається в Шосткинському краєзнавчому музеї. У 1914 році Машицького перевели в Олександрівську Центральну пересильну тюрму, далі етапували на вільне поселення до Іркутської губернії, у Верхоленський повіт село Манзурка. Він прибув туди наприкінці вересня 1914 року в групі політв’язнів більше 20 чоловік. Фото 1914.22.09 Серед них був й відомий соціал-демократ Михайло Васильович Фрунзе (1885-1925). З книжки спогадів про Фрунзе дізнаємося, що за дорогу до Манзурки в’язні дуже озлидніли, особливо Машицький, Макушин, Рейман, Гамбург та брати Корнильцеви [221, 223]. Щоби вижити в люту сибірську зиму Фрунзе зорганізував трудову комуну політв’язнів зі спільною їдальнею та бібліотекою. А при хаті Шошиних, де оселився Фрунзе, виникла в грудні 1914 року столярна майстерня комунарів. Дохід від майстерні пішов до каси взаємодопомоги. Фото 1915. 20.07 На унікальному фото, зробленому 20 липня 1915 року – Машицький в першому ряду в темній сорочці, а Фрунзе – над ним сидить на верхній ворині огорожі в білій сорочці. У 1915 році потрапив до Манзурки ще один відомий політв’язень, член ЦК РСДРП В’ячеслав Михайлович Молотов (Скрябін (1890-1986). Через Манзурку проїжджав по етапу в 1915 році Валер’ян Куйбишев (1888-1935). Раніше у 1902 році, неподалік у Верхоленську, відбував заслання Фелікс Дзержинський (1877-1926). У 1917 році, одразу по Лютневій революції, Машицький приймав участь в роззброєнні поліції в місті Верхоленську, організовував Совєти в Бурятських селах. У травні 1917 року виїхав до Шостки, куди прибув наприкінці травня і влаштувався до роботи в електрочастині порохового заводу. Машицький залучився до роботи у профспілковій організації, згодом став членом завкому. Заодно Машицький приймав участь в створенні місцевого осередку есерів, потім осередку більшовиків допоки не повернувся до Шостки влітку з Києва студент Петро Безкровний [232, 17, 29]. Це був молодший брат колишніх есерів-максималістів Михайла та Андрія Безкровних. Фото 1907.12.06 Відомо, що Михайла засудили у 1910 (?) році до смертної кари через повішання [96].   Андрій Безкровний став у 1917 році більшовиком. Не змінилися погляди у колишнього бойовика есерів-максималістів Романа Литовченка, який по прибуттю з Сибіру до Шостки одразу долучився до активної діяльності партійної організації есерів. Як відомо Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) оформилася у квітні 1917 року, вона була споріднена, ще з 1904 року, з російською партією соціал-революціонерів (есерів). Також колишній ватажок есерів-максималістів Митрофан Соломко, який повернувся з каторги в липні 1917 року, одразу ж створив у Локотках групу максималістів у складі 5 чоловік: Портянка Івана, Бубенця Потапа, Іванова Пилипа, Мироненка Парфія, Клочка Івана, та став дуже тісно співпрацювати з більшовиками [232, 23]. У травні 1917 року повернувся з Іркутського заслання Тит Ковбаса й долучився до шосткинських меншовиків, дослівно – «примкнул к УСДРП», осередок якої саме організовували в Шостці Євсеєнко та Федоренко Михайло Іванович [232, 28]. Як відомо Украї́нська соціа́л-демократи́чна робітни́ча па́ртія (УСДРП) поновила свою діяльність в квітні 1917 року, її лідерами були В. Винниченко, С. Петлюра. Шосткинський осередок есдеків очолював більшовик Григорій Петруненко бо меншовики ще діяли разом з більшовиками [257].

5 (18) червня 1917 року шосткинські більшовики розмежувалися з меншовиками, утворив свій окремий партійний осередок на чолі зі студентом Петром Безкровним [257]. Фото 1917.18.06 Влітку знову завирувала Базарна площа, як агітаційний майдан виборів до Шосткинської Ради робітничих і солдатський депутатів, Шосткинської Думи та Всеукраїнських Установчих зборів. Виборцям запам’ятався своїми полум’яними виступами чудернацький «очкарик» з неохайною зачіскою, вдягнутий у довгу толстовку, підперезану шнурком [6]. Він отримав від шосткинців прізвисько «П’єр» та депутатський мандат на ім’я Петра Безкровного. Фото 1917.22.06 П’єр  Усього разом з Безкровним потрапило до Ради шість більшовиків, один з яких Василь Яровицький став заступником голови Ради [257]. Фото 1917.21.06 Яровицького Раду очолили представники більшості – соціал-демократи (меншовики) та соціал-революціонери (есери) [86]. Також меншовицько-есерівський блок головував в створеному в 1917 році на заводі «Совєтє старост» [180, акр.36]. До речі, за підрахунками 1950 року МГБ по Сумській області, у «меньшевисткие и есеровские организации Шостки» з 1917 по 1919 роки входило до 200 чоловік, «преимущественно из коренного населения» [222, 91]. Зрозуміло, що перемогли на виборах до Ради меншовики та есери зі своїми оптимістичними гаслами змін на краще. За результатами виборів до Шосткинської Думи пройшло п’ятеро більшовиків за своїм передвиборчим списком №9. Соціал-демократи (меншовики) пройшли до Думи за списком №1, а соціал-революціонери (есери) – за списком №2 [16]. Передвиборчу боротьбу шосткинські більшовики будували на закликах до припинення війни з німцями та на звинуваченнях есерів і меншовиків у тому, що ті фінансувалися місцевою буржуазію, зокрема мали від неї гроші на великі агітаційні транспаранти [6;16]. Наприкінці літа через погіршення життя в країні гору на довиборах до Ради взяли більшовики, тобто відбулася її більшовизація [99, 34]. Відтоді Рада стала агресивним більшовицьким Совєтом, що почав втручатися в дії «милиции и местных властей» [86]. Невдовзі Совєт провів свої перші арешти серед «місцевої буржуазії» [126, 117].

Лютнева революція 1917 року посприяла створенню в вересні 1917 року, ще до жовтневого перевороту, Шостенського технічного училища (ШТУ, нині коледж ім. Івана Кожедуба) [52, 139]. Училище знаходилося в приміщенні колишнього «Шостенского высшего начального городского училища» (нині школа №3-гімназія по вул. Інститутській,4). Найголовніший предмет – хімію викладав у ШТУ інженер Машкін Олександр Миколайович, який працював на ШПЗ з 1909 року, одразу після закінчення Казанського університету. До університету Машкін закінчив Ризький політехнічний інститут, а ще раніше навчався два роки в Петербурзькому університеті [53, 113]. Фізичну хімію викладав у ШТУ Александров Володимир Олександрович, фізику – Ткаченко Іван Георгійович, алгебру – Яневський Володимир Іванович, креслення –Баранцевич Вітольд Костянтинович [53, 124].

5 (18) листопада відбулася партійна конференція шосткинських більшовиків, на якій була оформлена їхня партійна організація в поселенні Шостка [86]. Отже, Петро Безкровний (1) разом зі старшим братом Андрієм (2) таки створили першу в історії Шостки напівлегальну більшовицьку групу РСДРП (б), відображену на фото [6]. Фото 73

Про великий більшовицький жовтневий переворот в Петербурзі Шостка дізналася зі стрічок телеграми, що надійшла в заводоуправління. Уже через кілька годин після звістки відбувся мітинг, спочатку біля будинку командира заводу, потім на Базарній площі [43]. Згодом 8 (21) листопада 1917 року більшовики знову провели мітинг, на якому прийняли резолюцію: «Мы рабочие, гарнизонные солдаты и граждане поселка, собравшись 8 ноября в количестве 1200 человек, шлем горячий привет Правительству рабочих, крестьян и солдат…» [30]. Мітинг проходив під більшовицькими гаслами [99, 35]. Які саме на ньому були гасла і скільки зібралося шосткинців – фотографій цього дійства немає. Й так зрозуміло, що ніяких українських вітань Києву на ньому не було, хоча за день до мітингу, голова Центральної Ради Михайло Грушевський разом з меншовиками (соціал-демократами) та есерами (соціал-революціонерами) проголосив 7 (20) листопада 1917 року 3-ій Універсал про створення Української Народної Республіки зі своєю територією та незалежною від Росії владою. Безумовно шосткинські більшовики знали про появу самостійної України, як і про свій мізерний рейтинг народної підтримки в Шостці та велику неприязнь до них солдат шосткинського гарнізонного полку, що охороняв завод. Так за свідченням колишнього есера Івана Машицького, якось одразу після «Октябрьской революции» лівий есер Митрофан Соломко, який підтримував більшовиків, виступив з більшовицькими (промосковськими) гаслами на одному із зібрань то ледь не був вбитий солдатами Полтавського полку, які знаходилися під впливом правих проукраїнських есерів [232, 17]. Вбивству Соломки запобігли його колишні однопартійці Машицький та Литовченко. Потім вони відвідали комітет партії есерів та попередили, якщо й надалі ті будуть цькувати більшовиків, то Машицький і Литовченко повстануть проти есерів зі зброєю. До есерівського комітету в Шостці входили: Ахтирко Гнат Андрійович, майстер порохового заводу; Філіпенко Георгій Павлович, лікар; Івахненко, фельдшер; Каменська-Луцкіна, мешканка поселення [179, акр.36]. Ахтирко, як відомо з протоколу допиту Машицького, був під судом в Києві 1908 року і суд його виправдав, бо не довів приналежність Ахтирка до партії есерів-максималістів [228, 22]. Окрім есерів, за висновком шосткинських більшовиків Дубка П., Успенського П., Садового Ф., Мойсеєнка М., Гончарова Т., Бескровного А., Кукарешникова Д., місцеві меншовики були «запеклими ворогами революції» («Жовтневого збройного повстання в Петрограді»), вони видавали себе за «соціалістів», «захисників трудящих» поселення Шостки [128, 106].

На початку грудня представник шосткинських більшовиків Андрій Безкровний, колишній есер, рушив на обласний з’їзд РСДРП (б), який відбувся у Києві 3-5 (18) грудня 1917 року [259, 33]. А вже 8 (21) грудня розпочалася Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). Боронити Шостку від московських більшовиків виявилося нікому. Єдиний спільний з воронежцями місцевий загін вільних козаків під командуванням сотенного (штабс-капітана) Монастирського нараховував лише 50-60 козаків [260, 35]. Переважну більшість в загоні становили воронізькі козаки, вони, як і всі інші загони вільних козаків від початку свого створення в Україні з квітня 1917 року виконували міліцейські функції, разом боронили свої оселі від пограбувань. Діяти спільно козакам проти більшовицьких військ ще не вистачало досвіду. Можливо, саме цей місцевий загін вільних козаків комуністи-історики Пустовойтов, Бова з 13-ма кандидатами наук почали називати з 1970-х років «куренем смерті», тобто одним з численних добровільних батальйонів, що не знали страху в боях з московськими більшовиками. Начебто цей «курень смерті» спрямувала до Шостки в грудні 1917 року «буржуазно-националистическая» Центральна Рада [99, 36; 168, 600; 259, 33]. Проте у спогадах старих щосткинських більшовиків, хоча б того Андрія Безкровного, ніде не згадується цей безстрашний «курінь» та прізвища загиблих від нього більшовиків.

13 (26) грудня 1917 р. в Шостці відбулося засідання президії усіх місцевих осередків політичних, профспілкових, економічних та громадських організацій щодо ставлення до Центральної Ради, до незалежності України [86]. На засіданні президії із 95 присутніх лише 11 більшовиків закликали шосткинців боротися проти Центральної Ради, отже, проти незалежності України. Перевага проукраїнських настроїв в Шостці була закономірною, бо більше 80 % (6,5 тис. людей) її населення становили українці, то як же вони могли не бути самостійниками. Зрозуміло, що більшовики не мали будь-яких сил, щоби захопити владу в Шостці. Вони сподівалися на збройну допомогу московських пролетарів, що й сталося в грудні 1917 р. Тоді, за відсутності українського війська в Центральної Ради, наш край захопив великий московський загін №1 Красної гвардії, сформований із робітників, учасників жовтневих боїв у Москві. Цей загін очолював більшовик А.О.Знаменський (1887-1943) [126, 96]. «Красные» москвичі вибили з Шостки «жовто-блакитних» українців. Петлюрівський загін відступив з Шостки [257]. Шосткинські більшовики одразу, у грудні 1917 р., зорганізували свій перший революційний комітет у двоповерховому будинку на Садовій вулиці (нині Леніна, 51/73), у якому донедавна мешкав генерал – помічник начальника заводу [6]. Над ревкомом замайорів червоний прапор з серпом і молотом. Ревкомівці негайно розформували «буржуазную полицию» Шостки та встановили 8-годиний робочий день на ледь працюючому заводі [86]. На всіх афішних тумбах поселення з’явилися ленінські декрети, перші закони Совєтської влади, звернення до народів Росії [16].

Погруддя імператора Олександра ІІ на Церковній площі, більшовики звалили, не дочікуюсь першоквітневого ленінського декрету «О снятии памятников в честь царя». Бронзовий «імператор» ще довго перебував у підвалі, у дворі генеральського будинку [65, 4]. Здавалося, замість пам’ятника царю треба було більшовикам ставити пам’ятник хороброму революціонеру Миколі Кибальчичу, нашому подеснянському (з Коропа) земляку, який убив цього тирана Олександра ІІ. Проте «товарищи из ревкома попросили» 16-річного Митю Чечуліна «сделать что-то взамен бюста царя, что стоял в заводском сквере» [125, 21]. Він швидкоруч «за несколько дней нарисовал и исполнил в дереве обелиск и барельефы с изображением вождей революции. Состоялось окрытие композиции. Было много народа, звучали торжественные речи». За переказом, на дерев’яних барельєфах були зображення Леніна, Карла Маркса, Енгельса. Фотографій цього чечулінського обеліску не збереглося. На сьогодні є хіба що жорновий камінь, який лежав колись біля пам’ятника царю, потім – біля паркану садиби священика (буд.№44). Нині «кам’яна святиня» – кварцитовий, молочного кольору жорновий камінь  двометрового діаметру – тримає хреста біля церкви Різдва Христового.

Московські «красногвардейцы», які успішно завоювали Совєтську владу в Шостці, рушили додому на Москву, маючи запаси харчів та заводського спирту. Шосткинські більшовики змушені були створити свій загін «красногвардейцев». Його зорганізував, за дорученням Петра Безкровного, молодий робітник ШПЗ Петро Машицький [232, арк.17]. Загін виявився малочисельним, тому шосткинські більшовики звернулися по допомогу до своїх новгород-сіверських однопартійців. Звідти в лютому прибуло ще декілька «красногвардейцев» на чолі з 26-річним більшовиком Дмитром Моргуном, уродженцем придеснянського села Журавка [70]. Моргун став першим військовим комісаром Шостки.

Шосткинські есдеки-меншовики, перебували разом з есерами в підпіллі з грудня 1917 р., коли відбулася перша більшовицька окупація Шостки «красногвардейским» загоном московських робітників. Спільний підпільний штаб есерів та меншовиків знаходився в будівлі заводоуправління (вул.Леніна,36). Це був, так би мовити, неприступний для шосткинських більшовиків «Зимний дворец», де засіли «запеклі вороги революції» (Жовтневого перевороту в Петрограді), які діяли виключно на підтримку «буржуазно-націоналістичної Центральної Ради» [128, 106]. За розвідданими більшовиків, «вороже підпілля очолювали офіцери-дворяни Юркевич, Тархов, Синявський, купець Шашура, командири артилерійських батарей Каблицький і Янковський, меншовики Бичков, Вердрієвський, Ахтирко, Євсеєнко-Бондаревський, Шматко, комендант Шостки Петров, поліцейський пристав Ліщинський, провокатор розвідки Литовченко» [128, 106]. Узагалі шосткинські більшовики Дубок П., Успенський П., Садовий Ф., Мойсеєнко М., Гончаров Т., Безкровний А., Кукарешников Д. вважали Шостку «пристанищем білогвардійців і петлюрівців, вогнищем контрреволюційного заколоту, яким під диктовку німецької розвідки керував сам Петлюра» [91]. У шосткинських партійних осередках, меншовицькому та есерівському, нараховувалося тоді до 200 членів [222, 91]. Виходить, що чисельність есерівців та й меншовиків була в десять разів більшою за правлячу в поселенні з грудня 1917 р. групу більшовиків на чолі зі студентом Петром Безкровним. Меншовики та есери користувалися неабиякою підтримкою серед робітників ШПЗ ще з перших страйків 1905 р. Зовсім не випадково вони очолили перший демократично обраний 5 (18) березня 1917 р. Шосткинський Совєт робітничих депутатів [99, 33]. Також у заводському «Совєтє старост» головував меншовицько-есерівський блок [180, акр.36]. Хоча, на думку шосткинських більшовиків, меншовики та есери лише видавали себе за «соціалістів», «захисників трудящих» Шостки [128, 106].

9 лютого 1918 р. Центральна Рада підписала з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією Брестський мирний договір, що визначив державні кордони України. За додатковими угодами договору Німеччина та Австро-Угорщина надавали молодій державі збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Останнім нічого не залишалося, як тікати з України, прихоплюючи все на своєму шляху. За спогадами шосткинського більшовика П.С.Успенського, йому особисто було доручено Антоновим-Овсієнком В.О. (1883-1939), командувачем усіх більшовицьких військ в Україні, організувати «эвакуацию в глубь страны Советов вооружения и стратегических материалов из Коропа, Кролевца, Шостки, Новгород-Северска, Глухова» [92]. Часу на евакуацію було обмаль, бо німці вже на початку березня були в Києві. З метою уповільнення наступу німців командувач Західного фронту по боротьбі з контрреволюцією Берзін Р.І. (1888-1938) організував заслони з озброєних загонів Першої та Другої (Особливої) армій. У березні 1918 р. Друга (Особлива) армія під командуванням анархіста Ремньова О.О. (1889-1919) зайняла територію з опорними пунктами Короп-Шостка. У середині березня сам командарм особливців Опанас Осипович Ремньов підійшов до 8 тисячного поселення Шостки з «отрядом из 300 стрелков-красногвардейцев и моряков с четырьмя пулеметами, имея резерв на станции Терещенской из 100 стрелков при 3 пулеметах и двух броневиках» [92]. Водночас на Шосткинському пороховому заводі (ШПЗ) почала діяти евакуаційна комісія, у складі якої перебував більшовик Павло Семенович Успенський. Комісії допомагав комісар Моргун разом з місцевими «красногвардейцами». Моргун зайнявся демонтажем цінного обладнання ШПЗ для евакуації на Москву своїм пролетарським братам-москвичам. Начальником заводу тоді був гвардії полковник Юркевич Микола Степанович (1875-1937). Також при заводі знаходився представник Центральної Ради. Як відомо, майже всі члени Центральної Ради належали до соціалістичних партій – соціал-демократичної (есдеки-меншовики) та соціал-революційної (есери). Чільний провід соціал-демократичної партії складався з В.К.Винниченка (1880-1951), Д.В.Антоновича (1877-1945), М.В.Порша (1879-1944) та С.В.Петлюри (1879-1926). Фото 2 Петлюра С.В. Останній був генеральним секретарем справ війни, тобто опікувався військом та воєнними заводами, у тім числі й Шосткинським пороховим.

З появою армії Ремньова в Шостці однопартійці Симона Васильовича Петлюри, есдеки-меншовики, разом з есерами провели збори в приміщенні «Военного собрания» на третьому поверсі заводоуправління. На зборах виступали лідери есерів, які, за свідченням більшовика Андрія Безкровного, були занепокоєні швидкими темпами демонтажу «красногвардейцами» Моргуна обладнання ШПЗ, есери «пропонували підняти повстання проти Ремньова і більшовиків, яких називали бандитами» та закликали боротися «За єдину, неділиму Україну» [255, арк.150]. Одразу після зібрання підпільний меншовицько-есерівський штаб спрямував своїх делегатів до німецького війська з проханням якнайскоріше окупувати Шостку, інакше більшовики розберуть та підірвуть пороховий завод [69]. Одним з делегатів був есер Ковальов Андрій Миронович, поштовий чиновник [179, арк.38].

20 березня 1918 р. у дворі заводської казарми відбувся мітинг, організований меншовиками та есерами, які закликали робітників до зброї та вигнання більшовицьких евакуаторів – грабіжників заводу. Коли робітники кинулися до складу зброї, то біля дверей постала струнка постать комісара Моргуна, на плечах якого була бурка. Під час його палкої промови на захист братів-ремньовців «пролунав постріл, і Дмитро Моргун, похитнувшись, став повільно спускатися на східці складу» [128, 107; 70; 91]. Оволодівши зброєю, повстанці захопили більшовицький ревком, заарештували його членів, один з яких, Андрій Безкровний, був поранений [255, арк. 150]. Також були заарештовані й шосткинські «красногвардейцы”. За свідченням колишнього (з 1905 р.) есерівця Івана Івановича Машицького (1887-1938), повстанці увірвалися до його квартири, де переховувався молодший брат Петро. Тож боячись, щоби брата не розстріляли як головного «красногвардейца” Шостки, Іван разом з Петром долучилися до повстанців [232, арк. 18]. Отже, 20 березня повстанці розігнали «местный Совет, большевистский комитет, эвакуационную комиссию» та ще й обстріляли трьохсотенний загін «красних» Особливої армії Опанаса Ремньова, що стояв у вагонах на залізничній станції Шостка [69]. Ремньов змушений був залишити Шостку, «не желая проливать кровь робочих», як визнає командир загону новгород-сіверських «красногвардейцев» Михайло.Ромченко [69]. Насправді це був не відступ, а маневр. Його зрозуміли і в повстанському штабі й почали готуватися до «крупных операций против красных». Організаторами повстання проти армії Ремньова та більшовиків стали чиновники та офіцери ШПЗ на чолі з Лашковським, Юркевичем, Вердеревським [232, арк. 18]. Доволі швидко «им удалось из антисоветского елемента собрать значительное количество личного состава», створити добре озброєні загони, які мали «достаточно патронов и около 10 орудий» [69]. Повстанська батарея з трьохдюймовок, з відповідними земляними укріпленнями та окопами, була встановлена на Ярмарковій площі (нині площа-пустир імені Героїв Хасана на початку вулиці імені більшовика Сергія Кірова). Також штаб розпочав заготовляти харчі для повстанців. У навколишні села були відправлені люди, де вони обмінювали заводський спирт, отриманий у штабі, на харчі. Зокрема прикажчик заводу Антон Кудос, який працював у магазині «потребительского общества», т.зв. «офіцерськім магазині», обмінював спирт на харчі в селі Ображіївці [255, арк.20].

З відступом Особливої армії з Шостки потрапила в дуже скрутне становище частина загону новгород-сіверських «красногвардейцев» Ромченка, що зосередилася на охороні залізничного мосту через Десну біля села Пирогівки. Наприкінці березня 1918 р. загін нараховував «более двухсот чоловек, четыре станкових пулемета, две трьохдюймовые пушки и десять каваллеристов» [69]. Боячись знищення пирогівської частини свого загону, Ромченко вирішив прориватися з оточення залізницею. «Красногвардейцы» обладнали потяг листами заліза, зокрема кабіну машиніста та дві платформи, на яких встановили 2 гармати й 4 станкові кулемети. Також уздовж стін двох товарних вагонів поклали мішки з піском та влаштували амбразури для стрільби з гвинтівок. На стінах вагонів «бронепоїзда» написали фарбою назву «Смерть буржуям!» й вирушили на ньому з Пирогівки через Шостку до Брянська. Біля хутора Лазарівки «бронепоїзд» зупинили шосткинські повстанці. Ромченко пішов на переговори з ними у штаб «врагов Советской власти», що знаходився в будинку заводоуправління (вул.Леніна,36), а «главарь контрреволюционеров» з невеликою групою офіцерів перебував на території заводу, у хімічному корпусі (нині ЦЗЛ, центральна заводська лабораторія) [69]. Ромченко запам’ятав прізвище підполковника царської армії Пилипенка, «у которого никелированная шашка на колесике еффектно скользила по паркетному полу заводоуправления». У своїх спогадах Ромченко називає офіцерів порохового заводу «белогвардейцами» за те, що були «в форме царских офицеров, и эта мразь называла себя защитниками робочих, а нас красными грабителями». На переговорах «красные» домовилися з «белыми» на пропуск «бронепоїзда» через Шостку за умови, що не буде гарматної стрільби з нього по заводу. «Бронепоїзд» оминув Шостку, незважаючи на перешкоди «врагов революции», які зірвали рейки на шляху слідування [184, 102]. Далі «бронепоїзд» проїхав станцію Терещенську, потім рушив на Хутір-Михайлівський, Зерново [69].

З контрнаступом ремньоців на Шостку заревли на всю міць заводські «тревожные гудки», як свідчить учасник тих подій есерівець Мирон Рудченко, мешканець Депутатської вулиці [256, арк..96]. У повстанні взяло участь до 3-х тисяч шосткинців, про що зазначено в аналітичній записці Міністерства державної безпеки (МГБ) по Сумській області 1950 року [222, 91]. Виходить, що майже всі дорослі чоловіки, окрім незначної промосковської групи більшовиків, виявилися в 1918 р. «антисоветским елементом», який героїчно боровся з Особливою армією Ремньова. У повстанні брали участь і шосткинські жінки, зокрема есерівки Маглей Марія Іванівна та Каменська-Луцкіна Марія Олександрівна, як свідчить ще один учасник тих подій – меншовик Петруненко Федір Григорович [180, арк.37].

Ремньов наказав подавити «мятеж на Шосткинском заводе партизанскому отряду з Брянска». Загін брянців тільки-но прибув на посилення Особливої армії. За спогадами командира батареї загону Павла Пшерадського, бійці сподівалися, що їх перекинуть до Новозибкова, але потрапили в Хутір Михайлівський та ще й до анархіста Ремньова, армія якого «пользовалась дурной репутацией, да и о самом командующем ходили нелестные слухи» [182, 12]. У армії, що складалася з розрізнених загонів, панували анархістські настрої, схильність до мародерства та пияцтво, дійсно це була армія знахабнілих анархо-бандитських загонів. Серед бійців армії Ремньова, як свідчить більшовик з села Івот Мойсеєнко М., була група добровольців з придеснянського села Погрібки, у тім числі й Дем’ян Коротченко (1894-1969), майбутній голова Президії Верховного Совєта УРСР [219].

На допомогу ремньовцям прибув з Новгорода-Сіверського ще й загін Ромченка, його «красногвардейский отряд и вместе с ремневцами разогнали мятежников» [69]. Учасник подій І. Машицький свідчить, що запеклі бої шосткинців проти армії Ремньова тривали дві доби [232, арк. 18]. Шосткинський учитель-історик Стогнут Борис Степанович (1918-2000) на підставі своїх розпитів старожилів робить висновок, що ремньовці усього «за два дня подавили мятеж» [24]. Загалом повстання тривало 5-6 днів (з 20 по 26 березня), як стверджує есерівець Мирон Рудченко [256, арк. 96]. Підтверджує це й інший есерівець Рева Костянтин Михайлович [179, арк.37]. Рева працював санітаром у лікарні й разом зі своїм одно партійцем, фельдшером Іваненком, надавав допомогу пораненим «учасникам есеровской организации». Повстанці зазнали поразки, були вбиті та поранені з обох сторін, констатує Мирон Рудченко  [256, арк. 96]. За спогадами робітника ШПЗ Якова Яковича Франчика (1864-1932), його старший син Григорій, заряджаючий трьохдюймової гармати повстанців, загинув біля своєї батареї на Ярмарковій площі. Яків Якович знайшов сина в той момент, коли якийсь ремньовський мародер уже стягував з мерця чоботи. Він відштовхнув мародера й сказав, що є ще кому з молодших п’ятьох синів носити чоботи. Факт «придушення контрреволюційного повстання спільними зусиллями загону т. Ремньова, новгород-сіверських більшовиків при підтримці місцевих робітників і селян» констатують й шосткинські більшовики: Дубок П., Успенський П., Садовий Ф., Мойсеєнко М., Гончаров Т., Безкровний А., Кукарешников Д. [128, 107].

Увірвавшись на Садову вулицю, «красные партизаны» батареї Пшерадского та Сосницького загону пограбували Шосткинське казначейство [220, арк.5]. Особисто Опанас Ремньов зайнявся пограбуванням заводу. Він наказав провести обшук заводу й знайшов «платиновые чаши» в цеху, хоча перед цим начальник заводу Юркевич запевняв, що чаші були вкрадені ще в 1901 р., одну з яких направили в якесь російське місто [182, 12]. Отже, ремньовцям таки вдалося «демонтировать и вывезти с завода платиновые испарители (чашки)» [24, 24]. Проте не всі, бо, за переказом, найбільш важливі для роботи заводу платинові чашки заховав робітник заводу Іван Кокошко, що проживав на Моховій вулиці (нині вул. Енгельса). Потім ремньовці розпочали нашвидкуруч вантажити у вагони порох та цінне обладнання. Загалом було відправлено з заводу 35 вагонів обладнання та 40 тисяч пудів пороху [183]. Наостанок загони Ремньова пограбували села навколо Шостки, хоча, за спогадами шосткинських більшовиків, «красногвардейские» загони Ремньова начебто не здійснювали ніяких каральних експедицій, єврейських погромів та пограбувань селян навколо Шостки, за них це нібито робив «якийсь пройдисвіт Григорій Юрченко та провокатор Григорій Литовченко з контрреволюційного підпілля» [128, 107]. Литовченко насправді звався Романом і був колишнім (з 1904 р,) есером, який за спробу вбити шосткинського пристава в 1907 р. відбув покарання у вісім років каторги (з 1908 по 1917 роки). Очевидно, цей Литовченко Роман Діомидович зі своїми повстанцями «обстрелял солдат-окопников (ремньовців), которые ехали с позиции в баню», мабуть, уже після придушення повстання [182, 12]. Заводська лазня, як відомо, була на території заводу, у лісі над річкою Шосткою. Друга, єврейська лазня, була за кілометр-півтора від неї на Галенківці (нині вул.Партизан,12). Там, неподалік єврейської лазні, за переказом старожилів вулиці, знаходилася аж до 1960-х років якась братська могила «красноармейцев», потім її перенесли в парк Карла Маркса. До речі, могилу військового комісара Моргуна не віднайшли й досі [70]. Проте могила загиблих від ремньовців шосткинців не була забута і, навіть якимось дивом, не була розрівняна в 1950-х роках під час облаштування на місці кладовища парку та побудови ресторану «Чайка» (нині «Місто розваг» на вулиці Короленка).

Особлива армія Ремньова відступила на 150 верст до Брянська. Незабаром 25 квітня 1918 р. зі штабу Брянського району надійшла у Вищій Військовий Совєт телеграма, у якій вказувалося про необхідність арешту Ремньова та членів його штабу. Ремньова звинувачували в тому, що його загони не є революційною армією, а бандою, яка займається грабежами та погромами. Загони Ремньова залишили фронт, коли дізналися, що Ремньов та його «сподвижники» будуть заарештовані. Ремньовські загони таки були роззброєні, і, як повідомлялося в телеграмі, «у многих солдат, арестованных нами, находим при обыске до 100 000 рублей. Крестьянство озлоблено этими бандитскими отрядами»” [185]. У цей час Ремньов перебував у Москві. 26 квітня 1918 р. він звітував Льву Троцькому в Совнаркомі, а наступного дня Ремньова заарештували, незважаючи на особисте знайомство з Троцьким як із «сокамерником» по петербурзькій в’язниці «Кресты», куди вони разом потрапили в липні 1917 р. за наказом голови Тимчасового Уряду Олександра Федоровича Керенського (1881-1970). Цього разу Ремньова тримали в Бутирській в’язниці Москви, потім спрямували до психлікарні, звідки він утік по весні 1919 р. Спіймали його влітку та розстріляли без суду 3 серпня 1919 р. “как афериста и контрреволюционера” [182, 12].

«10  квітня 1918 р. голова спецвідділу українського військового міністерства, обговорюючи з помічником губерніального коменданта Чернігівщини плановане захоплення Шостки, повідомив останнього, що він звернувся до місцевого вільного козацтва з проханням йти разом з німцями на визволення міста, оскільки “…з політичного боку треба, щоб попереду німецьких частин йшли українці… Бо то як німці поставлять свою варту раніш нашей, то вони об’являть Шостку воєнною добичею” [261]. Отже, першими в Шостку увійшли загони Вільного козацтва.

Шостка стала українсько-німецькою. Була запроваджена німецька комендатура, а з приходом до влади в Україні гетьмана Павла Скоропадського з’явилася в травні 1918 р. ще й гетьманська комендатура. Гетьманським комендантом Шостки був призначений один з керівників есерівської організації лікар Філіпенко Георгій Павлович [179, арк.37]. Начальником охорони ШПЗ став колишній штабс-капітан царської армії Васильєв Федір Петрович [256, арк.29]. Він сформував гетьманський загін для охорони заводу. Мабуть, саме ці озброєні «гетманцы», за спогадами старожилів, ходили по Шостці з «голубыми хвостами в шапках» [65, 6]. Командиром загону став Роман Діомидович Литовченко. У його загоні нараховувалося до 70 чоловік [222, 91]. Меншовики перейшли в опозицію, згодом їх почали арештовувати, зокрема есдек Тит Ковбаса просидів місяць у Глухівській в’язниці [232, арк.28]. Цікаво, що Машицький повернувся до Шостки і вже приймав участь в мітингах під анархістськими прапорами, на яких був намальований череп, як свідчить колишній есер Деменченко Яким Григорович [232, 30]. Справді, Машицький тяготив до анархістів, бо ще з 1909 року почав поділяти погляди Бакуніна та Кропоткіна, але до партії анархістів так і не вступив [232, 33].

Шосткинськи більшовики поховалися як невловимі красні партизани в лісах нейтральної зони, кордон якої проходив по річці Івотці. Це, мабуть, вони пильно Фото 86 вдивляються з правого берегу Івотки на пороховий завод з малюнка Д. Чечуліна «На страже Родины». У серпні 1918 року красні партизани запалили заводський склад бездимного пороху. За спогадами Анатолія Приходька: «Пожар был грандиозным, ящики с порохом взлетали высоко, зона теплого воздуха распространилась далеко» [65, 6]. Страшне видовище пожежі було видно навіть з навколишніх сіл – Ображіївки, Івота. У разі поширення вогню на розташований поряд склад чорного пороху страшенний вибух завалив би й чимало хат шосткинців. Німці зігнали людей засипати цей склад землею та заливати його водою. За переліком звитяг партизан вважається, що вони підірвали в Шостці пороховий склад, де зберігалося 40 тисяч пудів пороху [99, 39].

Наприкінці листопада німці залишили Шостку, поїхали хто гасити, а хто й роздмухувати свою революцію в Німеччині. За свідченням робітників заводу, німці виїхали з Шостки не з порожніми руками, вони частково пограбували завод, захопили з собою багато верстатів, інструментів та металу. Також пограбували госпіталь та лісопилку [262]. Навіть встигли вирубати «кращі навколишні ліси» [7; 85]. Кілька тижнів по німцях в Шостці не було ніякої влади [119]. Російська республіка совєтських депутатів – Совдепія ще готувалася до Другої Українсько-Більшовицької війни (листопад 1918 – грудень 1919 рр.). У Москві 17 листопада 1918 року було утворено маріонетковий совєтський уряд України на чолі з Г.П’ятаковим. До уряду увійшли: В.Антонов-Овсієнко, Ф.Сергєєв (Артем), Е.Квірінг, В.Затонський. Одночасно утворився й Совєт українського фронту — В. Антонов-Овсієнко, И.Сталін та В.Затонський. У його розпорядженні була так звана Група військ РККА курського напрямку в складі 1-ї та 2-ї українських повстанських дивізій. Похід військ РККА на Україну розпочався наприкінці листопада 1918 року. Совєт фронту запустив попереду військ РККА загони червоних партизан, як прикриття, що нібито вони без відома Москви воюють з УРН, з Директорією, нібито на Україну наступає не РККА – військо РСФСР, а самі українці воюють між собою. Партизанський загін Тимофія Черняка (1891-1919) орудував на північно-східних теренах Чернігівської губернії. За ним сунула Перша українська совєтська дивізія в складі двох полків Таращанського та 2-го піхотного. Уже 5 грудня 1918 року партизани Черняка увійшли без бою в Новгород-Сіверський. Там Черняк залучив до свого загону чимало земляків з рідного села Воробївки та з сусіднього Костобоброва, де він працював до війни чорноробом на цукровому заводі. За пару тижнів загін Черняка зріс, за рахунок селян повіту, аж до полку, що отримав назву Третього, а через тиждень став зватися Новгород-Сіверським полком. 18 грудня полк Черняка увійшов в Шостку [93]. Там було сформовано, з бійців Новгород-Сіверського та Таращанського полків, місцевий гарнізон, що входив до складу 2-го піхотного полку (за даними «сводки Наркомата Внутренних дел УССР от 24 декабря 1918 года) [291]. За наявності гарнізону, шосткинські більшовики, як-то Безкровний П, Петруненко Г., Яровицький та інші п’ять чи то шість осіб, що повернулися з Совдепії із завдання встановлення Совєтської влади в Шостці, тобто мусили швидко, по-більшовицьки, утворити свій Совєт депутатів – Совдеп. 23 грудня 1918 року за наказом привозного більшовика І.Клімова зібралася в Шостці ініціативна група з проведення виборів до Совдепу. Як свідчить протокол зібрання, ініціатори прийняли рішення: «провести выборы Совдепа Советской республики». У виборах мали приймати участь тільки робітники ШПЗ, бо Шостка «является чисто рабочим поселком, то и в выборах Совдепа не имеют право участвовать лица, пользующиеся наемным трудом, как-то купцы, спекулянты и вообще эксплуататоры чужого труда» [291]. Отже, усі класові вороги пролетаріату в Шостці позбавлялися виборчих прав. Таким чином в поселенні запроваджувалася диктатура пролетаріату. Вибори відбулися 25 грудня, о 10 годині ранку в майстернях ШПЗ робітники обирали делегатів, з розрахунку від ста робітників – одного делегата. Того ж дня делегати обрали советських депутатів-більшовиків: Клімова І., Безкровного П, Петруненка Г., Яровицького В., Степанова Ф., Бойка Ф., Ткаченка С., Гапоненка Г. Фото 1918.26.12 Віднині Шосткинський Совдеп мав право направляти своїх совдепів-більшовиків на усілякі з’їзди Совєтів (повітові, губернські, республіканські і аж до самої Москви – столиці більшовицької Совдепії). Ті ж самі більшовики, що й рік тому: Безкровний П, Петруненко Г., Яровицький обрали з себе другий ревком, що діяв у тож самому будинку на Садовій вулиці (Леніна,51/73) [68]. Там працювала ще й  «Чрезвычайная Комиссия» (ЧК) на чолі з більшовиком І. Клімовим та «Чрезвычайный штаб» (ЧШ) у складі трьох більшовиків В. Яровицького, Г. Гапоненка та Ф. Степанова [99, 40]. Чекіст Климов і в день і в ночі вишукував гетьманців, які перебували в загоні есерівця Романа Литовченка. Саме за це був заарештований Федір Трегубченко (1896 р.н.) і засуджений Військовим трибуналом до трьох років позбавлення волі [256, 29]. Лідером більшовиків Шостки все ще був Петро Бескровний (П’єр), недавній головний евакуатор цінностей ШПЗ на Москву. Звідти приїхав до Шостки перший більшовицький начальник ШПЗ комісар Бедуїн (24) [7]. За його наказом ревком організував і озброїв продовольчий загін з 45 робітників заводу. Загін ходив у навколишні села по харчі для голодуючої Москви. За спогадами колишнього бійця загону Бєліка, вони забирали «хліб, м’ясо та інші продукти у куркулів та заможних селян, які вперто не давали свої залишки». Звісно, «боротьба за хліб була нелегкою», тим більше, коли «всюди з’являлися куркульські банди і завдавали нам втрат» [7]. Походів по хліб було чимало. Селяни віддавали хліб, допоки самі не стали голодувати.  У лютому 1919 року вибухнуло антикомуністичне повстання, утворилася Глухівська повстанська республіка. Ревком спрямував до Глухова загін міліції, підсилений червоноармійцями, робітниками та совєтськими активістами, загалом 50 штиків [98, 155; 99, 40]. Полонених повстанців чекісти утримували у спеціально створених «Домах общественно-принудительних робот» (ДОПРах). Зокрема шосткинський ДОПР був розрахований на утримання 600 чол. [31, 53]. Він був справжнім більшовицьким концентраційним табором, призначеним для знищення людей. Концентрак знаходився, за припущенням дослідника боротьби повстанців нашого краю з більшовиками кандидата історичних наук Ісакова Павла Миколайовича, в межах території тогочасної Шостки, там, де нині гаражі праворуч дороги на В/О «Свема». Вірогідно, що концтабір перебував у дореволюційному таборі місцевої артилерійської команди (нині територія школи №10). За даними Чернігівського держархіву, віднайденими Ісаковим, щоденна смертність у всіх 11 концтаборах, утворених більшовиками в Чернігівській губернії, узимку досягала від 20 до 50 чоловік. Відповідно в шостенському концтаборі теж вмирали щодня кілька чоловік. Десь там, поблизу концтабору, повинен бути й цвинтар щонайменше на кілька десятків померлих повстанців.

У березні 1919 року шосткинські більшовики провели вибори в «Совєт робочих, крестьянских и красноармейских депутатов» [99, 40]. Мабуть, обрали одних комуністів та їхніх співчуваючих. Також у новоствореному заводоуправлінні працювали відтоді тільки комуністи [265, арк. 8]. Від початку літа красні зосередилися на своєму новому білому ворогу – Денікіну. Відбулася перша мобілізація шосткинців на фронт. За даними наркомівської «сводки» від 10 липня 1919 року було відправлено з Шостки «на фронт 160 коммунистов, 6/7 членов исполкома, 5/7 членов Коммунистической партии» [263, 223]. Виходить, що комуністи і члени Комуністичної партії не одне й теж саме. Комуністи – це співчутливі любителі комунізму, а більшовики – це професіонали. Дійсно, більшовиків у Шостці тоді було з півтора десятка, навіть в листопаді 1919 році їх нараховувалося менше 30 чоловік [99, 41; 265, арк. 1,6,7]. Усіх шосткинців, хто співчував комуністам було урочисто відправлено до Чернігівського комуністичного полку 4 червня 1919 року прямо з Базарної площі після промов більшовиків з трибуни біля каплиці [263, 223]. Фото 1919.4.06. 1919.4.066. Наприкінці липня ще було мобілізовано на фронт 207 комуністів та 450 робітників [99, 40]. Мабуть, вони воювали вже в 7-му Сумському піхотному полку, який відступав з Полтави на Шостку. Цей полк під командуванням Б.І.Шестакова в середині вересня взявся боронити Шостку від денікінців [68]. Робітники заводу заздалегідь зробили барикади з повалених дерев по вулицях Садовій та Госпітальній, щоби перешкодити денікінцям дістатися пороху [4]. При наближенні білих до Шостки красні вийшли назустріч і неподалік від поселення стався бій. Денікінці втратили у бою чимало людей, і вранці залишивши вбитих та поранених відступили. Загиблих під Локотками 14 піхотинців 7-го Сумського полку Красної Армії згодом поховали в братській могилі на шосткинському кладовищі (нині парк Карла Маркса) [68]. Хоча за переказом, загиблих красних поховали на Галенківці, праворуч дороги, десь в ста метрах від єврейської лазні, а вже потім їхні останки перепоховали на шосткинському кладовищі. Також за спогадами ветерана Садовничого, бій з денікінцями був за селом Локотки, і він ходив туди ховати загиблих красних. Денікінці тоді вже не відступили, а увірвалися в Шостку та кинулися на завод: «а там рабочие сделали завалы. Вся улица Короленка была в завалах» [262]. Виходить, що були два різні бої красних з білими, була і перемога і поразка красних. Після першого бою загиблих красних могли справді поховати на шосткинському кладовищі, а після другого бою їх поховали прямо на місці, бо денікінці не дозволили б поховати красних з урочистостями та ще в Шостці. Уже з іншої, не більшовицької, а денікінської штабної «сводки» від 6 жовтня дізнаємося, що вранці білі взяли Вороніж, а увечері «пришло (в штаб) экстренное сообщение: «При овладении станции Шостка нами захвачен в полной неприкосновенности Шосткинский пороховой завод, на котором захвачено свыше 40 тысяч пудов пороха и другая огромная военная добыча». Виходить, що денікінці захоплювали в першу чергу залізничну станцію Шостки, тобто вони рухалися до неї повздовж залізниці від Вороніжу на Шостку, бо залізниця від Глухова на Шостку стояла недобудовою ще з 1913 року. Головне, денікінці увірвалися до заводу, незважаючи на завали під’їздів до нього, і оволоділи 40 тисячами пудів пороху, завдяки якому мали оволодіти красною Москвою і зробити її білою. Отже, ШПЗ був бездонною пороховою діжкою, яку ніяк не могли випорожнити після зупинки заводу по Лютневій революції 1917 року. Спочатку у березні 1918 року Ремньов вивіз з ШПЗ до Москви 40 тисяч пудів пороху [183]. Потім у серпні 1918 року красні партизани підірвали в Шостці пороховий склад, де зберігалося 40 тисяч пудів пороху [99, 39]. Німцям вже не залишилося жодного пуду пороху і вони в листопаді 1918 повезли до Берліну заводські верстати. У грудні 1918 року прийшли красні до пограбованого німцями заводу, і якимось дивом до приходу білих у жовтні 1919 року знову з’явилося в порохових кам’яних погребах непрацюючого заводу 40 тисяч пудів пороху, які дісталися денікінцям, за зведенням їхнього генштабу. Насправді, їм дістався тільки спирт, а порохові погреби виявилися порожніми. Тож білим нічого не залишилося робити на війні без шосткинського пороху, як програти її красним. Вже через місяць в листопаді 1918 року 14 Красна Армія швидко звільнили Шостку від денікінців. Свій наступ на залізничну станцію Шостка красні вели ланцюгом від хуторів Чорні Лози та Ковтуни, можливо, так Фото 87 з танками та з кавалерією, як на малюнку шосткинця Чечуліна. Потім на станцію Шостка прибув бронепоїзд красних та почав стріляти зі своїх гармат по станції Терещенська, де знаходилися білі. Звідти летіли снаряди на Шостку, один з них впав на Базарну площу, другий – зніс телеграфний стовп, третій – впав на сарай Савченка і не розірвався, як-то запам’ятав 11-річний Анатолій Приходько з сусідньої з Савченками хати на Базарній вулиці [65, 8].

