Садова вулиця 1832-1919

Навесні 1832 року було призначено новим (одинадцятим з 1771 р.) командиром Шосткинського порохового заводу генерал-майора Василя Васильовича (Вилима Вилимовича) Гербеля (11) (1790-1870), легендарного учасника наполеонівських війн. 1856.10.04 Василь Васильович одразу почав наводити порядок на казенному заводі [83, 68]. З’явився архітектор – Василь Данилович Глухов, а з 1833 року – інженер шляхів сполучення – підполковник Штральман [83, 78]. За приписом інспектора порохових заводів генерал-лейтенанта Шульмана, архітектор Глухов запровадив з 1833 року загальну нумерацію усіх належних ШПЗ будівель та споруд [83, 74]. Перші номери отримали найстаріші заводські будівлі. Нове будівництво на ШПЗ поки ще не велося з причини можливого влаштування нових водяних порохових фабрик на більше потужній річці Івотці, за 13 верст від заводу на північ [83, 69]. Взагалі, всяке нове будівництво було призупинене Петербургом ще з 1829 року в очікувані височайшого рішення, щодо заснування нового Івотського порохового заводу. У 1834 році командувач усієї артилерії генерал-фельдцехмейстер Великий князь Михайло (1798-1849), молодший брат царя Миколи І (1796-1855), прийняв остаточне рішення не переносити ШПЗ на річку Івотку, береги якої виявилися ще більше заболочені ніж шосткинські [83, 70]. Відтоді на ШПЗ розпочалася перебудова старих дерев’яних виробничих будівель на кам’яні. Також вкрай не вистачало на ШПЗ квартир для офіцерів. Гербель якимось чином віднайшов господарчі кошти на їх будівництво. І вже в 1837 році постав, за Церковною площею та Діловим двором, новий цегляний двоповерховий офіцерський будинок [83, 79]. Вхід до будинку, як бачимо з фотографій 1880-х років, був з його лівої (південної) сторони фасаду, що споглядав своїми вікнами на командирський будинок (вул.Леніна,53).  1880.12.06

DIGITAL CAMERA
У будинку було декілька квартир для офіцерів та приміщення для «Военного Собрания», що відбувалися там до 1860 року (нині будинок знаходиться на території заводу, за водокачкою, і значиться на балансі, як колишня повоєнна «будівля КДБ – Комітету держбезпеки – КГБ», див. історію вул. Короленка). Щоби прискорити перебудову ШПЗ Гербель в 1838 році викупив в казну каменоломню поміщика Забіли разом з лісом на 220 десятинах землі (урочище Крутишине, на річці Есмані, за Воронежем) [83, 74]. Чимало крутишинського білого каміння пішло на будівництво нової триповерхової казарми, що постала в 1839 році на місці двох  дерев’яних казарм за Церковним майданом з лівої (східної) сторони Садової вулиці. Фото 1839.1 Кам’яна казарма була завершена в 1839 році [83, 72] (третій кам’яний будинок Садової вулиці, вул. Леніна,40). Можливо, водночас з казармою були збудовані підземні ходи – доволі широкі для роз’їзду двох підвід цегляні тунелі, що розходяться від казарми. Кажуть, що цегла, з якої збудовані ходи, позначена клеймом – двоголовим орлом. Її викопували під час риття в 1960-х роках нових траншей комунікацій по сусідній з казармою території гаражу, і навіть дехто робітників гаражу заглядав з цікавості в загадкове підземелля.

Нова казарма позначена на «Плане местности Шостенскаго пороховаго завода», датованим 1843 роком. Поганенька копія плану переховується в непрацюючому музеї заводу «Зірка». 1843.1.1 як бачимо, на плані вже значиться, окрім нової казарми, ще й нова гауптвахта (четвертий кам’яний будинок Садової вулиці, вул.Леніна,61). Виходить, що вона була збудована не пізніше 1842 року.

Фото 1-1 Фото 1-11   Найстаріша чорно-біла фотографія гауптвахти кінця 1870-х початку 1880-х років зі зримою на ній смугастою будкою закарбувала сутність історії військової, напівзакритої від людей Шостки, яка б мала додати до свого герба з козацькою порохівницею ще й смугастий шлагбаум її застав.           На плані 1843 року, Фото 2-1 гауптвахта (1) значиться першої від річки Шостки будівлею по правій (західній) стороні Садової вулиці. За гауптвахтою позначена, дещо більшим прямокутником, заводська канцелярія (2) (Леніна,55, найстаріший перший кам’яний будинок Шостки 1778 року). Третя  «L-подібна» позначка відповідає розташуванню командирському будинку (3) (Леніна,53, другому найстарішому, неодноразово перебудованому, кам’яному будинку Шостки). Він, як відомо був збудований в 1824 році на місці старого командирського будинку, що простояв усього три десятиліття (1793- 1824). Цей будинок вперше був позначений (15) на плані 1793 року як щойно збудований. До цього командир ШПЗ мешкав у старій двокімнатній хаті, відомою ще з опису 1771 року тим, що стояла вона «близ плотины на бугре» (15). Командирська хата збереглася позначкою (4) на плані 1843 року в дворі, за церквою навпроти гауптвахти (1). Можливо, цей перший  командирський будинок є нині священицькою довгою хатою на краю тераси. На сьогодні збереглися ще два будинки, позначені на плані 1843 року ліворуч церкви (вул.Леніна,50-а) у бік майстерень (кузні). У першому з них  мешкав заводський лікар (вул. Леніна,48), у другому – священик, це так званий у народі «поповский дом» (вул.Леніна,44 – найстаріший дерев’яний будинок Шостки 1805 року).

На плані 1843 року нараховуємо у дворі командирського будинку 5 хат, тоді як на плані 1793 року кількість цих «Домов заводских служителей» по периметру тодішнього командирського двору-майдану була удвічі більшою – 10. Фото 1793.1 На розі периметру з Садовою вулицею позначено контур окремої садиби там, де на плані 1793 року були «Квартиры для житья ундер офицерам». Далі, по Садовій вулиці позначені ще дві окремі, мабуть, офіцерські садиби, що виникли на місці кількох зруйнованих солдатських (служительских) хат. Друга садиба відповідає нинішньому кутовому будинку №39 по вулиці Леніна. Він тягнеться своєю довшою південною стороною понад Совєтською вулицею. На плані 1843 року за будинком проходила дорога на городи, ніякої забудови на ній не позначено. Проте на протилежній лівій стороні Садової вулиці маємо на плані 1843 року забудований вузький провулок, відсутній на плані 1793 року. Провулок виник за значно подовженим порівняно з планом 1793 року казарменим кварталом. Три казарми, як бачимо, позначені уздовж Садової вулиці, зокрема одна кам’яна (5) та дві дерев’яні (6). Також ще одна дерев’яна казарма позначена на казарменому провулку там, де нині будинок заводського готелю на провулку Енгельса,1. Усі ці три дерев’яні казарми були збудовані в 1824 році на місці служительських хат, позначених на плані 1793 року. Провулок (4) на плані 1843 року Фото 2-11  криво завертає вліво до Лазаретної (Госпітальної) вулиці (2), перетинаючи при тому дві вулиці –  Фурштатську (5) (нині вул. Карла Лібкнехта) та Мохову (6) (нині вул. Фрідріха Енгельса). Мабуть, за таке перетинання вулиць провулок дістав назву  Кривого (4) (нині провулок Фрідріха Енгельса).

За провулком позначені на плані 1843 року ще три будинки по Садовій вулиці (1). Вони значно коротші, ніж казарми. Будинки теж були збудовані на місці служительських хат. Таких хат по лівій стороні Садової вулиці, як уже знаємо з плану 1793 року, було всього 13. Отже, усі вони були знесені чи то перенесені на нові вулиці за Новгородський шлях після придбання заводом у 1818 році нових земель для служительських хат. На їхньому місці були збудовані зазначені вище казарми та ці три будинки за провулком, призначені для офіцерів та чиновників заводу. За останнім, третім, найкоротшим будинком позначено незабудований ще з плану 1793 року залишок старого гаю Лисачевського понад Новгородським шляхом (3). Недоторканими залишилися служительські хати на протилежній правій стороні Садової вулиці від міжгородньої дороги (нині вул. Совєтська) до перехрестя з Новгородським шляхом. Ніяких окремих великих садиб не позначено в білій смузі забудови цього солдатського кварталу. Хоча, можливо, великі хати були наприкінці смуги, яка, порівняно з планом 1793 року, досягла Новгородського шляху, що став зватися Глухівською вулицею (3) (нині вул. Карла Маркса). За перехрестям маємо смужку забудови лише на кутку вулиці, а далі по Садовій вулиці позначено прямокутник одного невеликого будинку та за півсотні метрів ще трьох будинків у одному дворі (нині сквер біля кінотеатру «Родина»).

За шляхом  позначена на плані 1843 року подовжена забудова Садової вулиці далі у воронізькому (південному) напрямку звичної ширини до першого кварталу. Мабуть, з врахуванням зручних для шостенців базарів при Новгородському шляху дві десятини землі з лівої сторони Садової вулиці до першого кварталу відійшли під Базарну площу. Зрозуміло, що вулиці 7 та 8 за своїм розташуванням поблизу базару мали зватися Базарними, або ж Базарною вулицею (7) та Базарним провулком (8). Базари,  як відомо, без торгівців не бувають, а приїзд останніх до ШПЗ дозволявся «только по воскресным дням, (когда нижние чины бывали свободны от работы)» [83, 115]. Також крім торговців приїжджали на недільні базари до Шостки й селяни з навколишніх сіл, хто щось продати, хто щось купити. Зокрема «на базаре в Шостинском пороховом заводе» продавалася усіляка живність, яку, за спогадами письменника Дмитра Васильовича Марковича (1848-1920), його родина купляла в разі  відсутності її в особистому господарстві [134, 492]. Батько письменника Василь Васильович Маркович працював Локотківським лісничим з 1854 по 1862 роки. Він доводився рідним братом Опанасу Васильовичу Марковичу, чоловікові відомої письменниці Марко Вовчок (1833-1907).

На плані 1843 року прокреслено за Базарною вулицею на схід ще дві паралельні їй вулиці: Офіцерська (9) (нині вул. Миру) та Воскресенська (10). За цими вулицями з півдня бачимо на плані останню 11, ще повністю не забудовану перед кладовищем, вулицю. Зрозуміло, вона звалася Кладовищенською вулицею, бо вела до нового тоді кладовища з каплицею (К), збудованою в 1825 році.

У 1847 році на всіх вулицях ШПЗ нараховувалося, за даними військової статистики, півтисячі будинків, які належали заводу та нижчим чинам (служителям, майстровим) [51, 179]. На заводі тоді нараховувалося по штату 15-20 офіцерів та чиновників, відповідною була і кількість їхніх казенних квартир (будинків), що належали заводу. Тоді щонайменше 450 будинків були служительськими. Отже, їхня кількість зросла порівняно з 1793 роком у сім разів (з 76 до 450). Також у сім разів мала зрости кількість постійного населення (з 300 до 2100 душ). За статистичними даними, на заводі в 1847 році працювали три військові команди: перша та друга – порохові, а третя – селітряна. Кількість «нижних чинов, или мастеровых» у цих трьох командах становила 1100, кантоністів – 400. Ще на ШПЗ знаходилася артилерійська (караульна) бригада з двох рот №6 та №7 в кількості 400 чол. [51, 179]. Уже на початку 1850-х років на заводі виокремилися ще дві команди – фурштатська та інвалідна.

За переказом, чимало вмілих майстрових з відставних солдат були колишніми новобранцями з Волині. Вони самі обрали 25-річну службу на заводі замість такої ж за терміном 25-річної служби у війську. Зокрема, службу на ШПЗ обрав собі Яків Франчук разом з земляками Пашковим і Княгницьким. Їх, як рекрутів, привіз в 1840-х роках до Шостки якийсь волинський поміщик. Потім вони, відслуживши 25 років на заводі, залишилися працювати на ньому майстровими, з доброї волі та за сприятливих умов проживання при ШПЗ, створених генералом Гербелем. Кожен з них отримував, по домашньому, без будь-яких документів, наділ під нову хату. Також задарма кожен з них отримував від Гербеля і цеглу на фундамент та піч, і казенний ліс на балки та крокви [62, 348]. Архітектор заводу визначав тип та масштаб житлового будинку та нежитлових будівель відставників [253, 193]. Щороку будувалося більше 20 солдатських хат, що утворювали кожні два роки нову вулицю – «красивую аллею, обсаженную березками и тополями». У цілому за 17 років успішного командирства Василя Васильовича Гербеля (1832-1849) на ШПЗ «возникло около 400  (новых) домов» [62, 348]. Отже, Шостка за Гербеля зросла 10 новими вулицями. Змінилися на краще й старі вулиці. Садова вулиця за Гербеля отримала триповерхову казарму (1839), гауптвахту (1842) та нову канцелярію (1849) – «каменное двухэтажное здание для помещения Канцелярии завода и чертежной» Фото 3-12  (п’ятий кам’яний будинок Садової вулиці, вул. Леніна,51/73) [83, 72]. Канцелярія постала поряд з командирським навівкам’яним будинком 1824 року побудови (Леніна,53). Будинок був ще новим, тому Гербелем не перебудовувався, а залишався двоповерховим. Зрозуміло, перший кам’яний поверх будинку зберігся й досі, а ось другий дерев’яний поверх, там, де були почивальні, перероблений в 1914 році на кам’яний. Безумовно, на будинку має бути меморіальна дошка присвячена синові Гербеля Миколі (1827-1883), Фото 1848.9.11 поетові, першому перекладачеві творів Шевченка, отже, другові України. З цього шосткинського будинку, Фото 10-2 з років дитинства розквітла любов Миколи до України.

За нового командира ШПЗ генерал-майора Андрія Петровича Синельникова (12) (1849-1856) дуже швидко, ніж вулиці за Гербеля, почали зростати виробничі потужності ШПЗ, який у 1854 році «стал самым крупным пороховым заводом в России» [45,  291. У 1855 році, у час тяжких оборонних боїв за Севастополь, завод працював навіть уночі при ліхтарях. За пороховий сезон того року, з 23 лютого по 19 листопада, ШПЗ виробив рекордну кількість пороху –  134374 пуди! Більш ніж у п’ять разів порівняно з ударним кутузовським 1812 роком.

Наступним командиром заводу став у 1856 році генерал-майор Іоаким Євдокимович Носов (13) (1856-1857) [83, 87]. Також цього року генерал-лейтенант Гербель залишив свою посаду Інспектора порохових заводів [83, 86].

У 1856 році на ШПЗ перебував командуючий усієї артилерії генерал-фельдцехмейстер Великий князь Михайло Миколайович (1832-1909), молодший брат царя Олександра ІІ (1818-1881) [83, 88]. Він аж три дні, з 28 вересня по 1 жовтня, оглядав завод, де виявив чимало недоліків у його роботі, зокрема стосовно головного виробництво – «порохового городка». За пропозицією Великого князя, «пороховой городок» мав бути обнесений валом з ровом та палісадом, щоби на його території не могли потрапити сторонні люди. Також мав бути закритим транзитний проїзд через ШПЗ і улаштована об’їзна дорога через Галенківку. Тим самим мала змінитися схема стародавнього транзитного руху по звичній прямій дорозі з Новгород-Сіверського на Ямпіль, Севськ через греблю ШПЗ на колишньому Локотському ставу (див.1669 рік). На виконання указівок Великого князя в першу чергу були збудовані головні ворота, щоби обмежити транзитний рух. Як бачимо з фотографії 1880 року, Фото 1880.23.07 головні ворота мали гарні кам’яні стовпи, на які навішувалися дерев’яні ворота, що зачинялися, мабуть, тільки на ніч. Праворуч воріт стояла дерев’яна караульня, а ліворуч, за воротами, – невелика кам’яна каплиця на честь ікони «Неопалима Купина», заступниці від пожеж. У експлікації плану ШПЗ 1897 року вона значиться під №3 – «Часовня пороховаго городка 1856 года». Фото 1916. 23.07 Вірогідно, що караульня, ворота і каплиця були споруджені одного 1856 року, тому й схожі за архітектурою прикрас.

У цей знаменний 1856 рік відвідування заводу братом царя чисельність шосткинського населення становила 3360 осіб [83, 91]. Порівняно з 1825 роком (2490 осіб) населення ШПЗ збільшилося за три десятиліття на 870 осіб [287, 136]. Стосовно самого заводу, то на ньому в 1857 році працювало 2331 людина, а саме – 29 унтер-офіцерів, 114 феєрверкерів, 1701 майстрових, 441 кантоністів та 46 рядових інвалідів [45, 291]. За статистичними даними 1859 року в «Шостенском пороховом заводе, военного ведомства, при речке Шостке» було 526 хат та 3548 мешканців (2338 чоловіків та 1210 жінок) [74, 34]. Отже, постійне населення Шостки збільшилося порівняно з 1847 роком на сотню-дві душ, тобто воно було дійсно постійним у межах 2 тисяч душ. З тих же статистичних даних за 1859 рік дізнаємося, що на ШПЗ діяли поштова станція та базар. Поштове відділення було відкрито на ШПЗ у 1858 році [145, арк.5-7]. Відділення отримувало і відправляло листи, посилки та інше з поштової станції Вороніжу. Там проходив поштовий тракт з Глухова через село Черториги (нині Шевченкове) та містечко Вороніж на Новгород-Сіверський. У 1883 році тракт було змінено. Він почав проходити вже через село Собичеве та ШПЗ, тобто черторизька і воронізькі кінні поштові станції були скасовані [289, 763]. Коні були переведені на собичевску та шосткинську станції відповідно. У Воронежі відтоді лише приймали та видавали всілякого роду кореспонденцію, яка доставлялася і забиралася звідти поштовими кіньми з шосткинської станції. Відстань між цими двома станціями становила 10 ¼ версти, так само, як і нині між шосткинською «Новою Поштою» (вул.Леніна,28) і воронізьким поштовим відділенням [290, 47].

