Совєтська вулиця 1919-1948

Наприкінці листопада 1919 року знову повернулися до Шостки червоні завойовники «Совєтской власти» та відновили діяльність вже третього свого ревкому в тому ж самому будинку по Садовій (№51/71) , де діяли перший та другий ревкоми. На фотографії членів ревкому бачимо майже усіх шостенських комуністів, кількість яких тоді була менше 30 чоловік [99, 41]. Вони спромоглися доволі швидко, у лютому 1920 року, організувати вибори депутатів до «Поселкового Совета рабочих и красноармейских депутатов». Новобраний Совєт продовжив більшовицьке втілення «диктатури пролетаріату» стосовно розподілу квартир в націоналізованих будинках вищих заводських чиновників та шостенських «куркулів». Кожна кімната квартири заселялася робітничою родиною, у панські хати переселялася «з халуп біднота» [6]. Таким чином офіцерський та чиновницький квартали Садової вулиці стали пролетарськими. За цієї, уже другої націоналізації «Советской власти» вулиця Садова офіційно стала зватися Совєтською, а в народі вона й досі залишилася Садовою. Церковну площу навпроти ревкому більшовики перейменували у площу Красної Армії. Найбільше націоналізована ревкомом Глухівська вулиця стала зватися на честь Карла Маркса. Також більшовики примусили змінити свої назви усім вулицям праворуч та ліворуч Совєтської вулиці. Затишна Міщанська вулиця разом з провулком була звеличена ревкомом Пролетарською назвою, так само й сусідня Знаменська вулиця була вшанована Краснознаменною назвою. Гомінкій Базарній вулиці разом з провулком дісталося ім’я Толстого, а святковій Ярмаркова – ім’я Марата. Воскресенська вулиця, уздовж західної сторони кладовища, перетворилася на вулицю Леніна. Офіцерській вулиці, розташованій між вулицями Леніна та Толстого, надали ім’яТроцького.  Єдиною вулицею, якій не змінили більшовики назву, виявилася непримітна між вулицею Марата та провулком Толстого сумна Кладовищенська вулиця.

Пороховий завод отримав нового керівника Андріяна Яковича Кустова (1919-1923), який звався управляючим заводом, а не як раніше з 1872 року – начальником заводу.  За управління Кустова пороховий завод став офіційно зватися Шостенським заводом №9 без вказівки, що він є пороховим, а просто названий номером проігнорованого шостенцями більшовицького партійного виборчого списку 1917 року. Завод ледь працював, пролетарі голодували, продукуючи в майстернях усілякий «ширпотреб», здебільше – алюмінієвий дріб’язок виделки, ложки, для обміну їх на харчі. Заробітну плату «трудящі одержували натурою (борошном, крупами і ін.)» [85]. Свою худобу вони випасали  навколо заводського ставу та ходили рибалити до нього стежкою в обхід головних воріт, за попівською хатою, болотистою низиною (терасами) вільшаника [65, 7]. Безперебійно всі страхітливі роки громадянської війни виробляв набої для Червоної армії Капсульний заклад. Він відзначився своєчасним постачанням патронів військам червоних у битві за Тулу з білими Денікіна, за що й отримав 25 квітня 1921 року орден Трудового Червоного Прапора від Президії ВЦИК (Всероссийского центрального исполнительного комитета).

У квітні 1920 року, за ініціативи партійця П’єра (Бескровного), створено в поселенні Шостка комсомольську організацію. Установчі комсомольські збори шістьох десятків молодих робітників порохового заводу відбулися 17 квітня 1920 року. Першим секретарем комсомолу було обрано Бєляєва М. К. [8].

У серпні 1920 року створено Шостенський повіт, до якого увійшло містечко Вороніж та п’ять волостей зі складу колишніх сусідніх повітів. Зокрема з Новгород-Сіверського повіту – Івотська волость, з Кролевецького – Клишківська та Чапліївська волості, з Глухівського – Локотська та Ямпільська волості. Проте Шостка аж ніяк не змінила свій статус поселення, що й видно з «Спец. Карты Евпроейской части Россіи» 1921 року, на якій Шостенський пороховий завод написано літерами містечка, а поселення Шостка – літерами села, що має більше ніж півтисячі дворів.

5 жовтня 1920 року відбувся перший Шостенський повітовий з’їзд Совєтов, де обрано виконком з 15 чоловік, з яких 8 були більшовиками. Головою Шостенського повітвиконкому став більшовик Гапоненко Г.С.  , а завідуючим народною освітою – більшовик А.Кузьмін, присланий ЦК КП(б)У ще у листопаді 1919 року на допомогу шостенським більшовикам [99, 44, 41].

Восени 1920 року всі комуністи та комсомольці Шостки отримали зброю і переселилися до триповерхової казарми (Леніна,40). Наприкінці 1920 року вони згуртувалися в батальйон частин особливого призначення (ЧОН) під командуванням І.І.Пересипкіна [99, 46]. Штаб ЧОН знаходився в кутовому націоналізованому будинку Совєтської вулиці (нині на його місці стоїть новий приватний будинок, вул.Леніна,37).  Чонівці вели бойові дії з повстанськими загонами, що перешкоджали більшовицькій «реквизиции» хлібу в селян Шостенського повіту. Повсталі селяни змушені були протидіяти зброєю агресивному воєнному комунізму з його насильницькою політикою грабежу українців під виглядом збору харчів для все ще голодної Москви.

У неділю 7 листопада 1920 року до 3-тьої річниці пролетарської революції вийшов перший номер шостенської газети «Последний бой».  Як бачимо з заголовку, це була «газета шостенского уисполкома и упаркома», тобто була газетою Шостенского повітового виконкому та повітового партійного комітету. Вартість більшовицької газети становила аж 3 рублі. Редакція газети знаходилася в будинку управління порохового заводу на Совєтській вулиці (вул.Леніна,36). Першими її редакторами були «Ушаков, Г.Петрунеко, А.Кустов» [99, 45]. Друкувалася газета в «Типографии Шостенского Порохового Завода» накладом «1000 екз.». Виходила вона по неділям. Перші випуски «Последнего боя» під №№1,4,5 та 6 зберігаються в Сумському обласному краєзнавчому музеї. У цих чотирьох номерах газети, призначеної нібито й для селян молодого Шостенського повіту, не знайдете жодного українського слова. Це був місцевий друкований орган оновленої Російської більшовицької імперії.  Єдині, як бачимо з заголовку газети, «революційні» мовні зміни сталися в написанні слова «Шостенского» через «о», а не так, як раніше за царя, через «а» – «Шостенскаго». Наступного 1924 року  при газеті  створено  робкорівський гурток під керівництвом більшовиків Химченка С.А. та Безкровного П.Ф., останній став редактором міської газети [44].

«Уисполком и упарком» перебували у ревкомівському будинку (вул.Леніна 51/71). Також там знаходився новостворений повітком комсомолу – на першому поверсі під «упаркомом», повітком КП(б)У. Секретарем КП(б)У Шостенського повіту був у 1921-1923  роках червоний партизан Дем’ян Коротченко (1894-1969), уродженець села Погрібки над Десною, де впадає річка Івотка.  Партизан-більшовик «Дьома» восени 1918 року винищував панів, палив панські будинки не тільки по річці Івотці, а й за Десною, зокрема в селі Дробишеві [23, 57]. Пам’ятник партизанові Коротченку стоїть в хащах на території порохового заводу (нині завод «Зірка»). До нього зовсім «заросла народная тропа». Погруддя в кашкеті з зіркою стоїть на обідраному злодіями металу безіменному постаменті. До речі, на фотографії робітників Шостенського повітвиконкому 1921 року Коротченко сидить по центру не в кашкеті з зіркою, а в світлій шапці.

1920 року в Шостці було створено відділення ВУКОПМІСу – Всеукраїнського комітету охорони пам’ятників мистецтва і старовини. Цікаво, що один з членів шостенського відділення Верховець вивчив чимало документів порохового заводу і зробив спробу написати історію заводу та Шостки. Рукопис придбав за гроші шостенський УПОЛІТОС (управління політичної освіти), але не для того, щоб надрукувати, а для того, аби звинуватити автора у вихвалянні дореволюційних благодійників, попів та генералів, і засадити Верхівця до чернігівської в’язниці [20, 47].  Зрозуміло, що за більшовиків дореволюційна історія Шостки мала бути чорною, тому й не маємо ні історії Верхівця, ні жодної згадки про шостенський районний музей, що «найактивніше охороняв пам’ятки у середині 1920-х років» [20, 44]. Навіть не знаємо імені Верхівця, немає його і на тих документах з його прізвищем, що зберігаються в державному архіві Чернігівської області, до якого я письмово звертався. Можливо, у когось з шостенців є рукопис Верхівця з історії Шостки, згаданий у газетній публікації 1989 року старожилом Шостки Приходьком А. Й. [66]. Він у 1920-1922 роках навчався в останніх класах шостенської семирічки і мав гарний почерк, тому переписував папери Верхівця, який, мабуть, тоді був його вчителем історії. Інший старожил, Квашин, у своїх споминах опублікованих у 1990 році, пригадує, що у 1920-х роках він знав двох шостенських краєзнавців, прізвища яких зітерлися часом, як і їх записки з історії Шостки досі ніким, на превеликий жаль, не віднайдені [37]. Де ж поділися ці краєзнавці в 1930-ті роки разом з їхніми ніколи не друкованими працями?

1920 року Шостенське технічне училище засноване в 1917 році стало вищим технічним навчальним закладом –  ШХТТ – Шостенським хіміко-технологічним технікумом (виходить, що технікум, за комунобільшовиків, був інститутом, а шосткинська профшкола – технікумом) [52, 139]. Управляючим (ректором) технікуму призначили викладача колишнього техучилища позапартійного інженера Машкіна О. М., а комісаром («политическим уполномоченым») техникума призначили комунобільшовика Настюху І.Г. Технікум мав два факультети хімічний та механічний. Студенти  навчалися за програмою ВТУЗів з підготовки інженерів вузького фаху [99, 53]. Зрозуміло, що найпрестижніше було отримати по закінченні ШХТТ звання інженера-хіміка з виробництва пороху та вибухових речовин, а вже потім йшли: хіміки-аналітики, механіки хімапаратури та спеціалісти з виробництва паперу [65, 9].  Перший випуск 30-ти інженерів відбувся в 1923 році.

У травні 1921 року запрацював при технікумі підготовчий робітничий факультет імені голови Совєта Народних Комісарів УСРР Раковського Х.Г. Знаходився він в націоналізованій офіцерській квартирі з північної сторони поштово-телеграфної контори (нині оглядова поліклініка по вул. Леніна,30). Деканом шосткинського робітфаку було призначено комісара технікуму Настюху [52, 139]. «Контингент учащихся» робітфаку не перевищував трьох сотень осіб [44]. До навчання на робітфаку приймалися в першу чергу діти робітників та діти селян-незаможників за направленням від підприємств, профспілок, комітетів незаможних селян, партії комунобільшовиків та її виконавчих (совєтських) органів. Робітфак разом з технікумом мали стати кузнею середньотехнічних кадрів пролетарської (трудової) інтелігенції заради заміни «чужих враждебно настроенных специалистов, оставшихся у технического руководства весьма важного оборонного завода» («дев’ятки») [53, 111]. По трьох роках навчання на денному відділенні (чотирьох на – вечірньому), випускники отримували середню освіту та ставали пролетарськими студентами ШХТТ. Перший випуск робфаківців відбувся в 1924 році.  На фотографії, зробленій у дворі будинку робфаку, бачимо усіх перших пролетарських випускників разом з викладачами та управляючим Шосткинського заводу №9 Мосєєвим Федором Леонтієвичем (1924-1926).  Вгорі, під кроною дерева, промовисте гасло мети прискореного навчання – «Вперед к социализму». У 1925 році в ШХТТ став зватися Індустріальним політехнікумом, відповідно до розпочатого ХІV з’їздом ВКП(б) з грудня 1925 року періоду індустріалізації СРСР. У політехнікумі працювало 20 вчителів Укрпрофоса Главпрофобра НКО (Народного комісаріату освіти), які навчали 256 студентів [44].

Сусідній з робітфаком двохквартирний чиновницький будинок, по правій (південній) стороні за поштою, заселили родини робітників порохового заводу (Леніна,28). 1921 року поряд з робітфаком, з лівої (північної) сторони до заводоуправління, розмістився на Совєтській вулиці Державний банк разом зі своїми службовцями у націоналізованих будинках чиновника (Леніна,32) та його прислуги (Леніна,34). Держбанк вибрав собі будинок прислуги (Леніна,32), у якому знаходилася колись перша поліція порохового заводу позначена на плані ШПЗ 1871 року.

З початку 1920-х років праворуч Совєтської вулиці пішли рости забудовою по дорогам між артільними городами нові заводські вулиці. Першою забудовувалася самозахватом земель дорога від заводоуправління до дореволюційного «Лагеря местной артилерийской команды» з кількох казарм-бараків заводської караульної служби (нині на території «лагеря» розташована школа №10). Ця піщана дорога до караульних бараків стала зватися наприкінці 1930-х років вулицею Ворошилова. Інші вулиці теж розташувалися по старих дорогах між городів та навколо них – Фрунзе, Пушкіна, Крилова, Набережна, Молотова та Сталіна. На останній вулиці, за спогадами старожилів, було невелике озерце праворуч від будинку №20 та униз на ярку. На витоку з озера був місток, нині залізобетонна труба по Совєтській вулиці, а далі в лузі, праворуч під береговою терасою, була велика джерельна криниця. Старожили вважають, найкращі родючі землі є якраз над озерцем, над ярком поміж городів вулиць Сталіна (права сторона) та Пушкіна (ліва сторона) до так званих «могилок» на тодішньому пустирищі (нині територія ДержНДІХП). Там, на пустирищі, виник у 1920-х роках новий заводський кінний двір (фурштат) між ярком і дорогою до Горбатого мосту, до другого входу на завод. Перед кінним двором ще до війни були малопримітні могилки, поодинокі і братські, кажуть, що в них були поховані загиблі на заводі порохнярі. Також була там й так звана «шведська могила», до 5 метрів у діаметрі та в метр заввишки. З опису старожилів, здогадуємося, що вона схожа на інші так звані «шведські могили» під Вороніжем, де теж шведи не були. Як правило, «шведські могили» виявляються звичайними дохристиянськими курганами. А якщо цій шосткинській «шведській могилі» теж тисяча років? Взагалі таких могил-курганів мало бути тут, у важкодоступному, захищеному болотами місці, декілька, бо родючі грунти заплави дозволяли оселятися людям ще в сиву давнину. На жаль, і та єдина шостенська «шведська могила» потрапила наприкінці 1960-х років на територію Шосткинського філіалу Казанського науково-дослідного інституту хімічних продуктів (КНДІХП). Погодьтеся, «шведська могила» могла бути найкращим свідченням давності заселення нинішньої території Шостки. До речі, за споминами старожилів з вулиці Набережної, що мешкають неподалік від «шведської могили», на їхніх городах у довоєнні роки були повсюди великі трухляві соснові пні. Цікаво, що під час корчування пнів знаходили під ними в землі товстезні, у два обхвати, смолисті стовбури сіверських пралісів. Здається, такі ж самі за товщиною колоди неподалік, у лузі за криницею, вивернули з торфу солдати військової частини, коли копали у 2002 році канаву по межі своєї території між колишніми мостами через річку Шостку – Горбатим та Залізничним. У час існування цих довоєнних мостів луг був у суцільних кар’єрах та заростях [65, 2]. На плані 1897 року вказано ліворуч (західніше) Горбатого мосту торф’яне болото, на якому прокреслено лінії канав меліорації до лівого берега річки, що ділять всю приналежну заводу площу лугу, у 300 метрів довжиною, на прямокутники. Мабуть, це ї є ті кар’єри з видобутку торфу, згадувані старожилами. Можливо, у цих місцях  і знаходили учні кістки мамонта, що зберігаються у міському краєзнавчому музеї.

У серпні 1921 року прибув до Шостки з Києва карбат (караульний батальйон), спеціально сформований для охорони порохового заводу з червоноармійців 3 батальйонна 5 полку Київської окремої бригади. Командиром 2-ої роти карбату був призначений білорус Созонт Наумович Анципович (1892 р.н.),  колишній прапорщик царської армії, звільнений з неї після тяжкого поранення 9 липня 1917 року [Дані з архіву О. Бондаренка м. Шостка]. Карбат розмістився в казармі, яка відтоді стала зватися Красною казармою. Невдовзі територію заводу оточили колючим дротом і взяли під охорону солдати карбату. Прохід через територію заводу залишався для шостенців ще вільним, а проїзд кіньми суворо заборонявся [65, 7]. З такої причини шостенцям приходилося підвозити саморобними візками зерно до діючих на греблі двох заводських млинів з водяними турбінами [37]. На шлюзах жінки прали білизну.  Річка Шостка була чистою, рибною і росли на ній білі та жовті лілії. Купалися в місцях з назвами «Бабська», «Кінська» та «Коса» [65, 2].

У вересні 1921 року запрацював в Шостці учбовий клуб, що знаходився в дореволюційному «Сборному и персональному покою для рабочих» – спареному дерев’яному сараї одразу ліворуч за головними заводськими воротами (за нинішньою першою прохідною). Завідувачем учклубу призначили Митю Чечуліна [65, 9]. Він навчав поголовно безграмотних, неписьменних червоноармійців військовим наукам, малюючи їм на стінах «разборку и сборку» гвинтівки, кулеметну механіку та прийоми рукопашного бою [125, 22]. Талановитого Чечуліна запримітило червоноармійське начальство й спрямувало в 1923 році навчатися до Москви, де він згодом став головним архітектором Москви (1945-1949), народним архітектором СРСР (1971), Героєм Соціалістичної Праці (1976) Дмитром Миколайовичем Чечуліним (1901-1981).

У 1921 році відкрилася в Шостці профтехшкола (57 чол.) з дворічним терміном підготовки слюсарів, електромонтерів та лаборантів за програмою технікуму, тобто набиралися до навчання учні, які вже закінчили семирічку [65, 9]. Профтехшкола (ПТШ) перебувала в старій народній школі по вулиці Садовій (Совєтській, нині вул. Леніна, там де ЦЄВ). У 1924 році профтехшколу було переведено в приміщення колишньої приватної жіночої гімназії [65, 9] (нині на її місці перукарня в буд. №26 по вул. Карла Маркса). У 1925 році профтехшколу перейменували в Індустріальну профтехшколу (ІПТШ).

У 1922 році в поселенні Шостка діяло шість повних і неповних середніх шкіл, де навчалося 1219 дітей [99, 53]. Мабуть, усі діти шкільного віку були залучені до навчання. Для ліквідації неписьменності серед дорослого населення були створені дві школи лікнепу та вечірні курси для робітників заводу з учителями з числа письменних робітників та службовців. У 1925 році в Шостці діяла семирічна та три початкові школи, де навчалося 1254 учнів й викладали 37 вчителів [28, 587]. Порівняно з 1914 роком кількість вчителів зросла на 5 осіб (з 32 у 1914 році [36, 110,111]), а ось кількість учнів зросла наполовину (з 800 у 1914 році [115]). Отже, на одного вчителя в 1925 році припадало в середньому 33 учня, тоді як до революції – 25.

У 1923 році з’явилася в Шостці школа фабзавуча – фабрично-заводського учнівства, до якої набирали підлітків з три-чотирикласною освітою (нинішнього 2013 року  ПТУ-10 мало б відсвяткувати своє 90-річчя). Школа знаходилася в одноповерховій дерев’яній будівлі перед головними воротами (входом у завод), потім там, до побудови у 1950-х роках нової першої прохідної, було бюро перепусток, згодом до 1960-х років – велогараж [32]. За три роки навчання підлітки отримували семирічну освіту та професії апаратників, хіміків-технологів і майстрів-токарів. Учні ФЗУ були активними дописувачами до заводської стінної газети «Факел рабкора», де в численних замітках щодо процесу їхнього навчання – гасання по всіх цехах на території заводу – називали себе «фабзайчатами». У 1925 році учительський персонал ФЗУ (фабзавуча) складався з 8 осіб, які навчали 49 учнів [44]. Перший випуск 15-х фабзайчат відбувся 1 липня 1926 року. Восени 1926 року в ФЗУ навчалося вже 90 учнів або ж три групи по 30 учнів. На фотографії третього випуску ФЗУ 1928 року бачимо всіх вчителів та все ще малу кількість учнів.  Четвертий випуск 1929 року, з набору 1926 року, був вже удвічі більший.

У 1920-х роках у заводоуправлінні, на третьому поверсі та у надбудові четвертого поверху («хорах») колишнього офіцерського зібрання, працював робочий клуб з кімнатами для самодіяльності, зокрема для хорового гуртка. Там була ще й центральна бібліотека, проте, за спогадами старожилів, найбільше відвідуваною робочими була більярдна з трьома столами та буфет при ній. Азартна гра потребувала культури, тому завбільярдною був довгий час нащадок давнього князівського роду Мещерських Сидоренко-Усатий. Не менш відвідуваним в Шостці 1920-х років було кіно та спектаклі, які дивилися влітку в Літньому театрі в Робітничому саду, а взимку – в Зимовому театрі, що був у довгому цегляному сараї поряд з головним входом до заводу [65, 5]. У генеральському саду, за будинком завкома (дореволюційний будинок начальника заводу, вул.Леніна,55), облаштували стадіон, де молодь займалася фізкультурою, також вона там ставила гімнастичні «фигуры». Панська Ротонда у панському парку стала комсомольською, її зайняв клуб «К.С.М.» Отже, у 1920-ті роки вулиця Совєтська була школярською, учнівською, студентською вулицею – центром культурної революції, комуністичної модернізації освіти в Шостці, заради створення нової комуністичної людини – совєтського шостенця.

Також Совєтська вулиця ще залишалася й базарною. Нова економічна політика (НЕП), запроваджена Леніним з 1922 року значно послабила гайки воєнного комунізму в Шостці. Пожвавішала роздрібна торгівлю на базарній площі, з центру якої прибрали каплицю за те, що вона була в хрестах і двоголових орлах – «символах двох сил, що гнітили разом народ: царя і церкви» [105]. З’явилися «частные торговые лавки и ларьки» насичені усіляким промисловим та кустарним ширвжитком. Але найбільше на площі було яток з булками, бубликами та «конфетками», які випікали та виробляли непмани Биховський, Моринець, Авілова [4]. На місці революційної трибуни березня 1917 року закрутилися, наче двигун навколишньої торгівлі, розмальовані каруселі Данили Псюркова. Відкрилися непманські магазини – крамниця тканин Горбаня, промтоварний магазин Зайковського, взуттєва лавка Альтшулера, комора з госптоварами Медведєва [79]. Загалом у Шостці в 1924 році нараховувалося вже 54 приватних магазинів та майстерень  з річним товарообігом близько 110 тисяч рублів. Конкурентом для новітньої шостенської «непманської буржуазії» на Базарній площі був кам’яний магазин робочої кооперації (дореволюційний офіцерський), хоча робкоп мав у 1924 році всього 15 торгових точок, проте – вдвічі більший товарооборот – 210 тисяч рублів [44]. Увесь персонал робкопу бачимо на фотографії 1924 року, зробленій біля колишнього офіцерського магазину, який втратив після революції свій навіс і відкрив нам свої гарні овальні вікна з переконливою робочою рекламою. За порядком на Базарній площі слідкувала єдина державна установа в торговому ряду Робітничо-селянська міліція, що розмістилася в колишньому будинку «полиции с карцером» та в розташованому поряд експропрійованому двоповерховому цегляному будинку купця Печінки  [65, 3]. На  правій (західній) стороні базарної площі між двома школами, великою та малою, знаходилися численні майстерні та лавки. У поселенні працювали два книжкові магазини та дві аптеки: одна – на базарній площі, друга – у лікарні в Госпітальному провулку. Хворих шостенців лікували 38 лікарів та сестер середнього медперсоналу [99, 55]. Мабуть, усі вони відображені на фотографії 1922 року.

18 лютого 1923 року вийшов перший номер заводської газети  «Факел рабкора»  [24, 174]. Це була «стенная газета рабочих и служащих Шостенского завода №9», яка друкувалася мізерним накладом двічі на місяць в заводські типографії на великих аркушах паперу сумнівної якості, які потім вивішувалися на стінах в громадських місцях [59]. Шрифт літер був крупним зручним для читання. Першим редактором був Олександр Іванович Антонов [58]. Газета була російськомовною, навіть українізація, що розпочалася з проголошення на квітневому 1923 року ХІІ з’їзді ВКП(б) політики коренізаціїї партії, держапарату шляхом використання службовцями місцевих мов, зовсім її не зачепила. Проте зачепила міліцію, яка стала зватися «Шісткенською Робітниче-Селянською», як то бачимо з написів на збережених шостенцями «Будинкових книгах», виданих адресним бюро міліції в 1920-х роках власникам приватних будинків. Такий український шісткенський варіант написання Шостки є природним, звичним за своїм походженням від існуючого до сьогодення найменування в подеснянських селах Шостки – Шісткою. Хоча в першій документальній згадці нашої річки вона названа не Шісткою, а Шосткою. Так це ж у грамоті 1551 року на земельні володіння Новгород-Сіверського монастиря, яка затверджувалася у Москві Іваном Грозним. Отже, грамота є змосковленим документом. До речі, останніми роками один старий шосткинський  краєзнавець родом з Підмосков’я пропагує свій варіант назви Шостки як Шустці, тоді, мабуть, й шосткинців треба перейменувати у шустенців. Чи звикнуть до цього чудернацького перейменування шосткинці, яким, мабуть, увесь міжвоєнний час, з 1920 по 1941 роки, так і не дали промосковські більшовики навчитися  поважати себе, називати себе по-українськи шосткинцями.

З 7-го березня 1923 року було скасовано поділ Чернігівської губернії на повіти та волості, замість яких утворили округи  (з 2-3-х повітів) та райони (з кількох волостей) [84, 261]. Шостенський повіт перейменовано в Шостенський район. Водночас він зменшився на три волості – Клишківську, Чапліївську  та Ямпільську, які стали двома окремими районами – Клишківським (з Чапліївською волостю) та Ямпільським. У Шостенському  районі залишилося три волості – Воронізька, Івотська та Локотська,  з 11 селами та містечком Вороніж, у яких проживало, за статистичними даними 1924 року, 39265 чол. [78]. У самій Шостці проживало 8828 чоловік [78, 84]. Виходить, що чисельність мешканців району перевищувало чисельність мешканців Шостки більше ніж у 4 рази. Отже, одинадцять навколишніх сіл та містечко Вороніж, мали чималий резерв робсили в разі відновлення заводу та розвитку Шостки, а поки що її населення зменшилося за шість після революційних  років на півтисячі осіб (1917р. – 9319 чол.). Сусідній, новоутворений 1924 року, Клишківський район з селами Чапліївкою, Лушниками, Погорілівкою, Тиманівкою, Собичами  та  найближчими хуторами  мав населення в 15307 чоловік. Проте район проіснував недовго. Уже в 1925 році його було розформовано з передачею території до Шостенського району, який увійшов до складу Новгород-Сіверської округи, яка безпосередньо підпорядковувалася столиці Україні Харкову, бо з 1 серпня 1925 року постановою ВУЦВК і РНК УСРР було ліквідовано губернії і губернські установи в Україні. Уся територія республіки поділена на 41 округ. Невдовзі з 19 серпня 1925 року Шостенський район став підпорядковуватися Глухову, куди був перенесений з Новгород-Сіверського центр округи, віднині Глухівської округи в межах 11 районів колишньої Чернігівської губернії [84, 266].

У згаданих вище даних Чернігівського статистичного бюро 1924 року Шостку вперше названо містом, у якому знаходилися: лісний та механічний заводи, 4 школи, 1 дитячий будинок («детдом»), 1 технікум, 1 профтехшкола, 4 бібліотеки, 1 профсільгосп школа, 1 фабзавуч, 1 робітничий клуб, 1 театр та 1 клуб комсомолу («К.С.М.»), поштово-телеграфна контора, залізнична станція Шостка на Московсько-Київській залізниці («М.К.В. ж.д.»), за чверть версти від міста [78, 84]. У Шостці проводилися,  так само як і до революції дві ярмарки:«2 ярм. 4 дня 8 базр. дней». Майже всі зазначені статистиками навчальні заклади були розташовані на Совєтській вулиці.

За даними перепису на 17 грудня 1926 року в Шостці проживало 8299 осіб (чоловіків 4081, жінок 4218) [147, 8] Переважна більшість населення (77,9 %) становили українці – 6466 чол., росіяни – 1327 чол. (16 %), євреї – 448 (5,4%), інші –58 (0,7%). Загалом у Шостці проживало 2590 родин. Порівняно з 1917 роком населення Шостки зменшилося більше ніж на тисячу осіб з 9319 до 8299. Проте кількість дворів (володінь) навпаки зросла наполовину – з 1082 до 1689, у яких нараховувалося 1886 житлових приміщень, але півсотні з них стояли порожніми [227, 8]. Виходить, Шостка незважаючи на зменшення населення активно розбудовувалася, мабуть, поспішаючи за умов НЕПу забезпечити кожну родину окремою хатою.

«В Ленинские дни 1926 года состоялось открытие памятника Ленина» там, «где кончается тенистая аллея» [17; 209]. Тобто «трехметровая фигура Ильича» постала перед шосткинцями на високому постаменті на краю липової алеї над вулицею Карла Маркса якраз навпроти гомінкої Базарної площі.  Хоча спочатку, за спогадами учасників траурного мітингу, що відбувся наприкінці січня 1924 року, пам’ятник Леніну було закладено на місці пам’ятника царя біля церкви Різдва Христового [37]. Гроші на пам’ятник Леніну збирали з  мітингувальників, потім з робітників заводу з відповідним записом у розрахунковій книжці. Також збирали гроші з селян Шостенського повіту. У пам’ять вождя повсюдно влаштовували «Ленуголки».  Навіть шостенський тубсанаторій (лікар Сербін Є.П.) спромігся урочисто відкрити 25 грудня 1926 року свій «Ленуголок» з численними фотографіями Леніна, зокрема у домовині, з траурним вінком навколо фото та віршованими гаслами; «Скончался учитель Ильич, не падай духом не хнычь, иди по его тропе, становись в ряды Р.К.П.», «Владимир Ильич! Спи спокойно! Идеи твои выполним».

З появою пам’ятника, заокраєць липової алеї навпроти Базарної площі став зватися площею Леніна, а вулицею Леніна звалася тоді в Шостці дореволюційна Воскресенська вулиця, розташована повздовж західної сторони кладовища (нині на її місці дитяча лікарня, дитсадок та п’ятиповерховий будинок №9 по вулиці Миру).

За спогадами старожилів, праворуч високого постаменту з вождем, вдягненим  у пальто, стояв бетонний, як-то кажуть старожили, «мужик з фонарем» (тобто «с лампочкою Иллича»), а ліворуч – «мужик з серпом». Скульптор І. Кавалерідзе мав достатньо зібраних з людей коштів, щоби до цієї трійки скульптур бетонного комплексу з кіоском, радіорубкою додати ще й кінобудку. Тобто відтворити на краю парку, перед Базарною площею Шостки, увесь тодішній комплекс ЗМІ: друк, кіно й радіо, якими комуністи мали здійснювати культурну революцію заради нового комуністичного класово-ненавистницького сприйняття шостенцями навколишнього світу. З кінобудки мали показувати кіно на екран-стіну кіоску. Цього виявилося замало, тому перетягли з Робітничого парку дерев’яний Літній театр, будівлю якого вже бачимо на фотографії 1927 року бачимо ліворуч пам’ятника Леніну. Поряд з кінотеатром розмістили тимчасові ларьки для продажу пива, ситра, морозива. З іншої фотографії, зробленої з трибуни у пам’ятника Леніну в 10-у річницю Жовтневого перевороту, бачимо, що на Базарній площі відбувалися якісь урочисті заходи за участю всіх школярів міста та керівників-більшовиків Шостки. Базарну площу прикрашав великий портрет Леніна, встановлений на довгому магазині непмана Зайковського. Виходить, що намальований Ленін дивився на бетонного Леніна, таким чином комуністичний дух ленінізму взяв під тотальний контроль Базарну площу, як-то раніше за царя контролювала її з 1868 року православна каплиця своїми молебствіями. З побудовою пам’ятника Леніну всі комуністичні ритуали відбувалися біля нього, навіть старти лижних гонок організовані  комсомолом взимку 1929 року до п’ятої роковини дня смерті вождя.