The gunpowder producers of the one of the oldest military enterprises of Ukraine, the Hetman Shostka gunpowder factory (SHPZ, now factory “Zirka”), founded in 1739, have always had their authority thanks to the ability to work, live and remain human in the people’s memory. Among them there is the authoritative name of Ivan Maszycki, which used to be very well known to the workers of the factory during the turbulent years of the revolution. Old-timers say that Ivan Maszycki was persecuted in 1930, and rehabilitated after the World War II. It’s evident, that there is no mention of Maszycki in the historical brochures and articles about Shostka written by communist historians. Even a line with the mention of Maszycki cannot be found in the factory newspapers: pre-war “The Path Of The Worker” and post-war “For The Valiant Work”. Only in 1985 people noticed the name of Maszycki, in a book of memories about a Bolshevik Mikhail Frunze among fellow prison in the Siberian village Manzurka in 1914 [4, 223]. Then, in 1990s a very short biographies of the persecuted persons started to appear in some brochures. Among them was also the name of Ivan Maszycki. But the most recent archival information about Mazhycki was found in the archive of the Security Service of Ukraine by Anton Zemanek, who lives in the Czech Republic and whose ancestors worked in Shostka gunpowder factory. Thanks to Mr. Zemanek and friendly help of Maszycki’s daughter Valentyna (born 1923) it was possible to make this autobiographical article. The photographs of Maszycki were also kindly provided for scanning to the Shostka State Museum by Ivan’s daughter Valentyna.

Ivan Maszycki was born in the town of Hlukhiv in Chernihiv province on 8 (21) March 1887, to the family of a tradesman of Polish decent, Ivan Stanislavovych Maszycki (1862-1939). The family lived in Hlukhiv for a short period of time, because in the mid 1890s, Ivan S. got a well paying job as a workman in the Shostka gunpowder factory (SHPZ). In 1900, he moved his family, 5 sons and a daughter, to Shostka to a newly built house in a new Palats’kyi district, (now school №1 on Kirov Street is located there).  Also in 1900 Maszycki arranged for his 13-year-old son Ivan to work in the workshop of the gunpowder factory courtyard. There he acquired the skills of a turner, and then an electrician. The 18-year-old Ivan joined the party of the Social revolutionaries, which acted illegally in SHPZ since 1904. Revolutionaries, according to the remarks of Ivan Maszycki, got from SHPZ mercury fulminate and transported it to the Party Central Committee In Kyiv, and in return received weapons and literature. Being involved in the movement, Maszycki distributed the literature. In 1906, Ivan joined the group of Left Socialist-maximalists, where he received a conspiratorial nickname “Pok”, perhaps because of his calm and balanced character [5, 342]. Being a maximalist Ivan distributed literature as well, but it was radically left oriented. Also, amenable “Pok” participated in combat actions with the groups of the maximalists who did expropriations of the rich citizens of Shostka, who according to Maximalists, got rich through bribes and fraud from the plant.  In late November 1907, three murder-oriented maximalists – Dotsenko, Maszycki (“Pok”), Lytovchenko (nicknamed “Hamzei”) had tried to kill a police chief bailiff Luzanov. They shot him but only managed to injure the police officer in the hand. For this offense the Kyiv military district court punished Ivan Maszycki with 8 years of hard labor imprisonment. The first three years of punishment Maszycki served in Chernihiv convict prison until 1911, when he attempted to organize a political prisoner’s escape. Maszycki was punished by being shifted to the strictest Shlisselburg fortress [1, 17]. Ivan stayed in the fortress for three years in a cell with rather intelligent political prisoners who helped Ivan to develop his natural mathematical abilities and learn higher mathematics. Maszycki’s notebook IS stored in Shostka museum AND proves this fact.

In 1914 Maszycki was transferred to the Alexander Central transit prison, then into a free settlement in the village of Mazurka, Irkutsk province, Verkholenskyi County. In late September of 1914, there was a group that consisted of more than two dozen political convicts, which is seen in the photo.  Maszycki is in the front row on the right. Among the convicts in the second row in the center sits the famous social democrat Mikhail Frunze (1885-1925). He stated that on the way to Manzurka, political convicts were very hungry, especially Maszycki, Makushin, Reiman, Hamburg and the brothers Kornyltsev [4, 223]. To survive in the fierce Siberian winter, Frunze organized a labor concentration commune with a common dining room and a library. In the Shoshin family courtyard, where Frunze settled, the communard carpentry started to work in December 1914. Resulting from its work, the income went to the mutual convicts’ fund. In communard’s unique photo, taken on July 20, 1915 – Maszycki is in the bottom left in a dark shirt, sitting on the top of the fence is Frunze in a white shirt with a tie.  

In 1915 another well-known political prisoner was sent there, a member of RSDLP(b) Vyacheslav Mikhailovich Molotov (Skryabin (1890-1986). Valerian Kuybyshev (1888-1935) also passed through Manzurka in 1915. Earlier in 1902, close to Verholensk, Felix Dzerzhinsky (1877-1926) served his punishment.

In 1917, immediately after the February Revolution, Maszycki participated in the disarming of the police in Verholensk, and organized Councils in Buryat villages. He arrived in late May 1917 in Shostka, and worked with electricity in SHPZ. Maszycki engaged himself in work in the newly established trade union organization, and later became a member of the works council (factory trade union committee) SHPZ. At the same time Maszycki participated in the creation of the group of Bolsheviks in Shostka until A student named Petro Bezkrovnyi returned from Kyiv [1, 17]. He was the younger brother of former Socialist-maximalists Mykhailo and Andrii Bezkrovnyi. We know that Mykhailo was sentenced in 1910 (?) to death by hanging [2]. In 1917 Andrii Bezkrovnyi became a bolshevik. The former leader of the Socialist-maximalists Mitro Solomka, who returned from prison to Shostka in July 1917, was very close with the Bolsheviks [1, 23]. Maszycki liked the idea of anarchists, because since 1909 he began to share the views of Bakunin and Kropotkin, but he did not join the party of anarchists [1, 33].

One day after the the October Revolution, Mytrofan Solomka declared the pro-Moscow bolshevik slogans at one of the meetings and was nearly killed by soldiers, who were influenced by Ukrainian Socialists [1, 17]. The murder was prevented by his former party members Maszycki and Lytovchenko. Then they went to the Socialist Party committee and warned the cimmitee that if they continued to press the Shostka Bolsheviks, then Maszycki and Lytovchenko would take up arms and revolt against them.

In 1918, the younger brother of Ivan Maszycki, Petro organized, on behalf of Bezkrovnyi, a small group of Red Guards. At this time, the Red Remniov squad entered Shostka and began removing property of SHPZ. The officials and officers of SHPZ led by Lashkovskyi, Yurkevych and Verderevskyi organized a revolt against the Reminov troops and the Bolsheviks, and they retreated from Shostka. Petro hid in the apartment where Ivan lived. A rebel group broke inside and demanded to turn in Petro as an organizer of the red squad in Shostka that actually robbed SHPZ. Fearing that his brother could be shot, Ivan and his brother Petro joined the rebel group. For two days they were involved in fierce fighting against the army of Remniov. Killed and wounded victims were on both sides [3, 96]. The rebels led by the factory offitials were defeated. Maszycki had no reprisals for taking part in the battles, and worked in the same factory committees.

In April 1918 Haidamaks appeared in Shostka. Maszycki escaped and returned home in May, when the government entrenched Hetman Pavlo Skoropadskyi (1873-1945). Ivan worked again in the works council until the coming of the Denikin followers in October 1919. After the departure of the Denikin followers, in November 1919, Maszycki returned to work in the works council as a deputy chairman.

In 1920, Ivan Maszycki married Anastasiia Mykhailivna Andros (born in 1894), a granddaughter of a German Andersen. She was taught fashion before the revolution and the richest ladies in Shostka ordered fashionable clothes from her. In 1921, a son Leonid was born and in 1923 a daughter Valentyna. During these years, the couple built a house next to the parents’ house. The street was named by the party leader Zinoviev-Apfelbauma (1883-1936). “The society of ex political convicts (“OPKSP”), established in 1921 with the guidance of Felix Dzerzhinsky, accepted Maszychi as a member”. Some other Shostka esers were also accepted: Roman Diomydovych Lytovchenko, and brother and sister Mykola and Olha Lyshev, the founders of the party of the Social Revolutionaries in Shostka. In total only four Shostka members were included there [5, 314, 315, 342]. All other Shostka political prisoners were denied membership for various reasons. Tyt Kovbasa, who was held in prison for almost three years, received a recommendation from Maszycki to join the “OPKSP”. Kovbasa was denied membership because of his parents’ written petition asking for a pardon for their son [1, 28]. Mikhail Frunze, a former friend of Maszycki, was also a member of the “OPKSP”. In 1922 Christian Rakovsky was authorized by the Revolutionary Military Council of Ukraine and simultaneously held the high office of Deputy Chairman of People’s Commissars of the Ukrainian SSR in the “Ukrainian” government. Frunze didn’t forget Maszycki; at the VII National Congress of Soviets, held in Kharkiv 10-14.XII 1922, he gave him a greeting through a delegate from a former Shostka Revolutionary, Constantine Frolenko [1, 14]. Unfortunately, Stalin organized the murder of Frunze. He died on the operating table on October 31, 1925.

Maszycki left in 1926 to live in Mariupol’, with his elder brother Hryhorii (born in 1885), where he found work in the port station. Ivan was elected to the city council of Mariupol’.

He returned to Shostka after 2.5 years and went to work as a turner at chemical plant № 9. In 1929 Maszycki was elected to the Hlukhiv District Executive Committee Presidiumand, and through his mathematical abilities, the position of Deputy of the financial department.  

After the elimination of administrative districts, Maszycki was sent to Shostka to organize the financial department. In February 1931 he was arrested by the police for anti-soviet agitation and held in a concentration camp – Sumy Dopr (House of forced labor) until the prosecutor Semeniv closed the case in March 23, 1931. On his return from Sumy camp Maszycki found work as an electrician in Pyrohiv timber mill. He lived on Zinoviev Street, which was already, after the execution of the party leader Zinoviev-Apfelbauma in 1936, renamed to Pyrohivska street, and now bears the name of Sergey Kirov (1886-1934).   

Maszycki was no longer a member of the elite Union political prisoners (“OPKSP”), he was expelled in March 1929 because of “leakings” during the investigation in 1908. So communists actually does not forgive Maszycki participation in armed rebellion against gangs of Remniov in March 1918.

He was again arrested on March 10, 1938 on suspicion of involvement in an anti-Soviet Menshevik organization. He was shot May 23, 1938 in the city of Chernihiv, and taken together with the other dead, to be buried in Khaliavyne, thrown into a ditch and covered with lime. His wife Anastasiia was informed by the offiCial authorities that her husband had died in prison of heart disease. She was somehow spared and not expelled from Shostka as the wife of the enemy of the people, but among friends there was contempt for her. Anastasiia survived along with her son and daughter thanks to the sewing machine “Singer”.

Anastasiia lived until 1971. She worked hard to rehabilitate her husband. This happened three years later after the death of the tyrant Stalin. Maszycki Ivan Ivanovych was rehabilitated in August 1, 1956. It is time to restore the memory of the brave social revolutionary, a true union leader of Shostka workers, the founder of the city financial department Maszycki Ivan Ivanovych (8.03.1887-23.05.1938). We hope that citizens of Shostka, in memory of the hundreds of killed countrymen, will change the name of Kirov-Kostrikov street to Maszycki, the street where he lived, (03/15/1886 – 12/01/1934). Maszyckiy haS remained in the memories of our citizens as a man worthy of respect, despite the terrible tribulations. While Kirov, who was the same age, turned into a monster “Mironych”, who was beside himself called Stalin’s KGB “to not only punish, but punish so hard, that heaven would increase its population thanks to the State Political Administration activities.”

References

1. SSU State archive branch in Sumy Oblast, case P-1772.

2. Tsyrlov A. Family Bezkrovnyi // Zarya, Shostka. – 1962 – 18 September.

3. SSU State archive branch in Sumy Oblast, case P-8170-T-1

4. Vladimirov M.I. Oh Mikhail Frunze, memories, Essays, articles contemporaries. – Politizdat, 1985.

5. Political and hard labor imprisonment and exile: biographies. cases. Islands / – Moscow: published by Vsesoyuz. 1929.

Совєтська вулиця 1919-1948

Наприкінці листопада 1919 року знову повернулися до Шостки червоні завойовники «Совєтской власти» та відновили діяльність вже третього свого ревкому в тому ж самому будинку по Садовій (№51/71) , де діяли перший та другий ревкоми. На фотографії членів ревкому бачимо майже усіх шостенських комуністів, кількість яких тоді була менше 30 чоловік [99, 41]. Вони спромоглися доволі швидко, у лютому 1920 року, організувати вибори депутатів до «Поселкового Совета рабочих и красноармейских депутатов». Новобраний Совєт продовжив більшовицьке втілення «диктатури пролетаріату» стосовно розподілу квартир в націоналізованих будинках вищих заводських чиновників та шостенських «куркулів». Кожна кімната квартири заселялася робітничою родиною, у панські хати переселялася «з халуп біднота» [6]. Таким чином офіцерський та чиновницький квартали Садової вулиці стали пролетарськими. За цієї, уже другої націоналізації «Советской власти» вулиця Садова офіційно стала зватися Совєтською, а в народі вона й досі залишилася Садовою. Церковну площу навпроти ревкому більшовики перейменували у площу Красної Армії. Найбільше націоналізована ревкомом Глухівська вулиця стала зватися на честь Карла Маркса. Також більшовики примусили змінити свої назви усім вулицям праворуч та ліворуч Совєтської вулиці. Затишна Міщанська вулиця разом з провулком була звеличена ревкомом Пролетарською назвою, так само й сусідня Знаменська вулиця була вшанована Краснознаменною назвою. Гомінкій Базарній вулиці разом з провулком дісталося ім’я Толстого, а святковій Ярмаркова – ім’я Марата. Воскресенська вулиця, уздовж західної сторони кладовища, перетворилася на вулицю Леніна. Офіцерській вулиці, розташованій між вулицями Леніна та Толстого, надали ім’яТроцького.  Єдиною вулицею, якій не змінили більшовики назву, виявилася непримітна між вулицею Марата та провулком Толстого сумна Кладовищенська вулиця.

Пороховий завод отримав нового керівника Андріяна Яковича Кустова (1919-1923), який звався управляючим заводом, а не як раніше з 1872 року – начальником заводу.  За управління Кустова пороховий завод став офіційно зватися Шостенським заводом №9 без вказівки, що він є пороховим, а просто названий номером проігнорованого шостенцями більшовицького партійного виборчого списку 1917 року. Завод ледь працював, пролетарі голодували, продукуючи в майстернях усілякий «ширпотреб», здебільше – алюмінієвий дріб’язок виделки, ложки, для обміну їх на харчі. Заробітну плату «трудящі одержували натурою (борошном, крупами і ін.)» [85]. Свою худобу вони випасали  навколо заводського ставу та ходили рибалити до нього стежкою в обхід головних воріт, за попівською хатою, болотистою низиною (терасами) вільшаника [65, 7]. Безперебійно всі страхітливі роки громадянської війни виробляв набої для Червоної армії Капсульний заклад. Він відзначився своєчасним постачанням патронів військам червоних у битві за Тулу з білими Денікіна, за що й отримав 25 квітня 1921 року орден Трудового Червоного Прапора від Президії ВЦИК (Всероссийского центрального исполнительного комитета).

У квітні 1920 року, за ініціативи партійця П’єра (Бескровного), створено в поселенні Шостка комсомольську організацію. Установчі комсомольські збори шістьох десятків молодих робітників порохового заводу відбулися 17 квітня 1920 року. Першим секретарем комсомолу було обрано Бєляєва М. К. [8].

У серпні 1920 року створено Шостенський повіт, до якого увійшло містечко Вороніж та п’ять волостей зі складу колишніх сусідніх повітів. Зокрема з Новгород-Сіверського повіту – Івотська волость, з Кролевецького – Клишківська та Чапліївська волості, з Глухівського – Локотська та Ямпільська волості. Проте Шостка аж ніяк не змінила свій статус поселення, що й видно з «Спец. Карты Евпроейской части Россіи» 1921 року, на якій Шостенський пороховий завод написано літерами містечка, а поселення Шостка – літерами села, що має більше ніж півтисячі дворів.

5 жовтня 1920 року відбувся перший Шостенський повітовий з’їзд Совєтов, де обрано виконком з 15 чоловік, з яких 8 були більшовиками. Головою Шостенського повітвиконкому став більшовик Гапоненко Г.С.  , а завідуючим народною освітою – більшовик А.Кузьмін, присланий ЦК КП(б)У ще у листопаді 1919 року на допомогу шостенським більшовикам [99, 44, 41].

Восени 1920 року всі комуністи та комсомольці Шостки отримали зброю і переселилися до триповерхової казарми (Леніна,40). Наприкінці 1920 року вони згуртувалися в батальйон частин особливого призначення (ЧОН) під командуванням І.І.Пересипкіна [99, 46]. Штаб ЧОН знаходився в кутовому націоналізованому будинку Совєтської вулиці (нині на його місці стоїть новий приватний будинок, вул.Леніна,37).  Чонівці вели бойові дії з повстанськими загонами, що перешкоджали більшовицькій «реквизиции» хлібу в селян Шостенського повіту. Повсталі селяни змушені були протидіяти зброєю агресивному воєнному комунізму з його насильницькою політикою грабежу українців під виглядом збору харчів для все ще голодної Москви.

У неділю 7 листопада 1920 року до 3-тьої річниці пролетарської революції вийшов перший номер шостенської газети «Последний бой».  Як бачимо з заголовку, це була «газета шостенского уисполкома и упаркома», тобто була газетою Шостенского повітового виконкому та повітового партійного комітету. Вартість більшовицької газети становила аж 3 рублі. Редакція газети знаходилася в будинку управління порохового заводу на Совєтській вулиці (вул.Леніна,36). Першими її редакторами були «Ушаков, Г.Петрунеко, А.Кустов» [99, 45]. Друкувалася газета в «Типографии Шостенского Порохового Завода» накладом «1000 екз.». Виходила вона по неділям. Перші випуски «Последнего боя» під №№1,4,5 та 6 зберігаються в Сумському обласному краєзнавчому музеї. У цих чотирьох номерах газети, призначеної нібито й для селян молодого Шостенського повіту, не знайдете жодного українського слова. Це був місцевий друкований орган оновленої Російської більшовицької імперії.  Єдині, як бачимо з заголовку газети, «революційні» мовні зміни сталися в написанні слова «Шостенского» через «о», а не так, як раніше за царя, через «а» – «Шостенскаго». Наступного 1924 року  при газеті  створено  робкорівський гурток під керівництвом більшовиків Химченка С.А. та Безкровного П.Ф., останній став редактором міської газети [44].

«Уисполком и упарком» перебували у ревкомівському будинку (вул.Леніна 51/71). Також там знаходився новостворений повітком комсомолу – на першому поверсі під «упаркомом», повітком КП(б)У. Секретарем КП(б)У Шостенського повіту був у 1921-1923  роках червоний партизан Дем’ян Коротченко (1894-1969), уродженець села Погрібки над Десною, де впадає річка Івотка.  Партизан-більшовик «Дьома» восени 1918 року винищував панів, палив панські будинки не тільки по річці Івотці, а й за Десною, зокрема в селі Дробишеві [23, 57]. Пам’ятник партизанові Коротченку стоїть в хащах на території порохового заводу (нині завод «Зірка»). До нього зовсім «заросла народная тропа». Погруддя в кашкеті з зіркою стоїть на обідраному злодіями металу безіменному постаменті. До речі, на фотографії робітників Шостенського повітвиконкому 1921 року Коротченко сидить по центру не в кашкеті з зіркою, а в світлій шапці.

1920 року в Шостці було створено відділення ВУКОПМІСу – Всеукраїнського комітету охорони пам’ятників мистецтва і старовини. Цікаво, що один з членів шостенського відділення Верховець вивчив чимало документів порохового заводу і зробив спробу написати історію заводу та Шостки. Рукопис придбав за гроші шостенський УПОЛІТОС (управління політичної освіти), але не для того, щоб надрукувати, а для того, аби звинуватити автора у вихвалянні дореволюційних благодійників, попів та генералів, і засадити Верхівця до чернігівської в’язниці [20, 47].  Зрозуміло, що за більшовиків дореволюційна історія Шостки мала бути чорною, тому й не маємо ні історії Верхівця, ні жодної згадки про шостенський районний музей, що «найактивніше охороняв пам’ятки у середині 1920-х років» [20, 44]. Навіть не знаємо імені Верхівця, немає його і на тих документах з його прізвищем, що зберігаються в державному архіві Чернігівської області, до якого я письмово звертався. Можливо, у когось з шостенців є рукопис Верхівця з історії Шостки, згаданий у газетній публікації 1989 року старожилом Шостки Приходьком А. Й. [66]. Він у 1920-1922 роках навчався в останніх класах шостенської семирічки і мав гарний почерк, тому переписував папери Верхівця, який, мабуть, тоді був його вчителем історії. Інший старожил, Квашин, у своїх споминах опублікованих у 1990 році, пригадує, що у 1920-х роках він знав двох шостенських краєзнавців, прізвища яких зітерлися часом, як і їх записки з історії Шостки досі ніким, на превеликий жаль, не віднайдені [37]. Де ж поділися ці краєзнавці в 1930-ті роки разом з їхніми ніколи не друкованими працями?

1920 року Шостенське технічне училище засноване в 1917 році стало вищим технічним навчальним закладом –  ШХТТ – Шостенським хіміко-технологічним технікумом (виходить, що технікум, за комунобільшовиків, був інститутом, а шосткинська профшкола – технікумом) [52, 139]. Управляючим (ректором) технікуму призначили викладача колишнього техучилища позапартійного інженера Машкіна О. М., а комісаром («политическим уполномоченым») техникума призначили комунобільшовика Настюху І.Г. Технікум мав два факультети хімічний та механічний. Студенти  навчалися за програмою ВТУЗів з підготовки інженерів вузького фаху [99, 53]. Зрозуміло, що найпрестижніше було отримати по закінченні ШХТТ звання інженера-хіміка з виробництва пороху та вибухових речовин, а вже потім йшли: хіміки-аналітики, механіки хімапаратури та спеціалісти з виробництва паперу [65, 9].  Перший випуск 30-ти інженерів відбувся в 1923 році.

У травні 1921 року запрацював при технікумі підготовчий робітничий факультет імені голови Совєта Народних Комісарів УСРР Раковського Х.Г. Знаходився він в націоналізованій офіцерській квартирі з північної сторони поштово-телеграфної контори (нині оглядова поліклініка по вул. Леніна,30). Деканом шосткинського робітфаку було призначено комісара технікуму Настюху [52, 139]. «Контингент учащихся» робітфаку не перевищував трьох сотень осіб [44]. До навчання на робітфаку приймалися в першу чергу діти робітників та діти селян-незаможників за направленням від підприємств, профспілок, комітетів незаможних селян, партії комунобільшовиків та її виконавчих (совєтських) органів. Робітфак разом з технікумом мали стати кузнею середньотехнічних кадрів пролетарської (трудової) інтелігенції заради заміни «чужих враждебно настроенных специалистов, оставшихся у технического руководства весьма важного оборонного завода» («дев’ятки») [53, 111]. По трьох роках навчання на денному відділенні (чотирьох на – вечірньому), випускники отримували середню освіту та ставали пролетарськими студентами ШХТТ. Перший випуск робфаківців відбувся в 1924 році.  На фотографії, зробленій у дворі будинку робфаку, бачимо усіх перших пролетарських випускників разом з викладачами та управляючим Шосткинського заводу №9 Мосєєвим Федором Леонтієвичем (1924-1926).  Вгорі, під кроною дерева, промовисте гасло мети прискореного навчання – «Вперед к социализму». У 1925 році в ШХТТ став зватися Індустріальним політехнікумом, відповідно до розпочатого ХІV з’їздом ВКП(б) з грудня 1925 року періоду індустріалізації СРСР. У політехнікумі працювало 20 вчителів Укрпрофоса Главпрофобра НКО (Народного комісаріату освіти), які навчали 256 студентів [44].

Сусідній з робітфаком двохквартирний чиновницький будинок, по правій (південній) стороні за поштою, заселили родини робітників порохового заводу (Леніна,28). 1921 року поряд з робітфаком, з лівої (північної) сторони до заводоуправління, розмістився на Совєтській вулиці Державний банк разом зі своїми службовцями у націоналізованих будинках чиновника (Леніна,32) та його прислуги (Леніна,34). Держбанк вибрав собі будинок прислуги (Леніна,32), у якому знаходилася колись перша поліція порохового заводу позначена на плані ШПЗ 1871 року.

З початку 1920-х років праворуч Совєтської вулиці пішли рости забудовою по дорогам між артільними городами нові заводські вулиці. Першою забудовувалася самозахватом земель дорога від заводоуправління до дореволюційного «Лагеря местной артилерийской команды» з кількох казарм-бараків заводської караульної служби (нині на території «лагеря» розташована школа №10). Ця піщана дорога до караульних бараків стала зватися наприкінці 1930-х років вулицею Ворошилова. Інші вулиці теж розташувалися по старих дорогах між городів та навколо них – Фрунзе, Пушкіна, Крилова, Набережна, Молотова та Сталіна. На останній вулиці, за спогадами старожилів, було невелике озерце праворуч від будинку №20 та униз на ярку. На витоку з озера був місток, нині залізобетонна труба по Совєтській вулиці, а далі в лузі, праворуч під береговою терасою, була велика джерельна криниця. Старожили вважають, найкращі родючі землі є якраз над озерцем, над ярком поміж городів вулиць Сталіна (права сторона) та Пушкіна (ліва сторона) до так званих «могилок» на тодішньому пустирищі (нині територія ДержНДІХП). Там, на пустирищі, виник у 1920-х роках новий заводський кінний двір (фурштат) між ярком і дорогою до Горбатого мосту, до другого входу на завод. Перед кінним двором ще до війни були малопримітні могилки, поодинокі і братські, кажуть, що в них були поховані загиблі на заводі порохнярі. Також була там й так звана «шведська могила», до 5 метрів у діаметрі та в метр заввишки. З опису старожилів, здогадуємося, що вона схожа на інші так звані «шведські могили» під Вороніжем, де теж шведи не були. Як правило, «шведські могили» виявляються звичайними дохристиянськими курганами. А якщо цій шосткинській «шведській могилі» теж тисяча років? Взагалі таких могил-курганів мало бути тут, у важкодоступному, захищеному болотами місці, декілька, бо родючі грунти заплави дозволяли оселятися людям ще в сиву давнину. На жаль, і та єдина шостенська «шведська могила» потрапила наприкінці 1960-х років на територію Шосткинського філіалу Казанського науково-дослідного інституту хімічних продуктів (КНДІХП). Погодьтеся, «шведська могила» могла бути найкращим свідченням давності заселення нинішньої території Шостки. До речі, за споминами старожилів з вулиці Набережної, що мешкають неподалік від «шведської могили», на їхніх городах у довоєнні роки були повсюди великі трухляві соснові пні. Цікаво, що під час корчування пнів знаходили під ними в землі товстезні, у два обхвати, смолисті стовбури сіверських пралісів. Здається, такі ж самі за товщиною колоди неподалік, у лузі за криницею, вивернули з торфу солдати військової частини, коли копали у 2002 році канаву по межі своєї території між колишніми мостами через річку Шостку – Горбатим та Залізничним. У час існування цих довоєнних мостів луг був у суцільних кар’єрах та заростях [65, 2]. На плані 1897 року вказано ліворуч (західніше) Горбатого мосту торф’яне болото, на якому прокреслено лінії канав меліорації до лівого берега річки, що ділять всю приналежну заводу площу лугу, у 300 метрів довжиною, на прямокутники. Мабуть, це ї є ті кар’єри з видобутку торфу, згадувані старожилами. Можливо, у цих місцях  і знаходили учні кістки мамонта, що зберігаються у міському краєзнавчому музеї.

У серпні 1921 року прибув до Шостки з Києва карбат (караульний батальйон), спеціально сформований для охорони порохового заводу з червоноармійців 3 батальйонна 5 полку Київської окремої бригади. Командиром 2-ої роти карбату був призначений білорус Созонт Наумович Анципович (1892 р.н.),  колишній прапорщик царської армії, звільнений з неї після тяжкого поранення 9 липня 1917 року [Дані з архіву О. Бондаренка м. Шостка]. Карбат розмістився в казармі, яка відтоді стала зватися Красною казармою. Невдовзі територію заводу оточили колючим дротом і взяли під охорону солдати карбату. Прохід через територію заводу залишався для шостенців ще вільним, а проїзд кіньми суворо заборонявся [65, 7]. З такої причини шостенцям приходилося підвозити саморобними візками зерно до діючих на греблі двох заводських млинів з водяними турбінами [37]. На шлюзах жінки прали білизну.  Річка Шостка була чистою, рибною і росли на ній білі та жовті лілії. Купалися в місцях з назвами «Бабська», «Кінська» та «Коса» [65, 2].

У вересні 1921 року запрацював в Шостці учбовий клуб, що знаходився в дореволюційному «Сборному и персональному покою для рабочих» – спареному дерев’яному сараї одразу ліворуч за головними заводськими воротами (за нинішньою першою прохідною). Завідувачем учклубу призначили Митю Чечуліна [65, 9]. Він навчав поголовно безграмотних, неписьменних червоноармійців військовим наукам, малюючи їм на стінах «разборку и сборку» гвинтівки, кулеметну механіку та прийоми рукопашного бою [125, 22]. Талановитого Чечуліна запримітило червоноармійське начальство й спрямувало в 1923 році навчатися до Москви, де він згодом став головним архітектором Москви (1945-1949), народним архітектором СРСР (1971), Героєм Соціалістичної Праці (1976) Дмитром Миколайовичем Чечуліним (1901-1981).

У 1921 році відкрилася в Шостці профтехшкола (57 чол.) з дворічним терміном підготовки слюсарів, електромонтерів та лаборантів за програмою технікуму, тобто набиралися до навчання учні, які вже закінчили семирічку [65, 9]. Профтехшкола (ПТШ) перебувала в старій народній школі по вулиці Садовій (Совєтській, нині вул. Леніна, там де ЦЄВ). У 1924 році профтехшколу було переведено в приміщення колишньої приватної жіночої гімназії [65, 9] (нині на її місці перукарня в буд. №26 по вул. Карла Маркса). У 1925 році профтехшколу перейменували в Індустріальну профтехшколу (ІПТШ).

У 1922 році в поселенні Шостка діяло шість повних і неповних середніх шкіл, де навчалося 1219 дітей [99, 53]. Мабуть, усі діти шкільного віку були залучені до навчання. Для ліквідації неписьменності серед дорослого населення були створені дві школи лікнепу та вечірні курси для робітників заводу з учителями з числа письменних робітників та службовців. У 1925 році в Шостці діяла семирічна та три початкові школи, де навчалося 1254 учнів й викладали 37 вчителів [28, 587]. Порівняно з 1914 роком кількість вчителів зросла на 5 осіб (з 32 у 1914 році [36, 110,111]), а ось кількість учнів зросла наполовину (з 800 у 1914 році [115]). Отже, на одного вчителя в 1925 році припадало в середньому 33 учня, тоді як до революції – 25.

У 1923 році з’явилася в Шостці школа фабзавуча – фабрично-заводського учнівства, до якої набирали підлітків з три-чотирикласною освітою (нинішнього 2013 року  ПТУ-10 мало б відсвяткувати своє 90-річчя). Школа знаходилася в одноповерховій дерев’яній будівлі перед головними воротами (входом у завод), потім там, до побудови у 1950-х роках нової першої прохідної, було бюро перепусток, згодом до 1960-х років – велогараж [32]. За три роки навчання підлітки отримували семирічну освіту та професії апаратників, хіміків-технологів і майстрів-токарів. Учні ФЗУ були активними дописувачами до заводської стінної газети «Факел рабкора», де в численних замітках щодо процесу їхнього навчання – гасання по всіх цехах на території заводу – називали себе «фабзайчатами». У 1925 році учительський персонал ФЗУ (фабзавуча) складався з 8 осіб, які навчали 49 учнів [44]. Перший випуск 15-х фабзайчат відбувся 1 липня 1926 року. Восени 1926 року в ФЗУ навчалося вже 90 учнів або ж три групи по 30 учнів. На фотографії третього випуску ФЗУ 1928 року бачимо всіх вчителів та все ще малу кількість учнів.  Четвертий випуск 1929 року, з набору 1926 року, був вже удвічі більший.

У 1920-х роках у заводоуправлінні, на третьому поверсі та у надбудові четвертого поверху («хорах») колишнього офіцерського зібрання, працював робочий клуб з кімнатами для самодіяльності, зокрема для хорового гуртка. Там була ще й центральна бібліотека, проте, за спогадами старожилів, найбільше відвідуваною робочими була більярдна з трьома столами та буфет при ній. Азартна гра потребувала культури, тому завбільярдною був довгий час нащадок давнього князівського роду Мещерських Сидоренко-Усатий. Не менш відвідуваним в Шостці 1920-х років було кіно та спектаклі, які дивилися влітку в Літньому театрі в Робітничому саду, а взимку – в Зимовому театрі, що був у довгому цегляному сараї поряд з головним входом до заводу [65, 5]. У генеральському саду, за будинком завкома (дореволюційний будинок начальника заводу, вул.Леніна,55), облаштували стадіон, де молодь займалася фізкультурою, також вона там ставила гімнастичні «фигуры». Панська Ротонда у панському парку стала комсомольською, її зайняв клуб «К.С.М.» Отже, у 1920-ті роки вулиця Совєтська була школярською, учнівською, студентською вулицею – центром культурної революції, комуністичної модернізації освіти в Шостці, заради створення нової комуністичної людини – совєтського шостенця.

Також Совєтська вулиця ще залишалася й базарною. Нова економічна політика (НЕП), запроваджена Леніним з 1922 року значно послабила гайки воєнного комунізму в Шостці. Пожвавішала роздрібна торгівлю на базарній площі, з центру якої прибрали каплицю за те, що вона була в хрестах і двоголових орлах – «символах двох сил, що гнітили разом народ: царя і церкви» [105]. З’явилися «частные торговые лавки и ларьки» насичені усіляким промисловим та кустарним ширвжитком. Але найбільше на площі було яток з булками, бубликами та «конфетками», які випікали та виробляли непмани Биховський, Моринець, Авілова [4]. На місці революційної трибуни березня 1917 року закрутилися, наче двигун навколишньої торгівлі, розмальовані каруселі Данили Псюркова. Відкрилися непманські магазини – крамниця тканин Горбаня, промтоварний магазин Зайковського, взуттєва лавка Альтшулера, комора з госптоварами Медведєва [79]. Загалом у Шостці в 1924 році нараховувалося вже 54 приватних магазинів та майстерень  з річним товарообігом близько 110 тисяч рублів. Конкурентом для новітньої шостенської «непманської буржуазії» на Базарній площі був кам’яний магазин робочої кооперації (дореволюційний офіцерський), хоча робкоп мав у 1924 році всього 15 торгових точок, проте – вдвічі більший товарооборот – 210 тисяч рублів [44]. Увесь персонал робкопу бачимо на фотографії 1924 року, зробленій біля колишнього офіцерського магазину, який втратив після революції свій навіс і відкрив нам свої гарні овальні вікна з переконливою робочою рекламою. За порядком на Базарній площі слідкувала єдина державна установа в торговому ряду Робітничо-селянська міліція, що розмістилася в колишньому будинку «полиции с карцером» та в розташованому поряд експропрійованому двоповерховому цегляному будинку купця Печінки  [65, 3]. На  правій (західній) стороні базарної площі між двома школами, великою та малою, знаходилися численні майстерні та лавки. У поселенні працювали два книжкові магазини та дві аптеки: одна – на базарній площі, друга – у лікарні в Госпітальному провулку. Хворих шостенців лікували 38 лікарів та сестер середнього медперсоналу [99, 55]. Мабуть, усі вони відображені на фотографії 1922 року.

18 лютого 1923 року вийшов перший номер заводської газети  «Факел рабкора»  [24, 174]. Це була «стенная газета рабочих и служащих Шостенского завода №9», яка друкувалася мізерним накладом двічі на місяць в заводські типографії на великих аркушах паперу сумнівної якості, які потім вивішувалися на стінах в громадських місцях [59]. Шрифт літер був крупним зручним для читання. Першим редактором був Олександр Іванович Антонов [58]. Газета була російськомовною, навіть українізація, що розпочалася з проголошення на квітневому 1923 року ХІІ з’їзді ВКП(б) політики коренізаціїї партії, держапарату шляхом використання службовцями місцевих мов, зовсім її не зачепила. Проте зачепила міліцію, яка стала зватися «Шісткенською Робітниче-Селянською», як то бачимо з написів на збережених шостенцями «Будинкових книгах», виданих адресним бюро міліції в 1920-х роках власникам приватних будинків. Такий український шісткенський варіант написання Шостки є природним, звичним за своїм походженням від існуючого до сьогодення найменування в подеснянських селах Шостки – Шісткою. Хоча в першій документальній згадці нашої річки вона названа не Шісткою, а Шосткою. Так це ж у грамоті 1551 року на земельні володіння Новгород-Сіверського монастиря, яка затверджувалася у Москві Іваном Грозним. Отже, грамота є змосковленим документом. До речі, останніми роками один старий шосткинський  краєзнавець родом з Підмосков’я пропагує свій варіант назви Шостки як Шустці, тоді, мабуть, й шосткинців треба перейменувати у шустенців. Чи звикнуть до цього чудернацького перейменування шосткинці, яким, мабуть, увесь міжвоєнний час, з 1920 по 1941 роки, так і не дали промосковські більшовики навчитися  поважати себе, називати себе по-українськи шосткинцями.

З 7-го березня 1923 року було скасовано поділ Чернігівської губернії на повіти та волості, замість яких утворили округи  (з 2-3-х повітів) та райони (з кількох волостей) [84, 261]. Шостенський повіт перейменовано в Шостенський район. Водночас він зменшився на три волості – Клишківську, Чапліївську  та Ямпільську, які стали двома окремими районами – Клишківським (з Чапліївською волостю) та Ямпільським. У Шостенському  районі залишилося три волості – Воронізька, Івотська та Локотська,  з 11 селами та містечком Вороніж, у яких проживало, за статистичними даними 1924 року, 39265 чол. [78]. У самій Шостці проживало 8828 чоловік [78, 84]. Виходить, що чисельність мешканців району перевищувало чисельність мешканців Шостки більше ніж у 4 рази. Отже, одинадцять навколишніх сіл та містечко Вороніж, мали чималий резерв робсили в разі відновлення заводу та розвитку Шостки, а поки що її населення зменшилося за шість після революційних  років на півтисячі осіб (1917р. – 9319 чол.). Сусідній, новоутворений 1924 року, Клишківський район з селами Чапліївкою, Лушниками, Погорілівкою, Тиманівкою, Собичами  та  найближчими хуторами  мав населення в 15307 чоловік. Проте район проіснував недовго. Уже в 1925 році його було розформовано з передачею території до Шостенського району, який увійшов до складу Новгород-Сіверської округи, яка безпосередньо підпорядковувалася столиці Україні Харкову, бо з 1 серпня 1925 року постановою ВУЦВК і РНК УСРР було ліквідовано губернії і губернські установи в Україні. Уся територія республіки поділена на 41 округ. Невдовзі з 19 серпня 1925 року Шостенський район став підпорядковуватися Глухову, куди був перенесений з Новгород-Сіверського центр округи, віднині Глухівської округи в межах 11 районів колишньої Чернігівської губернії [84, 266].

У згаданих вище даних Чернігівського статистичного бюро 1924 року Шостку вперше названо містом, у якому знаходилися: лісний та механічний заводи, 4 школи, 1 дитячий будинок («детдом»), 1 технікум, 1 профтехшкола, 4 бібліотеки, 1 профсільгосп школа, 1 фабзавуч, 1 робітничий клуб, 1 театр та 1 клуб комсомолу («К.С.М.»), поштово-телеграфна контора, залізнична станція Шостка на Московсько-Київській залізниці («М.К.В. ж.д.»), за чверть версти від міста [78, 84]. У Шостці проводилися,  так само як і до революції дві ярмарки:«2 ярм. 4 дня 8 базр. дней». Майже всі зазначені статистиками навчальні заклади були розташовані на Совєтській вулиці.

За даними перепису на 17 грудня 1926 року в Шостці проживало 8299 осіб (чоловіків 4081, жінок 4218) [147, 8] Переважна більшість населення (77,9 %) становили українці – 6466 чол., росіяни – 1327 чол. (16 %), євреї – 448 (5,4%), інші –58 (0,7%). Загалом у Шостці проживало 2590 родин. Порівняно з 1917 роком населення Шостки зменшилося більше ніж на тисячу осіб з 9319 до 8299. Проте кількість дворів (володінь) навпаки зросла наполовину – з 1082 до 1689, у яких нараховувалося 1886 житлових приміщень, але півсотні з них стояли порожніми [227, 8]. Виходить, Шостка незважаючи на зменшення населення активно розбудовувалася, мабуть, поспішаючи за умов НЕПу забезпечити кожну родину окремою хатою.

«В Ленинские дни 1926 года состоялось открытие памятника Ленина» там, «где кончается тенистая аллея» [17; 209]. Тобто «трехметровая фигура Ильича» постала перед шосткинцями на високому постаменті на краю липової алеї над вулицею Карла Маркса якраз навпроти гомінкої Базарної площі.  Хоча спочатку, за спогадами учасників траурного мітингу, що відбувся наприкінці січня 1924 року, пам’ятник Леніну було закладено на місці пам’ятника царя біля церкви Різдва Христового [37]. Гроші на пам’ятник Леніну збирали з  мітингувальників, потім з робітників заводу з відповідним записом у розрахунковій книжці. Також збирали гроші з селян Шостенського повіту. У пам’ять вождя повсюдно влаштовували «Ленуголки».  Навіть шостенський тубсанаторій (лікар Сербін Є.П.) спромігся урочисто відкрити 25 грудня 1926 року свій «Ленуголок» з численними фотографіями Леніна, зокрема у домовині, з траурним вінком навколо фото та віршованими гаслами; «Скончался учитель Ильич, не падай духом не хнычь, иди по его тропе, становись в ряды Р.К.П.», «Владимир Ильич! Спи спокойно! Идеи твои выполним».