У 1860 році завершено будівництво другої кам’яної триповерхової казарми Фото 5-11   на Садовій вулиці [83, 92] (шостий кам’яний будинок вулиці Садової, нині Фото 5-2 вул. Леніна,36). На іншій фотографії 1860-х років бачимо обидві кам’яні казарми Фото 5  в одному дворі, огородженому парканом. Ніяких споруд, окрім бесідки, між казармами з боку Садової вулиці тоді ще не було. Праворуч першої, дальньої на плані, казарми бачимо нові кам’яні пожежні конюшні та сарай. Арочні виїзди пожежної краще видно на другій фотографії Церковного майдану 1870-х років. Фото 1877.23.05 За пожежною бачимо ще два одноповерхові кам’яні будинки, а за ними проглядається між тополями по дорозі до нового фурштату (кінного двору) двоповерховий кам’яний будинок офіцерського зібрання. Наприкінці Церковного майдану ліворуч, за тополями, стоїть двоповерхова будівля майстерень Ділового двору. За такої кількості кам’яних будинків Садова вулиця стала чи не першою вулицею в Чернігівській губернії. Для порівнянь: у сусідньому з ШПЗ Новгороді-Сіверському усього нараховувалося в 1851 році лише 8 кам’яних будинків (2 – казенних, 6 – приватних) [51, 136].

Отже, Садова вулиця значно покращала в п’ятирічку керування заводом генерал-майора Карла Аароновича Моландера (14) (1857-1862). Він, як справжній патріот Шостки, працював до останнього, поки не помер на заводі й був похований також на заводі. Новим командиром ШПЗ був призначений генерал-майор Володимир Григорович Сабо (15) (1862-1872). Фото 1871.18.08 Він теж всіляко сприяв подальшому розвитку заводського поселення до «степени самостоятельного и довольно значительного». Ще командир Сабо наводив лад за межами заводу, знищивши  в 1863 році три шинки, які були влаштовані в цьому ж році неподалік заводу двома євреями та дворянином Осмоловським. Близькість цих «питейных заведений» сприяла «нижним чинам отлучаться из команд и работ для п’янства и разврата», внаслідок – «нравственнось нижних чинов завода в последнее время заметно начала портиться и в заводе стали обнаруживаться случаи частого воровства», тому генерал Сабо просив губернське начальство надати дозвіл на знищення шинків та виселення їхніх власників з заводу як «вредных и опасных людей». Відповідний указ губернського управління від 13 вересня 1863 року надійшов до Шостки за кілька днів до того, як Сабо вже закрив ці вкрай шкідливі для солдат та заводу шинки [111, арк. 1,2-5,6].

У 1864 році було закрито заводську школу кантоністів через відсутність казенних коштів на її утримання. Шостенські діти були кинуті заводом напризволяще. За ініціативи протоієрея заводської церкви Дем’яна Амвросієвича Борща була заснована нова «частная» школа [83, 117]. У 1871 році протоієрей навчав у своїй приватній школі «до 80 воспитанников от 10-16 лет». Фото 8-11  За переказом, школа знаходилася в будинку священика (Леніна,44) Фото 2011. 11.31  і «вчилися в ній в основному діти з числа заможних» [30]. Як зазначено в «Памятной книжке на 1878 год» по Чернігівській губернії, протоієрей Борщ був законовчителем у «Шостенском Начальном Народном Училище», а вчителем був Андрій Никифорович Бурневський, син священика [138, 57]. Цікаво, що школи при «церквах и домах священно- и церковнослужителей» звалися ще й «Народними школами» [34, 272].  У «Памятной книжке на 1878 год» Шостка помилково значиться «містечком»  («м.»). Так само в цьому переліку позначений з літерою «м.» наш Вороніж, який справді мав до свого статуту містечка «Упрощенное Общественное Управление» у складі старости, двох «гласных» та секретаря [138, 58]. У Шостці  усім життям її мешканців  управляв командир завода, тож ніяких суспільних управлінських установ не могло у ній бути.

За даними Генерального штабу, у 1865 році на ШПЗ проживала 3901 людина  (237 офіцерів, 2842 нижчих чинів, 518 відставників, 304 удів з дітьми), нараховувалося 550 будинків, 40 з яких були квартирами для офіцерів [22, 364]. Порівняно зі статистичними даними 1859 року (3548 чол.), Шостка зросла на 353 душі. Порівняно з 1856 роком (3360 чол.) – на 541 душу, або ж на 60 душ щороку. Отже, зростання відбувалося за рахунок природного приросту постійного двотисячного населення ШПЗ, у родинах якого народжувалося щонайменше 60 дітей щороку. Кількість хат, у порівняні з 1859 роком, теж збільшилася на два десятки: з 526 в 1859 році до 550 в 1865 році, тобто щороку будувалося нові 3-4 хати постійних мешканців Шостки. За висновком сучасників, офіцерів Генерального штабу, які на чолі з полковником Миколою Домонтовичем склали у 1865 році цей «Військово-статистичний опис Чернігівської губернії», наш «Шостенский пороховой завод» був «одним из лучших поселений Черниговской губернии» завдяки тому, що він мав «значительное число каменных зданий, широкие, прямые и опрятные улицы, обсаженные алеями, чистенькие домики обывателей и довольно красивую церковь» [22, 364]. Хоча завод переживав складні роки реформ. У 1863 році наказом Військового міністра було скасовано на ШПЗ інвалідну команду і замість ослаблених хворобою солдат набирались до роботи «вольнонаемные люди». Інші чотири команди (1200 чол.) було поділено на 10 майстрових рот. Для утримання караулів залишено на ШПЗ лише дві гарнізонні (караульні) роти та тимчасову інвалідну команду. Також ШПЗ готувався до військової реформи, коли замість рекрутів мало бути  запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків у віці 21 року з терміном служби 6 років замість 25-ти. У 1867 році гарнізонні (караульні) роти перейменували в «Шостенскую местную артиллерійскую команду», що перебувала відтоді водночас і у віданні начальника артилерії Харківського округу, і в безпосередньому підпорядкуванні командиру ШПЗ [83, 95]. Тобто Шостенська команда входила до складу «Харьковской местной бригады», яка приналежала до «местных войск», піхота яких мала виконувати  тільки караульну службу, подібно до піхоти та артилерії «крепостных войск», які мали захищати тільки «крепости» [130, 109]. Також у 1867 році розпочато оздоровлення місцевості навколо порохового заводу. Нарешті було взято до уваги висновок графа Аракчеєва, зроблений у 1804 році, що «место занимаемое заводом чрезвычайно дурно и нездорово, окружено будучи со всех сторон болотами»» [16, 33], також було враховано й останні статистичні дані військового відомства, що «наибольшая цифра заболеваний воспалением лёгких была в Шостенском пороховом заводе [267, 79]. Отже, у 1867 році розпочато осушення оточуючих Шостенський пороховий завод торф’яних боліт, шкідливо діючих на здоров’я заводських мешканців [267, 9].

Садова вулиця, як і завод, теж зазнала в 1860-х роках «реформ» часу. На ній з’явилися нові контори та пам’ятники. У 1865 році запрацювала «почтовая контора 4 класса, с приемом всякого рода кореспонденціи» (вул.Леніна,30) [83, 116]. Мабуть, при поштовій конторі знаходилася й «учрежденная», як стверджує невідомий автор книги «Столетие Шостенскаго пороховаго завода (1771-1871)»,  в 1865 році поштова станція з шістьма кіньми [83, 116]. Хоча, за статистичними даними за 1859 рік, на ШПЗ вже діяла поштова станція [74, 34]. Невідомий автор, мабуть, помиляється, тому усі посилання на нього підлягають перевірці документами з архівів ШПЗ. У 1866 році було відкрито відділення казначейства [83, 116]. Воно розмістилося в першому кам’яному будинку Шостки, колишній канцелярії 1777 року (вул. Леніна,55). У 1868 році на Базарній площі висвятили каплицю Фото 7-11  в пам’ять чудесного спасіння імператора Олександра ІІ 25 травня 1867 року від невдалого вбивчого акту терориста Березовського. Також «в память исполнившегося в 1871 году столетия с времени основания Шостенскаго пороховаго завода на площади возле церкви поставлен бронзовый бюст Імператора Александра ІІ» [33, 200]. Перший малюнок погруддя Фото 14 міститься в додатку до книги «Столетие Шостенскаго пороховаго завода (1771-1871)», яка вже кілька років вільно шукає свого покупця в Інтернеті за 180 тисяч рублів. На жаль, на малюнку немає напису назви пам’ятника з указівкою, чиє саме по­г­ру­д­дя знаходиться на високому пос­та­ме­н­ті з ба­ре­ль­є­фам­и. Хіба що з іншого до­да­т­ку до кни­ги ­– «Пла­на Шо­с­те­н­с­ког­о по­ ро­хо­во­го­ за­во­да 1871 года» Фото 1871.3 – дізнаємося, що  посеред Церковного майдану стояв  «Па­мя­т­ник сто­ле­тия за­во­да» (№14). От­же, пам’ятник був при­с­вя­че­ни­й не ца­рю або ж якомусь Великому князю, а сто­річ­чю існування ка­зен­но­го порохового за­во­ду. На до­ре­во­лю­ці­йних фо­то­г­ра­фія­х па­м’я­т­ни­ка, які зберігають деякі шосткинці, мі­с­тять­ся рі­з­ні на­пи­си: то це па­м’я­т­ник Оле­к­са­н­д­ру­ ІІ, то – Ве­ли­ко­му кня­зю Ми­хай­лу, а то й про­с­то – ца­рю. Тому шосткинці й відносять пам’ятник відповідно до напису або ж на свій розсуд: хто до імператора Олександра ІІ, хто до Великого князя Михайла, а дехто до царя Петра І або ж його діда Михайла. Останню версію про засновника Шостки царя Михайла «преподнес» шосткинцям півстоліття тому, у 1960-х роках, альбом «Историческое прошлое нашого края», укладений міською бібліотекою ім.Л.Толстого не без участі шосткинських краєзнавців, або ж за їхніми працями. Фото 70 Дослівно:«Первыми жителями селения были солдаты времен царствования Михаила с династии Романовых (около 325-330 лет назад). В тот период был основан пороховой завод». З тексу виходить, що цар Московії Михайло Романов направив своїх москалів-порохнярів “на вечное поселение на шестой притоке Десны” у  дрімучі ліси Сіверії, підпорядкованої ще з 1618 року ляхам. Таким чином завод виробляв порох на ворожій Москві території підпільно, у тилу ворога. По такому праву «першозасновника» Шостки пам’ятник мав би належити царю Михайлу Федоровичу Романову (1613-1645). Проте довга борода царя не відповідає короткій борідці чи то бакенбардам на обличчі погруддя. Також не відповідає зображенню пам’ятника й зовнішність Петра І з вусищами, хоча саме його й досі чимало шосткинців вважають засновником порохового заводу. Навіть колишні й нинішні керівники міста не оминають у своїх виступах нагадати шосткинцям про Петра І як засновника заводу, отже, і Шостки. Шосткинцям, мабуть, хочеться додати ваги своєму заводу за рахунок діянь московського царя, а не за якогось локотського козака Бугая, що заснував млин на річці Шостці й на потужності якого виник гетьманський пороховий завод, так підказує нам відомий історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902) [41, 344,350].

Та все ж таки пам’ятник 1871 року увінчувало погруддя не царя Петра І, а правлячого тоді імператора Олександра ІІ.

Згадана вище «краевед» Плодиста у сво­їх га­зе­т­них пу­б­лі­ка­ція­х, аль­бо­мах та кни­ж­ках упе­в­не­но стве­р­джує,­ що шосткинський па­м’я­т­ник увін­чу­ва­ло­ тільки по­г­ру­д­дя бра­та ца­ря, Ве­ли­ко­го кня­зя Ми­хай­ла, на честь яко­го Шосткинський по­ро­хо­вий за­вод й на­зва­ли Ми­хай­лівсь­ким. Спра­в­ді, за­вод став Ми­хай­лівсь­ким 17 сер­п­ня 1871 ро­ку, про що Фото 11.1 й бу­ло о­го­ло­шен­о ко­ман­ди­ром­ за­во­ду Са­бо на уро­чи­с­то­му­ зі­б­ран­ні цьо­го дня з на­го­ди свя­т­ку­ванн­я юві­лею: «За­вод се­го­д­ня пра­з­д­нуя пе­р­вое (казенное) сто­ле­тие сво­е­го су­ще­с­т­во­ва­ния, на­и­ме­но­вуе­тся, по во­ле ав­гу­с­тей­ше­го мо­на­р­ха на­ше­­го, Ми­хай­ловск­им, в честь ве­ли­ко­го кня­зя Ми­ха­и­ла Ни­ко­ла­е­вич­а, вли­я­нию и за­бо­те ко­то­ро­го он на­и­бо­лее обя­зан сво­им ны­не­ш­ним ра­з­ви­ти­ем»­ [127]. Слід зазначити, що й до  Великого князя Михайла Миколайовича добре опікувався ШПЗ його рідний дядько Михайло Павлович, рідний брат царя Миколи І, і теж генерал-фельдцехмейстер, командуючий всієї артилерії імперії. На  першому книжному ма­лю­н­ку 1871 року  «Па­мя­т­ни­ка­ сто­ле­тия за­во­да» ба­чи­мо ви­ка­р­бу­ван­і вни­зу пос­та­ме­н­та­ да­ти казенного іс­ну­ван­ня ШПЗ «1771-1871». На ба­ре­ль­є­фі з ли­цьо­вої сто­ро­ни пос­та­ме­н­ту­ зо­бра­же­на за­сно­в­ни­ця казенного­ ШПЗ ца­ри­ця Ка­те­ри­на ІІ, з ви­ка­р­бу­ван­ими ро­ка­ми її пра­в­лін­ня «1762-1796». При­на­ле­ж­ні­сть пра­во­с­то­ро­нньо­го ба­ре­ль­є­фа Оле­к­са­н­д­ру­ І теж ви­зна­ча­ють­ ро­ки йо­го ца­рю­ван­ня «1801-1825». За ло­гі­кою, з лі­вої сто­ро­ни пос­та­ме­н­ту­ мав би бу­ти ба­ре­ль­єф Ми­ко­лі І з відповідними да­та­ми його правління «1825-1855». На четвертій (за­д­ній) сто­ро­ні пос­та­ме­н­та­ вза­га­лі б не ма­ло бу­ти будь-­яко­го ба­ре­ль­є­фа,­ хі­ба що си­ну Ка­те­ри­ни ІІ Па­в­лу І (1796-1801), який за п’ятирічку свого царювання теж до­клав чи­ма­ло зу­силь до ро­з­бу­до­ви ШПЗ, як за­зна­че­но в кни­зі «Сто­ле­тие Шо­с­те­н­с­каг­о по­ро­хо­ва­го­ за­во­да». Про­те, Плодиста вва­жає, що «кроме бюста Великаго князя Михайла Николаевича, на памятнике было четыре барельефа, изображающие Екатерину ІІ, Александра І, Николая ІІ и Александра ІІ, символизирующие самые главные эпохи и крупнейшие факты история развития завода» [142, 36]. Невже Шо­с­т­ка в 1871 році відверто зне­ва­жи­ла не тільки йо­го імператорську Ве­ли­ч­ність­, а й усіх його попередників, ро­з­мі­с­тивш­и їхні цар­сь­кі зо­бра­жен­ня­ ни­ж­че по­г­ру­д­дя кня­зя, хоча й Великого. Тим більше, що ба­ре­ль­єф ді­ю­чо­му тоді ца­рю Оле­к­са­н­д­ру­ ІІ мусив бути без карбувань йо­го років правління 1855-1881 та ще й із задньої, неприглядної, сторони постаменту. Од­нак на фо­то­г­ра­фії­ 1882 ро­ку, зроб­ле­ній з ці­єї за­д­ньої сто­ро­ни па­м’я­т­ни­ка­, ні­яко­го че­т­ве­р­то­го­ ба­ре­ль­є­фа на пос­та­ме­н­ті­ не про­гля­да­єт­ься, отже, його взагалі не було.