На початку індустріалізації СРСР Шостенський завод №9 було підпорядковано з 1924 року Вохимтресту Наркомата тяжпрома (ВХТ НКТП). Чи не з цієї вагомої причини селище Шостка отримало того ж року статус міста?

У 1927 році призначено нового чергового управляючого ШЗ№9 товариша Макитона, який уже звався директором. Відтоді директори «дев’ятки» змінювалися кожен рік. 1928 року директором ШЗ№9 став товариш Стахович. Знаменно, за нього розпочали будувати ліворуч кінотеатру на площі Леніна, на місці розкорчованого кутку парку повздовж вулиці Карла Маркса, двоє перших заводських триповерхових червоноцегляних житлових будинків для «комскладу» заводу – совєтських інженерів та майстрів – «итееровцев девятки» (нині будинки №39 та №41 по вулиці Карла Маркса). На фасадах будинків, вгорі від дахом, закарбовано в цементі 1928 рік, доволі оригінально вписаний в герб СРСР ­– серп, молот та зірку. Цим двом першим «гербастим» заводським будинкам надали номери 1 та 2 відповідно. Надалі нумерація нових заводських будинків велася за дореволюційною традицією в порядку їх зведення, незалежно від загальної нумерації будинків конкретної вулиці, де вони з’явилися. У 1929 році 3 та 4 номери отримали два нові триповерхові будинки по вулиці Короленко біля синагоги, де й розгорнулося основне житлове будівництво першої п’ятирічки. У 1934 році там вже знаходилося «дев’ять житлобудинків-гігантів з електроосвітленням і водопроводом, чого не було раніше в Шостці» [115].

З кінця 1920-х років більшовицька влада розпочала проводити в життя шостенців нове гасло «Детям – Леніну»: все, що зробимо дітям, – зробимо майбутній комуністичній державі. У кожній організації міста створювали «ячейку» під назвою «Друг детей», яка  збирала в своїх робітників кошти на одяг та взуття дітям з украй бідних пролетарських родин.

У 1928 році по вулиці Совєтській, у колишньому будинку штабу ЧОН 1920 року (нині Леніна,37) запрацювали заводські дитячі ясла – перший дошкільний заклад Шостки з пестування малят. Матері віддавали малят до ясел по черзі, «кожна дитина, пересічно, жила в яслах 20 днів» [115]. За рік «пропускали» через  ясла до 250 дітей робітників «дев’ятки».

У 1928 році на Совєтській вулиці відкрили першу в місті за більшовицької влади «Гострудсберкассу» в приміщенні Держбанку (Леніна,32). Уся відповідальність за збереженість  та цілість вкладів покладалася виключно на державу. Ощадкаса працювала щодня під промовистими гаслами на стінах приміщення: «Береги трудовую копейку», «Ни одного трудящегося без сберкнижки», «Сберкнижка – свидетельство участия в строительстве социализма». Не залишилася осторонь «сберкассовой» агітації й шосткинська молодь. Фабзайчата вивісили й свій повчальний плакат – «Старшего слушай умную речь – деньги в сберкассе надо беречь». Вкладникам ощадкаси виплачували 8% річних по звичайних вкладах, а по вкладах на строк більше 8 місяців – 9% річних. Слід врахувати, що середня заробітна плата робітника на заводі не перевищувала тоді й 100 рублів, з яких треба було обов’язково перерахувати внески своїй пролетарській державі на індустріалізацію, потім МОПРу – «Межнародной организации помощи революціонерам Запада и Востока» та ще деяким фондам-займам, що виникали з якоїсь ще вагомішої більшовицької причини.

У 1928 році церкву Різдва Христового, край дороги до заводу, закрили і перетворили в солдатський клуб. Бібліотеку для солдат розмістили при штабі військової частини (Леніна,51/73). Заводська стінна російськомовна газета «Факел рабкора» яскраво висвітлювала на своїх великих аркушах паперу всю ганебність релігійних пережитків та пагубність «антисоветских» настроїв заводчан, наставляла їх на путь комуністичної істини. 18 лютого газета відсвяткувала свій 5-річний ювілей, а 27 травня вона вийшла під новою назвою «Путь рабочего»: зрозуміло, робочий мав іти широкою дорогою до комунізму без церкви на путі. Друкувалася вона так само в заводській типографії вже на двох аркушах формату А-2. Незмінним редактором заводської газети, з часу її заснування в 1923 році, залишався  до 1935 року Антонов [57]. Ця оновлена назвою путьова «стенная газета рабочих и служащих  Шостенского завода №9»  виходила вже двічі на місяць. Вона, як будь-яка стінна газета, була сповнена сатиричних малюнків, віршів, тобто призначалася для публічного читання та тривалого висіння на видних місцях цехів. Наклад – 250 примірників російською мовою.

Наприкінці 1928 року в Шостці перебував Всеукраїнський староста Г.І. Петровський [24, 176]. У першу чергу він відвідав ШЗ№9, про що повідомила своїх читачів газета «Путь рабочего» за 31 грудня  1928 року. Петровський приїздив до Шостки напередодні виборів до Совєтів усіх рівнів, що відбулися в лютому місяці 1929 року. За спогадами старожилів, зима була сувора, температура повітря упродовж двох місяців коливалася в межах 20-30 градусів мороза. На передвиборних зібраннях теж було холодно, та й вибирати було ні з кого. По кожному одномандатному округу був лише один, вже зарані визначений ДПУ (ГПУ – Государственное политическое управление), кандидат у депутати, і ніхто зітхнути не смів проти нього. Загалом вибори проходили під гаслами – «Избирай до Советов! Советы – основа пролетарской диктатуры»  та «Хай живе ДПУ – вартовий диктатури пролетаріату». Зрозуміло, кандидат затверджений ДПУ набирав 100% голосів виборців.

1929 року газета «Путь рабочего» перетворилася з газети «рабочих и служащих» в  «орган бюро Партколлектива и Завкома Шостенского завода №9». Друкований орган партії і завкому мав чотири сторінки формату А-3 і розповсюджувався по цехах як звичайна, а не стінна, газета. Більшість газетних публікацій було присвячено боротьбі пролетарів з «наследиями старого времени», які відбиваються на продуктивності праці: пиятикою, хуліганством, антисемітизмом, а випадки останнього почали проявлялися у ті роки на заводі доволі відкрито [3]. Заводська спілка (союз) хіміків (ЗСХ) рішуче, «на основе постановлений высших партийных организаций», підійшла до справи викорінення антисемітизму «занимающему большое место в нашей действительности». Спілка встановлювала «факты», тобто виявляла антисемітів, виключала їх зі своїх членів і передавала справу до прокуратури. Старожили пам’ятають показові суди 1930-х років над тими, хто вживав у своїх висловлюваннях слово «жид» замість «єврей». Вони були засуджені на три роки виправних робіт. З того часу шостенці стали тихіше вимовляти публічно це надзвичайно образливе слово «жид», щоб, бува, випадково не почули його «агенти Кагановича». Проте продовжували вживати «не наказуемые», хоча не менш образливі слова «хохол» та «кацап». Газету «Путь рабочего» друкували так само у заводській типографії без вказівки накладу, а замість редактора вказувалася редколегія, немає й прізвища цензора – відповідального за випуск, без підпису якого газета ніколи не друкувалася. Виносити газету з території заводу було суворо заборонено. Посеред 1929 року газета почала виходити українською мовою як «Шлях робітника». Нарешті українізація на шостому році своєї ходи Шосткою дістала заводську пресу. Дістала зовсім не зненацька, судячи не тільки по заголовку, а й по газетних статях ясно написаних українською мовою. Багатотиражка «Шлях робітника» друкувалася таким же форматом  (А-3) як і зараз друкується заводська газета «Заводське життя». Проте в сьогоднішньої газети тільки назва друкується українською мовою, а статі російською. Друкований орган державного (казенного) заводу не визнає з 2009 року державної мови, тоді як до цього з 1929 року визнавав і розумів українську мову навіть в роки її бездержавності до 1991. Зневажливе ставлення до українського друкованого слова виявляють майже усі газети Шостки, у тім числі й комунальне «Полісся», наче в зговорі знищити його, бо заважає робити їм свій маленький бізнес на газеті для шостенців, які тільки-но й  можуть читати власні об’яви по літерам російською мовою. Заради читання своїх об’яв й купляються газети, заодно переглядаються такі ж коротенькі замітки з життя міста. Заводська газета не містить багато об’яв, видається за державні кошти, як засіб деукраїнізації своїх казенних  робітників, яких-то й залишилося біля тисячі чоловік. До речі, у 1929 році навіть гасла на заводських комсомольських прапорах були написані українською мовою, як-то бачимо з фотографії 1929 року: «Хай живе Л.К.С.М.! 10-річчя 1919-1929». Такої честі сфотографуватися під прапором та ще з комсомолками Хотєєвою, Акімовою, Батюшкіною, заслугували своєю грою футболісти 1929 року: Кутневський, Саратовський, Головач, Москаленко, Гайдуков, Франчик, Кирилець, Пенкін, Кучко (прізвища ще двох футболістів та однієї комсомолки, на жаль, призабулися).

1929 року відновилася, чи не з нагоди 50-річчя генсека Сталіна, дореволюційна заводська лазня на річці Шостці за цегляним заводом. Старожили й досі пам’ятають її цілодобово гарячу «парилку» на заводському пару і вільну незагороджену дорогу до неї  від кінця вулиці 9-го Січня.

Наприкінці 1929 року індустріальну профтехшколу (ІПТШ) було перейменовано в технікум, а індустріальний політехнікум – в інститут [37]. Для технікуму та інституту розпочали будувати нові навчальні корпуси на піщаному пустирищі за двоповерховою будівлею дореволюційного вищого «городского» училища (нині гімназія вул. Інститутська,4). У 1930-1931 роках в інституті навчалося майже 800 студентів на двох факультетах: хіміко-технологічному та механічному [99, 53]. Комплектування студентів відбувалося за класовим принципом, в першу чергу студентами ставали діти робітників та селян-незаможників, тому чимало студентів приховували соціальний стан своїх батьків. Вузівська комсомольська організація виявляла таких «байстрюків» та вносила їх до загальних списків осіб на виключення зі студентських лав за всілякі ідеологічні «гріхи». В один з таких списків потрапили «грішні» брати євреї Богданови Ісаак та Лев [53, 121]. Їх врятував від виключення ректор Машкін О.М., і невдовзі, ще до війни, Лев Михайлович Богданов став головним інженером фабрики кіноплівки.

Випускники-механіки політехнікуму 1926-1930 року навчання, як бачимо з фотографії, звалися вже інженерами-механіками «Шостенского химического института». Їхній випуск йшов під гаслами: «За индустриализацию. За пятилетку в 4-е года». Інститут мав українську назву «Шісткенського хімічного», як-то написано  в документі 1930 року  – доповіді директора інституту Шекери [53, 115]. Проте на печатці інституту, поставленій в 1934 році на дипломі випускника цього закладу Ющенка Григорія Даниловича, написано «Шістенський хемічний інститут», а на фотографії «Краснозаменного»  випуску інженерів- механіків 1934 року написано «Шостенский Химико-технологический институт». На фотографії є чотириповерхова будівля інституту. Також є вона в правому кутку фотографії дипломованих випускників інженерів-хіміків «Шостенского Химко-технологического института» 1933 року під гаслом «Техника в период реконструкции решает все». Мабуть, правильна назва інститута «Шосткинський» встановилася напередодні війни, бо як бачимо з відбитку печатки, поставленій в трудовій книжці вже викладача цього інституту Ющенка Г.Д., 25 липня, наступного дня після ліквідації інституту 24 липня 1941 року, написано «Шосткинский Химико-Технологический Институт». На жаль, у збережених документах Ющенка немає вказівки вулиці, на якій знаходився інститут, хоча кожен старожил і так знав її як Інститутську.

У 1932 році інститут та технікум отримали нові «чотириповерхові корпуси, гуртожиток та професорський будинок» (нині буд. № 49 по вулиці Миру). Звільнені технікумом приміщення дореволюційної жіночої гімназії зайняла російськомовна школа №2, а звільнену ШХТІ двоповерхову будівлю дореволюційного міського училища зайняла україномовна школа №3 (нині гімназія вул. Інститутська,4) [5, 15]. З появою будівлі інституту на вулиці Марата (дореволюційній Ярмарковій) її перейменували у вулицю Інститутську, а стару Кладовищенську вулицю назвали вулицею Марата. За переказом, по весні 1934 року з ШХТІ почали втікати іногородні студенти, налякані безпідставними арештами своїх сокурсників. Так студент ШХТІ Василь Хоменко, родом з Вінниччини, за архівними даними, був заарештований 23 березня 1934 року, а через два тижні 7 квітня був засуджений та засланий на 3 роки у Північний край за участь в контрреволюційній організації [РІ, 86]. Невдовзі решта не репресованих студенів ШХТІ були спрямовані ДПУ (ГПУ) навчатися за своїми спеціальностями до інших міст та інститутів, механіки – до Брянську, хіміки – до Казані та Ленінграду. ШХТІ відновив навчання студентів у 1939 році, і звався він же по сучасному – «Шосткинским Химико-Технологическим институтом».

У березні 1930 року школа ФЗУ набрала нових «фабзайчат» зі 130 комсомольців для підготовки кадрів нової фабрики кіноплівки [99, 47]. Фезеушники вчились і водночас працювали на «малій плівці», тобто упродовж дня перебували і в школі, і на фабриці.

На весні 1930 року вчителі Шостки дізналися з газет про суд над СВУ – «Спілкою визволення України», яка нібито «готувала повалення Совєтської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури». Виходить, ще тоді вперше кровожерне комунобільшовицьке Державне політичне управління (ДПУ-ГПУ) спробувало накинути на свідомих українців, патріотів ярлик «фашистів». Сфальшована гепеушниками «Спілка» налічувала 45 чоловік української інтелігенції – таких собі потенційних, на гидотну думку гепеушників, українських «фашистів», серед яких був і уродженець Шостки Іваниця Григорій Микитович, 1892 року народження, професор Київського інституту народної освіти (КІНО), науковий співробітник, секретар Комісії історико-філологічного відділу ВУАН (Всеукраїнської академії наук), співредактор журналу «Радянська освіта», автор наукових праць та підручників з української мови та літератури. Його засудили на шість років ув’язнення, потім у 1938 році ще дали 10 років позбавлення волі. Помер Григорій Микитович у Північно-Східному таборі Магаданської області [9, 98]. Сподіваємось, що прийде час, коли свого земляка Григорія Микитовича Іваницю депутати майбутньої проукраїнської міської ради проголосять почесним шосткинцем та назвуть вулицю на його честь.
З травня 1930 року почалась зачистка української інтелігенції від «севеушників» («фашистів»). Місцеві органи ДПУ вигадували все нові й нові міфічні осередки СВУ переважно з вчителів української мови, які були невдоволені совєтською дійсністю, тобто мали свої патріотичні переконання. ДПУ шукало зв’язок Іваниці з інтелегенцією Шостки, щоби завести справи, скласти списки «контрреволюційних угрупувань» та спрямовувати їх до вироку «трійки» – секретаря Чернігівського губкому КП(б)У, начальника ДПУ та спецпрокурора. До шосткинського «контрреволюційного угрупування» потрапило чимало свідомих українців, зокрема двоє братів Спурре Григорій Іванович (1888 р.н.), студент ШХІ, та Дмитро Іванович (1884 р.н.), асистент ШХІ. Також потрапив до «контри» й Сербін Сергій Платонович (1881 р.н.), українець, завідувач туберкульозним пунктом. Їх заарештували восени 1930 року і звинуватили в агітації проти совєтської влади, протримали кілька місяців у тюрмі та відпустили. Спурре Дмитро Іванович невдовзі перебрався в місто Рубіжне Луганської області, де його знову заарештували у 1937 році та за вироком Трійки при управлінні НКВС по Донецькій області розстріляли з нагоди свята 1 травня 1938 року. [Реабілітовані історією (надалі РІ). Сумська область, Кн..4. стор.74].

З 2 вересня 1930 року Шостка (міськрада) була безпосередньо підпорядкована Києву, бо по всій Україні скасовувалися округи [84, 268]. Також 1930 року було скасовано НЕП по всій «стране есесесерії». У Шостці непманські магазини на базарній площі усуспільнили. Заодно з непманськими магазинами усуспільнили магазин робкоопу (дореволюційний офіцерський), замість нього з’явився «Гастроном», добре знаний довоєнними шостенцями як «Савин магазин», за прізвищем його директора Савина. Замість непманських магазинів шостенська «влада повідчиняла  «бакалейниє» та «скобяно-жестяниє» і їм подібні магазини» [82, 68]. Невдовзі в нових совєтських магазинах щезли товари, і з’явилися черги за хлібом, на який ввели персональні заборчі книжки. Робітник отримував по ній півтори фунта хліба на добу, студент – півфунта, а нетрудовий елемент – нічого. Для партійців було впроваджено спецпайки та матеріальну допомогу. У народі казали: «хто не комуніст, той і не їсть» або ж «не журися Хайка, ми ж бо комуністи, буде нам що їсти».

10 вересня  1930 року, як свідчить напис на фотографії, відбувся «Первый выпуск рабочих курсов по подготовке в ВУЗ», зрозуміло, до ШХТІ. Разом з викладачами курсів нараховуємо на фотографії 37 осіб. Фотографувалися вони у дворі робітфаку по вулиці Совєтській (нині поліклініка №5-оглядова, вул. Леніна,30). На зворотній стороні фотографії немає ніяких написів прізвищ, навіть, викладачів. Ось на іншій фотографії того ж 1930 року 20 січня хоч є вказівка, що четвертий зліва в першому ряду сидить «Гончаров Ал.Мих. зав. театром рабклуба химиков». Оце і все, що знаємо про театр «дев’ятки». Театральна трупа була, судячи з фотографії, суто чоловіча (13), жіночих  ролей у робітничих виставах не було. Правда, є одна жінка на фотографії, мабуть, дружина Гончарова, раз сидять вони поряд. Фотографувалися артисти в «зимовому театрі» з декораціями футбольних воріт заводського стадіону за завкомом (нині буд.№53 по вулиці Леніна).

13 жовтня 1930 року заводська друкарня випустила перший номер нової україномовної газети «Зоря» (нині «Полісся»). Її засновником і редактором протягом шістьох днів був Давид Осипович Ортенберг [88]. Газета, як бачимо з заголовку була не міським, а районним виданням  – «органом Шосткинського РПК, РВК та райпрофради» за адресою: «м. Шостка, ред. газ. «Зоря», інших адресних даних на  ній немає, а раз немає, то знаходилася редакція  попервах на вулиці Совєтській.

За статистичними даними 1931 року, у Шостці проживало 12 999 чоловік [61, 37]. За рік населення збільшилося ще на чотири сотні людей і становило в 1932 році 13,4 тис. чоловік [21, 7]. Отже, за вісім минулих років як Шостка стала містом (1924 р.), її населення (8828 чол.) збільшилося наполовину (+4,6 тис). Зростання населення Шостки відбувалося за рахунок переселенців з навколишніх сіл, переважно біженців від колгоспного раю. Зрозуміло, вони розмовляли в Шостці українською мовою і за це їх стара місцева «кропива» та й молодша «кропивка» прозивали «кугутами», бо усі ці «кропив’янці» вважали себе зверхниками, панівними в місті з тої причини, що нібито їх полукровок започаткували в кропив’яних болотах навколо порохового заводу ще перші московські солдати, які завжди розмовляли з шоскинськими дівками «русским языком». Отже, «кугути» змушені були з безвиході теж «косить под кропиву» та ставати «городскими», тобто забувати мову рідної землі та спілкуватися з «кропив’янками»  безумовно братською, але чужою, привнесеною сюди здалека «кацапською» мовою.

У Шостенському районі, станом на 1 січня 1932 року, проживало 127,3 тисячі чоловік [21, 7]. Слід врахувати, що територія Шостенського району (44 сільради) збільшилася з 1 тис. кв. км (1924 р.) до 2,0 тис кв. км (1932 р.) внаслідок приєднання до нього Клишківського району (1925 р.), частини Хильчанського (1930 р.) та Ямпільського районів (1931 р.). До речі, в офіційних статистичних виданнях Харкова 1931 та 1933 років, звідки взята ця інформація про населення, наш район усе ще зветься «Шостенським»: мабуть, уже після передачі 24 червня 1934 року функцій столиці Української Соціялістичної Радянської Республіки від Харкова Києву він почне зватися по-українськи – Шосткинським. Хоча, як бачимо з майнового свідоцтва 1935 року на хату Троценка, видано воно було «Нарсудом Шостенського району», а зареєстровано в книзі «Нота ділок по Шостенському Горсовету». Тож бо наш район ще в 1935 році звався Шостенським, а Совєт не був Радою, як і вулиця Совєтськая, мабуть, ніколи не була Радянською.

За перші десять років совєтської влади вулиця Садова-Совєтська додала собі ще три сотні метрів до залізниці з триповерховим будинком студентського гуртожитку ліворуч та конторою «Заготзерна» з новим елеватором  праворуч.

З 9-го лютого 1932 року мешканці Шостки та район стали киянами, ввійшли до складу новоутвореної Київської області, а з 15 жовтня того ж року знову стали чернігівцями, були перепідпорядковані новоутвореній Чернігівській області [84, 280].

У 1932 році на Совєтській вулиці заборонили будь-яку торгівлю селян з возів на базарній площі [4]. Площу названо іменем Карла Маркса. Вона призначалася «виключно на мітинги та святкові збори шостенців 7 листопада та 1 травня» [82, 67]. Згодом на другій піщаній площі біля роздоріжжя дореволюційних генеральських вулиць Киснемської (Шевченка) та Симбірської (Інтернаціональної, Кожедуба, К.Маркса) відкрили Колгоспний ринок, що працював по неділях.

У 1932 році розкорчували східну частину парку на перехресті з вулицею Карла Маркса та збудували двоповерховий житловий шлакоблочний 8-ми квартирний будинок на два під’їзди, прозваний шосткинцями будинком льотчиків, хоча насправді в ньому проживали совєтські чиновники (нині Леніна,26). Таким чином відновилося через 72 роки, після зведення другої казарми у 1860 році (нині заводоуправління, вул. Леніна,36), капітальне будівництво на Садовій вулиці. Першим новітнім капітальним будинком став вище згаданий місьвиконкомівський будинок №26 у найпрестижнішому місці біля монументу Леніну. Усі квартири будинку трикімнатні, у одній з них, на другому поверсі, за спогадами старожилів, проживав до війни начальник шостенської міліції. Також у 1932 році збудували ще один  житловий двоповерховий шлакоблочний 8-ми квартирний будинок на Совєтській вулиці (Леніна,46). Цей заводський будинок, з одним під’їздом, звели на місці дореволюційного лікарського сараю та священицького двору, ліворуч церкви. Він знаний заводчанами як «будинок спеціалістів».

Голодна осінь 1932 року найбільше запам’яталася старожилам чергою біля хлібної лавки, на кутку Советської вулиці з Глухівською. Там «біля неї лежали пухлі з голоду люди, тому, що хліба в лавці не було» [66]. А якщо хліб з’являвся, то була страшенна давка, хто мав сили, ходив за хлібом по головах. Щодня біля лавки товклося чимало селян з району та приїжджих з інших місць України, найбільше з Миколаївщини. Вони і конали з голоду та холоду в опалому листі дерев у канавах по Совєтській та Глухівській вулицях, де й знаходили їхні трупи – «слонів» (розпухлих з голоду) або «скелетів» (висушених голодом).

Напередодні голодної  зими запрацювала двоповерхова фабрика-кухня, зведена на місці двох старих будинків Садової вулиці (нині ресторан «Юбилейный»). На її вхідних дверях встановили наглядачів, які пропускали всередину обідати тільки прописаних до кухні шосткинських «партійних та урядових бюрократів» [80, 66]. Там для них був влаштований так званий «ІТРзал» з фікусами на столах та портретом Леніна на стіні, як-то бачимо з фотографії в заводській газеті «Шлях робітника» за 14 листопада 1934 року. За переказом, на фабриці-кухні також харчувалися німецькі спеціалісти, які встановлювали обладнання та турбіни з Німеччини на новій заводській ТЕЦ.

З нового 1933 року було відкрито паспортний стіл при «Шісткенській міліції НКВС», у відповідності до запровадженої в СРСР з 31 грудня 1932 року паспортної системи «з метою очищення певних місцевостей від соціально-небезпечних елементів». Утримувачам паспортів заборонялося змінювати свої прізвища та імена, за них це робили малограмотні паспортисти, перекручуючи українські прізвища в російські фамілії. Також з 1933 року власники радіоприймачів мали обов’язково зареєструвати їх у міліції.

По весні 1933 року комунобільшовики добивали голодом українське село та водночас відкривали в райцентрах все нові харчові золотовалютні крамниці для торгівлі з іноземцями – «ТОРГСИНи». Навіть у Шостці, за наказом начальника Чернігівської контори «ТОРГСИНу» А.Нудельмана, було відкрито 12 квітня  1933 року невелику золотовалютну філію [18, 309].  Директором шосткинського «ТОРГСИНу» Нудельман призначив Функова Бориса Давидовича. Він мав виконувати соціалістичний план по Шостці з прийому від іноземців 3 кг золотого брухту щомісяця. Іноземців в Шостці не знайшлося, то замість них стали усі шосткинці і міста і району, хто мав золото, та не мав харчів. Вони хутко понесли до «ТОРГСИНу» свої скарби, здебільше червінці – золоті монети «царського карбування». Приймали їх по ціні золотого брухту: 1 грам – 1 «совзнак» («рубль», карбованець). План виявився завищеним, а шосткинці – бідними, бо приносили щомісяця до «ТОРГСИНу» лише півплану – півтора кілограма золота. Приносили й інші дешевші драгметали. За спогадами мешканки Шостки Олександри Прокопівни Петренко (1923 р. н.), її мати виміняла по весні в «ТОРГСИНі» за срібні виделки декілька кілограмів гречки, пшона, борошна та склянку «постного масла». Як свідчать акти регулярних перевірок роботи шосткинського «ТОРГСИНу», досліджені в архівах науковцем з Чернігова Горохом Миколою Володимировичем, шосткинці за здані драгметали мали придбати неякісні харчі: пшеничне борошно збите в грудки, затхлу гречану крупу, оселедці «Івасі» з гіркотою, також прогірклий сир «Ементаль», вологий та брудний цукор, а на додаток – зліплені в єдину смердючу масу цукерки-драже. Ще була в крамниці гірчиця в поїдених гризунами пачках, сіль в розірваних пачках, промоклі цигарки «Тройка» та «Москва», жіночі панчохи та хутра [18, 311]. Очікуваної комунобільшовиками золотої лихоманки у Шостці не сталося. Свій план «ТОРГСИН» у Шостці «валив» щомісяця й далі, поки його не закрили 1 травня 1935 року. За день до закриття «ТОРГСИНу» гепеушники заарештували 30 квітня чотирьох «студентів-контрреволюціонерів» шосткинського педагогічного робітфаку: Тихона Випова, В’ячеслава Коваленка, Івана Лисаченка та Григорія Якимовича, за те, що написали крейдою на дошці в класі свою розшифровку «ТОРГСИНу» –  «Товарищи, опомнитесь! Россия гибнет. Сталин истребляет народ». Студенти були засуджені Чернігівським обласним судом 29.09.1935 як контра за статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР до дворічного (Коваленко, Якимович) та однорічного  терміну покарання (Випов, Лисаченко) [152; РІ, 11,35,46,97].

Чернігівський дослідник діяльності «Торгсинів» в містах губернії М.Горох віднайшов в архівах прізвища всіх працівників прилавку, рахівників, касирів шосткинського «Торгсину». У його штаті  значилося 6 працівників. Загалом за два роки роботи «Тогсину» відпрацювало 15 осіб: Бабич Іван Тимофійович, 1898 р.н.; Васильківський Микола Савич, 1900 р.н.; Дубровський Лев Анатолієвич, 1903 р.н.; Майліс М., 1895 р.н.; Мельниченко Лука Тимофійович, 1874 р.н.; Пінус Вольф Борисович, 1898 р.н.; Піскун П.П., 1902 р.н.; Полозов Володимир Олексійович, 1913 р.н.; Сагайдак Сергій Васильович, 1882 р.н.; Сулима Михайло Васильович, 1882 р.н.; Туткевич Микола Сергійович; Фіщенко; Шевченко Стефан Іванович, 1883 р.н. Можливо, хтось з їхніх нащадків відгукнеться, поділиться фотографіями та переказами про ті страшні довоєнні роки.

Шосткинський «Торгсин» знаходився, за документами, по вулиці Толстого,10 (дореволюційній Базарній). Нині на місці цієї вулиці залишився лише проїзд від універмагу повз дитсадок до кафе з чудернацькою назвою на місці колишнього єдиного на всю Шостку капітального туалету. Старожили кажуть, що «Торгсин» був у цегляному будинку впритул до двоповерхового будинку Горбаня, так званого «черного дома на доме белом» (побіленому крейдою). Після війни на другому чорному поверсі будинку проживала родина Суркових, а на першому білому поверсі були якісь склади сусіднього магазина, колишнього «Торгсина», що наприкінці 1950-х років став «Коопторгом».  Також тоді відкрили навпроти горбанівського будинку автостанцію (нині на місці автостанції каштановий парк за міськвиконкомом, вул. Леніна.14). Люди розповідають, що Горбань працював до революції прикажчиком у купця першої гільдії Арсентія Медведєва, який розбагатів на поставках тари до Шостенського порохового заводу. У 1911 році Горбань одружився на єдиній дочці Медведєва – Олександрі і теж став купцем першої гільдії. Мабуть, під час НЕПу, в 1920-х роках, Горбань збудував цегляний магазин тканин. За переказом, щосткинці ходили до його магазину не так щоби купити ситцю, а подивитися, як Горбань вправно та увічливо обслуговує покупців.  У жовтні 1930 року повсюдно розпочалася ліквідація непманів. Горбань був попереджений знайомим гепеушником  про арешт найближчим часом. Тож він негайно зібрав речі та втік разом з родиною до Майкопу на Кубані, де знаходилися основні залізо скоб’яні магазини тестя Медведєва. Справді, в Шостці були арештовані непмани, зокрема Зайковський, Печінка, Альтшулер, останнього «Альтшухера», кажуть, розстріляли. Горбань повернувся до Шостки в повоєнні роки, проживав у рідної сестри Наталії Василівни в маленькому будинку по вул. Толстого,8, сусідньому зі своїм «будинком Горбаня». Помер Гаврило Васильович Горбань в 1966 році. Невдовзі, на початку 1970-х років, зруйнували горбанівський «дом на доме» під час будівництва  дев’ятиповерхівки Леніна,16. Єдиний нащадок Горбаня – онук Олександр Володимирович працював у Міськгазі, щойно вийшов на пенсію.