З появою пам’ятника, заокраєць липової алеї навпроти Базарної площі став зватися площею Леніна, а вулицею Леніна звалася тоді в Шостці дореволюційна Воскресенська вулиця, розташована повздовж західної сторони кладовища (нині на її місці дитяча лікарня, дитсадок та п’ятиповерховий будинок №9 по вулиці Миру).

За спогадами старожилів, праворуч високого постаменту з вождем, вдягненим  у пальто, стояв бетонний, як-то кажуть старожили, «мужик з фонарем» (тобто «с лампочкою Иллича»), а ліворуч – «мужик з серпом». Скульптор І. Кавалерідзе мав достатньо зібраних з людей коштів, щоби до цієї трійки скульптур бетонного комплексу з кіоском, радіорубкою додати ще й кінобудку. Тобто відтворити на краю парку, перед Базарною площею Шостки, увесь тодішній комплекс ЗМІ: друк, кіно й радіо, якими комуністи мали здійснювати культурну революцію заради нового комуністичного класово-ненавистницького сприйняття шостенцями навколишнього світу. З кінобудки мали показувати кіно на екран-стіну кіоску. Цього виявилося замало, тому перетягли з Робітничого парку дерев’яний Літній театр, будівлю якого вже бачимо на фотографії 1927 року бачимо ліворуч пам’ятника Леніну. Поряд з кінотеатром розмістили тимчасові ларьки для продажу пива, ситра, морозива. З іншої фотографії, зробленої з трибуни у пам’ятника Леніну в 10-у річницю Жовтневого перевороту, бачимо, що на Базарній площі відбувалися якісь урочисті заходи за участю всіх школярів міста та керівників-більшовиків Шостки. Базарну площу прикрашав великий портрет Леніна, встановлений на довгому магазині непмана Зайковського. Виходить, що намальований Ленін дивився на бетонного Леніна, таким чином комуністичний дух ленінізму взяв під тотальний контроль Базарну площу, як-то раніше за царя контролювала її з 1868 року православна каплиця своїми молебствіями. З побудовою пам’ятника Леніну всі комуністичні ритуали відбувалися біля нього, навіть старти лижних гонок організовані  комсомолом взимку 1929 року до п’ятої роковини дня смерті вождя.

На початку індустріалізації СРСР Шостенський завод №9 було підпорядковано з 1924 року Вохимтресту Наркомата тяжпрома (ВХТ НКТП). Чи не з цієї вагомої причини селище Шостка отримало того ж року статус міста?

У 1927 році призначено нового чергового управляючого ШЗ№9 товариша Макитона, який уже звався директором. Відтоді директори «дев’ятки» змінювалися кожен рік. 1928 року директором ШЗ№9 став товариш Стахович. Знаменно, за нього розпочали будувати ліворуч кінотеатру на площі Леніна, на місці розкорчованого кутку парку повздовж вулиці Карла Маркса, двоє перших заводських триповерхових червоноцегляних житлових будинків для «комскладу» заводу – совєтських інженерів та майстрів – «итееровцев девятки» (нині будинки №39 та №41 по вулиці Карла Маркса). На фасадах будинків, вгорі від дахом, закарбовано в цементі 1928 рік, доволі оригінально вписаний в герб СРСР ­– серп, молот та зірку. Цим двом першим «гербастим» заводським будинкам надали номери 1 та 2 відповідно. Надалі нумерація нових заводських будинків велася за дореволюційною традицією в порядку їх зведення, незалежно від загальної нумерації будинків конкретної вулиці, де вони з’явилися. У 1929 році 3 та 4 номери отримали два нові триповерхові будинки по вулиці Короленко біля синагоги, де й розгорнулося основне житлове будівництво першої п’ятирічки. У 1934 році там вже знаходилося «дев’ять житлобудинків-гігантів з електроосвітленням і водопроводом, чого не було раніше в Шостці» [115].

З кінця 1920-х років більшовицька влада розпочала проводити в життя шостенців нове гасло «Детям – Леніну»: все, що зробимо дітям, – зробимо майбутній комуністичній державі. У кожній організації міста створювали «ячейку» під назвою «Друг детей», яка  збирала в своїх робітників кошти на одяг та взуття дітям з украй бідних пролетарських родин.

У 1928 році по вулиці Совєтській, у колишньому будинку штабу ЧОН 1920 року (нині Леніна,37) запрацювали заводські дитячі ясла – перший дошкільний заклад Шостки з пестування малят. Матері віддавали малят до ясел по черзі, «кожна дитина, пересічно, жила в яслах 20 днів» [115]. За рік «пропускали» через  ясла до 250 дітей робітників «дев’ятки».

У 1928 році на Совєтській вулиці відкрили першу в місті за більшовицької влади «Гострудсберкассу» в приміщенні Держбанку (Леніна,32). Уся відповідальність за збереженість  та цілість вкладів покладалася виключно на державу. Ощадкаса працювала щодня під промовистими гаслами на стінах приміщення: «Береги трудовую копейку», «Ни одного трудящегося без сберкнижки», «Сберкнижка – свидетельство участия в строительстве социализма». Не залишилася осторонь «сберкассовой» агітації й шосткинська молодь. Фабзайчата вивісили й свій повчальний плакат – «Старшего слушай умную речь – деньги в сберкассе надо беречь». Вкладникам ощадкаси виплачували 8% річних по звичайних вкладах, а по вкладах на строк більше 8 місяців – 9% річних. Слід врахувати, що середня заробітна плата робітника на заводі не перевищувала тоді й 100 рублів, з яких треба було обов’язково перерахувати внески своїй пролетарській державі на індустріалізацію, потім МОПРу – «Межнародной организации помощи революціонерам Запада и Востока» та ще деяким фондам-займам, що виникали з якоїсь ще вагомішої більшовицької причини.

У 1928 році церкву Різдва Христового, край дороги до заводу, закрили і перетворили в солдатський клуб. Бібліотеку для солдат розмістили при штабі військової частини (Леніна,51/73). Заводська стінна російськомовна газета «Факел рабкора» яскраво висвітлювала на своїх великих аркушах паперу всю ганебність релігійних пережитків та пагубність «антисоветских» настроїв заводчан, наставляла їх на путь комуністичної істини. 18 лютого газета відсвяткувала свій 5-річний ювілей, а 27 травня вона вийшла під новою назвою «Путь рабочего»: зрозуміло, робочий мав іти широкою дорогою до комунізму без церкви на путі. Друкувалася вона так само в заводській типографії вже на двох аркушах формату А-2. Незмінним редактором заводської газети, з часу її заснування в 1923 році, залишався  до 1935 року Антонов [57]. Ця оновлена назвою путьова «стенная газета рабочих и служащих  Шостенского завода №9»  виходила вже двічі на місяць. Вона, як будь-яка стінна газета, була сповнена сатиричних малюнків, віршів, тобто призначалася для публічного читання та тривалого висіння на видних місцях цехів. Наклад – 250 примірників російською мовою.

Наприкінці 1928 року в Шостці перебував Всеукраїнський староста Г.І. Петровський [24, 176]. У першу чергу він відвідав ШЗ№9, про що повідомила своїх читачів газета «Путь рабочего» за 31 грудня  1928 року. Петровський приїздив до Шостки напередодні виборів до Совєтів усіх рівнів, що відбулися в лютому місяці 1929 року. За спогадами старожилів, зима була сувора, температура повітря упродовж двох місяців коливалася в межах 20-30 градусів мороза. На передвиборних зібраннях теж було холодно, та й вибирати було ні з кого. По кожному одномандатному округу був лише один, вже зарані визначений ДПУ (ГПУ – Государственное политическое управление), кандидат у депутати, і ніхто зітхнути не смів проти нього. Загалом вибори проходили під гаслами – «Избирай до Советов! Советы – основа пролетарской диктатуры»  та «Хай живе ДПУ – вартовий диктатури пролетаріату». Зрозуміло, кандидат затверджений ДПУ набирав 100% голосів виборців.

1929 року газета «Путь рабочего» перетворилася з газети «рабочих и служащих» в  «орган бюро Партколлектива и Завкома Шостенского завода №9». Друкований орган партії і завкому мав чотири сторінки формату А-3 і розповсюджувався по цехах як звичайна, а не стінна, газета. Більшість газетних публікацій було присвячено боротьбі пролетарів з «наследиями старого времени», які відбиваються на продуктивності праці: пиятикою, хуліганством, антисемітизмом, а випадки останнього почали проявлялися у ті роки на заводі доволі відкрито [3]. Заводська спілка (союз) хіміків (ЗСХ) рішуче, «на основе постановлений высших партийных организаций», підійшла до справи викорінення антисемітизму «занимающему большое место в нашей действительности». Спілка встановлювала «факты», тобто виявляла антисемітів, виключала їх зі своїх членів і передавала справу до прокуратури. Старожили пам’ятають показові суди 1930-х років над тими, хто вживав у своїх висловлюваннях слово «жид» замість «єврей». Вони були засуджені на три роки виправних робіт. З того часу шостенці стали тихіше вимовляти публічно це надзвичайно образливе слово «жид», щоб, бува, випадково не почули його «агенти Кагановича». Проте продовжували вживати «не наказуемые», хоча не менш образливі слова «хохол» та «кацап». Газету «Путь рабочего» друкували так само у заводській типографії без вказівки накладу, а замість редактора вказувалася редколегія, немає й прізвища цензора – відповідального за випуск, без підпису якого газета ніколи не друкувалася. Виносити газету з території заводу було суворо заборонено. Посеред 1929 року газета почала виходити українською мовою як «Шлях робітника». Нарешті українізація на шостому році своєї ходи Шосткою дістала заводську пресу. Дістала зовсім не зненацька, судячи не тільки по заголовку, а й по газетних статях ясно написаних українською мовою. Багатотиражка «Шлях робітника» друкувалася таким же форматом  (А-3) як і зараз друкується заводська газета «Заводське життя». Проте в сьогоднішньої газети тільки назва друкується українською мовою, а статі російською. Друкований орган державного (казенного) заводу не визнає з 2009 року державної мови, тоді як до цього з 1929 року визнавав і розумів українську мову навіть в роки її бездержавності до 1991. Зневажливе ставлення до українського друкованого слова виявляють майже усі газети Шостки, у тім числі й комунальне «Полісся», наче в зговорі знищити його, бо заважає робити їм свій маленький бізнес на газеті для шостенців, які тільки-но й  можуть читати власні об’яви по літерам російською мовою. Заради читання своїх об’яв й купляються газети, заодно переглядаються такі ж коротенькі замітки з життя міста. Заводська газета не містить багато об’яв, видається за державні кошти, як засіб деукраїнізації своїх казенних  робітників, яких-то й залишилося біля тисячі чоловік. До речі, у 1929 році навіть гасла на заводських комсомольських прапорах були написані українською мовою, як-то бачимо з фотографії 1929 року: «Хай живе Л.К.С.М.! 10-річчя 1919-1929». Такої честі сфотографуватися під прапором та ще з комсомолками Хотєєвою, Акімовою, Батюшкіною, заслугували своєю грою футболісти 1929 року: Кутневський, Саратовський, Головач, Москаленко, Гайдуков, Франчик, Кирилець, Пенкін, Кучко (прізвища ще двох футболістів та однієї комсомолки, на жаль, призабулися).

1929 року відновилася, чи не з нагоди 50-річчя генсека Сталіна, дореволюційна заводська лазня на річці Шостці за цегляним заводом. Старожили й досі пам’ятають її цілодобово гарячу «парилку» на заводському пару і вільну незагороджену дорогу до неї  від кінця вулиці 9-го Січня.

Наприкінці 1929 року індустріальну профтехшколу (ІПТШ) було перейменовано в технікум, а індустріальний політехнікум – в інститут [37]. Для технікуму та інституту розпочали будувати нові навчальні корпуси на піщаному пустирищі за двоповерховою будівлею дореволюційного вищого «городского» училища (нині гімназія вул. Інститутська,4). У 1930-1931 роках в інституті навчалося майже 800 студентів на двох факультетах: хіміко-технологічному та механічному [99, 53]. Комплектування студентів відбувалося за класовим принципом, в першу чергу студентами ставали діти робітників та селян-незаможників, тому чимало студентів приховували соціальний стан своїх батьків. Вузівська комсомольська організація виявляла таких «байстрюків» та вносила їх до загальних списків осіб на виключення зі студентських лав за всілякі ідеологічні «гріхи». В один з таких списків потрапили «грішні» брати євреї Богданови Ісаак та Лев [53, 121]. Їх врятував від виключення ректор Машкін О.М., і невдовзі, ще до війни, Лев Михайлович Богданов став головним інженером фабрики кіноплівки.

Випускники-механіки політехнікуму 1926-1930 року навчання, як бачимо з фотографії, звалися вже інженерами-механіками «Шостенского химического института». Їхній випуск йшов під гаслами: «За индустриализацию. За пятилетку в 4-е года». Інститут мав українську назву «Шісткенського хімічного», як-то написано  в документі 1930 року  – доповіді директора інституту Шекери [53, 115]. Проте на печатці інституту, поставленій в 1934 році на дипломі випускника цього закладу Ющенка Григорія Даниловича, написано «Шістенський хемічний інститут», а на фотографії «Краснозаменного»  випуску інженерів- механіків 1934 року написано «Шостенский Химико-технологический институт». На фотографії є чотириповерхова будівля інституту. Також є вона в правому кутку фотографії дипломованих випускників інженерів-хіміків «Шостенского Химко-технологического института» 1933 року під гаслом «Техника в период реконструкции решает все». Мабуть, правильна назва інститута «Шосткинський» встановилася напередодні війни, бо як бачимо з відбитку печатки, поставленій в трудовій книжці вже викладача цього інституту Ющенка Г.Д., 25 липня, наступного дня після ліквідації інституту 24 липня 1941 року, написано «Шосткинский Химико-Технологический Институт». На жаль, у збережених документах Ющенка немає вказівки вулиці, на якій знаходився інститут, хоча кожен старожил і так знав її як Інститутську.

У 1932 році інститут та технікум отримали нові «чотириповерхові корпуси, гуртожиток та професорський будинок» (нині буд. № 49 по вулиці Миру). Звільнені технікумом приміщення дореволюційної жіночої гімназії зайняла російськомовна школа №2, а звільнену ШХТІ двоповерхову будівлю дореволюційного міського училища зайняла україномовна школа №3 (нині гімназія вул. Інститутська,4) [5, 15]. З появою будівлі інституту на вулиці Марата (дореволюційній Ярмарковій) її перейменували у вулицю Інститутську, а стару Кладовищенську вулицю назвали вулицею Марата. За переказом, по весні 1934 року з ШХТІ почали втікати іногородні студенти, налякані безпідставними арештами своїх сокурсників. Так студент ШХТІ Василь Хоменко, родом з Вінниччини, за архівними даними, був заарештований 23 березня 1934 року, а через два тижні 7 квітня був засуджений та засланий на 3 роки у Північний край за участь в контрреволюційній організації [РІ, 86]. Невдовзі решта не репресованих студенів ШХТІ були спрямовані ДПУ (ГПУ) навчатися за своїми спеціальностями до інших міст та інститутів, механіки – до Брянську, хіміки – до Казані та Ленінграду. ШХТІ відновив навчання студентів у 1939 році, і звався він же по сучасному – «Шосткинским Химико-Технологическим институтом».

У березні 1930 року школа ФЗУ набрала нових «фабзайчат» зі 130 комсомольців для підготовки кадрів нової фабрики кіноплівки [99, 47]. Фезеушники вчились і водночас працювали на «малій плівці», тобто упродовж дня перебували і в школі, і на фабриці.

На весні 1930 року вчителі Шостки дізналися з газет про суд над СВУ – «Спілкою визволення України», яка нібито «готувала повалення Совєтської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури». Виходить, ще тоді вперше кровожерне комунобільшовицьке Державне політичне управління (ДПУ-ГПУ) спробувало накинути на свідомих українців, патріотів ярлик «фашистів». Сфальшована гепеушниками «Спілка» налічувала 45 чоловік української інтелігенції – таких собі потенційних, на гидотну думку гепеушників, українських «фашистів», серед яких був і уродженець Шостки Іваниця Григорій Микитович, 1892 року народження, професор Київського інституту народної освіти (КІНО), науковий співробітник, секретар Комісії історико-філологічного відділу ВУАН (Всеукраїнської академії наук), співредактор журналу «Радянська освіта», автор наукових праць та підручників з української мови та літератури. Його засудили на шість років ув’язнення, потім у 1938 році ще дали 10 років позбавлення волі. Помер Григорій Микитович у Північно-Східному таборі Магаданської області [9, 98]. Сподіваємось, що прийде час, коли свого земляка Григорія Микитовича Іваницю депутати майбутньої проукраїнської міської ради проголосять почесним шосткинцем та назвуть вулицю на його честь.
З травня 1930 року почалась зачистка української інтелігенції від «севеушників» («фашистів»). Місцеві органи ДПУ вигадували все нові й нові міфічні осередки СВУ переважно з вчителів української мови, які були невдоволені совєтською дійсністю, тобто мали свої патріотичні переконання. ДПУ шукало зв’язок Іваниці з інтелегенцією Шостки, щоби завести справи, скласти списки «контрреволюційних угрупувань» та спрямовувати їх до вироку «трійки» – секретаря Чернігівського губкому КП(б)У, начальника ДПУ та спецпрокурора. До шосткинського «контрреволюційного угрупування» потрапило чимало свідомих українців, зокрема двоє братів Спурре Григорій Іванович (1888 р.н.), студент ШХІ, та Дмитро Іванович (1884 р.н.), асистент ШХІ. Також потрапив до «контри» й Сербін Сергій Платонович (1881 р.н.), українець, завідувач туберкульозним пунктом. Їх заарештували восени 1930 року і звинуватили в агітації проти совєтської влади, протримали кілька місяців у тюрмі та відпустили. Спурре Дмитро Іванович невдовзі перебрався в місто Рубіжне Луганської області, де його знову заарештували у 1937 році та за вироком Трійки при управлінні НКВС по Донецькій області розстріляли з нагоди свята 1 травня 1938 року. [Реабілітовані історією (надалі РІ). Сумська область, Кн..4. стор.74].

З 2 вересня 1930 року Шостка (міськрада) була безпосередньо підпорядкована Києву, бо по всій Україні скасовувалися округи [84, 268]. Також 1930 року було скасовано НЕП по всій «стране есесесерії». У Шостці непманські магазини на базарній площі усуспільнили. Заодно з непманськими магазинами усуспільнили магазин робкоопу (дореволюційний офіцерський), замість нього з’явився «Гастроном», добре знаний довоєнними шостенцями як «Савин магазин», за прізвищем його директора Савина. Замість непманських магазинів шостенська «влада повідчиняла  «бакалейниє» та «скобяно-жестяниє» і їм подібні магазини» [82, 68]. Невдовзі в нових совєтських магазинах щезли товари, і з’явилися черги за хлібом, на який ввели персональні заборчі книжки. Робітник отримував по ній півтори фунта хліба на добу, студент – півфунта, а нетрудовий елемент – нічого. Для партійців було впроваджено спецпайки та матеріальну допомогу. У народі казали: «хто не комуніст, той і не їсть» або ж «не журися Хайка, ми ж бо комуністи, буде нам що їсти».

10 вересня  1930 року, як свідчить напис на фотографії, відбувся «Первый выпуск рабочих курсов по подготовке в ВУЗ», зрозуміло, до ШХТІ. Разом з викладачами курсів нараховуємо на фотографії 37 осіб. Фотографувалися вони у дворі робітфаку по вулиці Совєтській (нині поліклініка №5-оглядова, вул. Леніна,30). На зворотній стороні фотографії немає ніяких написів прізвищ, навіть, викладачів. Ось на іншій фотографії того ж 1930 року 20 січня хоч є вказівка, що четвертий зліва в першому ряду сидить «Гончаров Ал.Мих. зав. театром рабклуба химиков». Оце і все, що знаємо про театр «дев’ятки». Театральна трупа була, судячи з фотографії, суто чоловіча (13), жіночих  ролей у робітничих виставах не було. Правда, є одна жінка на фотографії, мабуть, дружина Гончарова, раз сидять вони поряд. Фотографувалися артисти в «зимовому театрі» з декораціями футбольних воріт заводського стадіону за завкомом (нині буд.№53 по вулиці Леніна).

13 жовтня 1930 року заводська друкарня випустила перший номер нової україномовної газети «Зоря» (нині «Полісся»). Її засновником і редактором протягом шістьох днів був Давид Осипович Ортенберг [88]. Газета, як бачимо з заголовку була не міським, а районним виданням  – «органом Шосткинського РПК, РВК та райпрофради» за адресою: «м. Шостка, ред. газ. «Зоря», інших адресних даних на  ній немає, а раз немає, то знаходилася редакція  попервах на вулиці Совєтській.

За статистичними даними 1931 року, у Шостці проживало 12 999 чоловік [61, 37]. За рік населення збільшилося ще на чотири сотні людей і становило в 1932 році 13,4 тис. чоловік [21, 7]. Отже, за вісім минулих років як Шостка стала містом (1924 р.), її населення (8828 чол.) збільшилося наполовину (+4,6 тис). Зростання населення Шостки відбувалося за рахунок переселенців з навколишніх сіл, переважно біженців від колгоспного раю. Зрозуміло, вони розмовляли в Шостці українською мовою і за це їх стара місцева «кропива» та й молодша «кропивка» прозивали «кугутами», бо усі ці «кропив’янці» вважали себе зверхниками, панівними в місті з тої причини, що нібито їх полукровок започаткували в кропив’яних болотах навколо порохового заводу ще перші московські солдати, які завжди розмовляли з шоскинськими дівками «русским языком». Отже, «кугути» змушені були з безвиході теж «косить под кропиву» та ставати «городскими», тобто забувати мову рідної землі та спілкуватися з «кропив’янками»  безумовно братською, але чужою, привнесеною сюди здалека «кацапською» мовою.

У Шостенському районі, станом на 1 січня 1932 року, проживало 127,3 тисячі чоловік [21, 7]. Слід врахувати, що територія Шостенського району (44 сільради) збільшилася з 1 тис. кв. км (1924 р.) до 2,0 тис кв. км (1932 р.) внаслідок приєднання до нього Клишківського району (1925 р.), частини Хильчанського (1930 р.) та Ямпільського районів (1931 р.). До речі, в офіційних статистичних виданнях Харкова 1931 та 1933 років, звідки взята ця інформація про населення, наш район усе ще зветься «Шостенським»: мабуть, уже після передачі 24 червня 1934 року функцій столиці Української Соціялістичної Радянської Республіки від Харкова Києву він почне зватися по-українськи – Шосткинським. Хоча, як бачимо з майнового свідоцтва 1935 року на хату Троценка, видано воно було «Нарсудом Шостенського району», а зареєстровано в книзі «Нота ділок по Шостенському Горсовету». Тож бо наш район ще в 1935 році звався Шостенським, а Совєт не був Радою, як і вулиця Совєтськая, мабуть, ніколи не була Радянською.

За перші десять років совєтської влади вулиця Садова-Совєтська додала собі ще три сотні метрів до залізниці з триповерховим будинком студентського гуртожитку ліворуч та конторою «Заготзерна» з новим елеватором  праворуч.

З 9-го лютого 1932 року мешканці Шостки та район стали киянами, ввійшли до складу новоутвореної Київської області, а з 15 жовтня того ж року знову стали чернігівцями, були перепідпорядковані новоутвореній Чернігівській області [84, 280].

У 1932 році на Совєтській вулиці заборонили будь-яку торгівлю селян з возів на базарній площі [4]. Площу названо іменем Карла Маркса. Вона призначалася «виключно на мітинги та святкові збори шостенців 7 листопада та 1 травня» [82, 67]. Згодом на другій піщаній площі біля роздоріжжя дореволюційних генеральських вулиць Киснемської (Шевченка) та Симбірської (Інтернаціональної, Кожедуба, К.Маркса) відкрили Колгоспний ринок, що працював по неділях.

У 1932 році розкорчували східну частину парку на перехресті з вулицею Карла Маркса та збудували двоповерховий житловий шлакоблочний 8-ми квартирний будинок на два під’їзди, прозваний шосткинцями будинком льотчиків, хоча насправді в ньому проживали совєтські чиновники (нині Леніна,26). Таким чином відновилося через 72 роки, після зведення другої казарми у 1860 році (нині заводоуправління, вул. Леніна,36), капітальне будівництво на Садовій вулиці. Першим новітнім капітальним будинком став вище згаданий місьвиконкомівський будинок №26 у найпрестижнішому місці біля монументу Леніну. Усі квартири будинку трикімнатні, у одній з них, на другому поверсі, за спогадами старожилів, проживав до війни начальник шостенської міліції. Також у 1932 році збудували ще один  житловий двоповерховий шлакоблочний 8-ми квартирний будинок на Совєтській вулиці (Леніна,46). Цей заводський будинок, з одним під’їздом, звели на місці дореволюційного лікарського сараю та священицького двору, ліворуч церкви. Він знаний заводчанами як «будинок спеціалістів».

Голодна осінь 1932 року найбільше запам’яталася старожилам чергою біля хлібної лавки, на кутку Советської вулиці з Глухівською. Там «біля неї лежали пухлі з голоду люди, тому, що хліба в лавці не було» [66]. А якщо хліб з’являвся, то була страшенна давка, хто мав сили, ходив за хлібом по головах. Щодня біля лавки товклося чимало селян з району та приїжджих з інших місць України, найбільше з Миколаївщини. Вони і конали з голоду та холоду в опалому листі дерев у канавах по Совєтській та Глухівській вулицях, де й знаходили їхні трупи – «слонів» (розпухлих з голоду) або «скелетів» (висушених голодом).

Напередодні голодної  зими запрацювала двоповерхова фабрика-кухня, зведена на місці двох старих будинків Садової вулиці (нині ресторан «Юбилейный»). На її вхідних дверях встановили наглядачів, які пропускали всередину обідати тільки прописаних до кухні шосткинських «партійних та урядових бюрократів» [80, 66]. Там для них був влаштований так званий «ІТРзал» з фікусами на столах та портретом Леніна на стіні, як-то бачимо з фотографії в заводській газеті «Шлях робітника» за 14 листопада 1934 року. За переказом, на фабриці-кухні також харчувалися німецькі спеціалісти, які встановлювали обладнання та турбіни з Німеччини на новій заводській ТЕЦ.

З нового 1933 року було відкрито паспортний стіл при «Шісткенській міліції НКВС», у відповідності до запровадженої в СРСР з 31 грудня 1932 року паспортної системи «з метою очищення певних місцевостей від соціально-небезпечних елементів». Утримувачам паспортів заборонялося змінювати свої прізвища та імена, за них це робили малограмотні паспортисти, перекручуючи українські прізвища в російські фамілії. Також з 1933 року власники радіоприймачів мали обов’язково зареєструвати їх у міліції.

По весні 1933 року комунобільшовики добивали голодом українське село та водночас відкривали в райцентрах все нові харчові золотовалютні крамниці для торгівлі з іноземцями – «ТОРГСИНи». Навіть у Шостці, за наказом начальника Чернігівської контори «ТОРГСИНу» А.Нудельмана, було відкрито 12 квітня  1933 року невелику золотовалютну філію [18, 309].  Директором шосткинського «ТОРГСИНу» Нудельман призначив Функова Бориса Давидовича. Він мав виконувати соціалістичний план по Шостці з прийому від іноземців 3 кг золотого брухту щомісяця. Іноземців в Шостці не знайшлося, то замість них стали усі шосткинці і міста і району, хто мав золото, та не мав харчів. Вони хутко понесли до «ТОРГСИНу» свої скарби, здебільше червінці – золоті монети «царського карбування». Приймали їх по ціні золотого брухту: 1 грам – 1 «совзнак» («рубль», карбованець). План виявився завищеним, а шосткинці – бідними, бо приносили щомісяця до «ТОРГСИНу» лише півплану – півтора кілограма золота. Приносили й інші дешевші драгметали. За спогадами мешканки Шостки Олександри Прокопівни Петренко (1923 р. н.), її мати виміняла по весні в «ТОРГСИНі» за срібні виделки декілька кілограмів гречки, пшона, борошна та склянку «постного масла». Як свідчать акти регулярних перевірок роботи шосткинського «ТОРГСИНу», досліджені в архівах науковцем з Чернігова Горохом Миколою Володимировичем, шосткинці за здані драгметали мали придбати неякісні харчі: пшеничне борошно збите в грудки, затхлу гречану крупу, оселедці «Івасі» з гіркотою, також прогірклий сир «Ементаль», вологий та брудний цукор, а на додаток – зліплені в єдину смердючу масу цукерки-драже. Ще була в крамниці гірчиця в поїдених гризунами пачках, сіль в розірваних пачках, промоклі цигарки «Тройка» та «Москва», жіночі панчохи та хутра [18, 311]. Очікуваної комунобільшовиками золотої лихоманки у Шостці не сталося. Свій план «ТОРГСИН» у Шостці «валив» щомісяця й далі, поки його не закрили 1 травня 1935 року. За день до закриття «ТОРГСИНу» гепеушники заарештували 30 квітня чотирьох «студентів-контрреволюціонерів» шосткинського педагогічного робітфаку: Тихона Випова, В’ячеслава Коваленка, Івана Лисаченка та Григорія Якимовича, за те, що написали крейдою на дошці в класі свою розшифровку «ТОРГСИНу» –  «Товарищи, опомнитесь! Россия гибнет. Сталин истребляет народ». Студенти були засуджені Чернігівським обласним судом 29.09.1935 як контра за статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР до дворічного (Коваленко, Якимович) та однорічного  терміну покарання (Випов, Лисаченко) [152; РІ, 11,35,46,97].

Чернігівський дослідник діяльності «Торгсинів» в містах губернії М.Горох віднайшов в архівах прізвища всіх працівників прилавку, рахівників, касирів шосткинського «Торгсину». У його штаті  значилося 6 працівників. Загалом за два роки роботи «Тогсину» відпрацювало 15 осіб: Бабич Іван Тимофійович, 1898 р.н.; Васильківський Микола Савич, 1900 р.н.; Дубровський Лев Анатолієвич, 1903 р.н.; Майліс М., 1895 р.н.; Мельниченко Лука Тимофійович, 1874 р.н.; Пінус Вольф Борисович, 1898 р.н.; Піскун П.П., 1902 р.н.; Полозов Володимир Олексійович, 1913 р.н.; Сагайдак Сергій Васильович, 1882 р.н.; Сулима Михайло Васильович, 1882 р.н.; Туткевич Микола Сергійович; Фіщенко; Шевченко Стефан Іванович, 1883 р.н. Можливо, хтось з їхніх нащадків відгукнеться, поділиться фотографіями та переказами про ті страшні довоєнні роки.

Шосткинський «Торгсин» знаходився, за документами, по вулиці Толстого,10 (дореволюційній Базарній). Нині на місці цієї вулиці залишився лише проїзд від універмагу повз дитсадок до кафе з чудернацькою назвою на місці колишнього єдиного на всю Шостку капітального туалету. Старожили кажуть, що «Торгсин» був у цегляному будинку впритул до двоповерхового будинку Горбаня, так званого «черного дома на доме белом» (побіленому крейдою). Після війни на другому чорному поверсі будинку проживала родина Суркових, а на першому білому поверсі були якісь склади сусіднього магазина, колишнього «Торгсина», що наприкінці 1950-х років став «Коопторгом».  Також тоді відкрили навпроти горбанівського будинку автостанцію (нині на місці автостанції каштановий парк за міськвиконкомом, вул. Леніна.14). Люди розповідають, що Горбань працював до революції прикажчиком у купця першої гільдії Арсентія Медведєва, який розбагатів на поставках тари до Шостенського порохового заводу. У 1911 році Горбань одружився на єдиній дочці Медведєва – Олександрі і теж став купцем першої гільдії. Мабуть, під час НЕПу, в 1920-х роках, Горбань збудував цегляний магазин тканин. За переказом, щосткинці ходили до його магазину не так щоби купити ситцю, а подивитися, як Горбань вправно та увічливо обслуговує покупців.  У жовтні 1930 року повсюдно розпочалася ліквідація непманів. Горбань був попереджений знайомим гепеушником  про арешт найближчим часом. Тож він негайно зібрав речі та втік разом з родиною до Майкопу на Кубані, де знаходилися основні залізо скоб’яні магазини тестя Медведєва. Справді, в Шостці були арештовані непмани, зокрема Зайковський, Печінка, Альтшулер, останнього «Альтшухера», кажуть, розстріляли. Горбань повернувся до Шостки в повоєнні роки, проживав у рідної сестри Наталії Василівни в маленькому будинку по вул. Толстого,8, сусідньому зі своїм «будинком Горбаня». Помер Гаврило Васильович Горбань в 1966 році. Невдовзі, на початку 1970-х років, зруйнували горбанівський «дом на доме» під час будівництва  дев’ятиповерхівки Леніна,16. Єдиний нащадок Горбаня – онук Олександр Володимирович працював у Міськгазі, щойно вийшов на пенсію.

До речі, на вулиці Толстого (Базарній) проживали до революції неабиякі базарні товстосуми, як-то свідчить найбільший в історії Шостки скарб, що звалився зі стелі буквально на голову Сергію Леонідовичу Баришу під час розбирання ним у 1976 році контори «Міськсвітло», що була в будинку № 53 неподалік перехрестя з Інститутською вулицею. Баришу пощастило, залишився живим, бо скарб виявився не з тяжких драгметалів, а з легких паперових грошей, загорнутих у газету та всунутих в товстезну панчоху. Газета 1917 року одразу розсипалася, гроші вивалили на підлогу різнобарвними папірцями з  царськими орлами, керенськими купонами та німецькими марками, яких було більше півсотні мільйонів. Цікаво, хто проживав у цьому будинку в 1917-1918 роках? Явно не Горбань. Будинок №53 після націоналізації належав з 1920-х років  Міськкомунгоспу. До війни там мешкав Плотинський, голова профкому «дев’ятки», по війні проживав Харламов, архітектор Шостки.

Після голодомору крамниці на базарній площі остаточно перебудували на соціалістичний лад. Відповідно до гасла боротьби зі «споживацькими настроями» із «двох-трьох крамниць зробили одну та збільшили вивіску над нею» [80, 66]. До речі,  усі вивіски магазинів, за спогадами старожилів, були українською мовою. Навіть перукарня, за часів Сталіна, аж ніяк не була «парикмахерской». Після голодомору й міліція разом з карцером перебралася з базарної площі поближче до колючого дроту огорожі заводу в двоповерховий будинок колишнього (до 1860 року) офіцерського зібрання, осторонь вулиці Госпітальної (нині вул. Короленка). У звільнених від міліції будинках на базарній площі запрацювали магазини – промтоварний в одноповерховому, універмаг у двоповерховому.

У 1933 році збудували біля заводу, за казначейством (1782 р.) та гауптвахтою (1842 р.), житловий двоповерховий дерев’яний будинок (Леніна,57) на колишній території Робітничого парку. Будинок призначався для вільнонайманих охоронців заводу. Потім неподалік, у глиб саду, збудували для них ще один одноповерховий дерев’яний будинок (Леніна, 59). Ліворуч цих будинків, на заводському стадіоні «Динамо» спорудили, з південної сторони, трибуни для вболівальників. За спогадами старожилів, кожного разу на стадіоні ще до початку матчу грав духовий оркестр, а після кожного забитого гола оркестр видавав туш. Трибуни завжди були заповнені вщерть, бо шостенці перемагали геть усіх без винятку гостей. Найбільше запам’ятався старожилам виграш у моряків Севастополя, які зажадали реваншу, обіцявши гризти землю в разі програшу. Обіцяну виконали, землю їли одразу після перемоги шостенців. На фотографії команд цієї гри шостенські футболісти у першому (нижньому) ряду зліва направо: Горбель, Гайдуков, Ворфлік, Кутневський, Франчик, Вареник, Мащеглов, Головин, Косьмін, … Єгоров.

З газетних спогадів старожилів дізнаємося, що в 1933 році в Шостці перебував краєзнавець з Ленінграда, який до цього працював у заводоуправлінні «дев’ятки», де віднайшов у архівах чимало документів з історії заводу. Він так захопився їх дослідженням, що вирішив вести подальший пошук історичної правди  про Шостенський пороховий завод в архівах Ленінграда, куди й переїхав жити [37]. Про все, що  краєзнавець дізнався в Ленінграді, він розповів шостенцем в своїх лекціях в Літньому театрі біля пам’ятника Леніну. Він  стверджував, що Шостка заснована за поляків у 1633 році, отже, вона має право святкувати у 1933 році своє 300-річчя. Справді, село Локотки, як і село Крупець на річці Шостці, виникли за поляків (1618-1648 р.р.) і, як пише дослідник архівів польський історик Яблоновський, належали вони новгород-сіверському старості Олександру Пісочинському [104, 376]. Назва Крупець, за переказом, означає, за місцевими легендами, порох – «крупку», яку  виробляли на пороховому заводі, що діяв, мабуть, біля млину, розташованого на річці Крупець (за версту до її впадіння в Шостку). Краєзнавець з Ленінграду приїхав запізно і не зумів таки переконати шостенських більшовиків у ювілейній даті Шостки, щоб ті наважилися визнати засновниками Шостки козаків за польських часів. Тому більшовики вирішили зачекати і не святкувати 300-річчя від 1633 року, а підготуватися до 200-річчя міста від гетьманських часів – 1739 року. Усе ж крупецький млин заслуговує ретельного вивчення, а то й увічнення цього пустельного місця на території заводу, яка підлягає передачі місту під зону відпочинку та екскурсій.

1934 року школа ФЗУ отримала нове чотириповерхове приміщення на Совєтській вулиці [115]. Збудоване воно було навпроти заводського гаража,  на місці дореволюційної офіцерської садиби (нині територія «Спецбуду», вул.Леніна,47). А неподалік, на місці сусідньої офіцерської садибі, постав триповерховий будинок з квартирами для вчителів ФЗУ та офіцерів військової частини (Леніна,49). Училище готувало для цехів «дев’ятки» апаратників, слюсарів, лаборантів. За спогадами колишнього довоєнного фезеушника Василя Шаповалова, в училищі, крім навчальних класів, були ще й їдальня, спортзал, гуртожиток [176]. Гуртожитком для учнів ФЗУ слугували два, пофарбовані в червоний колір, дерев’яно-шлакові бараки: 12-кімнатний (Леніна, 49/1) та 24-кімнатний (Леніна,49/2). Поряд з ФЗУ було й нова будівля «мастеров курсов соцтруда» [24, 30]. У новому чотириповерховому приміщенні ФЗУ розмістили початкові класи російськомовної змішаної (хлопчики й дівчатка) школи №2, старші класи якої були в кутовому будинку колишньої жіночої гімназії на перехресті вулиць Совєтської  та Карла Маркса. 1938 року школу ФЗУ перейменували в ремісниче училище №1 з тим же самим дворічним терміном навчання [32]. РУ-1 підпорядковувалося обласному управлінню трудових резервів Ради Народних Комісарів Головного управління трудових резервів. Усім учням надавалася  безкоштовно форма чорного кольору з блискучими ґудзиками, ладно зшита із надзвичайно міцної тонкої тканини. Також у 1938 році відкрили школу ФЗН-1 для підготовки висококваліфікованих робітників. Знаходилася вона у дореволюційній двоповерховій будівлі, у дворі заводоуправління ліворуч (нині територія гаража, Леніна,38).    Учні мали чорну суконну форму. Навчалися вони як у своїх учнівських майстернях – токарній, столярній, електро – так і в цехах заводу [32].

У 1934 році в Шостці нараховувалося  чотири школи, так само, як було за даними статистики 1924 року [78, 84]. Проте кількість учнів у Шостці збільшилося в 2,5 рази  порівняно з 1922 роком (1219 дітей  [99, 53]) і становило в 1934 році 2820 дітей [115]. Перша школа незмінно перебувала в старій народній школі (нині на її місці ЦЕВ), друга школа знаходилася в будівлях дореволюційної жіночої гімназії, третя школа – в будівлі дореволюційного «городского» училища, а четверта школа знаходилася на Капсулі. Три школи №№1,2 та № 4 були неповними, тобто – семирічками, а одна школа №3 була  десятирічкою. На фотографії школи №3, зробленій 1933 року, в канун ХVІ річниці Жовтня, судячи по гаслу «Хай живе ХVІ Жовтень», можна прочитати з вивіски над входом повне найменування школи: «Українська політехнічна 10-річна школа».  Також з фотографії бачимо на даху школи скульптуру Леніна з протягнутою на схід до сонця рукою, майже так, як на плакаті, почепленому на стіні праворуч входу, де намальовано людину з протягнутою рукою зі словами про допомогу. Ліворуч входу ніяких плакатів немає, хоча кажуть, що там був напис «Володя на х.. ти заліз на школу?» Будівля школи виглядає на фотографії якимось старим заводським цехом, проте не таким облупленим як зараз. 

Усі чотири шосткинські школи були вщерть заповнені учнями у дві зміни. Нагальна потреба Шостки у новій школі на 1500 учнів була врахована при складані виборцями міста наказу своїм щойно обраним в листопаді 1934 року депутатам міськради [116]. Також слід врахувати, що окрім школярів, ще 1,5 тисячі чоловік молоді та дорослих навчалися в різних міських освітніх закладах: «в денних та вечірніх: педагогічний робфак і технікум, університет, середня школа дорослих, РПШ (профшкола), ВСГШ (сільгоспшкола), курси підвищення кваліфікації», як зазначено в статті «Наше місто», опублікованій заводській газеті «Шлях робітника» від 15 грудня 1934 року [115]. Усі заводські ФЗУ міста в 1934 році «випустили 200 кваліфікованих робітників» [115].

У 1935 році старе приміщення робітфаку переобладнали під палати заводської лікарні (нині оглядова поліклініка по вул. Леніна,30). Також віддали лікарні й сусідні з робфаком кімнати пошти, яка тоді ж перебралася в новий дерев’яний будинок на протилежній лівій стороні вулиці (нині приватизований будинок по вул. Леніна,23-а). У сквері заводської лікарні спорудили фонтан.

У 1937 році була збудована, за наказом виборців міста, триповерхова десятирічна школа №1 – перша зразкова українська чоловіча школа (нині школа №2-ліцей).

1930-ті роки закарбувалися в пам’яті старожилів Шостки не тільки переказами про голод, а й про численні репресії. Спочатку арештовували по доносам за антирадянську агітацію. Так був засуджений за контрреволюційну агітацію проти радянської влади Чернігівським обласним судом 22.11.1936 до позбавлення волі на 7 років мешканець вулиці Пушкіна Раков Леонід Михайлович, бухгалтер фабрики № 6 (кіноплівки) [РІ, 70]. Уся контрреволюційна агітація Леоніда Михайловича була в тому, що запримітив пом’ятість червоних прапорів на жовтневій демонстрації та сказав про це уголос, а хтось почув та доніс куди слід.  Старожили кажуть, що «енкеведистські» стукачі були не тільки на виробництві, а на й кожній вулиці Шостки. Мабуть, вони теж мали свій план по кількості доносів. Не виключено були серед них й добровольці. Директора «дев’ятки» Нефьодова Михайла Георгієвича заарештували 8 липня 1937 року, а розстріляли 21 листопада в Києві за участь у контрреволюційній правотроцькістській диверсійно-шкідницькій організації [РІ, 57]. За два тижні потому був розстріляний  4 грудня у м. Мєдвєжьєгорську (Республіка Карелія, Росія), ще один начальник заводу в 1917-1918-х роках Микола Степанович Юркевич [140]. Потім до 20-річчя березневих подій 1918 року розпочався розстріл колишніх есерівців, які тримали зброю в руках під час антибільшовицького повстання 20-26 березня 1918 року та дожили до 1938 року. Тож бо ніхто не був забутий, і ніщо не було забуто комунобільшовиками, вони через двадцять років сторицею помстилися своїм політичним опонентам і за вибите око, і за зламаний зуб. Зокрема були розстріляні: Петруненко Федір Григорович, Шляпников Мусій Семенович, Никифоров Петро Васильович, Федоров Михайло Олександрович, Миргородський Олександр Тихонович, Кузьмін Володимир Васильович, Гонченко Петро Йосипович, Бочкарьов Іван Васильович, Рево Костянтин Михайлович [179; 180]. Вони були засуджені до розстрілу по кримінальним справам сфальшованим енкведистами щодо антирадянської есерівської організації та антирадянської української націоналістичної контрреволюційної повстанської есерівської організації. Назва в справі як «української націоналістичної» есерівської організації стосувалася, мабуть для тих  хто вийшов у квітні 1918 року зустрічати петлюрівців у вишиваних сорочках. Також був розстріляний делегат до німецького штабу Ковальов Андрій Миронович [181]. Сусіди Ковальова з вулиці Пушкіна  кажуть, що дружина Ковальова отримала з тюрми пакунок з вишиваною сорочкою  чоловіка, на якій було написано кров’ю прізвище зрадника: «Белик предатель». Та ж участь постигла ще одного мешканця з вулиці Пушкіна Палечного Василя Кіндратовича, учителя креслення середньої школи. Його розстріляли у Чернігові 17.04.1938 за участь в антирадянській українській націоналістичній контрреволюційній організації [РІ, 61]. На сьогодні з установлених 207 імен розстріляних шосткинців, по доступним для дослідників документам 1937-1938 років, більше половини становлять есери та меншовики. Окрім надуманих «енкеведистами» українських контрреволюційних організацій зявилася в Шостці ще й польська «контра». В її члени зарахували Приходька Йосипа Федоровича, завгоспа фабрики № 6 (кіноплівки), який проживав на вулиці Толстого,39. Приходька заарештували 2.10.1937, а розстріляли 27.12.1937 [РІ, 67]. Також заарештували дочку та сина Приходька – Ольгу та Анатолія з дружиною. Найбільший термін покарання надали Анатолію Йосиповичу – 10 років спецв’язниці «за участь в антирадянській правотроцькістській організації» [РІ, 66].