З малюнку 1871 року та фотографії 1882 року Фото 15 виходить, що пам’ятник стояв обличчям погруддя до дороги, до командирського будинку (вул.Леніна,53) на заході, а спиною – до сонця на сході, так, як нині стоїть пам’ятник Леніну біля Шосткинського міськвиконкому (вул.Леніна,14) На жаль, у рамки фотографії не потрапили два будинки ліворуч водокачки, зображення яких є на малюнку пам’ятника. Перший кам’яний будинок існує й донині, відомий як ЖКВ (житлово-комунальний відділ заводу, вул. Карла Лібкнехта,49). Біля пам’ятника царю ще не зображено ніяких гармат  чи то жорнового каменя з шосткинського млина, що дав першу силу ще нашій козацькій виробні пороху. Усе це є вже на іншому малюнку 1896 року до статі «К 125-летию Шостенскаго пороховаго завода», зробленого з фотографії 1882 року.   На ньому бачимо над датами «1771-1871» новий  барельєф зі схрещеної зброї. Поруч із зарослим знизу бур’янами постаментом стоять дві гармати на лафетах, а посеред них, ніби на згадку, що завод виник не на голому місці, лежить жорновий камінь. За пам’ятником, за пірамідальними тополями, зображено двоповерхову будівлю «Делового двора». Під малюнком мітиться напис:«Бюст Императора Олександра ІІ, поставленный в м. Шостке в память исполнившегося в 1871 г. столетия со времени основания Шостенскаго пороховаго завода». Проте «План Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1897 года» дає старе пояснення позначення під №5 – «Памятник Столетия завода 1871 год». Пам’ятник позначено посеред скверу (80х40 метрів), що закінчувався якраз по східній межі садиби священика або ж по нинішній будівлі пожежної вежі та недіючого фонтану біля неї.

Фото 1871.3 На плані 1871 року праворуч пам’ятника позначена під №12 – «Церковь в имя Рождества Христова», а ліворуч – під №18 позначена «Пожарная часть». Навпроти пам’ятника значиться дерев’яним (насправді напівкам’яним) під №15 «Дом командира завода» (вул.Леніна,53), ліворуч якого під №16 позначена кам’яна «Канцелярія завода» (вул.Леніна,51), а в її дворі намальовано прямокутник цегляного будинку креслярні (вул.Леніна,73). За будинком командира заводу позначено на плані генеральський сад. Сад доволі великий – у 250 метрів шириною, і на стільки ж метрів він тягнувся углиб від вулиці по південній межі городів. З північної сторони сад межував з «пороховим городком» (нині всю територію саду займає військова частина).

Далі по Садовій вулиці позначені під №19 «Казармы» (нині одна з казарм є заводоуправлінням, вул.Леніна,36). За казармами по Садовій вулиці позначена під №17 – «Полиція завода». Невеликий будинок «Полиціи завода» (п) стояв у кутовому дворі на перехресті Садової вулиці (1) з Кривим провулком (2) (нині пров. Енгельса). Начальником заводської поліції, або ж поліцмейстером перебував у 1871 році підпоручик Іванов Іван Іванович [83, 123], який в штатному розпису Михайлівського Шосткинського порохового заводу 1878 року вже значиться штабс-капітаном [138, 59].

На плані 1871 року чомусь відсутні позначки стосовно другого за поліцією будинку з двором (вул.Леніна,30), де мали працювати ще з 1865 року поштова контора та поштова станція. «Шостенская Почтовая Контора» згадується в «Памятной книжке на 1878 год» [138, 60]. Також згадується «Шостенская Телеграфная Станция», яка, мабуть, теж розмістилася в одному з поштою будинку (вул.Леніна,30). Телеграфна лінія була підведена до Шостки з Клинців Московським телеграфним відомством не раніше 1874 року. Стовпи для лінії пожертвувало Глухівське повітове земське зібрання 20 вересня 1873 року [288, 48]. Поставку стовпів здійснював, за контрактом з Глухівською повітовою управою, козак Данилевській по ціні 1 руб 37 ½ копійки за кожен стовп з відділкою та розвозкою на місця. Уже в квітні 1874 року стовпи були розвезені Данилевським по місцям та складені в штабеля від Шостки до границі з Новгород-Сіверським повітом. Невдовзі стовпи були прийняті від контрагента Данилевського безпосередньо «Шостенским Телеграфным Начальником» [288, 48].

Далі на плані 1871 року маємо за перехрестям з Глухівською вулицею ще три позначки на Садовій вулиці: під №13 – «Часовня в память 25 мая 1867 года», під №24 – «Лавки», а під №26 – «Воронежскія ворота». Каплиця, як вже відомо, була висвячена в 1868 році, а ось лавки, мабуть, з’явилися на Базарній площі дещо раніше. Відомо, що дозвіл на відкриття лавок надійшов до ШПЗ від Міністерства Внутрішніх Справ в 1860 році [83, 116]. Тобто МВС дозволило торгівцям вільний в’їзд до ШПЗ та відкриття їхніх лавок «с утверждения Командира завода». МВС поширило на ШПЗ торгові права містечок за умови відповідного надзору за торгівлею на підставі правил, існуючих для військових поселень. Торгівля в Шостці пожвавішала, як саме –  бачимо зі старої фотографії  недільного базару з возами та навісами навколо каплиці. Інша фотографія,  зроблена не в базарний день, надає нам уявлення про зовнішній вигляд лавок. Цей перший шостенський торгівельний деревяний «супермаркет» був такого ж сарайного типу, як і щойно збудований бетонний екозаклад торгівлі біля автостанції на Привокзальній вулиці. На фотографії бачимо за будівлею лавок праворуч вгорі Воронізькі ворота та будинки  по правій (західній)  стороні Садової вулиці. З розвитком торгівлі у Шостці будинки навколо Базарної площі поступово перетворювали на лавки та магазини. Так у 1879 році мешканець кутового будинку над «переулком с базара на новгор.север. дорогу» (нині на місці будинку ресторан «Юбилейный») поштар Йосип Марковський звернувся з «прошеніем» до «Его Превосходительства Господина Начальника Шостенскаго Пороховаго Завода» дозволити йому збудувати торговельну лавку на місці воріт, які мають бути перенесені з Садової вулиці в бік  «переулка с базара на новгор.север. дорогу» [114,арк.70]. До прохання був доданий план перебудови двору на Садовій вулиці. Будинок Марковських значиться на плані під №1 (А), і належав він дружині поштаря Ганні  Соколовій, а сусідній будинок №2, праворуч в бік Глухівської вулиці, належав відставному штабс-капітану Герману. Будинок Марковських належав, мабуть таки, не  Ганні Соколовій, а її ще живому батькові – Герасиму Петровичу Соколову (1807 р.н.), сину Петра Тимофійовичеа Соколова, заводського лікаря. Як свідчать офіційні данні «Общего штата Российской империи на 1831 год», Соколов Петро Тимофійович прибув до Шостенського порохового заводу в 1831 році в якості другого штатного лікаря [113, 127]. Раніше в заводському лазареті працював лише один лікар Дмитро Іванович Поскребишев. На фотографії 1879 року бачимо Герасима Петровича Соколова, разом з дружиною Єфросинією, а посеред них стоїть їхня дочка Ганна з немовлям Васильком, народженим 1 січня 1878 року – майбутнім бойовим генералом «с окружения Колчака» Василем Йосиповичем Марковським. Життєвий шлях генерала досліджує онука його молодшої сестри Пелагеї Йосипівни – Ніла Петрівна Андрійчук, киянка, яка й надала зазначений вище план садиби Марковських та фото нашого земляка. Ніла Петрівна має мрію встановити в Шостці, зрозуміло з дозволу депутатів міської ради, меморіальну дошку за власний рахунок з приблизно такою назвою: «У будинку, що стояв на цьому місці народився та мав знайти свій упокій на схилі літ великий чоловік – генерал Марковський В.Й. 1879-19..».

Фото 1871.4 На плані 1871 року нанесено 15 вулиць, 11 з яких знайомі нам з ще плану 1843 року. Новими на плані 1871 року є три вулиці та один вузенький провулок. Вони виникли праворуч та ліворуч Садової вулиці, і звалися: Знаменською (12), Міщанською (13), Ярмарковою (14) (нині Марата). Назва Ярмаркової вулиці здається зрозумілої, як для вулиці ведучої та найближчої до місця проведення великих базарів – ярмарків, що відбувалися, починаючи з 1860 року, двічі на рік: на Хомину неділю по весні та Дмитрів день – восени, 8 листопада [83, 116]. Новий провулок звався Госпітальним (15), бо вів до нового госпіталю, збудованого в 1850-х роках на новопридбаних землях навпроти фурштатського (кінного) двору (нині вул. 9-го Січня). Цікаво, наскільки назва нової Міщанської вулиці відповідала статусу її мешканців-новоселів 1850-х років? Вона, як бачимо з плану, була дещо ширша за Знаменську, проте вдвічі вужча за будь-яку простору «гербелівську» вулицю ШПЗ 1840-х років (Офіцерську, Воскресенську, Базарну та Кладбищенську). На плані ШПЗ 1871 року вперше позначено місця розташування п’ятьох воріт (застав), запроваджених за указівкою великого князя Михайла 1856 року: «Крупецкія ворота (25), Воронежскія (26) ворота, Новгород-Сіверскія ворота (27), Глуховскія ворота (28) та Госпитальныя ворота (29)». Фото 1871.2 Біля кожної застави знаходилася караульня та смугастий шлагбаум. Крупецькі ворота (головні) позначені на плані під №25 на в’їзді до заводу перед ставом по дорозі далі на Крупець, а Воронізькі ворота (другорядні) позначені під №26 – на виїзді з поселення в сторону Воронежа. Отже, Садова вулиця починалася від головних (Крупецьких) воріт і закінчувалася Воронізькими воротами.

Новопризначений з 1 серпня 1872 року командир МШПЗ генерал-майор Ісидор Францевич Штейн (16) (1.08.1872-1.04.1880) звався вже начальником заводу. Фото 1878.1.11 Під начальством Штейна перебували уже не тільки солдати, а й цивільні робітники, які відповідно до наказу від 20 березня 1872 року мали поступово замінити солдат, тобто «выделка» пороху на МШПЗ мала відбуватися «посредством вольнонаемных мастеровых и робочих» [24, 14]. Першими вільнонайманцями стали солдатські сини, батьки яких проживали при заводі. Проте робочих місць було обмаль, МШПЗ занепадав. Зрозуміло, що припинилося зростання Шостки новими вулицями, бо з 1872 року заводське начальство вже не дарувало відставникам наділі під нові хати [253, 193]. Мабуть, й бажаючих залишитися в Шостці відставників вже не було Ярмарки, що з 1860 року відбувалися двічі на рік по весні та восени, вже не проводилися в зубожілій з 1870-х років Шостці. У 1874 році був «уразднен» капсульний заклад. Відповідно з «Высочайше утверждённым в 19 день июня 1874 года, положением Военного Совета» увесь перелік продукції Шосткинського капсульного закладу було закріплено за Охтинським капсульним відділом Петербурзького патронного заводу [266, 9]. Шосткинський капсульний заклад простояв без діла до 1907 року [14, 54]. Також призупинила на 33 роки своє зростання Капсульна слобідка. Змін на краще в Шостці не сталося й за роки нового начальника МШПЗ полковника Лишева Олександра Олександровича (17) (1881-1884). Його портрет 1882 року, як колишнього випускника 1855 року Санкт-Петербурзького Першого Кадетського Корпуса, зберігся в «Альбоме портретов бывших кадет 1 Кадетского Корпуса» [227]. Фото Лишев А.А. Альбом присвячений 150-річчю цього елітного військового навчального закладу, заснованого 17 лютого 1732 року. У альбомі всього 310 портретів – «лиц императорской фамилии». Виходить, начальник МШПЗ Лишев О.О. належить до царського роду Романових і, мабуть, є першою в історії Шостки керівною «особой царских кровей». Ще один портрет Лишева  Фото Лишев-1884 міститься серед портретів усіх офіцерів та чиновників МШПЗ 1884 року. Фото 1884

У 1881 році була відкрита нова народна школа в заводському будинку по Садовій вулиці (добре відома старожилам школа №1) [177, 102]. Вона утримувалася за приватні кошти та за рахунок збору за навчання – 50 коп. у місяць з кожного учня, за виключенням сиріт та дітей бідних батьків. У цій початковій школі навчався Микола (1873 р.н.), син їх високоблагородія Олександра Олексійовича Алексєєва, колезького асесора порохового завода. За спогадами ленінського більшовика Миколи Олександровича, в школі заборонялося розмовляти українською мовою, «по-хохлацкому». Отримана ним початкова освіта дозволила надалі вчитися в Новгород-Сіверській гімназії, яку він закінчив у 1892 році [191]. У 1901 році в шостенській народній школі навчалося 110 хлопчиків та 30 дівчат [177, 102]. Учителем був Павло Петрович Шермеревич, який отримав звання вчителя 10 вересня 1898 року, його заробітна платня – «содержание» становила 300 карбованців за рік. Законовчителем був протоієрей Володимир Величинський, який навчав Божому Закону безплатно. З  жовтня 1899 року в Шермеревича з’явилася помічниця Ганна Радіонова, яка закінчила курси Глухівської жіночої гімназії. Її заробіток становив 180 карбованців за рік.

Суттєві зміни на ШПЗ розпочалися за начальника заводу полковника Ісака Павловича Пилкова (18) (1885-1903). У 1886 році завод перейшов на цілорічну роботу без перерви на три зимові місяці. Запрацювали  три нові парові машини, паливом для яких слугував торф, видобутий в заплаві річки Шостки. Так у 1887 році «из торфяников Шостенскаго порохового завода для отопления заводских паровиков» було видобуто 600 кубічних сажнів торфу [133, 208]. Торф коштував тоді вдесятеро дешевше за дрова, тож бо залишався цілим ліс навколо Шостки.

1887 року тритисячна Шостка отримала статут поселення. Відтоді в різних документах, планах Шостки пишеться «Поселение Шостка», а не «Шостенский пороховой завод» як було раніше. Хоча на великих картах, зокрема, на трьохверстовій карті кінця 1880-х років (в одному дюймі три версти, 1:126000) значиться напис «Шост. Порох. Завода». Фото 1890.1 Стосовно самої території ШПЗ, то на плані теж маємо відповідні нові уточнюючі написи та трикутні позначки заводів: порохового, сірчаного (1839 р.) та цегельного (1820 р.). Є ще один напис: «Московский городок» (1) – це не що інше, як новий пороховий завод на правому березі Шостки, який виник ще в 1828 році як тимчасовий «пороховой городок» [83, 84]. Чому він став зватися «Московським»? Чи то за свою віддаленість і місце розташування на північному сході, за винокурнею 1771 року, чи то він так був названий з прицілом взагалі перейменувати увесь завод на Московський Шостенський пороховий завод (МШПЗ). Зазначу, що в жодному з дореволюційних документів Шостку не названо посадом, бо статут посада передбачав ще й посадську управу, тобто незалежний від військових місцевий орган влади. Тоді як вся влада в Шостці від самого початку заснування порохового заводу завжди перебувала в руках військових і ні про яке двовладдя тут мови не могло й бути. Єдине, що могли дозволити військові, це надати Шостці статут поселення, за яким замість шосткинського поліцмейстера мав би бути поліцейський пристав (дільничний) Глухівського поліцейського управління. То ж бо Військове Міністерство зробило подання до Державного Свєта стосовно заснування поліції в поселенні Шостка. 21 грудня 1887 року Державний Совєт розглянув подання Військового Міністерства і прийняв позитивне рішення, яке було «Высочайше утверждено» імператором Олександром ІІІ, і поліція в поселенні Шостка при МШПЗ була заснована 1 січня 1888 року [250, 508-509]. Фото 21.12.1887 Фото 21.122.1887 Її штат нараховував 11 осіб – поліцейського пристава (дільничного) та поліцейської команди з 2-х старших та 8-х молодших городових. Річні оклади становили: для пристава – 1200 рублів (600 – платня, 300 – квартирні та проїзні, 300 – канцелярські витрати), для старшого городового – 180 рублів на рік, а для молодшого – 150 рублів. Додатково на обмундирування кожному городовому видавалося по 25 рублів на рік. Шосткинська поліція підпорядковувався як Міністерству внутрішніх справ, так і начальнику порохового завода. На посаду пристава дозволялося призначати як «гражданских чиновников, так и военных офицеров». Першим поліцейським приставом Шостки було призначено 22 лютого 1888 року штабс-капітана 65-го резервного піхотного батальйону Алексєєва Володимира Володимировича, 1854 р. н., дворянина Орловської губернії. Він мав п’ятьох дітей: 4-х дочок – Ліду, Надію, Євгенію, Марію та одного сина Миколу [110,арк. 1, 100, 5, 46 зв.]. Штабс-капітан Алексєєв перебував на посаді пристава 14 років, з 1888 по 1902 роки включно.

            У 1889 році було завершено будівництво двох кам’яних порохових погребів на 20 тисяч пудів кожний, з двома закупорними сараями та караульним будинком [264, 35]. Вони знаходилися за пів версти на північ від старих погребів Шосткинського окружного артилерійського складу і були самими великими за обсягом зберігання пороху, отже, небезпечними не тільки для заводу, а й для поселення при ньому. Мабуть, тому в 1889 році 10 жовтня імператор Олександр ІІІ затвердив нові Правила утримання еспланади МШПЗ та порядок зведення на ній будівель [249, 579-580].   Фото 19.10.1889 Фото 10.101.1889 Фото 10.102.1889 Також було затверджено план місцевості, оточуючої цей завод на двоверстовій відстані. Суворі Правила стосувалися еспланади – території на двоверстовій відстані від огорожі «порохового городка», вкрай небезпечного порохового виробництва біля річки Шостки. Територія була поділена на три райони. Перший район включав до себе найближчу до огорожі «порохового городка» східну частину поселення (до Глухівської вулиці), другий район – західно-південну частину поселення, а третій – залишок незабудованих земель в межах двохверстової відстані від «порохового городка». Кордони трьох районів мали бути визначені на місці кам’яними межовими знаками та взяті під постійний нагляд місцевої поліції. Військовий Совєт встановлював правила та вимоги до будов приватних поселенців на заводських (казенних) землях першого та другого районів еспланади. Також Військовий Совєт встановлював правила перепродажу будов. Дозвіл на нове будівництво в третьому районі еспланади на землях, що не належали заводу, надавався начальником МШПЗ. Побудова мала бути безпечною в пожежному відношенні до «порохового городка» та порохових погребів [110,арк. 59,59 зв.,62].