До речі, на вулиці Толстого (Базарній) проживали до революції неабиякі базарні товстосуми, як-то свідчить найбільший в історії Шостки скарб, що звалився зі стелі буквально на голову Сергію Леонідовичу Баришу під час розбирання ним у 1976 році контори «Міськсвітло», що була в будинку № 53 неподалік перехрестя з Інститутською вулицею. Баришу пощастило, залишився живим, бо скарб виявився не з тяжких драгметалів, а з легких паперових грошей, загорнутих у газету та всунутих в товстезну панчоху. Газета 1917 року одразу розсипалася, гроші вивалили на підлогу різнобарвними папірцями з  царськими орлами, керенськими купонами та німецькими марками, яких було більше півсотні мільйонів. Цікаво, хто проживав у цьому будинку в 1917-1918 роках? Явно не Горбань. Будинок №53 після націоналізації належав з 1920-х років  Міськкомунгоспу. До війни там мешкав Плотинський, голова профкому «дев’ятки», по війні проживав Харламов, архітектор Шостки.

Після голодомору крамниці на базарній площі остаточно перебудували на соціалістичний лад. Відповідно до гасла боротьби зі «споживацькими настроями» із «двох-трьох крамниць зробили одну та збільшили вивіску над нею» [80, 66]. До речі,  усі вивіски магазинів, за спогадами старожилів, були українською мовою. Навіть перукарня, за часів Сталіна, аж ніяк не була «парикмахерской». Після голодомору й міліція разом з карцером перебралася з базарної площі поближче до колючого дроту огорожі заводу в двоповерховий будинок колишнього (до 1860 року) офіцерського зібрання, осторонь вулиці Госпітальної (нині вул. Короленка). У звільнених від міліції будинках на базарній площі запрацювали магазини – промтоварний в одноповерховому, універмаг у двоповерховому.

У 1933 році збудували біля заводу, за казначейством (1782 р.) та гауптвахтою (1842 р.), житловий двоповерховий дерев’яний будинок (Леніна,57) на колишній території Робітничого парку. Будинок призначався для вільнонайманих охоронців заводу. Потім неподалік, у глиб саду, збудували для них ще один одноповерховий дерев’яний будинок (Леніна, 59). Ліворуч цих будинків, на заводському стадіоні «Динамо» спорудили, з південної сторони, трибуни для вболівальників. За спогадами старожилів, кожного разу на стадіоні ще до початку матчу грав духовий оркестр, а після кожного забитого гола оркестр видавав туш. Трибуни завжди були заповнені вщерть, бо шостенці перемагали геть усіх без винятку гостей. Найбільше запам’ятався старожилам виграш у моряків Севастополя, які зажадали реваншу, обіцявши гризти землю в разі програшу. Обіцяну виконали, землю їли одразу після перемоги шостенців. На фотографії команд цієї гри шостенські футболісти у першому (нижньому) ряду зліва направо: Горбель, Гайдуков, Ворфлік, Кутневський, Франчик, Вареник, Мащеглов, Головин, Косьмін, … Єгоров.

З газетних спогадів старожилів дізнаємося, що в 1933 році в Шостці перебував краєзнавець з Ленінграда, який до цього працював у заводоуправлінні «дев’ятки», де віднайшов у архівах чимало документів з історії заводу. Він так захопився їх дослідженням, що вирішив вести подальший пошук історичної правди  про Шостенський пороховий завод в архівах Ленінграда, куди й переїхав жити [37]. Про все, що  краєзнавець дізнався в Ленінграді, він розповів шостенцем в своїх лекціях в Літньому театрі біля пам’ятника Леніну. Він  стверджував, що Шостка заснована за поляків у 1633 році, отже, вона має право святкувати у 1933 році своє 300-річчя. Справді, село Локотки, як і село Крупець на річці Шостці, виникли за поляків (1618-1648 р.р.) і, як пише дослідник архівів польський історик Яблоновський, належали вони новгород-сіверському старості Олександру Пісочинському [104, 376]. Назва Крупець, за переказом, означає, за місцевими легендами, порох – «крупку», яку  виробляли на пороховому заводі, що діяв, мабуть, біля млину, розташованого на річці Крупець (за версту до її впадіння в Шостку). Краєзнавець з Ленінграду приїхав запізно і не зумів таки переконати шостенських більшовиків у ювілейній даті Шостки, щоб ті наважилися визнати засновниками Шостки козаків за польських часів. Тому більшовики вирішили зачекати і не святкувати 300-річчя від 1633 року, а підготуватися до 200-річчя міста від гетьманських часів – 1739 року. Усе ж крупецький млин заслуговує ретельного вивчення, а то й увічнення цього пустельного місця на території заводу, яка підлягає передачі місту під зону відпочинку та екскурсій.

1934 року школа ФЗУ отримала нове чотириповерхове приміщення на Совєтській вулиці [115]. Збудоване воно було навпроти заводського гаража,  на місці дореволюційної офіцерської садиби (нині територія «Спецбуду», вул.Леніна,47). А неподалік, на місці сусідньої офіцерської садибі, постав триповерховий будинок з квартирами для вчителів ФЗУ та офіцерів військової частини (Леніна,49). Училище готувало для цехів «дев’ятки» апаратників, слюсарів, лаборантів. За спогадами колишнього довоєнного фезеушника Василя Шаповалова, в училищі, крім навчальних класів, були ще й їдальня, спортзал, гуртожиток [176]. Гуртожитком для учнів ФЗУ слугували два, пофарбовані в червоний колір, дерев’яно-шлакові бараки: 12-кімнатний (Леніна, 49/1) та 24-кімнатний (Леніна,49/2). Поряд з ФЗУ було й нова будівля «мастеров курсов соцтруда» [24, 30]. У новому чотириповерховому приміщенні ФЗУ розмістили початкові класи російськомовної змішаної (хлопчики й дівчатка) школи №2, старші класи якої були в кутовому будинку колишньої жіночої гімназії на перехресті вулиць Совєтської  та Карла Маркса. 1938 року школу ФЗУ перейменували в ремісниче училище №1 з тим же самим дворічним терміном навчання [32]. РУ-1 підпорядковувалося обласному управлінню трудових резервів Ради Народних Комісарів Головного управління трудових резервів. Усім учням надавалася  безкоштовно форма чорного кольору з блискучими ґудзиками, ладно зшита із надзвичайно міцної тонкої тканини. Також у 1938 році відкрили школу ФЗН-1 для підготовки висококваліфікованих робітників. Знаходилася вона у дореволюційній двоповерховій будівлі, у дворі заводоуправління ліворуч (нині територія гаража, Леніна,38).    Учні мали чорну суконну форму. Навчалися вони як у своїх учнівських майстернях – токарній, столярній, електро – так і в цехах заводу [32].

У 1934 році в Шостці нараховувалося  чотири школи, так само, як було за даними статистики 1924 року [78, 84]. Проте кількість учнів у Шостці збільшилося в 2,5 рази  порівняно з 1922 роком (1219 дітей  [99, 53]) і становило в 1934 році 2820 дітей [115]. Перша школа незмінно перебувала в старій народній школі (нині на її місці ЦЕВ), друга школа знаходилася в будівлях дореволюційної жіночої гімназії, третя школа – в будівлі дореволюційного «городского» училища, а четверта школа знаходилася на Капсулі. Три школи №№1,2 та № 4 були неповними, тобто – семирічками, а одна школа №3 була  десятирічкою. На фотографії школи №3, зробленій 1933 року, в канун ХVІ річниці Жовтня, судячи по гаслу «Хай живе ХVІ Жовтень», можна прочитати з вивіски над входом повне найменування школи: «Українська політехнічна 10-річна школа».  Також з фотографії бачимо на даху школи скульптуру Леніна з протягнутою на схід до сонця рукою, майже так, як на плакаті, почепленому на стіні праворуч входу, де намальовано людину з протягнутою рукою зі словами про допомогу. Ліворуч входу ніяких плакатів немає, хоча кажуть, що там був напис «Володя на х.. ти заліз на школу?» Будівля школи виглядає на фотографії якимось старим заводським цехом, проте не таким облупленим як зараз. 

Усі чотири шосткинські школи були вщерть заповнені учнями у дві зміни. Нагальна потреба Шостки у новій школі на 1500 учнів була врахована при складані виборцями міста наказу своїм щойно обраним в листопаді 1934 року депутатам міськради [116]. Також слід врахувати, що окрім школярів, ще 1,5 тисячі чоловік молоді та дорослих навчалися в різних міських освітніх закладах: «в денних та вечірніх: педагогічний робфак і технікум, університет, середня школа дорослих, РПШ (профшкола), ВСГШ (сільгоспшкола), курси підвищення кваліфікації», як зазначено в статті «Наше місто», опублікованій заводській газеті «Шлях робітника» від 15 грудня 1934 року [115]. Усі заводські ФЗУ міста в 1934 році «випустили 200 кваліфікованих робітників» [115].

У 1935 році старе приміщення робітфаку переобладнали під палати заводської лікарні (нині оглядова поліклініка по вул. Леніна,30). Також віддали лікарні й сусідні з робфаком кімнати пошти, яка тоді ж перебралася в новий дерев’яний будинок на протилежній лівій стороні вулиці (нині приватизований будинок по вул. Леніна,23-а). У сквері заводської лікарні спорудили фонтан.

У 1937 році була збудована, за наказом виборців міста, триповерхова десятирічна школа №1 – перша зразкова українська чоловіча школа (нині школа №2-ліцей).

1930-ті роки закарбувалися в пам’яті старожилів Шостки не тільки переказами про голод, а й про численні репресії. Спочатку арештовували по доносам за антирадянську агітацію. Так був засуджений за контрреволюційну агітацію проти радянської влади Чернігівським обласним судом 22.11.1936 до позбавлення волі на 7 років мешканець вулиці Пушкіна Раков Леонід Михайлович, бухгалтер фабрики № 6 (кіноплівки) [РІ, 70]. Уся контрреволюційна агітація Леоніда Михайловича була в тому, що запримітив пом’ятість червоних прапорів на жовтневій демонстрації та сказав про це уголос, а хтось почув та доніс куди слід.  Старожили кажуть, що «енкеведистські» стукачі були не тільки на виробництві, а на й кожній вулиці Шостки. Мабуть, вони теж мали свій план по кількості доносів. Не виключено були серед них й добровольці. Директора «дев’ятки» Нефьодова Михайла Георгієвича заарештували 8 липня 1937 року, а розстріляли 21 листопада в Києві за участь у контрреволюційній правотроцькістській диверсійно-шкідницькій організації [РІ, 57]. За два тижні потому був розстріляний  4 грудня у м. Мєдвєжьєгорську (Республіка Карелія, Росія), ще один начальник заводу в 1917-1918-х роках Микола Степанович Юркевич [140]. Потім до 20-річчя березневих подій 1918 року розпочався розстріл колишніх есерівців, які тримали зброю в руках під час антибільшовицького повстання 20-26 березня 1918 року та дожили до 1938 року. Тож бо ніхто не був забутий, і ніщо не було забуто комунобільшовиками, вони через двадцять років сторицею помстилися своїм політичним опонентам і за вибите око, і за зламаний зуб. Зокрема були розстріляні: Петруненко Федір Григорович, Шляпников Мусій Семенович, Никифоров Петро Васильович, Федоров Михайло Олександрович, Миргородський Олександр Тихонович, Кузьмін Володимир Васильович, Гонченко Петро Йосипович, Бочкарьов Іван Васильович, Рево Костянтин Михайлович [179; 180]. Вони були засуджені до розстрілу по кримінальним справам сфальшованим енкведистами щодо антирадянської есерівської організації та антирадянської української націоналістичної контрреволюційної повстанської есерівської організації. Назва в справі як «української націоналістичної» есерівської організації стосувалася, мабуть для тих  хто вийшов у квітні 1918 року зустрічати петлюрівців у вишиваних сорочках. Також був розстріляний делегат до німецького штабу Ковальов Андрій Миронович [181]. Сусіди Ковальова з вулиці Пушкіна  кажуть, що дружина Ковальова отримала з тюрми пакунок з вишиваною сорочкою  чоловіка, на якій було написано кров’ю прізвище зрадника: «Белик предатель». Та ж участь постигла ще одного мешканця з вулиці Пушкіна Палечного Василя Кіндратовича, учителя креслення середньої школи. Його розстріляли у Чернігові 17.04.1938 за участь в антирадянській українській націоналістичній контрреволюційній організації [РІ, 61]. На сьогодні з установлених 207 імен розстріляних шосткинців, по доступним для дослідників документам 1937-1938 років, більше половини становлять есери та меншовики. Окрім надуманих «енкеведистами» українських контрреволюційних організацій зявилася в Шостці ще й польська «контра». В її члени зарахували Приходька Йосипа Федоровича, завгоспа фабрики № 6 (кіноплівки), який проживав на вулиці Толстого,39. Приходька заарештували 2.10.1937, а розстріляли 27.12.1937 [РІ, 67]. Також заарештували дочку та сина Приходька – Ольгу та Анатолія з дружиною. Найбільший термін покарання надали Анатолію Йосиповичу – 10 років спецв’язниці «за участь в антирадянській правотроцькістській організації» [РІ, 66].

Більшість з розстріляних  шосткинців покояться в лісах урочища Халявин під Черніговом.

З 1937 року розпочалася реконструкція «дев’ятки». Було залучено 17 підрядних і субпідрядних організацій. Ударне будівництво нових цехів вибухівки розпочалося з 1939 року, коли будівельники перейшли на 10-ти годинний робочий день [24, 30]. Старожили кажуть, що працювали добре, а ось харчувалися в заводській столовій погано. Якось механік Корейша з вулиці Ворошилова відмовився їсти «жиденький» заводський суп зі словами «Хай його їсть товариш Сталін», то вже вночі Корейшу заарештували, і десять наступних років він мав їсти тюремну баланду, як засуджений «Сумським обласним судом за антирадянську агітацію» [РІ, 38].

У 1937 році заводчани прочитали вже тисячний номер своєї газети «Шлях робітника», яка виходила 3-х тисячним тиражем, тричі на тиждень, обсягом двох сторінок формату А-3. Вартість примірника була 5 копійок, а ось передплатна ціна на один місяць становила 75 копійок. Редакція мала штат з шістьох чоловік [59].  Адреса редакції була все в тому ж старому командирському будинку по вулиці Совєтській, де був і завком, і партком – засновники газети, до речі, останній засновник змінив у 1930-х роках своє найменування з партколективу на парткомітет. Редактором газети з 1935 року був Плотинський Михайло Семенович, а по обранню його у 1937 році головою профспілки підприємства, випуск газети очолив Оснач П.А. [58]. За нього газета з 1939 року змінила як назву, так і мову [57]. Десять років «Шлях робітника» був українським, і раптом повернув на старий російськомовний «Путь рабочего». За рік до війни змінили й редактора путьової газети. Ним став Кравченко Олексій Степанович, він і випускав газету до липня 1941 року  [58].

10 січня 1939 року Шостка та район були перепідпорядковані з Чернігівської області новоутвореній Сумській області [84, 282]. Чисельність населення Шостки в 1939 році становила 28592 чол. [149].

На вулиці Інститутській відкрилася у 1939 році нова двоповерхова школа №5. 

У Шостці до війни вже нараховувалося 99 вулиць та 39 провулків. Отже, кількість вулиць у Шостці зросла за двадцять совєтських років втричі.

1939 року Шостка готувалася до свого 200-річчя. Повсюдно у місті «в клубах, красных уголках читались лекции и доклады, посвященные этой торжественной дате» [27]. Проте самі заводчани не мали офіційного дозволу на святкування двохсотої річниці заводу, незважаючи на звернення керівництва «дев’ятки» до свого начальства в Москві.

До 60-річчя з дня народження Сталіна у грудні 1939 року заселили чотириповерховий будинок (Леніна,23). Будинок інженерно-технічних працівників «дев’ятки» з різноманітними балконами, відповідно до заводської посади новоселів з трудової інтелігенції, мав індивідуальну котельню, яка окрім опалення взимку регулярно раз на тиждень протягом року подавала своїм мешканцям гарячу воду. На першому поверсі працював ресторан (нині кафе «Тет а тет»). У дворі був дерев’яний танцмайданчик та погріб-лідник. Це був двадцятий заводський житловий цегляний будинок, зведений з 1928 року. Тобто майже кожного року завод мав два капітальні будинки, зокрема на Совєтській вулиці – 3 будинки, на Карла Маркса – 4, на Короленка – 3, на провулку Короленка – 6, на Хрущова (Привокзальна) – 4. Можливо, й планувалася подальша капітальна забудова Совєтьскої вулиці. Проте розпочалася забудова вулиці Сталіна (нині Матросова). Напередодні війни заселили чотириповерховий будинок (Матросова,4), який ще й досі зветься старожилами 21 заводським будинком. Усього у Шостці за 12 років було збудовано до 50-ти цегляних багатоповерхівок загальною житловою площею в 28,5 тисячі квадратних метрів [67, 78]. Також було збудовано ще 18 нових дерев’яних двоповерхових будинків, 134 громадські будівлі від лазні до кіоску та 1403 приватні будинки [151, арк.39]. Відповідно й територія Шостки зросла на 224 га [67, 78].

У 1940 році вийшла з друку в Москві книга професора Казанського хімічного інституту Л.І. Захарова «Физико-химические свойства порохов». У ній міститься цікава сторінка з історії Шостенського порохового заводу, який нібито був заснований  поляками у 1632 році і перебував у віданні українських гетьманів [26, 9]. Захаров посилається на загадкову «Краткую историю завода», складену 1832 року, та на дослідження Я.Д Верхівця в архівах Артилерійського музею (Петербург), за якими дата сторіччя, відсвяткованого в 1871 році, неточна. Виявляється, Лев Іванович Захаров – наш земляк, шосткинець, який у 1934 році переїхав разом зі студентами Шосткинського хімічного інституту у Казань. З останніх досліджень історії ШХТІ глухівського науковця Мошик Ірини Вікторівни дізнаємося про Захарова, що він народився 1901 року, за соціальним походженням робітник, член КП(б)У. У середині 1920-х років лаборант заводу Лев Захаров був призначений деканом робфаку, а 1929 року був включений до списку кандидатів в аспірантуру інституту [53, 116,118]. Уже в Казані Захаров став Заслуженим діячем науки і техніки.

У 1940 році з’явилася в Шостці ще одна школа № 7 – жіноча, російськомовна. Знаходилася вона в дореволюційній жіночій гімназії на розі вулиць Совєтської – Карла Маркса (нині там буд. №26). У місті нараховувалося 210 вчителів та 4219 учнів [150, арк.3, 25]. З сімох шкіл Шостки три школи (№1, №3 та №5) були середніми – десятирічними, чотири (№2, №4, №6 та №7)   – семирічними.

26 вересня 1940 року на «дев’ятці» стався страшенний вибух пороху. За спогадами колишньої школярки другої школи Берти Георгіївни Гуськової (1930 р.н.), вранці тільки-но учні сіли за парти, раптово у вікнах класу, що дивляться на північ, на завод, з’явилося велике сонце, а вже потім почувся грім. Усіх учнів відправили додому, бо не знали, що сталося на заводі та опасаючись нового вибуху. Старожили з вулиці Матросова незабули, як вивозили гроби з прохідної заводу біля горбатого мосту через річку Шостку. Тоді   від вибуху 175 тонн пороху загинуло 15 робочих та було тяжко поранено 18 робочих [124].

1941 року «дев’ятка» завершила наймасштабнішу за всю свою історію реконструкцію. Були введені в експлуатацію всі потужності з виробництва вибухівки.  Завод щодня нарощував обсяги виробництва і потребував усе більше робочої сили, ударної сили стахановців, число  яких сягало в цехах 80% штату. Стахановським методам праці спеціально навчали стаханівські школи, зокрема в 1940 році, за повідомленням газети «Путь рабочего» від 20 квітня, на заводі було організовано 21 стаханівську школу. Заняття в них починалися з уроку вивчення «Краткого курсу ВКП(б)», а закінчувалися новими зобов’язаннями стахановців у соцзмаганні імені Третьої Сталінської п’ятирічки (1938-1943). Регулярно проводилися зльоти стахановців у палаці Карла Маркса. Майже всі робітники та службовці ШЗ№9 були охоплені членством ОСОАВИАХИМу («Общество содействия обороне, авации и химическому строительству»), тобто вони навчались у гуртках кулеметників, хіміків (ПВХО – «Противовоздушная, противохимическая оборона»), санітарів (ГСО – «Готов к санитарной обороне»). Гуртківці здавали норми на оборонні значки ПВХО – 1 ступені та ГСО – 2 ступені. Тренування з протигазом відбувалося в спеціально збудованій газовій камері на стадіоні біля заводу [64].

Населення  Шостки зросло за 1939 та 1940 роки з 28,6 тисяч до 34 тисяч [67, 78]. Тобто щороку населення збільшувалося на 3 тисячі осіб! За даними старожила А.Полякова, у цей час у Шостці було додатково розміщено в адміністративному порядку в приватних хатах по 3-4 чоловіки на кімнату. Таким чином ще 18 тисяч селян були задіяні на військових заводах Шостки [64]. До речі, кількість інженерно-технічних робітників у Шостці на початок 1941 року становила 1226 чоловік [150, арк.25]. Майже всі вони були новими вирішальними кадрами сталінських п’ятирічок, тобто здобули  радянську освіту саме у перші сталінські п’ятирічки. Більшість з них отримала з перших днів війни 1941 року броню і не підлягала мобілізації.

Війна виявилася для шосткинців неочікувано швидкою та близькою. Уже на третій день війни, 24 червня 1941 року, поблизу Шостки пролетів німецький літак [64]. Відтоді небо над Шосткою взяв під охорону зенітний дивізіон, розташований по вулиці Прорізній (нині територія речового ринку). У школі №3 по вулиці Інститутській розмістився винищувальний загін, що мав діяти під час ворожих нальотів та висадки диверсантів. За наказом міського керівництва шосткинці копали у своїх дворах глибокі траншеї – «щелі» – схованки на випадок німецьких бомбардувань. Також за наказом усі паркани між будинками на вулицях до заводу №9 були підрізані. За спогадами Світлани Іванівни Нагорної (1934 р. н.), яка проживає на вулиці Карла Лібкнехта,24, їхній будинок простояв усю війну розгородженим. На початку серпня знову пролетів над Шосткою німецький літак та скинув дві бомби, одна з яких влучила в будинок поблизу залізничної станції, друга вибухнула неподалік на шосе [64]. Там якраз проходила  колона  новобранців, поспішаючи до військового товарняка на Суми. Від вибуху бомби загинуло кілька солдатів. 10 серпня розпочалася евакуація «дев’ятки» в Сибір – до Кемерова та Красноярська. Керував евакуацією перший заступник наркома оборонної промисловості СССР Бушмельов В.М. У першу чергу демонтувалося імпортне заводське обладнання, установки «Дюпон», генератори, концентраційні колони, холодильники [118]. Усього мали відправити 8 ешелонів. Охорону заводу здійснював 171 мотострілецький полк НКВС. У Шостці був розміщений штаб маршала Совєтського Союзу С.К.Тимошенка [129, 228]. У неділю 24 серпня «енкеведисти» підірвали заводську водонапірну башту Шухова, а вранці 26 серпня – електростанцію. Спроба підірвати 700-метровий дерев’яний міст через Десну (Віть), захоплений вранці того дня  німцями, виявилася для «енкеведистів» невдалою. Об 11 годині німецькі танки 3-ої «панцер-дивізії» армії Гудеріана в’їхали на лівий берег Десни [129, 213]. Понад вечір почався обстріл «дев’ятки»  німецькою артилерією [64]. Запланована на 28 серпня  евакуація заводчан, разом з останнім обладнанням на 7 та 8 ешелонах, не відбулася. За наказом Бушмельова заводчани мусили самотужки добиратися до сусіднього міста Глухова [118]. 26 серпня учні заводського ремісничого училища разом з викладачами вирушили пішки до Сум [176]. 171-й полк НКВС поспіхом зняв охорону території заводу та теж вирушив до Глухова. Услід за ним потяглися «вереницы беженцев, женщины с детьми, которые боялись боев за Шостку. Но боев не было» [64]. Ті, хто залишився в Щостці, кинулися грабувати магазини, контори, склади. Хто як міг возив, носив, тягнув спирт та ефір зі сховищ «дев’ятки». Кажуть, кілька людей втопилися в мідних казанах 900-градусного ефіру

27 серпня о сьомій годині ранку в небі над Шосткою з’явився з заходу, зі сторони Десни, німецький бомбардувальник «Юнкерс». За спогадами Тимошенка Володимира Петровича (1937 р. н.), якраз у цей час він разом зі старшим братом та матір’ю перетинали вулицю 10-річчя РККА (нині вул. Миру), коли поряд у канаві розірвалася скинута літаком бомба. Чудом залишилися живі. Інша бомба впала на вулиці Леніна (дореволюційній Воскресенській уздовж кладовища), де загинув десятирічний хлопчик. Ще одна бомба  впала на території парку Карла Маркса. Кажуть, від першої скинутої літаком бомби завалилася стіна дерев’яного будинку №1 по вулиці Карла Лібкнехта. Також уранці якась бомба впала на території заводу №9, мабуть, уже з іншого німецького літака. Під час бомбардувань запалав на Совєтській вулиці будинок заводоуправління (Леніна,36), підпалений Бушмельовим, який несподівано повернувся на світанку до Шостки [64]. На протилежній лівій стороні вулиці загорілися ремісниче училище №1 та сусідній житловий офіцерський будинок (нині Леніна,49), мабуть, теж підпалені Бушмельовим. Вогонь не дістав двоповерхового будинку штабу військової частини з охорони заводу (Леніна,51), і люди встигли винести все, що було в ньому. Розтягли й інше рухоме майно з двоповерхового «завкомівського» будинку (Леніна,53).

О 8-й годині ранку до задимленого поселення Куйбишева («Капсуля») підійшла головна група 394-го моторизованого полку, підтримана чотирма танками 1-го танкового батальйону 6-го танкового полку 3 дивізії армії Гудеріана [129, 222]. Невдовзі «пыльний поток» німецької колони, з червоним прапором на башті передньої машини, перейшов Галенківскі мости через річку Шостку [64]. О дев’ятій годині німці вже трусили яблуні в розгороджених садках вулиці Карла Маркса. Шосткинські діти запам’ятали усміхнені обличчя солдатів, які грали на губних гармошках, співали та кидали їм хліб, консерви, шоколад. За спогадами Петренко Олександри Прокопівни (1923 р. н.), німецькі офіцери та їхні машини з’явилися пообідді на вулиці Сталіна (нині вул. Матросова). Мабуть, вони розшукували садибу свого резидента Лисенка біля школи №2. Кілька німців підійшли до заводського двоквартирного будинку №9 по вулиці Фрунзе, де мешкали в першій квартирі Петренки. У цей час мати Олександри Прокопівни пекла деруни в літній кухні. Скуштувавши дерунів, німці подякували: «Матка, гут», – та зрозумівши, як їх готувати, розвели багаття прямо на вулиці й почали пекти деруни та їсти з реготом задоволення. Ще запам’ятався Олександрі Прокопівні суворий німецький регулювальник, який стояв на повороті вулиці Карла Маркса перед школою №2 і відганяв дітей покриком «шнель!» подалі від дороги, якою гуркотіли танки, спрямовані в сторону Пирогівки. Кажуть, штаб німецьких танкістів перебував кілька днів у ресторані чотириповерхового «ітеерівського» будинку по вулиці Совєтській (Леніна,23). Старожил з вулиці Набережної Макаренко Іван Федорович (1929 р. н.) пригадує, що «увечері, 27 серпня, чимало німецьких танків розмістилося на території дитячого садка №3 (нині школа №10, між вулицями Депутатською та Крилова), а на вулицях Набережній та Ворошилова (нині Совєтська) розмістилися криті машини з солдатами, які почали копати неглибокі «щели» та облаштовуватися посеред вулиці на ніч. У хати шосткинців вони не заходили. Пробув днів 8-10, німці поїхали».

У дощовий четвер 28 серпня, якраз на Пречисту (Успіня Пресвятої Богородиці), німці розклеїли по вулицях накази про запровадження в Шостці комендантської години (з 22 години вечора до 6 години ранку). Також вони погрожували повісити всіляких грабіжників. І повісили: спочатку на воротах прохідної «дев’ятки» першого, хто прийшов з відром по спирт, потім – другого, на вхідних воротах до елеватора, який прийшов з мішком по зерно. Грабіж припинився. Усі євреї, комуністи та комсомольці мали негайно пройти реєстрацію та носити на рукаві жовті пов’язки. На пов’язках євреїв була зірка Давида. Зареєстровані комсомольці були задіяні на ритті для німців окопів та «щелей» по вулиці Совєтській, за пам’ятником Леніну. Вулиця Совєтська ставала фашистським фронтом.

У перші дні окупації німці позвозили поранених червоноармійців до заводської пожежної частини, по сусідству з чотириповерховою казармою. Потім деяких з них відвезли в  Новгород-Сіверський монастир, що був перетворений у табір для полонених. Чимало бійців померли дорогою, чимало – у монастирі [101, 51]. Своїх легкопоранених німці розміщали у двох триповерхових будинках по вулиці Карла Маркса (нині №39 та №41). Кажуть, у «щелях» за пам’ятником Леніну були розстріляні якісь люди.

Майже кожного ясного дня гули над Шосткою німецькі, з хрестами на хвостах, літаки. Якось  заторохкотів у небі й наш фанерний аероплан, але після пострілу зенітки розпався на друзки. Також німці підбили великий літак-бомбардувальник, льотчики приземлилися на парашутах. Їх взяли в полон. Через кілька днів вони втекли від німців і заховалися під кущами агрусу на садибі Ракових (Пушкіна,4), а як стемніло, льотчики  перебралися на вулицю Набережну, звідки їх відвели в Лазаревський ліс. Потім вони перетнули лінію фронту й дібралися до своїх, воювали, а після війни побували в Шостці на вулиці Набережній з подякою за допомогу. Також після війни розповів синові Івану Федір Макаренко, як вересневої ночі до їхньої хати по вулиці Набережній,2, забігли кілька наших солдатів, він дав їм щось з одягу й направив до лісу. За таку поміч,  «за укрывательство», німці, як правило, розстрілювали. Мабуть, пощастило і солдатам, і  батькові Івана Федоровича.

Старожил з довоєнної вулиці Сталіна (нині вул. Матросова) Лебедь Володимир Гаврилович (1930 р. н.) пам’ятає, як на початку вересня 1941 року серед ясного дня, коли він допомагав своєму другові Павлу Самохвалову копати картоплю на городі біля хати, наприкінці вулиці Сталіна, у небі над заводським лісом з’явилися два літаки, що наближалися до Шостки. Він устиг роздивитися червоні зірки на їхніх хвостах. Бачив, як щось з літаків відпало, зрозумів, що це були бомби, лише тоді, коли неподалік страшенно гахнуло. Відразу припинили копати картоплю, побігли вгору по вулиці і побачили з  правого боку велику «воронку» на місці хати Карпова (нині Матросова,20). Пораненого Карпова німці швидко відвезли на підводі до лікарні. Хлопці знайшли розпечений осколок бомби з позначкою її ваги в тисячу кг. Друга бомба вибухнула на городі Кулаги і так струсонула хату, що її перехнябило. Ще дві бомби чомусь не розірвалися, одна з них зачепила край будинку Устименка (Матросова,17, на перехресті з вулицею Бєлінського), а друга заглибилася в пісок на перехресті з вулицею Фрунзе, за кілька кроків від будинку Машицьких (Матросова,7).  Її огородили кілками та дротом, як виявилося, надовго, з часом земля осунулася, бомбу розмінували в 1960-ті роки. Остання скинута літаком  бомба не долетіла якихось півсотні метрів до чотириповерхового будинку №21 (нині Матросова,4), в якому перебував німецький госпіталь. На його даху майорів прапор з червоним хрестом та стояли зенітні кулемети. Ніяких німецьких танків на вулиці Сталіна вже не було. Кажуть, госпіталь діяв протягом усього часу німецької окупації. Також на вулиці Сталіна, ліворуч 21-го будинку, знаходилася хата бургомістра Шостки Лисенка з великим садом (нині на цьому місці школа №7, північна сторона), а праворуч, у будинку №9 по вулиці Фрунзе, у квартирі №2 євреїв Волкових, які залишили Шостку, мешкав якийсь німецький старший офіцер – «оберст» – чи то полковник, чи то генерал.