Більшість з розстріляних  шосткинців покояться в лісах урочища Халявин під Черніговом.

З 1937 року розпочалася реконструкція «дев’ятки». Було залучено 17 підрядних і субпідрядних організацій. Ударне будівництво нових цехів вибухівки розпочалося з 1939 року, коли будівельники перейшли на 10-ти годинний робочий день [24, 30]. Старожили кажуть, що працювали добре, а ось харчувалися в заводській столовій погано. Якось механік Корейша з вулиці Ворошилова відмовився їсти «жиденький» заводський суп зі словами «Хай його їсть товариш Сталін», то вже вночі Корейшу заарештували, і десять наступних років він мав їсти тюремну баланду, як засуджений «Сумським обласним судом за антирадянську агітацію» [РІ, 38].

У 1937 році заводчани прочитали вже тисячний номер своєї газети «Шлях робітника», яка виходила 3-х тисячним тиражем, тричі на тиждень, обсягом двох сторінок формату А-3. Вартість примірника була 5 копійок, а ось передплатна ціна на один місяць становила 75 копійок. Редакція мала штат з шістьох чоловік [59].  Адреса редакції була все в тому ж старому командирському будинку по вулиці Совєтській, де був і завком, і партком – засновники газети, до речі, останній засновник змінив у 1930-х роках своє найменування з партколективу на парткомітет. Редактором газети з 1935 року був Плотинський Михайло Семенович, а по обранню його у 1937 році головою профспілки підприємства, випуск газети очолив Оснач П.А. [58]. За нього газета з 1939 року змінила як назву, так і мову [57]. Десять років «Шлях робітника» був українським, і раптом повернув на старий російськомовний «Путь рабочего». За рік до війни змінили й редактора путьової газети. Ним став Кравченко Олексій Степанович, він і випускав газету до липня 1941 року  [58].

10 січня 1939 року Шостка та район були перепідпорядковані з Чернігівської області новоутвореній Сумській області [84, 282]. Чисельність населення Шостки в 1939 році становила 28592 чол. [149].

На вулиці Інститутській відкрилася у 1939 році нова двоповерхова школа №5. 

У Шостці до війни вже нараховувалося 99 вулиць та 39 провулків. Отже, кількість вулиць у Шостці зросла за двадцять совєтських років втричі.

1939 року Шостка готувалася до свого 200-річчя. Повсюдно у місті «в клубах, красных уголках читались лекции и доклады, посвященные этой торжественной дате» [27]. Проте самі заводчани не мали офіційного дозволу на святкування двохсотої річниці заводу, незважаючи на звернення керівництва «дев’ятки» до свого начальства в Москві.

До 60-річчя з дня народження Сталіна у грудні 1939 року заселили чотириповерховий будинок (Леніна,23). Будинок інженерно-технічних працівників «дев’ятки» з різноманітними балконами, відповідно до заводської посади новоселів з трудової інтелігенції, мав індивідуальну котельню, яка окрім опалення взимку регулярно раз на тиждень протягом року подавала своїм мешканцям гарячу воду. На першому поверсі працював ресторан (нині кафе «Тет а тет»). У дворі був дерев’яний танцмайданчик та погріб-лідник. Це був двадцятий заводський житловий цегляний будинок, зведений з 1928 року. Тобто майже кожного року завод мав два капітальні будинки, зокрема на Совєтській вулиці – 3 будинки, на Карла Маркса – 4, на Короленка – 3, на провулку Короленка – 6, на Хрущова (Привокзальна) – 4. Можливо, й планувалася подальша капітальна забудова Совєтьскої вулиці. Проте розпочалася забудова вулиці Сталіна (нині Матросова). Напередодні війни заселили чотириповерховий будинок (Матросова,4), який ще й досі зветься старожилами 21 заводським будинком. Усього у Шостці за 12 років було збудовано до 50-ти цегляних багатоповерхівок загальною житловою площею в 28,5 тисячі квадратних метрів [67, 78]. Також було збудовано ще 18 нових дерев’яних двоповерхових будинків, 134 громадські будівлі від лазні до кіоску та 1403 приватні будинки [151, арк.39]. Відповідно й територія Шостки зросла на 224 га [67, 78].

У 1940 році вийшла з друку в Москві книга професора Казанського хімічного інституту Л.І. Захарова «Физико-химические свойства порохов». У ній міститься цікава сторінка з історії Шостенського порохового заводу, який нібито був заснований  поляками у 1632 році і перебував у віданні українських гетьманів [26, 9]. Захаров посилається на загадкову «Краткую историю завода», складену 1832 року, та на дослідження Я.Д Верхівця в архівах Артилерійського музею (Петербург), за якими дата сторіччя, відсвяткованого в 1871 році, неточна. Виявляється, Лев Іванович Захаров – наш земляк, шосткинець, який у 1934 році переїхав разом зі студентами Шосткинського хімічного інституту у Казань. З останніх досліджень історії ШХТІ глухівського науковця Мошик Ірини Вікторівни дізнаємося про Захарова, що він народився 1901 року, за соціальним походженням робітник, член КП(б)У. У середині 1920-х років лаборант заводу Лев Захаров був призначений деканом робфаку, а 1929 року був включений до списку кандидатів в аспірантуру інституту [53, 116,118]. Уже в Казані Захаров став Заслуженим діячем науки і техніки.

У 1940 році з’явилася в Шостці ще одна школа № 7 – жіноча, російськомовна. Знаходилася вона в дореволюційній жіночій гімназії на розі вулиць Совєтської – Карла Маркса (нині там буд. №26). У місті нараховувалося 210 вчителів та 4219 учнів [150, арк.3, 25]. З сімох шкіл Шостки три школи (№1, №3 та №5) були середніми – десятирічними, чотири (№2, №4, №6 та №7)   – семирічними.

26 вересня 1940 року на «дев’ятці» стався страшенний вибух пороху. За спогадами колишньої школярки другої школи Берти Георгіївни Гуськової (1930 р.н.), вранці тільки-но учні сіли за парти, раптово у вікнах класу, що дивляться на північ, на завод, з’явилося велике сонце, а вже потім почувся грім. Усіх учнів відправили додому, бо не знали, що сталося на заводі та опасаючись нового вибуху. Старожили з вулиці Матросова незабули, як вивозили гроби з прохідної заводу біля горбатого мосту через річку Шостку. Тоді   від вибуху 175 тонн пороху загинуло 15 робочих та було тяжко поранено 18 робочих [124].

1941 року «дев’ятка» завершила наймасштабнішу за всю свою історію реконструкцію. Були введені в експлуатацію всі потужності з виробництва вибухівки.  Завод щодня нарощував обсяги виробництва і потребував усе більше робочої сили, ударної сили стахановців, число  яких сягало в цехах 80% штату. Стахановським методам праці спеціально навчали стаханівські школи, зокрема в 1940 році, за повідомленням газети «Путь рабочего» від 20 квітня, на заводі було організовано 21 стаханівську школу. Заняття в них починалися з уроку вивчення «Краткого курсу ВКП(б)», а закінчувалися новими зобов’язаннями стахановців у соцзмаганні імені Третьої Сталінської п’ятирічки (1938-1943). Регулярно проводилися зльоти стахановців у палаці Карла Маркса. Майже всі робітники та службовці ШЗ№9 були охоплені членством ОСОАВИАХИМу («Общество содействия обороне, авации и химическому строительству»), тобто вони навчались у гуртках кулеметників, хіміків (ПВХО – «Противовоздушная, противохимическая оборона»), санітарів (ГСО – «Готов к санитарной обороне»). Гуртківці здавали норми на оборонні значки ПВХО – 1 ступені та ГСО – 2 ступені. Тренування з протигазом відбувалося в спеціально збудованій газовій камері на стадіоні біля заводу [64].

Населення  Шостки зросло за 1939 та 1940 роки з 28,6 тисяч до 34 тисяч [67, 78]. Тобто щороку населення збільшувалося на 3 тисячі осіб! За даними старожила А.Полякова, у цей час у Шостці було додатково розміщено в адміністративному порядку в приватних хатах по 3-4 чоловіки на кімнату. Таким чином ще 18 тисяч селян були задіяні на військових заводах Шостки [64]. До речі, кількість інженерно-технічних робітників у Шостці на початок 1941 року становила 1226 чоловік [150, арк.25]. Майже всі вони були новими вирішальними кадрами сталінських п’ятирічок, тобто здобули  радянську освіту саме у перші сталінські п’ятирічки. Більшість з них отримала з перших днів війни 1941 року броню і не підлягала мобілізації.

Війна виявилася для шосткинців неочікувано швидкою та близькою. Уже на третій день війни, 24 червня 1941 року, поблизу Шостки пролетів німецький літак [64]. Відтоді небо над Шосткою взяв під охорону зенітний дивізіон, розташований по вулиці Прорізній (нині територія речового ринку). У школі №3 по вулиці Інститутській розмістився винищувальний загін, що мав діяти під час ворожих нальотів та висадки диверсантів. За наказом міського керівництва шосткинці копали у своїх дворах глибокі траншеї – «щелі» – схованки на випадок німецьких бомбардувань. Також за наказом усі паркани між будинками на вулицях до заводу №9 були підрізані. За спогадами Світлани Іванівни Нагорної (1934 р. н.), яка проживає на вулиці Карла Лібкнехта,24, їхній будинок простояв усю війну розгородженим. На початку серпня знову пролетів над Шосткою німецький літак та скинув дві бомби, одна з яких влучила в будинок поблизу залізничної станції, друга вибухнула неподалік на шосе [64]. Там якраз проходила  колона  новобранців, поспішаючи до військового товарняка на Суми. Від вибуху бомби загинуло кілька солдатів. 10 серпня розпочалася евакуація «дев’ятки» в Сибір – до Кемерова та Красноярська. Керував евакуацією перший заступник наркома оборонної промисловості СССР Бушмельов В.М. У першу чергу демонтувалося імпортне заводське обладнання, установки «Дюпон», генератори, концентраційні колони, холодильники [118]. Усього мали відправити 8 ешелонів. Охорону заводу здійснював 171 мотострілецький полк НКВС. У Шостці був розміщений штаб маршала Совєтського Союзу С.К.Тимошенка [129, 228]. У неділю 24 серпня «енкеведисти» підірвали заводську водонапірну башту Шухова, а вранці 26 серпня – електростанцію. Спроба підірвати 700-метровий дерев’яний міст через Десну (Віть), захоплений вранці того дня  німцями, виявилася для «енкеведистів» невдалою. Об 11 годині німецькі танки 3-ої «панцер-дивізії» армії Гудеріана в’їхали на лівий берег Десни [129, 213]. Понад вечір почався обстріл «дев’ятки»  німецькою артилерією [64]. Запланована на 28 серпня  евакуація заводчан, разом з останнім обладнанням на 7 та 8 ешелонах, не відбулася. За наказом Бушмельова заводчани мусили самотужки добиратися до сусіднього міста Глухова [118]. 26 серпня учні заводського ремісничого училища разом з викладачами вирушили пішки до Сум [176]. 171-й полк НКВС поспіхом зняв охорону території заводу та теж вирушив до Глухова. Услід за ним потяглися «вереницы беженцев, женщины с детьми, которые боялись боев за Шостку. Но боев не было» [64]. Ті, хто залишився в Щостці, кинулися грабувати магазини, контори, склади. Хто як міг возив, носив, тягнув спирт та ефір зі сховищ «дев’ятки». Кажуть, кілька людей втопилися в мідних казанах 900-градусного ефіру

27 серпня о сьомій годині ранку в небі над Шосткою з’явився з заходу, зі сторони Десни, німецький бомбардувальник «Юнкерс». За спогадами Тимошенка Володимира Петровича (1937 р. н.), якраз у цей час він разом зі старшим братом та матір’ю перетинали вулицю 10-річчя РККА (нині вул. Миру), коли поряд у канаві розірвалася скинута літаком бомба. Чудом залишилися живі. Інша бомба впала на вулиці Леніна (дореволюційній Воскресенській уздовж кладовища), де загинув десятирічний хлопчик. Ще одна бомба  впала на території парку Карла Маркса. Кажуть, від першої скинутої літаком бомби завалилася стіна дерев’яного будинку №1 по вулиці Карла Лібкнехта. Також уранці якась бомба впала на території заводу №9, мабуть, уже з іншого німецького літака. Під час бомбардувань запалав на Совєтській вулиці будинок заводоуправління (Леніна,36), підпалений Бушмельовим, який несподівано повернувся на світанку до Шостки [64]. На протилежній лівій стороні вулиці загорілися ремісниче училище №1 та сусідній житловий офіцерський будинок (нині Леніна,49), мабуть, теж підпалені Бушмельовим. Вогонь не дістав двоповерхового будинку штабу військової частини з охорони заводу (Леніна,51), і люди встигли винести все, що було в ньому. Розтягли й інше рухоме майно з двоповерхового «завкомівського» будинку (Леніна,53).

О 8-й годині ранку до задимленого поселення Куйбишева («Капсуля») підійшла головна група 394-го моторизованого полку, підтримана чотирма танками 1-го танкового батальйону 6-го танкового полку 3 дивізії армії Гудеріана [129, 222]. Невдовзі «пыльний поток» німецької колони, з червоним прапором на башті передньої машини, перейшов Галенківскі мости через річку Шостку [64]. О дев’ятій годині німці вже трусили яблуні в розгороджених садках вулиці Карла Маркса. Шосткинські діти запам’ятали усміхнені обличчя солдатів, які грали на губних гармошках, співали та кидали їм хліб, консерви, шоколад. За спогадами Петренко Олександри Прокопівни (1923 р. н.), німецькі офіцери та їхні машини з’явилися пообідді на вулиці Сталіна (нині вул. Матросова). Мабуть, вони розшукували садибу свого резидента Лисенка біля школи №2. Кілька німців підійшли до заводського двоквартирного будинку №9 по вулиці Фрунзе, де мешкали в першій квартирі Петренки. У цей час мати Олександри Прокопівни пекла деруни в літній кухні. Скуштувавши дерунів, німці подякували: «Матка, гут», – та зрозумівши, як їх готувати, розвели багаття прямо на вулиці й почали пекти деруни та їсти з реготом задоволення. Ще запам’ятався Олександрі Прокопівні суворий німецький регулювальник, який стояв на повороті вулиці Карла Маркса перед школою №2 і відганяв дітей покриком «шнель!» подалі від дороги, якою гуркотіли танки, спрямовані в сторону Пирогівки. Кажуть, штаб німецьких танкістів перебував кілька днів у ресторані чотириповерхового «ітеерівського» будинку по вулиці Совєтській (Леніна,23). Старожил з вулиці Набережної Макаренко Іван Федорович (1929 р. н.) пригадує, що «увечері, 27 серпня, чимало німецьких танків розмістилося на території дитячого садка №3 (нині школа №10, між вулицями Депутатською та Крилова), а на вулицях Набережній та Ворошилова (нині Совєтська) розмістилися криті машини з солдатами, які почали копати неглибокі «щели» та облаштовуватися посеред вулиці на ніч. У хати шосткинців вони не заходили. Пробув днів 8-10, німці поїхали».

У дощовий четвер 28 серпня, якраз на Пречисту (Успіня Пресвятої Богородиці), німці розклеїли по вулицях накази про запровадження в Шостці комендантської години (з 22 години вечора до 6 години ранку). Також вони погрожували повісити всіляких грабіжників. І повісили: спочатку на воротах прохідної «дев’ятки» першого, хто прийшов з відром по спирт, потім – другого, на вхідних воротах до елеватора, який прийшов з мішком по зерно. Грабіж припинився. Усі євреї, комуністи та комсомольці мали негайно пройти реєстрацію та носити на рукаві жовті пов’язки. На пов’язках євреїв була зірка Давида. Зареєстровані комсомольці були задіяні на ритті для німців окопів та «щелей» по вулиці Совєтській, за пам’ятником Леніну. Вулиця Совєтська ставала фашистським фронтом.

У перші дні окупації німці позвозили поранених червоноармійців до заводської пожежної частини, по сусідству з чотириповерховою казармою. Потім деяких з них відвезли в  Новгород-Сіверський монастир, що був перетворений у табір для полонених. Чимало бійців померли дорогою, чимало – у монастирі [101, 51]. Своїх легкопоранених німці розміщали у двох триповерхових будинках по вулиці Карла Маркса (нині №39 та №41). Кажуть, у «щелях» за пам’ятником Леніну були розстріляні якісь люди.

Майже кожного ясного дня гули над Шосткою німецькі, з хрестами на хвостах, літаки. Якось  заторохкотів у небі й наш фанерний аероплан, але після пострілу зенітки розпався на друзки. Також німці підбили великий літак-бомбардувальник, льотчики приземлилися на парашутах. Їх взяли в полон. Через кілька днів вони втекли від німців і заховалися під кущами агрусу на садибі Ракових (Пушкіна,4), а як стемніло, льотчики  перебралися на вулицю Набережну, звідки їх відвели в Лазаревський ліс. Потім вони перетнули лінію фронту й дібралися до своїх, воювали, а після війни побували в Шостці на вулиці Набережній з подякою за допомогу. Також після війни розповів синові Івану Федір Макаренко, як вересневої ночі до їхньої хати по вулиці Набережній,2, забігли кілька наших солдатів, він дав їм щось з одягу й направив до лісу. За таку поміч,  «за укрывательство», німці, як правило, розстрілювали. Мабуть, пощастило і солдатам, і  батькові Івана Федоровича.

Старожил з довоєнної вулиці Сталіна (нині вул. Матросова) Лебедь Володимир Гаврилович (1930 р. н.) пам’ятає, як на початку вересня 1941 року серед ясного дня, коли він допомагав своєму другові Павлу Самохвалову копати картоплю на городі біля хати, наприкінці вулиці Сталіна, у небі над заводським лісом з’явилися два літаки, що наближалися до Шостки. Він устиг роздивитися червоні зірки на їхніх хвостах. Бачив, як щось з літаків відпало, зрозумів, що це були бомби, лише тоді, коли неподалік страшенно гахнуло. Відразу припинили копати картоплю, побігли вгору по вулиці і побачили з  правого боку велику «воронку» на місці хати Карпова (нині Матросова,20). Пораненого Карпова німці швидко відвезли на підводі до лікарні. Хлопці знайшли розпечений осколок бомби з позначкою її ваги в тисячу кг. Друга бомба вибухнула на городі Кулаги і так струсонула хату, що її перехнябило. Ще дві бомби чомусь не розірвалися, одна з них зачепила край будинку Устименка (Матросова,17, на перехресті з вулицею Бєлінського), а друга заглибилася в пісок на перехресті з вулицею Фрунзе, за кілька кроків від будинку Машицьких (Матросова,7).  Її огородили кілками та дротом, як виявилося, надовго, з часом земля осунулася, бомбу розмінували в 1960-ті роки. Остання скинута літаком  бомба не долетіла якихось півсотні метрів до чотириповерхового будинку №21 (нині Матросова,4), в якому перебував німецький госпіталь. На його даху майорів прапор з червоним хрестом та стояли зенітні кулемети. Ніяких німецьких танків на вулиці Сталіна вже не було. Кажуть, госпіталь діяв протягом усього часу німецької окупації. Також на вулиці Сталіна, ліворуч 21-го будинку, знаходилася хата бургомістра Шостки Лисенка з великим садом (нині на цьому місці школа №7, північна сторона), а праворуч, у будинку №9 по вулиці Фрунзе, у квартирі №2 євреїв Волкових, які залишили Шостку, мешкав якийсь німецький старший офіцер – «оберст» – чи то полковник, чи то генерал.

Совєтська вулиця, що два десятиліття носила назву на честь утвореного на ній першого більшовицького Совєта, стала аполітичною Садовою. Проте дореволюційна Глухівська вулиця, що носила в советські роки ім’я творця «Капіталу» – Карла Маркса, була знову перейменована на честь автора «Майн Кампфу» – Гітлера, отже, залишилася ідеологічною та знову таки німецькою. На кутових будинках її перехресть були розміщені металеві таблички «Гітлерштрассе», написані німецькими готичними літерами чорним по білому. На видних місцях вулиць з’явилися суворі накази комендатури та сатиричні плакати-шаржі на Сталіна та його соратників.

Пам’ятник Леніну, що стояв з 1926 року навпроти колишньої Базарної площі від перехрестя вулиць Совєтської та Карла Маркса, німці не зруйнували, а лише накинули на голову вождя відро та приставили до правої руки мітлу. Ліворуч пам’ятника, у двоповерховому міліцейському будинку (нині Леніна,26), німці розмістили комендатуру (жандармерію) та тюрму. На вікнах встановили залізні листи, щоби світло потрапляло до кімнат згори. Двір оточили парканом з колючим дротом. Кажуть, поряд з парканом була встановлена шибениця. За спогадами нинішніх мешканців будинку №26, вони, копаючи погреби у дворі, знаходили людські кістки та заржавілу зброю. Ще одна жандармерія була на першому поверсі гуртожитку технікуму зі входом з вулиці (нині там музей ім. І.Кожедуба). По праву сторону пам’ятника Леніну, у будинку №37 по вулиці Карла Маркса, почало діяти гестапо. Парадний вхід до нього був з причілку будинку по східцях,  розташованих півколом. У під’їзді будинку йшли круті східці до гестапівського підвалу. Праворуч від під’їзду німці прикріпили до стіни велику військову карту з вказівкою розташування лінії фронту від Балтійського до Чорного морів, потім від Ленінграда до Сталінграда (ще й досі з причілку будинку чорніють дірки в місцях кріплення карти). На даху будинку був влаштований спостережний пункт, з якого німці два роки оглядали Шостку та небо над нею. Під вікнами гестапо, у напрямку пам’ятника Леніну, німці встановили стовп ганьби, до якого прив’язували спекулянтів та злодіїв з відповідними написами на дошках. Старожили запам’ятали прив’язану до стовпа жінку, прибиральницю з гестапо, покарану за те, що вкрала в німців шматок мила. Поряд з гестапо, у будинку «ітеерівцев» (Леніна,23), німці розмістили на першому поверсі (з північної сторони) біржу сільгоспробіт. Колишній ресторан у цьому будинку став німецькою їдальнею, а всі три поверхи над ним зайняли солдати.

У генеральському двоповерховому будинку, довоєнному завкомі (Леніна,53), німці відкрили свою їдальню з пунктом обміну спирту на все, чим запаслися шосткинці на час війни, – від сірників до тканин. Спочатку німці примусили людей здати в обмін на спирт велосипеди, радіоприймачі, фотоапарати, інакше – розстріл. Потім люди самі несли всілякі речі, які розкладали перед їдальнею, звідки виходив здоровенний рудий німець-кухар і вирішував, що з речей йому взяти й скільки за них налити спирту. У перші місяці окупації спирт наливали щедро у відра, а вже взимку за ті ж самі речі наливали його значно менше – у каструлі, фляги. Маючи спирт, шосткинці  міняли його на харчі в селян району.

Німці відновили підірвану «енкеведистами» заводську ТЕЦ. Розпочалося навчання в двоповерховій школі №5 по вулиці Інститутській. Діти навчалися по старих підручниках, з замальованими чорнилом портретами Сталіна, Хрущова, Кагановича та інших більшовицьких вождів. Також велося навчання в технікумі. Невдовзі відновилися служби в церкві Різдва Христового по Садовій вулиці біля заводу. Біля церкви, у сквері, німці ховали своїх померлих. Можливо, саме на цій фотографії, зробленій у день поховань 24 вересня 1941 року, відображено перші дві німецькі могили. Наприкінці року німці розпочали знищувати євреїв у протиповітряних «щелях» на фабриці кіноплівки. Як пригадує І.Ф. Макаренко, він бачив узимку, як із двору гестапівського будинку (Карла Маркса,37) виїхало  кілька саней з євреями, мабуть, в останню путь до фабрики. Регулярно ж до фабрики возили від тюрми (Леніна,26) комуністів, комсомольців та совєтських активістів. У тюрмі тримали й хлопців та дівчат, заарештованих наприкінці 1941 року під час гулянки в будинку Лагути по вулиці Ворошилова (нині вул. Совєтська,24). Двох із них,  Костю Лагуту та Гришу Ковтуна, розстріляли на фабриці за те, що в хаті Лагути знайшли передавач (радіостанцію) шосткинських підпільників. Також на фабриці був розстріляний керівник цієї підпільної групи Іван Ботков, який мешкав по цій же вулиці Ворошилова (нині вул. Совєтска,50). За переказом, німці знищували шосткинців ще й на території порохового заводу [89]. Знищували, мабуть, на терасах, біля цеху металістів (ливарників), майже там, де був закопаний заводський пам’ятник Леніну. Ще розстрілювали шосткинців на Горбатому мосту до «нового» заводу [64; 101, 50]. На жаль, місця розстрілів досі не обстежено. Прилюдно німці вішали шосткинців за крадіжки та грабунки біля садиби лікаря Сербіна, розташованої неподалік стадіону «Хімік». Не щадили за грабіж і своїх поліцаїв, зокрема, не гаючись, повісили на сумнозвісній «площі Сербіна» поліцая на прізвисько Циган, який запам’ятався шосткицям тим, що їздив по місту «на білому коні в чорній бурці, як Чапай». Новим поліцаєм німці призначили якусь кривороту людину.

У червоному бараці гуртожитку РУ-1 (Леніна,49/2) розташувалися мадяри. Загін вільного козацтва зайняв чотириповерхову казарму (Леніна,40). Батальйон власівців оселився у двох триповерхівках (Карла Маркса, 39,41). Усі вони, мадяри, козаки та власівці, охороняли завод, точніше спирт, що залишився на ньому, заодно й обмінювали його на необхідні їм речі, які приносили шосткинці до Горбатого мосту, де стояв караул. За спогадами Лебедя В. Г., його мати спочатку обміняла прихований раніше від німців батьків велосипед, потім, з безвиході – батьків годинник. Отримавши спирт, ходила в села, де вимінювала за літр спирту пуд хліба (борошна). Деякі шосткинці самі добували спирт на заводі, прокрадаючись до сховищ після проходу вздовж смуги двох охоронців, які встигали за день лише двічі обійти периметр заводської території. Проте крали недовго, бо охоронці запримітили прокладені сміливцями стежки й розвісили міни над відбитими знизу в паркані дошками. Одного разу, як тільки-но пройшли неподалік Горбатки власівці, почувся вибух. Загинув молодий чоловік, на прізвище Новік, який пролазив через дірку в паркані, а другий, старіший, на прізвище Распопов, кинувся тікати, його спіймали. Походи сміливців по спирт припинилися, стежки позаростали. Власівці спокійно обмінювали спирт на молоко біля входу на кінний двір, куди його щодня приносили жінки, які тримали в господарстві корів. Переказують, що якось німці захотіли мати власну корову, вибрали найкращу в лузі біля Горбатки та повели її до себе, тут прибіг розлючений господар, на прізвище Лахновський, та кинувся на німців відбивати палицею свою корову, ті його відразу застрелили. Власівці мали ще другий, ображіївський, пункт обміну молокопродуктів за річкою Шостка біля залізничних воріт з боку фабрики кіноплівки. Одного разу власівці виявили в середині виміняних грудок коров’ячого масла варену картоплю. Кілька ображіївців було розстріляно. Заводським спиртом німці заправляли свої машини, навіть бронетранспортери, які ремонтували  на  РМЗ (ремонтно-механічному заводі) «дев’ятки». Ремонтували доволі якісно, під пильним наглядом німецького офіцера. То ж за будь-яке недбальство, хоча б затягування гайок за допомогою накинутої на ключ труби, робітники отримували прочухана. За неабиякий вклад РМЗ у справу швидкого відновлення військової техніки Шостка нібито була нагороджена Гітлером Залізним хрестом. Також  «дев’ятка» у війну виробляла для німців сірчану кислоту та прала їм кальсони на заводській пральні. Робітники пам’ятають, що німецькі вахтери на прохідній їх не обшукували, тому без страху виносили під одягом смуги жерсті, з якої вдома виробляли на продаж круглі відра.

З 1942 року почала виходити міська щотижнева україномовна газета «Новий час». Щоденно працював міський радіовузол, у колишньому аероклубі по вулиці Карла Маркса (нині на цьому місці кафе «Ані»). У навчальних корпусах інституту відчинилися двері для шосткинської молоді, яку збирала там біржа праці перед відправкою до Німеччини. Загалом до Німеччини виїхало 7917 чоловік з міста та району [101, 156]. Були серед них і добровольці, їхні родини потім отримували щомісяця в бургомістра Лисенка 50 марок і талони на безкоштовне харчування дітей у фабриці-кухні (нині ресторан «Ювілейний»). З весни майже всіх працездатних шосткинців Сільгоспбіржа (Леніна,23) спрямовувала  на заготівлю торфу в лузі за Набережною вулицею. Різали торф до пізньої осені у дві зміни, з 6 до 14 години та з 14  до 22 години.

Улітку 1942 року німці розстріляли багато людей біля приміщення технікуму. По місту ходили чутки, що там німці знищували своїх же зрадників або ж євреїв. Казали, що серед розстріляних були й ті шосткинці, які виходили 1941 року зустрічати німців з хлібом та сіллю зі сторони Новгород-Сіверського, а вони увійшли в Шостку зі сторони Глухова. Але яким чином вони потрапили в список вороже налаштованих до німецької окупації або просто спільників партизанів? Також біля технікуму було розстріляно чимало мешканців сіл району. За спогадами вороніжця Григорія Трохимовича Сірика (1918 р. н.), селян звозили до міста під конвоєм шосткинських поліцаїв за «вигаданою потребою відбудови залізничного мосту на річці Сейм» [81, 123]. Загалом біля технікуму, як стверджує Сірик, було замордовано біля 260 осіб [81, 124]. На сьогодні встановлено імена 288 загиблих. Серед них є інженер Потєєв Д.П., 1900 року народження. Його син Володимир, 1929 р. н., бачив, заховавшись літнього ранку за штабелями шпал залізниці біля нафтобази, як німці вивели батька з інституту та розстріляли з пістолета над ямою біля технікуму. Від побаченого знепритомнів, лежав біля шпал, поки посеред дня сусідка з вулиці Литвинова, подруга матері, випадково  запримітила його і якось притягла до своєї хати.

Восени шосткинці висаджували молоді дерева по Гітлерштрасе, а колишню Базарну площу огородили невисоким парканом. Що й видно на фотографіях 1942 року, зроблених від

монумента Леніну та з будівлі фабрики-кухні. Як бачимо, щонайменше з півтисячі шосткинців зібралися під флюгером якоїсь башти, якраз на тому місці, де нині горить «Вічний вогонь». З правої сторони від башти, на розі площі, стоїть смугаста будка вартового. За нею видно гастроном, будинок Тимошенків, дах сараю, павільйон канцтоварів та  біла хата лікаря Булиги. Монумент вождю стоїть без скульптур як Леніна, так і селянина та робітника. З правої сторони за монументом – високий паркан тюрми від будинку №26 по вулиці Совєтській до будинку №39 по вулиці Карла Маркса.

Узимку 1943 року за наказом німців локотські «черпаки» (лайновози) завезли лайно з міських туалетів на огороджену Базарну площу. Смерділо воно по весні страшенно, поки не переорали площу та висадили помідори. Доглядав городи якийсь сивий дід.

На Великдень 1943 року була знята комендантська година для освячення пасок.

На початку літа 1943 року Шостка була переповнена німцями, які брали участь у битві на «Курській дузі». Усіх наявних тоді в місті півсотні капітальних поверхівок не вистачило для проживання німців, їх розмістили по квартирах, по хатах шосткинців. У наріжному дерев’яному будинку №34 по вулиці Садовій, за спогадами її старожилів,  запрацювала німецька їдальня. У серпні німців у Шостці значно поменшало. Якраз визріли помідори на Базарній площі, проте дід-агроном не підпускав хлопців до городу. За спогадами С.І. Нагорної, одного разу того літа на будинку гестапо з’явився спущений на мотузках з даху якимось сміливцем великий плакат, на якому був намальований великий Сталін з гармошкою на всю ширину, а поряд маленький Гітлер з губною гармошкою під вусиками.

Напередодні звільнення, у серпні 1943 року, за переказом, у Шостці знаходилося три десятки німецьких солдатів, 2 бронетранспортери та одна танкетка. Одного дня прилетіли наші бомбардувальники та скинули декілька бомб, одна з яких влучила в хату Тупиченків, що стояла  на перехресті вулиць Інститутської та Офіцерськоїй (нині вул. Миру). Вибух бомби розніс хату вщент. В останні дні місяця з’явилися в Шостці підривні та факельні команди. Розмістилися вони в школі №3. Одразу містом пішли чутки про наміри німців спалити Шостку, вигнати людей з хат та запалити їх, як тільки почнеться наступ Червоної Армії. Це підтвердилося вранці 2 вересня, коли шосткинці запримітили в небі чорну смугу диму зі сторони заводу. Німці запалили пожежну частину, казарму, гараж та завком та

Садовій вулиці. Зі страшним ревом почали злітати ракетами в небо діжки зі спиртом та бензином з території гаража. Невдовзі з’явився дим на протилежному південному кінці Садової вулиці. Там, біля залізниці, розгорівся елеватор, потім задиміли будинки школи №3, інституту та нафтобази. Далі німці розпочали підпал хат з боку помідорного городу на Базарній площі. За спогадами Леонідова Валентина Миколайовича (1933 р. н.), німці на мотоциклі з діжкою бензину під’їхали до магазину «Сіль», що був з південної сторони площі (нині парк за міськвиконкомом). Біля магазину юрмилися люди, німці стрільнули по них – усі розбіглися, тільки залишилася лежати на землі убита пострілом жінка. Німці облили магазин бензином і підпалили його; полум’я поширилося за вітром на схід по вулиці Толстого, де загорілася хата Савченків; за нею запалала хата Свинаренків, від якої вогонь перекинувся на довоєнний будинок «ПВО» («Противовоздушной обороны») і вперся у великий паркан огорожі; люди встигли звалити паркан та збити полум’я. У цей час німці підігнали до залізниці колону шосткинців, де вже стояли вагони для їх насильницької відправки. Раптовий артобстріл залізниці наступаючою Червоною Армією посприяв людям утекти з колони. Шосткинці поховалися в погреби. Мешканці вулиці Набережної та частково й вулиці Ворошилова кинулися до природної схованки в хащах болота біля Горбатки.

Звільнення Шостки здійснювала 6-та гвардійська стрілецька дивізії, що переслідувала безладно відступаючі від Сейму за Десну на новий рубіж німецькі частини. Безпосередньо до звільнення Шостки було залучено командиром 6-ої гвардійської стрілецької дивізії генерал-майором Д.П. Онупрієнком два полки – 10-й та 25-й [101, 41]. За спогадами колишнього командира 10-го гвардійського стрілецького полку Героя Совєтського Союза М.В. Будиліна, удень 1 вересня 1943 року комдив Онупрієнко поставив йому завдання непомітно перетнути  лінію фронту, вийти в тил ворога, зайняти Шостку та утримувати її до підходу головних сил [11]. Несподіваний напад мав завадити німцям підірвати підприємства міста. Розвідка полку знайшла прогалину в лінії фронту і вже увечері 1 вересня полк рушив до  Шостки. На світанку 2 вересня полк зупинився лісі за 6-8 км від Шостки, замаскувався та відпочивав до ранку 3-го вересня. Штабом полка було розроблено план захоплення Шостки – 1-й батальйон разом з приданими саперами мав захопити підприємства, а 2-й батальйон – залізничну станцію, 3-й батальйон залишався в резерві.

У цей день 2 вересня 25-й гвардійський стрілецький полк підійшов до села Гамаліївки і о 4 годині дня розпочав наступ на Шостку  [101, 36,37]. За припущенням колишнього командира 25-го гвардійського полку Героя Совєтського Союза Смирнова М.А., в Шостці на чолі гарнізону перебував досвідчений, «матерый» офіцер, який не став очікувати штурму, а вирішив дати зустрічний бій [217]. Чотирнадцять танків та батальйон німецької піхоти вийшли з міста і з ходу атакували дев’яту роту 3-го стрілецького батальйону Артамонова, що була на марші головною. Командир дев’ятої роти Горбунов не розгубився, розвернув роту ланцюгом та здійснив кидок вправо, за перші хати села Локотки. Звідти бійці відбивали атаки танків та прижали до землі німецький батальйон піхоти. Тим часом комбат Артамонов розвернув у бойовий порядок протитанкову батарею та сьому стрілецьку роту, а восьму роту залишив в резерві, приховавши її від німців в березняку. Німці перемістилися східніше Шостки, де за даними розвідки, були оборонні споруди. Тож комполка Смирнов вирішив вдарити по німцям з трьох сторін, залучивши 1-й батальйон Корнєва та 2-й батальйон Іскандрова. Останній мав вдарити з півдня, Корнев – з півночі, а Артамонов мав наступати локотківськими вулицями. Його восьма рота перемістилася ближче до локотської церкви. Для вогневої підтримки Артамонова, Смирнов спрямував артдивізіон Ветрова та мінометну батарею. Двадцять німецьких танків та дві роти піхоти пішли в наступ на батальйон Іскандрова. Тоді на допомогу прийшов артполк резерву головнокомандуючого комдива Онуприєнка. Гучні залпи оглушили противника. Один за одним запалали німецькі танки. За спогадами бійця протитанкового артилерійського полку Г.Галушка, який в юнацькі довоєнні роки вчився в Шостці на слюсаря, його підрозділ, на підході до Шостки, отримав завдання терміново перекинути протитанкову батарею до дороги, що вела на Глухів. Фашистська танкова частина намагалася прорватися в Шостку з наміром підірвати промислові підприємства. Танки не пройшли. [101, 42]

За спогадами учасника боїв Четверикова В.С., «увечері 2 вересня танковий екіпаж гвардійців Костюченка першим увійшов в Шостку. Підрозділ офіцера Цимбала знищив тут 8 ворожих танків» [218].

За спогадами солдата 2-го батальйонну 25-го полку Героя Совєтського Союза  Л.Г.Цибизова,  у день 2 вересня його відділення отримало завдання прорватися в Шостку [101, 40]. Бійці вийшли руслом ручаю (Крупець) до перехрестя доріг в поселенні Куйбишева і сховалися за парканом школи №4. Перебуваючи в засаді, вони побачили, як по дорозі на підвищеній швидкості рухаються німецькі бронетранспортери з піхотою. Коли ті минули червоноармійців, Цибизов надав наказ відкрити вогонь. Два бронетранспортери було підбито. Інші бронетранспортери продовжили рух в бік села Івот. Потім бійці відділення розпитали в шосткинців дорогу до міста через завод. За спогадами командира 2-го батальйонну Іскандрова, на своєму шляху до заводу його бійці знищили два німецькі заслони – бронетранспортер на околиці Шостки та два кулемети з чотирма німцями біля кам’яного мосту на території заводу [101, 38,39]. Там біля мосту, в районі головної прохідної «дев’ятки», на початку Садової вулиці, батальйон Іскандрова розташувався на ночівлю [28].

На світанку 3 вересня розпочався наступ 1-го та 2-го батальйонів 10-го гвардійського стрілецького полку на Шостку зі сторони  лісу, що за 6 км на схід від міста (біля села Миронівки) [11]. Уже о 5 годині ранку, без єдиного пострілу,  була знищена охорона біля мосту (галенківського). Німецький гарнізон у складі одного піхотного батальйону ще спав і був захоплений зненацька. Фашисти кинулися тікати до залізничної станції Шостка, де був заздалегідь підготовлений ними район оборони. Червоноармійці 2-го батальйону з наскоку заволоділи станцією, а німці продовжили відступати в пирогівському (західному) напрямку. За спогадами тодішнього мешканця провулка Гітлерштрассе (нині вулиця Онупрієнка) Анатолія Васильовича Ляшенка (1938 р. н.), він бачив рано-вранці зі свого городу, як червоноармійці бігли дорогою по той бік залізниці від «дев’ятки» до вокзалу (станції).

У цей час бійці 1-го батальйону, які не переслідували німців до залізничної станції, а побігли від галенківського мосту в праву сторону до «дев’ятки», вступили там у бій з німцями, знищивши півтори роти німецької піхоти та обер-лейтенанта, який чергував на водонапірній башті біля рубильника з дротами до замінованих цехів. Дроти встиг перерізати червоноармієць Булатов, чим зірвав підступний задум німців по підриву заводу [11]. Проте німці встигли підірвати заводську ТЕЦ.

О пів на десяту ранку 3 вересня Шостка була звільнена від ворога [11]. Командир 2-го стрілецького батальйону 25-го гвардійського стрілецького полку Сагіт Іскандров проїхав на вороному коні по вулиці Садовій [28]. На вулиці ще догоряв чотириповерховий будинок №23, полум’я з якого перекинулося на гестапівський будинок (Карла Маркса,37), який потім вигорів повністю, а сусідній 35-ий будинок згорів до половини. Також полум’я пошкодило окремі дерева липової алеї від пам’ятника Леніна до заводоуправління [208]. За спогадами Ракової Лідії Леонідівни (1927 р. н.), мешканки з сусідньої вулиці Пушкіна,4, город садиби якої підходить впритул до двору 23-го будинку, вона цього визвольного дня перебувала з батьками в погребі, звідки вони раптово почули страшенні крики, думали, що це німці вже почали виганяти сусідів з погребів та вбивати їх. Потім дізналися, що це волав німецький снайпер, якого стягли червоноармійці з дерева біля 23 будинку й кинули в полум’я за те, що застрелив зі своєї засідки двох червоноармійців, які першими з’явилися на вулиці Карла Маркса біля постаменту пам’ятника Леніну напроти помідорного городу. Так сталося, що й Лебедь В. Г. також бачив з перехрестя вулиці Карла Лібкнехта з провулком Енгельса, як червоноармійці пробігали вулицею Карла Маркса, стріляючи з колін. Потім Лебедь бачив двох загиблих солдатів між дореволюційним стадіоном і завкомом (Леніна,53). Їх застрелили німці з окопів, які вони заздалегідь влаштували на кутках підрізаних парканів по Садовій вулиці. Сусід Лебедя, Сенін, знайшов у загиблих документи і дізнався, що вони москвичі. Саме їх поховали в скверику навпроти заводоуправління (Леніна,36). Цього ж ранку друг Володимира Лебедя, Іван Макаренко, уже не переховувався на болоті й був разом з хлопцями на Садовій вулиці, прагнучи побачити солдатів-визволителів, але побачив біля пам’ятника Леніну кілька возів з дівчатами-санітарками. Лебедь пішов далі й зустрів невелику групу червоноармійців у дворі триповерхових будинків № 37 та №39 по вулиці Карла Маркса. Бійці їли суп, зварений у відрі жінками Шостки спеціально для своїх визволителів. За 39-им будинком посеред вулиці стояла обгоріла німецька автомашина, а ще далі, біля стадіону «Хімік», – кинута німцями напризволяще зенітка. За спогадами В.П.Рафальського (1934 р. н.), з цієї зенітки він, разом зі своїми друзями Вітькою та Колькою Чепелами, зробив переможний святковий постріл в руїни будинку №3 по провулку Короленка. Кілька годин після пострілу зенітки в Шостці тривала тиша, а вже пообідді 3 вересня пішли від заводу Садовою вулицею одна за одною колони червоноармійців у напрямку Пирогівки. Садова вулиця ставала совєтським фронтом, на ній знову копали «щелі» та встановлювали біля руїн заводоуправління далекобійні гармати, які стріляли в сторону Десни.