З узаконенням еспланади Петербурзьке артилерійське відомство вирішило упорядкувати земельні відносини адміністрації МШПЗ та шосткинців, які мають хати на казенних землях. Тобто побудовані колись солдатами хати на земельних наділах, отриманих ними від заводу по завершення терміну служби, як виявилося, стоять на землі приналежній не ним, а казні, артилерійському відомству. По суті усі старожили Шостки – 548 мешканців – «домохозяев посаду» раптово були визнані «арендарями казны» і тому за право проживання на казенній землі вони мають сплачувати гроші за незнану досі орендну «послугу» [268]. Керівництво МШПЗ розробило особливий п’ятирічний контракт для орендаторів і вже з 1891 року заводська адміністрація почала вимагати з них орендну плату в розмірі від 1 до 2 копійок за квадратний сажень присадибної землі, що становило до 24 – 48 рублів на рік за десятину (гектар) [112,арк. 21 зв.]. За орендним контрактом нове будівництво, розширення та капітальний ремонт старих побудов, мало відбуватися тільки з дозволу Військового Совєта, а незначний ремонт – з дозволу начальника завода; перехід ділянки у спадок мало відбуватися зі згоди Військового Совєта, здача дільниці в найом допускався за умови проживання на ній самого орендаря [252, 64]. Нова платна «послуга» застала шосткинців ще й в скрутні часи. Завод перебудовувався під виробництво бездимного піроксилінового пороху. На будівельних роботах, за спогадами тодішнього робітника заводу Дмитренка І.К., була задіяна лише частина працездатного населення Шостки, а інша частина пішла на заробітки [119]. Зокрема вони будували вузькоколійку від Конотопа до Пирогівки з відгалуженням до ШПЗ. Будівництво велося «Обществом Курско-Киевской железной дороги» одразу по затвердженню імператором Олександром ІІІ 24 травня 1891 року відповідного положення Комітету Міністрів [251, 285]. Фото 24.05.1891 Фото 24.055.1891 Як відомо, основна залізнична лінія широкої колії була прокладена з Києва до Конотопа ще в 1868 році [130, 272]. Отже, безробітні шосткинці мусили працювати на будівництві залізниці, щоби сплатити орендну «послугу». З березня 1892 року по серпень 1893 року 336 домовласників із 548 заключили орендні контракти [268]. Решта домовласників відмовилася їх підписувати. Вони разом почали шукати захисту від домагань заводської адміністрації, спочатку спрямували жалісного листа до інспектора порохових заводів, потім до Військового міністра, навіть зверталися за допомогою до Великих князів [252, 64]. Натомість адміністрація завода безупинно «закручувала гайки» безконтрактникам своїми мілкими зачіпками, штрафами, погрозами звільнення з роботи та виселенням з Шостки. Публіка volens-nolens почала здаватися, підписувати кабальні контракти, а найбільше сміливі звернулися до суду та ще й залучили адвоката. Судові процеси тяглися роками [253, 193].

За статистичними даними за 1892 рік у поселенні Шостка було 508 дворів та 3253 мешканців (1498 чоловіків, 1755 жінок) [75, 165]. Порівняно з даними Генштабу 1865 року (3901) кількість мешканців зменшилося за 27 років на 648 людей, або ж на шосту частину заводської людності. Кількість дворів теж зменшилася майже на десяту частину: з 550 в 1865 році до 508 в 1892 році. Можливо, на початку 1880-х років зменшення населення Шостки було ще більшим, на жаль, ніяких статистичних даних за ті роки занепаду МШПЗ немає. Цікаво, що кількість жінок поселення вперше в його історії перевищила в 1892 році кількість чоловіків аж на 17%. Раніше до 1872 року кількість шостенських жінок (1,3 тис.) була майже удвічі менша за кількість чоловіків (2,4 тис.). Кількість жінок зростала природно з 1210 (1859 рік) до 1755 (1892 рік). А загальна кількість чоловіків зменшилося за рахунок скорочення солдат-рекрутів, яких залишилося на заводі у 1872 році лише півтисячі. Якщо раніше рекрути служили на заводі по 25 років, то військова реформа 1874 року зменшила термін солдатської служби до 6 років. Солдати вже не працювали на заводі як робітники, а несли тільки караульну службу. Виходить, постійне населення Шостки складало біля 2,7 тисячі людей, з яких 1,7 тисячі жінок (удови 0,4 тис) та 1 тисяча чоловіків (відставники та їхні сини). Майже стільки ж постійних мешканців проживало в сусідньому з Шосткою селі Локотках. Усього в Шостці та Локотках нараховувалося в 1892 році 5386 чоловік, за даними «Календаря Черниговской епархии на 1893 год» [146, 123].

Подальше зростання постійного населення Шостки та його насущні потреби призвели до відновлення ярмарків у поселенні. У «Календаре Черниговской губернии на 1892 год» уже зазначено проведення ярмарків  «в посаде Шостка в день Преполовенія» [137, 58]. Тобто, ярмарок відбувався в середину (половину) П’ятидесятницi — строку мiж Великоднем i Трійцею і лише один раз на рік, а не два, як то було в 1860-х роках: на Хомину неділю по весні та Дмитрів день – восени, 8 листопада [83, 116]. Ярмарок проводився за межами поселення, за Воронізькою заставою праворуч до озерця (нині сквер навколо майже всохлого озерця на початку вулиці на честь більшовика Сергія Кірова (Кострикова). Ярмарковий товарообіг в 1892 році становив щонайменше 4 тисячі рублів – «красными товарами, сельскохозяйсвенными продуктами, рыбою, солью и скотом» [137, 58]. Порівняно з Воронежем, там товарообіг трьох ярмарків на рік такими ж самими товарами становив 16 тисяч рублів. Окрім ярмарку в Шостці  був ще й базар, але проводився він вже не по неділях як раніше, а по суботах, бо по неділях відбувався базар у Глухові, а по п’ятницях у Воронежі [137, 58]. У «Календаре Черниговской губернии на 1896 год» вказано, що Преполовенська ярмарка в поселені Шостка мала відбуватися вже два дні «накануне дня Преполовения». Основою торгівлі на ярмарку  був: «скот рогатый и лошади, пенька, посуда деревянная и гончарная, холст крестьянский рядовина, разные мануфактурные и бокалейные товары и соленая рыба разных сортов» [33, 293].

Шостка в зазначеному вище «Календаре Черниговской губернии на 1896 год», а також в усіх наступних дореволюційних календарях,  зветься «поселеніем», хоча в у двох раніших календарях на 1892 та 1894 роки вона помилково названа в оглядах ярмарків «посадом» [133, 94].  Але ж її немає в переліку посадських управ Чернігівської губернії 1892 року, які були тільки в посадах Добрянке, Клинцах, Климові, Еліонці, Воронку та Лужках [137, 314]. Також немає Шостки ні в посадах, ні в містечках, ні в містах, що були включені до «Ведомости о городах и поселениях Черниговской губернии, в которых введено Городское Положение Высочайше утвержденное 11 июля 1892 года» [135, 343]. Як бачимо, нове «Городское Положение 1892 року» було застосовано в Глухівському повіті тільки для міста Глухова (в повному обсязі для повітових міст) та для містечка Вороніж (спрощене управління). Отож, у Глухові був міський голова та управа, а в Воронежі – міський староста.

«Планъ Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1892 года» («чертежный лист Л/34. Сентября месяца 1892 года») Фото 1891.1 Фото 1892.2 так само містить 15 вулиць без написів їхніх назв, як і на плані ШПЗ 1871 року. Проте план 1892 року дозволяє вирахувати кількість будинків по кожній вулиці поселення та слобідки. Кам’яні будинки позначені на плані білими кольором. Найбільше їх на Садовій вулиці. Фото 1892.4 Це ті ж самі, що й на планах 1843 та 1871 років – гауптвахта (1), стара канцелярія (2), напівкам’яний командирський будинок (3), нова канцелярія з крейслярнею (4) по правій (західній) стороні вулиці та церква (5), казарми (6, 7) та каплиця (8) на Базарній площі по лівій (східній) стороні вулиці. Єдиною новою кам’яною будівлею вулиці на плані 1892 року є так званий в народі «офіцерський» магазин чи то магазин «Общества потребителей» (9) на Базарній площі. Фото 38-1 Також білим кольором позначені на плані цегляні стовпи головних (Крупецьких) воріт (к) – на початку Садової вулиці та Воронізьких воріт (в) – наприкінці Садової вулиці. На південь від поселення, за воронізькими воротами, позначена на плані 1982 року залізниця з будкою на переїзді (б). Фото 1892.6

У 1893 році було завершено будівництво «Подъездого пути от станции Конотоп через Кролевець до станции Пироговка с ветвью к казенному Шостенскому пороховому заводу» [132]. Відкриття товаро-пасажирського руху відбулося наприкінці 1893 року [135, 320]. Отже, Шостка та завод відтоді поєдналися з Києвом залізницею.     З розкладу зимового руху пасажирських поїздів «Киево-Воронежской дорогой», опублікованому в  «Календаре Черниговской губернии на 1895 год», дізнаємося, що поїзд Конотоп-Пирогівка відправлявся з Конотопа о 10 годині 5 хвилині ранку і прибував   до Шостки о 2 годині 33 хвилині дня [135, 346]. Зворотній поїзд до Конотопа з Пирогівки прибував до Шостки о 5 годині 21 хвилині дня, а в Конотопі він був о 9 годині 45 хвилині вечора. У Конотопі можна було зробити пересадку на поштово-пасажирський поїзд №3, який відправлявся о 10 годині 40 хвилин вечора до Києва, куди прибував о 7 годині 40 хвилин ранку. Таким чином можна було дістатися з Шостки до Києва за 14 годин. Зворотній поштово-пасажирський поїзд №4 відправлявся з Києва об 11 годині вечора, а прибував до Конотопа о 7 годині ранку.

1895 року на МШПЗ запрацювали три нових заводи: сірчанокислотний, ефірний та  піроксиліновий. Останній виробляв бездимний порох, по-народному – «перех». З причини такої кількості нових заводів у Шостці та ще й старого «порохового городка» та цегляного заводу, їхній єдиноначальник полковник Пилков отримав у 1895 році звання генерал-майора, а Михайлівський Шостенський пороховий завод став зватися у множині – «Михайловскіе Шостенскіе пороховые заводы», як бачимо з «Календарей Черниговской губернии» та документів за 1896-1902 роки. Кожен з заводів мав свою котельню, обладнану ще й своїм, з деякими відмінностями «голосу», гудком, легко впізнаним  робітниками конкретного заводу, які працювали там «від гудка до  гудка» [39]. Гудки оповіщали про початок робочого дня (зміни), закінчення та обідні перерви. Перший гудок лунав о  6-45 ранку, останній – о 24 годині ночі. Як відомо, МШПЗ перейшов на позмінну роботу в 1895 році. У зв’язку з нехваткою робочої сили було дозволено працювати в першу зміну шостенським жінкам [24, 14]. Цілодобово в три зміни працювали майстрові люди в шкідливих небезпечних майстернях, у дві зміни – у нешкідливих майстернях та в одну зміну – на різних роботах. Різноробочі працювали тільки в денну зміну – з шостої години ранку до сьомої години вечора з обідньою перервою в одну годину. Заробітна платня встановлювалася по нормах начальниками майстерень. Розмір її становив 40-50 копійок у день різноробочому, 60 коп. – 1 руб. у день – робітнику майстерні, 1 руб. 20 коп. – 1 руб. 50 коп. – робітнику в шкідливій майстерні. Жіноча праця використовувалася тільки в «хлопчатобумажной» майстерні, де «сдельно зарабатывали» 15-20 рублів у місяць [119].

Оновлення заводу поки що аж ніяк не позначилося на зростанні поселення Шостки, про що свідчить «Планъ Михайловскаго Шостенскаго пороховаго завода съ поселеніями Шостки и Капсюльной слободки 1897 года». Фото 1897.1 На плані нараховуємо ті ж самі, незмінні з 1860-х років, 12 вулиць та 3 провулки, зокрема: Садової (1) (нині Леніна), Госпітальної (2) (нині Короленка), Глухівської (3) (нині Карла Маркса), Фурштатської (4) (нині Карла Лібкнехта), Мохової (5) (нині Фрідріха Енгельса), Кривого провулку (6) (нині Фрідріха Енгельса), Базарної (7) та Базарного провулка (8), Офіцерської (9) (нині Миру), Воскресенської (10), Кладовищенської (11), Знаменської (12), Міщанської (13), Ярмаркової вулиці (14) (нині Марата), Госпітального провулка (15) (нині 9-го Січня). Вперше на плані 1897 р. нанесені майже всі назви вулиць та провулків, окрім Ярмаркової вулиці (14) (нині Марата) та Кривого провулку (6) (нині Фрідріха Енгельса), хоча назви ці існували, як видно з наступних планів Шостки, зокрема 1912 року. Фото 1897.2 Також на плані 1897 року пронумеровані найбільше значимі вуличні будинки та будівлі з відповідним поясненням в «Описи зданій артиллерійскаго ведомства» по обидві боки плану. Під №1 значиться на Садовій вулиці «Церковь во имя Рождества Христова, построен въ 1786 г. на доброхотныя пожертвования».

Як уже знаємо, на старішому плані ШПЗ 1793 року був подібний напис «Церковь каменная, построена от доброхотных жителей, и содержится тож». У написі, як бачимо, немає вказівки на рік побудови церкви. Вищевказана дата (1786) на плані 1897 року не збігається на один рік (1785) з наведеною в книзі «Столетие ШПЗ» 1871 року видання [83, 24]. Церква й справді стала першою будівлею по лівій, від заводу, стороні Садової вулиці, бо на місці колишнього будинку командира – великій хаті «близ плотины на бугре», з опису 1771 року, було закладено великий сад, позначений на плані 1897 року  за церквою в напрямку  головних заводських воріт. Біля воріт позначена під №3 «Часовня пороховаго городка 1856 года». Вона розташована вже на території заводу, по правій стороні вулиці. Праворуч каплиці значиться під №223 великий «Н-образний» дерев’яний “Сборный и персональный покой для робочих у главных ворот». Перед воротами першим нумерованим будинком,  по правій від заводу стороні Садової вулиці, значиться на плані під №101  «Гауптвахта у главных ворот пороховаго городка (1842 г.)». Наступний, удвічі менший, ніж гауптвахта, червоний прямокутник по правій стороні вулиці значиться під №6 «Дом занимаемый казначейством 1782 года (первый каменный дом съ основания завода)».  Цей найперший кам’яний будинок канцелярії з коморою для зберігання грошей на першому поверсі віддали за розпорядженням міністерства фінансів державному казначейству , яке відкрило там у 1866 році  своє «расходное» відділення [83, 116]. За казначейством під №7 позначено «L-образний» будинок начальника заводу (на плані 1871 року він під №15, Леніна,53, профком). У описі вказано, що будинок триповерховий, а судячи з кольорів – жовтого та червоного, що навпіл поділяють  його зображення на плані, він був як кам’яним, так і дерев’яним. Мабуть, третій поверх був дерев’яним і невисоким, як бачимо з фотографії 1884 року генеральського будинку  за пірамідальними тополями. За командирським будинком позначено територію так званого Генеральського саду. За споминами старожилів, навколо саду з яблунями, грушами, теплицями росли великі дуби та липи. За Генеральським садом позначена на плані дорога від вулиці Садової до мосту (№202) на річці Шостці й далі на порохові погреби за новим піроксиліновим заводом. Цей міст відомий у народі як «горбатий», бо в дійсності був таки добре вигнутим дерев’яним, з поручнями мостом. Через нього й річка Шостка стала зватися шостенцями Горбаткою. Праворуч мосту на плані позначений жовтою ламаною лінією під №367 «Палисад (ограда) вокруг пороховаго городка, общая длина 5 верст 74 сажни». Палісад – це ніщо інше як рів з валом навколо всієї території заводу. Його почали робити одразу після відвідування заводу великим князем Михайлом у 1856 році. За лінією палісаду маємо на плані декілька прямокутних позначок з написом «Бывшие конно и вододействующие фабрики» (колишні «сухопутные машины» 1776 року). Отже, цей старий пороховий городок уже був недіючим, а порох виробляв новий піроксиліновий завод. На плані  позначено ліворуч «горбатого» мосту «Торфяное болото», яке поділено білими лініями водовідвідних канав на прямокутники торфорозробок. За спогадами колишнього робітника заводу Дмитренка, нарізка торфу здійснювалася спеціальною машиною. Йому довелося в 1891 році розпочинати свій трудовий стаж на заводі в 13-річному віці тяжкою працею на цій шостенській торфорозробці біля «горбатого» мосту. Такі ж, як і він, 11-13-річні підлітки «працювали з четвертої години ранку до восьмої години вечора, з перервами на сніданок – півгодини, обід – годину, на полудень – півгодини. Вони складали від машини сирий торф для просушування. Після просушування торф складали в штабелі. Платня була така: нарізка торфу від рукава машини – 20 коп. у день, складання для просушування – 10 коп., у штабелі – 15 коп. у день [119].