Совєтська вулиця, що два десятиліття носила назву на честь утвореного на ній першого більшовицького Совєта, стала аполітичною Садовою. Проте дореволюційна Глухівська вулиця, що носила в советські роки ім’я творця «Капіталу» – Карла Маркса, була знову перейменована на честь автора «Майн Кампфу» – Гітлера, отже, залишилася ідеологічною та знову таки німецькою. На кутових будинках її перехресть були розміщені металеві таблички «Гітлерштрассе», написані німецькими готичними літерами чорним по білому. На видних місцях вулиць з’явилися суворі накази комендатури та сатиричні плакати-шаржі на Сталіна та його соратників.

Пам’ятник Леніну, що стояв з 1926 року навпроти колишньої Базарної площі від перехрестя вулиць Совєтської та Карла Маркса, німці не зруйнували, а лише накинули на голову вождя відро та приставили до правої руки мітлу. Ліворуч пам’ятника, у двоповерховому міліцейському будинку (нині Леніна,26), німці розмістили комендатуру (жандармерію) та тюрму. На вікнах встановили залізні листи, щоби світло потрапляло до кімнат згори. Двір оточили парканом з колючим дротом. Кажуть, поряд з парканом була встановлена шибениця. За спогадами нинішніх мешканців будинку №26, вони, копаючи погреби у дворі, знаходили людські кістки та заржавілу зброю. Ще одна жандармерія була на першому поверсі гуртожитку технікуму зі входом з вулиці (нині там музей ім. І.Кожедуба). По праву сторону пам’ятника Леніну, у будинку №37 по вулиці Карла Маркса, почало діяти гестапо. Парадний вхід до нього був з причілку будинку по східцях,  розташованих півколом. У під’їзді будинку йшли круті східці до гестапівського підвалу. Праворуч від під’їзду німці прикріпили до стіни велику військову карту з вказівкою розташування лінії фронту від Балтійського до Чорного морів, потім від Ленінграда до Сталінграда (ще й досі з причілку будинку чорніють дірки в місцях кріплення карти). На даху будинку був влаштований спостережний пункт, з якого німці два роки оглядали Шостку та небо над нею. Під вікнами гестапо, у напрямку пам’ятника Леніну, німці встановили стовп ганьби, до якого прив’язували спекулянтів та злодіїв з відповідними написами на дошках. Старожили запам’ятали прив’язану до стовпа жінку, прибиральницю з гестапо, покарану за те, що вкрала в німців шматок мила. Поряд з гестапо, у будинку «ітеерівцев» (Леніна,23), німці розмістили на першому поверсі (з північної сторони) біржу сільгоспробіт. Колишній ресторан у цьому будинку став німецькою їдальнею, а всі три поверхи над ним зайняли солдати.

У генеральському двоповерховому будинку, довоєнному завкомі (Леніна,53), німці відкрили свою їдальню з пунктом обміну спирту на все, чим запаслися шосткинці на час війни, – від сірників до тканин. Спочатку німці примусили людей здати в обмін на спирт велосипеди, радіоприймачі, фотоапарати, інакше – розстріл. Потім люди самі несли всілякі речі, які розкладали перед їдальнею, звідки виходив здоровенний рудий німець-кухар і вирішував, що з речей йому взяти й скільки за них налити спирту. У перші місяці окупації спирт наливали щедро у відра, а вже взимку за ті ж самі речі наливали його значно менше – у каструлі, фляги. Маючи спирт, шосткинці  міняли його на харчі в селян району.

Німці відновили підірвану «енкеведистами» заводську ТЕЦ. Розпочалося навчання в двоповерховій школі №5 по вулиці Інститутській. Діти навчалися по старих підручниках, з замальованими чорнилом портретами Сталіна, Хрущова, Кагановича та інших більшовицьких вождів. Також велося навчання в технікумі. Невдовзі відновилися служби в церкві Різдва Христового по Садовій вулиці біля заводу. Біля церкви, у сквері, німці ховали своїх померлих. Можливо, саме на цій фотографії, зробленій у день поховань 24 вересня 1941 року, відображено перші дві німецькі могили. Наприкінці року німці розпочали знищувати євреїв у протиповітряних «щелях» на фабриці кіноплівки. Як пригадує І.Ф. Макаренко, він бачив узимку, як із двору гестапівського будинку (Карла Маркса,37) виїхало  кілька саней з євреями, мабуть, в останню путь до фабрики. Регулярно ж до фабрики возили від тюрми (Леніна,26) комуністів, комсомольців та совєтських активістів. У тюрмі тримали й хлопців та дівчат, заарештованих наприкінці 1941 року під час гулянки в будинку Лагути по вулиці Ворошилова (нині вул. Совєтська,24). Двох із них,  Костю Лагуту та Гришу Ковтуна, розстріляли на фабриці за те, що в хаті Лагути знайшли передавач (радіостанцію) шосткинських підпільників. Також на фабриці був розстріляний керівник цієї підпільної групи Іван Ботков, який мешкав по цій же вулиці Ворошилова (нині вул. Совєтска,50). За переказом, німці знищували шосткинців ще й на території порохового заводу [89]. Знищували, мабуть, на терасах, біля цеху металістів (ливарників), майже там, де був закопаний заводський пам’ятник Леніну. Ще розстрілювали шосткинців на Горбатому мосту до «нового» заводу [64; 101, 50]. На жаль, місця розстрілів досі не обстежено. Прилюдно німці вішали шосткинців за крадіжки та грабунки біля садиби лікаря Сербіна, розташованої неподалік стадіону «Хімік». Не щадили за грабіж і своїх поліцаїв, зокрема, не гаючись, повісили на сумнозвісній «площі Сербіна» поліцая на прізвисько Циган, який запам’ятався шосткицям тим, що їздив по місту «на білому коні в чорній бурці, як Чапай». Новим поліцаєм німці призначили якусь кривороту людину.

У червоному бараці гуртожитку РУ-1 (Леніна,49/2) розташувалися мадяри. Загін вільного козацтва зайняв чотириповерхову казарму (Леніна,40). Батальйон власівців оселився у двох триповерхівках (Карла Маркса, 39,41). Усі вони, мадяри, козаки та власівці, охороняли завод, точніше спирт, що залишився на ньому, заодно й обмінювали його на необхідні їм речі, які приносили шосткинці до Горбатого мосту, де стояв караул. За спогадами Лебедя В. Г., його мати спочатку обміняла прихований раніше від німців батьків велосипед, потім, з безвиході – батьків годинник. Отримавши спирт, ходила в села, де вимінювала за літр спирту пуд хліба (борошна). Деякі шосткинці самі добували спирт на заводі, прокрадаючись до сховищ після проходу вздовж смуги двох охоронців, які встигали за день лише двічі обійти периметр заводської території. Проте крали недовго, бо охоронці запримітили прокладені сміливцями стежки й розвісили міни над відбитими знизу в паркані дошками. Одного разу, як тільки-но пройшли неподалік Горбатки власівці, почувся вибух. Загинув молодий чоловік, на прізвище Новік, який пролазив через дірку в паркані, а другий, старіший, на прізвище Распопов, кинувся тікати, його спіймали. Походи сміливців по спирт припинилися, стежки позаростали. Власівці спокійно обмінювали спирт на молоко біля входу на кінний двір, куди його щодня приносили жінки, які тримали в господарстві корів. Переказують, що якось німці захотіли мати власну корову, вибрали найкращу в лузі біля Горбатки та повели її до себе, тут прибіг розлючений господар, на прізвище Лахновський, та кинувся на німців відбивати палицею свою корову, ті його відразу застрелили. Власівці мали ще другий, ображіївський, пункт обміну молокопродуктів за річкою Шостка біля залізничних воріт з боку фабрики кіноплівки. Одного разу власівці виявили в середині виміняних грудок коров’ячого масла варену картоплю. Кілька ображіївців було розстріляно. Заводським спиртом німці заправляли свої машини, навіть бронетранспортери, які ремонтували  на  РМЗ (ремонтно-механічному заводі) «дев’ятки». Ремонтували доволі якісно, під пильним наглядом німецького офіцера. То ж за будь-яке недбальство, хоча б затягування гайок за допомогою накинутої на ключ труби, робітники отримували прочухана. За неабиякий вклад РМЗ у справу швидкого відновлення військової техніки Шостка нібито була нагороджена Гітлером Залізним хрестом. Також  «дев’ятка» у війну виробляла для німців сірчану кислоту та прала їм кальсони на заводській пральні. Робітники пам’ятають, що німецькі вахтери на прохідній їх не обшукували, тому без страху виносили під одягом смуги жерсті, з якої вдома виробляли на продаж круглі відра.

З 1942 року почала виходити міська щотижнева україномовна газета «Новий час». Щоденно працював міський радіовузол, у колишньому аероклубі по вулиці Карла Маркса (нині на цьому місці кафе «Ані»). У навчальних корпусах інституту відчинилися двері для шосткинської молоді, яку збирала там біржа праці перед відправкою до Німеччини. Загалом до Німеччини виїхало 7917 чоловік з міста та району [101, 156]. Були серед них і добровольці, їхні родини потім отримували щомісяця в бургомістра Лисенка 50 марок і талони на безкоштовне харчування дітей у фабриці-кухні (нині ресторан «Ювілейний»). З весни майже всіх працездатних шосткинців Сільгоспбіржа (Леніна,23) спрямовувала  на заготівлю торфу в лузі за Набережною вулицею. Різали торф до пізньої осені у дві зміни, з 6 до 14 години та з 14  до 22 години.

Улітку 1942 року німці розстріляли багато людей біля приміщення технікуму. По місту ходили чутки, що там німці знищували своїх же зрадників або ж євреїв. Казали, що серед розстріляних були й ті шосткинці, які виходили 1941 року зустрічати німців з хлібом та сіллю зі сторони Новгород-Сіверського, а вони увійшли в Шостку зі сторони Глухова. Але яким чином вони потрапили в список вороже налаштованих до німецької окупації або просто спільників партизанів? Також біля технікуму було розстріляно чимало мешканців сіл району. За спогадами вороніжця Григорія Трохимовича Сірика (1918 р. н.), селян звозили до міста під конвоєм шосткинських поліцаїв за «вигаданою потребою відбудови залізничного мосту на річці Сейм» [81, 123]. Загалом біля технікуму, як стверджує Сірик, було замордовано біля 260 осіб [81, 124]. На сьогодні встановлено імена 288 загиблих. Серед них є інженер Потєєв Д.П., 1900 року народження. Його син Володимир, 1929 р. н., бачив, заховавшись літнього ранку за штабелями шпал залізниці біля нафтобази, як німці вивели батька з інституту та розстріляли з пістолета над ямою біля технікуму. Від побаченого знепритомнів, лежав біля шпал, поки посеред дня сусідка з вулиці Литвинова, подруга матері, випадково  запримітила його і якось притягла до своєї хати.

Восени шосткинці висаджували молоді дерева по Гітлерштрасе, а колишню Базарну площу огородили невисоким парканом. Що й видно на фотографіях 1942 року, зроблених від

монумента Леніну та з будівлі фабрики-кухні. Як бачимо, щонайменше з півтисячі шосткинців зібралися під флюгером якоїсь башти, якраз на тому місці, де нині горить «Вічний вогонь». З правої сторони від башти, на розі площі, стоїть смугаста будка вартового. За нею видно гастроном, будинок Тимошенків, дах сараю, павільйон канцтоварів та  біла хата лікаря Булиги. Монумент вождю стоїть без скульптур як Леніна, так і селянина та робітника. З правої сторони за монументом – високий паркан тюрми від будинку №26 по вулиці Совєтській до будинку №39 по вулиці Карла Маркса.

Узимку 1943 року за наказом німців локотські «черпаки» (лайновози) завезли лайно з міських туалетів на огороджену Базарну площу. Смерділо воно по весні страшенно, поки не переорали площу та висадили помідори. Доглядав городи якийсь сивий дід.

На Великдень 1943 року була знята комендантська година для освячення пасок.

На початку літа 1943 року Шостка була переповнена німцями, які брали участь у битві на «Курській дузі». Усіх наявних тоді в місті півсотні капітальних поверхівок не вистачило для проживання німців, їх розмістили по квартирах, по хатах шосткинців. У наріжному дерев’яному будинку №34 по вулиці Садовій, за спогадами її старожилів,  запрацювала німецька їдальня. У серпні німців у Шостці значно поменшало. Якраз визріли помідори на Базарній площі, проте дід-агроном не підпускав хлопців до городу. За спогадами С.І. Нагорної, одного разу того літа на будинку гестапо з’явився спущений на мотузках з даху якимось сміливцем великий плакат, на якому був намальований великий Сталін з гармошкою на всю ширину, а поряд маленький Гітлер з губною гармошкою під вусиками.

Напередодні звільнення, у серпні 1943 року, за переказом, у Шостці знаходилося три десятки німецьких солдатів, 2 бронетранспортери та одна танкетка. Одного дня прилетіли наші бомбардувальники та скинули декілька бомб, одна з яких влучила в хату Тупиченків, що стояла  на перехресті вулиць Інститутської та Офіцерськоїй (нині вул. Миру). Вибух бомби розніс хату вщент. В останні дні місяця з’явилися в Шостці підривні та факельні команди. Розмістилися вони в школі №3. Одразу містом пішли чутки про наміри німців спалити Шостку, вигнати людей з хат та запалити їх, як тільки почнеться наступ Червоної Армії. Це підтвердилося вранці 2 вересня, коли шосткинці запримітили в небі чорну смугу диму зі сторони заводу. Німці запалили пожежну частину, казарму, гараж та завком та

Садовій вулиці. Зі страшним ревом почали злітати ракетами в небо діжки зі спиртом та бензином з території гаража. Невдовзі з’явився дим на протилежному південному кінці Садової вулиці. Там, біля залізниці, розгорівся елеватор, потім задиміли будинки школи №3, інституту та нафтобази. Далі німці розпочали підпал хат з боку помідорного городу на Базарній площі. За спогадами Леонідова Валентина Миколайовича (1933 р. н.), німці на мотоциклі з діжкою бензину під’їхали до магазину «Сіль», що був з південної сторони площі (нині парк за міськвиконкомом). Біля магазину юрмилися люди, німці стрільнули по них – усі розбіглися, тільки залишилася лежати на землі убита пострілом жінка. Німці облили магазин бензином і підпалили його; полум’я поширилося за вітром на схід по вулиці Толстого, де загорілася хата Савченків; за нею запалала хата Свинаренків, від якої вогонь перекинувся на довоєнний будинок «ПВО» («Противовоздушной обороны») і вперся у великий паркан огорожі; люди встигли звалити паркан та збити полум’я. У цей час німці підігнали до залізниці колону шосткинців, де вже стояли вагони для їх насильницької відправки. Раптовий артобстріл залізниці наступаючою Червоною Армією посприяв людям утекти з колони. Шосткинці поховалися в погреби. Мешканці вулиці Набережної та частково й вулиці Ворошилова кинулися до природної схованки в хащах болота біля Горбатки.

Звільнення Шостки здійснювала 6-та гвардійська стрілецька дивізії, що переслідувала безладно відступаючі від Сейму за Десну на новий рубіж німецькі частини. Безпосередньо до звільнення Шостки було залучено командиром 6-ої гвардійської стрілецької дивізії генерал-майором Д.П. Онупрієнком два полки – 10-й та 25-й [101, 41]. За спогадами колишнього командира 10-го гвардійського стрілецького полку Героя Совєтського Союза М.В. Будиліна, удень 1 вересня 1943 року комдив Онупрієнко поставив йому завдання непомітно перетнути  лінію фронту, вийти в тил ворога, зайняти Шостку та утримувати її до підходу головних сил [11]. Несподіваний напад мав завадити німцям підірвати підприємства міста. Розвідка полку знайшла прогалину в лінії фронту і вже увечері 1 вересня полк рушив до  Шостки. На світанку 2 вересня полк зупинився лісі за 6-8 км від Шостки, замаскувався та відпочивав до ранку 3-го вересня. Штабом полка було розроблено план захоплення Шостки – 1-й батальйон разом з приданими саперами мав захопити підприємства, а 2-й батальйон – залізничну станцію, 3-й батальйон залишався в резерві.

У цей день 2 вересня 25-й гвардійський стрілецький полк підійшов до села Гамаліївки і о 4 годині дня розпочав наступ на Шостку  [101, 36,37]. За припущенням колишнього командира 25-го гвардійського полку Героя Совєтського Союза Смирнова М.А., в Шостці на чолі гарнізону перебував досвідчений, «матерый» офіцер, який не став очікувати штурму, а вирішив дати зустрічний бій [217]. Чотирнадцять танків та батальйон німецької піхоти вийшли з міста і з ходу атакували дев’яту роту 3-го стрілецького батальйону Артамонова, що була на марші головною. Командир дев’ятої роти Горбунов не розгубився, розвернув роту ланцюгом та здійснив кидок вправо, за перші хати села Локотки. Звідти бійці відбивали атаки танків та прижали до землі німецький батальйон піхоти. Тим часом комбат Артамонов розвернув у бойовий порядок протитанкову батарею та сьому стрілецьку роту, а восьму роту залишив в резерві, приховавши її від німців в березняку. Німці перемістилися східніше Шостки, де за даними розвідки, були оборонні споруди. Тож комполка Смирнов вирішив вдарити по німцям з трьох сторін, залучивши 1-й батальйон Корнєва та 2-й батальйон Іскандрова. Останній мав вдарити з півдня, Корнев – з півночі, а Артамонов мав наступати локотківськими вулицями. Його восьма рота перемістилася ближче до локотської церкви. Для вогневої підтримки Артамонова, Смирнов спрямував артдивізіон Ветрова та мінометну батарею. Двадцять німецьких танків та дві роти піхоти пішли в наступ на батальйон Іскандрова. Тоді на допомогу прийшов артполк резерву головнокомандуючого комдива Онуприєнка. Гучні залпи оглушили противника. Один за одним запалали німецькі танки. За спогадами бійця протитанкового артилерійського полку Г.Галушка, який в юнацькі довоєнні роки вчився в Шостці на слюсаря, його підрозділ, на підході до Шостки, отримав завдання терміново перекинути протитанкову батарею до дороги, що вела на Глухів. Фашистська танкова частина намагалася прорватися в Шостку з наміром підірвати промислові підприємства. Танки не пройшли. [101, 42]

За спогадами учасника боїв Четверикова В.С., «увечері 2 вересня танковий екіпаж гвардійців Костюченка першим увійшов в Шостку. Підрозділ офіцера Цимбала знищив тут 8 ворожих танків» [218].

За спогадами солдата 2-го батальйонну 25-го полку Героя Совєтського Союза  Л.Г.Цибизова,  у день 2 вересня його відділення отримало завдання прорватися в Шостку [101, 40]. Бійці вийшли руслом ручаю (Крупець) до перехрестя доріг в поселенні Куйбишева і сховалися за парканом школи №4. Перебуваючи в засаді, вони побачили, як по дорозі на підвищеній швидкості рухаються німецькі бронетранспортери з піхотою. Коли ті минули червоноармійців, Цибизов надав наказ відкрити вогонь. Два бронетранспортери було підбито. Інші бронетранспортери продовжили рух в бік села Івот. Потім бійці відділення розпитали в шосткинців дорогу до міста через завод. За спогадами командира 2-го батальйонну Іскандрова, на своєму шляху до заводу його бійці знищили два німецькі заслони – бронетранспортер на околиці Шостки та два кулемети з чотирма німцями біля кам’яного мосту на території заводу [101, 38,39]. Там біля мосту, в районі головної прохідної «дев’ятки», на початку Садової вулиці, батальйон Іскандрова розташувався на ночівлю [28].

На світанку 3 вересня розпочався наступ 1-го та 2-го батальйонів 10-го гвардійського стрілецького полку на Шостку зі сторони  лісу, що за 6 км на схід від міста (біля села Миронівки) [11]. Уже о 5 годині ранку, без єдиного пострілу,  була знищена охорона біля мосту (галенківського). Німецький гарнізон у складі одного піхотного батальйону ще спав і був захоплений зненацька. Фашисти кинулися тікати до залізничної станції Шостка, де був заздалегідь підготовлений ними район оборони. Червоноармійці 2-го батальйону з наскоку заволоділи станцією, а німці продовжили відступати в пирогівському (західному) напрямку. За спогадами тодішнього мешканця провулка Гітлерштрассе (нині вулиця Онупрієнка) Анатолія Васильовича Ляшенка (1938 р. н.), він бачив рано-вранці зі свого городу, як червоноармійці бігли дорогою по той бік залізниці від «дев’ятки» до вокзалу (станції).

У цей час бійці 1-го батальйону, які не переслідували німців до залізничної станції, а побігли від галенківського мосту в праву сторону до «дев’ятки», вступили там у бій з німцями, знищивши півтори роти німецької піхоти та обер-лейтенанта, який чергував на водонапірній башті біля рубильника з дротами до замінованих цехів. Дроти встиг перерізати червоноармієць Булатов, чим зірвав підступний задум німців по підриву заводу [11]. Проте німці встигли підірвати заводську ТЕЦ.

О пів на десяту ранку 3 вересня Шостка була звільнена від ворога [11]. Командир 2-го стрілецького батальйону 25-го гвардійського стрілецького полку Сагіт Іскандров проїхав на вороному коні по вулиці Садовій [28]. На вулиці ще догоряв чотириповерховий будинок №23, полум’я з якого перекинулося на гестапівський будинок (Карла Маркса,37), який потім вигорів повністю, а сусідній 35-ий будинок згорів до половини. Також полум’я пошкодило окремі дерева липової алеї від пам’ятника Леніна до заводоуправління [208]. За спогадами Ракової Лідії Леонідівни (1927 р. н.), мешканки з сусідньої вулиці Пушкіна,4, город садиби якої підходить впритул до двору 23-го будинку, вона цього визвольного дня перебувала з батьками в погребі, звідки вони раптово почули страшенні крики, думали, що це німці вже почали виганяти сусідів з погребів та вбивати їх. Потім дізналися, що це волав німецький снайпер, якого стягли червоноармійці з дерева біля 23 будинку й кинули в полум’я за те, що застрелив зі своєї засідки двох червоноармійців, які першими з’явилися на вулиці Карла Маркса біля постаменту пам’ятника Леніну напроти помідорного городу. Так сталося, що й Лебедь В. Г. також бачив з перехрестя вулиці Карла Лібкнехта з провулком Енгельса, як червоноармійці пробігали вулицею Карла Маркса, стріляючи з колін. Потім Лебедь бачив двох загиблих солдатів між дореволюційним стадіоном і завкомом (Леніна,53). Їх застрелили німці з окопів, які вони заздалегідь влаштували на кутках підрізаних парканів по Садовій вулиці. Сусід Лебедя, Сенін, знайшов у загиблих документи і дізнався, що вони москвичі. Саме їх поховали в скверику навпроти заводоуправління (Леніна,36). Цього ж ранку друг Володимира Лебедя, Іван Макаренко, уже не переховувався на болоті й був разом з хлопцями на Садовій вулиці, прагнучи побачити солдатів-визволителів, але побачив біля пам’ятника Леніну кілька возів з дівчатами-санітарками. Лебедь пішов далі й зустрів невелику групу червоноармійців у дворі триповерхових будинків № 37 та №39 по вулиці Карла Маркса. Бійці їли суп, зварений у відрі жінками Шостки спеціально для своїх визволителів. За 39-им будинком посеред вулиці стояла обгоріла німецька автомашина, а ще далі, біля стадіону «Хімік», – кинута німцями напризволяще зенітка. За спогадами В.П.Рафальського (1934 р. н.), з цієї зенітки він, разом зі своїми друзями Вітькою та Колькою Чепелами, зробив переможний святковий постріл в руїни будинку №3 по провулку Короленка. Кілька годин після пострілу зенітки в Шостці тривала тиша, а вже пообідді 3 вересня пішли від заводу Садовою вулицею одна за одною колони червоноармійців у напрямку Пирогівки. Садова вулиця ставала совєтським фронтом, на ній знову копали «щелі» та встановлювали біля руїн заводоуправління далекобійні гармати, які стріляли в сторону Десни.

На радощах звільнення колишні робітники «дев’ятки» повитягали з заводського ставу величезні діжки зі спиртом, що два роки пролежали на дні, та пригощали ним своїх визволителів [101, 44]. Фронт посунувся до Десни. Звідти, з району села Собич, почали долітати до Шостки снаряди. Кілька снарядів розірвалося по вулиці Сталіна, біля чотириповерхового будинку (Матросова,4). Один з них, за розповіддю Лебедя В.Г., влучив у чоловіка, інші зруйнували північний ріг цього будинку.

П’ятого дня по визволенню Шостки новоприбулий підрозділ НКВС – СМЕРШ («Смерть шпионам») розпочав з 8 вересня мобілізацію шосткинців на фронт. Чоловіків збирали біля будинку довоєнного більшовицького міськкому партії та міськвиконкому по вулиці Карла Маркса (нині там райвиконком, Карла Маркса,54)). Лебедь запам’ятав, як одна жінка привела туди свого сина з гвинтівкою в руках. Кажуть, шосткинців вже в жовтні кинули на форсування Дніпра, тож їх загинуло чимало. Через СМЕРШ пройшло все доросле населення Шостки, яке мусило відповідати на головне питання: «Почему ты не пошел (пошла) в партизаны?». У середині вересня 1943 року на Садовій вулиці було повішено після суду в Палаці культури імені Карла Маркса начальника біржі праці Бабака. Повішено солдатами СМЕРШу на чотиристовповій опорі ЛЕП біля постаменту пам’ятника Леніну. Як пригадують старожили, Бабак висів кілька днів босий у кальсонах, бо вже першої ночі хтось стягнув з нього хромові чоботи та штани в «арифметику». Кажуть, Бабака повісили згарячу, достатньо було дати 10 років ув’язнення, бо він допоміг багатьом шосткинцям, хоч і за хабарі, уникнути відправки до Німеччини. Більше нікого на площі Леніна СМЕРШ не вішав. За переказом, Бабака поховали третього дня прямо в окопі біля опори ЛЕП солдати, що йшли колоною через Шостку. До їхнього командира звернулися кілька шосткинських жінок, зокрема Марія Лосєва з вулиці Пролетарської, дореволюційної Міщанської, з проханням зняти з шибениці Бабака, бо вже став лякати їх своїми вискаленими зубами. Командир дав чергу з автомата по мотузці, Бабак упав на землю, а солдати відтягли його до окопу, прикидали листям та землею. Так і досі лежить Бабак у центрі міста навпроти «Вічного вогню». Невже у нього не має родичів серед   шосткинських чи то воронізьких Бабаків щоби відшукати кістяк та разом з тими кому він допоміг в роки окупації зробити могилку?

7 листопада 1943 року на вцілілому високому постаменті довоєнного пам’ятника Леніну, роботи скульптора Івана Кавалерідзе, була тимчасово встановлена скульптура вождя, яку зберегли робочі Шостки в дні окупації [17; 67, 67]. За переказом, комуністи відкопали на терасах заводський пам’ятник Леніну, він виявився без правої руки, яка вказувала дорогу до комунізму. Робочі зробили нову руку і встановили вже цілу невеличку скульптуру на старому монументальному постаменті. Скульптура Леніна дуже схожа на ту, що стояла в 1933 році на даху школи №3, хіба що права рука пряміша.

Охорону заводу з жовтня місяця 1943 року почали здійснювати озброєні вахтери 72 постів чотирьох караулів. Комендант заводу та начальник відділу охорони розмістилися в колишній гауптвахті (вул. Леніна,61) [123].

У жовтні 1943 року розпочалося навчання в шістьох школах Шостки, зокрема в найстарішій дерев’яній (базарній) школі по вулиці Совєтській, де сіли за парти хлопчики перших класів. Пам’ятають, як їх щодня водили колоною по Совєтській вулиці на обіди в дитячий садок на розі вулиці (нині Леніна,37). Діти, чиї батьки перебували на війні, отримували хліб по карткам у «Воєнторзі» – магазині, відкритому в колишній промтоварній крамниці непмана Зайковського, розташованому з південної сторони Базарної площі. Діти загиблих на фронті харчувалися на фабриці-кухні по безкоштовних талонах.

Поступово відновилися довоєнні функції Совєтської вулиці разом з Держбанком, лікарнею та заводоуправлінням, яке розмістилося в дореволюційному двоквартирному будинку (нині Леніна,28)  і перебувало там аж до відбудови в 1957 році триповерхового заводоуправління (Леніна,36), спаленого першим «замнаркома» оборонної промисловості СРСР Бушмельовим Володимиром Матвійовичем 27 серпня 1941 року. У колишній гауптвахті (Леніна,61) розмістили бюро перепусток. Поряд у дерев’яному двоповерховому будинку (Леніна,57) відкрили хлібний магазин. Територія спаленої Бушмельовим школи №2 та ремісничого училища №1 відійшла під механізовану базу будівельників (Леніна,47). Школа ФЗН-1 переїхала з вулиці Леніна у напівзруйнований довоєнний двоповерховий чоловічий гуртожиток другого робітничого селища (з 1951 року вул. Робітнича, Робоча). Вже там ФЗН-1 стало зватися з 1948 року ремісничим училищем №9 (РУ-9). На новому місці училище не навчало, як у перші повоєнні роки, будівничим спеціальностям робітників потрібних тоді для відбудови заводу та міста, а перейшло на свою довоєнну спеціалізацію. За два роки навчання учні РУ-9 ставали токарями по металу, слюсарями по ремонту промислового устаткування та столярами-білодеревцями, також кожен з них вмів виготовити з колоди табуретку.

Влітку 1944 року було відновлено старий казармений будинок дореволюційної гімназії на кутку вулиць Совєтської та Карла Маркса, який був перетворений німцями в конюшню. Будинок став філією середньої чоловічої школи №2 (нині ліцей) з російською мовою навчання. Нагадаю, що до війни школа №2 була теж середньою чоловічою школою, але під номером один і навчання велося українською мовою. За спогадами колишнього учня цієї школи Кулішова Миколи Дмитровича (1935 р.н.), їхній клас перевели у гарний кутовий будинок 1 вересня 1944 року з сусідньої «базарної» школи, де вони навчалися з жовтня 1943 року. У звільнених хлопчиками класах школи розмістили дівчаток і дали їй №1 як жіночій середній школі з українською мовою навчання.

У жовтні 1944 року на площі Леніна, з краю колишньої базарної площі, поховали останки 7 партизан Харківських двох загонів та одного партизана Шосткинського загону, які загинули в бою з німцями в Слоутському лісі 21 листопада 1941 року. Площу Леніна, яка була поділена шосткинцями на городи,  засадили деревцями американського клену та берізками. За спогадами колишнього учня ремісничого училища з поселення ім. Куйбишева Потєєва В.Д. (1929 р. н.), який восени саджав деревця, площу вже по весні наступного 1945 року обнесли невеликим дерев’яним парканом з кам’яними стовпами і назвали міським сквером.

1 вересня 1945 року розпочалися навчання в українській середній чоловічій школі №3, відновленій після великої пожежі по Інститутській вулиці 2 вересня 1943 року.