На радощах звільнення колишні робітники «дев’ятки» повитягали з заводського ставу величезні діжки зі спиртом, що два роки пролежали на дні, та пригощали ним своїх визволителів [101, 44]. Фронт посунувся до Десни. Звідти, з району села Собич, почали долітати до Шостки снаряди. Кілька снарядів розірвалося по вулиці Сталіна, біля чотириповерхового будинку (Матросова,4). Один з них, за розповіддю Лебедя В.Г., влучив у чоловіка, інші зруйнували північний ріг цього будинку.

П’ятого дня по визволенню Шостки новоприбулий підрозділ НКВС – СМЕРШ («Смерть шпионам») розпочав з 8 вересня мобілізацію шосткинців на фронт. Чоловіків збирали біля будинку довоєнного більшовицького міськкому партії та міськвиконкому по вулиці Карла Маркса (нині там райвиконком, Карла Маркса,54)). Лебедь запам’ятав, як одна жінка привела туди свого сина з гвинтівкою в руках. Кажуть, шосткинців вже в жовтні кинули на форсування Дніпра, тож їх загинуло чимало. Через СМЕРШ пройшло все доросле населення Шостки, яке мусило відповідати на головне питання: «Почему ты не пошел (пошла) в партизаны?». У середині вересня 1943 року на Садовій вулиці було повішено після суду в Палаці культури імені Карла Маркса начальника біржі праці Бабака. Повішено солдатами СМЕРШу на чотиристовповій опорі ЛЕП біля постаменту пам’ятника Леніну. Як пригадують старожили, Бабак висів кілька днів босий у кальсонах, бо вже першої ночі хтось стягнув з нього хромові чоботи та штани в «арифметику». Кажуть, Бабака повісили згарячу, достатньо було дати 10 років ув’язнення, бо він допоміг багатьом шосткинцям, хоч і за хабарі, уникнути відправки до Німеччини. Більше нікого на площі Леніна СМЕРШ не вішав. За переказом, Бабака поховали третього дня прямо в окопі біля опори ЛЕП солдати, що йшли колоною через Шостку. До їхнього командира звернулися кілька шосткинських жінок, зокрема Марія Лосєва з вулиці Пролетарської, дореволюційної Міщанської, з проханням зняти з шибениці Бабака, бо вже став лякати їх своїми вискаленими зубами. Командир дав чергу з автомата по мотузці, Бабак упав на землю, а солдати відтягли його до окопу, прикидали листям та землею. Так і досі лежить Бабак у центрі міста навпроти «Вічного вогню». Невже у нього не має родичів серед   шосткинських чи то воронізьких Бабаків щоби відшукати кістяк та разом з тими кому він допоміг в роки окупації зробити могилку?

7 листопада 1943 року на вцілілому високому постаменті довоєнного пам’ятника Леніну, роботи скульптора Івана Кавалерідзе, була тимчасово встановлена скульптура вождя, яку зберегли робочі Шостки в дні окупації [17; 67, 67]. За переказом, комуністи відкопали на терасах заводський пам’ятник Леніну, він виявився без правої руки, яка вказувала дорогу до комунізму. Робочі зробили нову руку і встановили вже цілу невеличку скульптуру на старому монументальному постаменті. Скульптура Леніна дуже схожа на ту, що стояла в 1933 році на даху школи №3, хіба що права рука пряміша.

Охорону заводу з жовтня місяця 1943 року почали здійснювати озброєні вахтери 72 постів чотирьох караулів. Комендант заводу та начальник відділу охорони розмістилися в колишній гауптвахті (вул. Леніна,61) [123].

У жовтні 1943 року розпочалося навчання в шістьох школах Шостки, зокрема в найстарішій дерев’яній (базарній) школі по вулиці Совєтській, де сіли за парти хлопчики перших класів. Пам’ятають, як їх щодня водили колоною по Совєтській вулиці на обіди в дитячий садок на розі вулиці (нині Леніна,37). Діти, чиї батьки перебували на війні, отримували хліб по карткам у «Воєнторзі» – магазині, відкритому в колишній промтоварній крамниці непмана Зайковського, розташованому з південної сторони Базарної площі. Діти загиблих на фронті харчувалися на фабриці-кухні по безкоштовних талонах.

Поступово відновилися довоєнні функції Совєтської вулиці разом з Держбанком, лікарнею та заводоуправлінням, яке розмістилося в дореволюційному двоквартирному будинку (нині Леніна,28)  і перебувало там аж до відбудови в 1957 році триповерхового заводоуправління (Леніна,36), спаленого першим «замнаркома» оборонної промисловості СРСР Бушмельовим Володимиром Матвійовичем 27 серпня 1941 року. У колишній гауптвахті (Леніна,61) розмістили бюро перепусток. Поряд у дерев’яному двоповерховому будинку (Леніна,57) відкрили хлібний магазин. Територія спаленої Бушмельовим школи №2 та ремісничого училища №1 відійшла під механізовану базу будівельників (Леніна,47). Школа ФЗН-1 переїхала з вулиці Леніна у напівзруйнований довоєнний двоповерховий чоловічий гуртожиток другого робітничого селища (з 1951 року вул. Робітнича, Робоча). Вже там ФЗН-1 стало зватися з 1948 року ремісничим училищем №9 (РУ-9). На новому місці училище не навчало, як у перші повоєнні роки, будівничим спеціальностям робітників потрібних тоді для відбудови заводу та міста, а перейшло на свою довоєнну спеціалізацію. За два роки навчання учні РУ-9 ставали токарями по металу, слюсарями по ремонту промислового устаткування та столярами-білодеревцями, також кожен з них вмів виготовити з колоди табуретку.

Влітку 1944 року було відновлено старий казармений будинок дореволюційної гімназії на кутку вулиць Совєтської та Карла Маркса, який був перетворений німцями в конюшню. Будинок став філією середньої чоловічої школи №2 (нині ліцей) з російською мовою навчання. Нагадаю, що до війни школа №2 була теж середньою чоловічою школою, але під номером один і навчання велося українською мовою. За спогадами колишнього учня цієї школи Кулішова Миколи Дмитровича (1935 р.н.), їхній клас перевели у гарний кутовий будинок 1 вересня 1944 року з сусідньої «базарної» школи, де вони навчалися з жовтня 1943 року. У звільнених хлопчиками класах школи розмістили дівчаток і дали їй №1 як жіночій середній школі з українською мовою навчання.

У жовтні 1944 року на площі Леніна, з краю колишньої базарної площі, поховали останки 7 партизан Харківських двох загонів та одного партизана Шосткинського загону, які загинули в бою з німцями в Слоутському лісі 21 листопада 1941 року. Площу Леніна, яка була поділена шосткинцями на городи,  засадили деревцями американського клену та берізками. За спогадами колишнього учня ремісничого училища з поселення ім. Куйбишева Потєєва В.Д. (1929 р. н.), який восени саджав деревця, площу вже по весні наступного 1945 року обнесли невеликим дерев’яним парканом з кам’яними стовпами і назвали міським сквером.

1 вересня 1945 року розпочалися навчання в українській середній чоловічій школі №3, відновленій після великої пожежі по Інститутській вулиці 2 вересня 1943 року.

У 1945 році міськлікарня №2 мала 25 ліжок, у ній працювало два лікаря (нині оглядова поліклініка вул.Леніна, 30) [204]

У 1946 році, біля братської могили встановили пам’ятник (обеліск) партизанам з написом попереду російською мовою «Вечная слава героям павшим в боях за независимость нашей родины». За пам’ятником встановили картину «Партизаны на привале». Паркан скверу, як дізнаємося з тодішніх газетних публікацій «Зорі», вже був з численними дірками, у які вільно пролазили свійські кози та свині. Вони «паслися та рилися» вкрай засушливого літа в усіх кутках скверу. Проте після голодної зими 1947 року ніяка тварина повесні в сквері не рилася, не пережила зиму, не дожила до весни. За спогадами колишніх дітей війни, вартість буханки хліба на базарі перевалила за 200 рублів і продавали його скибками. У магазинах отримували хліб по картам, зокрема в «Военторге» головним товаром окрім хліба були ще галети з американських посилок. У сусідньому з «Воєнторгом» гастрономі (колишньому «офіцерському» магазині), було, як бачимо зі знімку 1947 року, все – і горілка, і віно, і першосортні ковбаси, і чорноморська кілька в томаті та дві продавщиці в халаті.  Не вистачало тільки покупців, бо в них не було грошей щоби ходити до гастроному. Промтоварних магазинів по війні майже не було, тканину продавали з рук на базарі, ходовий «рубчик» як на штани, так і на спідницю, коштував 200 рублів за метр, при середній зарплаті на фабриці кіноплівки у 250 рублів. Були на базарі й карболітові ґудзики, що виробляли на «дев’ятці» з карболітового порошку [24, 35]. До речі, в повоєній Шостці стала улюбленою серед дітей гра в «пуговки», коли ґудзик заганяли щиглями в маленьку лунку вириту в землі. Нерідко ґудзики для гри зрізали зі свого одягу та з одягу батьків. Ті з дітей хто мав копійки – грали в «буца» – складали монети в стопку по центру риски, прокресленої на землі. Потім кидали кожен свого свинцевого «буца», виплавленого вдома на кухні у вигляді випуклої з одного боку лінзи діаметром десь в 5-10 см. Хто вмастив кинутого «буца» найближче за риску і до стопки – першим розбивав її «буцом» і забирав собі ті монети, які після вдару перевернулися на герб СССР. Була на базарі й інша мирна дефіцитна продукція «дев’ятки», здебільше жіночі босоніжки зі штучної шкіри – текстовініту. Шостка аж до 1950 року взувала ними босих жінок Москви [24, 35]. Ще завод виробляв для Москви металеві відра, бідони, кружки, тази, каструлі… А з перепідпорядкуванням у 1947 році «дев’ятки» міністерству загального машинобудування, розпочався випуск більш складних виробів, як-то блохоловок, обпилювачів, протруювачів, коксагизниць, маслоробників [225]. .
У травні 1947 року на фабриці-кухні запрацювала єдина в місті їдальня громадського харчування, водночас були відкриті Шосторгом аж три чайні – «чайхани» з 40-градусним чаєм [223]. А на радість дітям Шостки запрацював завод безалкогольних напоїв – сітроцех, неподалік від фабрики-кухні, на Пролетарському провулку.
1 вересня 1947 року відкрилася нова середня, з російською мовою навчання, жіноча школа №7 у звільненому чоловічою початковою школою №2 приміщені на кутку вулиць Карла Маркса та Совєтської (мала базарна школа).  За повідомленням завідуючого відділом народної освіти Самохвалова в газеті «Зоря» від 2 вересня 1947 року, у школі №7 сіли за парти 602 учениці, які перейшли зі школи №1 (великої базарної школи), яка знову стала чоловічою. За спогадами її учнів, вони після уроків поспішали до поштового кіоску, біля пам’ятника Леніну, щоби побачити, або й придбати якусь нову марку чи етикетку, бувало й книжку з якимись шпіонськими пригодами. Запам’яталося, як переказували по черзі друг другу, що в кіоску з’явилася нова книжка про шпіона Ратнера: «Темные дела Ратнера». Коли учень запитував у кіоскера про цю книжку, той просив його нахилитися ближче, бо недочуває і хапав його за вухо. Відтоді цікавий учень вже вовік запам’ятовував прізвище кіоскера Ратнера.
Наприкінці 1947 року, 16 грудня, відбулася в СРСР грошова реформа. Міняли 10 рублів старих на 1 новий, а за 5 нових – 1 долар США, але обмін останнього можна було зробити тільки в Москві. Також у грудні скасували картки на продовольчі (хліб, крупа, макарони) та промислові товари. У магазинах з’явився у вільному продажу хліб по 3 рублі новими за кілограм та камса по 1 руб. 95 коп. за кг [226]. До речі, сало тоді на колгоспному ринку коштувало 60 руб. новими за кг.

По весні 1948 року закрили хлібний магазин біля заводу (Леніна,57), потім стіни його приміщення оббили залізом і улаштували карцер для порушників заводської дисципліни. Навіть вікна карцеру зробили по тюремному, щоби світло потрапляло згори. Першим в’язнем карцеру став, якраз на дві квітневі доби пасхи, 17-річний робітник РМЗ Лебедь В.Г., й тільки за те, що відмовився відвідувати нудні курси хімоборони, які відбувалися у підвалах колишнього гестапівського будинку (Карла Маркса,37).

У 1948 році міський сквер облаштували доволі грубими лавами, через що не один з відпочиваючих порвав на них одяг. З метою наведення чистоти та порядку у сквері  та й у центрі міста запровадили з 1948 року службу двірників при жеках (ЖКВ), з щоденним навантаженням 1300 кв. м. на мітлу [226]. Влітку для зачищення німецького кладовища біля церкви були залучені колишні поліцаї з табору військовополонених (нині на місці табору автобаза 18062 по вулиці Гагаріна). Якраз по кладовищу заводчани прокладали 1948 року трубопровід, тому зекі мали повикопувати усіх мерців та вивозити їх до локотського скотомогильника, розташованого біля залізниці на Вороніж (неподалік нинішньої телебашти). Діти з сусідніх будинків по вулиці Карла Лібкнехта запам’ятали, як у саморобне відро зі спиртом, що стояло біля пожежної частини, кидали зняті з мерців нагороди – хрести та медалі, золоті обручки та золоті зуби, повисмикувані зеками-«археологами» з шелеп німців. Кажуть, нагород було чимало, адже на кладовищі були поховані не тільки загиблі тиловики, а й фронтовики, які померли в шосткинському госпіталі. Найбільше нагород було, мабуть у мерця  з цинкової домовини, яку викопали в самому центрі кладовища, біля рештків постаменту царю. По обидві сторони домовини лежали два артилерійські снаряди. По завершенню розкопок дітям дісталися німецькі каски, що залишилися неприбраними, та деякі нагороди-хрести, знайдені там під час власних розкопах великої пісочниці-кладовища. Цікаві  знахідки траплялися дітворі в підвалах під руїнами РУ-1 (Леніна,47). Найбільш загадковим для хлопців було підземелля під казармою (Леніна,40). За спогадами Юрія Вікторовича Рачека (1945 р. н.), ще більший підвал був під обгорілими стінами завкому в колишньому  командирському будинку (Леніна,53). До речі, багато таємниць цього підвалу в після революційний час знав Приходько А.Й. [65, 4]. Діти війни розважалися в бур’янових джунглях навколо зруйнованих будинків Совєтської вулиці. Найбільш сміливі з них бігали по периметру стін четвертого поверху руїн казарми, менш сміливі випасали своїх кіз на другому поверсі, там росла соковита трава. Усі разом відпочивали у спекотні літні дні на Горбатці – стометрівці річки від колючого дроту заводської огорожі до броду в місці впадіння криничного-каналізаційного ручаю. До річки вела горбата стежина в заростях кропиви між ямками торфовища. Перешкодою був криничний ручай метрів зо два шириною, який треба було переплигувати, опасаючись загрузнути в його топких берегах з гандонами міської каналізації, яка стікала в ручай нижче джерельної криниці. На згині стометрівки річки Шостки була глибина і був трамплін. Пляж був біля броду, де й збирали пацани перех – піроксилінову вату, а порох – коротенькі трубки з дірочками – копали в лузі. Купалися з осторогою не опекти очі при раптовому «збросе»  заводом у річку кислоти, від якої бувало діти опікали на Горбатці й яй… Більш небезпечно було купатися в озері біля хлібозаводу на початку Совєтської вулиці. У ньому, тоді в 1940-х роках, ще була глибина. Ще одне озеро було на Петухівці навпроти магазину №17, з лівої сторони вулиці Жданова. Там була джерельна криниця, яка й живила озерце і Іванову долину навколо (нині на долині стоїть дев’ятиповерхівка молокозаводу, вул.Воронізька,19).

 

Новгородський шлях

            Споконвічний шлях з Новгорода-Сіверського на Глухів, Путивль проходив у нашому краї лівим берегом річки Шостки. У ХVІІІ столітті усі землі навколо цього шляху – батька сіверських доріг – ліси та гаї належали козакам та монастирям. Також їм належали й млини розташовані на річці Шостці. Один з них, десь за півтори версти (1,5 км) від новгородського шляху, належав  козакам та міщанам воронізької ратуші. Саме цей зручно розташований млин «на речке Шостке, расстоянием от Глухова в 30 с небольшим верстах», був обраний на початку червня 1739 року управляючим «Гетьманським урядом» генерал-майором Іваном Шиповим для потреб нового гетьманського порохового заводу [32, 194]. Уже 22 червня воронізька ратуша передала шостенський млин разом з землями навколо нього майору Опанасу Постельнікову, який зайнявся будівництвом заводу [29,арк.235зв.]. Невдовзі, з осені 1739 року, шостенський завод почав виробляти порох. Від початку завод мав на нашому лівому березі Шостки лише невеличкий прибережний гай з півверсти довжиною від млину по дорозі на Вороніж, так званому воронізькому під’їзді до млину (нині вул. Леніна, колишня Садова). У 1742 році Генеральна військова артилерія придбала для «малороссійского порохового нового завода» суміжний з ним гай, що належав локотському козаку, значковому товаришу Семену Лисачевському – шириною з півверсти та довжиною з версту до «Новгородского шляху» [29,арк. 22]. Таким чином заводські землі збільшилися втричі довжиною (з 0,5 версти до 1,5 версти)  по воронізькій дорозі, а по новгородському шляху вони займали вже півверсти, що стали з 1742 року новою південною межею заводських земель. Через двадцять років ця південна границя подовшала удвічі, до версти, внаслідок придбання гетьманом Розумовським у 1761-1762 роках козацьких гаїв навколо шостенської виробні пороху. На плані «Шостенскаго пороховаго завода» 1793 року майже вся південна (західна на плані) межа заводських земель прокреслена червоним кольором вздовж звивистого новгородському шляху й навіть заступає його далі за перехрестям з дорогою до заводу (1). Заступає усього на сто сажнів в бік Новгорода-Сіверського (Н). Загальна довжина цієї межі становить на плані 560 сажнів, трохи більше версти. Більша її частина (400 сажнів з 560) розташована до перехрестя з дорогою до завода (1), що відповідає нині відстані від вулиці 9-го Січня до вулиці Леніна. А менша частина межі (160 сажнів) відповідає нинішній відстані від вулиці Леніна до вулиці Матросова. Усі землі за  шляхом, у бік Воронежу та Локотків, приналежали козакам (лінія синього кольору) та Гамаліївському монастирю (лінія жовтого кольору). Переважно це були гаї, а посеред них, де нині ДК Карла Маркса, починалося болото (2), що тягнулося по праву сторону шляху до кінця червоної лінії заводської межі, нині вул. Онупрієнка зі стадіоном «Хімік». Далі, за болотом, була козацька орана земля (3), від нинішнього стадіону ДЮСШ до  залізниці на «Капсуль». За оранкою знову йшли козацькі гаї (4) до села Локотки. По ліву сторону шляху знаходився Чернецький гай (5) Гамаліївського монастиря, від заводського ставу аж до «Глинковской економической мельницы» над ставом, нині Галенківське озеро. Ніяких хат на Новгородському шляху не позначено, окрім ледь помітного на плані контура постоялого двору (Д) з двома будинками, довгим та коротким.  Двір був розташований на узгірку перед болотом, якраз на повороті шляху ліворуч в обхід болота, нині на місці постоялого двору дитячий садок, вул. Карла Маркса,36.

1818 року Шостенський пороховий завод прикупив у «дворянки Лавренковой 99 десятин земли, смежной с заводской дачей, для возведення на ней служительских домов» [28, 57]. Вірогідно саме ця лавренківська земля була розташована по праву (південну) сторону Новгородського шляху. Відтоді розпочалася забудова версти Новгородського шляху будинками шостенців, які дали назву своїй вулиці на честь повітового міста Глухова, колишньої гетьманської столиці (1708-1782).

Глухівська вулиця

На плані ШПЗ 1843 року чітко прокреслено виправлену в пряму Глухівську вулицю (3), колишню звивисту версту битого століттями Новгородського шляху. По праву  (південну) сторону Глухівської вулиці позначені нові квартали вулиць (А), що з’явилися за два десятиліття на прикупленій заводом у 1818 році лавренківській землі. На самій же Глухівській вулиці позначені лише кілька найбільш значимих будинків у великому дворі  (В), що постав на місці постоялого двору з плану 1793 року (нині територія дитсадка по вул. Карла Маркса,36). Далі, за перехрестям з Садовою вулицею (1), бачимо по обидві сторони Глухівській вулиці (3) коротенькі контури забудови (Б) та городи до західної (північної на плані 1843 року) межі земель (нині вулиця Матросова). Ця новгород-сіверська межа залишилася незмінною з плану 1793 року, також не змінилася й локотківська (східна) межа. Цікаво, що завод ще не придбав ніяких нових земель у локотківців з правої (південної) сторони Глухівської вулиці, там де на плані 1793 року було позначено за постоялим двором велике болото (нині територія парку ДК Карла Маркса). Тому забудова Глухівської вулиці велася тільки по одній лівій (північній) стороні до Госпітальної вулиці (2). На плані 1843 року вперше позначено забудову нового кінного двору (Ф, фурштату), що виник на придбаних заводом монастирських землях, внаслідок чого вирівнялася у пряму лінію колишня Т-подібна на плані 1793 року межа заводських земель. Нова пряма лінія межі відповідає нині вулиці 9-го Січня. Якраз на межі, по обидві сторони глухівської вулиці, було встановлено частокіл, за ним прокопано рів, а на дорозі встановлено шлагбаум та зведено з цегли два кам’яні стовпи воріт Локотської застави. Праворуч дороги з будовано караульню. Так само було облаштовано й Новгород-Сіверську заставу перед ярком, що був перед нинішньою школою №2 по вул. Карла Маркса,33.

Наступний план ШПЗ 1863 року свідчить, що забудова Глухівської вулиці (3) вже вийшла за Локотську заставу й пішла далі в глухівському (локотському) напрямку. Одразу за заставою позначено дві чорні риски забудови з лівої сторони дороги та одна з правої, ще три окремі хати позначені далі між першим та другим ярками біля села Локотки.   Дорога до фурштату, ліворуч застави, стала Госпітальним провулком (нині вулиця 9-го Січня). Наприкінці провулку позначені з лівої сторони знайомі з плану 1843 року будівлі фурштату та нові будівлі госпіталю з правої сторони провулку. Проте на плані 1863 року ще немає позначення дороги на Капсуль через Галенківку, яка стала з 1862 року головною дорогою, бо проїзд через пороховий завод на Капсуль був вже закритий [28, 93]. На місці розібраної «Глинковской економической мельницы», позначеній на плані 1793 року, збудовано в 1862 році два містки через річку Шостку. На плані 1863 року, вказана поки що стара дорога на Капсуль від вулиці Садової (1) через пороховий завод. Також бачимо з плану 1863 року, що Глухівська вулиця (3), порівняно з планом ШПЗ 1843 року, дещо подовжила свої лінії забудови в західному новгород-сіверському напрямку.

Глухівська вулиця (Г) значиться на плані ШПЗ 1871 року  вже повністю забудованою транзитною вулицею по дорозі з Глухова на Новгород-Сіверський. Суцільні лінії забудови прокреслені навіть від перехрестя з Садовою вулицею (С) до Новгород-Сіверської застави (27) (вул. Матросова). Городи (о) позначені вже за лінією забудови з лівої (довшої) сторони вулиці. Майже незмінними з 1843 року залишилися лінії забудов Глухівської вулиці від перехрестя з Садовою вулицею до Глухівської (Локотської) застави (28). Хіба що подовшала сама Глухівська вулиця на сто сажнів новопридбаної заводом в 1850-х роках смуги землі (з) за Локотською заставою під будівництво в Чернецькому гаю нового госпіталю (нині поліклініка №1). На жаль, на плані 1871 року не позначена забудова на протилежній правій (короткій) стороні Глухівської вулиці, на місці колишнього болота (б) та козацької оранки за ним, позначеної ще на плані 1793 року. Безсумнівно, забудова там була, але вже на приватних, а не заводських землях. Навіть була забудова й за локотською заставою далі по новгородському шляху до села Локотки. Підтвердженням цьому є тогочасна фотографія Глухівської (Локотської) застави, яка зроблена, мабуть, з нагоди святкування в 1871 році століття підпорядкування Гетьманського Шосткинського порохового заводу казенному відомству в Петербурзі.  На ній бачимо пірамідальні стовпи воріт з двоголовими орлами на верхівках, смугастий шлагбаум зі сторожовою будкою, частокіл та біллі колони ганку караульні, праворуч під березами (нині на місці караульні торець будинку №44 по вул. Карла Маркса). Прямо по дорозі, за цегляними стовпами застави, проглядається паркан, за ним видно невеликі дерева саду та довгий дах будинку так званої старожилами садиби Сербіна 1930-1950-х років, розташованої на розі доріг на село Локотки та на Гуків хутір (нині на місці садиби школа №11 на розі вулиць Карла Маркса та Онупрієнка). ії

На великому детальному плані поселення Шостка 1897 року позначено кожен будинок на Глухівській вулиці, зокрема на її перехресті з Садовою вулицею позначена літерою «А» кутова казарма по правій (південній) стороні. У дворі казарми позначено червоним та жовтим кольорами якийсь напівкам’яний будинок. Починаючи від нього нараховуємо по Глухівській вулиці 10 садиб до Новгород-Сіверської застави. По лівій (північній) стороні Глухівської вулиці нараховуємо 12 садиб та ще окремий будинок караульні біля застави, яка позначена червоним кольором квадратів її двох цегляних стовпів. Далі, за Новгород-Сіверською заставою та червоною лінією західної межі заводських земель, жодної садиби на плані немає. Таким чином, у 1897 році на західній частині  Глухівській вулиці, від перехрестя з Садовою вулицею до Новгород-Сіверської застави, було всього 22 садиби. У протилежному східному глухівському напрямку від перехрестя з Садовою вулицею на плані 1897 року позначено сад по лівій стороні Глухівської вулиці до будинків Фурштатської вулиці (нині вул. Карла Лібкнехта). Потім між вулицями Фурштатською та Моховою (нині Енгельса) нараховуємо по Глухівській вулиці 7 садиб. Далі від Мохової до Госпітальної вулиці (нині Короленка) нараховуємо 8 садиб. Між Госпітальною вулицею та її Госпітальним провулком був сад по лівій стороні  Глухівської вулиці. За провулком на кутку позначено літерою «Д» кам’яний будинок – «Квартира младшего врача». Напроти цього будинку позначені два цегляні стовпи Глухівських воріт застави. За будинком – невеликий сад, в якому позначено дерев’яну Л-подібну будівлю. Вона є пам’ятним для шосткинців холерним бараком, що в 1903 році став для них першим осередком культури – Народним Домом. Загалом по лівій стороні Глухівської вулиці від перехрестя з Садовою вулицею до Глухівської (Локотківської) застави було 7 + 8 = 15 приватних садиб. По правій стороні східної частини Глухівської вулиці від Садової до Базарної було лише 3 садиби. Від Базарної до Офіцерської (нині Миру) – 9 садиб. Ще 3 садиби було за Офіцерською вулицею, а за ними велика садиба з  казенним дерев’яним будинком, позначеним №46 як «Дом, занимаемый Председателем Хозяйственного Комитета», з «надворными постройками» під №№47-49 (територія нинішнього дитсадка по вул. Карла Маркса,36). Отже, маємо з плану 1897 року повну визначеність приналежності цього загадкового будинку, викресленого ще плані 1843 року. За будинком голови господарчого комітету далі по Глухівські вулиці було ще одна велика садиба до межі заводських земель (нині паркан між райвиконкомом і парком палацу Карла Маркса). За межею позначені ще 3 приватні садиби з довгими городами до дороги (нині вулиця Короленка від світлофора праворуч до залізниці). Далі за городньою дорогою було дві садиби до позначок «упраздненной» караульні Локотської застави (№109) та двох кам’яних її стовпів, позначених червоними прямокутниками. На фотографії Локотської застави вже не бачимо ні шлагбаума, ні караульні, ні частоколу. Бачимо знайомий ще з фотографії 1871 року паркан садиби на розі доріг на село Локотки та на Гуків хутір. Дерева за парканом значно підросли, що повністю закривають дахи будівель великої, як-то видно з плану 1897 року, садиби. Загалом по правій стороні Глухівської вулиці від перехрестя з Садовою вулицею до Локотківської застави було 3 + 9 + 3 + 1 + 1 + 3 + 2 = 22 садиби, одна з яких казенна (№46). У цілому в 1897 році на Глухівській вулиці  між двома заставами Новгород-Сіверською та Локотковською,  було по лівій стороні 12 + 15 = 27 садиб, а по правій стороні  10 + 22 = 32 садиби, разом 59 садиб.

На плані 1897 року позначено по Глухівській вулиці вузькоколійку від Офіцерської вулиці (нині Миру) до Госпітального провулку (нині вулиці 9-го Січня). На фотографії Глухівської вулиці бачимо, що вузькоколійка мала дві колії з лівої (північної) сторони вулиці, в кількох метрах від дерев’яних будинків. Перший на фотографії  будинок стояв на кутку з вулицею Моховою (нині вул. Енгельса). Шосткинська вузькоколійка була прокладена від залізничної станції Шостка до заводу, після побудови у 1893 році основної вузькоколійки з Конотопу до Пирогівки. На жаль, на плані не позначено перший водогін Шостки «с запасным краном и двумя водоразборными трубами на случай пожара», який був прокладений від заводу по Глухівській вулиці в 1894 році [11, 200]. Чому саме Глухівська вулиця першою в поселенні отримала безперебійне водопостачання? Тому, що на ній за спогадами старожилів Якуніна та Ялишева, проживали «найпочесніші жителі тодішньої Шостки». Серед них були купці Філіпенко та Пшонний, ще чиновник Бортков, який тримав кабак – «монопольку» [31]. Також не бідні люди жили й за Локотською заставою, як бачимо з  позначених  за нею на плані 1897 року великих садиб як по лівій, так і по правій стороні дороги на Локотки (Глухів). Проте по лівій стороні локотської дороги позначена па плані ще й вузька V-подібна смуга заводських земель (V), поділена невеликими городами. На початку клину смуги була невелика хата, мабуть, це вона стоїть і досі на початку вулиці Некрасова під №1 (1). Далі за V-подібною смугою земля була неораною, ніяких хат за нею не позначено як на локотській дорозі, так і на її лівому відтинку до річки Шостки, до Галенківки (Г). Відтинок йшов уздовж смуги  і на половині дороги (нині вулиця Декабристів) різко повертав праворуч до річки. Тобто дорога до Галенківки в 1897 році ще була короткою прямою, а не як зараз кривою вулицею Партизан, і спуск до Галенківки починався посеред нинішньої вулиці Декабристів (буд.10), а не від вулиці Некрасова. На плані помітний неораний трикутник землі (а) без будь-яких хат між відтинком дороги до Галенківки та дорогою від заводу до «Капсюльной слободки», яка з 1862 року стала єдиною дорогою між поселеннями Шостки та Капсуля. Капсульна дорога (К), як бачимо з плану, перетинала річку Шостку двома дерев’яними містками (М) на місці млинів й прямувала лісом до Капсульної слобідки, яка позначена на правому березі  річки Крупця, на жаль, не підписаною на плані. Також не вказані на плані й назви коротеньких вулиць  слобідки. Проте маємо напис «Бывшее Шостенское капсюльное заведение» щодо капітальних будівель капсульного закладу на лівому березі Крупця.  Заклад, як відомо, у той час не діяв, був законсервований, з 1880 по 1907 роки [4, 54]. Ніяких слобідських хат на лівому березі Крупця в 1897 році ще не було.

На плані 1897 року позначені по правій стороні дороги на Глухів (Локотки), від відтинку праворуч (нині вул. Онупрієнка за стадіоном «Хімік»), кілька великих садиб до відтинку дороги ліворуч до річки Шостки (Галенківки). Далі ніяких хат в напрямку села Локотки на плані не позначено. За переказом, село Локотки починалося за Глибоким яром, за старим православним кладовищем по правій стороні локотської дороги (майже там, де нині вчительська кооперативна дев’ятиповерхівка по вулиці Некрасова,20). Глибоким яром протікав ручай з криниці урочища Синій камінь (зараз – ледь помітна балка праворуч нинішньої вулиці 6-ої Гвардійської дивізії). В урочищі Синій камінь збиралися повесні та влітку 1901-1902 років члени першої в Шостці «преступной» соціал-демократичної організації, утвореної наприкінці 1900 року під назвою «Организованные рабочие шостенских пороховых заводов» («ОРШПЗ»). На Синьому камені робітники читали газету «Искру» та виголошували палкі революційні промови [25]. Гуртківці займалися розповсюдженням прокламацій по Шостці, зокрема в 4-ій прокламації від 29 квітня 1902 року ставилося 8 вимог до адміністрації заводу, у тому числі вимагалося збудувати Народний Дім.

1 травня 1902 року в Галенківському лісі відбулася перша в історії Шостки маївка з 25 гуртківців [17; 25]. На початку літа в червні 1902 року були арештовані п’ятеро членів гуртка Рудой М., Писарець Є., Протопопов Д., Максименко В., Глуздовський [17; 52] Потім восени 23 жовтня були заарештовані ще вісім – Аксєєнко І., Гордієнко, Дудка Г., Дудченко В., Жданов С., Кришкевич І., Храманюк Д., Шевелкін М. [17]. За рішенням Київського окружного суду найбільші терміни покарання отримали  засновники гуртка: Дмитро Протопопов та Микола Шевелкін, перший 3 роки, другий 2 роки вислання в Архангельську губернію [53; 54]. Військовослужбовець В. Дудченко отримав 3 роки вислання до Східного Сибіру [27]. Усі інші гуртківці були взяті під гласний нагляд поліції [25; 55; 56; 57]. Це були перші в історії Шостки жертви політичних репресій царизму.

Галенківський ліс був знову задіяний в маївці 1904 року, організованої вже робітниками-більшовиками порохового заводу, зокрема Марущаком О.І. За його дорученням 17-річний племінник Данилка Кукарешников розповсюджував серед робітників заводу листівки з закликами відзначити Перше травня. Відзначили його таємно мітингом «в лісі на березі річки Галенківки». Мітинг виявився короткочасним через наближення до місця маївки групи поліцейських. Проте наступний першотравень 1905 року відбувся в Шостці відкрито з революційними піснями та демонстрацією робітників заводу, які «кидали роботу і з червоними прапорами, та лозунгами» ходили по Шостці [72]. З інших газетних публікацій 1960-х років Кукарешникова  дізнаємося, що на початку 1903 року адміністрація порохового заводу несподівано пішла на поступки своїм робітникам. Вона задовольнила висловлену ними ще в четвертій прокламації від 29 квітня 1902 року вимогу щодо побудови Народного Дому (клубу), і надала під клуб старий дерев’яний  холерний барак, розташований за будинком молодшого лікаря на Глухівській вулиці. Мешканці «пос. Шостки и прилегающих к ней сел и деревень» власним коштом перебудували барак на Народний Дім з чайною та бібліотекою [14; 46, 615]. Бібліотека нараховувала усього півтораста тоненьких книжок на одній полиці. Самодіяльні артисти Шостки ставили в клубі спектаклі, і, як далі згадує  колишній його драмгуртківець Данило Іванович Кукарешніков, «царські чиновники косо дивилися на українські п’єси і часто забороняли навіть ті, що були дозволені цензурою. Українців презирливо називали «хохлами». Бувало, підготуємо п’єсу, а ставити її забороняють. І пропаде марно праця. Стиснувши зуби, бралися за іншу виставу» [14]. Усе ж таки заводчани мали можливість побачити в клубі деякі дозволені цензурою українські п’єси, у тім числі й за участю Кукарешнікова: «Сватання на Гончарівці», «Дай серцю волю – заведе у неволю», «Глитай, або ж Павук». У Народному Домі співав, наперекір волі попа Кашпура, церковний хор, потім склався новий гарний хор під керівництвом Шермана.

Наприкінці 1905 року Народний Дім перебував у центрі революційних подій, що захопили поселення. У ньому проводилися збори робітників ШПЗ, зокрема під час їхньої першої в історії Шостки триденної забастовки 22-24 листопада 1905 року (5-7 грудня за н.ст.) [46, 612, 613]. Шосткинська поліція вела спостереження за активними відвідувачами Народного Дома. Так у повідомлені 27 листопада 1905 року пристава шеститисячного поселення Шостки Володимира Трохимовича Магдебурга в Чернігівське жандармське управління йдеться про «учителя городского училища Федора Васильевича Євтушенко, который, бывая в Народном доме, возбуждал вопросы политического характера» [50, 617].
Увечері 12 грудня (25.12 за н.ст) відбувся перший мітинг робітників ШПЗ біля одного з будинків на вулиці Госпітальній (нині вул.Короленка,15) [26]. На мітингу робітники усіх шосткинських заводів (виробництв), за пропозицією вчителя Євтушенка, вирішили об’єднатися в один «Союз рабочих Шостенского порохового завода» [130, 171]. Головою шосткинського союзу обрано Григорія Івановича Ткаченка, який мав діяти спільно з союзом Конотопських робітників [124, арк.459]. Безпосередньо на цьому ж мітингу 12 грудня, як зазначено в рапорті від 15 січня 1906 року новопризначеного пристава Шостки Якова Васильовича Чернолуського, було обрано, за пропозицією Ткаченка, страйком з 20 осіб, який віднині замінив «Собрание старост» [124, арк. 346, 346 зв.]. По завершенню мітингу усі обранці разом з Євтушенком рушили в бібліотеку Народного Дому, де провели засідання з 10 години вечора до першої години ночі. На засіданні було остаточно обрано 12 членів страйкому: Василя Власовича Кузьмина, Дмитра Хроманюка, Якова Остапенка, Василя Куліша (за пропозицією Євтушенка), Павла Щеголькова, Федора Петруненка, Федора Євсеєнка (Бондаревського), Василя Максименка, Гаврила Дудку, Івана Марущака, Олексія Пилиповича Бурденко та Ткаченка – головою страйкому.
13 грудня (26.12 за н.ст) 1905 року робітники ШПЗ розпочали політичний страйк, що тривав аж до кінця грудня [124, арк.459]. Було призупинено залізничне сполучення, вимкнуте електричне освітлення та перекрито водогін [50, 619]. У Народному домі зібрався мітинг, де проголосили, що робітники ШПЗ страйкують з солідарності з робітниками всієї Росії і вимагають скликання Установчих Зборів («Учредительного Собрания»). Звідти рушила зимовими вулицями Шостки з музикою перша в історії Шостки антиурядова демонстрація зі співом революційних пісень та носінням червоних прапорів з написами «Свобода!», «Земля народу!», «Мы требуем Учредительного собрания!» [125].
17 (30) грудня 1905 року начальник заводу Симбірський звільнив усіх страйкарів та ще видав припис від про закриття Народного дому з тої причини, що віднині безробітним нема чого робити в заводському клубі [46, 615]. Шосткинський «Союз» звернувся до громадян поселення Шостки та навколишніх сіл не найматися на службу в разі отримання пропозиції від адміністрації заводу [46, 614]. Стосовно закриття Народного Дому як місця зібрань, то «Союз» вважав це зухвальством з боку адміністрації заводу, яка не бажає ніяких реформ, проголошених царським маніфестом від 17 жовтня, що дозволив свободу мирних зібрань [46, 615].
23 грудня (5 січня за н. ст.) війська спалили Народний Дім, обливши його гасом. Усіх, хто спробував гасити пожежу сікли нагайками та арештовували [15].

План Шостки 1912 року не містить будь-яких позначок забудови на місці Народного Дому по Глухівській вулиці (3).   Проте маємо забудову на протилежній стороні вулиці та на безіменному провулку (4) праворуч перед Локотською заставою (нині вулиця Онупрієнка). Провулок забудований значно щільніше, ніж на плані 1897 року. За півверсти по провулку позначені ліворуч довгі будівлі «Частного кирпичного завода». Мабуть, він діяв недовго, бо суттєвих ознак кар’єру по собі не залишив, як і згадок про себе. Дорога від Локотської застави названа дорогою на Глухів. По ній позначені ті ж самі, що й на плані 1897 року, поодинокі садиби та хати як з лівої, так і з правої її сторони. Найбільша садиба була розташована з правої сторони дороги (нині на її місці школа №11). Навпроти неї, з лівої сторони дороги, вперше на плані 1912 року позначена суцільна, метрів з двісті, лінія забудови вздовж дороги. За переказом, десь тут, за Локотською заставою, була єврейська лавка та кілька хат євреїв, а по правій стороні дороги діяв невеликий базар – товчок. Взагалі, за Локотською заставою, як кажуть старожили, мешкали кравці, чоботарі, сажотруси, водовози, золотарі, «гробовщики» (останні – поблизу кладовища). Вони всі разом обслуговували мешканців поселення. Також і цигани ставили свій табір за Локотською заставою, точніше – на Галенківці, на правому березі річки Шостки. Як бачимо з плану 1912 року, забудова глухівської дороги ущільнюється перед селом Локотками, перед лівим відтинком дороги до річки Шостки, до Галенківки. Посеред  галенківського відтинку позначена на плані одна хата ліворуч, потім ще одна праворуч. Осторонь цієї хати нанесено Г-подібний будинок з написом «Частная баня». За переказом, це була дерев’яна єврейська лазня, яка працювала щосуботи [1]. Банщиком був Фейгман. На сьогодні від лазні залишилися тільки каміння підмурку. А над кручею завис почорнілий будинок, зображений на плані 1912 року неподалік лазні. Будинок, за переказом, належав ліснику, на сьогодні півбудинку належить нащадкам Фейгмана. До речі, на давнішому плані 1897 року ніяких садиб на галенківському відтинку не позначено, навіть хати лісника. Крім того дорога від річки Шостки показана подвійною лінією до дороги від Локотків на пороховий завод (діловий двір, нині РМЗ). Тобто, на новому плані 1912 року дорога має поворот посеред старого шляху круто вліво під гору, а пологий, південний, відкритий сонцю схил, по якому раніше був піщаний з’їзд до Галенківки, потрапив на початку 1900-х років під забудову, що й відображено на плані 1912 року лінією забудови по протилежній лівій (західній) стороні галенківського відтинку. Підтверджує це й купча від 27 квітня 1907 року на придбання «пахотной ниви» в п’ятисот квадратних сажнів (200 соток) «на концах дорог и Артилерии земли» селянином Ющенком Данилом Авксентієвичем спільно з міщанами братами Паценцовими Єгором Яковичем та Михайлом Яковичем за триста рублів у локотських селян братів Антощенків Дмитра Івановича, Василя Івановича та Федора Івановича. Оригінал купчої зберігає онук Ющенка – Валерій Григорович (1946 р. н.). На купленій землі було збудовано три хати (одна Ющенка, дві – Паценцових), а за ними розорано три смуги городів по 110 метрів довжиною впритул до дороги від Локотків до ШПЗ (нині вулиця Декабристів).

На плані 1912 року бачимо суцільну Г-подібну лінію забудови по правій стороні нинішньої вулиці Декабристів. Усі позначені лінії забудов вимальовують на плані майже цілісний галенківський, сонячний трикутник нового поселення за заводською межею, яке виникло на початку 1900-х років як окремий Галенківський хутір (а). Так він звався до революції, про що свідчать відповідні записи на страховках «взаимного от огня страхования» складених у 1913-1915 роках Ющенком Д.А. з агентом Чернігівського губернського земства. На плані 1912 року назви хутора немає, проте є назва «Дороги из Шостки на Капсульную слободку», яка починалася  від «Делового двора» (кузні) і йшла уздовж території заводу по колишній дорозі до галенківського млина, перетинаючи Госпітальний провулок з його «Лазаретом», далі проходила через дерев’яні ворота Госпітальної застави на краю лікарні. За заставою, з правої сторони дороги, позначено три хати. За останньою хатою дорога повертала ліворуч до річки Шостки, яку перетинала першим містком на місці колишнього (до 1862 року) Галенківського млина, а потім, через сто метрів, другим містком через рукав, де теж до 1862 року діяв ще другий Галенківський млин. Луг по обидві сторони млину звався Галенківською дачею. Він належав до 1908 року Міністерству землеробства та Державних маєтностей, а потім був переданий (129 га) мешканцям Шостки під випас худоби [7,арк. 6]. Шосткинці назвали цей бідний  піщаний випас «Пусторшю», як свідчить напис на фотографії, а сусіднє озерце, куди локотківські черпаки зливали свої діжки, теж звався шосткинськими рибалками відповідно до його наповнення.