За будинком начальника МШПЗ значиться далі по Садовій вулиці під  №17 двоповерховий будинок Помічника Начальника заводу (вул.Леніна,51). Оце і є будинок колишньої канцелярії 1849 року, яку переобладнали під квартиру помічника начальника заводу, але вже після того, як перевели канцелярію та креслярню в другу кам’яну казарму, де влаштували в 1890-х роках заводське управління (вул.Леніна,36). Ще між будинками начальника та його помічника значиться на плані під №8 будинок з двома чиновницькими квартирами, влаштованими в колишній креслярні (вул.Леніна,73). За переказом, у цьому будинку діяла до революції 1917 року жандармерія – політична поліція. У дворі будинку помічника позначено колодязь під №142. Усього на плані 1897 року позначено два десятки колодязів (№№140-159), що були на той час викопані й доглянуті заводом. Ніяких ліній водогону на Садовій вулиці, як і на Глухівській також, не нанесено, хоча він був прокладений від заводу по Глухівській вулиці ще в 1894 році «с запасным краном и двумя водоразборными трубами на случай пожара» [33, 200]. Далі по правій стороні Садової вулиці позначено на плані, від будинку помічника до провулку (дороги на городи), п’ять  садиб, тоді як на плані 1843 року їх було лише три. Перша садиба на плані 1897 року розташована одразу за будинком помічника і позначена №499 – «дом занимаемый одной офицерской квартирой». Судячи з останнього числа нумерації, що завершує загальний опис належних заводу будівель та споруд, цей будинок було збудовано за рік чи два до складання плану 1897 року. Збудовано, мабуть, на місці останніх знесених служительських хат з плану 1793 року. А на місці перших знесених служительських хат, як уже відомо, була збудована в 1849 році канцелярія (вул.Леніна,51). Далі за 499 садибою  значиться під №19 будинок з однією офіцерською квартирою. Ця друга садиба Садової вулиці на плані 1897 року також є другою й на плані 1843 року. Далі позначена лише контуром будинку без вказівки номера третя від будинку помічника начальника заводу садиба з доволі великим будинком. Потім йде на плані четверта садиба під №492 – будинок з двома офіцерськими квартирами, що, мабуть, теж збудований на місці недавно знесених служительських хат. Остання п’ята кутова садиба над провулком під №24 (Леніна,39) теж значиться, як будинок з двома офіцерськими квартирами. Він є й на плані 1843 року. Перші дві садиби з плану 1897 року під №499 та під №19 до нашого часу не збереглися. Креслення будинків 4-тої садиби та 5-тої кутової садиби на перехресті збігається з кресленнями будинків №№ 43 (492), 41 та 39 (24) на сучасних планах вулиці Леніна. Ці всі три будинки датуються житлово-комунальним відділом (ЖКВ) 1875 роком побудови. Дата правдоподібна лише для садиби №492, а стосовно будинків №39 та №41, то вони старіші й позначені ще на плані 1843 року. Сучасна конфігурація будинку №45 значно більша за контур позначеного на плані 1897 року будинку безномерної (третьої)  садиби.  Нині в будинку №45 знаходиться (з 1980-х років) контора «Міськсвітло», а раніше, у 1960-х роках, там був військкомат, а ще раніше, після війни, – лікувальний заклад, заводський нічний протитуберкульозний санаторій. За переказом, тут до революції «жил батюшка», ось чому на плані 1897 року цей приватний будинок священика не має майнового номера належності заводу. Отже, ця частина Садової вулиці була до революції офіцерським кварталом з 6-ма квартирами в 4-х садибах (№499, №19, №492, №24). Усього в описі плану 1897 року значиться в поселенні Шостка 19 офіцерських квартир, хоча фактично офіцерів на заводі було менше. Так у штаті порохового заводу 1896 року значиться всього 12 офіцерів: разом з начальником заводу генерал-майором Пилковим, його помічником полковником Хрущовим, головою господарчого комітету полковником Коленком, начальниками майстерень – капітанами Малишевим, Івановим, Іващенком, Черновим, також помічником начальника майстерень штабс-капітаном Павловським та начальником Шостенської артилерійської (караульної) команди підполковником Рудниковим і його підлеглими – штабс-капітаном Коханенком, підпоручиками Рингсом та Щукиним [33, 110]. Зрозуміло, офіцери мали жити якнайближче до заводу, тому солдатські  (служительські) хати були поступово, за сто років, витіснені подалі від заводу. Зокрема на цій частині Садової вулиці від командирського будинку до провулку на городи (нині вул. Совєтська) всі 9 служительських, позначених на плані 1793 року, хат відсутні на плані 1897 року. Можливо, далі по Садовій вулиці, за провулком, залишилася хоч якась двохсотлітня служительська хата з плану 1793 року.

Провулок ще не мав на плані 1897 року ніякої забудови, ним проходила через городи  дорога до «Лагеря местной артиллерийской команды». За сто метрів дороги від Садової вулиці починався відтинок праворуч до «горбатого» мосту. Дорога проходила за садами офіцерських садиб через горбатий міст й далі на порохові погреби за новим піроксиліновим заводом. «Местная артиллерійская команда», як відомо, була створена в 1867 році для несення караульної служби. Тоді ж, мабуть, був створений і табір, який позначений вже на плані поселення 1897 року. У таборі нараховуємо шість дерев’яних будівель: 4 в дворі та ще дві в саду, ліворуч дороги (нині на місці табору школа №10). За офіцерськими садибами, за провулком-дорогою, нараховуємо до перехрестя з Глухівською вулицею ще 20 будинків на вулиці Садовій. Порівняно з планом 1793 року  кількість будинків збільшилася удвічі (з 10 до 20), бо сама й вулиця подовшала до  Новгородського шляху, на якому теж з’явилися нові будинки Глухівської вулиці (нині вул. Карла Маркса). У 1793 році остання 10 хата на Садовій вулиці знаходилася за 40 сажнів до перехрестя з Новгородським  шляхом. Безумовно, хата стояла на узгірку там, де нині стоїть перед заводським профілакторієм будинок № 23-а по вул. Леніна. Від цього узгірку униз до Новгородського шляху постали на початку ХІХ століття 7-8 нових невеликих солдатських (служительських) хат. Загальне уявлення про них надає дореволюційна фотографія.  У першій хаті від узгірку мешкала, мабуть, з часу її появи, родина Псюркових. Будь-яка з 20-ти хат цього солдатського кварталу значно менша за розміром за будь-який будинок зі згаданого вище офіцерського кварталу з п’яти садиб на Садовій вулиці. Порівняно з планом 1793 року хати солдатського кварталу 1897 року вже не всі однаково маленькі за розміром, є серед них декілька більших будинків. Отже, у цьому солдатському кварталі вже проживали більш заможні шостенці. Здається, найбільший, четвертий від провулку будинок  існує й донині (Леніна,29). Він є й на старій дореволюційній фотографії Садової вулиці (другий з лівої сторони). Перед будинком бачимо ялинку за невисоким штахетником.   Мабуть, там за штахетником росло ще декілька менших ялинок, бо дві з них стоять сьогодні біля будинку вже великими деревами. Як згадує старожил вулиці Совєтської Сергій Павлович Юдицький (1948 р.н.), його бабуся Ганна, проходячи повз цей гарний з фасаду будинок, завжди йому казала:«Знай, внучок, що тут жила Марко Вовчок». Зараз у будинку розташований районний відділ освіти. Освітяни знають про свій дореволюційний будинок, що він складений з дуба, міцний, бо довелося облаштовувати стіни зсередини на сучасний лад. Також переказують, що в будинку мешкала дочка педагога Костянтина Ушинського Надія (1856-1944). Можливо, й так, якщо саме цей «дом, флигель со всеми другими холодными постройками, а также фруктовыми и нефруктовыми деревьями» вона придбала в 1913 році в Нелюбіної О.П., дружини колишнього старшого хіміка заводу Нелюбіна І.М. Раніше, у 1907 році, Нелюбін уклав контракт на 24 роки щодо оренди заводської землі площею 1004 кв. сажні, на якій була розташована його приватна садиба [87, 32]. На плані 1897 року всі приватні садиби на Садовій мають наділ землі довше 100 метрів, хоча й різної ширини, а найширші з них, по 30 і більше метрів, мали хазяї лише перших, зазначених вище, п’ятьох садиб. Повіримо переказу, що в будинку перебувала деякий час видатна письменниця Марко Вовчок (1833-1907), коли гостювала кілька днів в 1857 та 1858 роках у селі Локотки у Василя Марковича – рідного брата свого чоловіка Опанаса Марковича. Залишається тільки з’ясувати ім’я власника цього старого будинку по Садовій вулиці в 1857 році та встановити меморіальну дошку з барельєфом письменниці. Також треба встановити меморіальну дошку на маленькому   будинку №35 – єдиному, що залишився з тої першої півсотні  служительських (солдатських) хатах  «єкатеринщиків» Садової вулиці 1793 року.

Ліва від заводу сторона Садової вулиці, як було зазначено вище, починається на плані 1897 року з церкви Різдва Христового та Церковної площі, ліворуч від якої замальовані на плані жовтим кольором контури двох великих будинків. Перший будинок під літерою «С» позначений як «квартира старшего врача» ( Леніна,48), другий за ним  –під №56 як «Дом для заводскаго Священика» (Леніна,44). Нині цей званий у народі «поповский дом»  поділено на п’ять квартир для робітників «дев’ятки». На його фасаді проглядається замальована зеленою фарбою пам’ятна металева дореволюційна табличка з номером будинку та роком побудови «№56. 1805 г.», отже, маємо вірити: будинок є найстарішим дерев’яним будинком Шостки.

Посеред Церковної площі  на плані позначено під №5 «Памятник Столетия завода 1871 год». Пам’ятник стояв посеред скверу (80х40 метрів), що закінчувався якраз на східній межі садиби священика або ж на нинішній будівлі пожежної вежі та недіючого фонтану біля неї. До речі, шостенський пам’ятник названо в губернській газеті «Черниговское слово» як пам’ятник імператору Олександру ІІ [97, 4]. Він не був єдиним у Чернігівській губернії. У 1887 році пам’ятник імператору встановили в Семенівці, а через десять років з’явився пам’ятник  у Чернігові, наступного  1898 року – в Любечі. Ще один пам’ятник Олександру ІІ в Чернігівській губернії встановили в липні 1914 року в сусідньому Новгород-Сіверському [15, 113]. Отже, шостенський пам’ятник імператору Олександру ІІ є найстарішим пам’ятником його Величності в Чернігівський губернії.

На плані Шостки 1897 року навпроти пам’ятника імператору нанесено червоним кольором довгі прямокутники пожежного сараю під №66 та кутового будинку під №213 (вул. Карла Лібкнехта, 49). В останньому була розташована «Офицерская квартира (бывшая главная чертежная завода)». Цей кам’яний шестикімнатний будинок датується заводським  ЖКВ 1848 роком, хоча на фотографії  працівників «Чертежной» 1894 року помітна під дахом ганку табличка з номером будинку та роком його побудови «№213. 1832 г.».

Від Церковної площі по лівій стороні Садової вулиці позначена літерою «А» казарма місцевої артилерійської команди (вул. Леніна,40).  За нею далі по Садовій другий великий прямокутник, позначений №60 – «Дом 3-х этажный занимаемый Военным Собранием, Управлением завода и 4 квартирами для чиновников»   (нині Леніна,36 ). За переказом, квартири чиновників були розташовані на першому поверсі заводоуправління. Загалом в описі  плану 1897 року значиться в усьому шосткинському поселенні 7 чиновницьких квартир, хоча фактично чиновників на заводі було більше. Так у штаті порохового заводу 1896 року зазначено 10 чиновників: 1 – правитель канцелярії Ягода, надвірний радник; 4 – «содержатели» майна – Луцкін, надв. радник, Кіяновський, колезький асесор, Мошуманський, титулярний радник та помічник «содержателей» майна Шипов, колезький секретар; 3 – начальники майстерень Спиридонов, кол. ас., Ходулін, кол. ас. та Андреєв, тит. радник; 2 – бухгалтер заводу Філіппов, кол. ас.,  та його помічник Оскра, тит. радник [33, 410]. Згідно з табелем російських чинів цивільне звання надвірного радника означало сьомий клас чиновника, рівнозначний військовому званню підполковника. До надвірного радника Ягоди шостенці повинні були звертатися зі словами «Ваше високоблагородіє». Також «високоблагородіями» були чиновники 8 класу – колезькі асесори (капітани). «Благородіями» звалися всі інші нижчі класом чиновники з 9 по останній 14 клас колезького регістратора, зокрема титулярні радники (9кл. – штабс-капітани) та колезькі секретарі (10 кл. – поручики) звалися «благородіями».

За управлінням заводу проходив безіменний провулок (нині провулок Енгельса), за яким на плані 1897 року позначені по Садовій вулиці три великі садиби з дерев’яними будинками. У першій з них під №33, як вказано в описі, була квартира чиновника. Раніше на плані 1871 року там позначена поліція (17). У другій садибі по Садовій значиться на плані 1897 року №36 Поштово-телеграфна контора     з однією офіцерською квартирою (нині оглядова  поліклініка). Начальником цієї державної установи перебував у 1896 році «их высокоблагородие господин» Герасимовський, надвірний радник [33, 409].  Ще в штаті контори були двоє держслужбовців: помічник начальника та «надсмодрщик». Цікаво, що перша в Шостці телефонна станція з 1893 року була розташована не в поштово-телеграфній конторі (Леніна,30), а поряд – у заводоуправлінні (Леніна,36). Вона мала тоді двадцять дротів для передачі розпоряджень начальства підлеглим [33, 200]. До речі, один телефонний апарат було встановлено на залізничній станції Шостка [121]. За поштою позначена на плані під №39 остання третя садиба з двома офіцерськими квартирами, а за нею – сад до Фурштатської та до Глухівської вулиць. Навпроти саду, по той бік Глухівської вулиці й далі по Садовій вулиці розміщено на плані 1897 року  напис   «Базарная площадь», з позначкою каплиці, зведеної 1868 року. Новоселами площі, точніше новими вставками в старий ряд приватних будинків по її лівій стороні, можна назвати лише дві позначки на плані – магазину та поліції.

Магазин позначений червоним кольором як цегляний будинок, так званий серед старожилів «офіцерський магазин» («Гастроном» з 1930-х років), а через два будинки від нього позначений жовтим кольором дерев’яний будинок під №441 «Полицейский дом и карцер» (1) (нині на цьому місці друга торгова двоповерхівка, навпроти фонтану).  Отже, поліція знаходилася вже не поблизу казарм за  Кривим провулком (2), а на Базарній площі (нині площі Леніна), у дерев’яному будинку (П), четвертому від перехрестя з Базарним провулком (нині проїзд від вулиці Миру до кінотеатру «Родина»). На місці колишньої заводської поліції (п) біля заводоуправління значиться на плані 1897 року під № 33 «Дом для квартиры чиновника». Приставом (дільничним) поселення  Шостки з 1888 по 1902 роки був штабс-капітан Алексєєв, який підпорядковувався Глухівському поліцейському управлінню. У 1903 році приставом Шостки був призначений Йосип Львович Желеховський, тит. радник [245, 61], за ним 1904 році – Костянтин Олександрович Слюз, поручик [246, 65], потім у 1905 році – Володимир Трохимович Магдебург, кол. рег. [130, 66], у 1906 році – Яків Васильович Чернолуський, губ.сек. [247, 69], у 1907 році – Андрій Іванович Тарасевич, кол.ас. [131, 72], у 1908 році – Михайло Гнатович Лузанов, кол.рег. [248, 76], у 1909 році – Костянтин Федорович Монастирський, н.ч. [35, 78], у 1910 році приставом призначили Михайла Олександровича Лащинського, кол.ас. [186, 81], який перебував на цій посаді шість років. Його змінив у 1916 році Сергій Львович Горовий, губ.сек. [139, 105].

На  південному краю площі позначено довгу будівлю під №426 «Деревяный корпус лавок на Базарной площади». Ліворуч нього, ближче до торгового ряду, позначено колодязь (№150). Також колодязі позначені на Міщанській вулиці №157 (нині двір будинку №3-Б по вул. Комуністичній) та на Знаменській вулиці №159 (нині двір будинку №5 по вул. Комуністичній).

На лівій (західній) стороні базарної площі позначено літерою «А» забудову вулиці Садової на перехресті з Глухівською вулицею (вул. К.Марка,26, перукарня). Виходить, на Садовій вулиці було два місця розташування казарм: перше місце біля церкви, друге – на розі Садової та Глухівської вулиць. До речі, в описі плану 1897 року пояснення позначки «А» надано в множині – «Казармы местной артиллерийской команды (на 400 человек)». Від цієї другої наріжної казарми йшли правою стороною Садової вулиці приватні будинки до Воронізьких воріт.