У 1945 році міськлікарня №2 мала 25 ліжок, у ній працювало два лікаря (нині оглядова поліклініка вул.Леніна, 30) [204]

У 1946 році, біля братської могили встановили пам’ятник (обеліск) партизанам з написом попереду російською мовою «Вечная слава героям павшим в боях за независимость нашей родины». За пам’ятником встановили картину «Партизаны на привале». Паркан скверу, як дізнаємося з тодішніх газетних публікацій «Зорі», вже був з численними дірками, у які вільно пролазили свійські кози та свині. Вони «паслися та рилися» вкрай засушливого літа в усіх кутках скверу. Проте після голодної зими 1947 року ніяка тварина повесні в сквері не рилася, не пережила зиму, не дожила до весни. За спогадами колишніх дітей війни, вартість буханки хліба на базарі перевалила за 200 рублів і продавали його скибками. У магазинах отримували хліб по картам, зокрема в «Военторге» головним товаром окрім хліба були ще галети з американських посилок. У сусідньому з «Воєнторгом» гастрономі (колишньому «офіцерському» магазині), було, як бачимо зі знімку 1947 року, все – і горілка, і віно, і першосортні ковбаси, і чорноморська кілька в томаті та дві продавщиці в халаті.  Не вистачало тільки покупців, бо в них не було грошей щоби ходити до гастроному. Промтоварних магазинів по війні майже не було, тканину продавали з рук на базарі, ходовий «рубчик» як на штани, так і на спідницю, коштував 200 рублів за метр, при середній зарплаті на фабриці кіноплівки у 250 рублів. Були на базарі й карболітові ґудзики, що виробляли на «дев’ятці» з карболітового порошку [24, 35]. До речі, в повоєній Шостці стала улюбленою серед дітей гра в «пуговки», коли ґудзик заганяли щиглями в маленьку лунку вириту в землі. Нерідко ґудзики для гри зрізали зі свого одягу та з одягу батьків. Ті з дітей хто мав копійки – грали в «буца» – складали монети в стопку по центру риски, прокресленої на землі. Потім кидали кожен свого свинцевого «буца», виплавленого вдома на кухні у вигляді випуклої з одного боку лінзи діаметром десь в 5-10 см. Хто вмастив кинутого «буца» найближче за риску і до стопки – першим розбивав її «буцом» і забирав собі ті монети, які після вдару перевернулися на герб СССР. Була на базарі й інша мирна дефіцитна продукція «дев’ятки», здебільше жіночі босоніжки зі штучної шкіри – текстовініту. Шостка аж до 1950 року взувала ними босих жінок Москви [24, 35]. Ще завод виробляв для Москви металеві відра, бідони, кружки, тази, каструлі… А з перепідпорядкуванням у 1947 році «дев’ятки» міністерству загального машинобудування, розпочався випуск більш складних виробів, як-то блохоловок, обпилювачів, протруювачів, коксагизниць, маслоробників [225]. .
У травні 1947 року на фабриці-кухні запрацювала єдина в місті їдальня громадського харчування, водночас були відкриті Шосторгом аж три чайні – «чайхани» з 40-градусним чаєм [223]. А на радість дітям Шостки запрацював завод безалкогольних напоїв – сітроцех, неподалік від фабрики-кухні, на Пролетарському провулку.
1 вересня 1947 року відкрилася нова середня, з російською мовою навчання, жіноча школа №7 у звільненому чоловічою початковою школою №2 приміщені на кутку вулиць Карла Маркса та Совєтської (мала базарна школа).  За повідомленням завідуючого відділом народної освіти Самохвалова в газеті «Зоря» від 2 вересня 1947 року, у школі №7 сіли за парти 602 учениці, які перейшли зі школи №1 (великої базарної школи), яка знову стала чоловічою. За спогадами її учнів, вони після уроків поспішали до поштового кіоску, біля пам’ятника Леніну, щоби побачити, або й придбати якусь нову марку чи етикетку, бувало й книжку з якимись шпіонськими пригодами. Запам’яталося, як переказували по черзі друг другу, що в кіоску з’явилася нова книжка про шпіона Ратнера: «Темные дела Ратнера». Коли учень запитував у кіоскера про цю книжку, той просив його нахилитися ближче, бо недочуває і хапав його за вухо. Відтоді цікавий учень вже вовік запам’ятовував прізвище кіоскера Ратнера.
Наприкінці 1947 року, 16 грудня, відбулася в СРСР грошова реформа. Міняли 10 рублів старих на 1 новий, а за 5 нових – 1 долар США, але обмін останнього можна було зробити тільки в Москві. Також у грудні скасували картки на продовольчі (хліб, крупа, макарони) та промислові товари. У магазинах з’явився у вільному продажу хліб по 3 рублі новими за кілограм та камса по 1 руб. 95 коп. за кг [226]. До речі, сало тоді на колгоспному ринку коштувало 60 руб. новими за кг.

По весні 1948 року закрили хлібний магазин біля заводу (Леніна,57), потім стіни його приміщення оббили залізом і улаштували карцер для порушників заводської дисципліни. Навіть вікна карцеру зробили по тюремному, щоби світло потрапляло згори. Першим в’язнем карцеру став, якраз на дві квітневі доби пасхи, 17-річний робітник РМЗ Лебедь В.Г., й тільки за те, що відмовився відвідувати нудні курси хімоборони, які відбувалися у підвалах колишнього гестапівського будинку (Карла Маркса,37).

У 1948 році міський сквер облаштували доволі грубими лавами, через що не один з відпочиваючих порвав на них одяг. З метою наведення чистоти та порядку у сквері  та й у центрі міста запровадили з 1948 року службу двірників при жеках (ЖКВ), з щоденним навантаженням 1300 кв. м. на мітлу [226]. Влітку для зачищення німецького кладовища біля церкви були залучені колишні поліцаї з табору військовополонених (нині на місці табору автобаза 18062 по вулиці Гагаріна). Якраз по кладовищу заводчани прокладали 1948 року трубопровід, тому зекі мали повикопувати усіх мерців та вивозити їх до локотського скотомогильника, розташованого біля залізниці на Вороніж (неподалік нинішньої телебашти). Діти з сусідніх будинків по вулиці Карла Лібкнехта запам’ятали, як у саморобне відро зі спиртом, що стояло біля пожежної частини, кидали зняті з мерців нагороди – хрести та медалі, золоті обручки та золоті зуби, повисмикувані зеками-«археологами» з шелеп німців. Кажуть, нагород було чимало, адже на кладовищі були поховані не тільки загиблі тиловики, а й фронтовики, які померли в шосткинському госпіталі. Найбільше нагород було, мабуть у мерця  з цинкової домовини, яку викопали в самому центрі кладовища, біля рештків постаменту царю. По обидві сторони домовини лежали два артилерійські снаряди. По завершенню розкопок дітям дісталися німецькі каски, що залишилися неприбраними, та деякі нагороди-хрести, знайдені там під час власних розкопах великої пісочниці-кладовища. Цікаві  знахідки траплялися дітворі в підвалах під руїнами РУ-1 (Леніна,47). Найбільш загадковим для хлопців було підземелля під казармою (Леніна,40). За спогадами Юрія Вікторовича Рачека (1945 р. н.), ще більший підвал був під обгорілими стінами завкому в колишньому  командирському будинку (Леніна,53). До речі, багато таємниць цього підвалу в після революційний час знав Приходько А.Й. [65, 4]. Діти війни розважалися в бур’янових джунглях навколо зруйнованих будинків Совєтської вулиці. Найбільш сміливі з них бігали по периметру стін четвертого поверху руїн казарми, менш сміливі випасали своїх кіз на другому поверсі, там росла соковита трава. Усі разом відпочивали у спекотні літні дні на Горбатці – стометрівці річки від колючого дроту заводської огорожі до броду в місці впадіння криничного-каналізаційного ручаю. До річки вела горбата стежина в заростях кропиви між ямками торфовища. Перешкодою був криничний ручай метрів зо два шириною, який треба було переплигувати, опасаючись загрузнути в його топких берегах з гандонами міської каналізації, яка стікала в ручай нижче джерельної криниці. На згині стометрівки річки Шостки була глибина і був трамплін. Пляж був біля броду, де й збирали пацани перех – піроксилінову вату, а порох – коротенькі трубки з дірочками – копали в лузі. Купалися з осторогою не опекти очі при раптовому «збросе»  заводом у річку кислоти, від якої бувало діти опікали на Горбатці й яй… Більш небезпечно було купатися в озері біля хлібозаводу на початку Совєтської вулиці. У ньому, тоді в 1940-х роках, ще була глибина. Ще одне озеро було на Петухівці навпроти магазину №17, з лівої сторони вулиці Жданова. Там була джерельна криниця, яка й живила озерце і Іванову долину навколо (нині на долині стоїть дев’ятиповерхівка молокозаводу, вул.Воронізька,19).

 

Локотський приїзд

Три століття тому дорога на під’їзді до млину Шостенського порохового заводу від села Локотки проходила понад Чернецьким гаєм, що належав Гамалїївському монастирю. Чернецький гай згадується в купчій від 13 квітня 1742 року, складеній  Генеральною військовою артилерію на предмет купівлі для заводу суміжного гаю за 16 рублів у локотського козака, значкового товариша Семена Лисачевського [15,арк. 22]. Згодом, у 1771 році, гай Лисачевського разом з іншими землями та майном «Малоросійського порохового завода» були передані казенному артилерійському відомству великоросійського Петербургу. У описі майна зазначено «Локотской приезд», на якому  стояло біля млину на річці Шостці три заводські хати та амбар. Першою «от приезду из села Локоток через пущу артиллерийскую к заводу пороховому» стояла невеличка «изба ветхая» розміром 2х2 сажні. Поряд з нею був амбар, а ось далі, ближче до греблі праворуч дороги на «бугре» (терасі), стояла велика хата «на дубових столбах» 7,5х3 сажні. Навпроти неї, «на леву сторону плотины», була ще одна зовсім маленька хатка 1.5х1,5 сажні [15,арк.2,3,4]. За наступні шість років після передачі нашого гетьманського порохового заводу імператорському артилерійському відомству, з’явилися на лівому березі Шостки нові заводські будинки та будівлі, зокрема невелика військова лікарня – лазарет, який був збудований 1777 року [14, 17]. Лазарет та будинок лікаря позначені на плані Шостенського артилерійського порохового заводу 1778 року. Вони були розташовані з південно-східної (локотської) сторони від офіцерських покоїв (колишньої хати «на дубових столбах» 1771 року) та кузні з майстернею [10, 139].  Зрозуміло, лазарет стояв при дорозі на село Локотки.  Тоді ж поряд з лазаретом з’явилося кілька приватних хат вільнонайманих на завод локотківців. Локотський під’їзд до заводу став зватися Лазаретною вулицею.

Вулиця Лазаретна

На плані «Шостенскаго пороховаго завода» 1793 року бачимо коротеньку, у 90 сажнів, Лазаретну вулицю (1), на якій було 8 хат – «Домов заводских служителей, кои содержатся на их содержании»», як написано експлікації під №53. Хати стояли доволі тісно одна навпроти другої, по чотири з кожної сторони вулиці, як зараз стоять старі хати в Локотському мікрорайоні на вузьких вулицях по глухівській дорозі. Можливо, ці 8 невеликих хат по дорозі на Локотки й були тим поселенням, переданим воронізьким сотенним урядом 22 червня 1739 року разом з млином та гаями «майору Постельникову для пороховаго завода  на речке Шостке» [15,арк.235зв.]. А потім поселення стало Василевським хутором глухівських козаків Василенків, власників шостенського млина й цієї землі в 1750-х роках. За хатами, по правій (західній) стороні дороги, були незначні городи, а за хатами по лівій (східній) стороні позначені під №33 «Сарай плетенный для кузницы», за ним два «Сарая кирпичных» під №34, між сараями «Печь обжигательная» під №35, за цегляним сараєм, на краю тераси, ще один «Сарай плетенный для содержания входящих и использованых пороховых и селитерных бочек» під №37, а далі, за каналом, у лузі стояла, на відстані 40 сажнів, «Мастерская бочарная и столярная» під №36. Перед лазаретом, по лівій стороні вулиці, позначена під №41 «Весьма ветхая кухня для лазарета», навпроти неї, по правій стороні, під 40 значиться «Ситная и решетная мастерская», вона така ж сама за розміром, як «служительские» дерев’яні будинки. Під №38 значиться на плані 1793 року «лазарет о 8 покоях з сеньми», а поряд під №39 позначено будинок «для лекаря и аптеки». Останній будинок значно менший розміром за лазарет, і стояв він торцем до вулиці. Лазарет же стояв у глибині двору, точніше виходив вікнами фасаду на південь до другої вулиці (2) по знайомій нам з купчої 1742 року дорозі від села Локотки до заводу «понад гаєм Чернецьким» (3). На цій широкій (у 15 сажнів) вулиці, довжиною 150 сажнів, нараховуємо 13 хат, більшість з яких (11) були розташовані по правій стороні повністю забудованої вулиці в колишнім гаю Лисачевського до границі заводських земель, що проходила звивистим Новгородським шляхом (4), приблизно там, де стоїть нинішній будинок гуртожитку по вул. Короленка,38. З усіх 11 хат по правій стороні вулиці лише останні 4, перед Новгородським шляхом, дещо більші на плані за розміром та стоять не так щільно, як перші 7 хат (нині будинки №№6,8,10,12,14,16,18 по вул. Короленка). По лівій стороні вулиці нараховуємо від майдану біля лазарету лише дві хати. Отже, ліва сторона вулиці тільки-но почала забудовуватися, і на ній ще можна було розмістити хат з 15 понад самим Чернецьким гаєм до Новгородського шляху (по нинішній будинок №23 по вул. Короленка). Усі хати по обидві сторони вулиці мають на плані 1793 року земельні наділи однакової довжини, у 35 сажнів, такої ж, як і в наділах садиб по Садовій вулиці. За наділами позначений на плані ліс, який, мабуть, був не гіршим, ніж той, що розкинувся нині за будинками вулиць на селищі Куйбишева.

З плану 1793 року дізнаємося, що локотський під’їзд  розгалужувався наприкінці Церковного майдану на дві дороги до села Локотки. Одна йшла прямо через Чернецький гай, друга – понад Чернецьким гаєм. А лазарет (38) був розташований як наприкінці Лазаретної вулиці по прямій дорозі, так і на початку другої  вулиці по дорозі понад Чернецьким гаєм. Локотський під’їзд прокреслений на плані 1793 року дорогою по Церковному майдані, з лівого боку якого був будинок священика (16), а за ним на каналі, під пагорбом тераси, знаходилася лазня (54). З правого боку майдану тягнулися дві казарми (23) та конюшня (32). Далі, за 80 сажнів від Садової вулиці, наприкінці майдану, під’їзд розгалужувався на дві вулиці в локотському напрямку. Перша з них – коротенька (у 90 сажнів) Лазаретна вулиця – йшла прямо повз лазарет, розташований з правої сторони дороги. За лазаретом проходила межа заводських земель, позначена червоним кольором, а за нею – прокреслена жовтим кольором межа земель Гамалївського монастиря. Ця червоно-жовта «граница земель» йде за лазаретом дугою від великого болота заводського ставу, оминаючи, мабуть, якийсь ручай у Чернецькому гаю. Потім границя земель має Т-подібний виступ вліво, у глиб монастирських володінь. Виступ утворився внаслідок придбання заводом у 1771-1780-х роках у локотських козаків незначних ділянок земель посеред Чернецького гаю. Дорога від лазарету йде прямо через Чернецький гай і через 60 сажнів знову дотикається заводських земель Т-подібного виступу (100 сажнів), а далі прямує тим же гаєм (300 сажнів) до Новгородського шляху, точніше до його відтинку (нині вул. Декабристів) на «Глинковскую економическую мельницу». Друга дорога на село Локотки повертала наприкінці Церковного майдану вліво, наближаючись до конюшні (32). Далі вона йшла понад Чернецьким гаєм, з лівого боку, до Новгородського шляху, по якому прокреслена червоним кольором межа заводських земель з лівого боку, а з правого боку – синім кольором, як  межа козацьких земель.

У 1799 році було побудовано «новый лазарет на 39 больных» [14, 32]. Отже, старий лазарет простояв 22 роки (з 1777р.) і, мабуть, був розібраний, а на його місці з’явився новий лазарет. Через 11 років знову побудовано (у 1810 р.) «новый лазарет на 100 кроватей» [14, 49]. Місце для утричі більшої будівлі лазарету було обрано, мабуть, десь неподалік старого лазарету, але ближче до церковного майдану. Розширення лазарету спричинила втричі збільшена Аракчеєвим чисельність людей на заводі. Таким чином  невелика від початку військова лікарня 1777 року стала за 33 минулі роки утричі більшою, тому й звалася вона вже не лазаретом, а «Шостенским госпиталем», як то написано в одному архівному документі 1836 року [7,арк1,2]. Відповідно й вулиця, яка починалася від госпіталю, мала зватися – Госпітальною.

Госпітальна вулиця

На «Плане местности Шостенскаго пороховаго завода» 1843 року позначена нова межа заводських земель на локотському напрямку. Якщо на плані 1793 року межа була одразу за лазаретом, або ж за 170 сажнів від Садової вулиці, то на плані 1843 року вона за 400 сажнів від Садової, тобто посунулася по нинішню вулицю 9-го Січня (Д). Отже, за минулі роки завод встиг прикупити частину Чернецького гаю в Гамаліївського монастиря  разом з озерцем посеред яру (Б), та збудувати за ним два будинки та конюшні нового фурштату на колишньому Т-подібному виступу межі земель. Знайома нам з плану 1793 року пряма дорога від лазарету через Чернецький гай до Новгородського шляху прокреслена на плані 1843 року двома рисками від яру до Галенківського млину. Невеликий яр сполучався з великим болотом біля заводського ставу. Колишня коротенька і вузька Лазаретна вулиця 1793 року з 8 хатами значно поширшала на плані 1843 року за рахунок знесених 4 хат з її лівої сторони, яка відійшла під територію нового Ділового двору з кам’яною будівлею майстерень, збудованою 1843 року [14, 72]. Також, мабуть, були знесені й інші 4 будинки по правій стороні цієї вулички разом з «Ситною та решетною мастерскою», а територія відійшла під збудований в 1837 році для «жительства служащих» кам’яний двоповерховий будинок [83, 79]  (третій кам’яний будинок Шостки,  в ньому знаходився  з 1920 року Народний дім, а з 1935 по 1971 рік – міліція біля другої прохідної заводу на початку вулиці Короленка, нині будівля «КГБ» на території заводу). У 1846 році було ще збудовано для «служащих» ШПЗ кам’яний одноповерховий будинок [83, 79] (п’ятий кам’яний будинок Шостки, простояв до 1970-х років неподалік першого (1837 року) двоповерхового будинку службовців. Отже, територія, де був перший лазарет підпала під забудову кам’яними будинками, а дерев’яна  Лазаретна вулиця щезла. Проте забудувалася друга вулиця з плану 1793 року –Госпітальна (2), яка йшла від госпіталю (А) понад Чернецьким гаєм до виправленого у Глухівську вулицю старого Новгородського шляху (Ж). Перша Лазаретна вулиця перетворилася в заводську дорогу, точніше в галенківську (Г) дорогу, що проходила по границі заводських земель до знайомого з плану 1793 року «Глинковского» млину. Праворуч цієї дороги позначені на плані 1843 року довгі конюшні в великому дворі фурштату (В) (нині на цьому місці дві п’ятиповерхівки та біржа для безробітних, або центр зайнятості, вул. 9-го Січня,3,5,7). За кінним двором на плані прокреслено, від галенківської дороги праворуч, жирну лінію межі тодішніх земель Шостки, якраз по нинішній вулиці 9-го Січня (Д). Межа прокреслена до Новгород-Сіверського шляху (Ж), потім вона повертає вправо і проходить по шляху метрів з триста та повертає знову під прямим кутом, але наліво в сторону тодішнього кладовища і каплиці на ньому (нині Володимирська церква на вулиці Марата). Отже, заводське поселення закінчувалося в 1843 році спочатку з правої (південної) сторони Новгородському шляху, а потім, через триста метрів, з лівої (північної) сторони шляху. На сьогодні можна визначити межу з правої сторони – по паркану між територіями райвиконкому (вул. Карла Маркса,54) та палацом культури імені Карла Маркса (буд.№38). А з лівої сторони межа або ж границя  поселення 1843 року визначається нинішньою вулицею 9-го Січня, де були в 1840-х роках встановлені на Новгородському шляху кам’яні ворота Глухівської (Локотської) застави та збудована хата для караульні при шлагбаумах. Незаселеність з правої сторони шляху пояснюється болотистою місциною, позначеною ще на плані 1793 року (в районі нинішньої вулиці Короленка від перехрестя з вулицею Карла Маркса в сторону залізничного вокзалу). У 1850-х роках завод придбав смугу змішаного  лісу за Локотською заставою шириною в 50 сажнів (100 м) і довжиною 200 сажнів (400 м) під будівництво сучасної лікарні. У 1860 році там запрацював новий кам’яний госпіталь І класу на 150 ліжок з жіночим відділенням [11, 7].   Тоді ж були встановлені на галенківській дорозі дерев’яні Госпітальні ворота Василевської застави та збудована хата караульні при шлагбаумах, якраз на новій межі заводських земель. Таким чином біля госпіталю з’явилися  дві застави – одна зліва (Госпітальна), друга – справа (Глухівська). На фотографії 1860-х років бачимо діючу Глухівську заставу з частоколом, шлагбаумом, вартовою будкою та караульнею з колонами, праворуч воріт. На фотографії 1911 року бачимо Госпітальні ворота без будь яких смугастих ознак застави та вартових біля неї, мабуть, всі ці сторожові функції взяли на себе двоголові орли на її верхівках. Ліворуч воріт проглядається загородь території госпіталю з деревами в глибині. На жаль, обидві застави не збереглися, зберігся тільки 350-річний величний дуб біля колишнього двоповерхового корпусу госпіталю. Кажуть, у дубі знаходили перший притулок душі померлих в госпіталі, перед тим, як відправитися чи то на небо з його верхів’я, чи то в пекло з його коріння. Дуб старішій за пороховий завод майже на століття, і на два століття – за госпіталь. Він є мовчазним свідком наших могутніх сіверських пралісів, які стояли в данину суцільним лісом над річкою Шосткою. Залишки лісу за госпіталем позначені ще на плані Шостенского Порохового Заводу з трьохверстової карти 1863 року. З цього плану бачимо, що границі Шостки такі самі, як і на плані 1843 року, і майже така ж сама мережа заводських вулиць, зрозуміло масштаб карти не дозволив зробити на плані ШПЗ написи назв вулиць. Єдину відмініть в мережі  вулиць становить ледь помітно вимальована на східному краю поселення нова вулиця (Д) або ж провулок від новгород-сіверського шляху до госпіталю по колишній (з плану 1843 року) границі Шостки (нині вулиці 9-го Січня). На плані 1863 року таж сама добре знайома нам зі старіших планів вулиця Госпітальна (2), яка вже мала продовження за перехрестям з Глухівською вулицею городньою дорогою (2-а), без ознак забудови. Дорога долучалася воронізького шляху аж за нинішньою Петухівкою. Незмінність забудови Госпітальної вулиці підтверджує, знайдена кілька років тому, під час ремонту будинку №11 (ЖКВ) по вулиці Короленка, металева табличка з прізвищем власника, якогось графа Потоцького і датою спорудження – 1853 рік (на жаль, табличка десь загубилася). Отже, цей будинок нині має вік у півтори сотні років. За переказом, у ньому було заводоуправління, можливо, якогось з виробництв (заводів) при ШПЗ. Наступний план Шостки 1866 року, що зберігається в заводському музеї, більше деталізований. На ньому позначені, на початку Госпітальної вулиці по лівій стороні, два окремих двори (А та Б), які на плані 1843 року здавалися одним двором. У кожному дворі позначено два будинки. Новіший план «План Шостенскаго пороховаго завода»  (формату А-4), взятий з додатку до книги «Столетие Шостенскаго пороховаго завода» (1871 р.), теж має на початку Госпітальної вулиці два суміжні двори (А та Б) з двома будинками в кожному дворі. У другому дворі, перед будинками, позначено зеленим кольором якісь насадження, а за будинками – блакитне озерце (В). Далі позначено фурштат  з численними, довгими та короткими прямокутниками конюшень (21). Вигляд кінського двору надає нам тогочасна фотографія. На ній бачимо дуже близько, одразу за конюшнею, другий поверх госпіталю. Справді й на плані 1871 року позначки конюшні та госпіталю розділяє дуже вузька, порівняно з іншими вулицями, смуга безіменної вулички (нині вулиця 9-го Січня). Взагалі план 1871 року теж, як і всі попередні плани, не містить написів назв вулиць. Нарешті великий за розміром (1,5х2 метри) «План Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода с поселением Шостки и Капсюльной слободки 1897 года» має всі назви вулиць. На початку Госпітальної вулиці бачимо знайомі з плану 1871 року, ті ж самі, як і на плані 1871 року два двори з більш детальною інформацією забудови. У першому з них позначено три дерев’яні будинки та город. У другому дворі маємо два кам’яні будинки, що значаться в описі до плану 1897 року, перший під №54 –  «Дом 2-х этажный  (бывшего (до 1860 року) Военного Собрания) с двумя офицерскими квартирами», другий під №55 – як «Службы», тобто будинок господарського призначення. Далі за будинками вимальоване довге озеро. Між першим та другим дворами позначено жовтим кольором велику овальну споруду та  доріжки навколо неї. Отже, маємо план, згадуваного старожилами, невеликого Панського саду, де була дерев’яна театральна споруда схожа з Літнім театром. Театр разом зі старим Панським садом звався у народі Ротондою [2;12, 4]. За садом на плані, дещо осторонь лівої сторони  Госпітальної вулиці, розташовані дві садиби з дерев’яними будинками. За ними нараховуємо до Глухівської вулиці 16 доволі великих садиб. Посеред Госпітальної вулиці позначено під №50 дерев’яний будинок з однією офіцерською квартирою. Це і є наш загадковий будинок графа Потоцького (вул. Короленка,11). У ньому, мабуть, мешкав, в старі до революційні роки, офіцер – керівник одного з виробництв (заводів), звідси й бере початок вище згаданий переказ про заводоуправління в цьому будинку. Але як приватний будинок Потоцького став власністю заводу? Відомо з історії, що Микола Потоцький панував у нас ще до Богдана Хмельницького великим коронним гетьманом, ніжинським старостою в 1637-1648 роках. За переказом почутим вчителем Борисом Степановичем Стогнутом, пан Потоцький дуже знущався над локотківцями, примушував їх влітку впрягатися в сані, на які всідався й поганяв тягти Новгородським шляхом по непроїзному навіть для підвід «пісчугану», посипаючи його сіллю (нині вулиця Кірова від вулиці Дзержинського до школи №1). Що мав тут робити пан Потоцький? Якщо не засновувати пороховий завод на річці Крупець, в якомусь кілометрі від так званого будинку Потоцького. Окрім цього будинку вартий розгадки кам’яний будинок теж по лівій (східній) стороні Глухівської вулиці, третій з кінця і позначений на плані 1897 року червоним кольором, без будь-яких приміток стосовно його приналежності заводу, тобто це був приватний будинок  (Короленка, 27, він проіснував до 1999 року, нині – приватний пустир у 100 тисяч доларів ринкової ціни, загороджений бетонним парканом під майбутнє будівництво). Усього  по  лівій стороні Госпітальної вулиці нараховуємо на плані 1897 року 23 будинки (3 – на початку від заводу (кузні), 2 – за Панським садом, 2 – заводських кам’яних біля озерця та 16 до кінця вулиці). По іншій правій (західній) стороні Госпітальної вулиці нараховуємо від заводу до Кривого провулка (нині пров. Енгельса) 14 невеликих та однакових у плані дерев’яних будинків. Далі маємо ще 6 дещо більших садиб та будинків – від провулку до Глухівської вулиці. Разом по правій стороні – 20 будинків. Отже, минулі три десятиліття забудувалася й права сторона Госпітальної вулиці, яку бачимо на фотографії 1911 року.   До речі, автор цієї фотографії Карпов проживав теж по правій стороні Госпітальної вулиці у восьмому  невеличкому будинку.   Цікаво, хто проживав у найбільших будинках Госпітальної вулиці, які на плані 1897 року позначені як кутові з її двох сторін перед перехрестям з Глухівською вулицею.  На фотографії 1913 року гарний кутовий будинок з лівої сторони мав ще й гарний паркан, так би мовити «типовой забор» для садиб заможних шостенців початку ХХ століття. Загалом на Госпітальній вулиці було в 1897 році 43 будинки на всій її довжині від заводу до Глухівської вулиці. Далі, за перехрестям з Глухівською вулицю, дорога з Госпітальної вулиці йшла до залізниці  між городами, минаючи кладовище з правої сторони.  Ніяких будинків по сторонам дороги тоді ще не було, окрім хати сторожа кладовища. Найдовший город був з правої сторони дороги, який належав власнику кутового будинку на Глухівській вулиці (нині кафе «Анні»).   Город тягнуся до межі кладовища, тобто до нинішнього «Міста розваг». Стосовно Госпітального провулку, то на плані 1897 року позначена на ньому вузькоколійка, яка повертала з Глухівської вулиці до заводських котелень. На початку провулку позначено сад по лівій стороні, а за ним – довгі дерев’яні конюшні колишнього фурштату, які значаться в описі плану як склади – магазини заводського майна. На протилежній правій (східній) стороні Госпітального провулку вимальовано червоним та жовтим кольорами будинки та будівлі госпіталю. Кам’яних будинків на самому провулку лише двоє, це приймальня лікарні (нині поліклініка №1) та квартира молодшого лікаря (Д), по цій же правій стороні провулку, але в іншому його кінці на перехресті з Глухівською вулицею (нині Карла Маркса).

1905 рік знаменний для Госпітальної вулиці тим, що на ній увечері 12 грудня (25 за н. ст.) відбувся біля будинку №15 мітинг робітників ШПЗ  [13]. На ньому було проголошено про створення «Союзу робочих Шостенского порохового заводу» («СРШПЗ») та прийнято рішення не допустити вивозу з заводу жодного пуду пороху, що мав піти на придушення революції в імперії – безкрайній тюрмі поневолених Москвою народів (див. історію вулиці Карла Маркса). Учасників революційних подій в Шостці 1905 року бачимо на фотографії 1925 року, зробленій біля двоповерхового Совєта (ревкому)  (Буд. №51/73 по вул.Леніна).

За 1912 рік зберігся план «Пос. Шостка»,  на якому забудова Госпітальної вулиці позначена двома лініями та трьома контурами будинків у першому дворі, навпроти «Делового двора», ще один контур будинку (офіцерські квартири) нанесено на плані далі та ближче до великого і довгого яру, що тягнувся майже до Глухівської вулиці (нинішньої території саду при краєзнавчому музеї). Значно побільшала на плані, порівняно з 1897 роком, територія кладовища, позначеного хрестиками та будівлею з написом «Церков» (Володимирська).  З  фотографії 1913 року бачимо чимало кам’яних надмогильних дорогих пам’ятників, мабуть,  гранітних та мармурових.  На сьогодні дивом збереглися лише двоє уламків чорного граніту та білого мармуру з колишніх пам’ятників, що стояли на могилках похованої поряд подружньої пари Штейнів.  Перший чорний уламок стоїть нині біля західної стіни Володимирської церкви, на ньому викарбуване прізвище Штейн Наталії Іванівни (Милейко), яка народилася 20 жовтня 1839 року, а померла 18 липня 1875 року.  Другий білий уламок стоїть за церквою Різдва Христового з викарбуваним прізвищем Штейна Івана Францевича, який народився 4 січня 1825 року, а помер 14 жовтня 1871 року. Відомо, що полковник Штейн на час своєї смерті у 1871 році займав посаду начальника Шостенського капсульного закладу [18, 131].З усіх дореволюційних поховань на кладовищі старожилам найбільше запам’яталися пагорбки склепів та одна братська могила, «запомнились и похороны – сразу много гробов; хоронили в общую «братскую» могилу [12, 2].  Фотографія 1913 року передає цю трагічну мить громадянської панахиди. Братська могила була там, де на плані 1912 року вказана північна межа кладовища з довгим городом кутової садиби на Глухівській вулиці (нині на цій межі будівля «Міста розваг»).  За переказом, згадана вище садиба на кутку Глухівської вулиці належала якомусь поміщику чи то попу. Також старожили кажуть, що поряд з православним кладовищем, ближче до городньої дороги (нині вул. Короленка), було й нове єврейське кладовище. На іншій правій стороні дороги позначено, якраз навпроти кладовища, контур двору з двома будинками, мабуть, вони поклали початок забудові городньої дороги. Зі спогадів старожилів дізнаємося, що на цій дорозі з’явилася, ще до революції, синагога [3]. З’явилася вона, мабуть, після 1912 року, інакше синагога була б позначена на плані.     1919 року Госпітальна вулиця втратила чимало своїх дерев, з яких у вересні місяці шосткинці утворили барикади, щоби денікінці не змогли дістатися заводського пороху [1].