За річкою, за лугом дорога на Капсуль вже йшла лісом, якому немає на плані назви, хоча його називають Галенківським. За спогадами старожилів, лісом протікала мала річка Галенківка, лівий більший рукав якої впадав у безлісе болото Гало, що було з правої сторони дороги неподалік другого мосту. Над Галом стояв хутір Бражин, назва якого походить від броду через болото, хоча, за іншою легендою, назва від постійного бродіння цього болота. Правий рукав Галенківки перетинала дорога на Капсуль (нині на цьому місці дороги біля Лісгоспу споруджена залізобетонна труба) [12]. Галенківський ліс відомий з історії тим, що в ньому 1 травня 1902 року майже всі 25 членів «ОРШЗ» провели свою першу нелегальну маївку, на якій співали «Вихри враждебные» [17; 25; 26]. Здавалося, за такого тяготіння шосткинців до річки Шостки, до Галенківки, поселення повинне було й рости своїми вулицями в капсульному, або ж глухівському напрямках. Проте, як бачимо з плану 1912 року , нові вулиці Шостки пішли своєю забудовою в протилежному – новгород-сіверському напрямку.  Глухівська вулиця (1) на старому Новгородському шляху уже мала своє продовження забудовою за Новгород-Сіверською заставою, але як Симбірська вулиця (2), названа на честь начальника порохового заводу генерал-майора Симбірського (1903-1909). Симбірська вулиця закінчувалася на плані 1912 року майже там, де нині починається вулиця Карла Маркса від речового базару. Отже, нинішня вулиця Карла Маркса складається з двох дореволюційних вулиць – Глухівської (1) та Симбірської (2). На Симбірській вулиці, як бачимо з плану, нараховувалося 18 садиб (по 9 з кожної сторони). Садиби мали великі городи та сади, щонайменше 40 соток. На плані позначені другорядні вулиці, які відходили від головної Симбірської вулиці (2), зокрема праворуч – Депутатська (3), Різдвяна (4) (нині Луначарського), Ярова (5) (нині Щедріна), Климашівська (6) (нині Урицького) та Прорізна (7), а ліворуч – Громадянська (8) (нині Горького), Киснемська (9) (нині Шевченка) та Троїцька (10) ( нині провулок Шевченка).

Вулиця Карла Маркса

Після революцій 1917 року, уже за більшовиків, Симбірська вулиця стала зватися Інтернаціональною, а Глухівська вулиця стала вулицею Карла Маркса (по-народному Кирли-мирли). Будинки «найпочесніших жителів» чиновників та купців, які втекли з Шостки, були націоналізовані. Вулиця Карла Маркса була комунальною, за переважною кількістю «комунхозовских» хат на ній. На початку 1920-х років націоналізовані за Локотською заставою землі великих садиб забудувалися  маленькими пролетарськими хатами спочатку по дорозі на Локотки, потім по обидві її сторони. Вулиця Карла Маркса значно подовшала. Передостанній 83 будинок (нині №101) по лівій стороні вулиці Карла Маркса був зведений родиною Гайдукових у 1922-1927 роках. Водночас були забудовані дві бокові вулиці. Одна з них, праворуч вулиці Карла Маркса, стала зватися  вулицею Крупської, а друга, ліворуч – Зеленою, проте її невдовзі перейменували на честь всеукраїнського старости  Петровського Г.І., який 31 грудня 1928 року відвідав Шостку [8, 174]. У 1928 році за останньої 85-ю хатою (нині №103) по вулиці Карла Маркса було прокладено залізницю широкої (нормальної) колії від вокзалу (станції Шостка) до «дев’ятки».  Частина залізниці пройшла виїмкою якраз по глиняному пагорбу, де діяв до революції цегельний завод. Залізниця стала межею подовженної від Локотської застави вулиці Карла Маркса. Далі за залізницею пішла вулиця Некрасова. Назву вулиці дав хутір Некрасова, який раніше звався Галенківським і був на початку 1920-х років перейменований в хутір на честь російського письменника Некрасова. Друга хутірська вулиця по дорозі до Галенківки отримала назву на честь тодішнього генсека КП(б)У Косіора (1889-1939). Третя хутірська вулиця по дорозі до заводської кузні (РМЗ) стала  вулицею Декабристів. У 1929 році вулицю Косіора на крутому спуску до Галенківки від вулиці Некрасова вимостили камінням. За три наступні роки булижне покриття отримала уся капсульна дорога, від річки Шостки до вулиці Бабушкіна [12]. На річці Шостці було збудовано дерев’яний міст, як бачимо з фотографії моменту відкриття мосту в 1932 році, річка Шостка була навесні доволі повноводною. Галенківський ліс уздовж капсульної дороги, знаменний своїми дореволюційними «маевками», знову прославився 1 травня 1920 року, коли в ньому вперше відбувся Всеросійський суботник, де всі без винятку тодішні члени (біля сотні осіб) шосткинського Союзу робітничо-селянської молоді заготовляли дрова для лікарні [30, 45]. Ось чому, розчулений дореволюційними піснями з «враждебными вихрями», Галенківський ліс за сталою традицією комуністичних суботників, підтриманою капсульним заводом, є сьогодні таким струнким та чистим.

Вулиця Карла Маркса стала з кінця 1920-х років головною вулицею Шостки. На ній діяли міськком КП(б)У та міськвиконком, розташовані поряд у націоналізованих будинках колишнього заводського голови Господарчого комітету («Председателя Хозяйственного Комитета»). На протилежній стороні вулиці «за старими крислатими деревами»  розмістилися в таких же націоналізованих будинках військкомат та редакція газети «Зоря».

Капітальна забудова вулиці Карла Маркса розпочалася водночас з  реконструкцією ШЗ№9. Вільним місцем для забудови виявився столітній сад на перехресті вулиць Совєтської (Садової) та Карла Маркса (Глухівської). У 1928 році, праворуч пам’ятника Леніну, встановленого на краю саду в 1926 році, збудували два триповерхових житлових будинка, які отримали номери 1 та 2 відповідно  (нині №39 та №41, перший та другий кам’яні будинки вулиці Карла Маркса). За спогадами старожилів, зводили їх без будь-якої  механізації, цеглу носили нагору заплічними «кобилками» [21]. Ці урочисті, наче червоні прапори революції, будинки з високим цегляно-штахетним парканом, ворітьми та сараями у невеликому дворі, визначили основний тип закритої квартальної забудови в Шостці в міжвоєнний час. Новоселами будинків став «комсклад» ШЗ№9 – «радянські інженери та майстри» [13].

Другий столітній сад по вулиці Карла Маркса, між Госпітальною вулицею та її провулком, залишився не вирубаним, бо, кажуть, яблука були надзвичайно смачні. У 1929 році на вході до саду встановили ворота з написом «Сад строителей» (мабуть, комунізму). У ньому встановили розмальовані каруселі, високі гойдалки, збудували літній кінотеатр, танцмайданчик з естрадою для духового оркестру, який вигравав марші та романси у неробочі дні. Старожилам запам’яталися ще й виступи в саду гімнастів, які «ставили піраміди».

Одразу за садом, у кам’яному дореволюційному лікарському будинку на кутку вулиці 9-го Січня, запрацювала «чайхана» з готелем у дворі. А на місці спаленого поліцією в 1905 році Народного дому запрацювала нова двоповерхова народна лазня. Перший її поверх призначався для чоловіків, другий – для жінок. Навпроти саду, по правій стороні вулиці Карла Маркса, запрацювала в старому довгому дерев’яному будинку робітнича їдальня. Ненависні царські стовпи Локотської застави розібрали дощенту і вивезли на фундамент палацу імені Карла Маркса, який будували неподалік кладовища німці. Першу театральну частина палацу було введено в експлуатацію до дня святкування 15-ої річниці Октябрьской революції [10]. За переказом, цей заводський палац в цілому, якщо подивитися на нього зверху, закручений у вигляді фашистської свастики. Насправді ж він закручений тільки наполовину свастики. Ще кажуть, що в 1932 році стрімко потяглося могилками у бік палацу Карла Маркса старе кладовище, тому його закрили і відкрили нове на полі за Петухівкою. 1932 року заборонили торгівлю на Базарній площі, яку назвали іменем Карла Маркса. Площа призначалася «виключно на мітинги та святкові збори шосткинців 7 листопада та 1 травня» [22, 67]. Торгівлю хлібом розмістили неподалік в лавці по вулиці Карла Маркса, у колишньому напівкам’яному будинку в дворі дореволюційної гімназії. Проте хлібна лавка майже не працювала. Голодні люди, не діждавшись її відкриття, конали у вуличній канаві [20].

Новим базаром, чи то колгоспним ринком стала відтоді незаймана трикутна площа між вулицею Шевченка та Інтернаціональною вулицею, з лівого її боку до перехрестя з Прорізною вулицею. Ніяких новобудов до цього на Інтернаціональній вулиці з часів революції ще не з’явилося. Проте почалася забудова Депутатської вулиці, що йде униз по схилу до річки Шостки, за якою в 1931 році запрацювала кінофабрика №6 – одна з 518 першочергових будівель СРСР першої сталінської п’ятирічки (1928-1933). Ще в 1928 році до будівельного майдану фабрики була прокладена по болотистому лузі дорога та зведено два дерев’яні мости через річку Шостку та її старицю-озерце. У 1932 році знесли перші два  дореволюційні будинки по лівій стороні Депутатської вулиці та звели перший капітальний будинок з рожевої цегли – триповерховий гуртожиток або ж Будинок Комуни (№11).   Він був заселений робітниками кінофабрики в 1933 році. Другий будинок, теж з рожевої цегли, розмістили на вулиці Луначарській (№2) й теж на місці двох великих садиб дореволюційної Різдвяної вулиці. У ньому, як свідчить напис, що виступає на тлі старої побілки над вікнами першого поверху: «Кадры решают все», була велика «кузня кадрів» фабрики «великої плівки» – робфак з підготовки робочої молоді до навчання інституті. Неподалік, ближче до ринку, збудували літній кінотеатр (нині три гірки погребів). За спогадами старожилів, вони ще дітьми дивилися фільми безкоштовно, сидячі на щаблях протипожежної драбини з південного торця робфаку (Луначарського,2).

Вулиця Карла Маркса значно покращала в голодоморний 1933 рік, коли в СРСР вшановували 50-річчя смерті автора «Капіталу», утопічну ідею комунізму якого саме розпочала енергійно втілювати в життя Шостка. З весни більшовицька влада щонеділі виводила голодних шосткинців на комуністичні суботники з капітального благоустрою вулиці. Засипали зарослі бур’яном канави, де ще восени знаходили трупи померлих від голоду людей, які добиралися до Шостки з півдня України в пошуках хліба. Відсипали з піску пішохідні доріжки, уздовж яких посадили два ряди американського клену, потім поширювали булижну мостову й укладали бордюрний камінь [10].

До травня 1933 року повністю відкрили «Дворец имени Карла Маркса» або ж «Робітничий клуб імені Карла Маркса» [10]. Він був «самым крупным очагом культуры в Черниговской области». Отже,  Шостка отримала в розпал культурної революції найбільший в області за розміром клуб, збудований в роки першої п’ятирічки (1929-1933). За таким же раціонально-цеховим проектом без будь-яких зовнішніх і внутрішніх прикрас було збудовано за рішенням ВЦРПС ще два клуби у Казані (Татарія) та в Рубіжному на Луганщині, тобто  при  двох  таких же, як шосткинський військово-хімічних заводах. Проста конструкція будівлі закладу культури складалася з двох залів: великого – кіно-театрального та малого – лекційного, які були об’єднані триповерховою будівлею з великими кімнатами. Кіно-театральний зал на 770 місць з балконом був устаткований механізованою сценою, завдяки якій могли ставитися оперні, балетні і драматичні вистави. Лекційний зал на 180 місць мав власну кіноустановку, кабінет пропаганди, бібліотеку міському більшовицької компартії, заводську бібліотеку, просторий читальний зал та зал для інженерно-технічних працівників заводу. Під лекційним залом розмістився спортзал, обладнаний гімнастичною стінкою та всіляким спортінвентарем необхідним для тренувань гімнастів та акробатів. Також у спортзалі проводилися змагання з волейболу та баскетболу. Поряд у підвалі перебував духовий оркестр заводу [13]. Також там працював стрілецький тир, де молодь здобувала такий почесний тоді значок «Ворошиловський стрілок». Любителі більярду мали в клубі свою кімнату з трьома столами. На другому поверсі працював одноденний будинок відпочинку. У великих кімнатах третього поверху знаходилися різні гуртки, школа кройки та шиття, які відвідували  працівники заводу та члени їхніх сімей. З 1935 року почав діяти при клубі університет культури вихідного дня [13]. Вхід до палацу був по перепусткам, як до заводу [48]. В’їзд до шосткинського палацу був позначений двома невисокими тумбами з білими кулями наверху. Від тумб йшла цегляна невисока огорожа, яка сходилася навскіс до алеї в’їзду. Зліва від входу на огорожі був напис: «Дворец имени Карла Маркса». За огорожею росли старі каштани і навіть розлогі дуби, що залишилися на місці великих дореволюційних садиб [23, 381]. Далі, ліворуч входу до лекційного залу посадили алею з молодих кленів, за ними спорудили фонтан з артезіанською водою. Як бачимо з фотографії, парапет фонтану оточував квітник. Також квітники прикрашали діагональні доріжки до фонтану. А перед самим будинком палацу знаходився найбільший квітник, обкладений різнокольоровим камінням у вигляді п’ятикутної зірки [23, 381]. У яблуневому саду понад вулицею Короленка працювали літній кінотеатр, ресторан, павільйони [49]. За палацом буяв вишневий сад кладовища. Палац Карла Маркса, як бачимо з фотографії з газети «Зоря» за 15 грудня 1934 року, звався ще й «Робітничим клубом ім. Карла Маркса» і був він «красою і гордістю Шостки». Першим директором клубу призначили Павла Семеновича Успенського [48]. Він отримав від будівельників більше ніж пудової ваги зв’язку ключів до усіх дверей приміщень палацу [10]. У квітні 1935 року на даху палацу було споруджено парашутну вишку шосткинського аероклубу з підготовки майбутніх пілотів. Аероклуб був розташований поряд у будинку №58 по вулиці Карла Маркса (нині на місці аероклубу кафе «Ані»). За спогадами старожилів сусіднього з аероклубом кутового будинку №60/2, в якому після експропріації в поміщика проживало 5 родин, на території аероклубу був батут, що приносив багато неприємностей сусідам своєю багнюкою, що розліталася  під час стрибків курсантів, заплямовуючи розвішану за парканом білизну. Кажуть, найвище стрибав на батуті маленький на зріст курсант аероклубу на прізвище Кожедуб, тож його сусіди ганьбили більше за усіх стрибунів, і тим він запам’ятався. 1935 року Капсульну слобідку, яка розрослася в велике селище, назвали Куйбишевом, у пам’ять «по-злочинницькому омертвленого найманцями іноземних розвідок – троцькістсько-бухарінськими шпигунами і вбивцями» Валеріана Куйбишева (1888-1935), голови Комісії Совєтського Контролю. Логічніше, якби це поселення на берегах річки Крупець мало б сьогодні й відповідну природну історичну назву – селище Крупець або ж  Крупецький мікрорайон. Зветься ж місто на берегах річки Шостки – Шосткою, і ми пишаємося тим. У 1936 році призаводську (північну) частину вулиці Декабристів зайняла залізниця на завод №53, перейменований 1933 року Капсульний заклад. Проте в народі за ним уже закріпилася назва «Краснознаменець», бо в 1921 році він, за відмінне постачання Червоної Армії боєприпасами, отримав орден Трудового Червоного Прапора. У 1936 році збудували по вулиці Карла Маркса, по сусідству з новою лазнею, довге дерев’яне пожежне депо, навпроти якого в провулку Карла Маркса (нині вул. Онупрієнка) спорудили стадіон «Хімік».  За спогадами старожилів,  навпроти пожежної з лівої сторони вулиці Карла Маркса на пустирищі, за садибою лікаря Сербіна відбувався так само, як і до 1917 року, по неділях «товчок» – невеликий базар, що звався Локотським. Наступ на дореволюційні дерев’яні будинки Глухівської вулиці розпочався 1936 року. На місці 4-х садиб було зведено двоповерховий, обкладений цеглою, дерев’яний будинок на стику вулиці 10-річчя РСЧА з Карла Маркса (№48). Він призначався для  заводського дитсадка та ясел «Іскорка» на 240 дітей більшовиків-керівників. Напередодні війни в місті вже було 5 дит’ясел і садків.

У 1937 році збудували перший чотириповерховий тинькований будинок по вулиці Депутатській (№5) з окремим двором, огородженим парканом  та сараями. Потім, униз по вулиці Луначарській, постав аналогічний чотириповерховий будинок (№4). Перед війною розпочато будівництво ще одного – навпроти по вулиці Депутатській (№7). Ці три будинки звуться старожилами сталінськими, за доволі солідну висоту стелі у 3,15 м. Старожили пам’ятають, що хлібний магазин був у четвертому будинку по вулиці Луначарській, а не так як зараз – у п’ятому будинку по вулиці Депутатській.  Кожен з цих сталінських будинків мав у підвалі свою кочегарку, а всі разом – маленьку, кругленьку накопичувальну каналізаційну станцію в лузі з відкритим стічним жолобом від неї без будь-якої очистки прямо в річку Шостку. Неподалік станції був новий двоповерховий барак для будівельників, а вище знаходилася їхня двоповерхова будівельна контора (пров. Депутатський,4). Водночас по правій стороні Депутатської вулиці, на колишній території дореволюційного табору місцевої піхотної (караульної) команди, збудували перший гуртожиток для молодих робітників кінофабрики та дитсадок (нині Станція юних натуралістів та школа №10).

У грудні 1937 року відбулися перші в історії СРСР вибори депутатів до Верховного Совєта СССР, себто через рік після дарування товаришем Сталіним совєтським людям Конституції. Палац культури Карла Маркса був перше задіяний у виборах під час обрання депутата до Верховного Совєта СРСР Власенка М.Ф., голови райвиконкому [30, 49]. Вдруге до заводського клубу прийшли виборці 26 червня 1938 року, коли обирали депутата до Верховної Ради УССР комсомолку Валентину Хондожко – лідера стахановців фабрики кіноплівки №6, яких тоді було майже третина або ж кожен третій з півтори тисячі працюючих на фабриці був стахановцем. Втретє відкрилися двері клубу в 1939 році під час виборів депутатів міського Совєта. У 1937 році продовжився наступ на дерев’яні будинки вулиці Карла Маркса. Було зруйновано 8 приватних садиб по лівій (північній) стороні вулиці від перехрестя з Совєтською вулицею в сторону колишньої Новгород-Сіверської застави. На їхньому місці розпочали будувати з місцевої рудої цегли дві багатоповерхівки. Першу з них, найкращу 4-5 поверхову, заводчани заселили наприкінці 1938 року. Вона значилася в бухгалтерії ШЗ№9 заводським капітальним будинком під №13, а в народі звалася  «будинком з вазами на даху». По обидві сторони фасаду будинку запрацювали на першому поверсі магазини, зліва – продуктовий, а праворуч – промтоварний. Цей будинок під номером 35 по вулиці Карла Маркса є третім в її історії кам’яним будинком. Репресії 1937 року зачепили чимало мешканців вулиць Карла Маркса та вулиці Некрасова. Син відомого шосткинцям революційного оратора мітингів 1917 року Абрама Гашника будівельник Степан (1899 р.н.) отримав ні за що три роки ув’язнення, сусід лаборант – Ющенко Григорій Данилович (1907 р.н.) майже рік просидів у тюрмі за підозрою в контрреволюції. Також арештували в 1937 році начальника аероклубу Винокурова, потім у 1938 році арештували новопризначеного начальника аероклубу Чупакова. Першого начальника протримали два роки в тюрмі як шкідника, другого – як фашиста – 1 рік, а кримінальні справи закрили, їм пощастило. Проте мешканця триповерхового будинку по вулиці Карла Маркса (нині №39) Талащенка Степана Григоровича, командира 156-го полку військ НКВС, майора, розстріляли в Києві 21 листопада 1937 року за участь в антирадянській військово-фашистській змові. Його дружину, як члена сім’ї ворога народа, ув’язнили на 8 років [Реабілітовані історією. Сумська область. Шостка.] У травні 1938 року арештували в Києві Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У. Недільного дня, по обіді, коли куйбишевці поверталися з шосткинського базару, великий портрет бритоголового більшовика Косіора, що висів на стовпі якраз на початку вулиці його імені, вже валявся на узбіччі дороги. Незабаром вулицю Косіора перейменували на честь особистого емісара Сталіна в Україні Хрущова та повісили його портрет на тому самому стовпі.

У 1938 році закрили робфак по вулиці Луначарській, а в його будинку розмістили гуртожиток ремісничого училища №2. Вчителі проживали в першому (північному) під’їзді, у підвалі якого діяв клуб. Дівчата зайняли другий 2-й під’їзд з їдальнею на першому поверсі, а хлопці – 3-й під’їзд з входом у бомбосховище. Навчальний корпус був навпроти, за великою круговою алеєю з кущів жовтої акації, у двоповерхівці по вулиці Депутатській,1 (у 1982 році перебудовано під контору тресту Шосхімбуд). Таким чином напередодні війни фабрика кіноплівки №6 мала в місті свій квартал з трьох житлових будинків, учбовий куток РУ-2, ще гуртожиток та дитсадок, разом 7 кам’яних будинків. На території фабрики було значно більше кам’яних будівель цехів, наукового інституту, управління.

У 1939 році заселили другий рудоцегляний чотириповерховий заводський кутовий будинок (Карла Маркса,37, четвертий кам’яний будинок вулиці). Старожили кажуть, що в ньому на четвертому поверсі був гуртожиток, тобто довгий коридор з кімнатами по обидві сторони. На інших трьох поверхах чотирьох під’їздів були двокімнатні квартири з окремою третьою кімнатою в кожній, призначеній для проживання прислуги поряд з кухнею з великою піччю. Напередодні війни заклали фундамент ще одного заводського будинку на кутку вулиці Карла Маркса, на місці караульні Новгород-Сіверської застави та пустирища. Між фундаментом будинку (№33) та будинком з вазами (№35) залишилося усього чотири приватні садиби з колишніх 12 дореволюційних садиб, що були між заставою та вулицею Садовою. Капсульчани-куйбишевці теж мали новоселів на вулиці Карла Маркса. У 1938 році вони заселили новий чотириповерховий будинок, зведений на місці робітничої їдальні по правій південній стороні вулиці, якраз навпроти саду будівельників (нині будинок №42, п’ятий кам’яний довоєнний будинок вулиці Карла Маркса). В ньому запрацював продовольчій магазин №14, відомий шосткинцям як «сірий» (нині«Оксана+»). Загалом до війни в Шостці нараховувалося біля чотирьох десятків магазинів. Усі вони мали свій порядковий номер, подібно до заводів, що, мабуть, по часу заснування отримували в СССР номери (поштові скриньки). «Дев’яткою» звався з 1920 року пороховий завод, 53-м звався з 1933 року капсульний заклад. Якби це правило більшовики поширили на вулиці, то була б ясність в черговості їхніх появ і не було б потреби постійно змінювати назви. А так в Шостці майже всі три десятки дореволюційних вулиць змінили свої назви на вказані згори компартією прізвища та дати революцій. Цікаво, що внаслідок таких перейменувань утворився німецький квартал вулиць з двох Карлів та одного Фрідріха, тобто з вулиці Карла Маркса (колишня Глухівська) та двох вулиць з її лівої сторони – Карла Лібкнехта (Фурштатської) і Фрідріха Енгельса (Мохової). На жаль, забули надати, хоча б Кривому провулку (нині пров. Енгельса), ім’я генерала німця Гербеля – командира порохового заводу (1832-1849), який справді забудовував ці вулиці. Проте таке вшанування царського  генерала було б ще більшим дивом, ніж поява в місті «соціалістичного типу» – Шостці 1930-х років трійки «українських» вулиць: Шевченка, Короленка та Коцюбинського із того загалу в 101 вулицю та 39 провулків, що мало місто в 1941 році. А мало втричі більше ніж було вулиць в поселенні напередодні революції 1917 року. Також втричі збільшилася довжина міських шосе з 3 до 9 км. Ще в 1933 році поширила на два метри своє дореволюційне камінне (булижне) покриття від Глухівської до Новгород-Сіверської застав вулиця Карла Маркса, а потім навіть продовжила його по вулиці Інтернаціональній (колишній Симбірській) до колгоспного ринку і далі до зенітного дивізіону на Прорізній. Вже до війни стали шосейними вулиці Некрасова, Хрущова, Совєтська, Жданова, Комінтерну (до кладовища на Петухівці). У житлових кварталах на вулицях Карла Маркса, Короленка, Привокзальній та Депутатській було збудовано з півсотню багатоповерхівок для передовиків виробництва – стахановців та багатостаночників. Також для них було збудовано ще 18 нових дерев’яних двоповерхових будинків [16]. Тільки за шість передвоєнних років було зведено 134 громадські будівлі (від лазні до кіоску) та 1403 приватні будинки [45, арк. 39]. Отже, кожен рік перевозилося з навколишніх сіл до міста дві сотні хат, де вони ставали «городськими», а їхні мешканці перетворювалися на пролетарів-хіміків. У 1939 році чисельність населення в Шостці, в доволі прогресуючому місті – центрі військової хімічної промисловості Північної України, становила 28952 чол. [44]. А з приєднанням до нього напередодні війни села Локотків чисельність населення наблизилася до 35 тисяч. Загалом від початку ХХ століття населення Шостки збільшилося в шість разів (з 5685 чол. у 1901 році [24], до 35 тисяч у 1941 році). До речі, кількість комуністів у Шостці зросла в 50 разів, з двох десятків людей у 1920 році до більше ніж тисячі членів в 1940  році. Точніше, у 56 партійних організаціях міста перебував на обліку в 1940 році 1091 член ВКП(б) – цілий полк бійців за комунізм на чолі першим секретарем міськкому Давиденком І.Д. [42, арк. 2]. Виходить, що кожний 35-й шосткинець був комуністом. Партійно-радянських працівників у Шостці було лише 120 чол. [43, арк. 25]. Комсомольська організація Шостки сягнула 5 тисяч членів [42, арк. 2]. За спогадами тодішнього секретаря міськкому комсомолу Ф.Гончарова, молодь Шостки була не дуже добре вдягнена, недоїдала, але працювала і відпочивала Палаці культури імені Карла Маркса «с великим подьемом» [47]. З даху палацу плигали з вишки сміливі парашутисти. У парку при палаці у вихідні та святкові літні дні завжди грав духовий оркестр. Вечорами на танцювальному дерев’яному майданчику веселилася молодь. Як танцювати нові модні танці, показували активісти танцювального гуртка [48]. В канун 1-го травня в ПК Карла Маркса відбувалося урочисте зібрання, на якому передовики виробництв – стахановці – отримували грамоти і цінні подарунки. Гончаров цікаво описав в статті першотравневу  демонстрацію 1940 року: «Колони демонстрантів рухалися вулицею Карла Маркса зі сторони села Локотки до маленької трибуни, встановленої біля пам’ятника Леніну. Починали свято військові. Свою міць демонстрував розташований в місті зенітний артилерійський дивізіон МВС. На конях та машинах воїни везли гармати. Перед трибуною їх відчіплювали і приводили в бойову готовність, показуючи, що вони можуть вступити в бойові дії. Потім демонстрацію продовжували учні міських шкіл (їх було шість), двох ремеслених училищ, технікума та студенти хіміко-технологічного інститута.  Біля самої трибуни молодь показувала різні фізичні вправи. Багаточисельними були колони демонстрантів, представляючих заводи. Їх очолювали стахановці з прапорами та портретами керівників партії та уряду. Чимало демонстрантів їхали на велосипедах, прикрашених стрічками, вінками, квітами. Після демонстрації свято не закінчувалося. Люди родинами, захопив з собою білі скатертини та харчі, вирушали на маївку до лісу в районі нинішнього Галенківського озера. Там грали два заводські духові оркестри. Поміж соснами натягували волейбольні сітки, і розпочиналися матчі. Працювали буфети, де малося й спиртне, але п’яниць та дебоширів не було. Святкування продовжувалося з 15 години до пізнього вечора. Наступного дня 2-го травня молодь збиралася на стадіоні «Динамо» (нині «Хімік»). Грав духовий оркестр. Проводилася зустріч футбольних команд «Динамо» та «Азота». Стадіон був переповнений» [47]. Стадіон (1), як бачимо з німецького аерознімку Шостки кінця серпня 1941 року, ще не мав капітальних трибун. Галенківський ліс (2) був невеликим, він тягнувся куйбишевською дорогою усього метрів триста, від заплави річки Шостки до нинішнього Лісгоспу. До речі, ПК Карла Маркса (3) аж ніяк не нагадує зверху фашистську свастику. У перші дні війни 2 групи шосткинських комуністів (по 35 чоловік в кожній) ввійшли в комуністичний батальйон, що формувався в Сумах. В кінці серпня 1941 року було створено партизанський загін з партійно-совєтського активу на чолі з другим секретарем міському Кузьмою Трало. Вранці 27 серпня 1941 року німецькі танки під червоними нацистськими прапорами гуркотіли краснознаменською дорогою до Галенківки. Передовий загін танкової колони на бронетранспортері та мотоциклах зупинився нагорі біля трикутника роздоріжжя вулиць Некрасова та Хрущова. Несподівано на трикутник вискочили зі сторони Локотків дві полуторки з чотирма червоними партизанами, які сподівалися до приходу німців загрузитися харчами для партизанської бази, що була заснована в каменоломнях Крутишина. Першими оговталися німці, які застрелили трьох партизан (Соломка, Федорченка та Омельченка), а четвертий, червоний партизан ще з минулої громадянської війни, директор гастроному Макар Савин, дивом утік, петляючи між кулями німецьких автоматників і кущами крутосхилу вниз до Галенківки [19].

Гитлерштрассе

Вулиця Карла Маркса зустріла війну німецькою шибеницею біля стадіону «Хімік» з написом «Чекає на червоних партизан», пам’ятником Леніна з відром на голові та комендатурою з гестапо у будинку №37. Під час окупації вулиця звалася Гітлерштрассе, в її цегляних будинках мешкали гітлерівці. Офіцери проживали в триповерхових будинках (№№39 та 41), а солдати – в чотириповерхових. За спогадами Лебедя В.Г. (1930 р. н.) та Рафальського В.П. (1934 р. н.), між офіцерськими будинками стояв флагшток, а герби СРСР на фасаді були «заколочены» дошками. Далі по вулиці у будинку довоєнного райвиконкому, на кутку з вулицею Карла Лібкнехта, діяв більшовицький партком до червня-липння 1942 року, а з серпня перейшов у підпілля [23, 171].  У дитячому садку «Іскорка» розмістився німецький госпіталь. У просторих кімнатах аероклубу стояли коні, відтік сечі з неї потрапляв на городи сусіднього кутового, з вулицею Короленка, будинку. Кажуть, редиска виростала на городі з кулак. На протилежному кутку перехрестя, біля входу в сад будівельників, німці розвішували на стендах свої об’яви. Вулиця Хрущова була перейменована на вулицю Галілея. За спогадами старожилів з сусідньої вулиці Петровського, їхня вулиця звалася за німців Житомирською. Під час окупації чайна на вулиці 9-го Січня обслуговувала тільки німців, а в готелі працював бордель, де шосткинські повії обслуговували теж тільки німців, контингент яких постійно змінювався. Влітку німці полюбляли відпочивати з повіями на Галенківці, хоча тоді озера ще не було, але річка Шостка в цьому місці німецького пляжу між двома дерев’яними  містками була доволі широкою та глибокою. Там німці зробили трамплін – довгу дошку до середини річки та стрибали з неї в річку з розгону на велосипеді. Потім велосипед витягали за заздалегідь прив’язану до дерева мотузку. Біля річки збудували хатку – літній бордель. За спогадами дітей війни, вони знаходили на лежаках з сіном в цьому розважальному будинку багато небачених ще ніколи німецьких гандонів.

Старожили пам’ятають березові хрести над кількома могилками німців чи то мадярів. Кажуть, що вони загинули по весні 1943 року в боях під селом Івот. Могилки були уздовж паркану від входу до парку ліворуч до будинку аероклубу. Можливо, мерці й досі лежать там в землі біля нинішнього чавунного паркану навпроти фонтану. Люди переповідають про якісь стильні меблі з палацу, що їх вивези німці наприкінці окупації до Великої Германії, а палац підготували до підриву [5]. Вони вели спостереження за Шосткою з будки розташованої біля парашутної вишки на даху палацу. За спогадами Леонідова Валентина Миколайовича (1933 р.н.), 3-го вересня 1943 року двоє вартових німців запримітили  рух червоноармійців з боку Галенківки і кинулися миттю спускатися з вишки. Один з німців, за спогадами Леонідова впав з драбини і розбився. Другий вскочив до автомашини, що стояла біля будівлі палацу, й понісся по Гітллерштрасе, призабувши, що вона замінована на перехресті з Офіцерською вулицею (нині вул. Миру), де й підірвався.

Вулиця Карла Маркса

Вулиця Карла Маркса вийшла з війни з цією обгорілою німецькою автомашиною біля редакції «Зорі», згорілим кутовим гестапівським будинком №37 та напівзгорілим сусіднім будинком №35. 3 вересня 1943 року в парку Карла Маркса поховали єдиного загиблого на шосткинському вокзалі агітатора 10 гвардійського полку гвардії старшого лейтенанта Шалімова І.Ф. Кажуть, ховали його неподалік фонтану ближче до входу в малий зал палацу. За спогадами Будиліна, командира 10-го гвардійського полку, що звільняв Шостку, «в похоронах Шалимова приняло участие почти все городское население» [3]. У перші дні по звільненню від німці Шостки, як розповідав старожил  Рафальський Валентин Петрович (1934-2013), тодішній мешканець кутового будинку №60/2 по вулиці Карла Маркса, він бачив як кілька червоноармійців у протигазах дуже обережно принесли до півтораметрової глибини ямки, викопаної біля каналізаційних колодязів, усього за кілька метрів від фонтану, якийсь керамічний газовий балон з намальованим черепом з кістками навхрест. Зацікавлені, таким дійством Рафальський та його друзі-одногодки підбігли до ямки, але їх відігнали та суворо попередили більше не наближатися. Мабуть, цей дуже небезпечний газовий балон й досі перебуває в землі.

Наприкінці жовтня 1943 року в двоповерховому дитсадку по вулиці Карла Маркса,38 розмістився Хірургічно-польовий пересувний госпіталь 5212. У ньому лікувалися тяжкопоранені в боях під Шосткою на Десні червоноармійці, які спочатку перебували у міській лікарні, де діяв до листопада 1943 року ХПППГ 713.  Померлих від ран ховали у братській могилі на території міськлікарні. 1946 року їх перепоховали в одну братську могилу в парку Карла Маркса та встановили пам’ятник у вигляді зрізаної піраміди з зіркою [18].

У 1944 році в чотириповерховому будинку по вулиці Депутатській (№5) розмістили гуртожиток для робітників фабрики кіноплівки №3 (до війни була під №6).

У вересні 1945 року приїхав подивитися життя шосткинських хіміків Микита Сергійович Хрущов, тодішній Голова Ради Міністрів УРСР [74].  Він відвідав фабрику кіноплівки, яка саме відбудовувалася, і вже незабаром мала видати свою першу післявоєнну продукцію. Проте плівки повинно було бути значно більше і значно кращої якості, щоби забезпечити потреби кіностудій. Хрущов, у своєму палкому виступі перед робітниками, похвалив механіка Коротича, який керував відбудовою фабрики та пообіцяв кіноплівочникам надати суттєвої допомоги як у відбудові фабрики, так і в будівництві житла. Уже в грудні до Шостки прибули будівельники ОБМУ-7 Київпромбуду, які розмістили свою контору за фабрикою по дорозі на село Лазарівку. Також наприкінці 1945 року прибули німецькі спеціалісти з фірми «Агфа». Їх розмістили  в будинках №5 по вулиці Депутатській та №4 по вулиці Луначарській. Вони взялися за монтаж встаткування поливних машин №1 та №3 своїм фірмовим обладнанням демонтованим у рахунок репарацій. Трофеї надходили залізницею і розвантажувалися з вагонів на так званій «хламбазі» біля ТЕЦ та тюрми для колишніх поліцаїв (нині територія автобази). Постачав трофеї до цехів фабрики Селивоненко, якого й досі пам’ятають шосткинські футбольні  вболівальники як «Сильву» – найкращого бомбардира Шостки 1940-50-х років. Відбір необхідного обладнання в Германії протягом двох років виконував колишній інженер фабрики кіноплівки №8 в Казані, уродженець Бессарабської губернії  М.І.Мумжиєв (1906-1973).  Він приїхав в Шостку в липні 1947 року вже в якості директора Шосткинської кінофабрики №3 і відпрацював на цій посаді, любовно називаючи підлеглих синками, аж цілих двадцять років.

У січні 1946 року відкрили в дерев’яній хаті на розі вулиць Карла Маркса та Енгельса клуб піонерів, у кутку його кімнати знайде місце єдиний в Шостці краєзнавчий музей. Того ж 1946 року вперше з’явилися для комсомольців Шостки путівки на Донбас, які вручали з урочистостями у міськкомі комсомолу по вулиці Карла Маркса,44.

По весні 1946 року будівельники ОБМУ-7 розпочали зводити нове робітниче селище наприкінці вулиці Урицького впритул до території довоєнного зенітного дивізіону (нині «Міськводоканал»). Селище уявляло собою квартал з 10-х шлакоблочних двоповерхових будинків з сараями посеред спільного двору. До будівництва були залучені німецькі полонені та наші штрафники (порушники дисципліни на міських підприємствах). Перших тримали в таборі за фабрикою кіноплівки по лазарівській дорозі праворуч (нині територія автобази), других тримали в почорнілих бараках за колючим дротом біля залізниці на 10-му тупику.

У 1947 році будівельники облаштували трикутну площу колгоспного ринку між вулицями Інтернаціональною та Шевченка. Були встановлені великі ворота на вході до ринку, споруджено ряд дерев’яних крамниць зі сторони вулиці Інтернаціональної, а посеред ринку з’явилися нові навіси, рундуки та лави. Навпроти ринку по правій стороні вулиці Інтернаціональній полонені почали зводити, на місці садиб з великими садами, невеличкі шлакоблочні двоповерхові будинки. Там  між вулицями Луначарського та Щедріна мало бути по плану забудови два квартали з 18-х будинків (по 9 в кожному кварталі). Також мала бути котельня та сараї. Щороку будівельники передавали під заселення два-три будинки. Згодом квартали огородили по периметру парканом з дерев’яними стовпами та проклали тротуари цементних плиток, по чотири в ряду. Старожили пам’ятають, як німецькі полонені чи то їхні поліцаї в обшарпаній німецькій формі мостити камінням дороги вулиць Луначарської та Депутатської й далі до самої фабрики та ліворуч до контори БМУ-7 та табору (нині територія автобази). Було розібрано перший дерев’яний місток через озерце – старицю річки Шостки (місок був навпроти нинішнього будинку №17 по вулиці Депутатській). А на місці другого старого й дерев’яного мосту збудовано залізобетонний міст. Понад дорогою насадили «пухові» тополі. Старожили пам’ятають луг чистим, в ньому копали торф, кожен сам собі сушив у лузі брикети на зиму. Ранньою весною шосткинці ходили на міст дивитися як йде річкою крига. Ще до середини 1960-х років завжди у паводок широка заплава річки Шостки стояла до червня місяця у воді. Хлопці плавали на плотах, мріючи доплисти до Десни. Влітку купалися в двох місцях – за сто мерів униз по течії від мосту та уверх по течії за пів кілометра одразу за бродом на так званій Горбатці, там був трамплін і поклади «переху» в пісках на правому березі. Цигани, які жили по правій стороні в кінці вулиці Депутатської, випасали в лузі коней. Загадковим і страшним був луг в очереті боліт у бік Лазарівки, де нині йде високим насипом залізниця.

1 вересня 1947 року в приміщеннях дореволюційної жіночої гімназії по вулиці Карла Маркса відкрилася нова жіноча семирічна російська школа №7 на 602 учня («Зоря» від 2 вересня 1947 року). Стара  школа №1 теж була жіночою, але середньою та українською. Школа №2 працювала як чоловіча середня російська; №3 – чоловіча українська середня; №4 – українська семирічна; №5 – російська середня; №6 – українська семирічна. Таким чином більшість шкіл – 4 із 6 – були так само, як і до війни, з українською мовою навчання. Кількість вчителів у 1947 році не перевищувала 200, а кількість учнів, які  сіли за парти 1 вересня 1947 року становила 4527, тоді як у перший рік визволення Шостки сіли за парти, в жовтні 1943 року, лише 1759 дітей. 1948 року учні перших класів вдяглися в нововведену загальну учнівську форму – кітелі зі стоячим комірцем з небагатого «Дитячого світу» (Карла Маркса,35).

Центральна, провладна вулиця Шостки, з міськкомом партії та міськвиконкомом, поступово відновила звичну функцію «смотра боевых сил» трудящих на парадах перед входженням їх в зиму (7.11) та виходу з неї (1.05). Черговий першотравневий огляд шосткинців проводився, як бачимо з фотографії 1947 року, з невисокої трибуни, встановленої перед пам’ятником Леніну на вулиці Карла Маркса. З іншої фотографії того ж року бачимо увесь передовий авангард шосткинських сталіністів-леніністів зліва направо: Линков – начальник міськвідділу НКВС, Саєнко – нач. міськвідділу МДБ, Пилипенко – другий секретар міськкому партії, Герасименко – генерал залізничних військ, Іванов – голова горсовєта (без картуза), Клепіков – заступник голови горсовєта, Трало – секретар міськкому партії, Пчелинцев – секретар міськкому партії, Давидов – директор завода №9, Телегуз – секретар горсовєта (без картуза), Вдовиченко – секретар райкому партії. На жаль, немає фотографій самих демонстрантів з червоними транспарантами. За переказом, трудящі люди ходили на демонстрації босі й голі, щоб їх краще було оглядати з трибуни. Один з них, інженер Центральної лабораторії «дев’ятки» Іван Чистовський, дуже бідкався, що його дітям немає з чого пошити труси, а тут стільки транспарантів, за що й отримав після демонстрації 10 років ув’язнення [РІ, 89].

Старожили вулиці Карла Маркса, колишні учні сьомої школи, пам’ятають, що їхня директорша Коновалова Анна Абрамівна жила в сусідньому з «сірим» магазином будинку №44, а в будинку №42 проживав перший повоєнний генерал-начальник «Капсуля». Він їздив до заводу на верблюді. Також генерал полюбляв командувати каруселлю, що була в скверику біля колишнього саду «Строителей» і танцмайданчику. Тільки за помахом його руки з балкону карусельник вмикав музику, щоб чули на всю «Карлу».  Запам’ятався старим людям трофейний автобус, що курсував між Шосткою і Капсулем. Він був довгий, як два сучасних «ЛАЗа», з «рогами» габаритів попереду, та площадкою позаду. Їздив від дуже повільно, за що називали його черепахою. А гримів по бруківці своїми залізними листами підлоги так, що було чутно в Шостці, а він ще тільки-но виїжджав з Капсуля. Завжди суворий кондуктор мав прізвище Сибільов. У 1949 році розпочали возити людей до Капсуля дві автомашини, відповідно переобладнані для перевезення пасажирів («Зоря» 2.06.1949). Старий Капсуль з нагоди свого сторіччя отримав в 1948 році другий орден Трудового Червоного Прапора, звався він тоді машинобудівним заводом з поштовим ящиком №13. Капсульчани кажуть, що нову повоєнну назву та ще з номером чортової дюжини надали столітньому Капсулю з необхідності конспірації виробництва дуже секретних набоїв від американців.