Одразу за Базарною площею позначена під №444 «Народная школа» (1). Прямокутник школи, з виступом ганку посеред фасаду, удвічі більше порівняно з прямокутником на плані Шостки 1843 року, коли будинок, мабуть, був офіцерською квартирою. Також удвічі збільшився двір школи в бік Міщанського провулку (2). Близьке розташування школи до Базарної площі (3) давало підставу шосткинцям називати її базарною. На дореволюційній фотографії Садової вулиці світлий будинок школи, перший з правої сторони, мав довгі вікна по три з кожного боку невеликого ганку з вулиці.   Цікаво, що на фотографії Садова вулиця названа вулицею Імператора Олександра ІІ (нині вул.Леніна  ), а в народі її називали Імператорською, мабуть, з причини розташування на ній каплиці та пам’ятника на честь імператора Олександра ІІ. По обидві сторони широкої дороги Імператорської вулиці примітні на фотографії невеликі стовпчики, які встановлювалися на краях дерев’яних та кам’яних містків через водовідвідні канави прориті обабіч дороги, а іноді й через дороги. Канави та містки позначені на плані 1897 року. Канава з правої сторони Садової вулиці прокреслена від шкільного провулку (нині на ньому будинок пошти), а з лівої сторони – від перехрестя з Кладовищенською вулицею. Канави тяглися униз до кінця Садової вулиці (до церкви). Загалом нараховуємо по вулиці 18 містків (11 кам’яних та 7 дерев’яних), а це майже половина із усіх 44 (№№160-203), що були на вулицях Шостки у 1897 році.

З фотографії бачимо наприкінці вулиці ще й великі стовпи Воронізької застави. Вони позначені на плані 1897 року малими квадратами червоного кольору як цегляні споруди (3). Західніше воріт маємо невеликий жовтий квадрат під №107 «Упраздненная караульня при шлагбаумах у заставы»». Тобто солдати вже не сторожували біля шлагбаумів, а стовпи застави виконували лише декоративну функцію. За споминами старожилів, справді біля кожної застави колись був сторожовий будинок (караульня) з ганком на вулицю [37]. За Воронізькою заставою ніяких хат на плані 1897 року не позначено, хіба що залізнична будка біля переїзду праворуч на колії до Пирогівки. Вузькоколійка, як відомо, була прокладена від Конотопа до Пирогівки у 1893 році. Вона мала ще й «ветвь» до МШПЗ. Ця «ветвь» згадується як «конножелезная дорога» у статті, присвяченій 125-річчю МШПЗ, опублікованій в «Календаре Черниговской губернии на 1896 год» [33, 200]. Зазначена в статті довжина кінної вагонки в 1 версту 125 сажнів (1,5 км), мабуть, відповідає 1893  року, бо на плані 1897 року вона значно довша. На ній навіть був «косой железнодорожный мост через отводной канал» (№446) на території заводу. Цією залізницею тягали кіньми від «Станции Шостка МКВЖД (Московской-Киево-Воронежской железной дороги)» невеликі вагони з вугіллям до парових машин головної заводської котельної. На плані 1897 року біла лінія залізниці йде від станції  по Офіцерській вулиці спочатку з правої (західної) сторони, потім, за перехрестям з Воскресенською вулицею, переходить на її ліву (східну) сторону, наприкінці якої повертає праворуч на Глухівську вулицю, потім – ліворуч на Госпітальний провулок і далі входить на територію заводу. З фотографії 1911 року  Офіцерської вулиці (нині  вул. Миру) бачимо, що колія залізниці проходила дуже близько, в кількох метрах від будинків з правої (західної) сторони вулиці, і занадто далеко від вимощеної білим камінням дороги.

Садова вулиця від самого початку революційного ХХ століття відчула на собі увесь тягар усіляких бунтівних виступів шосткинців і стихійних, і організованих, партійних. Першим партійними бунтарями – марксистами Шостки слід вважати братів Алексєєвих Миколу (1873-1972) Фото 1963.1.01 з «Зорі» та Сергія (1878-1930), синів заводського чиновника середньої ланки ШПЗ Олександра Олексійовича Алексєєва, титулярного совітника, колезького асесора, помічника утримувача майна ШПЗ 1879-1891-х років [136, 259]. Микола та Сергій навчалися в «народній школі» на Садовій вулиці, потім – в Новгород-Сіверській гімназії, яку закінчили у 1891 та 1896 році відповідно, і поступили до Петербурзького університету. Навесні 1897 року Микола та Сергій вступили до «Союза борьбы за освобождение рабочего класса», за що були ув’язнені. Сергія («Єгора») заарештували 30 травня 1897 року і утримували під вартою аж десять місяців по 31 березня 1898 року. Старшого брата Миколу («Угрюмого») заарештували у січні 1898 року та утримували під вартою вісім місяців. 25 вересня 1898 року Микола був висланий до Шостки під особливий нагляд поліції. Тут він теж проводив пропаганду марксизму [259, 8]. Проводив недовго з півроку, бо після рішення суду по справі «Союзу» та на підставі «ВЫСОЧАЙШАГО повеленія» від 26 травня 1899 року був висланий на 4 роки до В’ятської губернії, місто Слободськ. Проте й там Алексєєв пробув півроку і втік наприкінці грудня 1899 року та емігрував до Лондона. Тож Шостка не бачила Алексєєва до 1906 року [191]. А ось молодшого брата Сергія Алексєєва Шостка побачила раніше в 1901 році. Він теж по «ВЫСОЧАЙШЕМУ повеленію» від 12 грудня 1898 року був висланий з Петербургу на два роки. Сергій поїхав вчитися до Харківського університету, де в 1900 році зорганізував першотравневу демонстрацію і нову був ув’язнений, за розповсюдження першотравневих листівок та як член РСДРП [285]. Утримувався під вартою сім місяців, з 28 жовтня 1900 року по 5 червня 1901 року, потім був відправлений до Шостки під особливий нагляд поліції. У Шостці Сергій пробув 8 місяців і вже 7 березня 1902 року був висланий на три роки до Степового краю в місто Зайсан (нині Східноказахстанської області).

На той час, за статистичними даними 1901 р., в «пос. Шостка (пороховой завод)» проживало 5685 осіб (2895 жінок та 2790 чоловіків) [76, 183]. Як бачимо з даних, у Шостці вперше, аж на початку ХХ ст,, встановилася природна пропорція кількості жінок у 101 відсоток відносно кількості чоловіків. Раніше, як відомо, кількість солдат удвічі перевищувала кількість шосткинських жінок. У 1901 році в Шостці нараховувалося лише 4 сотні солдат батальйону караульної служби, що майже дорівнювала кількості шостенських удів (0,3 – тис. за підрахунками Генштабу 1865 р.). Отже, в Шостці на початку ХХ століття постійне населення становило 5,3 тисячі людей (5,7 тис. – 0,4 тис. солдат), тобто 95 відсотків населення назавжди укорінилося в шосткинську землю. Шостка уже не була напівсолдатською – напіввідставною.  Загалом постійне населення Шостки збільшилося за десять років майже удвічі, з 2,7 тис. (1892 р.) до 5,3 тис. мешканців (1901 р.). А за сорок років (з 1860 р.) постійне населення зросло більше ніж у два з половиною рази: з 2 тисяч до 5,3 тисяч. Зрозуміло, зростання населення Шостки відбувалося за рахунок переселенців з навколишніх сіл. Селяни, отримавши роботу на заводі, прикупляли собі землі неподалік поселення та перевозили свої родини та хати. Цікаво, яку частину населення Шостки складала корінна з 1771 р. «кропива» в Шостці в 1901 році? Мабуть, до двох тисяч її мешканців, безумовно переважну більшість «кропиви» становили місцеві українці.

Перший в історії Шостки кривавий бунт її мешканців стався 4 (17 за н ст.) жовтня 1900 р. Шосткинці повстали тоді проти заводського начальства, яке наважилося зруйнувати 16 солдатських хат за те, що їхні старі власники відмовлялися підписувати орендні контракти на землю. До цього майже усі, з півтисячі домовласників Шостки поступово, починаючи з 1891 р., підписали контракти, а якихось два десятки упертих стариків, мешканців 16 хат, до останнього судилися з заводом. Вони доказували в судах, що їхні хати збудовані ще за царя Миколи І (1825-1855), коли завод подарував їхнім батькам – відставним солдатам –невеличкі ділянки землі під будівництво власного житла. Проте судді не брали до уваги це сумнівне, без підтверджуючих документів, заводське дарування, навіть не захотіли враховувати законне, по праву давності, володіння старими людьми батьківською землею. Тому шосткинці програли усі судові процеси та ще й сплатили сутяжні витрати, майже по 100 рублів з кожного двору [253, 193]. Не допомогла їм апеляція й до Судової палати, що теж була відхилена, як безпідставна. Суд остаточно визначив зруйнувати 16 будинків, а отриманий з того «дров’яний матеріал» – продати. Руйнацію будинків запланували на 4 (17) жовтня 1900 р. [252, 65].

У визначений день 4 (17) жовтня до Шостки прибули два поліцейські справники – глухівський та новозибківський. Їх супроводжували декілька урядників та майже 200 соцьких. Зібравшись біля заводоуправління (вул. Леніна,36), вони рушили, на чолі з капітаном заводського полку Миколою Кохом, далі по Садовій вулиці до першого в списку будинку злісного безконтрактника. Ним виявився робітник порохового заводу Ємельянов. Його маленька, дерев’яна хата стояла праворуч стовпів Воронізької застави (див. фото), тобто одразу за нинішнім, обкладеним червоною цеглою приватним будинком №5-а, що по вул. Леніна. 2

Капітан Кох мав в останній раз запропонувати Ємельянову підписати орендний контракт, а в разі відмови – зруйнувати будинок у присутності трьох десятків понятих з числа робітників заводу. Ємельянова в хаті не було, він кудись вийшов або ж заховався. Поки шукали Ємельянова, на вулиці зібралося чимало шосткинців. Вони прислухалися, як плачуть в хаті Ємельянова його перелякані діти та стогне з розпачу вагітна жінка. Не знайшовши Ємельянова, капітан Кох зачитав судовий вирок з прізвищами усіх, хто не підписав контракти і хати яких підлягають руйнації. Серед них було й прізвище сусіда Ємельянова, старого Гаврила Голубчикова, який негайно, потюпцем побіг з натовпу до дзвіниці заводської церкви Різдва Христового, щоби підіймати шосткинців на бунт. Для руйнації хати Ємельянова прибули додатково ще 40 солдат місцевої команди, які о третій годині дня розпочали зривати дошки з даху. Приголомшені дійством шосткинці застовпіли на місці. Гучні заклики глухівського справника «усім розійтися» ні на кого з них не діяли. У цей момент закалатали на сполох церковні дзвони. Натовп стрімко зростав та розпалювався, обурений поліцейським погромом Ємельянової хати, і погрозливо посувався все ближче до солдатів. Пішла штовханина, у якій найбільше відзначилися: Іван Леоненко, Павло Мороз та брати Вовки – Іван з Григорієм та з двома синами останнього [268]. Рішучі Вовки учетвером відтиснули капітана Коха від солдатів, потім вирвали гвинтівку з рук одного з них. Також й інші шосткинці з криками «ура» намагалися відібрати гвинтівки у поліцейських. Сталася справжня бійка [230]. У розлюченому натовпі з’явилися в руках людей сокири. Одна найбуйніша жінка – Федора Горова прорвалася з сокирою скрізь заслон поліцейських і кинулася до капітана Коха. Назустріч Федорі рішуче ступив заводський священик з піднятим над головою срібним нашийним хрестом і рука Федори здригнулася і вона не влучила сокирою в голову Коха, а тільки зачепила його бік [268]. Несподівано, ніби з під землі, з’явився біля своєї хати Ємельянов і заявив, що він згоден підписати орендний контракт [253, 193]. Його підтримали ще декілька переляканих безконтрактників [252, 65]. Натовп вщух, великого кровопролиття не сталося [253, 193]. Чимало людей було заарештовано [99, 17]. Усе ж таки шосткинцям здавалося, що вони перемогли і заводське начальство перелякалося їхнього войовничого виступу та припинило руйнацію будинків [230]. Насправді, влада лише відстрочила на місяць свою ганебну акцію [252, 65]. На цей раз 1 (13) листопада 1900 р. разом з військом прибуло до Шостки дуже високе небоязливе начальство з Києва та Чернігова. А саме – начальник київської артилерії, чернігівський губернатор з правителем канцелярії та з жандармським штаб-офіцером, чотири справника, 12 кінних урядників, 70 городових та батальйон солдат в повному озброєні. Під загрозою арешту більшість стариків підписало контракти, а тих хто відмовився відправили до поліції і там примусили усе підписати [252, 65]. Отже, земельні заводські подарунки відставним солдатам за царя Миколи І (1825-1855) були повернуті казні за царя Миколи ІІ (1894-1917) [253, 194]. Усі заарештовані 4 (17) жовтня 1900 р. бунтівники, зокрема брати Вовки, Леоненко та Горова були засуджені на різні терміни тюремного ув’язнення [99, 17].

Знаменно, що наприкінці бунтівного для Шостки 1900 р. виникла перша в її історії політична організація – «тайное преступное сообщество», яке зорганізував на Шосткинському пороховому заводі (ШПЗ) ризький студент Микола Олексійович Шевелкин (1872-1969) [269]. Він народився в Москві, у родині поштового чиновника, який був «уличен в неблагодежности» і відправлений на заслання до Риги. У 1897 р. син поштового чиновника Микола Шевелкін поступив навчатися до Ризького політехнічного інституту. У 1898 р. він вступив до Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) та створив підпільний соціал-демократичний гурток. У 1899 р. Шевелкін був висланий з Риги за активну участь в страйку студентів. 1906.10.12 Восени 1900 р. Шевелкін (1) переїхав до Шостки на запрошення свого знайомого, старшого хіміка ШПЗ Нелюбіна Іллі Михайловича. Шевелкін влаштувався працювати заводським хіміком. Він привіз з собою деяку заборонену літературу. У цей час на ШПЗ працювали під наглядом поліції ще двоє політично неблагонадійних висланців. Це кандидат природничих наук Дмитро Олексійович Протопопов (1870-1928) (2), висланий в 1897 р. з Петербургу до Шостки, та студент-практикант Київського політехнічного інституту висланий до Шостки навесні 1899 р. Василь Єфимович Глуздовський (1877-1940) (3), син особистого дворянина, адвоката з Козельця [271; 272; 282]. Інженер Протопопов працював помічником начальника майстерні, а студент Глуздовський – лаборантом. Останній зацікавив своєю обізнаністю з ідеями соціал-демократії робітника лабораторії Дмитра Гавриловича Хроманюка (1865-19..?) (4), 1900.11.06 а той в свою чергу закікавив своїх чотирьох друзів з числа робітників ШПЗ: Григорія Дудку (5), Івана Григоровича Мужила (1874-1937) (6), Василя Петровича Максименка (1872-1942) (7) та писаря заводоуправління Степана Петровича Жданова (1856-1925) (8).

Одного осіннього вечора 1900 р. Протопопов та Глуздовській зібрали своїх вище названих ідейних прихильників у приміщені заводської лабораторії та запросили прийти туди щойноприбулого до Шостки Шевелкіна. На цьому першому таємному зібранні Шевелкін повідомив присутнім, що є членом робітничої партії (РСДРП) та запропонував їм перейти від слів до діла й створити свою соціал-демократичну групу під прикриттям гуртка по вивченню хімії. Через кілька днів начальник заводу генерал-майора Пилков надав дозвіл на роботу хімгуртка з трьома викладачами: Шевелкіним, Протопоповим та Глуздовським. Викладачі хімії самі запрошували до занять в гуртку молодих робітників заводу. Особисто хімік Шевелкін запросив юного лаборанта Івана Семеновича Аксененка (1883-1980) (9) [230]. Заняття гуртківців відбувалися по середам у хімічному кабінеті заводської лабораторії. Там вони вивчали хімію пороху, точніше технологію… з виготовлення бомб та вели політбесіди. Шевелкін придивлявся до робітників, знаходив, на його думку, потрібних до партійного діла та надавав їм заборонену літературу, щоби ті давали читати її ще й своїм товаришам [276]. На заняттях гуртківців Шевелкін сміливо викривав зловживання майстрів, зокрема їхні махінації з обрахунку робітників. Він все більше завойовував авторитет серед робітників. Якщо спочатку гурток відвідували з десяток робітників: 4) Дмитро Хроманюк, 5) Гаврило Дудка, 6) Іван Мужило, 7) Василь Максименко, 8) Степан Жданов, 9) Іван Аксененко, 10) Василь Дудченко, 11) Іван Кришкевич, то вже через місяць до гуртка долучилися ще з півтора десятка: 12) Кирило Беляєв, 13) Гордієнко, 14) Митрофан Давиденко, 15) І.Смультін, 16) Федоров, 17) В. Васильєв, 18) Мартин Рудой, 19) Г.Сидоренко, 20) Г.Демченко, 21) Євстрат Писарець, 22) П. Лещенко, 23) Пилип Доценко, 24) Іван Ващенко, 25) Степанова, 26) Наталія Маглей загалом до 30 чоловік [230].

На початку зими 1900 р. на заняття гуртківців нагрянула поліція – 15 чоловік з револьверами. Поліцейські приказали усім підняти руки, потім їх переписали й повідомили, щоби вони завтра були в слідчого. Зрозуміло, хімгурток був закритий, але гуртківці продовжили збиратися вже по хатах, де вивчали ази конспірації та готувалися до майбутніх страйків.