Вулиця 25 Октября

На початку 1920-х років більшовицька влада перейменувала Госпітальну вулицю на вулицю дня жовтневого перевороту – 25 Октября. Також перейменували й Госпітальний провулок у пам’ять петербурзького «кровавого воскресенья» 9-го Січня 1905 року, хоча і в Шостці, як уже знаємо, був свій кривавий день 13 грудня 1905 року. Найбільші будинки по вулиці Госпітальній були націоналізовані. Вони стали власністю Шосткинського комунгоспу, який розподіляв їх серед бідних мешканців поселення. За переказом, навіть невеликий цегляний будинок №20, в якому мешкали Юрченки теж був націоналізований. Юрченки переїхали в свій інший дерев’яний будинок, збудований на артельних городах.  У націоналізованих офіцерських квартирах двоповерхового будинку, колишнього (до 1860 року) офіцерського зібрання, осторонь вулиці 25 Октября, відкрили Народний Дім або ж Робочий клуб. Маємо чудову фотографію хорового гуртка при Робклубі ШПЗ 1923 року. У ці ж роки колишня городня дорога з синагогою стала зватися вулицею письменника В.Г Короленка (1853-1921). На націоналізованих великих городах вже було чимало  дерев’яних будинків. Найбільше хат розмістилося далі від синагоги за болотом ліворуч по кривій дорозі, що була південною межею городів на плані 1897 року (нині вул. Марата від перехрестя з вулицею Короленка до вулиці Онупрієнка). Приватна забудова велася самозахватом націоналізованих земель, а вже потім узаконювалася на них садиба.

У першу п’ятирічку (1928-1932) розпочалася реконструкція «дев’ятки». До роботи була затребувана молодь, яку оселяли в бараки робітничого селища, утвореного на вулиці 9-го Січня в старих конюшнях кінного двору, що років з тридцять використовувалися як склади («магазини») заводського майна. Суміжний з селищем старий яблуневий сад з надзвичайно смачними яблуками став зватися «Садом строителей». На вході до нього встановили ворота з написом «Сад строителей», за якими розмістили гойдалку, каруселі, неподалік праворуч спорудили літній кінотеатр, а посеред саду розмістили танцмайданчик з естрадою (навісом) для духового оркестру. У вихідні дні в саду грав духовий оркестр, діти ставили спектаклі, а гімнасти – піраміди. Навпроти саду, по правій стороні Глухівської, вулиці відкрили їдальню в довгому дерев’яному будинку.

1929 року розпочали забудову нового кварталу капітальних будинків навпроти «Саду строителей». Перші два цегляні триповерхові будинки звели з лівої сторони вулиці Короленка (нині №35 та №37). З правої сторони вулиці Короленка розбили сад аж до кладовища на всій площі колишніх городів.

У 1931 році по провулку Короленка збудували чотириповерховий будинок (№5). У 1932 році збудували другу чотириповерхівку, але вже по вулиці Короленка («№33). Її новоселами були інженерно-технічні працівники «дев’ятки». У підвалі будинку розмістили  котельню для опалення всього кварталу цегляних будинків. Ще один новий квартал Шостки почав забудовуватися  бараками як друге заводське робітниче селище, так званий 10-й тупик біля залізниці й дещо ліворуч вулиці Короленка.

У 1933 році по провулку Короленка звели будинок №2, а за ним №4. Наступного року збудували будинок №3, на протилежній лівій стороні провулка Короленка. Загалом  за п’ять років «дев’ятка» збудувала за Локотською заставою «дев’ять житлобудинків-гігантів з електроосвітленням і водопроводом, чого не було раніше в Шостці», так розповів заводчанам газетяр Іван Кесюр подорожуючи для них вулицями Шостки в своєму нарисі «Наше місто», опублікованому  у заводській газеті «Шлях робітника» за 15 грудня 1934 року. Також Кесюр згадав про гуртожитки першого робітничого селища на вулиці 9-го Січня, в колишніх конюшнях,  нагадав про діючий клуб у селищі, незабув про лікарню навпроти селища, бо в лікарні відбулася за роки першої п’ятирічки цілковита реконструкція. Були «відкриті кабінети: фізіотерапії, рентгенівський, зуботехнічний, вухо горла-носа тощо». Хоча приміщення лікарні залишалися в 1934 році теж саме дореволюційне, не змінилося воно й зараз у 2012 році.

1935 року запрацювала в Шостці двоповерхова лазня – «банно-пральний комбінат» (Карла Маркса,57). Лазня розташувалася на місці згарища першого Народного Дому Шостки [8;9]. Нова народна лазня з пральнею, за розповідями старожилів, була як за паром, так і  за тісними приміщеннями, значно гірша за стару кам’яну парову баню для робочих та офіцерів порохового заводу, що стоїть і досі над річкою Шосткою, за кілометр по прямій дорозі від вулиці 9-го Січня. Дорогу до старої бані перегородив у 1920-х роках паркан та колючий дріт навколо території заводу. Відтоді вулиця 9-го Січня, яка звалася Лазаретним провулком, зветься старожилами Лазаретним тупиком.

У 1935 році на вулиці 25 Октября розмістили міліцію в дореволюційних офіцерських будинках одно та двоповерховому біля другої прохідної. У останньому діяв з 1920 року Народний Дім, який перебрався 1933 року в новий Палац культури ім. Карла Маркса. Міліція була на першому поверсі, а на другому – тюрма (КПЗ), з гратами на вікнах зі сторони озера. У одноповерховому будинку працював паспортний стіл. Це майже поряд з нинішнім дерев’яним будинком №3, де народився Дмитро Чечулін (1901-1981), майбутній головний архітектор Москви (1945-1949).

1937 року по провулку Короленка збудували на місці колишнього болота (на південний схід від стадіону «Хімік») триповерховий жіночий гуртожиток (№6). А далі, біля другого робітничого селища, збудували двоповерховий чоловічий гуртожиток, прозваний холостяцьким (нині ПТУ-10). По лівій стороні вулиці Короленка, якраз навпроти кладовища, ввели в дію молокозавод  (нині молочна кухня). На правій стороні вулиці, за кладовищем, встановили ларьок для продажу шосткинцям сироватки виробленої на молокозаводі. У 1939 році короленківський квартал замкнув з боку вулиці Карла Маркса сіротинькований чотириповерховий будинок №42, а з боку стадіону від провулку Короленка – червоноцегляний будинок №7. Між ними встигли до війни звести три поверхи будинку №44. Усі ці три будинки належали куйбишевському заводу №53. У першому з них, що постав на місці їдальні, був магазин, прозваний шосткинцями «Сірим» (нині «Оксана+»). А сам будинок й досі зветься старожилами сімнадцятим, по довоєнній загальній нумерації цегляних будинків Шостки. З того часу й «ітеерівський» будинок (№33 по вул. Короленка) шосткинці називають «будинком розстріляних», бо майже всі його мешканці, відповідальні робітники «дев’ятки», зазнали в 1937 році репресій, а родини були виселені з будинку. Кажуть, виселяли також з інших короленківських поверхівок. Загалом у 1937 році було заарештовано на ШЗ№9 109 чоловік, 19 з яких були розстріляні [ ].  З тих років закріпилася  за другим робітничим селищем назва 10 тупик, бо нібито неподалік селища й справді був 10 залізничний тупик з бараками за колючим дротом та вишками повздовж залізниці, як табір НКВС для пересильних по етапу засуджених.

Від початку війни, з липня 1941 року, шосткинська міська лікарня №1 по вулиці 9-го Січня запрацювала як військовий госпіталь. За переказом, померлих від ран червоноармійців ховали десь на території лікарні. З приходом німців було дозволено у вересні 1941 року розмістити в лікарні 165 поранених червоноармійців Після одужання, їх перевозили до Новгород-Сіверського монастиря, що був перетворений німцями в табір для полонених [16, 50].

Заводська вулиця

За німецької окупації вулиця 25 Октября звалася Заводською, а вулиця Короленка залишилася зі строю назвою. За спогадами мешканця першого кутового будинку по правій стороні вулиці Короленка Рафальського Валентина Петровича (1934 р. н.), йому запам’яталося згарище, спаленної німцями синагоги на провулку Короленка, тим, що в ньому він знаходив разом з сусідськими хлопцями, різноманітні кольорові обгорілі «стекляшки». Старожили з провулку Короленка кажуть, у будинку №5 по їхньому провулку проживали у війну мадяри, які улаштували конюшні на першому поверсі. Мадяри сторожували полонених червоноармійців у довоєнному двоповерховому холостяцькому гуртожитку (нині ПТУ-10). Чотириповерховий будинок по провулку Короленка,3 був розбомблений нашими літаками в серпні 1943 року, з тої причини, що в ньому діяла німецька радіостанція.

25 Октября

По звільненню Шостки від німців Заводська вулиця знову стала зватися 25-го Октября. На вулиці запрацювала міліція в тих же самих кам’яних, що й до війни, будинках. У приміщені міліції майже рік перебував відділ СМЕРШу («Смерть шпионам»), який робив «зачистку» Шостки від тих, хто співпрацював з німцями. Таких виявилося кількасот. Усі вони зазнали покарань, зокрема 15 років каторжних робіт дали завідуючій пральні «дев’ятки» більшовичці Парасці Дорошенко за прання німцям кальсонів. СМЕРШ виявив усіх шосткинських повій, яких поголили і відправили на заслання. Мабуть, саме СМЕРШ встановив кількість убитих німцями шосткинців (1198) та мешканців району (871) під час окупації (дані були опубліковані в шосткинській газеті «Зоря» від 2 вересня 1947 року). Начальник СМЕРШу Соснов Олександр Миколайович проживав по вулиці 25 Октября,19. Приміщення Народного суду влаштували навпроти міліції по вулиці Карла Лібкнехта,43. За спогадами старожилів, у 1945 році з КПЗ міліції втекли, перепиливши грати, двоє колишніх офіцерів Черкай та Москаленко, які грабували магазини в Шостці та районі. Начальник міліції застрелився, а злодії кепкували з нього, насміхалися: «Дурень, ми ж йому 25 тисяч ще не повернули за передану нам пилку». Зовсім неподалік міліції, на вулиці Карла Лібкнехта,47, довгий час жив, шанований і досі в Шостці, повоєнний директор «дев’ятки» Готовкін Микола Миколайович (1947-1965). За переказом, десь у цьому трикутнику вулиць (між КПЗ, судом та директорською хатою) виникають якісь загадкові провалля в підземний, обкладений цеглою, хід, що йде в бік заводу. Хто каже, що цей хід проклали козаки від воронізького Замковища (фортеці) до тоді ще свого Гетьманського порохового заводу. Хто каже, що хід йде нібито від Володимирської церкви (по вул. Марата) до церкви Різдва Христового (по вул. Леніна). Ще кажуть, що хід  є доволі широкою печерою, куди злітаються в сумні дати визначних битв війн душі вбитих шосткинським порохом людей (мабуть, вони дивляться воєнні фільми зняті на шосткинський кіноплівці). Гадають, чи не над цим ходом-печерою зависає в небі над Шосткою бліда смуга, яка помітна тільки з високого правого берега Десни, а якщо поглянути на неї з космосу, то можна визначити контури підземного ходу.

Вулиця Молотова

19 листопада 1948 року відбулося засідання Шосткинського міськвиконкому депутатів трудящих під головуванням Іванова Юрія Яковича – «председателя исполкома горсовета депутатов трудящихся» (1945-1951). На засіданні  було прийнято рішення №202 про перейменування вулиці 25 Октября у вулицю Молотова – «в связи с поступившими просьбами от многих трудящихся и организаций города о переименовании улиц и присвоении наиболее благоустореным улицам имен деятелей партии, руководителей правительства и лучших людей нашей страны» [5,арк.430]. Дійсно вулиця Молотова, яка перетинала вулицю Сталіна на місці дореволюційних Артельних городів, між вулицями Садовою та Депутатською, зовсім не мала ніякого благоустрою. Вона й до цього часу його не має, бо стала зватися, за тим же 202 рішенням виконкому, вулицею Бєлінського. Молотов, як відомо був 1930-х роках представником Сталіна в Україні. Ще до перейменування вулиці 25 Октября у вулицю Молотова, її постійно посипали жужелицею з котелень заводу, хоча влітку машини знову перетворювали жужелицю в чорну пилюку, яку ганяв вітер між хатами. Можливо, з цієї причини перевели в інше місце дитячу туберкульозну лікарню (санаторій), що була в довоєнній дитячій лікарні на перехресті з вулицею Карла Маркса в дерев’яному будинку №31. За спогадами дітей війни з Госпітальної вулиці, батьки забороняли проходити їм по лівій стороні вулиці повз лікарню, щоби «тубики» бува не плюнули, не заразили їх чахоткою. У звільненому приміщені лікарні розмістили клуб піонерів, міськком комсомолу, а потім відділ запису актів громадського стану – ЗАГСу (нині на місці ЗАГСу, біля музею, стоять танки).старожили, які розписувалися у цьому ЗАГСі запам’ятали його дуже «гибкую» підлогу, що прогиналася і скрипіла під їхньою молодою ходою. На плані вулиці Молотова 1956 року позначено синім кольором перший будинок від перехрестя з вулицею Карла Маркса з написом «больн.». За лікарнею намальовані на плані посеред саду два контури майбутніх будівель – міськкому компартії та гаража при ньому. Вони були збудовані 1957 року. На фотографії «горком» виглядає солідною адміністративною будівлею, такою він залишається й зараз, як краєзнавчий музей, з тим же самим гербом вже неіснуючої держави на сірому сумному фасаді. Третій будинок від лікарні позначений коричневим кольором як кам’яний. Цей будинок був позначений таким же кам’яним ще на плані поселення Шостки 1897 року. За споминами старожилів будинок належав у 1950-х роках міськкомунгоспу. Наприкінці правої сторони вулиці Молотова позначені коричневим кольором ще два кам’яні будинки. Крайній з них відповідає плану 1897 року як будинок «служб», тобто призначений для господарчих потреб. За ним стояв двоповерховий будинок, на жаль, не позначений на плані 1956 року, бо це була територія приналежна заводу, де знаходилася міліція. З лівої сторони вулиці Молотова позначено ще два кам’яних будинки, які на плані 1897 року були ще приватними дерев’яними, а цегляними стали, більше за все, напередодні революції про що свідчить характерна кладка зводів надвіконня цих будинків (нині №20 та №28). У цілому ж забудова вулиці Молотова 1950-х років залишилася такою, як була до революції, таж сама кількість будинків, як по правій стороні – 16, так і по лівій – 20. Проте докорінних змін щодо забудови зазнала колишня городня дорога від перехрестя Госпітальної вулиці з Глухівською вулицею до кладовища. На плані 1956 року вона значиться вже як брукована вулиця Короленка, хоча зовсім недавно в 1952 році вона була малопридатною для автомобільного руху, а під час дощів вона перетворювалася на «непролазне багно» («Зоря» 21.11 1952). За спогадами старожилів, у першому будинку по вулиці Короленка (нині будинок №33) був спортивний магазин «Динамо». Магазин з’явився на початку 1950-х років у кімнатах колишньої  (до 1937 року) квартирі головного бухгалтера 3-го виробництва «дев’ятки» Петренка Прокопія Яковича. У незабутньому «Динамо» продавали мисливські гвинтівки, «воздушки», велосипеди, мотоцикли, автомашини «Побєди» та перші «Волги», зрозуміло, автомобілів ніхто в магазині не бачив, вони проходили по списку, складеному поряд в «горкоме». Завжди дефіцитом на розхват у «Динамо» продавали надзвичайно популярні серед дітей міста кінця 1950-х років дешеві резинові китайські кеди з риб’ячої шкіри замість тканини. Не дефіцитом були в магазині різноманітні іграшки для дітей, починаючи від маленьких блискучих кортиків і закінчуючи великою та дуже дорогою дитячою залізницею. Далі за «Динамо» по вулиці Короленка,9 знаходилися лікарські кабінети дитячої поліклініки, зокрема стоматологічний [4] (нині молочна кухня вул. Короленка,45). На плані 1956 року позначено перед поліклінікою руїну якогось довоєнного будинку. До речі, на плані вже немає позначки руїни чотириповерхового будинку №3 по провулку Короленка, бо його відновили в 1953 році й заселили кращими робітниками «дев’ятки». Немає на плані й ресторану «Чайка» (нині «Місто розваг», вул.Короленка,48). Просторий, наче цех, ресторан «Чайка» збудували 1957 року на місці довоєнного ларьку молокозаводу, одразу за хатою Дубини (нині вул.Короленка,46). Цей другий в Шостці ресторан «Чайка» при розбитій дорозі на залізничну станцію виявився мало відвідуваним, неприбутковим, тому з 1960 року став  чайною №1 «Чайка». У ній зранку до ночі продавали у необмеженій кількості «40 градусний чай з оселедцями» [19]. У 1965 році чайна перейшла з чаю на кофе, тобто за ініціативи комсомолки С.Кушнірової  чайна «Чайка» стала молодіжним кафе «с чудесным названим «Юность» [20]. Три місяці з квітня по липень тривала реконструкція закладу за участю комсомольської молоді Шостки. Уже на початку липня 1965 року було урочисто відкрито молодіжне кафе «Юность» на 100 місць в « зале, оформленном в современном стиле, со вкусом»  [21]. Кафе працювало удень як їдальня, з дешевими і смачними обідами, а увечері комсомольці проводили там захоплюючі «диспуты, устраивали интересные встречи». Комсомольців у «Юносте» обслуговувала молодіжна бригада робітників «Общепита» на чолі з завідуючою Яною Гурською.  Відтепер все йшло так, як задумала Кушнірова – щовечора комсомольці за чашкою кофе «в задушевной беседе говорили о своїх молодежных делах, мечтали (о комунизме), спорили, танцевали». Попервах навіть керівник оркестру ПК Карла Маркса Олексій Хібарний зіграв в кафе пару раз зі своїми музикантами безкоштовно, а потім грати на дурняк відмовився. Згодом, за рік-два, кафе знову перейшло з кофе на гарячий чай та холодне пиво. Таким чином відновилося в затишному місці парку Карла Маркса улюблене «пристанище для пяниц» під чудовою для них назвою чайхани «Чайка» [22]. Чайхана була головним постачальником клієнтів медвитверезника. Старожили кажуть, що п’яниці зробили своїм туалетом по відливу пиву занехаяний закуток за братською могилою, що була поряд в п’ятьох метрах з чайною, в бік Володимирської церкви. Могилу якимось дивом не розрівняли під час утворення на початку 1950-х років алей парку Карла Маркса на місці міського кладовища. Кажуть, що в ній були поховані забиті в березні 1918 року, більшовицьким загоном Ремньова, робітники повсталого порохового заводу, за те що не дозволили червоним пограбувати  та вивезти цінне заводське обладнання на Москву. Саме з цієї могили 4 листопада 1967 року було викопано останки 14 людей та урочисто поховано біля вогню Вічної слави по вулиці Карла Маркса, як загиблих червоноармійців у бою з денікінцями під селом Локотками вересневої ночі 1919 року [23]. (див. вул Леніна, 1967 рік)

З кінця 1950-х років «дев’ятка» першою в місті запровадила типову серію «суперекономних» хрущовок, що мали нагадувати новоселам своєю тісною жилою кубатурою заводські бараки. У 1959 році по вулиці Короленка заселили першу триповерхову «хрущовку» (нині №39), збудовану трошки далі місця колишнього розташування синагоги. Такі ж самі три хрущовки з’явилися на вулиця 9-го Січня – на місці чайної та її двору. Мабуть, про ці будинки висловилися в заводській газеті самі робітники «дев’ятки», які довго очікували своєї черги на капітальне житло, а коли його отримали, то побачили, що будинки не тільки зовні «непривабливі на вигляд, та й всередині не дуже зручні – вузенькі коридори…» ( «Будувати краще» // За доблесну працю, №13 від 22.03.1963). Подібні хрущовки  мали бути й на вулиці Молотова, від вулиці Карла Макса до заводу, навіть попередили мешканців дерев’яних будинків про переселення, потім передумали й проголосили вулицю недоторканою, поки вона не перетвориться в призаводську безлюдну зелено-санітарну зону.

Вулиця Короленка

У вересні 1957 року всі міста та села СРСР змінювали назви своїх вулиць відповідно до Указу Президіуму Верховного Совєта  від 11 вересня «Об упорядочении дела о присвоении имен государственных и общественых деятелей административным единицам, населеннім пунктам, предприятиям, учреждениям, организациям и др.». Уже 23 вересня відбулося засідання Шосткинського міськвиконкому депутатів трудящих під головуванням Куциря Павла Савича – «председателя исполкома горсовета депутатов трудящихся» (1957-1961). На засіданні  було прийнято рішення №22 про перейменування вулиці сталініста Молотова в вулицю Короленка [6,арк.21]. Отже, в один вересневий день вулицю Короленка подовжилася аж до другої заводської прохідної. Звідти мала розпочинатися нова нумерація будинків великої вулиці Короленка. Якщо раніше нумерація вулиці Молотова (дореволюційної Госпітальної) починалася від вулиці Карла Маркса (дореволюційної Глухівської), то тепер навпаки – нумерація починалася від заводу. Відповідно й права (східна) сторона вулиці стала лівою, а ліва – правою стороною  вулиці. Невдовзі на кутовому будинку №4 , біля другої прохідної, прикріпили табличку з «нержавейки» з увіковічення пам’яті «великорусского списателя В.Г. Короленка», яка й збереглася донині. Після перейменування стара довоєнна частина вулиці Короленка зберегла ту ж саму парну та непарну нумерацію сторін вулиці, але будинки отримали більші числа, зокрема будинок №1 став будинком №33. По цій лівій стороні переважно й велася в 1960-х роках забудова вулиці Короленка від 39 будинку до залізниці такими ж невиразними шосткинськими хрущівками в три поверхи з червоної, потім з білої, цегли. Заодно була відновлена в 1962 році двоповерхова руїна біля колишньої (до 1959 року) дитячої поліклініки. Їй добудували третій поверх ї заселили державними службовцями (Короленка,43). 1968 року порушили мораторій на забудову колишньої Госпітальної вулиці. Були знесені чотири дерев’яні будинки №№ 38,40,42,44, а на їх місці збудовано п’ятиповерховий гуртожиток на 100 кімнат для 400 дівчат «дев’ятки» (Короленка,38). Гуртожиток мав червоний куток з портретом Леніна, читальний зал з пересувною бібліотекою, буфет-їдальню, медпункт, гарячий душ, приміщення для прання білизни та її сушки, також кухні з газовими плитами. 1970 року збудували ще один такий же самий гуртожиток, але для хлопців «дев’ятки», наприкінці вулиці Короленка №58. Далі за гуртожитком збудували на кутку з Привокзальною вулицею сучасну автостанцію, яка запрацювала в 1974 році.

У 1970 році на улиці Короленка,19-а запрацювала контора Міськгазу в новому будинку на городах вище озерця. Штучний вузький проїзд до Міськгазу утворили між садибами 17-го та 19-го будинків. Старожили вулиці Короленка, пригадують, що в будинку №19, у шостій квартирі, точніше в окремому маленькому будинку, де до революції проживала прислуга,  народився 1945 року Рачек Юрій Вікторович, якого вони чотири рази обирали депутатом міськради.

У 1971 році міліція перебралася з вулиці Короленка в нове приміщення по вулиці Карла Маркса,67. Старий двоповерховий будинок міліції відійшов під територію заводу, де він значиться на балансі як «будівля КГБ». Нині будинок ледь проглядається в хащах ліворуч водонапірної башти за козловим краном та колючим дротом паркану заводу «Зірка» з боку автогаражів. Інший одноповерховий будинок міліції розібрали, незважаючи на його міцні та товсті, більше метра, стіни, а територію додали до заводу, що по цей бік пограничної смуги. На деякий час залишився стояти на вулиці Короленка ларьок, що був перед входом до міліції. У новий сусідній з міліцією будинок №65 по вулиці Карла Маркса перебрався й міський суд.

На початку 1970-х років було збудовано перші гаражі по вулиці 9-го Січня на місці бараків першого робітничого селища (дореволюційного кінного двору). За спогадами автолюбителів, перший гараж з опаленням від «дев’ятки» збудував Герой соціалістичної праці Гнівуш. 1980 року на місці останніх конюшень-бараків, звели п’ятиповерховий крупнопанельний будинок №5, а наступного року заводчани заселили цегляний п’ятиповерховий будинок №3. У 1982 році ввели в дію двоповерховий будинок №7 для потреб ідеологічної просвіти міськкому КПРС. З 2001 року в ньому розташувався затишний центр зайнятості (біржа для безробітних), а неподалік стоїть руїною двоповерхова будівля госпіталю 1860 року, що колись дав назву провулку.

Посилання

1. Антощенко Н.П. Шостка: взгяд в прошлое // Советское Полесье, Шостка. – 2004. – 3 вересня.
2. Верижникова И. А я помню город таким // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 10 сентября.
3. Верижникова И. Таким я помню наш город // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 14 ноября.
4. Григор’ян М.В. Розвиток педіатріїї в місті Шостка // Спадщина Сіверщини. Збірник історико-краєзнавчих праць. – Шостка 2010.
5. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.30.
6. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.124.
7. Державний архів Чернігівської області, Ф. 128, оп.1, спр.4235.
8. Кукарєшніков Д. Наша народна культура // Зоря, Шостка. – 1962. – 25 грудня.
9. Кукарешников Д. Народный дом в Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1966. –   18 марта.
10. Лазаревський А. План Шостенскому артиллерийскому пороховому заводу // Киевская старина. – 1890. – №4.
11. Оглоблін О. Архів Шостенського порохового заводу // Архівна справа. – 1930. – Кн.№1.
12. Приходько А.И. Вопоминания // Рукопись, Шостка. – 1990.
13. Стогнут Б. Ткаченко Григорий Иванович //  Советское Полесье, Шостка. -1980. – 21 марта
14. Столетие Шостенского порохового завода. (1771-1871).  – Санкт-Петербург : тип. Майкова, 1871.
15. Центральний державний історичний архів України у м.Києві. – Ф.580. – Оп.1. – Спр.2082.
16. Шосткинщина в период Великой Отечественной войны 1941-1945 г.г. // Сборник документов и материалов. ­– Шостка, 1995.
17. Sumu.ua. / artcles / communitu // 68635
18. Адрес-календарь. Общая розпись начальстующих и прочих должостных лиц по  всем управлениям в Российской империи на 1871 год. – СПб., ч.1.
19. Маяк Комунізму, Кролевець. – 1964. – 8 грудня.
20. Кушнирова С. У нас будет молодежное кафе //  Советское Полесье, Шостка. -1965. – 16 апреля.
21. Стункин М. Молодежное кафе «Юность» Советское Полесье, Шостка. -1965. – 10 июля.
22. Советское Полесье, Шостка. -1968. – 22 марта.
23. Пустовойтов В. Трудящиеся Шостки в борьбе за установление власти Советов // Советское Полесье, Шостка. – 1987. – 27 октября.

Воронізький приїзд – вулиця Садова

1669-1832

Місто Шостка веде відлік своєї історії з 1670-х років, коли локотський козак Воронізької сотні Степан Бугай «устроил около Локотков» декілька млинів на річці Шостці, один з яких в 1739 році був переданий для «устройства порохового завода». Так нам підказує історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902) [2, 350]. Перший свій млин Бугай збудував у 1676 році з дозволу гетьмана Самойловича за селом Локотками «гоней три» (за три-чотири сотні метрів від села) [2, 344]. Село тоді мало усього 20-30 козацьких хат, розташованих з обох берегів річки Локотки. А млин був на річці Шостці там, де нині стоїть залізобетонний місток через річку Шостку, за яким праворуч на провулку Чехова знаходиться так звана Богаєщина, колишній Богаевський хутір прямих нащадків локотського козака Воронізької сотні Степана Бугая. Млин козака Бугая був уже не першим млином на річці Шостці. Ще в жалуваній грамоті московського царя Олексія Михайловича 1669 року на маєтності Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря значаться Богданівські млини на річці Шостці, які приналежали монастирській Преображенській слободі (нині село Ображіївка) [19, 340]. Виходить, новгород-сіверські ченці випередили локотківського козака Бугая в побудові млинів на річці Шостці. Монастирська Преображенська слобода була заснована у 1669 році «в грунте Ивотском», що приналежав здавен «по древнему» Новгород-Сіверському Спасо-Преораженському монастирю [2, 349]. Новозаснованої  «слободы грунт» межував, як визначено в «осадном» листі 1669 року архієпископа Лазаря Барановича, з землями локотських козаків «от урочища зверху Крупца до Локотковского пруда» Зрозуміло, на Локотківському ставку мав бути монастирський млин, точніше один з тих двох, які названі у вище згаданій жалуваній грамоті 1669 року «Богдановскими». У іншому документі, універсалі гетьмана Івана Самойловича від 13 серпня 1673 року, значаться за Преображенською слободою ті ж самі два млини, але один названо «Богдановским», а другий «Локотковским» [5, 22]. Де ж був цей Локотківський млин?  Там де виник в пізніше, у ХІХ столітті, хутір Лазарівка, чи там де виник в 1739 році шостенський пороховий завод. Перші дані про хутір Лазарівку та млин зі ставом біля нього млин маємо лише з карти Чернігівської губернії 1820 року. У інших давніших документах, зокрема в «Описі Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 років» хутір Лазарівка не значиться [20]. Залишається шукати аргументи щодо шостенської версії Локотківського млину. За осадчим листом 1669 року локотський став знаходився десь на межі козацьких локотківських земель з монастирськими (ображіївськими). Як правило, межі земель проходили по старим дорогам та неподалік їх. За московської доби (1503-1618) всі три наші найстаріші сіверські путі від Новгород-Сіверська на Путивль, Севськ та Рильськ перетинали Десну Путимським перевозом, біля нинішнього села Пирогівка [1, 44]. Далі вони йшли лівим берегом Шостки «Большою Путимскою дорогою». Першою з них відгалужувалася вліво «Новгородська стара дорога» на Севськ (Москву), яка перетинала річку Шостку і проходила далі на села Усок, Кояковичі (Ямпіль). «Велика Рильська дорога» відгалужувалася на Рильськ у Глухові. За поляків (1618-1648), а потім за козаків, стара дорога на Севськ призабулася і не згадується в «осадному листі» Лазаря Барановича 1669 року. Хоча саме севська дорога мала перетинати Шостку нашим природним перевалом води – твердим піщаним бродом схожим на той брід, що існує донині, за півкілометра від заводської греблі, біля стариці криничного ручаю, що живився доволі потужними джерелами, на жаль, замуленими зливневими водами наприкінці 1970-х років. На лівобережній терасі, що зависає над криницею, мало бути у ХVІІ столітті, якщо не давніше, якесь поселення в хату – дві неподалік природного озера, вище броду. Більшу заселеність не дозволяли «убогі грунти» по берегах, що зійшлися гаями впритул до річки Шостки, залишивши під заплаву метрів з триста піщаного лугу, де й була збудована монахами, на місці броду по севській дорозі, перша гребля та млин, а потім ще й козак Бугай подовжив греблю й збудував поряд свій «мельничный амбар», своє мукомельне коло та викупив у монастиря «млин Локотковский». Виходить, Шостка виникла на місці монастирського млина, який, можливо, став мельничим млином козака Бугая. В усякому разі в 1701 році «млин на реці Шостці стоячий» мав вже три мукомельні кола і був викуплений воронізькими міщанами, за дозвільним  універсалом гетьмана Мазепи, разом «з гаем, сіножатю и иними до его приналежностями» у «Пелагей Демчихи мелничий Локотковской…до ратуша належних потреб» [13, 378]. Власниця млину Демчиха, можливо, була якоюсь родичкою Степана Бугая. Нові власники воронізькі міщани, зрозуміло, мололи на шостенському млині зерно на борошно, а не якусь «селітру та деревне вугілля», як-то розповіли в Шосткинському державному краєзнавчому музеї» журналістам газети «Сіверський край» у січні 2007 року [21]. За версією науковців музею «в 1708 році Петро І, зупинившись в недалекому Вороніжі, дізнався про такий незвичний промисел (перемелювати селітру та деревне вугілля на млину, побудованому ще в 1676 році (?) на річці Шостці локотським козаком Степаном Бугаєм) і звелів відкрити приймальний пункт, де заготовляли селітру для порохових заводів» [21].