1948 року занадто круту своїм спуском вулицю Хрущова перейменували у вулицю Партизан, точніше перекинули ім’я Хрущова на більше забудовану довоєнними триповерхівками, Вокзальну вулицю [65,арк.430]. Старожили вулиці кажуть, що саме вони запропонували перейменувати свою вулицю, бо бачили на власні, як 27 серпня 1941 року німці розстріляли на ній трьох шосткинців, двоє з яких (Соломко та Федорченко) були поховані ними на садибі Котельникових буд, 14, неподалік єврейської лазні. Хоча зі слів одного з мешканців цієї вулиці Ющенка В. Г., на садибі Котельниковихтам були поховані партизани, які загинули ще в бою з денікінцями 1919 року. Про це розповідав йому Фейгман, якому це казав Іванов Юрій Якович, колишній голова міськвиконкому. Перейменування вулиці, мабуть, не було погоджене з Микитою Сергійовичем, який, до речі, проїжджав вулицею свого імені униз до Галенківки восени 1945 року, коли відвідував шосткинські заводи [33]. Безумовно тодішній перший секретар КПУ милувався краєвидом заплави річки Шостки.

Також 19 листопада 1948 року Шосткинський міськвиконком депутатів трудящих перейменував  ще й Інтернаціональну вулицю у вулицю Кожедуба  – «в связи с поступившими просьбами от многих трудящихся и организаций города о переименовании улиц и присвоении наиболее благоустореным улицам имен деятелей партии, руководителей правительства и лучших людей нашей страны» [65,арк.430].  Перейменування зробили вірно, бо Інтернаціональна вулиця розташована якраз на шляху до рідного села Кожедуба Ображіїївки. Сільський життєрадісний хлопець Іван Кожедуб проходив нею тисячі разів, коли навчався в технікумі та вчився літати в аероклубі. Єдина дорога з Ображіївки на Шостку проходила лісом через хутори Коржовщину та Лазарівку і виводила до броду через річку Шостку біля Лазарівського млина. Потім дорога проходила лугом та під соснами Крутикового хутора. Далі дорога перетинала кладками криничний ручай, який витікав з Петухівки і впадав у річку Шостку. Десь за кілометр від Крутиків, одразу за копанками Глинища, починалася Інтернаціональна вулиці (дореволюційна Симбірська вулиця). У 1933 році стару ображіївську дорогу перетнула між Крутиками і Шосткою залізниця на фабрику кіноплівки. Вона пройшла високим насипом з прямокутною залізобетонною трубою на місці ручаю. Старожили не забули її як тунель для перехожих, бо петухівський ручай, що пробігав від Глинища до труби, невдовзі всох. Залізничний переїзд зробили далі за 300 метрів у бік річки, зрозуміло й ображіїїська дорога пішла право (нині це переїзд до заводу «Хімреактив».

Перейменування вулиці Інтернаціональної у вулицю Кожедуба посприяло її  забудові новими багатоповерховими житловими будинками. По суті з вулиця Кожедуба розпочалася капітальна забудова повоєнної Шостки. Мабуть, Кожедуб теж приклав якісь зусилля, як депутат Верховного Совета СССР, до оновлення своєї вулиці. Фундамент під першу капітальну будівлю на Вулиці Кожедуба – триповерховий клуб кіноплівочників – було закладено 1949 року.

У 1949 році за залізницею на фабрику розпочалося будівництво, майже на місці колишнього хутора Крутиків, нового заводу «Натуркаучук» [73, 606]. Він мав виробляти гуму з корінців кок-сагизу, накопаних на полях каучуківних колгоспів. Для робітників заводу були збудовані дерев’яні фінські будинки на новій вулиці Щербакові вправо до залізничного переїзду та навпроти паркану довоєнного (з 1937 року) зенітного дивізіону (нині речовий ринок). Лазарівці першими 1950 року відчули пахощі великої хімії, коли страшенно засмерділи в кучугурах загнилі кок-сагизові корінці.

У 1949 року відновили по вулиці Карла Маркса 4-5 поверховий «будинок з буржуйськими вазами на даху» №35, потім чотириповерховий – №37. На зимовій фотографії вулиці Карла Маркса 1950 року бачимо інтенсивний рух по дорозі   автівок шосткинських сталіністів, також видно занавіски на вікнах 35-го будинку ліворуч, а праворуч впадає в око водовідвідна дорожня канава, згадувана старожилами в своїх спогадах про голодну осінь  1932 року. Вона, нібито, вже й не така глибока та страхітлива.

Влітку 1949 року всій вулиці Карла Маркса зробили тротуари з щебінки та встановили металеві стовпи з ліхтарями освітлення. Перед заводським палацом культури імені Карла Маркса встановили пам’ятник Сталіну, зі «сторублевками» в лівій руці, як-то запам’ятали вождя старожили. 

Наступного 1950 року по вулиці Карла Маркса було прокладено перші  асфальтові доріжки. Вузенька доріжка пройшла повз дерев’яний будинок, в якому знаходилася з 1932 року редакція газети «Зоря», з лівої (північної) сторони вулиці майже навпроти дитсадка «Іскорка» (Карла Маркса,38). З тодішніх публікацій газети «Зоря» з подивом дізнаємося про хронічну санітарно-гігієнічну  ваду вулиці Карла Маркса – «центральна вулиця – лице міста, на якій немає громадських вбиралень». Відсутні вони й нині, окрім хіба що одного сезонного дерев’яного «сортиру» біля палацу Карла Маркса. Правда, ще був єдиний капітальний, страхітливий своєю схожістю на бомбосховище, туалет неподалік Дома Совєтов, але його наприкінці 1990-х років приватизували та переробили під кафе-кухню з чудернацькою італійською назвою. Зате є на сьогоднішній вулиці Карла Маркса,57 єдина в Шостці «общенародна» лазня з окремими чоловічим та жіночим залами з гладкими гранітними, як у метро, лежаками, встановленими в 1951 році. Тоді ж по сусідству з лазнею запрацювала в переробленій пральні найсучасніша водоелекторосвітлолікарня. На радість вболівальників  футбольної команди «Хімік» стадіон отримав західну трибуну з окремою з ложею для керівників «дев’ятки», як-то бачимо з фотографії. Пустирище за садибою лікаря Сербіна, де відбувався по неділях локотський базар-товчок, оточили парканом і розмістили там стадіон «Піонер». Також  довоєнний міський аероклуб (вул. Карла Маркса,58) відновив свою парашутну вишку на даху палацу Карла Маркса. Сам палац теж зазнав культурних внутрішніх змін. Його сірі ниці зали майстри зі Львівщини перетворили гарною ліпниною в світлиці. У півколі холу палацу встановили скульптури Леніна та Сталіна, які сиділи на одній лавці.

У 1951 році по вулиці Кожедуба кіноплівочники заселили двоповерхові шлакоблочні будинки (№№23,25,27) так званого мумжієвського кварталу, навпроти колгоспного ринку.  Далі на розі вулиць Кожедуба та Луначарського закладено фундамент під будівництво першого чотириповерхового цегляного будинку (нині Карла Маркса,29).

1951 року було завершено будівництво нового фабричного клубу на 511 посадочних місць.  Навколо території клубу звели огорожу.  

Напередодні нового 1952 року кіноплівочники увели в культурне середовище міста свій «комфортабельний» клуб імені Жданова [64].  

На першому поверсі  клубі працювала гардеробна  і  повсюди стояли великі дзеркала та висіли червоні плакати з комуністичними гаслами.  

У холі клубу розмістили велику картину, на якій  задумливий Ленін сидів поряд з зачитаним Сталіним.  Клуб мав

свій парк  з двома басейнами та фонтанами.  Уже невдовзі кіноплівочники запланували покращити фасад клубу, щоби зробити з нього Будинок культури.  Проте далі проекту діло не пішло, клуб так і залишився без балкона та скульптур на крилах фасаду, хоча й став зватися Будинком культури («жданкою»). Фасад не переробляли, мабуть, з тої причини, що на ньому підвішували літніми вечорами екран та показували безкоштовно навколишнім «жданівським» дітям фільми. Підростаючих будівників комунізму дуже тішив Тарзан, який, під стрекотіння кіноапарату, стрибав по екрану і особливо вправно у лівий кут, де стояв у кущах пивний, завжди гомінкий павільйон. Узагалі безкоштовне кіно було документальним, а коштовне – художнім, квітки на сеанси продавали в маленькій касі з окремим входом у ліве крило фасаду. Діти товклися біля каси в чергах на казки про Чіполіно, Буратіно та Кощея, зрозуміло Безсмертного. У БК Жданова працював драмгурток під керівництвом Усова. Найпопулярнішим вважався спектакль про «Любов, директора і квартиру».   Завзято танцювала фабрична молодь, керівник гуртка якої Киценко був у 1961 році нагороджений у Москві орденом «Знак Пошани» [66]. Виходить, недарма з’явився в 1960 році в парку Жданова «комфортабельний» танцмайданчик.

За танцмайданчиком зробили галявину, за рахунок урізки великих приватних городів при хатах провулку Горького (дореволюційному Громадянському). На стометрівці галявини хлопці аерогуртка підіймали у небо,  з розбігу за допомогою мотузки,  дерев’яний літак з пілотом, щоби навчився літати, хоча б невисоко, недалеко. На миттєвий політ витрачалося багато сил. Також з лівого краю галявини встановили платні гойдалки та каруселі. Ще запрацював пневматичний тир. У 1962 році встановили чортове колесо –  «Колесо огляду» [67].

Окрилені комунізмом шосткинці радісно оглядали з нього свою нову індустріальну Шостку та розпізнавали далекі краєвиди заводів великої хімії навколо неї. За п’ять копійок дозволялося школяру двічі повільно, з підвішеної до  колеса колиски, оглянути Шостку, шукаючи за деревами свій рідний дім та школу.  Колесо розібрали в 1999 році на металобрухт, а гроші поділили порівну, по 50 гривень на кожного працівника БК.

У 1952 році розпочали мурувати стіни чотириповерхового 58-квартирного будинку якраз навпроти «жданки» (нині Карла Маркса,29). Фотографія зафіксувала момент з будівництва другого поверху фабричного житла. На ній бачимо майже усі 5 з 6 капітальних довоєнних будинків першого  фабричного кварталу –  двоповерховий гуртожиток по вулиці Депутатській (№1) (згодом трест «Шостхімбуд»), за ним дві сталінські чотириповерхівки (№5,№7), Будинок Комуни (№11) та триповерхівка по вулиці Луначарській (№2). Квартири у сталінських будинках, що були тимчасово зайняті після війни німецькими спеціалістами з кіноплівки, вже повернули робітникам фабрики. У торці будинку №5 влаштували продовольчий магазин №23 замість двох квартир. Новий будинок по вулиці Кожедуба виявився, як бачимо з фото, доволі гарним з фасаду, і тому

, став другим, після шлакоблочних мумжієвських двоповерхівок, типовим фабричним будинком 1950-х років.

1952 року розпочалося будівництво, поруч зі школою №2 на вулиці Кожедуба, нової школи №7. Було викорчувано старий сад навколо хати Лисенка (бургомістра Шостки за німецької окупації 1941-1943 років).  Розташування школи перегородило стару вуличку (1), паралельну Депутатській вулиці (2), помітну на аерознімку 1941 року.  Школа виявилася на вулиці Матросова (недавній до 1948 року вулиці Сталіна). Вона мала бути найбільшою в Шостці чотириповерховою будівлею, у якій тільки в одну зміну могло розмітитися 880 учнів. Школу зводили два роки невтомні будівельники другої дільниці управління тресту «Харківпаливбуд». 

Відкриття школи запланували на 1 вересня 1953 року, потім перенесли на 17 жовтня, врешті в грудні напередодні Нового 1954 року до нової школи №7 урочисто перейшли довгою колоною під дробіт барабанів учениці старої жіночої школи №7 на чолі зі своїм директором Ганною Абрамівною Коноваловою. У старій будівлі сьомої школи, на розі вулиць Карла Маркса – Леніна, було відкрито восени 1954 року музичну семирічну школу. Вартість навчання в ній, відповідно до наказу від 10.07.1954 року, в становила 10 карбованців у місяць.

З 1953 року за вулицею Кожедуба, за залізницею на місці цеху каучуку  почав енергійно дихати трубами новітніх маленьких цехів молодий завод «Хімреактив», витягуючись виробничою територією та ядовитою зжигалкою (спалювальним полігоном) вправо до самої річки. Також почав зростати двоповерховими цегляними будинками новий хімхреактивівський житловий квартал від вулиці Кожедуба уздовж колишньої ображіївської дороги, перетнутої у 1933 році залізницею. Там поблизу залізниці вирили невеликий та мілкий ставок.

1953 року почалося будівництво на розі вулиць Кожедуба та Депутатської 4-5 поверхового будинку на 45 квартир (нині Карла Маркса,31). На першому поверсі будинку мала бути аптека, продовольчий та промтоварний магазини, кафе та перукарня. Тобто ніяких квартир на першому поверсі не передбачалося. Його заселили у 1955 році 80 родин ударників кіноплівочників.   Будинок стоїть на високому лобному місці завжди освітленому сонцем.   

Як бачимо з тогочасних фотографій, ніякого годинника на фасаді ще не було, але невдовзі на даху будинку встановлять, майже незмінне до кінця фази недорозвинутого комунізму, гасло з лампочками літер «Слава КПСС» та «Да здравствуют решения ХХ сьезда   КПСС» (потім ХХІ, ХХІІ, ХХІІІ..). Також в середині 1950-х років збудували  по вулиці Депутатській дві маленькі шлакоблочні двоповерхівки (№3 та №9).

У 1954 році почав роботу любительський телецентр створений на громадських засадах інженером Ф.Лустою в невеликому приміщенні при ПК Карла Маркса [112; 113]

На плані Шостки 1956 року   вимальовані коричневим  кольором контури усі п’ять цегляних та шлакоблочних будинків та будівля школи №2 по вулиці Кожедуба (нині Карла Маркса,23,25,27,29,31,33). Також позначені п’ять будинків у недобудованім кварталі на вулиці Щербакова, біля території заводу «Каучук («Хімреактив»), за залізницею. Повністю забудованим є шлакоблочний квартал з 13-х двоповерхівок на вулицях Урицького та Прорізній, нині там збереглося лише три будинки № 22, №24 по Прорізній та №36 по Урицького. Будинок під №22 здається ось-ось розвалиться по заштукатурених швах.

На більше детальному чорно-білому плані 1956 року  бачимо мозаїку клумб з двома фонтанами в парку навколо триповерхового будинку культури імені Жданова. Танцмайданчика в парку та галявини за ним з атракціонами тоді ще не було. Навпроти «жданки» бачимо периметр вже збудованого чотириповерхового будинку по вулиці Кожедуба (нині Карла Маркса,29). За ним – великій двір з великим круглим довоєнним сквером. Дійсно, двір був великий і вся радість в ньому була для дітей в пісочниці влітку, та в трьох гірках – взимку. Як бачимо з фотографій основною рослинністю в піщаному сквері були кущі жовтої акації.

Далі на плані бачимо за вулицею Гоголя (дореволюційним Центральним провулком від вулиці Депутатської до вулиці Прорізної) позначені пунктиром контури новобудови по вулиці Луначарській,6 та прибудови по вулиці Депутатській,11. Ці два будинки зводилися кіноплівочниками за таким же архітектурним проектом, як і їхній перший будинок №29 по вулиці Кожедуба. За тим же проектом будуть збудовані (до кінця 1958 року) ще три фабричні будинки по вулиці Депутатській №№ 4,6,8  та ще один хімреактивівський будинок по вулиці Карла Маркса,2 (нині 22). У будинку №4 по вулиці Депутатській невдовзі запрацює майстерня з індпошиву. У 1958 році буде вперше заасфальтована булижна мостова Депутатської вулиці. У цілому вийшла широка вулиця з велосипедною доріжкою. 

Для відпочинку кіноплівочників було закладено сквер між сараями будинків №5 та №7, там, де на плані 1956 року значиться вулиця Гоголя. У скверику посаджено деревця, кущі акації, розбито клумби і встановлено масивні лави-дивани.

Сквер з боку вулиці Депутатської огороджено литим чавунним парканом.  Посеред скверу спорудили в 1956 році постамент, усі думали, що там буде пам’ятник Гоголю, а встановили – Сталіну в білому пальто, бо пам’ятників Гоголя тоді на конвеєр скульптур ще не поставили. Усіх власників курей з сусідніх з пам’ятником сараїв було суворо попереджено наказом ЖКВ (жеком), що в разі появи їхніх курей біля пам’ятника Сталіна, вони будуть оштрафовані, а кури спіймані ще на гарячому посліді. Простояв Сталін недовго, його голову, нібито, замінили головою Леніна.  За пам’ятником було обладнано дерев’яними лавами  агітмайдан зі  стендами планів семирічки. До пам’ятника почали водити дітей з найближчих дитсадків на прогулянку до Леніна. Також водили, з піснями про юного барабанщика, учнів других класів школи №7, щоби ті покладали квіти до Леніна, а він за це приймав їх в жовтенята. Потім пам’ятник перенесли подалі від сараїв і ближче до вулиці Депутатської та замінили на кращій, міцніший, з більш мужнім обличчям вождя.  Нині за спиною пам’ятника Леніну йде до моргу міськлікарні вулиця автора «Мертвих душ» Гоголя. На ній не прописана жодна жива душа шосткинця, хоча вулиця Гоголя значиться серед вулиць міста. Функцію дореволюційного Центрального провулку (вул. Гоголя) від Депутатської до Прорізної взяв на себе новий провулок Депутатський, прокладений за будинком Комуни, точніше за його гарною чотириповерховою прибудовою 1956 року.

На кольоровому плані Шостки 1956 року бачимо на початку вулиці Карла Маркса три контури майбутніх цегляних будинків (А,Б,В).  Саме з них  розпочалася повоєнна капітальна житлова забудова вулиці Карла Маркса в глухівському (східному) напрямку від вулиці Матросова, від колишнього ярка у Новгород-Сіверської застави. Уже  влітку 1956 року було закладено фундамент на місці трьох  зруйнованих дореволюційних дерев’яних будинків №№2,4 та 6 вулиці Карла Маркса, що стояли у низині по правому берегу ярка. У цю яму й посадили чотириповерховий будинок (А) заводу «Хімреактив». Заселили його наступного року. Він мав 49 квартир, гастрономом та дитячий садок з західного торця будинку. По плану забудови будинок значився під №2, але отримав №22, бо до вулиці Карла Маркса доточили вулицю Івана Кожедуба, згідно рішення Шосткинського міськвиконкому депутатів трудящих №22 від 23 вересня 1957 року на виконання Указу Президіуму Верховного Совєта  від 11 вересня «Об упорядочении дела о присвоении имен государственных и общественых деятелей административным единицам, населенным пунктам, предприятиям, учреждениям, организациям и др.» [6,арк.21]. Указ забороняв надавати вулицям, містам, колгоспам… імена ще живих героїв. Кожедуб позбувся своєї вулиці Шостці, навіть й досі, через два десятиліття по його смерті в 1991 році, не відновили назву вулиці Кожедуба.

На опорному кольоровому плані Шостки 1956 року  маємо на усій довжині вулиці Карла Маркса, від вулиці Матросова (шк.№2) до вулиці Некрасова (залізниці), 22 суспільні  будинки та будівлі, позначені синім кольором. Зокрема по лівій (північній) стороні нараховуємо 10 будинків: райвиконком (1)

, військкомат (2), держфото  (3), редакція газети «Зоря» (4), клуб піонерів (5), аптека (6), дитяча тублікарня (7), чайна (8), лазня (9), пожежна (10). По правій (південній) стороні вулиці Карла Маркса нараховуємо 11 суспільних будинків: перукарня (11), магазини (12 – 16), дитсадок (17), міськком (18), виконком (19), ПК Карла Маркса (20), аероклуб (21) та санепідемстанція (22). У 1956 році на вулиці було  80 будинків і лише дев’ять з них – кам’яні. Це нинішні дво-п’ятиповерхові будинки №35, №37, №39, №41, №42, №44, №36 (дитсадок), №38 (палац культури). Не зберігся тільки один одноповерховий магазин Яшки Купчика біля пожежного сараю, теж позначений на плані 1956 року коричневим кольором як кам’яний. На плані нанесено посеред дореволюційного саду між вулицями Молотова (Госпітальною)  та 9-го Січня (Госпітальним провулком) контур новобудови, з якої розпочалася повоєнна забудова вулиці Карла Маркса в новгород-сіверському (західному) напрямку. Цей будинок по вулиці Карла Маркса,53 (нині краєзнавчий музей) був завершений наступного 1957 року як подарунок до сорокової річниці Октября шосткинському  міськкому КП(б)У, точніше міськкому КПУ, бо з жовтня 1952 року ВКП(б) перейменували в КПСС, відповідно КП(б)У в КПУ. У канун ювілею міськком в перебрався в нове двоповерхове цегляне приміщення, залишивши старе приміщення по вулиці Карла Маркса,50 райкому КПУ. Будинок міськкому  виявився першим повоєнний капітальним будинком вулиці Карла Маркса, або ж дев’ятим кам’яним будинком в її історії. Як відомо, за сто метрів далі від провулку знаходився за Локотською заставою в холерному бараці у 1903-1905 роках Народний Дім – перший робітничий культурний заклад. Здавалося, міськком мав би пригадати у 40 річницю революції 1917 року революційні події 1905 року біля спаленого поліцією Народного Дому та встановити хоча би пам’ятний камінь на його місці. Проте не встановили ні в наступному 1958 році – до 55-ої річниці виникнення Народного Дому (1903 рік), ні в 1960 році – до 55-ої річниці його знищення (1905 рік). Тож бо, перший секретар міськкому не мав ніяких прав у Шостці  щодо відзначення таких пам’ятних місць, а мав неабияку владу щодо усіляких міністерських премій, квартальних і позаквартальних, які надавали директорам заводів та секретарям парткомів за результати господарювання. Видавали їм  великі, у кілька окладів, грошові винагороди – премії у заводських касах по відомостях, підписаних першим секретарем міськкому. З роками список тільки збільшувався, премії також зростали, відповідно до зростання лав шосткинської партноменклатури.

На більше детальному чорно-білому плані 1956 року  позначені усі пам’ятники та скульптури в парку при Палацу культури Карла Маркса. У найпочеснішому місці парку стояла біла скульптура Сталіна (1) , майже там, де нині стоїть погруддя Карла Маркса. Люди кажуть, що в парку був ще й пам’ятник Молотову з чорного граніту, на жаль, фото ще не віднайдене. Отже, парк Карла Маркса ніс неабияку партійну загрузку і  завод №9 витрачав чимало коштів на його благоустрій скульптурами. Як бачимо з плану 1956 року  на території парку, навколо басейну з фонтаном стояли три скульптури (2). Вони були присвячені спортсменкам: двом волейболісткам та одній пловчисі. Волейболистки  подавали одна одній м’яча через басейн, а пловчиха якраз  збиралася стрибнути в басейн. У центрі фонтану, за переказом, стояла «голишка», яку зліпив пенсіонер скульптор-самоучка Тихін Петрович Маслигін (1891 р.н.). Так це чи ні, фотографія фонтану з «голишкою» поки що не віднайдена. «Голишку» прибрали,  бо вона несподівано дуже не сподобалася високоморальній «рулевой» компартії, точніше партійній секретарші з сусіднього міському, яка запідозрила схожість скульптури за розміром та крутою фігурою  вродливої жінки самоуки. Як міг скульптор ліпити голих баб, після того як виліпив Карла Маркса? Згодом басейн перетворили в дельфінарій, підібравши для нього безвинну грайливу пару дельфінів.  На плані парку 1956 року позначено ще одну скульптуру посеред клумби (К), ліворуч входу до великого залу палацу.  Це була скульптура юної героїні Зої Космодемянської з автоматом в руках, яку свято шанували піонери дружини Зої Космодемянської зі школи №5. Взагалі то, усі піонери й малі діти Шостки шанували Зою.    Піонерські загони імені Павліка Морозова, теж хотіли бачити в парку скульптуру свого малолітнього героя, але чомусь наприкінці 1950-х років на центральній алеї встановили  великі скульптури: музиканта Рубінштейна та письменника Грибоєдова. Потім встановили, праворуч доріжки до туалету, скульптуру замріяного вченого Михайла Ломоносова. А ближче до білетної посадили читати книжку скульптуру Максима Горького.  Окремо встановили скульптуру хіміка  Мендєлєєва, найшановнішого шосткинськими хіміками вченого, адже хімія стала головною наукою в Шостці, і взагалі для всього СССР. На основі хімічних виробництв мав постати в країні комунізм – молодість світу. Скульптури прикрашали парк доволі довго. Найменший термін простояла в парку скульптура Сталіна. Осінньої ночі 1958 року її відтягли ціпом до дороги й вивезли невідомо куди.

Ще на плані 1956 року  позначено за будівлею палацу, посеред парку, братську могилу воїнів визволителів (3). Мабуть, напис «бр.мог.» стосується ще однієї могили (3-а), розташованої дещо ближче до будівлі Палацу, якраз на продовжені алеї за парканом саду. До речі, алея (А) в сад проглядається й на німецькому аєрознімку 1941 року  , можливо, ця безіменна могила була довоєнною, раз до неї вела алея. За переказом, в парку Карла Маркса знаходилася ще одна братська могила (3-б), за хатою Дубини (Д) (нині вул.Короленка,46). Кажуть, що поряд з могилою розмістили до війни ларьок молокозаводу. Ларьок (Л) примітний на аєрознімку неподалік хати Дубини (Д). Навколо ларьку майже не видно дерев, зате далі вони рясно, наче сад, вкрили всю територію кладовища (К) аж до самої Володимирської церкви (Ц). Цю третю могилу якимось дивом не розрівняли під час утворення на початку 1950-х років алей парку Карла Маркса на місці міського кладовища. За переказом, в ній були поховані забиті в березні 1918 року, більшовицьким загоном Ремньова, робітники повсталого  порохового заводу, за те що не дозволили червоним пограбувати та вивезти цінне заводське обладнання на Москву. Тому могила взагалі не позначена на плані 1956 року, на якому маємо згадану вище узаконену братську могилу з іменним пам’ятником у прямокутному контурі. На малюнку надмогильного пам’ятнику в газеті «Зоря» за 1960 рік помітно будівлю ПК Карла Маркса з консоллю парашутної вишки на даху.  За традицією, до пам’ятника кожного року у день визволення Шостки від німців 2 вересня під звуки маршу приходили від центрального пам’ятника Леніна по вулиці Карла Маркса колони школярів. Відбувався мітинг за участі голови міськради. Перше слово завжди мав партизан Трало, а за ним виступали учасники боїв за звільнення Шостки [68]. Потім покладалися на могилу букети живих квітів.  З 1962 року урочистий мітинг спочатку відбувався біля пам’ятника Леніна, а потім мітингарі йшли разом з Трало покладати квіти до братської могили в парку Карла Маркса.  На плані 1956 року позначено навпроти братської могили, по інший бік центральної алеї, невеликий спортмайданчик. За спогадами старожилів, там проводилися змагання городошників. Зокрема, у 1957 році провели першість області по городкам. На плані між спортмайданчиком та палацом значиться танцмайданчик, тобто зовсім в іншій стороні ніж зараз. На плані вимальовано чотири алеї в бік Володимирської церкви («часовни» на плані). Навпроти братської могили, по інший бік центральної алеї, позначений на плані 1956 року спортмайданчик. За спогадами старожилів, там проводилися змагання городошників. Зокрема, у 1957 році на спортмайданчику провели першість області по городкам. На плані між спортмайданчиком та палацом значиться танцмайданчик, тобто зовсім в іншій стороні ніж зараз. На плані вимальовано чотири алеї в бік кладовищенської каплиці («часовни» на плані).  Алеї були прокладені по розрівняних могильних горбках та зруйнованих склепах на початку 1950-х років. Поховання на кладовищі заборонили ще в голодовку 1932 року. Тоді ж започаткували нове кладовище за Петухівкою. Діти війни з сусідніх з парком вулиць Короленка та Марата пам’ятають, як вони грали  в футбол черепами на майданчику, влаштованому на місці кладовища, саме там, де в 1960-х роках збудують літній кінотеатр.А повоєнні діти Шостки 1960-х років не забули, як кожної зими рознаряджені трійки з дідом Морозом мчали з ними на санях від парку вулицею Карла Маркса [ 111]. Розповідають про сміливих друзів дитинства, які шпурляли саморобні бомбочки з «переху и изоленты», під ноги старим бабам,  коли ті освячували пасхи біля єдиної шосткинської діючої церкви за парком Карла Маркса. Як бачимо з плану 1956 року, окрім парку при палаці Карла Маркса був великий довоєнний сад, який доглядав заводський садівник. Сад тягнувся уздовж вулиці Короленка впритул до двох будинків №58 та №60/2 по вулиці Карла Маркса. Кажуть, що ці будинки та сад були до революції однією поміщицькою садибою (нині на місці будинків кафе «Ані»). Ще один сад позначено на плані 1956 року ліворуч входу в парк палацу Карла Маркса. Сад належав міськвиконкому (буд. №52 на плані). Зі старої фотографії вулиці Карла Маркса бачимо, що в’їзд на територію міськвиконкому був одразу за огорожею парку Карла Маркса, за останнім її кам’яним стовпом, прикрашеним зверху кам’яною кулею. Другий будинок на фотографії – це міськком компартії, на плані він значиться під №50. Контури цих двох будинків майже такі самі, як і на плані 1897 року, де вони значаться управлінською садибою «Председателя Хозяйственного Комитета»  поселення Шостки. У 1950-х роках біля міськвиконкому була дошка пошани з фотографіями найкращих трудящих Шостки. У 1970-х роках фотографії передовиків виробництва зробили значно більшими, тому дошку подовжили вже як галерею уздовж паркану дитсадка «Іскорка» (вул. Карла Маркса,38). Міськвиконком приділяв чимало уваги щодо сімейного відпочинку в парку Карла Маркса. У 1960 році встановили білі входу в парк Карла Маркса кіоск для продажу морозива. Центральні алеї парку обклали бетонними бордюрами, засипали жовтим піском з гравієм та прикатали. Ще в 1960 році збудували стрілецький тир, спорудили дві альтанки та становили чотири атракціони, зокрема «качели» та каруселі. По весні 1961 року 18 та 19 березня півтори тисячі шосткинців з великим задоволенням прослухали зі сцени ПК ім. Карла Маркса пісню «Я славлю партію» у виконанні Державного народного хору під керівництвом народного артиста Григорія Верьовки. Також гриміли в Палаці українські пісні і танці цього чудового хору, особливо запам’яталися шосткинцям «Реве та стогне Дніпр широкий», «Верховина» та «Козацький танець з піснями»  [37].   

1957 рік минув на вулиці Карла Маркса під гаслами 40-річчя Жовтня.. Ще з весни головний пам’ятник Леніна на вулиці Карла Маркса був прикрашений жовтневими гаслами та огороджений, наче могила, залізною оградкою, як-то бачимо з фотографій.    1 травня центральною вулицею Карла Маркса пройшла парадна демонстрація трудящих від Будинку культури ім. Жданова до Палацу культури ім. Карла Маркса, минаючи на своєму шляху пам’ятник Леніна та трибуну біля міськвиконкому (Карла Маркса,52). Парад відкрили усі наявні на фотографії військові сили з охорони «дев’ятки».

За ними проїхали мотоциклісти з гімнастами , потім пройшли спортсмени           тенісисти , навіть повільно прокрутили педалі по Карла Маркса велосипедисти    та пронесли обручі охайні школярі  Потім, за традицією, йшли колони учнів у порядку показників успішності кожної школи, за ними – учні ремісничих училищ та технікума.   А вже за ними йшли колони трудящих на чолі зі своїми духовими оркестрами Оркестр становився біля трибуни і вигравав марші поки, не проходила вся колона. Першими в колоні йшли орденоносці-прапороносці, потім – заводське начальство під прикриттям портретів Карла Маркса, Енгельса та Леніна, услід за ними повільно рухалися вантажівки з дітьми робітників заводу в кузовах. Не забували долучити до параду й самодіяльних артистів, для яких «рулевим»

і в піснях і в роботі була компартія.

13 найкрасивіших шосткинських демонстрантів-комсомольців 1957 року міськком компартії делегував до Москви на VI Всесвітній фестиваль молоді.

Новою традицією за Хрущова стало носіння макетів богатирської кукурудзи як символів процвітання всього СРСР.  Зрозуміло, що восени на «ноябрській» демонстрації трудящі мали нести богатирські кукурудзяні калачі –  «рожки»  збільшені паперові макети незабутнього для шосткинців кукурудзяного хліба. З нагоди 40-річчя Октября долучили до параду тяжку техніку – болотний торфонарізувач прикрашений портретом Леніна та прапорами.

У 1957 році запрацював в парку Карла Маркса просторий, наче цех, ресторан «Чайка» (нині «Місто розваг» вул.Короленка,48) Ресторан збудували по правій стороні вулиці Короленка на місці довоєнного ларьку молокозаводу, одразу за хатою Дубини (нині вул.Короленка,46).  (Див. історію вул. Короленка)

Увесь 1957 рік будували по вулиці Карла Маркса найбільшу в Шостці 95 квартирну чотириповерхівку  №33/2 (Б). Були знесені останні чотири садиби між будинком №35 та вулицею Матросова. На їхньому місці заклали фундамент поєднавши з  довоєнним фундаменту, що простояв майже двадцять років за парканом в ямі на кутку вулиці Матросова. У серпні 1958  були заселені родинами робітників «дев’ятки» перші дві секції на 28 квартир, у січні 1959 року заселено ще три секції на 41 квартиру, а в липні заселені останні дві секції на 26 квартир. Зі східного торця будинку розмістився заводський дитсадок з майданчиком, загородженим впритул до воріт 35 будинку. Влітку відкрили на кутку будинку магазин №41 «Культ.товари».  Як бачимо з фотографії, українська назва магазина справді містила посередині крапку, а не «точку». У “Культ.товарах” можна було придбати в розстрочку магнітофон «Дніпро», радіолу «ВЕФ-Акорд» та фотоапарат «Зеніт». Культтоварний магазин запам’ятався старожилам галасливими чергами за грамплатівками, звався він в народі магазином «Музики».

По весні 1958 року на вулиці Карла Маркса було висаджено міськкомунгоспом 300 штук молодих лип, кленів та каштанів замість старих малоцінних насаджень.  Влітку розпочали вдягати булижну центральну вулицю в асфальт, а завершили – аж наступного літа  1959 року.

Влітку 1959 року зруйнували чайну (чайхану), що була поряд з міськкомом КПУ на розі вулиць Карла Маркса та 9-го Січня. На її місці заклали фундамент 36 квартирного будинку №55. Нульовий цикл виконували прогресивним способом з фундаментних блоків, а стіни поверхів мурували з великих цегельних блоків заради прискорення зведення в Шостці нової триповерхової серії хрушовок. Заселили його рівно через рік. 

У неділю 9 серпня 1959 року урочисто відкрили ще один новий стадіон «Екран»  на вулиці Карла Маркса, 6 [58]. Стадіон спорудила фабрика кіноплівки за провулком Шевченка на колишніх городах, що тяглися до затопленого озерцями глинища цегляного заводу. Футбольна любительська команда фабрики кіноплівки також отримала назву «Екран».  У 1961 році «Екран» став чемпіоном Сумщини з футболу та здобув право участі в розиграшу кубка УРСР з футболу [62]. Наступного 1962 року «Екран» вийшов у фінал кубку України і поступився там 25 серпня  «Авангарду» з Дніпропетровська (0:2). Як фіналіст кубка України взяв участь в іграх на кубок СРСР з футболу і одразу програв 9 вересня 1962 року команді Ленінградського оптико-механічного заводу.

Восени 1959 року напередодні 42 річниці Жовтня на вулиці Карла Маркса заселили працівниками заводу «Хімреактив» п’ятиповерховий будинок №24 (В) з ще небаченою у Шостці паркетною підлогою у кожній з 86 квартир. 

Зі східного торця будинку розмістився дитсадок, а за ним на першому поверсі будинку була пошта з телеграфом, телефонною станцією та радіовузлом.  У третьому під’їзді на четвертому поверсі у квартирі з балконом на вулицю був влаштований гуртожиток, де проживало 8 працівників заводу «Хімреактив», у тому числі й 17-річний апаратник Анатолій Погрібний, який згодом стане відомим всій Україні академіком, політичним та громадським діячем, ведучим радіопередачі «Якби ми вчились так як треба». Мабуть, чи не найперший свій вірш «Меч у сонці» Погрібний опублікував на літературній сторінці шосткинської газети «Зоря» за 10 жовтня 1961 року.  За спогадами найкращого друга молодості Погрібного Миколи Жирного,  вони разом з Анатолієм не раз співали українських пісень під гармошку на балконі свого гуртожитку. Пам’ятає, що якось пізно вночі поверталися вони удвох з нічної зміни до гуртожитку, і коли вже минули БК Жданова, до них підійшов худорлявий хлопець та спитав чи є в них годинник, то скажіть – який час. Погрібний глянув на свій годинник та відповів, а хлопець каже йому – «Віддай годинник» – «Ні, не віддам, це подарунок матері». Раптово їх оточило ще троє здорових хлопців з погрозою – «Віддай, тобі кажуть». Анатолій щосили відштовхнув від себе найближчого худорлявого нахабу, і вони з Миколою кинулися втікати. Хлопці давай наздоганяти та ще шпурнули  навздогін фінку, яка пролетіла мимо Погрібного. Анатолій та Микола встигли добігти до своєї квартири і зачинити двері, які виявилися товстими та витримали вдари ногами переслідувачів.

Нині Микола Степанович Жирний відомий шосткинцям краєзнавчими газетними публікаціями про своє рідне село Собич, він опублікував сотні статей та видав кілька книжок. Особливою його пристрастю є музика та пісні, яких він склав чимало. Останнього разу приїжджав Погрібний до Жирного в Собич у серпні 2007 року, а 19 жовтня Анатолія Григоровича не стало.  Чомусь до цього часу на будинку №24 немає меморіальної дошки з ім’ям академіка, політичного та громадського діяча Анатолія Григоровича Погрібного (1942-2007) та з датою його проживання на цій вулиці Шостки в 1959-1961 роках. Не встановлюють дошку, бо не вистачає мармуру на вшанування колишньої шосткинської партноменклатури. До речі, у січні 1962 року був арештований помічник апаратника 3-го цеху хімзаводу Єременко Юрій Іванович (1935-2007) за напис в апаратній на станку «Пролетарии всех стран, боритесь с КПСС». Тримали його в Сумах три місяці, витрушуючи дізнання чи то наклепу на своїх колег апаратників – хто його примусив зробити цей напис. Кгбісти сподівалися викрити на хімзаводі антисовєтську організацію, марно, її не було. У квітні 1962 року Єременко був засуджений за антирадянські написи (ст. 62 ч.1 КК УРСР 1960 р.) до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму на 6 місяців. Реабілітований 31.01.1992 прокуратурою Сумської області [Реабілітовані історією. Сумська область. Шостка].

У 1960 році на вулиці Карла Маркса побував архітектор з Києва Віктор Дубок, уродженець Шостки, син довоєнного секретаря міському КП(б)У Дубка П.В. Він назвав нову забудову вулиці кам’яною ущелиною, «бо у вікна половини кімнат її будинків ніколи не заглядатиме сонце» («Зоря» 29.12.1960 року). Про такий сонячний дефіцит знали архітектори перших довоєнних багатоповерхівок  вулиці Карла Маркса, коли розміщували на кожному поверсі лише дві квартири, які мали кімнати і на північній і на південній стороні будинку, з якої й заглядало сонце в північну половину кімнат будинку. Безумовно зауваження архітектора Дубка були враховані при подальшій забудові цієї найдовшої вулиці Шостки. Вона, як бачимо з опорного плану  Шостки 1956 року, закінчувалася на сході біля смугастої лінії залізниці на «дев’ятку», а в натурі вулиця Карла Маркса закінчувалася шлагбаумом залізничного переїзду за останніми її хатами – Гашника (1) по правій стороні вулиці, Щербака (2) – по лівій. На плані немає будь яких натяків на майбутню забудову за залізничним переїздом, це була так би мовити оздоровча, зелена зона Шостки з виходом до галенківських лугів та боліт, що утворилися на місці колишніх (до 1862 року) млинарських ставків. Також були спущені двоє локотківських ставків у 1920-ті роки, без яких річка Шостка зовсім обміліла. Тож купатися шосткинцям влітку було ніде, бо й доступ до заводських озер перегородив паркан з колючим дротом, встановлений навколо території заводу наприкінці 1920-х років. У 1950-х роках заводчани поглибили свої озера, але води для зростаючих потреб виробництва не вистачало. Тому вирішили створити за межами заводської території додатковий накопичувач води на випадок посушливого літа. По весні 1958 року був заведений з території заводу річкою земснаряд до маленького озерця, біля другого дерев’яного галенківського мосту. Земснаряд розпочав поступово перетворювати Галенківське болото у велике озеро. Пісок з водою (пульпу) земснаряд намивав на колишній Бражин хутір та руде болото Гало, куди раніше впадав лівий рукав річки Галенківки. Пульпа виплескувала ще й рибу та жаб. Рибу збирали діти, а жаб – китайці, що стажувалися на фабриці кіноплівки. За спогадами, китайці обробляли жаб скальпелями, наче хірурги, а вже потім десь їх їли. Намитий в штабель пісок вивозили на потреби міського будівництва. У залишках кар’єру зустрічаються уламки чорного кременю, виплеснуті земснарядом разом з піском. Можливо, тут на розмитому земснарядом правому березі річки Шостки, неподалік джерельної колись Галенківки, було в давнину якесь поселення раннього залізного, а то й пізнього бронзового віку. До щойно створеного озерця вже влітку 1958 року потяглися відпочивати шосткинці. Стихійно виник пляж на правову березі озера, там була глибина і трамплін. На лівому мілководному болотистому березі виник дитячий пляж, на місці куди плеснув земснаряд піску. Це перше в безводній Шостці штучно поглиблене Галенківське водоймище стало в 1960-х спекотних роках улюбленим місцем відпочинку молоді – Голяшкою. Дбайлива міська влада зробила благоустрій Галенківського озера, обладнала міський пляж.  Запрацювала рятувальна станція. За трясовиною біля пляжу, неподалік дореволюційної єврейської лазні, було збудовано буфет-ресторан. Ближче до дороги, до місця колишнього німецького пляжу з хатою, почала працювати в 1965 році човнова станція [34]. Пляжний бум вщух у холодні літа початку 1970-х років, коли непомітні оку викиди газів з кислотних виробництв «дев’ятки» стали роз’їдати плавцям очі. Усе ж таки велике Галенківське озеро перетворило річку Шостку з малого локотківського ручаю в завжди повноводну артерію. На початку 1960-х років було збудовано, замість двох хитких галенківських дерев’яних містків, зведених ще у 1932 році, новий залізобетонний міст через річку Шостку. Неподалік нього, за сотню метрів по течії, з’явився, наприкінці 1960-х років, новий залізничний міст на колії до заводу №13. Його було взято солдатами під надійну охорону та остаточно загороджено колючим дротом річку і дорогу повз неї до старої заводської лазні, що була за півкілометра від вулиці Партизан (Галенківського хутора). Старожили пам’ятають лазню і сподіваються добре попаритися там, як тільки-но завод поверне річку місту разом з лісом під зону відпочинку. Поява Галенківського озера спрямувала до нього в 1960-х роках усі плани майбутньої капітальної забудови міста.

З раннього літа 1960 року ударники комуністичної праці хімзаводу №3 (фабрики кіноплівки) почали заселяти найбільший в Шостці 4-5 поверховий 9 під’їзний 128 квартирний будинок №21 по вулиці Карла Маркса. Він мав започаткувати новий спрощений (здешевлений) етап розбудови Шостки будинками з проходами в ньому з вулиці в двір – тунелями та допоміжними спільними кухнями. Тунель мав замінити у під’їздах будинку другий вихід на вулицю, а кухня – зекономити час на приготування їжі, й відповідно зменшити розмір квартирних кухонь, призначених тільки для підігріву чаю та придбаних блюд у спільній домовій кухні. Будинок мурували два роки, заселяли цілий рік, мабуть, ще б будували рік-два рік аби зробити його закільцьованим по типу Пентагону, але грошей вистачило тільки на півкільця та на один стовповий тунель. Уся Шостка з нетерпінням очікувала відкриття тунелю в будинку, щоби навпрошки пройти через нього від базару до нової поліклініки для дорослих та дітей №4, що запрацювала разом з лікарнею на 50 ліжок наприкінці 1960 року на місці зруйнованих дерев’яних хат у кварталі вулиць Щедріна (дореволюційній Яровій) та Урицького (дореволюційної Климашівської). Справді, тунель виявився оригінальною інженерною спорудою з 12 великими стовпами та чутливим відлунням між ними. У січні 1961 року широко відкрила шосткинцям двері «Домова кухня», розташована праворуч тунелю (нині “Віват канцелярія!”) [60].   У ній відпускали зі знижкою в ціні обіди додому – суп харчо по шосткинські, бульйон з пельменями або ж фрикадельками на перше, та варену картоплю, вареники з картоплею на друге, а кукурудзяні коржики «Ударники» з яблучним компотом були на третє. Низькі ціни зацікавили шосткинців, кухня набула популярності і одразу стала «Домовою кухнею комуністичної праці». З’явилися в ній дуже дешеві борщі і щі, і біфштекси і ромштекси, і відбивні фарші. Продуктивність праці кухарів настільки зросла, що могла забезпечити обідами ще кілька нових сусідніх п’ятиповерхових будинків №19 та №17 збудованих в 1962 та 1963 роках вже без домових кухонь та тунелів. За цими будинками, за парканом непомітно розбудовувалася саперна військова частина, що з’явилася наприкінці 1950-х років на сімох гектарах довоєнного (з 1937 року) зенітного дивізіону праворуч на дореволюційній Прорізній вулиці  (нині речовий ринок).