Наприкінці 1900 р. після чергових зборів Шевелкін запропонував гуртківцям вважати себе робітничою організацією. Отже, по суті була створена перша в Шостці партійна організація соціал-демократичного спрямування, що почала нелегально здійснювати політичну пропаганду серед робітників і селян. На зборах було прийнято рішення створити ще й нелегальну партійну касу і відраховувати туди щомісяця 2 % заробітку. Касиром обрали писаря Жданова, потім касирами були Максименко та Лещенко [275; 276]. Гроші йшли на придбання літератури та інші цілі організації, які вона собі визначала на чергових зборах. Ревізія каси здійснювалася щомісяця. За увесь час існування партії було зібрано 140 карбованців членських внесків. У відомостях сплати внесків значилися тільки партійні клички. Також з метою конспірації організацію поділили на групи (до 10 чол.), що мали різні назви, як-то: «пчілка» (очолював Максименко), «ластівка» (Жданов), «монах» (Бєляєв), «револьвер» (Мужило), «свобода» (Гордієнко), «свет» (Кришкевич). Керівники знали тільки своїх членів груп, що забезпечувало б у разі арештів збереження основного осередку організації. Партійні сходки відбувалися на приватних квартирах, де обговорювали справи організації, засоби боротьби та вимоги до адміністрації завода. Члени групи розподіляли між собою обов’язки, виголошували революційні промови та читали заборонену літературу, зокрема поему Шевченка «Кавказ» [276]. Робітники переховували нелегальну літературу в модистки Степанової, відвідини якої не викликали в поліції підозри [230]. Навесні та влітку 1901 р. організовані робітники збиралися в Галенківському лісі та в Глибокому яру, що поділяв Шостку з Локотками, а саме – сиділи на великому Синьому камені в однойменному урочищі. Там теж виступали оратори з палкими революційними промовами. Члени організації бували і в селах Івоті, Собичі, Собичевому та інших, де політично просвіщали селян [275].

У серпні місяці 1901 р. розлетілася Шосткою вістка, поширена «ОРШПЗ», про крадіжку платинових каталізаторів (чашок), що застосовувалися на виробництві сірчаної кислоти, яке було введено в експлуатацію на ШПЗ у 1895 р. Вартість вкрадених чашок становила 60 тисяч рублів [253, 194]. Для порівняння – заробітна плата робітника на вкрай небезпечному кислотному заводі не перевищувала тоді одного рубля в день, а батон чорного хліба (0,4 кг) коштував у Шостці – 3-4 копійки. Блискучі чашки знаходилися у відділі ефіру та кислот, начальником якого був гвардії капітан Микола В’ячеславович Мамишев. Відділ був самим бідним по зарплатні (менше рубля в день). Мамишев постійно мешкав у Києві і звідти керував своїм відділом, а до Шостки, як він сам вихвалявся, приїздив лише у відпустку заради того, щоби підписати кілька паперів, погримати на робітників та скоротити їхнє число. Отримана від того економія витрачалася Мамишевим на свій розсуд, точніше в свою кишеню. У останній свій приїзд до Шостки Мамишев скоротив одного сторожа, який чергував біля сараю, де зберігалися платинові чашки. Невдовзі їх вкрали, замки й печатки на них виявилися цілими, вікна й дах сараю – також непошкодженими. Мамишева ніхто не арештовував, під суд не віддавав. Він і надалі перебував у Києві, тож звинуватили невинного чиновника ШПЗ, колезького регістратора Василя Михайловича Прокоф’єва. Спрацювало, як завжди, незмінне для ШПЗ правило, якщо винен офіцер, то треба все звернути на чиновника. Чашки шукали, шукали, та не знайшли, проте знайшли значно цікавіше за чашки – записну книжку купця Гиля, який постачав на ШПЗ вугілля, сірку та інше. Він вів свої записи починаючи з 1894 року, тобто з часу побудови нових виробництв ШПЗ з відповідними котельнями при них. У книжці Гиля в графі витрати були записані суми хабарів, які він давав майже кожному вищому посадовцю ШПЗ за їхню згоду на постачання неякісного вугілля, сірки та інше. Найбільший розмір хабара у 600 рублів в рік значиться за полковником Андрієм Георгійовичем Пашкевичем, головою господарчого комітету. Далі в книжці значилися з дещо меншими сумами щорічних хабарів: полковник Олексій Васильович Коленко, помічник начальника завода; полковник Василь Ілліч Андрєєв, член від Артилерійського відомства; полковник Карташов та інші офіцери та чиновники. 1905.10.04  Вони   отримували від Гиля хто місячне жалування, хто одноразову віддяку, хто сотні карбованців, хто фунти цукерок. Усі хабарники, окрім Пашкевича, залишилися на місцях, як-то кажуть крали та не прокралися. Справа з чашками та книжкою хабарів канула в Лету. Виходить, що рука руку мила у казнокрадів ШПЗ так само, як робилося повсюдно у російському царстві. Загалом з щорічного 2 000 000 бюджету казенного ШПЗ розкрадалося 25 %, тобто півмільйона рублів, тому якісь чашки вартістю 60 тисяч щезли непомітно [253, 194]. По суті щезли народні гроші, як вважав засновник «ОРШПЗ» Шевелкін, тому, на його думку, робітникам треба боротися з «ворами-начальниками» і взагалі, необхідно змінювати таке ганебне становище і в Шостці, і в усій імперії, коли царський уряд, обкрадаючи робітників, витрачає забагато народних грошей на військо та чиновників [276].

Восени 1901 року Шевелкін поїхав до Риги, звідки привіз прокламацію №1, у якій йшлося про тяжкий стан робітників, вказувалося на значення класової боротьби у такій формі, як страйки. Повідомлялися факти виступів робітників в різних містах імперії, також містився заклик до організованому виступу проти заводської адміністрації та чиновництва: «раздуть искру в пламя» [275]. Питання розповсюдження прокламації обговорювалося на «ОРШПЗ» декілька разів і врешті було вирішено розповсюдити наприкінці зими. Прокламація №1 була розповсюджена «ОРШПЗ» вночі 22 лютого 1902 року, а вранці шосткинці повсюдно знаходили листівки як на вулицях біля своїх хат, так і на заводі – біля своїх робочих місць. Потім, через місяць, 31 березня на стінах заводських будівель було розклеєно ще й вірш про політичне безправ’я і жалюгідний економічний стан робітників ШПЗ. «Преступное», на думку поліції, «сочинение» завершувалося словами: «Проснись, рабочий» [275]. Вірш був надрукований в селі Собичеве, куди доволі часто їздив до своїх знайомих один з засновників робітничої організації, помічник начальника майстерні ШПЗ Дмитро Олексійович Протопопов. Там в Собичеві він виготовив з каменю кліше та надрукував як зміг листівку з віршем, літери якої були завеликими та й фарба дуже мазалася [230]. Мабуть, тому Протопопов вирішив замовити друк наступних прокламацій на гектографі в Чернігові. У березні 1902 р. писар азотного виробництва ШПЗ Мартин Рудой привіз з Чернігова прокламації №2 та №3 [275]. Прокламація №2 була продовженням прокламації №1, у ній йшлося про зловживання, побори та обрахунки майстрів ШПЗ, з якими треба всіляко боротися. На відміну від попередніх анонімних прокламації №1 та вірша, вона була підписана: «Организованные рабочие шостенских пороховых заводов» («ОРШПЗ») [276]. Прокламацію №2 розповсюдили 4 квітня 1902 р., а 8 квітня була розповсюджена прокламація №3. У ній повідомлялося про загибель трьох робітників ШПЗ з вини адміністрації завода, для якої «жизнь человека нипочем». Прокламація закінчувалася політичним гаслом – «Долой самодержавие!». Також у квітні місяці «ОРШПЗ» провели три сходки, зокрема одного разу вони збиралися в Галенківському лісі, та два рази – біля Синього каменю (балка між Шосткою та Локотками) [276].

По весні 1902 р. шосткинські організовані робітники уперше прочитали газету «Искра», а саме 12 номер від 6 грудня 1901 р. [230]. Газета була заснована Леніним в Мюнхені, а друкувалася в Берліні, у видавництві Німецької соціал-демократичної партії. Видавництвом керував відомий соціал-демократ, незмінний депутат рейхстагу (1881-1918) Йоганн Генріх Вільгельм (1843-1922), партійна кличка Дітц [278]. Шосткинці зацікавилися газетою «Искра» і приклали чимало зусиль, щоби дістати усі попередні її 11 номерів. Робітники налагодили зв’язок з соціал-демократами Петербургу і почали отримувати звідти посилки на адресу: «Шостка, дом вдовы Голдовской, с передачею С.П.Жданову». Будинок Голдовських знаходився навпроти поштово-телеграфної контори на Садовій вулиці, поряд з будинком заводського садівника Псюркова (нині на їхньому місці збудовано в 1978 р. заводський профілакторій, вул.Леніна,25). Посилки надходили недовго, бо на початку травні 1902 р., одну з них випадково відкрив поштовий чиновник Мацовитий й побачив газету «Искра» та декілька заборонених книжок і листівок [275; 276]. Другий канал постачання «Искры» зорганізував для Шостки син купця з Конотопу Іван Іванович Радченко (1874-1942), молодший брат соратника Леніна Степана Івановича Радченка (1869-1911). Іван Іванович відвідав Шостку в середині квітня 1902 року, як летучий агент газети «Искра» з підпільною кличкою Аркадій. Відтоді за газетою їздив до Конотопу залізницею лаборант ШПЗ Аксененко. Він отримував «Искру» в конотопського ветеринарного лікаря Василя Сидорова, якому газета надходила з Києва [230; 276]. «Твердый искряк» Радченка також наддав шосткинцям берлінську адресу редакції газети для листів та кореспонденцій з Шостки. Сам Радченко відправив до Леніна листа про діяльність «ОРШПЗ» та їхню прокламацію №3 [253, 192]. Потім Радченко повідомив іскрівській редакції прізвища шосткинських військовослужбовців Олександра Андрійовича Карпенко-Логвинова (1859-1921) та Миколи Григоровича Павловського (1865-…?), щоби безпосередньо для них надходили прямо з закордону на Шосткинську поштово-телеграфну контору посилки з газетою «Искра» [278]. Обидва офіцери були випускниками Петербурзького Михайлівського артилерійського училища 1887 та 1892 років відповідно. У 1902 р. Карпенко-Логвинов та Павловський працювали начальниками майстерень ШПЗ, перший мав звання полковника, другий – капітана [280, 56]. Цікаво, з якої причини вони погодилися отримувати «преступную» газету та ризикувати своєю військовою кар’єрою? За переказом, їх нібито «сослали в Шостку» за вільнодумство [279]. Залишили вони Шостку в 1908 та 1910 роках відповідно. Як надалі склалася доля Карпенко –Логвинова невідомо, а Павловський став у 1914 р. генерал-майором, а в 1921 р. був розстріляний чекістами, як полонений денікінський генерал. Головне, що завдяки Павловському та Карпенко-Логвинову газета «Искра» з літа 1902 р. регулярно надходила поштою з Берліну до Шостки. Факт доволі частого отримання робітниками ШПЗ номерів «Искры» від підставних осіб – військовослужбовців підтверджує в своїх спогадах лаборант Аксененко [230].

29 квітня, якраз напередодні пролетарського свята, були розкидані на вулицях Шостки і біля заводу: прокламація №4 та брошура «1-го мая 1901 года». Прокламація була надрукована в Чернігові, доставлена на станцію Крути, звідки її привіз до Шостки робітник Григорій Демченко [275]. Головне в прокламації чітко були викладені вимоги шосткинських робітників до заводської адміністрації з 8-х пунктів: 1. Установити 8-ми годинний робочий день. 2. Усунути майстрів-хабарників. 3. Відмінити заводські обшуки, що принижують гідність людини. 4. Увічливе поводження з робітниками. 5. Збудувати народний дім. 6. Прийняти запобіжні заходи по ліквідації нещасних випадків. 7. Ввести обов’язкове страхування робітників. 8. Виплачувати заробітну плату два рази на місяць. Отже, «ОРШПЗ» дуже активізувала по весні 1902 року свою діяльність, розповсюдивши три прокламації, брошуру, вірш та усілякі пасквілі й карикатури на злодійкувате заводське начальство. Також робітники провели першу в історії Шостки маївку 1 травня 1902 року в Галенківському лісі, за участі 25 осіб [275; 235]. Спочатку вони зібралися на залізничній станції, а потім групами з 2-3 чоловік пішли в Галенківський ліс. Там виступили оратори: 1) Шавелкін, 5) Жданов, 7) Максименко, 25) Горбель, які розповіли про засоби боротьби за краще життя, підняли червоний прапор та заспівали «Вихри враждебные…» [230].

На початку травня 1902 р. з Шостки була відправлена до берлінської редакції «Искры» обширна кореспонденція за підписом «Пєтухов». Вона проходила через Київ, як свідчить київський поштовий штемпель на конверті, де її 13 травня перехопила поліція [253, 193]. У кореспонденції повідомлялося, що по весні 1902 р. було розповсюджено в Шостці та в її околицях аж три прокламації (№№2,3,4) «подписанных организацией рабочих Шостенского завода». Окрім того в Шостці «появились стихи, пасквили, карикатуры и т.п…и окончательно дискредитировали в глазах рабочих воров-начальников..» [5, 195,196]. Отже, прокламації стали головним засобом боротьби шосткинських робітників з заводським начальством, яке страшенно крало та ще й поводилося з ними по-хамські, відповідно до споконвічного девізу «политики русского правительства гнуть все в бараний рог, хотя бы и самому правительству от этого пользы изъять было бы нельзя» [253, 193]. «Петухов» наводить у листі виявлені шосткинцями провальні факти зі створеної начальниками вітіюватої системи розкрадань, починаючи з «исторической кражи» платинових чаш в 1901 році та казнокрадства при щорічній закупівлі неякісного вугілля для заводських котелень, закінчуючи щоденними поборами майстрів. Як наслідок безкарності начальства здійснилося в Шостці по весні 1902 року жорстоке стихійне правосуддя – один з робітників стріляв у майстра з беззаконних поборів Криворученка. Робітника заарештували, начальство перелякалося, як зазначає «Петухов» [253, 195]. Цим «Петуховим» міг бути активіст «ОРШПЗ» Максименко, який проживав на Петухівці, у хаті тестя, батька своєї дружини Наталії Маглей [243]. Перехоплена кореспонденція «Петухова» потрапила з Києва аж в Петербург в Департамент поліції. А вже звідти начальник особливого відділу Департаменту направив копію кореспонденції начальнику Чернігівського губернського жандармського управління на перевірку фактів викладених «Петуховим». Вони майже всі підтвердилися, про що було повідомлено Департамент листом з Чернігова від 12 червня 1902 року [253, 193]. Тож у першу чергу чернігівські жандарми почали шукати всезнаючого автора листа серед працюючих та колишніх чиновників ШПЗ. У травні 1902 року був заарештований запідозрений поліцією автор кореспонденції «Петухов» – їх високородіє колезький асесор колишній помічник «содержателя» казенного майна ШПЗ Алексєєв Олександр Олексійович. Зрозуміло, поліція дізналася, що його син Микола Олександрович Алексєєв (1873-1972) став активним «искряком». Він з 1900 року переховувався в Лондоні, і в березні 1902 року вперше зустрівся з Леніним та допоміг йому та його подрузі Крупській облаштувати їхній побут Лондоні при переїзді туди редакції «Искры» з Берліну [284, 89]. Батько «искряка» був звільнений через кілька днів того ж травня місяця 1902 року за відсутності в поліції доказів [286]. Проте Чернігівський губернатор Адреєвський почав переслідувати родину Алексєєва, примусив голову Глухівської земської управи Амосова позбавити стипендії дочку Алексєєва, з розрахунку, що вона залишить навчання на фельдшерських курсах. А другу дочку, яка працювала фельдшером, Амосов наказав звільнити з роботи. Члени «ОРШПЗ» Протопопов, Хроманюк, Максименко відвідали Алексєєва та передали зібрані ними гроші, й надалі допомагали йому чим могли [281]. Як відомо, Максименка був добре знайомий з сином Алексєєва Миколою [243]. Можливо, цю кореспонденцію таки й справді написав Максименко, а старий Олександр Олексійович її тільки відредагував [282]. «Іскра» відреагувала на факт переслідування губернатор родини Алексєєва статтею під заголовком «Позорное усердие» за 15 листопада 1902 року [278].

Заодно з арештом Алексєєва у травні 1902 року поліція звернула увагу на повідомлення поміщика з села Собичева Г.Данилевського поліцейському уряднику Саві Тарасенку, що в його селі, у хаті Пилипа Доценка відбуваються таємні сходки за участі приїжджих з Шостки робітників Максименка та Писарця. На сходках вони радять селянам як відняти силою поміщицьку землю. Поліція заарештувала Є.П.Писарця, який неодноразово приїздив в своє рідне село Собичев разом з Максименком. При обшуку у нього знайшли газету «Іскра» №13. Також поліція заарештувала 2-го червня 1902 року Максименка. У це час у Шостці випадково був затриманий робітник Мартин Рудой, у нього знайшли заборонені цензурою книжки. Услід за ним поліція заарештувала Протопопова та Глуздовського [243; 271; 275; 276]. Від подальших арештів членів «ОРШПЗ» урятувала створена ними глибока конспірація. Поки тривало слідство з’явився в Шостці 22 номер «Искры» від 1 липня 1902 року з заміткою про ШПЗ: «Шостенский пороховой завод Черниговской губернии. Выпущены местной рабочей организацией три прокламации местного и общего характера. Начальство в смятении. На страстной вызван, помимо имеющегося там батальона солдат, еще батальон. Настроение рабочих возбуждено. Стреляли в заведомого негодяя – мастера Криворученко. Арестов не было. Открытый характер организованное движение приняло впервые. Всего в местечке около 8000 человек». Як бачимо, замітка це складена зі скороченої на 99% кореспонденції «Петухова» з Шостки на берлінську адресу, що була перехоплена поліцією в Києві 13 травня 1902 року [45, 331]. Для шосткинців й такий урізаний вигляд першої звістки про Шостку виявився достатнім, вони возили «Искру» по селам, читали її у захоплені селянам, раділи, що їх вже знають нарівні зі згаданими в газеті Харковом чи Полтавою [230]. Уявіть, щоби діялось з шосткинцями, коли б «Искра» надрукувала кореспонденцію цілком?