Мабуть, науковці музею підтримують глибоку думку краєзнавця  Стогнута Б.С. (1918-2000) висловлену в статі «В глубь веков»: «Пребывая в наших краях в 1708 году, Петр I приказал на реке Шостке построить приемный пункт селитры, которой был богат наш край» [22]. Де та калійна селітра на наших злиденних пісках? Її значно більше мало бути в заможному козацькому селі Погребки, де перебував Петро І у жовтні 1708 року або ж у Батурині, де побував з наказу царя князь Меншиков? Там все-таки було більше худоби, більше перегною, попелу щойно спалених москалями хат.

Оригінальну тезу щодо появи приймального пункту селітри посеред дрімучого локотського лісу ввела вперше в історію краю брошура «Шостка» харківського видавництва «Прапор» [99]. Вона з’явилася  у 1970 році в нашому 60 тисячному місті «непревзойденым» й досі накладом у 15 тисяч примірників, тобто по одній книжині в кожну шосткинську родину. Брошуру підготовив авторський колектив партійних краєзнавців з вісьмох осіб на чолі з секретарем міському компартії В.Ф. Пустовойтовим (Большаков Г.М., Бугримов В.Л., Іванов Ю.Я., Лещенко М.А., Мірошниченко М.В., Стогнут Б.С., Сушко Л.А.) [173]. Ось у цій брошурі вперше було поєднано історію Шостки з імператором Петром І: «В начале ХVIII столетия правительство Петра І открыло в Шостке специальный пункт по приему селитры. Указ сената от 19 июня 1711 года предлагал губернаторам обьявлять «по всем городам, чтобы явились подрядчики, всяких чинов люди в сенат и уговоры свои записали, кто сможет изготовлять порох». При цьому автори покликалися на працю А.Г. Слюсарського “Социально-экономическое развитие Слобожанщины” 1964 року видання. Справді, на 283 сторінці книги написано: “…правительство Петра I устроило приемные пункты селитры в Павловске, Усерде, Шостке и других местах” [169, 283]. Як бачимо, тут Шостка згадується як звичайний, а не якийсь “специальный”, надзвичайний пункт з прийому селітри. Професор Слюсарський, у свою чергу, посилається на Сенатський указ №2528 та на один з 20 документів «Справи за поданням Ізюмського полка полковника Михайла Захаржевського з товаришами про надання наказів на побудову в Воронезькій губернії заводів і пошуку селітрової руди та ін.» (1716 р.). Справа зберігається у фонді 1638 (колишній фонд 407) Центрального державного історичного архіву України в Києві. На вказаних Слюсарським аркушах 19–20 з документу від 8 серпня 1716 року «Донесення на ім’я губернатора Воронезької губернії Апраксіна Ф.М.» міститься «челобитная» Захаржевського про надання йому «повелительного указу» на заснування в зручних місцях губернії селітряних заводів, а також «приготовленую селитру в Павловске принимать». Відповіддю на прохання Захаржевського є документ від 23 серпня 1716 року – «Розпорядження віце-губернатора Количова С.А.», де йдеться про «приумножение», згідно з наказом Петра І, селітряних заводів на терені Воронезької губернії та приймання виготовленої селітри “в Павловске что на Осерде или в другие места в магазин принимали” (арк. 23). 

У жодному з 20 документів Шостка не згадується, і це зрозуміло, адже справа стосується тільки слобожанських полків. Очевидно, харківський професор вважав, що одним з “других мест”, де можуть приймати селітру, мали бути Усерд та якась Шостка – в усякому разі не наша: у 1716 році її ще не існувало. Уявімо собі пункт прийому посеред лісу над річкою Шосткою. У кого він мав приймати селітру? Мабуть, у зайців та лисиць. Тільки після побудови в 1739 році в гаю біля млина Шостенського порохового заводу Шостка стане таким приймальними пунктом, точніше, біля старого млина козака Бугая з’явиться селітряний магазин – “пункт прийому селітри”. Узагалі дивно, як Шостка, що знаходилася на території Гетьманщини, могла потрапила до книги Слюсарського, який писав про соціально-економічний розвиток Слобожанщини. Можливо, на Слобожанщині була своя Шостка – зі своїм пунктом прийому селітри, заснованим за вказівкою уряду Петра І?

Стосовно «Указа сената от 19 июня 1711 года», наведеного авторським колективом у брошурі про Шостку, то відзначимо, що немає ані слова про Шостку в жодному з наявних 152 указів Сенату («правительства Петра І») за 1711 рік, навіть у двох спеціалізованих «селітряних» указах: від 19 червня (№2379) «О вызозе подрядчиков для делания пороху и о привозе селитры для продажи в Москве» та від 20 червня (№2381) «О запрещении промышленникам продавать селитру в посторонние руки, кроме пороховых подрядчиков» [143, 700-702]. З указів зрозуміло, що єдиним місцем прийому селітри «из Малороссійских городов» була в 1711 році Москва, і всі підрядники-селітровари були зобов’язані постачати заготовлену селітру на її порохові заводи.

Лише згадку про “приймальні пункти селітри”, що були відкриті в нашій місцевості ще на початку XVІІ століття, тобто за царя Михайла і задовго до появи Петра І на Десні, зустрічаємо у сумському томі “Історії міст і сіл УРСР” 1973 року видання. На жаль, у нарисі не вказано, хто відкривав ці пункти, тільки натяки, що вони мали бути десь на річці Шостці біля млинів, збудованих козацькою старшиною для того, щоби молоти “зерно, а також селітру й вугілля для виробництва пороху”. Селітру виробляли тоді кустарним способом у навколишніх селах, зокрема в “селищі Локотки, що є частиною сучасної Шостки” [168, 596, 597]. Проте транспортування селітри до порохових заводів коштувало дорого, тому її здавали на приймальні пункти, такі собі селітряні заготконтори. У другому виданні – “Истории городов и сел” 1980 року конкретизовано, що “селитру и уголь отсюда (з села Локотки – В.К.) доставляли в Москву и Петербург в частные пороховые заводы, что обусловливало значительное удорожание пороха. В начале XVIII в. по указанию Петра І в этом районе был открыт пункт по приему селитры” [29, 582, 583]. Де саме біля Локотків функціонував цей пункт, автори статті з історії Шостки М.В. Мірошниченко, І.Ф. Мозговий та В.Ф. Пустовойтов не вказали і не надали посилання на джерело інформації, хоча ще в їхньому рукописі 1970 року згадано книгу професора Слюсарського [174, 3].

У 1991 році заводчани у виданні “Завод и его люди” зазначили і рік заснування, і місце розташування пункту з прийому селітри: “В 1711 году Правительство Петра І организовало в Шостке приемный пункт селитры” [24, 6].

У 2004 році з’явився в Інтернеті «Офіційний сайт Шосткинського краєзнавчого музею» (архівна версія http://shostkamuseum.org.ua) з розділом «Історичні нариси», зокрема: “Історія міста. Виникнення та розвиток порохового виробництва на р. Шостка”. У цьому нарисі читаємо:“В 1711 р. уряд Петра I організував на р.Шостці приймальний пункт селітри. Є відомості, що порох робили при хуторі Шкірманівськім (Глухівського уїзду) на р. Ускє, неподалік від виникнувшого пізніше Шосткинського порохового заводу”. На жаль, автори статті Артем Серенок та Любов Войстрик й досі не вказали казкові джерела цієї інформації. Мабуть, це вони розповідали журналістам газети «Сіверський край» у січні 2007 року байки про селітру та Петра І.

У 2007 році авторка брошури «Шостка. Страницы истории» запропонувала читачам не  1711, а 1713 рік введення в експлуатацію шосткинського приймального пункту, посилаючись на сенатський указ, за яким “на реке  Шостке был создан пункт по приему селитры” [142, 6]. Авторка скористалася інформацією зі згаданого вище видання “Столетие Шостенскаго пороховаго завода (1771–1871)” [83]. Але на 5-й сторінці столітньої книжки йдеться про указ Сенату від 8 серпня 1713 року “О делании селитры в Малороссии, о привозе оной на продажу в Москву и непропуске за границу” (№ 2705) [144, 49-50]. Він дуже коротенький: “В Малороссийских городах всяких чинов людям селитренные заводы размножить, и селитру велеть варить без остановки, чтоб селитры было в выварке многое число; а ту селитру покупать у них всяких чинов людям повольною ценою, и купя, привозить к Москве, а опричь Москвы, в иные города и за рубеж с тою селитрою отнюдь никого не пропускать: и для того в пристойных местах поставить заставы крепкия, чтоб с тою селитрою, опричь Москвы, ни каким способом никуды ни в которые городы за рубеж никто проехать не мог”. Як бачимо, про “создание” якихось пунктів з прийому селітри в ньому не йдеться взагалі.

Заводчани, маючи вже три книги, де згадується шосткинський пункт з прийому селітри, вирішили  увічнити ім’я “засновника” – царя Петра І – у своєму музеї. Вони викарбували на чорній дошці переказ указу Сенату від 8 серпня 1713 року про “размножение селитряных заводов в Малороссии”, до якого додали вигаданий висновок, що саме за цим указом “на реке Шостке был открыт пункт приема селитры”.  Цю дерев’яну меморіальну дошку встановили в заводському музеї і для достовірності розмістили на ній страхітливу фігуру Петра І, яка твердо стоїть на землі багатою селітрою та тримає кулаки,  щоби шосткинці не забували, що вони історично є «пороховщиками» заводу, який виник на місці заснованого Петром І селітряного пункту.

Тож спитайте нині у будь-якого робітника заводу “Зірка”, хто заснував пороховий завод, Шостку, і отримаєте відповідь подібну до тієї, яку отримав журналіст “Киевского вестника” 18 листопада 2008 року: “Петро І був у Шостці проїздом і за його вказівкою водяний млин віддали “для устройства порохового завода”. Чи був, чи не був селітряний пункт, мало кого цікавить, головне, що 1708 року був Петро І, який перевернув історію Шостки в головах деяких шосткинських «краеведов» догори ногами.

Також прочитайте краєзнавчий буклет «Шостка», що останнім часом з’явився в місті без вказівки накладу, авторства та року його друку сумським видавничим будинком «Еллада». У буклеті зокрема написано, що «Свого часу місцевість (Шостка та район – В.К.) славилася покладами селітри, з якої селяни виробляли на продаж порох. Це привернуло увагу Петра І, і він, побувавши у краї у 1708 році, наказав відкрити пункт збору селітри». Буклет містить чимало кольорових фотографій сучасної Шостки, а на обкладинці маємо пам’ятник шосткинської «Мать-родины» – міфічної дочки Петра І – Шостки, зробленої нібито не з бетону, а з натрієвої селітри.  То ж чи варто мені одноразово згадувати про якийсь хибний шосткинський пункт прийому селітри, якщо Петро І ще й досі щодня масово через всілякі новітні розмальовані буклети, яскраві сайти в Інтернеті, зокрема й Шосткинського міського краєзнавчого музею, вкладається в голови шосткинців як засновник Шостки? Найбільше в цьому докладає комунальна телерадіокомпанія “Акцент”, яка безупинно майже кожного дня прокручує пісні зі словами любові й вітання до Шостки та з приспівами про Великого імператора Петра як засновника міста у одній з пісень та щирими бажаннями процвітання Шостки «від Петра і до сьогодення» у другій. Насправді Петро І заснував лише два процвітаючі казенні порохові заводи на річках Охті та Сестрі під Петербургом. Взагалі, за царювання Петра І (1682–1725) діяло 8 порохових заводів, тобто крім двох казенних було ще шість приватних – і всі під Москвою на річці Клязьмі. Тож, на річці Шостці ніякого порохового заводу за царювання Петра не було.

Проте повернемося до нашого млину на річці Шостці, яким Воронізька ратуша користувалася майже чотири десятиліття (з 1701 по 1739 роки), маючи до нього свою пряму дорогу, що перетинала Новгородський (Путивльський) шлях і йшла півтори версти під’їздом до млина по старій севській дорозі. Нова севська дорога від Вороніжу на Ямпіль вже проходила через Гамаліївську слобідку, що була заснована наприкінці ХVІІ століття генеральним осавулом Андрієм Гамалією.

У 1739 році «ратушний» млин був узятий у Воронізької сотні управляючим «Гетьманським урядом» генерал-майором Іваном Шиповим на військові потреби виробництва пороху для всієї Гетьманщини [14, 658]. У цей час ще тривала вкрай виснажлива для України війна Російської імперії з Туреччиною (1735-1739). Імператриця Анна Іоанівна (1730-1740) своїм указом від 21 травня 1739 року дозволила козакам виробляти порох «на заведенных вновь в Украйні пороховых заводах» [14, 194]. На виконання указу імператриці генерал-майор Шипов негайно віднайшов під новий пороховий завод «место и мельницу в Ніжинском малороссійском полку: на речке Шостке», де й вирішив збудувати, доволі швидко у серпні 1739 року, «селитренный и пороховой амбары, и две светлицы для сушения пороха, и небольшой двор для бытия определенным к тому надзирателям и работникам» [14, 194]. Отже, забудова Шостки як поселення при пороховому заводі розпочалася 1739 року з «небольшого двора». Тож засновницею військової Шостки слід вважати племінницю померлого в 1725 році царя Петра І Анну Іоанівну, удову Курляндського герцога. Першим «смотрящим» Шостки, або ж виконуючим функції «смотрения» за новим заводом, був призначений відставний, з 1727 року «за болезнями», майор Афанасій Постельніков, направлений в Україну Сенатським указом від 9 вересня 1737 року «для определения к разным делам» [9, 129]. Уже 22 червня 1739 року воронізький сотенний уряд передав «майору Постельникову для пороховаго завода  на речке Шостке плотины с мельницею, данная будто уневерсалом гетмана Апостола на ратушу Воронежскую, о двух колах мучных и одном ступном, с имеющимися при ней поселеніями и принадлежащими весьма спустошенными гаями от приезду от Воронежа на пол версты, да за плотиною с четверть версты и сенокосом косарей на тридцать четыре человека на один день» [18,арк.235зв.]. Вищенаведена детальна виписка  1833 року з архіву Малоросійської колегії, зроблена на запит командира Шостенського порохового заводу Гербеля, свідчить, що шостенський млин «о трох колах» був наданий Воронезькій ратуші універсалом гетьмана Апостола (1727-1734). Знаємо, воронізька ратуша ще до Апостола володіла шостенським млином, а цей універсал лише підтверджував її право володіння. Як правило підтверджувальні універсали надаються в перший рік правління чергового гетьмана, тож бо в даному випадку універсал Апостола мав бути від 1727 року. Виписка 1833 року нагадує, що біля млина вже було якесь поселення, мабуть, хутір з приналежними йому гаями на берегах Шостки. Гай на лівому березі був довжиною з півверсти по обидві сторони воронізького приїзду, а на правому березі – удвічі менший. Уже тоді, 1739 року, ці надзаплавні гаї були спустошені місцевими мешканцями – хуторянами, які, мабуть, і стали першими порохнярами на заводі. Проте таких «корінних шостенців» було для заводу замало, й потрібно було додатково шукати людей, заохочувати їх пільгами до небезпечної роботи на новій козацькій порохівні. Малоросійська Генеральна військова канцелярія звернулася до своїх полків, зокрема до стародубського полковника Радищева, з приписом від 22 серпня 1739 року, що «пороховщиков поступившіх в сіе званіе из козаков, мещан и посполитых, и домы в коих жительствовали, никаким общенародным повиностям, нарядам и воинским службам употребляемы небыли». Такі сміливі люди знайшлися. І  невдовзі, з восени 1739 року, завод почав виробляти 20 пудів пороху на добу. Порох виробляли в 48 ступах, розташованих у новозбудованому приміщенні – ступнику на ступному колі ратушного млина. До 6 грудня 1739 року було вироблено на заводі 750 пудів пороху [14, 658]. Виходить, щомісяця виробляли 250 пудів пороху. Щоби виробити таку кількість пороху, треба було мати на заводі щонайменше з сотню порохнярів, з розрахунку 20 пудів виробленого пороху на рік на кожного порохняра. Зрозуміло, що більшість порохнярів мали свої родини, отже, почали будувати свої хати біля заводу, щоби не проживати «в небольшом дворе для бытия» робітників заводу. На початку 1740 року Постельніков рапортував генералу Румянцеву, що пороховий завод спроможний виробляти вже 36 пудів пороху за добу, 14030 пудів (230 тон) за рік. Означеним порохом, «по мнению» Румянцева, мають бути забезпечені як українські, так і слобідські полки, та ще й ландмилицькі полки, які сторожували кордони від набігів татар [13, 513]. За таких обсягів виробництва пороху на заводі мало працювати щонайменше з півтисячі робітників. Для їхнього проживання була потрібна земля під хати, тому 13 квітня 1742 року Генеральна військова артилерія прикупила за 16 рублів для «малоросійского порохового нового завода» в локотського козака, значкового товариша Семена Лисачевського суміжний гай далі по воронізькому приїзду до «Новгородского шляху»…«длиною как бы в версту и шириною полверсты»…«по дорогу, которая идет попод гаем Чернецким» [18,арк.22].   Таким чином, до прибережного гаю 1739 року в півверсти від млина додалася в 1742 році ще верста гаю Лисачевського, розташованого південніше у воронізькому та локотському напрямках до «Новгородского шляху» (нині вул. Карла Маркса) та дороги уздовж Чернецького гаю (нині вул. Короленка). Чернецький гай, або ж дубина (черн – дуб), тягнувся, мабуть, до  Локотків (Галенківки). На сьогодні збереглося кілька дубів колишнього Чернецького гаю по вулиці 9-го Січня, на території поліклініки №1. Посеред них стоїть могутній 350-річний дуб, який  старіший за пороховий завод майже на століття. Він є реліктом сіверських пралісів над річкою Шосткою.

Пороховий завод від квітня 1742 року мав на лівому березі Шостки щонайменше 75 десятин землі, яка забезпечувала розвиток заводського поселення, його вулиць посеред недавнього гаю Лисачевського. Проте 15 жовтня того ж 1742 року імператриця Єлизавета (1741-1761) затвердила указ Сенату з рішенням «О не бытии в Малороссіи особливому пороховому заводу» [11, 672]. Причин для  закриття було вигадано чимало, але не вказана головна – небажання імперського уряду залишати завод у підпорядкуванні українській Генеральній військовій артилерії [10]. Згодом, 29 листопада 1748 року, імператриця Єлизавета «пожалувала» греблю й млин «о четырех жорновах» на річці Шостка коропському жителю Осипу Божку [18,арк.29зв.]. Цікаво, за які заслуги Єлизавета подарувала Божку цей мучний млин «о двух колах», що не були задіяні на пороховому заводі, заснованому поряд на третьому «ступному колі». Зрозуміло, гаї з обох сторін млина теж дісталися Божку, зокрема й колишній гай Лисачевського до Новгородського шляху.

У 1751 році, за гетьмана Розумовського (1750-1764), Шостенський пороховий завод знову був відкритий, «и делался порох для генеральной и полковой артилерий и для удовольства малороссийских козаков» [9, 134]. У 1752 році гетьман Розумовський своїм універсалом від 14 березня підтвердив «оному ж Божку» право «владінія» млином [18,арк. 29зв.]. У 1757 році 30 серпня Божко продав млин глухівським козакам Василенкам – Данилу та Федору. Завзяті Василенки збільшили греблю та додали до млина ще чотири водяні кола, і, як бачимо з купчої від 1 квітня 1761 року, онук Данила Василенка військовий товариш Іван Василенко продав спадкову четверту частину млина «в трех клітках о шести колах», греблі, сінокосу та гаїв по «обоим сторонам той реки Шостки» за 600 рублів «на генеральную воисковую артилерію во вічное володєніе» [18,арк.20]. Заразом Василенко продав двір з хатою та амбаром, що стояв на «сухом пути под борком от воронижского приезду». 1763 року Генеральна артилерія остаточно викупила за 2 тисячі рублів у глухівських козаків Василенків Данила та синів його брата Федора – Василя, Івана, Андрія та Опанаса – останні три частини греблі «с принадлежащим строением» – млином, сінокосом та гаями «по обоим сторонам той реки Шостки» [18,арк.29]. Цими купівлями гетьман Кирило Розумовський повернув тимчасово втрачену власність малоросійського порохового заводу і почав його відновлення вже як Гетьманського Шостенського порохового заводу. Для потреб заводу було прикуплені, додатково до Василенківських гаїв, ще два гаї по обох берегах річки Шостки. Зокрема на лівому березі було куплено 6 червня 1762 року в локотської козачки Онисії Колодки за 10 рублів «гай, состоящій по дороге локотской до Богдановки идучой между гаямы, купленимы з частью мелниці на рекы Шостки, на генеральную артилерію у Івана Василенка» [18,арк.25]. На правому березі Шостки було куплено 16 жовтня 1762 року за 50 рублів гай з сінокосом  у воронізького козака Опанаса Шкури, брат якого Григорій 28 листопада 1721 року купив цей гай «в конці греблі меской (ратушной)», на правому березі Шостки, за 120 золотих у пана Якова Піскуна – «знатного сотні вороніжской товариша» [18,арк.27;арк.66]. Таким чином пороховий завод за гетьмана Розумовського мав для своїх потреб вже широчезну смугу гаїв по обох сторонах річки Шостки. Зокрема на лівому березі річки гай сягав Новгородського шляху (нині вул. Карла Маркса) та тягнувся повздовж нього як праворуч до ярку (до нинішньої вул. Матросова), так і ліворуч до болота (нині вул. 9-го Січня), що становить з версту довжиною і виходить площею біля 100 десятин землі. Подальше зростання заводської території, я і будь-яку розбудову заводу, призупинив горезвісний указ Сенату від 30 січня 1764 року «об уничтожениии имеющихся в Малой России пороховых заводов и о небытии в предь оного» [18,арк. 236].

У липні 1771 року відбулася передача Шостенського порохового заводу від Малоросійської Колегіїї у великодержавне (казенне) підпорядкування Петербурзькій Канцелярії Головної Артилерії. 5 липня було складено опис з додатком усіх наявних купчих («крепостей») на придбані для заводу землі [18,арк.12,12 зв.]. 14 липня було складено опис заводських будівель, обладнання, інструменту та іншого майна [18, арк.2-11]. В опису зазначено, що першою будівлею «от приезду из села Локоток через пущу артилерийскую» (колишній гай Лисачевського) був великий амбар 4х4 сажні (1), за яким стояла стара хата 2х2 сажні з сіньми (2), прикомірком та двома сараями поряд. Навпроти хати – город, огороджений сосновим «ворнем». Мабуть, це і є двір з хатою та амбаром, проданий 1761 року козаком І.Василенком на «генеральную артилерію», який був розташований «на сухом пути под борком от воронижского приезду». Цей двір також був першим від приїзду з села Локотки, тобто був у місці поєднання під’їздів до шостенської греблі як з боку Воронежа, так і з боку Локотків. Двір був з лівої (західної) сторони локотської дороги, за якою шумів невеликий бір надзаплавної тераси. Далі, по праву сторону дороги, «близ плотины на бугре» (терасі), стояла велика хата 7,5х3 сажні (3), з двома кімнатами, з цегляною грубою «в описи палижской роботи» [18,арк.4]. У цій добротній хаті, «на дубах стоячой», вірогідно, мешкав у 1739 році «смотритель» заводу Постельніков, або ж вона була збудована гетьманом Розумовським після придбання для порохового заводу в 1761 році в глухівського козака Івана Василенка млина та двору з хатою та амбаром на «сухом пути под борком от воронижского приезду». По ліву сторону греблі була ще одна хата 1,5х1,5 сажні (4), з сіньми та городом з воринчатою огорожею. Оце і вся забудова ШПЗ 1771 року у три хати, два двори на лівому березі річки. Зрозуміло, приватна забудова не потрапила в опис передачі до великоросійської казни малоросійського заводського майна. Вірогідно, хати шостенських порохнярів стояли десь осторонь заводу в зручному для проживання місці по дорозі на село Локотки.

В описі казенної передачі від 14 липня 1771 року вказана довжина кожної дільниці шостенської греблі, починаючи від «твердой земли» на лівому березі річки Шостки в 29 сажнів довжини до першого мосту – скрині (шлюзу). З лівої сторони скрині був мельничий амбар 3х3 сажні (5), а  ньому «два пола, на каждом по два жернова мучних» [18, арк..4]. Це був діючий, справний млин «о четырех жорновах», пожалуваний ще 1748 року імператрицею Єлизаветою коропському жителю Божку, а потім повернутий у 1761 році гетьманом Розумовським пороховому заводу. За скринею, довжиною 4 сажні, був другий непрацюючий мельничний амбар 3х3 сажні (6). Далі, за 16 сажнів, була друга скриня в 3 сажні довжиною. Біля скрині розмістився пороховий ступник 5х3 сажні (7) з двома підлогами для 24 порохових ступ на кожній (разом 48 ступ, встановлених ще 1739 року). Поряд зі ступником був «чулан для лощения пороха». З західної сторони ступника була порохова сушня 6х3 сажні (8) з сіньми. Між другою і третьою скринями – гребля у 5 сажнів, за нею скриня (3 сажні?) та ще остання частина греблі у 28 сажнів до «твердой земли». Разом довжина греблі зі скринями становила 88 сажнів (29+4+16+3+5+3+28=88х2,13м=185 метрів). Біля греблі була винокурня (9) значкового товариша Івана Чижевського, який наглядав майно тимчасово недіючого заводу. А з другої, правої, сторони греблі, біля річки, була селітряна сушня 3х3 сажні (10). Неподалік неї – сарай та амбар 3х3 сажні (11), у якому літрували (очищали) селітру. Навпроти амбару був холодник 4х3 сажні (12). Ближче до греблі, по її лівій стороні, стояла хата 4х2 сажні (13), у ній – «светлица с кімнатою», піч – «кафель белый простой». Неподалік хати стояв старий амбар 2х2 сажні (14) та погріб. Ближче до берега стояв чулан 1х1 сажні, при чулані сарай, а далі – одна за одною – дві загороді, з сараями в кожній. На березі Шостки була «мыльня» – лазня 3х1 сажні, з сіньми. З приведеного вище опису будівель заводу 1771 року з’ясовуємо, що він був на правому березі Шостки, за першою скринею з пороховим ступником 1739 року на 48 ступ. Взагалі завод мав усі будівлі, передбачені ще 1739 року генерал-майором Іваном Шиповим. За новим планом будівництва 1771 року завод позбавлявся технологічно застарілих порохових ступ і вводив вододіючі та сухопутні фабрики, нову селітряну варницю, будівлі «розымки» та сушки пороху, деякі інші споруди, щоби забезпечити щорічне виробництво 8 тисяч пудів пороху [6, 257]. Для втілення цього «первоначального» плану в життя прибули на казенний завод у 1772 році потрібні на «первый случай» люди [16, 15]. Зрозуміло, на казенному заводі мали працювати казенні порохнярі, селітерники, тобто державні робочі-кріпаки.  Першим прибув до ШПЗ пороховий майстер сержант Бутін, з Петербурзьких казенних порохових заводів, потім переведені люди з Петербурзького та Київського арсеналів, також з 1-го фузелярного полку, загальна кількість яких «вместе с поступившими рекрутами» становило «всего 51 человек» [16, 15]. Усі вони були задіяні на будівництві нового ШПЗ до початку його експлуатації в 1775 році, коли прибули до ШПЗ із Петербурзьких казенних порохових заводів «еще 153 человека», зокрема: майстер порохової справи, майстер селітряної справи, майстер «ситной и решетной», два підмайстри, 90 порохнярів, 24 селітерники, 4 теслі, 4 учні-селітерники, 14 фурлейтів, фурмейстерів та писарів [16, 16]. Проте невдовзі вони почали втікати з заводу, навіть не по-одному, а й «целыми партиями в десять и двадцять человек» [16, 23]. Тікали не тільки прості порохнярі, а й підмайстри від тяжкої надмірної роботи та від поганих умов утримання на заводі. За переказом, цих перших казенних робітників заводу тримали за парканом, як «засуджених на кару злодіїв, повій, п’яниць та різноманітних покидьків суспільства Московії й московських міст – для праці на виробнях пороху» [15, 49]. Отже, за термінологією 1930-х років, Шостка на початку свого другого заснування 1770-х років була «трудоисправительным лагерем», або ще простіше – концентрак» [15, 67]. За свідченнями спійманих втікачів, вони тікали більш за все від жорстокого поводження з ними «начальника Рудометова». Цей перший (1) командир казенного ШПЗ майор А.А. Рудометов (1771-1780) мав великий попередній досвід керування С-Петербурзькими казенними пороховими заводами [16, 13,23]. Взагалі, перше військове керівництво ШПЗ складалося лише з трьох чоловіків – командира заводу та двох обер-офіцерів, один з яких по суті був бухгалтером, «заведовал приходом и расходом заводских сумм», другий – завгоспом, «распоряжался провиантом»  [16, 23]. Технічною частиною заводу займався пороховий майстер. З 1776 року виробництвом пороху на ШПЗ керував вільнонайманий пороховий майстер Чижевський [16, 23]. Можливо, це був той самий козак, значковий товариш Іван Чижевський, який згадується в описі 1771 року як «смотритель» всього майна непрацюючого тоді заводу. У цьому ж описі зазначена нова винокурня Чижевського біля греблі з правого берега Шостки [18, арк.5зв.]. Тож чи «курив» вино Чижевський на своїй винокурні після того, як відновився завод?