1 квітня 1961 року закрили кінний ринок, що був за колгоспним ринком, точніше на продовженій площі (Б) базарного трикутника між двома вулицями Карла Маркса та Шевченка (дореволюційній вулиці Киснемського). Новий кінний ринок запрацював на Петухівці по вулиці Паризької Комуни, тільки там дозволялося шосткинцям продавати домашні речі та кустарні вироби [59]. По весні 1962 року перенесли автостанцію від старого базару до центру міста на куток вулиць Толстого та Гастелло (нині на місці автостанції каштановий парк за міськвиконкомом вул.Леніна,14). На вільній від кінного базару площі розпочали будівництво нових будинків, зокрема триповерхового будинку №12 по вулиці Карла Маркса та триповерхових будинків №2 та №4 по вулиці Прорізній (навпроти макаронки М). За базаром збудували по вулиці Шевченка чайну №2 імені поета Маяковського. На стіні чайної з боку базару вивісили плакат з величезною постаттю Маяковського. За чайною звели у дворі триповерховий кооперативний будинок №6-а, майже поряд зі смердючим базарним туалетом, що й досі дошкуляє вже зовсім старих новоселів. Потім  в 1963 році збудували п’ятиповерховий будинок №4, а в 1964  році – п’ятиповерховий будинок №6 без балконів на другому поверсі. Ці два міськкомугоспівські будинки остаточно зайняли площу колишнього кінного ринку. Заради забезпечення території під будівництво нових п’ятиповерхівок, розпочали руйнацію дерев’яних будинків як по правій, так і по лівій стороні вулиці Шевченка далі до перехрестя з провулком Шевченка (дореволюційної Троїцької вулиці).

12 квітня 1961 року майор Юрій Гагарін побував на кораблі-супутнику «Восток» у космосі.   На ознаменування першого в світі польоту людини в космос Шосткинський міськвиконком депутатів трудящих вирішив негайно 22 квітня присвоїти міській середній школі №7 ім’я Юрія Гагаріна, зрозуміло за побажаннями колективу школи [77]. Також міськвиконком пішов назустріч побажанням колективу хімзаводу щодо перейменування найближчої до рідного села Кожедуба Фабричної вулиці у вулицю Юрія Гагарина. Тобто все житло, що мав хімзавод біля себе на споконвічних ображіїївських землях по правому березі річки Шостки стало зватися вулицею Гагаріна, навіть ті адміністративні будівлі та розташоване за кілометр від них енергетичне селище поблизу нової ТЕЦ, неподалік сіл Лазарівки та Ображіївки. По суті вийшла нова довга, як політ у космос, вулиця на крайній північно-західній околиці Шостки повздовж правобережної дороги від села Крупець до села Лазарівки. Стара Фабрична назва вулиці перейшла далі по цій же дорозі як нова вулиця в бік села Лазарівки, точніше Лазарівського селища (нині мікрорайону), бо в 1962 році село Лазарівку долучили до міста Шостки, вилучивши за рішенням виконкому Сумської облради від 21 липня 1962 року з адміністративно-територіального складу Ображіївської сільської Ради і [78]. Усім вуличкам Лазаревського селища дали офіційні назви вулиць та провулків. Зокрема, головну вулицю по ображіївській дорозі назвали вулицею Ярославського, а провулок, що відходить наприкінці вулиці ліворуч в західному напрямку, назвали Ярославським. Ще дві вулиці, що відходять на початку вулиці Ярославського біля школи, одна в західному напрямку уздовж річки Шостки,  назвали Кооперативною, а другу – в східному напрямку уздовж річки – Річковою (поблизу узлісся з районною скотобазою – приймальним пунктом худоби для перегону на відгодівлю до села Хоружівки). Вулиця, що будується паралельно вулиці Ярославського, з її східної сторони, назвали Піщаною. Вулиця в північному напрямку від Фабричної вулиці дістала гарну Поліську назву. Єдиною історичною назвою слід вважати вулицю Перекопську, що йде від вулиці Фабричної до магазину на вулиці Ярославського по старому перекопу – колишній границі між колишніми хуторами Лазарівкою та Коржівкою. Отже, вулиця Ярославського об’єднала ці два старовинні хутори, які триста років входили до різних волостей, потім сільських Рад. Зокрема Коржівка входила до Ображіївської сільради, а Лазарівка до Локотської. Шостка приєднала до себе Лазарівку з розрахунку мати більше піщаних земель під кар’єри. Вже невдовзі завели з річки Шостки  в петухівський ручай земснаряд, який почав намивати пісок в штабель та в тіло всіляких нових хімреактивівських площадок з будівництва гідрохінонових отруювачів шосткинського повітря. До нового ставка потяглася влітку 1963 року вся «жданківська» дітвора, тобто діти з усієї західної жданівської частини вулиці Карла Маркса та вулиць навколо неї. Так з’явилася друга в Шостці «Голяшка», проте не узаконена, з крутими обривистими берегами. За кілька років роботи земснаряда на крутиківських землях утворилося глибочезне озеро у 10 га акваторії.. Земснаряд вимив останні ознаки старої ображіївської дороги від села Лазарівки до заводу хімреактивів. З піску кар’єра була відновлена довоєнна залізнична пряма насип через луг до хімзавода (фабрики кіноплівки) та ТЕЦ. Було збудовано новий залізничний міст через річку Шостку.    Раніше товарні потяги, як бачимо з фотографії йшли  залізницею уздовж лугу з правого берегу річки Шостки. Ця стара залізниця (1) позначена й на плані 1956 року , коли ще був відсутній міст (2) на прямому насипу до річки. На фотографії зробленій з нового мосту  проглядається нова ТЕЦ. Від початку ТЕЦ працювала на видобутому біля Лазарівки торфі. Шосткинська торфорозробка видобула там у 1944 році 3 тисячі тонн торфу. В 1945 році вже видобули 19 тис. тонн торфу. Цей рівень видобутку тримався планом на усі подальші роки. Сезон у торфовиків починався з квітня – травня, а закінчувався в жовті – листопаді. Люди нарізали цеглини торфу увесь день стоячи у воді. Норма нарізки становила 3,5 тисячі цеглин за зміну на кожного робітника торфорозробки. Вперше там біля Лазарівки почали видобувати торф новим гідравлічним засобом. Люди кажуть, що таким чином вимили з торфу кілька зубів мамонта. Різні крем’яні уламки присутні на берегах ставку ближче до річки Шостки, а ось малі крем’яні знаряддя мисливців на мамонта наявні у болотистого яру Топильце, що далі по річці за кілометр від святої лазарівської криниці. Видобуток торфу припинили на початку 1960-х років, бо ТЕЦ перейшла  на газ.

13 травня 1961 року вперше спалахнув сизий вогник природного газу у камфорах кухоних плит  квартир багатоповерхових будинків вулиці Карла Маркса. Того дня був введений в дію міський газогін врізаний в магістральну трубу з Карпат (Дашави) на Москву. Три роки Шостка готувалася до цієї події. Було прокладено 32 кілометри міської газової мережі. Уся Шостка була перерита траншеями. У кухнях квартир руйнувалися печі та встановлювалися газові плити. До переходу від керогазу до газу було підготовлено 2 тисячі квартир трудящих [38]. О 21 годині вечора 13 травня розпочався на вулиці Карла Маркса біля могили партизан (нині «Вічний вогонь») урочистий мітинг присвяченій цій газовій події. На ньому було світло як вдень, завдяки запаленому факелу трудової перемоги. По закінченню мітингу відбулися народні гуляння [61].

У червні 1961 року зруйнували дерев’яний будинок музичної школи (дореволюційної гімназії) на розі вулиць Карла Маркса та Леніна та розпочали риття котловану під червоноцегляну п’ятиповерхівку під №26 [63].  

Усі 92 квартири будинку заселили за кілька днів до 1 травня 1963 року [69].   Зі східного торця будинку запрацювала перукарня, а з фасаду – «Гастроном та бакалія». 22 продавщиці-комсомолки на чолі з директором комсомолкою дуже ввічливо та чемно обслуговували покупців в облицьованих білими блискучими плитками торгових залах [70]. У гастрономі продавали копчених бичків з Азовськог моря, дуже корисних до пива з діжок на розлив в бокали по 24 копійки за півлітра. Уся вулиця Карла Маркса була всіяна влітку недоїдками бичків, а взимку – кісточками з морожених слив та вишень, що продавалися в пакетах біля гастроному. У бакалії завжди були гаряче какао з молоком та маленькі брикетики його концентрату за 11 копійок.

У грудні 1961 року в саду ПК Карла Маркса, що уздовж вулиці Короленка, розпочали будівництво двоповерхового дитсадку на 150 місць [84]. По суті було знищено рештки колишнього дореволюційного саду поміщицької садиби на розі вулиць Короленка – Карла Маркса (будинки №58 та №60/2 ). Дитсадок запрацював наприкінці 1962 року (нині Короленка,44). На території дитсадка й досі знаходиться мармуровий кубічний камінь, якраз на тому місці, де на плані 1956 року була позначена друга братська могила (3-а).

У 1961 році любительський телецентр, створений в 1954 році на громадських засадах інженером Ф.Лустою в невеликому приміщенні при ПК Карла Маркса, зазнав першої перебудови – отримав телепередавач та спорудив на даху палацу «ромбічну» антену для прийому для прийому передач з Київського та Московського телецентрів (через Брянськ). Якщо в 1959 році в Шостці нараховувалося біля 200 телевізорів «Старт-2», «Рекорд», то в 1961 році – більше 1.000 [112;113; 114].

З 1962 року розпочалася руйнація дореволюційних будинків по лівій стороні вулиці Карла Маркса, починаючи від вулиці Короленка до вулиці Карла Лібкнехта. За три роки на їхньому місці було збудовано п’ять п’ятиповерхових цегляних будинків №№43,45,47,49,51.  Першим заселили восени 1963 року 76-квартирний будинок №51 з центральною аптекою №40 на першому поверсі, майже там, де вона була в дерев’яному будинку №43 з круглим ганком на вулицю (нині в колишньому приміщені аптеки комунальна телестудія «Акцент»).

Наприкінці 1963 року заселили 64-квартирний будинок № 49 [71].   Невдовзі на першому поверсі будинку запрацювало фотоательє та ательє мод з пошиття легкого жіночого плаття. Будинок назавжди перегородив вихід вулиці Енгельса на вулицю Карла Маркса. Клуб піонерів, що був на розі вулиць Карла Маркса та Енгельса (дореволюційній Моховій), перебрався до першої школи по вулиці Леніна. На початку 1964 року заселили 80-квартирний білоцегляний будинок №47. У третій квартирі будинку розмістилося міське домоуправління (з 1968 року  – міськжек [98]). За його участі газони обабіч дороги по вулиці Карла Маркса було огороджено невисоким варинчастим парканом. Перед будинком №47 спорудили міську Дошку пошани (нині на місці дошкки стоїть з 2004 року дірявий дощатий паркан).

У червні 1964 року здали під заселення 80-квартирний будинок №43 [75]. Райвиконком та військкомат, що були на цьому місці, перший – в дерев’яному кутовому будинку, другий – в наступному цегляному будинку, перебралися на вулицю Леніна в будинки №29 та №43 відповідно. Наприкінці 1964 року здали 64-квартирний будинок №45 [71]. На першому, занадто заниженому, поверсі будинку відкрили аж два магазини – «Новинка» з продажу одягу та «Старт» з продажу спорттоварів.  Редакція газети «Зоря», що перебувала в дерев’яному будинку на цьому місці взагалі припинила своє існування. Спочатку вона зазнала ще з весни 1962 року реорганізації, стала тільки міською газетою, бо Шостка позбавилася району з зв’язку включенням південної  його частини до складу Кролевецького району, а північної частини – до Середино-Будського району.   Для колишніх мешканців  північної части Шосткинського району з’явилася в Шостці нова російськомовна газета «Колхозное слово» як «орган Середино-Будского производстенного колхозно-совхозного партийного комитета КП Украины, районного Совета депутатов трудящихся и производственного колхозно-совхозного управления».  Отже, наші україномовні селяни стали звикати до російськомовної газети, тобто зросійщуватися. А  російськомовних мешканців Шостки продовжила українізувати стара україномовна «Зоря» як друкований орган Шосткинського міського комітету партії та міської Ради депутатів трудящих.  Газета виходила так само тричі на тиждень та накладом три тисячі примірників. Зі сторінок газети щезли обширні статті про справи кукурудзоводів та безкінечні колгоспні зведення, рапорти про півпудові надої молока від кожної корови, що наближають шосткинців щодня до раю вічного комунізму. З’явилися нові публікації про стрімку розбудову «Великої хімії» в Шостці. 12 березня 1963 року вийшов останній 109 номер «Зорі». Міська газета, за рішенням партійних органів, припинила своє існування навіть не діждавшись першої своєї річниці. Передплатники мали змогу переоформити  передплату на новостворену україномовну газету «Маяку комунізму» – орган партійного комітету Кролевецького виробничого колгоспно-радгоспного управління і районної Ради депутатів трудящих. 

У 1963 році зруйнували три дерев’яні будинки знаменитої для шосткинців стометрівки між колишньою Базарною площею та Базарною вулицею по правій стороні вулиці Карла Маркса. Це – будинки лікаря Булиги, перукарні Волкова та коопторгу. У 1964 році на їх місці постала 80-квартирна п’ятиповерхівка (буд. №28) для виробників кіноплівки. З початком будівництва цього будинку був  перенесений кіоск газводи з кутка вулиці Толстого на інший лівий бік вулиці Карла Маркса, в скверик між довоєнними будинками №35 та №37 (нині на цьому місці оригінальна, наче замок, забігайлівка). Шосткинцями не забулася холоднюча в склянках газвода по 3 копійки зі смачним сиропом (1 копійка без сиропу), миттєво приготовлена руками та душею Льови (Ненко Ароновича Вортмана) в своїй маленькій будці-кіоску. Потім з середини 1960-х років люди перейшли на бездушну газировку з розігрітих на сонці автоматів. Було б бажано, для  відради душі того часу обнадійливих хрущовських років комуністичної відлиги, тих чистих, як газвода, сподівань на швидку побудову комунізму, встановити біля  універмагу, на початку стометрівки, де був Льовин кіоск, скульптуру добродію Льові, як диву створення газводи, що своїми бульбашками забивала дух, вдаряючи в запаморочені майбутнім комунізмом голови шосткинців. Безумовно, пам’ятник має бути з дуже довгою стометровою чергою барельєфів шосткинців кінця 1950-х років, прагнучих отримати склянку льовиної газводи, як квіток до безплатного комунізму.

До 20-річчя Перемоги в парку Карла Маркса встановили на братській могилі новий пам’ятник – скульптуру радянського воїна з викарбуваними знизу прізвищами 66 загиблих та померлих від ран визволителів Шостки та району восени 1943 року [18]. 

1 вересня 1964 року відчинила двері нова триповерхова чудова школа №11 на 1300 місць по вулиці Карла Маркса,70 [76]. Спорудили її будівельники «Промжитлобуду» за новим проектом, що передбачив для учнів світлі і просторі класні кімнати, кабінети, спортивний і актовий зали, їдальню з буфетом. По Шостці ходили чутки, що при школі мав бути ще й плавальний басейн. Школа постала за колишньою Глухівською (Локотською) заставою на місці колишньої садиби лікаря  Євгена Платоновича Сербіна (1884-1961), якраз на гуківсько-локотському роздоріжжі.  Було б доречно присвоїти ім’я цього видатного шосткинського доктора, комуніста, неодноразового депутата піонерській дружині школи №11. Проте їй надали ім’я зовсім іншого доктора – легендарного шпигуна, німецького комуніста Ріхарда Зорге, фільм про якого за сім днів прокату в Шостці в листопаді 1964 року переглянули 15 тисяч і дорослих і малих шосткинців, тобто кожен четвертий мешканець міста шукав на екрані відповідь: «Кто вы, доктор Зорге?» [105]. Навіть місцевий 75-річний скульптор Тихон Маслигін переглянув кіно про потрійного агента Ріхарда-Рамзая та виліпив його мужній бюст для піонерів одинадцятої школи [106].

Нова російська школа №11 остаточно закріпила ганебну повоєнну тенденцію зросійщення дітей Шостки в нових приміщеннях російських шкіл №№7,8,9. Будівництво нових шкіл обумовило щорічне півтисячне зростання  кількості учнів. Якщо 1957-1958 навчальний рік розпочався для 5185 дітей, то 1969-1970 рік – для 11 тисяч, тобто в школах стало навчатися вдвічі більше дітей, ніж було до вступу Шостки в хрущовську семирічку (1959-1965) розгорнутого будівництва комуністичного суспільства за дієвою програмою прийнятою позачерговим ХХІ з’їздом КПРС у січні-лютому 1959 року. Нове покоління 1950-1960-х років, яке співало про намальований сонячний «круг и небо вокруг», було запрограмоване партією для безхмарного життя при комунізмі. Ці жертви компропаганди й досі залишаються «дітьми комунізма» непристосованими до реалій капіталізму, тому, мабуть, потребують доплати до пенсії, подібної до тої, яку отримують «діти війни». Уся турбота з виховання «дітей комунізма» покладалася на добре вишколених партією своїх помічників-вчителів, кількість яких у Шостці  зросла за Хрущова удвічі, а за чверть повоєнного століття – втричі. Так у 1946 році 15-тисячне місто тримало на бюджеті 178 учителів, а в 1969 році 60-тисячна Шостка утримувала вже 513 вчителів. Найкращі з них мали звання «Заслужений учитель УССР» – це Малець та Усердова, ще 45 вчителів були «Отличниками народного просвещения» [30, 86]. До речі, Малець Оксана Григорівна отримала звання в 1953 році, як вчителька української мови, тож здавалося з мовою в Шостці все гаразд і є велика повага до її вчителів. Насправді, всі школи вели навчання дітей російською мовою – єдиною, що має залишитися при комунізмі після «слияния всех языков». Українською мовою провадилися уроки лише в школі №3, у прогнилому двоповерховому дореволюційному будинку, але невдовзі в 1970-ті роки третя школа теж стане російською з однією вчителькою української мови Галиною Тихонівною Шафранською, а з її звільненням взагалі припиняться українські уроки, бо не стане кому викладати в українській школі нікому не потрібну українську мову. Проте могучий «русский язык» знайшов нове поширення в започаткованих 1981 року школою №1 дев’ятих класів зі «специальным уклоном» з його вивчення [41]. Слід згадати, що учням, батьки яких приїхали жити в Україну, дозволялося не відвідувати уроки української мови. Зрозуміло, така пільга, запроваджена з 1940-х років,  щодо зневаги української мови їм дуже сподобалася, вони користуються нею й досі вже як пенсіонери. Учителі української мови  («мовники»), починаючи з 1983 року, отримували меншу на 15 відсотків зарплату, ніж вчителі російської мови («язики»). З того абсурду насміхалися, як і з дивакуватої закоханості мовників у віджилу українську мову, робили з них дурників, зацьковували. Неабияку роль в зросійщені україномовних батьків учнів виконували заводські будинки культури та головні ідеологічні установи при них – завкомівські (профспілкові) бібліотеки, повністю контрольовані парткомом, а не профкомом. На посаду директора бібліотеки призначалися комуністи, бажано будь-якої тільки не української національності, а якщо й української, то тільки за прізвищем, а за духом українофоба, на обличчі якого мала одразу виступати відраза до почутого від читачів «вимирающего» на шляху до комунізму українського слова. Бібліотеки займалися передусім пропагандою творів Леніна , а потім самою гуманною в світі комуністичною «моралью», історією КПРС, атеїзмом та хімією, як бачимо з фотографій російськомовних вивісок бібліотечних виставок та кутків.   Українських книжок в бібліотеках ставало з кожним роком все менше, вони були десь там в закутках, в закритих фондах, або ще далі в макулатурі. Отже, в Шостці ніколи не було жодної української бібліотеки, як і української влади, яка б захищала українців, підтримувала їх виданням української газети, просвітницьких книжок, постановкою українських вистав. Завідуючим культурою в Шостці, тобто керівника всіх установ культури міста, завжди призначалася партією особа невизначеної національності, проте дуже самовідданою справі зросійщення українців. Заввідділом повинен був забути назавжди українську мову, боятися вимовляти жодне українське слово, бо інакше звільнять. Мабуть, за цими критеріями призначають їх і досі за вказівкою якогось підпільного міськкому компартії. Де ж це бачено, і в якій країні таке може бути, коли заввідділом культури корінного народу цієї країни відверто гидує його мовою, вважає нижче своєї гідності розмовляти українською мовою, і за стільки років керування не спробувати навіть вимовити жодного українського слова, щоб було почуте в його публічних виступах. Те ж саме роблять за його прикладом підлеглі йому працівники бібліотек, від директора до рядової «библиотекарши», працівники музею від директора до молодшого науковця,  так само поводять себе директори усіляких центрів дозвілля чи то виховання. Взагалі промосковська влада в повоєнній Шостці завжди зводила, нахабно по-сталінські, галасливо по-хрущовськи, тихо по-брєжнєвськи, але так само підступно по-комуністичному, нанівець значимість української культури, не звертала на неї уваги, не помічала занепаду української духовності як у освітніх закладах, так і в установах культури міста. Проте з натхненням насаджувала в місті просякнуту ідеями комунізму московську (великоросійську) культуру під назвою совєтської. За творчі успіхи її мавпування шосткинські партійні керівники отримували ордени та медалі, а виконавцям танців та пісень перепадало іноді почесне звання.

7 квітня 1965 року знову виїхало на бойові позиції бомбування мозків шосткинців «могучее оружие партии» – міськрайонна газета під новою назвою «Советское Полесье» з прицілом майбутнього перейменування міста Шостки в «город Полеск». Редакція газети знаходилася по вулиці Карла Маркса,66 (нині 44), навпроти тодішнього міськкому компартії (нині краєзнавчий музей, Карла Маркса,53). Перший номер нового друкованого органу комуністичного міському вийшов накладом у 8 тисяч примірників. Саме стільки було в Шостці на районі колишніх передплатників «Маяку комунізму» – газети партійного комітету Кролевецького виробничо-колгоспно-радгоспного управління Кролевецької райради трудящих. Цей кролевецько-шосткинський «Маяк комунізму» згас внаслідок відновлення Шосткинського району 4 січня 1965 року, як у свою чергу згасла 12 березня 1963 року шосткинська міська газета «Зоря» в зв’язку з ліквідацією Шосткинського району 30 грудня 1962 року, точніше включення його до складу Кролевецького району. Як результат усіх цих дворічних реорганізацій з укрупнення і розукрупнення районів якимось дивним чином Шостка і район отримали замість 100 відсоткової україномовної газети «Зорі» 100-відсоткове російськомовне «Советское Полесье». Мабуть, тут не обійшлося без допомоги тодішніх неукраїнських керівників міськкому компартії в ганебній справі русифікації мешканців Шостки та району. Міськком аж ніяк не врахував думку, якщо така й була в другого співзасновника газети – шосткинського райкому, що українці району мають право отримувати інформацію українською мовою, та й самі шосткинці є на 90 відсотків населення міста вихідцями з найближчих сіл. Невипадково з 1960-х років ходили містом чутки про перейменування Шостки в «Полеск», мабуть, комусь з міськкому дуже не подобалася українська назва Шостка і захотілося жити в місті з новою назвою «Полеск» у центрі нової Полеской області, яка мала бути утворена нібито в межах колишнього (1782 року) Новгород-Сіверського намісництва. Звісно, й шосткинці не відмовилися б жити в обласному центрі, тим більше якби пригорнули до Поліської області землі своїх родичів Стародубщини, забраної Москвою в 1918 році, але ж навіщо планували перейменовувати Шостку в Полеск, а шосткинців у полесчан. Може тому, що свята своєю давниною назва Шостки була зведена вигадками до простої арифметики, а комусь і диявольської. А сама річка в дійсності була зневажена в мальовничому лузі до стічної канави – «Гандонки», якою вона стала зватися в післявоєнний час. Шосткинці остаточно звиклися з думкою про незначимість річки, її непримітність, як резервуара з плаваючими нечистотами, захованого в «шестках» верболозу як у околицях, так і в деснянські заплаві між собичською річкою Вербою (нині Довгі Води) та Івоткою. Нібито не річка, а якась «шустця», що пробігла швидко по весні, – й нема, якби штучно не позначали б її гирло та русло «шустами» (жердинами) та ще й пронумерували б з лівого берега Десни хіба що від Сейму, від Батурина. Таким ідеальним нумерувальником Шостки мав би бути для влади Петро І, але ж він уже дав, за легендою вигаданою московськими попами, ім’я річці Івотці  («и вот отдохнем») під час сумнівної листопадової «ухи» 1708 року зі щуки з ополонки замерзлої тоді ріки. Мабуть, цар уху їв остаточно після того, як надав у погрібській хаті наказ Мєньшікову знищити нашу українську козацьку столицю Батурин.

По весні 1965 року завершили озеленення вулиці Карла Марса молоденькими саджанцями лип та каштану, замість неприглядних покручів американського клену. На перехресті з вулицею Леніна встановили перший в місті світлофор [79].

Шосткинці опановували нову для них культуру пішоходів.  Проте, транспорту на центральній вулиці Шостки ще було мало, і, як бачимо з кольорової листівки  перехрестя 1969 року біля світлофору стоїть з боку вулиці Леніна самоскид, а по вулиці Карла Маркса завмерла перед світлофором коняка з возом, мабуть, шукаючи поглядом годинник на стовпі. Проте, годинник зняли, щоби не відволікав увагу перехожих. Шкода, що відтоді призначень побачень під «часами» не стало. На сьогодні світлофора вже на перехресті немає, тому пора відновити і стовп і годинник побачень.

Наприкінці хрущовської семирічки (1959-1965), у розпал Великої хімізації Шостки усе новими шкідливими виробництвами, розпочала свою забудову нова Комуністична вулиця, що в народі зветься Комуною. Хоча за Генпланом 1956 року передбачалося надати їй Червоногвардійську назву, мабуть, за те, що сміливо по гвардійські перетинала навпіл дві старі вулиці – Червонопрапорну (дореволюційну Знаменську) та Космодемянську (дореволюційну Міщанську) прямуючи від вулиці Карла Маркса до вулиці Леніна. Остаточний варіант прямого шляху   вулиці Комуністичної по старих хатах було накреслено новими корективами Генплану 1960 року, внесеними Харківським Укрдержбудтехпроектом, за якими Шостка в наступні 15-20 років, аж до побудови комунізму, мала забудовуватися на підставі принципу мікрорайонування. Тобто запроектовані раніше просторі трикутні квартали №22 та №38,   з довгими та гарними будинками з парканами дворів та сараями, ставали двома мікрорайонами з бездворовими, безсарайними короткими будинками посеред «царства пішоходів». Осучаснений проект “прохідних дворів” передбачав на місці сараїв дитячі садки та будинки, як то №3-а, №3-б по вулиці Комуністичній та 3-а, 5-а по вулиці Горького. Також за корективами Генплану в загальний ансамбль нової площі міста між вулицями Горького та Комуністичній мав вдало увійти готель на 100 місць [94]. Ще заради покращення майбутнього обличчя міста Генплан передбачав зростання Шостки в висоту досить виразними вкрапленнями башт п’ятьох дев’ятиповерхівок на кутках вулиць, зокрема трьох будинків по вулиці Комуністичній (біля готелю – 1 та наприкінці вулиці – 2), двох по вулиці Горького (біля готелю та наприкінці вулиці). Забудова двох нових мікрорайонів розпочалася наприкінці 1963 року, коли було зруйновано дерев’яний будинок вчительки Усердової, розташований за чотириповерхівкою (Карла Маркса,22). Дореволюційний приземистий з ганком на вулицю будинок Усердової від початку стояв за ярком, за Новгород-Сіверською заставою, тобто не на Глухівській вулиці (нині Карла Маркса), а  на Симбірській вулиці під №3/1. Присадибний город тягнувся уздовж Громадянської («Гражданской») вулиці, нині вулиця Горького.

Саме на городі Усердової та сусідніх городах, ще не зруйнованих будинків по вулиці Горького, було закладено по весні 1964 року фундаменти перших двох п’ятиповерхових будинків тресту «Шостхімбуд» – гуртожитку на 400 місць та житлового будинку з магазином. Обидва вони були змуровані в 1964 році переважно з міцної привозної червоної цегли, а не з крихкої цегли місцевого заводу. Першим заселили восени 1964 року комфортабельний трестівський гуртожиток №3 (вул. Комуністична,4). У кожній зі 100 просторих його кімнат проживало не більше 4 чоловік. При гуртожитку були ще додаткові кімнати для навчання, бібліотека, лекційний зал, буфет, медпункт, душові установки. Напередодні нового 1965 року будівельники засели свій 76-квартирний житловий будинок №1 по вулиці Комуністичній, значна частина квартир якого відійшла мешканцям з дерев’яних будинків Космодемянської вулиці, що невдовзі були зруйновані під будівництво ще чотирьох трестівських будинків №6, №8, №10 та №10-а. У березні 1965 року в будинку №1 відкрився книжковий магазин «Наука» з дорогими книжками та дешевою безпрограшною лотереєю [89]. На весняній фотографії  бачимо щойно відкритий магазин «Наука» та пару кіосків: «Союзпечати» і «Мороженное», розташовані біля паркану сусіднього за Усердовими дерев’яного будинку №3 ще не зруйнованої вулиці Горького (вона йшла далі від кіосків, від металічної опори примітної на двох фото).

За кіосками була водорозбірна  колонка, там, за переказом, учень четвертого класу сьомої школи Вітя Кайзевський (Кайзун) знайшов на початку літа 1965 року загублений кимсь гаманець з 25-ти рублівкою, дуже великою сумою грошей на той час. Зрозуміло, він похвалився друзям зі свого будинку №2 по Луначарській вулиці. Вони разом підрахували скільки можна купити пачок морозива без вафлі по 6 копійок в кіоску біля «Науки». Відтоді вони майже щодня ловили момент привозу морозива до кіоску, займали чергу , а потім витримували давку в ній. Морозиво розбирали  миттєво. Ситро теж користувалося попитом, проте, як правило, в кіоску для морозива завжди продавали «Вермут» по руб сімнадцять за півлітру та дешеві консерви кільки. Друзям Кайзуна вдалося кілька раз наїстися  морозиво досхочу, а за його відсутності переходили на вермут. Розпивали його в гущавині сквериків жданки.  Наступним кроком до дорослого життя були гарні з фільтром цигарки, точніше недопалки – бички, що можна було назбирати навколо урн біля ресторану «Десна» по вулиці Леніна та навпроти нього біля лавок, що стояли ближче до фонтану посеред вщерть зарослого скверу. Бички курили в затяжку на пляжі біля трампліну Горбатки. Там кожного сонячного літнього дня збиралася вся жданівська та депутатська дітвора. Іноді відбувалися походи дітей в Лазарівський ліс, організовані вихователькою дитячої кімнати Клавдією Миколаївною Труш. Кімната знаходилася в підвалі (бомбосховищі) зі сторони третього під’їзду будинку №2 по вулиці Луначарській. Узагалі, у 1965 році в Шостці діяли три дитячі кімнати при домоуправліннях (ЖЕКах) [119]. Так що, дітям будинку №2 по вулиці Луначарській пощастило мати свою кімнату та талановиту виховательку Клавдію Миколаївну. Найщасливіших дітей цього будинку можете роздивитися на фотографії 1964 року, зробленій на фоні відбудови сараїв, що було згоріли по весні. З восени кімната працювала щовечора за різноманітним планом занять. Діти здебільше дивилися діафільми про війну, а в наступні дні ліпили з пластиліну героїв діафільмів, малювали танки, грали в шахи, настільний футбол, більярд. Папір для малювання, точніше його обрізки надавав хімзавод. Найзавзятіші кімнатні малювальники брали торби та санки й вирушали разом з Клавдією Миколаївною в далекий похід за міст, за річку, на Гагаріна, до прохідної хімзавода, куди їм виносили папір. Згодом поряд з дитячою кімнатою запрацював тир, де можна було стрільнути по мішені з воздушки свинцевою кулькою за 2 копійки.

У квітні 1965 року запрацював двоповерховий дитсадок на 140 місць (нині школа №13), поряд з гуртожитком №3 по вулиці Комуністичній,4 [86]. Він вже примітний на фотографії зробленій 1 травня 1965 року, коли біля гуртожитку формувалася колона демонстрантів від тресту «ШХБ».  На фотографії бачимо за гуртожитком ще дві новобудови Комуністичної вулиці № 6 та № 8, які будуть заселені працівниками тресту «ШХБ»  у вересні-жовтні 1965 року. У будинку №6 запрацюють з вересня 1965 року два нові магазини «Сапфир» та «Мелодия»,  [88]. Як бачимо з іншої фотографії від квітня 1966 року , ці магазини заманювали вже чимало пішоходів на малолюдну безасфальтну Комуністичну вулицю. У галантерейному відділу «Сапфиру» продавали різноманітні рубльові підробки дорогоцінних камінців, у парфумерному відділу – духи в дуже маленьких пляшечках на нюх. Покупців у «Мелодии» обслуговував досвідчений колектив продавців, що перейшов з «Культтоварів» з вулиці Карла Маркса, 33/2. У «Мелодии» була запроваджена нова форма обслуговування – підписка на грамплатівки. Також у «Мелодии» продавали музичні інструменти, переважно баяни, а їхня торгівельна контора «Горсмешторг» продавала увесь духовий оркестр за смішну ціну в 660 рублів . Баяни можна було ще взяти на прокат у пункті прокату, що діяв поряд при бюро добрих послуг в промтоварному магазині №35 (вул. Карла Маркса,31). Бюро добрих послуг побутового комбінату також надавало в прокат пилососи, пральні машини, навіть посудні сервізи можна було отримати клієнтам на прокат для влаштування вдома святкових столів. Бюро здійснювало ремонт годинників різних систем та ремонт електричних приладів домашнього вжитку [102]. Колишній магазин «Культтоварів» (вул. Карла Маркса, 33/2) спеціалізувався на продажі скляного посуду, тому й  змінив з жовтня 1966 року свою назву на «Кристалл» [90]. Сусідній з ним «Детский мир» (вул. Карла Маркса,35) перебрався в серпні 1966 року в колишній великий промтоварний магазин №35 (Карла Маркса,31), де став зватися магазином «Малышка» зі штатом на 16 робочих місць (нині магазин №36) [101]. У значно більшому приміщенні «Малышки» з’явилися окремі відділи готового дитячого одягу, взуття, трикотажу, іграшок. Колишній «Детский мир» поділили в 1967 році на два магазини «Наочні учбові приладдя» та «Подарунки» [103].

На вищезгаданій квітневій фотографії 1966 року  бачимо на Комуністичній вулиці вже збудований та заселений будинок №3 та третій поверх новобудови будинку №7. Найдовший 120 квартирний будинок №3 змонтували з керамзитобетонних панелей Типові панелі, на думку Хрущова, мали швидко вирішити житлову проблему усіх радянських людей ще до перемоги комунізму. На зведення однієї бетонної «хрущовки» було встановлено норматив у 40 діб. Проте у Шостці не вистачало техніки на перевозку панелей із Сум, і тому будинок змонтували лише за півроку, і лише пізньої восени 1965 року заселили його ударники всеохоплюючого народного руху за комуністичну працю на хімзаводі №3.

У неділю 19 серпня 1965 року відкрився найбільший в Шостці продовольчий магазин №4 «Центральний» на першому поверсі щойно заселеної п’ятиповерхівки (вул.Карла Маркса,30) [40]. Її звели на місці ЗАГСу  , приватного кам’яного будинку та міськкомунгоспівського дерев’яного двоповерхового будинку. У останньому,

за переказом, випікали ще до революції найулюбленіше в Шостці печиво. «Центральний» був найбільшим в Шостці гастроном з торговим залом в 450 квадратних метрів, де розмістилися 8 відділів, 16 холодильних прилавків, 2 низькотемпературні камери для зберігання м’яса та морозива. Новий гастроном мав найбільший в Щостці конфетний відділ з лимонними корочками – цукерками-смоктунцями виробленими в місцевому сітроцеху. Просторий м’ясний відділ завжди мав недорогі ковбаси місцевого м’ясокомбінату: сизі – рубльові, бліді – сорокакопієчні ліверні та дуже корисні жовті (горохові) ковбаси. Останні навіть, відправляли на аналізи до Америки, де підтвердили, що паразитів у них немає. Безумовно, у шосткинців мав неабиякий попит делікатесний сальтисон (зальц, кендюх)  та дешева «требуха» на запашні рубці. Завжди в продажу було просолене сало по 3 руб за кг, що жовтіло на вітринах поряд з таким же, за кольором, яловичим жиром. Хліб, батони та сайки по 6 копійок займали увесь третій відділ самообслуговування магазину, призначений тільки для виробів місцевого хлібозаводу, що діяв на площі Героїв Хасану. Взагалі в Шостці 1960-х років щорік «широко открывали двери» 2-3 нових магазинів Шостторгу, і в 1968 році населення міста «обслуживали 78 магазинов» [99, 91]. Отже, кількість магазинів в Шостці збільшилася, порівняно з довоєнною, в чотири рази. Якщо в 1940 році один магазин припадав на півтори тисячі шосткинців, то в 1960-х роках – на 0,8 тисячі. Якщо раніше  шосткинці запам’ятовували магазини за номерами та за прізвищами завмагів, то тепер – за привабливими назвами – «Изумруд», «Сапфир», «Мелодия», «Малышка».

У січні 1966 року була заселена перша з сімох п’ятиповерхівок на вулиці письменника Олексія Горького – 70 квартирний будинок №5-а. Він був збудований на городах будинків дореволюційних вулиць Міщанської (Космодемянської) та «Гражданской» (Горького). З весни 1966 року розпочалася руйнація 18-х дерев’яних хат по лівій стороні вулиці Горького під будівництво п’ятиповерхівок. Ось як виглядали старі біленькі «гражданские» хати.

Вони б іще простояли б півстоліття на вулиці Горького. Загалом під забудову двох трикутників мікрорайонів 22 та 38 мали зруйнувати понад півтори сотні хат на вулицях Горького, Космодемянської, Червонопрапорної та Леніна. Отже, щонайменше три п’ятиповерхівки мали бути заселенні мешканцями зруйнованих будинків. Робилося це поступово аж до 1980-х років, коли остаточно щезли ось ці будинки по правй стороні вулиці Горького від БК Жданова до нової школи №1 по вулиці Кирова (дореволюційній Вокзальній).

У січні 1967 року був заселений останній з 10-ти будинків вулиці Комуністичної. Ним виявився другий на цій вулиці і взагалі в історії Шостки крупнопанельний 80-квартирний будинок №5. Він мав бути заселений ударниками комуністичної праці  хімзаводу ще в 1965 році, але монтували його вкрай мляво, аж ніяк не 40 нормативних діб, а мабуть сорок раз по сорок. За цей час були збудовані і заселені 100-квартирний будинок №7 заводу «Зірка» та 400-місний гуртожиток №6 тресту «ШХБ» в будинку №10. Ось так виглядала в січні 1967 року після тяжких трирічних будівельних боїв Комуністична вулиця  

  А ось так зростали тоді ж нові біло-цегляні будинки вулиці Горького між почорнілими дореволюційними хатами Міщанської вулиці.   

Як бачимо, вже був завершений і заселений (влітку 1966 року) ще один 70-квартирний будинок по вулиці Горького № 7-а. Невдовзі, восени 1967 року, був заселений 80-квартирний будинок №5. У ньому запрацював з жовтня 1967 року магазин «Оптика», де можна було купити готові окуляри або ж замовити виготувати їх індивідуально, також можна було ще й відремонтувати поламані [91]. Наприкінці 1967 року був заселений будинок №1 (80 кв.), а по весні 1968 року – заселений будинок № 3-а (70 кв.), а восени – будинок №7 (64 кв.). Тобто в рік святкування 100-річчя з дня народження пролетарського письменника Горького повністю оновилася його вулиця. Також в 1968 році були заселені «зірковцями» 2 будинки №3-а та №5-а по вулиці Комуністичній. З весни 1969 року запрацював у будинку №7 по вулиці Горького новий гастроном. Усього по периметру вулиць трикутника нового 22 мікрорайону нараховувалося 4 магазини – «Сапфир», «Мелодия», «Оптика» та «Гастроном». Ніяких спецмагазинів в інших будинках, що замикали мікрорайон з боку вулиці Кирова не передбачалося.

У 1967 році магазин в будинку №26 по вулиці Карла Маркса став спеціалізованим «Молочним» [39]. У ньому, окрім молока на розлив по 24 копійки за літр влітку та 26 копійок взимку, було ще й коров’яче масло, сметана, кефір і навіть молочний коктейль та кава з молоком. Безумовно, у «Молочному» було й морозиво, проте воно швидко розкупалося, бо мало ціну 7 копійок без вафлі, 9 – з вафлею.

Восени 1967 року в парку Карла Маркса розрили стару братську могилу, розташовану в 25 метрах від вулиці Короленка та в п’яти метрах від чайної «Чайка» (колишнього ресторану з 1967 року та молодіжного кафе «Юность» 1965 року). Знайдені в могилі останки 14 червоноармійців, загиблих у бою з денікінцями вересневої ночі 1919 року під селом Локотками  1919 року в бою з денікінцями, перепоховали біля вогню Вічної слави по вул. Карла Маркса [68].  (див. вул Леніна, 1967 рік)

З нагоди 50-річчя Октября на даху будівлі школи №2 заграла ілюмінація. А в школі №7 усі піонери дружини імені Олега Кошевого поклялися «быть верными делу Коммунистической партии и советскому народу» та замурували в стіну біля входу капсулу з листом потомкам 2017 року, коли ті будуть святкувати 100-річчя Октября [99]. Також для школярів в ювілейний рік було відкрито, при бюро добрих послуг (вул. Карла Маркса,31), пункт заправки шарикових стержнів для авторучок. Заправка відбувалася в короткий термін і недорого [100].

Ще з листопада 1967 року запрацював піонерський клуб «Огонек» при ЖКВ хімзавода по вулиці Гоголя,7-а  [120]. Приміщеннями клубу стала стара котельня, котли якої та цеглу навколо них розібрали ще в 1964 році під будівництво нових погребів на місці згорілих сараїв біля будинку №2 по вулиці Луначарського. Отже, дитяча кімната, що була в підвалі будинку №2 по вул. Луначарського перебралася разом з талановитою вихователькою Клавдією Миколаївною Труш в колишню котельню, прикрашену з фасаду піонерами, і мальованими, і скульптурними. Клуб відвідувало до півтисячі дітей [121]. Він мав вже свою завідуючу Чумак Ольгу Максимівну, яка організовувала різноманітні заходи, зрозуміло, за матеріальної підтримки робітничого комунального відділу хімзавода [122]. Щороку огоньківці приймали участь у футбольному турнірі «Шкіряний м’яч», що відбувався на стадіоні «Піонер». Тоді майже кожен новий п’ятиповерховий будинок зміг би виставити на турнір свою дитячу футбольну команду, якби тільки хімзавод допоміг зі спортивною формою.

6 листопада 1967 року встановили біля ПК Карла Маркса 85-метрову металеву  телевежу у вигляді чотиригранної усіченої піраміди розміром 9х9 метрів в основі та 1,5х1,5 метра на верхній площадці під антеною [107]. Установку телевежі виконала харківська бригада монтажників з 12 чоловік під керівництвом В.Шуберта, з треста «Теплоенергомонтаж». Спочатку, з 4 вересня, монтажники майже місяць збирали 75-метрову (без 10-метрової антени) конструкцію телевежі на майдані біля ТЕЦ хімзавода. Водночас бу