Для здійснення перших планів з будівництва заводу були прикуплені в 1771-1773 роках навколишні «грунти, гаї та сінокоси» в локотських козаків Опанасенка, Гуся, Градовського, Копця, також в ображіївських козаків Щербаня, Левченка, Батуринця, Кириченка та у воронізьких козаків Кубаря, Холодовича. Потім у 1775 році продали заводу свої гаї локотські козаки Перегуда, Спас та Божевський, а в 1780 році – Бугаєвський та Пилипенко [18, арк. 241-244]. Майже всі новопридбані заводом землі знаходилися на правому березі Шостки. Межі заводських земель 1778 року, мабуть, були відображені на першому, на превеликий жаль, загубленому нині, «Плане Шостенского артилерийского порохового завода», опис якого опублікував історик О.Лазаревський у журналі «Киевская старина» за 1890 рік [5, 131-147]. План знаходився в «Атласе ХVІІІ столетия», який був складений 1778 року за наказом Малоросійського генерал-губернатора, графа П.А.Румянцева. Потім атлас дістався «князю Н.П.Голицыну, а последним подаренный гимназической (Черниговской) библиотеке» [5, 131]. На підставі опису плану ШПЗ 1778 року, зробленого Лазаревським, дізнаємося, що річка Шостка перетиналася прямою дорогою, «идущей с СВ на СЗ», тобто з північного сходу на захід  (див. приблизний план, складений за описом Лазаревського). У місці перетину було влаштовано два шлюзи та 5 водяних машин (1) для вироблення пороху. Більшість заводських будівель, з позначених на плані, знаходилися на лівому березі Шостки. Першими від річки стояли по правій (західній) стороні дороги: «покои для житья офицеров и производства письменных дел (2), харчевня лавка (3), квартира для житья мастеровых (4)». На лівому березі річки була розташована «сушильня (5), к западу от нее, против офицерских квартир – магазины для серы и материалов (6), далее по реке розымка машиною (7) и сухопутная машина для выделки пороха (8), а к западу, с нею рядом, еще 3; возле них к северу – магазины для серы и материалов и на содержание мастерских материалов (9)». З іншої, лівої (східної), сторони тієї ж «части улицы», ближче до річки, були ще одні «покои для житья офицеров и производства письменних дел (10); далее – конюшенный двор (11) и казармы (12). К юго-западу от офицерских покоев – кузница и мастерские (13), а за ними – лекарский дом и лазарет (14)». Ці другі офіцерські покої, мабуть, відповідають великій хаті «близ плотины на бугре» (терасі) з двох кімнат-залів – з опису 1771 року, збудованій, очевидно, гетьманом Розумовським на початку 1760-х років на «воронижском приезде» до заводу. Воронізький приїзд, як бачимо з опису, Лазаревський називає вже вулицею на лівому березі Шостки. На правому березі річки, по праву (західну) сторону дороги, була розташована «крутильня машиною (15), далее, почти против сухопутних машин для выделки пороха (8), магазин для серы и материалов (16); к востоку от последнего – пороховой магазин (17) и селитрянные амбары (18)». З лівої (східої) сторони дороги, навпроти острова, знаходилися «сараи для поклажи бочек, селитроварница (19), селитряный амбар  и селитрянная сушильня (20)» [5, 138,139]. Виходить,  новий казенний ШПЗ перейшов на лівий берег річки, залишивши на правому лише старе селітряне виробництво – варницю, амбар та сушню. На плані ШПЗ позначено тільки два діючі шлюзи (скрині), бо третій шлюз був відбудований, як написано в книзі «Столетие Шостенскаго  пороховаго завода», після 1777 року [16, 16]. Також на плані не позначено двоповерховий кам’яний будинок канцелярії, який був збудований у 1777 році [16, 17].  Очевидно, цей перший капітальний будинок постав пізніше в 1782 році, як визначено його в експлікації плану поселення Шостка 1897 року – «Дом занимаемый казначейством 1782 года (первый каменный дом съ основания завода)». Казначейство, як відомо, було відкрито при ШПЗ у 1866 році в старому будинку канцелярії. Хоча канцелярія й невелика за розміром, близько 10х20 метрів, але ж її товстезні стіни потребували чимало цегли, яку мали самотужки виробляти безпосередньо на заводі. Тож перший кам’яний будинок Шостки зводили шість років. Потім його не раз перебудовували, добудовували, і на сьогодні добре зберігся тільки напівпідвальний перший поверх колишньої комори для зберігання грошей (вул. Леніна,55).

На плані 1778 року чомусь не позначені приватні хати поблизу заводу, так само, як не зазначені вони в акті (описі) казенної передачі 1771 року, хоча вони безумовно були ще до виникнення заводу в 1739 році. Не випадково ж згадуються якісь «поселєнія» біля ратушного млина при його передачі майору Постєльнікову. І де ж мали жити порохнярі, коли знову запрацював завод у 1750-х роках, за гетьмана Розумовського, як стверджує історик Оглоблін [9, 134]. На плані 1778 року не позначено ніяких «квартир для заводских служителей», тобто для простих порохнярів. Проте квартири, як зазначено в книзі «Столетие Шостенскаго  пороховаго завода», були побудовані в 1774 році як додаткові  «постройки к первоначальну плану», і заводські служителі мали сплачувати за найом цих квартир [16, 17]. Отже, завод брав якусь ще й платню за проживання своїх, мабуть, одружених порохнярів у заводських квартирах. Тож бо від самого початку деякі порохнярі, з першої партії прибульців (51 чол.) на відбудову ШПЗ в 1772 році, мали жінок, родину. Також мали родини й деякі порохнярі з другої партії прибульців 1775 року (153 чол.). Таким чином населення ШПЗ слід визначати з урахуванням ще й жінок та дітей порохнярів, а не тільки по кількості робітників заводу. Виходить, щонайменше три сотні людей проживали при заводі в рік складання, описаного Лазаревським, плану ШПЗ. Вони й заклали в 1779 році церкву Різдва Христового майже напроти канцелярії, по лівій стороні вулиці, по сусідству з позначеними на плані 1778 року «покоями для житья офицеров и производства письменних дел» (10). Будівництво церкви завершено в 1785 році. Хоча церква й з’явилася на заводській землі, але збудована вона була «не на казенный счет, а на частные пожертвования, сделанными не только чинами завода, но и посторонними лицами» [16, 24].

Тяжка праця, нестерпні умови утримання та знущання перших командирів заводу майорів Рудометова (1) (1771-1780), Мамаєва (2) (1780-1781) та капітана Міллера (3) (1781-1782) провокували масову втечу «питерских пороховщиков» з ШПЗ [16, 19,29]. Тому присилали все більше нових «пороховшиков», і в 1784 році, «не смотря, однакоже, на частые бегства», нараховувалося вже на заводі до 360 «служащих» [16, 23].  Невдовзі після призначення вже четвертого, з часу відновлення ШПЗ у 1771 році, командира заводу підполковника Василя Федоровича Аманшина (4) (1782-1798) «побеги робочих стали гораздо реже» [16, 29]. Новий командир виявився доброзичливим до службовців, і завод спромігся більш-менш виконувати щорічний план – «наряд» у 8 тисяч пудів пороху [6, 259]. У 1788 році «в помощь казенным робочим наняты вольные люди» (місцеві порохнярі), а потім збільшена чисельність «казенных пороховщиков и селитрщиков – до 500 чел.» [16, 28]. Зрозуміло, загальна чисельність  населення ШПЗ була значно більшою, ніж півтисячі, бо треба враховувати родини одружених служителів – вільнонайманих та казенних порохнярів, які проживали не в казармах, а в своїх приватних хатах, збудованих на заводських землях як вільне поселення – слобідка. Таких приватних хат – «Домов заводских служителей, кои содержатся на их содержании» – значиться в експлікації «Плана Шостенскаго пороховаго завода» 1793 року 76. У них проживало щонайменше з три сотні людей (76х4 члени родини) постійного населення ШПЗ. За переказом, їх називали «єкатеринщиками», бо їхні хати з’явилися ще за царювання Катерини ІІ (1762-1796). Темп щорічного приросту хат «єкатеринщиків» можна визначити в 5 новобудов: якщо на плані 1778 приватних хат не було, то за 15 років їх кількість на плані 1793 року вже становила 76. Півсотні цих хат були розташовані, як бачимо з плану 1793 року, на знайомій нам з опису Лазаревським плану ШПЗ 1778 року прямій дорозі, що перетинала річку Шостка. Першим від річки по правій стороні колишнього воронізького приїзду, що став довгою заводською вулицею, позначено під №20 невеликий дерев’яний будинок «Селитерной пробной», тобто тодішньої лабораторії, що визначала якість виробленої на ШПЗ селітри. Далі, за селітряною лабораторією, позначено під №19 довгий дерев’яний будинок «Караульной, ветхой», а за ним – удвічі менший кам’яний будинок під №18 «Каменной конторы с погребами». Так, це вже знайомий нам перший кам’яний будинок Шостки 1782 року. Він був побудований на місці харчової лавки, зазначеної на плані ШПЗ 1778 року як другий будинок від річки по правій стороні дороги. А караульня під №18 розмістилася в першому, зазначеному на плані 1778 року від річки будинку – «покоев для житья офицеров и производства письменных дел (2)», тоді як на місці  третього, з плану 1778 року, будинку від річки – «квартиры для житья мастеровых (4)» – з’явився під №15 на плані 1793 року «Вновь строемый командирский дом о шести покоях». Він був розташований за 30 сажнів від кам’яної контори і позначений жовтим кольором як дерев’яний. Перед будинком командира вимальовано на плані великий церковний майдан, а за будинком, замість двору, теж вимальовано  не менший майдан з невеликою, у центрі, дерев’яною будівлею «Пороховой пробы» під №21. По периметрі цього майдану й далі вглиб за периметром позначені під номером 53 згадані вище «Домы заводских служителей». Загалом їх нараховується 18 (10+1+7). Кутовий  будинок на периметрі та наступний за ним значаться під №22 як «Квартиры для житья ундер офицерам». Від першого кутового офіцерського будинку знову пішли далі по заводській вулиці приватні хати «служителей». Спочатку нараховуємо 9 хат до провулка (нині вул. Совєтська), потім ще 10 хат. Останні дещо більші за перші 9 хат своїм розміром та розміром земельного наділу, удвічі більшого, не в 10, а в 20 сажнів, шириною. Загалом по правій стороні вулиці нараховується 37 приватних  «служительских» хат. По іншій, лівій стороні заводської вулиці, починаючи від річки Шостка, позначено першим будинком «Ветхой командирский дом со службами». Таких «служб» – будинків для прислуги – нараховується дві, які позначені тим же самим 15 номером, як і будинок командира, але вони значно менші за розміром. Будинок командира відповідає описаним Лазаревським «покоям для житья офицеров и производства письменних дел (10)» 1778 року, які розміщувалися у великій хаті «близ плотины на бугре» з двох кімнат-залів – з опису 1771 року. Хата «на бугре» (терасі) з’явилася, мабуть, ще в 1739 році, тому й стала «ветхой» в 1793 році, тому й будувався новий командирський будинок по іншій, правій, стороні вулиці за кам’яною конторою та навпроти Церковного майдану (нині на місці «нового» 1793 року командирського будинку стоїть ще новіший, з 1824 року неодноразово перебудований, генеральський будинок, сьогоднішній завком, Леніна,53). Церква позначена на плані червоним прямокутником під №17, з відповідним поясненням в експлікації: «Церковь каменная, построена от доброхотных жителей, и содержится тож». Ліворуч від церкви за 30 сажнів, у глиб майдану, позначено під №16 «Священический дом, построен им, и содержится на ево содержании». Навпроти будинку священика, на протилежній стороні Церковного майдану, позначені під №23 дві казарми та конюшня на розі казармено-кінного двору (нині на місці конюшні – кутовий будинок по вулиці Карла Лібкнехта,49). Ще дві казарми позначені далі від Церковного майдану по лівій стороні заводської вулиці, яка стала незрівнянно ширшою, ніж була від заводу до церкви. Отже, уже в 1780-х роках вулиця відступила червоною лінією забудови на 15 сажнів від дороги, на відміну від забудови правої сторони вулиці, яка, мабуть, забудовувалася першою і понад самою дорогою. За казармами значиться під №29 невелика складська будівля «Магазина для содержания конской амуниции». Далі за ним під №27 позначено довгий будинок «Весьма ветхой связи для офицеров». Одразу за «ветхою» офіцерською хатою була розташована лавка під №28 «Связь сливочная для продажи сьестных припасов». Далі по заводській вулиці  пішли під №53 «служительские» хати в кількості 13, з яких перші 8 хат мали невеликі земельні наділи в 10 сажнів шириною, а останні 5 були дещо більші як за розміром будинку, так і за розміром земельного наділу в 20 сажнів. Ніякого провулка між рядами більших та менших будинків на плані не позначено. Забудова заводської вулиці, як бачимо з плану, закінчувалася в 1793 році за 40 сажнів до Новгородського шляху, тодішній межі заводських земель. Отже, останній будинок  вулиці був на місці нинішнього заводського профілакторію (вул.Леніна,25). Загалом на цій головній заводській вулиці нараховувалося 50 приватних («служительских») будинків, три будинки для офіцерів та ще два командирські будинки (старий та новий, що будувався). На сьогодні зберігся лише один будинок під №35, що відповідає другому будинку на плані 1793 року по правій стороні вулиці, від провулка (нині вул. Совєтська) в бік перехрестя з Новгородським шляхом (нині вул. Карла Маркса). Цікаво, яку назву мала ця головна заводська вулиця заводського поселення. Вважаємо, вона звалася Садовою, бо мала  з лівої сторони дороги сад, позначений на плані деревами посеред вулиці. Чи були на цій вулиці перші приватні будинки порохнярів 1739 року? Ні, бо вони будувалися не за цим планом з однаковими за розмірами земельними наділами. Перші будинки порохнярів мали бути по дорозі на село Локотки.

На плані 1793 року міститься підпис тодішнього командира заводу «артилерии подполковника Василия Аманшина». Підпис підтверджує дані експлікації та означені на плані границі заводських земель, які встановилися після останніх придбань заводом козацьких земель у 1780 році й залишалися незмінними до нових придбань у 1818 році. Площа заводської землі на нашому лівому березі річки Шостки становила на плані 1793 року приблизно 100 десятин, третина якої була зайнята заводськими будівлями, казармами, майстернями та лазаретом, друга третина була зайнята приватними будинками, а остання третина землі стояла в гаях – Колодчиному та Лисачевському. Невдовзі Колодчин гай, по правій (західній) стороні Садової вулиці, пішов під городи, а залишки гаю Лисачевського, по лівій (східній) стороні вулиці, потрапили під приватну забудову. На цій залишковій площі в 12-14 десятин Лисачевського гаю можна було розмістити ще з сотню служительських хат. Перші хати мали з’явитися там в другій половині 1790-х років, за умови збереження темпу 1780-х років з побудови 5-х хат щороку. Нова третя вулиця поселення пішла паралельно Садовій вулиці. Вона була прокладена в колишньому гаю Лисачевського від казармених конюшень до Новгородського шляху. Сама назва цієї вулиці Фурштатська (нині вул. Карла Лібкнехта) свідчить, що вела вона до фурштату (кінного двору). Тоді ж, наприкінці 1790-х років, просунулася забудовою до Новгородського шляху й Садова вулиця. Вулиця продовжувала забудовуватися й після того, як змінився командир заводу Аманшин, який очолював завод 16 років, дослужившись до генерал-майора. Новим командиром заводу був призначений у 1798 році генерал-майор Вилим Христианович Кнобель (5) (1798-1806), з ним  і ввійшла Садова вулиця в нове ХІХ століття.

У 1804 році на ШПЗ перебував з 4 по 9 червня «Инспектор всей Артилерии» граф Олексій Андрійович Аракчеєв (1769-1834). У цей час на заводі працювало 520 людей [16, 33]. Отже, чисельність робітників, за тодішньою термінологією – служителів, не змінилася з часу останнього прибуття до ШПЗ в 1788 році «казенных пороховщиков и селитрщиков» [16, 28]. Також не змінилися тяжкі та небезпечні умови їхньої праці та низька зарплатня за неї.  У цьому пересвідчився й всесильний граф Аракчеєв і попросив у сина Катерини ІІ імператора Павла І надбавку шостенським порохнярам в один рубль до річної зарплатні, по суті попросив 13 зарплату до річної у 12 рублів (1 руб. у місяць, 3,5-4 коп. у день). Надбавка мала враховувати ще й відлюдність ШПЗ: «место занимаемое заводом чрезвычайно дурно и нездорово, окружено будучи со всех сторон болотами»» [16, 33]. В дійсності завод був посеред боліт таким собі «острівцем московської кропиви» на Сіверщині, як його визначив воронежець Г.Сірик, бо навіть ще в 1920-х роках «навколишні селяни називали Шостку не інакше, як «московською крапивкою» [15,  50]. Називали не стільки з причини  оточуючих ШПЗ заростей болотної кропиви, а з народної пам’яті про «жагучість» перших, розміщених за парканом і бережених військом робітників заводу. Потім, кажуть, солдати зустрічалися з шостенськими дівчатами в заростях кропиви, тож їхні діти вже звалися кропив’янками. Ще й досі корінних шостенців називають «кондова кропива». До речі, за царя та деякий час після революції заводські поселенці називали себе «шостенцями», а не «шосткинцями», як нині [12, 1]. Стосовно шостенських боліт у ХVІІІ столітті, то одне з них було на сході від поселення і тягнулося ярком у Чернецькому гаю (по ліву сторону вул. Короленка), поширюючись, далі за Новгородським шляхом (вул. Карла Маркса), у друге велике болото  (від пров. Короленка до вокзалу). Третє болото знаходилося на заході в заплаві Шостки, за джерельною криницею (вул. Матросова). Як свідчить пізніший опис ШПЗ від 18 червня 1834 року, «земля, на которой устроен завод, частью низменная и болотистая, а частью не много возвышенная и сухая» [18,арк.284]. Згодом сухої землі в поселенні побільшало, але всякої мошкари, комарів не поменшало. За спогадами старожилів, ще півстоліття тому хмари кусючої червневої мошкари зависали над кожним перехожим, який мав відганяти її березовою гілкою. Виходить, Олексій Андрійович Аракчеєв невдало потрапив до ШПЗ, якраз на початку літа, тому й зробив такий сумний висновок про Шостку. Взагалі, за те, що пітерський граф мужньо витримав аж п’ять діб облоги справжніх хазяїв кропив’яних боліт, мав би теж отримати премію до свого жалування, бо в Петербурзі, збудованому на фінських болотах, умови життя були значно кращі за тутешні.

Чуйний до шостенців  Аракчеєв проявив ще одну свою  ініціативу. За його приписом від 7 липня 1804 року запроваджено перший навчальний заклад Шостки – школа кантоністів [16, 49]. У ній сини постійних мешканців заводського поселення мали навчатися «чтению, письму и арифметике». Третьою доброю справою Аракчеєва в 1804 році стало «улучшение состояния церкви, с отнесением ее на счет пороховой артилерийской суммы» [16, 48]. Церква стала повністю заводською. Мабуть, уже наступного року з’явився на Церковному майдані, далі за старим будинком священика, новий будинок священика, про що свідчить відповідна металева табличка «1805 г.» на так званому «поповскому доме» (Леніна,44). На сьогодні він є найстарішим дерев’яним будинком Шостки з усіх, що хоч якось збереглися з того початкового загалу заводського та приватного житла. У «Сведениях о разных домах» за 1806 рік зазначено, що завод ще не мав будинку для «пономаря» церкви Різдва Христового, лише  – «для священика та дьячка» [1,арк.105]. З тих же «Сведений» 1806 року маємо дані про річні доходи в рублях сріблом «священно и церковнослужителів» шостенської церкви – «доход получает в год священник 165 р.с., дьячок 76 р.с., пономарь 30 р. серебром». Таким чином заробітна платня попа перевищувала платню простого порохняра в 15 разів [1, арк. 105].

На початку війни з французами Аракчеєв спрямував у 1807 році до заводу 398 рекрутів, а щоби не відволікати їх від роботи караульною службою, додатково спрямував одну гарнізонну роту чисельністю у 289 чол. У наступному 1808 році прибуло ще «134 ратника Рязанской милиции» [16, 48]. Отже, до «520 людей» 1808 року добавилося за чотири роки ще 821 особа, разом це вже становило 1,3 тисячі служителів. З урахуванням півтисячі постійних мешканців загальна чисельність людей на ШПЗ мала становити у 1808 році 1,8 тисячі душ. Кількість постійних мешканців у півтисячі визначена за умови  незмінного з 1780-х років темпу її приросту: 15-20 душ на рік, або ж 5 нових хат на рік. Якщо, у 1793 році було 76 служительських хат, в яких проживало щонайменше три сотні людей, то  за 15 минулих років кількість хат мала зрости до 1808 року вдвічі до 150 хат, в яких мало проживати щонайменше півтисячі душ. Хати будувалися на двох нових вулицях Фурштатській та Моховій, які поділили між собою останні залишки землі в колишньому гаю Лисачевського між двома приїздами воронізьким (вулиця Садова) та локотським (вулиця Лазаретна).

За минулі чотири роки після відвідин Аракчеєвим Шостки у 1804 році завод було докорінно перебудовано, внаслідок – зросло виробництво пороху з 12,5 тис. пудів у 1804 році до 26,8 тис. пудів у 1808 році [6, 286]. Це сталося завдяки зусиллям нового командира заводу генерал-майора Семена Олексійовича  Глухова (6) (1806-1817). За наказом командира в 1809 році перебудували старі дерев’яні казарми, а при церкві спорудили дзвіницю [16, 48]. У 1810 році було дозволено збудувати на ШПЗ лавку [16, 49]. Це вже мав був  третій торговий заклад в історії Шостки, бо першим таким закладом була харчова лавка, розташована за описом плану 1778 року на правому березі Шостки [5, 138]. Другий торговий заклад позначений на плані 1793 року як «Связь сливочная для продажи сьестных припасов» був розташований вже на лівому березі Шостки біля казарм на Садовій вулиці. Наприкінці 1810-х років «в городке и в слободе» викопано декілька колодязів [16, 56]. Зрозуміло, городок був пороховим виробництвом, а слобідка – поселенням вільнонайманих та казенних служителів на чотирьох тодішніх вулицях Садовій, Лазаретній, Фурштатській та Моховій.

У 1811 році знову збільшився штат ШПЗ, зросла кількість шостенських служителів за рахунок прибуття ще однієї гарнізонної роти [16, 48]. Обидві роти знаходилися в підпорядкуванні командира заводу. Чисельність другої роти, мабуть, була ж такою як і першої (289 чол.). Тоді загальна чисельність людей на ШПЗ мала становити півтори тисячі людей (1341+289). Цей новий, встановлений Аракчеєвим у 1811 році штат ШПЗ, залишався незмінним до 1850-х років. У 1812 році шостенські солдати-порохнярі, за наказом свого головнокомандуючого Кутузова М.І., виробили рекордну кількість пороху – 25 тисяч пудів, тобто доклали чимало зусиль до перемоги над французами. Перемога забезпечила ШПЗ перспективу свого існування. Після війни з французами (1812-1815) остаточно вичерпався резерв заводської землі на лівому березі Шостки щільною забудовою служительськими хатами трьох вулиць Фурштатської, Мохової та Лазаретної (Госпітальної). Завод змушений був у 1818 році, за нового командира заводу генерал-майора Миколи Івановича Третьякова (7) (1817-1826), прикупити, уперше після 1780 року, «смежной» землі в «дворянки Лавренковой» в кількості 99 десятин (100 га – 1х1 км) «для возведения на ней служительских домов»  [16, 57]. Таким чином площа заводських земель на лівому березі Шостки збільшилася удвічі, до 200 десятин, дві третини з яких призначалися під забудову приватними хатами. Прикуплений заводом Лавренковий гай по правій (південній) стороні Новгородського шляху (нині вул. Карла Маркса) поступово за три наступні десятиліття було вирубано й забудовано. Наприкінці 1810-х років кількість дворів на ШПЗ вже становила дві сотні, як-то зазначено під написом «Шостенской пороховой» на карті Чернігівської губернії 1820 року. На карті позначена крупецька дорога (1), яка ще з плану 1793 року значиться головною заводською дорогою. Цікаво, що вперше позначена дорога (2) через завод на село Івот, відсутня на плані ШПЗ 1793 року. Також на карті 1820 року позначена  дорога (3) від заводу до села Ображіївки, понад  правим берегом річки Шостки через хутір «Лазоровка», де був млин та став.

З 1819 по 1841 роки Головне управління артилерійського відомства очолював Великий князь Михайло Павлович, генерал-фельдцехмейстер, брат царя Миколи І. «Многознаменательная» діяльність Михайла Павловича на цій посаді поклала початок розквіту ШПЗ. 3а «повелением» генерал-фельдцехмейстера від 18 листопада 1820 року ШПЗ придбав у «неивестного владельца» будинок, який був «перестроеный на казенный счет» для розташування в ньому школи кантоністів [16, 57]. У новій школі викладався «закон Божий, география, продолжения арифметики и пороходелия (порохового, селитряного и серного производств)» [16, 49]. Учителем школи призначено викладача з Київського військово-сирітського відділу. Він запровадив у школі метод «ланкастерського» навчання, тобто за дорученням учителя кращі учні навчали інших. Школа стала справжнім фаховим військовим (заводським) навчальним закладом з підготовки кваліфікованих робітників – нижчих військових чинів (майстрових). У 1830 році визначено 12-річний вік прийняття дітей до школи та кількість вихованців – 25. Випускники заводської школи, починаючи з 1835 року, мали навчатися далі в «Главной школе мастеров и подмастерьев порохового, селитрянного и серного дела», яка була при Охтенському пороховому заводі. У разі якщо шостенські діти не потрапили в заводську школу до 15-річного віку, то їх направляли до Москви навчатися різним майстерностям протягом 4 років, потім вони поверталися на службу до ШПЗ [16, 49]. Кількість дітей зростала з кожним роком. Так, за військово-статистичними даними, у 1846 році в заводській школі військових кантоністів навчалося вже 200 дітей, незважаючи на те, що вона була розрахована «по положению» на утримання  лише «25 человек» [8, 111,179]. У 1860 році в школі навчалося до 100 хлопчаків від усіх мешканців ШПЗ за їх бажанням, а навчання вели офіцер та майстри  порохової справи, які закінчили курс в піротехнічній школі [2, 364]. Отже, військова школа була єдиним навчальним закладом на ШПЗ і знаходилася вона в тому ж самому приміщені, придбаним за наказом Великого князя Михайла. Відомо, що школу кантоністів зліквідували в 1864 році за відсутності казенних коштів на її утримання [83, 117]. Таким чином школа проіснувала рівно 60 років. Вона значиться вже бувшою на плані шостенського поселення 1897 року, в його «Описи зданиям артилерийского ведомства», під №117 –  «Бывшая ситная и школа».  Мабуть, сита з повсті (войлоку) та волосся для просіювання пороху вже теж на заводі у 1897 році не виготовляли, а кантоністів вже давно не вчили. На плані школа (1) розташована при дорозі від госпіталю (2) до цегляного заводу (3), тобто за півкілометра від сучасних руїн колишнього госпіталю (лікарні №1) по подовженій вулиці 9-го Січня (дореволюційному Госпітальному провулку). Нині, як бачимо зі супутникової карти в Інтернеті, на місці школи буяють хащі над терасами заводського ставу.

У 1820 році на ШПЗ запрацювала цегельня [16, 56]. Розташовувалася вона на пагорбі з покладами глини (за сто метрів на північ від нинішньої першої поліклініки по вулиці 9-го Січня). У 1824 році  було збудовано «вновь дом для жительства Командира и две служительские казармы» [16, 57]. Отже, старий командирський будинок, зведений 1793 року з його шістьма покоями, виявився вже для генерал-майора Третьякова замалим. Новий просторий командирський двоповерховий будинок постав на місці старого,  «командирского дома». Підвал та перший поверх були кам’яні, а другий поверх – дерев’яний, мабуть, з причини економії витрат, тобто урізання Великим князем Михайлом Павловичем більше ніж удвічі загального кошторису з заводського будівництва запропонованого Третьяковим [16, 52]. Потім будинок неодноразово перебудовувався, був навіть триповерховим до 1914 року (нині двоповерховий командирський будинок займає заводський профком, вул. Леніна,53 – другий кам’яний будинок Шостки). Стосовно двох «служительских» дерев’яних казарм збудованих у 1824 році, то вони з’явилися на Садовій вулиці одразу за двома старими казармами на місці позначених на плані ШПЗ 1793 року «Магазина для содержания конской амуниции», «Весьма ветхой связи для офицеров», «Связи сливочной для продажи сьестных припасов» та кількох  «служительских» хат.

У 1825 році командир ШПЗ генерал-майор Микола Іванович Третьяков звернувся до Обер-священика Армії та Флоту з проханням підпорядкувати військовому відомству заводську церкву, що знаходиться в віданні Чернігівської єпархії. У своєму зверненні Третьяков пояснив, що завод приналежить військовому відомству, і всі без виключення заводські чини є військовими, тому церква зі священно-церковнослужителями повинна приналежати військовому відомству. До звернення Третьяков приклав список мешканців ШПЗ від генерала до дитини, загалом 2490 осіб [33, 136]. Прохання командира Третьякова було задоволено «Священным Правительствующим Синодом» 28 лютого 1827 року [33, 153].

У 1827 році, за нового командира ШПЗ генерал-майора Данила Петровича Засядька (8)(1826-1827), з’явився в поселенні «провиантный» магазин [16, 62]. Зрозуміло, він мав бути біля казарм на Садовій вулиці на місці старої хати призначеної «для продажи сьестных припасов». За наступного командира заводу генерал-майора Костянтина Олександровича Бендерського  (9)(1827-1831) ніяких магазинів на Садовій вулиці за чотири роки не збудували, а ось на території заводу з’явилося в 1828 році нове порохове виробництво – тимчасовий «городок» [16, 84]. Новопризначений командир заводу генерал-майор Іван Григорович Зеніч (10) (1831-1832) теж нічого не встиг збудувати на Садовій вулиці, бо помер через кілька місяців тяжкої праці на ШПЗ.

Посилання  

1. Державний архів Чернігівської області, Ф.679, оп.2, спр.321.
2. Домонтович М. Материалы для географи и статистики России, собранные офицерами      Генерального штаба. Черниговская губерния. – СПб.,1865.
3. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618-1648): Наукове видання. – К.: Темпора, 2006.
4. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. –  К.,1893. – Т.ІІ (полк Нежинский).
5. Лазаревський А. План Шостенскому артиллерийскому пороховому заводу // Киевская старина. – 1890. – №4.
6. Лукьянов П.М. История химических промыслов и химической промышлености России до конца ХІХ века. – М, 1961. – Т.5.
7. Мицик Ю. З документів українських гетьманів // Сіверянський літопис. – 1999. – №3.
8. Міцкевич. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Т. ХІІ. Ч.2. Черниговская губерния. – СПб, 1851.
9. Огоблин О.П. Очерк истории украинской фабрики: мануфактура в Гетьманщине / О.П.Оглоблин. – [Б.м.]: Гос. Узд-во Украины, 1925.
10. Олефиренко В. …И завод был посторен // Советское Полесье, Шостка, – 1990. – 19 сентября.
11. Полное собрание законов, т.ХІ, №8629.
12. Приходько А.И. Вопоминания // Рукопись, Шостка. – 1990.
13. Сборник императорского русского исторического общества. – Юрьев, 1909. – т.130.
14. Сборник императорского русского исторического общества. – 1912. – т.138.
15. Сірик Г. Вороніж та його околиці. – Торонто,1989. – 140с.
16. Столетие Шостенского порохового завода. (1771-1871).  – Санкт-Петербург: тип. Майкова, 1871..
17. Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709 / Упорядник І.Бутич. – Київ – Львів, — 2002. – 757с.
18. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф.580. – Оп.1. – Спр. 2082.
19. Сбитнєв И. Новгород-Северский // Отечественные записки. – 1828.- Ч.34.
20. Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 р.р. – К., 1931.
21. Незабудка Г., Секера С. На шостій річці ?.. Чи на шостій милі?… // Сіверський край, Новгород-Сіверський. – 2007. – 13 січня.
22. Стогнут Б. В глубь векав // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 15 июля.
23. Шостка. Историко-краеведческий очерк. – Харьков, 1970.
24. Книга о Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1970. – 7 августа.
25. Слюсарский А.Г. Соціально-экономическое развитие Слобожанщины. – Харьков, 1964.
26. Полное собрание законов. –Т.4, 1830.
27. Полное собрание законов. –Т.5, 1830.
28. Історія міст і сіл УРСР. Сумська область. – К., 1973.
29. История городов и сел УССР. Сумская область. УРЕ. – К., 1980.
30. Шостка //  Рукопись. – 1970.
31. Завод и его люди (страницы истории).  Шосткинское проиводственное обьединение «Десна». – Шостка, 1991.
32. Плодистая А.И. Шостка. Страницы истории. – Шостка, 2007.
33. Полное Собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи. Том 1. – Петроград, 1915.