Восени 1902 року Мартин Рудой видав на допиті усіх членів «ОРШПЗ» [276]. 23 жовтня були заарештовані – Аксененко І., Гордієнко, Дудка Г., Дудченко В., Жданов С., Кришкевич І., Храманюк Д. [275]. Арешти відбувалися ще й 26 жовтня вночі. Засновника «ОРШПЗ» Шевеліна заарештували в селищі Колпіно під Петербургом, а ветлікаря Сидорова – в Пскові [276]. Загалом по «Шостенскому делу» було притягнуто 20 чоловік [275]. Найнебезпечніших «преступников»: Шевелкіна, Протопопова, Глуздовського, Дудченка та Максименка відвезли до Києва, усіх інших відправили до Кролевця, де після допиту їх вислали в різні села під гласний нагляд поліції, зокрема, Аксененка – до Хильчичів, Жданова – до Чапліївки, Кришкевича – до Вороніжу [230].

На початку 1903 року адміністрація порохового заводу несподівано виконала 5-ий пункт 4-ої декларації «ОРШПЗ» від 29 квітня 1902 року: «5. Збудувати народний дім.». Вона надала під Народний дім старий дерев’яний холерний барак, розташований за будинком молодшого лікаря на Глухівській вулиці (нині на цьому місці народна лазня). Мешканці «пос. Шостки и прилегающих к ней сел и деревень» власним коштом перебудували барак на Народний Дім з чайною та бібліотекою (див. вул. Карла Маркса) [229, 615; 283]. Перебудовували барак за проектом зробленим ще заводським архітектором спільно зі студентом Глуздовським [271].

23 березня 1903 року відбувся Київський військово-окружний суд по «Шостенскому делу», по суті було оголошено показове суворе покарання колишнім викладачам хімгуртка, засновникам «ОРШПЗ» Шевелкіну, Протопопову та Глуздовському [243]. За приписом суду Шевелкін мав перебувати під гласним наглядом поліції у Вятці, а 26 листопада 1903 року на підставі «ВЫСОЧАЙШАГО повеленія» Шевелкін був висланий до Архангельської губернії терміном у 5 років. 1903.1.12 За тим же повелінням Протопопов був висланий до Архангельської губернії терміном у 3 роки, а Глуздовський висланий до Олонецької губернії на три роки [270; 272]. Військовослужбовець В. Дудченко отримав 3 роки вислання до Східного Сибіру [276]. Максименко був звільнений і взятий під особливий гласний нагляд поліції [243]. Це були перші в історії Шостки жертви політичних репресій царизму.

Не зважаючи на арешти «ОРШПЗ» спромоглися розповсюдити по Шостці ще дві прокламації №5 та №6 у квітні 1903 року 25 та 29 числа відповідно [275]. П’ята декларація закликала шосткинців не втрачати довіри до боротьби за робітничу справу попри зраду і малодушність Рудого. Шоста декларація підсумувала здобутки «ОРШПЗ» за минулий рік своєї діяльності – звільнено мерзотника Андреєва, призначено хіміком Вердеревського, який перебував під наглядом поліції, відкрито бібліотеку для робітників, дозволено в робітничому клубі (Народному домі) ставити українські спектаклі. Декларація вимагала: «освобождения всех политически настроеных, созыва народных представителей, уничножения самодержавия…» [275]. «ОРШПЗ» саморозпустилися, бо нових керівників серед місцевих у Шостці не знайшлося, а розумних політичних на ШПЗ більше не висилали, навіть ті, що були вислані в 1903 році – Шевелкін, Протопопов та Глуздовський знову до неї чомусь не повернулися. Вони, після розколу РСДРП на своєму ІІ з’їзді у Лондоні 17(30).07-10(23).08.1903 року на меншовиків та більшовиків, примкнули до останніх, стали більшовиками. Також «пощастило» стати більшовиком старшому брату Миколі Алексєєву, бо перебував у Лондоні біля Леніна, а менший його брат Сергій, що перебував у Одесі, став меншовиком, і навіть в 1904 році очолив Одеську меншовицьку організацію.

У 1904 році в поселенні Шостка була створена друга в її історії «преступная» політична організація – осередок партії соціал-революціонерів (есерів, ПСР). Її засновниками були брат та сестра Лишеви – Микола (1886-1934) та Ольга (1889-1947) [228, 15]. Їхнім батьком був полковник шосткинського пішого артилерійського полку Віктор Олександрович Лишев (1856-1927). Він прибув до Михайлівського Шостенського порохового заводу в 1900 році, до цього служив на Казанських порохових заводах. Як відомо, батько полковника Лишева Олександр Олександрович був начальником Михайлівського Шостенського порохового заводу в 1881-1884-х роках. Отже, засновниками шосткинської есерівської парторганізації виявилися онуки Олександра Олександровича Лишева Микола та Ольга. Микола Лишев вчився в Київському політехнічному інституті, як зазначено в одному документі Чернігівського губернського жандармського управління 1905 року [229, 613]. Першими до партії есерів вступили в 1904 році – Гашников Абрам, Петруненко Федір, Бардадим Григорій, Романюк Дмитро, Верижников Михайло, Кузьмин Володимир, Горбачев Григорій, Омельченко Гаврило, Фроленко Костянтин, Щегольков Павло, Никифоров, як зазначено в протоколах допитів ДПУ колишніх есерів у 1931 році [228].

6-го грудня 1904 року в поселенні було відкрито «Шостенское трехклассное городское училище» з шестирічним терміном навчання [117]. Воно знаходилося в щойно збудованій та перепланованій зсередини під потреби школи двоповерховій цегляній будівлі готелю порохового заводу (нині школа №3-гімназія, вул.Інститутська,4). Фото 51   Як бачимо зі старої фотографії, будівля училища була високою, з привабливим фасадом. Нині це втричі довша та зусібіч облуплена українська гімназія без будь-яких прикрас на даху.  Проте паркан навколо гімназії вже не дерев’яний, а залізний, і шосткинці вже не випасають біля нього свою худобу, як було століття тому.

Першими учнями училища в 1904 році пощастило стати 47 діткам заможних шосткинців, спроможних сплачувати від 8 до 18 рублів за рік навчання своєї дитини. Загальна кількість дітей шкільного віку (7-14 років) становила тоді в Шостці 702 особи. Першими учителями були призначені в 1904 році Павло Петрович Шермеревич та Олександр Іванович Шкаморда [117]. У наступному 1905-1906 шкільному році кількість вчителів збільшилося утричі, як і учнів з 47 до 203: 144 хлопчиків та 59 дівчаток. Вони вивчали: Закон Божий, «гражданское» та церковно-слов’янське читання, письмо, арифметику, геометрію, географію, історію, фізику, креслення та малювання, німецьку мову, гімнастику та спів. Одним із перших учителів «городского» училища був Федір Васильович Євтушенко, який відіграв значну роль у революційних подіях у Шостці 1905 р. Євтушенко походив з козаків міста Золотоноші Полтавської губернії. Він народився в 1877 р. У 20-річному віці закінчив зі срібною медаллю Глухівський вчительський інститут. Потім, до серпня 1903 р, Євтушенко вчителював у Рівненському 2-х класному міському училищі [294, арк. 1]. Перебравшись до Шостки Євтушенко став активістом Всеросійського селянського союзу (ВСС), діяльним агітатором, пропагандистом ідей Селянської спілки [239, 81; 240, 289]. Незважаючи на зусилля Євтушенка пануючою політичною ідеєю у Шостці все більше ставала есерівська, соціал-революційна. У 1905 р. нараховувалося щонайменше три сотні есерів, тобто в кожній з 36 майстерень порохового заводу перебувало до десяти членів ПСР [228, 32]. Есери виявили себе під час страйків 1905 р. в Шостці.

Перший в історії Шостки страйк тривав три дні, з 22 по 24 листопада (5-7 грудня за н. ст.) 1905 р. [229, 612, 613]. Він носив політичний характер, бо виник з причини незаконного, на думку страйкарів, переведення робітника ШПЗ Василя Малягова в інший підрозділ заводу за дисциплінарне порушення – «самоволку». Напередодні молодий, 19-20 років, Малягов був обраний робітниками відділу старостою і мав виконати якесь їхнє доручення за межами заводу. Тож Малягов самовільно залишив роботу без дозволу свого начальника відділу полковника Іванова, за що й був покараний переведенням на менш оплачувану роботу [241, 615-618]. Обурені таким поводженням із обраним ними старостою, робітники ШПЗ звернулися до начальника заводу генерал-майора Олександра Васильовича Симбірського (1903-1909) 1905.11.04 з проханням повернути Малягова на попереднє місце роботи, а полковника Іванова, чиновника Мартинова та старшого майстра Кириєнка звільнити з роботи, інакше вони застрайкують. Після відмови начальства робітники вранці 22 листопада (5.12) залишили завод та зібралися в Народному домі (клубі), розташованому за будинком молодшого лікаря на Глухівській вулиці (поблизу нинішньої міської лазні). На зібранні було вирішено: «снять у начальствующих лиц всю прислугу» та перекрити доступ чиновникам і офіцерам до купівлі харчів в лавках, «в особености в лавке «Общества потребителей» (т.зв. офіцерський магазин (3 на плані 1897 р.) на Базарній площі, там, де нині кафе «Черный кофе», вул. Леніна, 20) [241, 616]. 38-1

PENTAX Image

Також робітники вирішили більше не давати своїм начальникам коней (бричок) з «Пожарного двора», щоби ті ходили по Шостці пішки. По завершенні зборів об 11.30 кілька груп робітників по 3-5-10 осіб пішли до дворів, де проживали заводські чиновники, і там погрожували двірникам, щоби ті залишили свою роботу і не обслуговували начальство. Також групи робітників не допускали посланців від чиновників та військових до купівлі харчів в крамницях на Базарній площі. Погрожували недовго, бо поряд на Базарній площі знаходилася поліція поселення: її пристав Магдебург попередив робітників, що він негайно запросить до Шостки взводи піхоти та кавалерії і припинить «подобные безобразия» [241, 616]. Ще цього ж дня, 22 листопада (5.12), за рішенням робітників, прийнятому на зібранні в Народному домі, була відправлена до Конотопа делегація з 3-х заводських старост: Григорія Івановича Ткаченка, Василя Власовича Кузьмина та Степана Васильовича Максимовського, голови зібрання заводських старост. Вони мали домовитися з робітниками залізничних майстерень Конотопа, щоби ті долучилися до страйку і перешкодили доставці військ залізницею до Шостки. Бо напередодні 3 (16) листопада до Шостки прибула додатково сотня (ескадрон) 33-го драгунського Ізюмського полку і була розташована в заводській казармі, де утримувалася коштами заводу [231, арк.328]. Делегація повернулася до Шостки через два дні, 24 листопада (7.12). Разом з ними прибули до Шостки кілька делегатів від робітників конотопських майстерень. Конотопці запропонували шосткинцям припинити свій страйк, як «неосновательный» та готуватися до всеросійського страйку. Тож 25 листопада (8.12) всі робітники ШПЗ стали до роботи [241, 617]. А опівдні того дня начальник заводу Симбірський звільнив з роботи усіх трьох «делегатів» до Конотопа: Ткаченка, Кузьмина та Максимовського.

Наведені вище факти з перебігу страйку в Шостці описані в повідомленні пристава поселення Шостки Володимира Трохимовича Магдебурга від 27 листопада (10.12) 1905 р., направленому до Чернігівського жандармського управління. Також у повідомленні йдеться про «учителя городского училища Федора Васильевича Євтушенко, который, бывая в Народном доме, возбуждал вопросы политического характера». Євтушенко пропонував скористатися слушною нагодою і змусити уряд провести вибори до Держдуми. Він пояснював шосткинцям, що військо, поліція та духівництво обтяжують державу й нічого, крім зла, не дають [241, 618]. Євтушенко відвідував навколишні села – Локотки, Івот, Антонівку, Ямпіль та ін. Там він теж збирав сходи, закликав «к неповиновению властям, удалению полиции, духовенства, неплатежу повинностей и прочее», радив селянам об’єднатися та долучитися до Всеросійського селянського союзу (ВСС) [236, 171]. На зборах Євтушенко критикував існуючий державний устрій та пояснював людям особливе значення й сутність конституційної форми правління, одним словом, агітував за народну конституційну республіку [229, 614; 231, арк.459]. Така активна діяльність зробила Євтушенка дуже популярним як у середовищі робітників, так і селян [241, 618]. Не менше, ніж Євтушенко, впливав на робітників ШПЗ своєю революційною агітацією студент Київського політехнічного інституту Микола Лишев [229, 613]. Зважаючи на це, полковник Чернігівського жандармського управління Рудов видав наприкінці листопада 1905 р. доручення своєму помічникові в Ніжині провести дізнання Євтушенка та Лишева відповідно до статті 1035-й Уставу кримінального судочинства [229, 613].

29 листопада (12.12) 1905 р. імператор Микола ІІ видав «Именной Височайший указ», за яким місцевим військовим начальникам, не нижче звання командира бригади, надавалися тимчасові права генерал-губернатора для запровадження воєнного стану у разі безладу на своїй підконтрольній території [234, 848, 849]. Отже, начальник ШПЗ генерал-майор Олександр Васильович Симбірський (1903-1908) мав при нагоді скористатися цим указом.

6 (19) грудня 1905 р. в Шостці розпочалася підготовка робітників до всеросійського страйку [242]. Увечері 12 (25) грудня відбувся мітинг робітників ШПЗ біля одного з будинків на вулиці Госпітальній (нині вул.Короленка,15) [235]. Робітники численних майстерень ШПЗ підтримали оголошену на мітингу пропозицією вчителя Євтушенка діяти спільно і вирішили об’єднатися в «Союз рабочих Шостенского порохового завода» («СРШПЗ») [239, 171]. Головою «СРШПЗ» було обрано старосту Григорія Івановича Ткаченка, який відтепер мав діяти спільно з союзом конотопських робітників [231, арк.459]. Безпосередньо на цьому ж мітингу 12 грудня, як зазначено в рапорті шосткинського пристава Чернолуського від 15 (28) січня 1906 р., було обрано страйком спочатку з 20 осіб [231, арк. 346, 346 зв.]. Потім, по завершенню мітингу, усі 20 осіб разом із Євтушенком рушили в бібліотеку Народного дому, де провели засідання, з 10 години вечора до першої години ночі. На засіданні було остаточно обрано 12 членів страйкому: Ткаченка Григорія Івановича, Кузьмина Василя Власовича, Хроманюка Дмитра, Остапенка Якова, Куліша Василя, Щеголькова Павла, Петруненка Федора, Євсеєнка (Бондаревського) Федора, Максименка Василя, Дудку Гаврила, Марущака Івана, Бурденка Олексія Пилиповича. Головою страйкому обрали Ткаченка Григорія Івановича. 1906.6.12 Він був членом РСДРП (б), тобто більшовиком. Ткаченко приїхав до Шостки з Петербурга, де працював на Охтинському пороховому заводі [15].Також більшовиками серед членів страйкому були ще двоє робітників ШПЗ: Максименко та Дудко [13]. У страйкомі перебували й представники від партії соціал-революціонерів (ПСР) – есерів, зокрема Хроманюк Дмитро Гаврилович (колишній член «ОРШПЗ» з 1900 р.) [228, арк. 13, 14].

Уранці 13 (26) грудня відбувся мітинг біля Народного дому. На мітингу робітники ШПЗ проголосили політичний страйк, що тривав аж до кінця грудня [231, арк.459]. Шосткинці дізналися, що вони страйкують заодно з робітниками всієї Росії й вимагають скликання Установчих Зборів («Учредительного Собрания»). Страйкарі вирішили на мітингу призупинити залізничне сполучення з Шосткою, вимкнути електричне освітлення в поселенні та перекрити водогін [241, 619]. По завершенню мітингу робітники рушили колоною під червоними прапорами з написами: «Свобода!», «Земля народу!», «Мы требуем Учредительного собрания!». Демонстрацію супроводжував оркестр, усі співали революційні пісні. Коли колона проходила в суворому порядку по головній Садовій вулиці повз школу (нині на місці школи – Центр естетичного виховання, вул. Леніна,11), до процесії приєдналися школярі, які йшли по двоє з прапорами [237]. Шосткинська поліція мовчки спостерігала за демонстрантами, півтори сотні яких були озброєні револьверами та кинджалами, як указано в телеграмі від 14 (27) грудня 1905 р. глухівського справника Конашевича на адресу Чернігівського губернського жандармського управління [229, 614]. За висновком жандармів, багато робітників заводу не співчувало страйкарям, але побоювалися відкрито їм протидіяти. У цілому ніякого насилля з боку демонстрантів у Шостці не відбулося, що зазначено в донесенні від 18 (31) грудня 1905 р. Чернігівського губернського жандармського управління в Департамент поліції [241, 618].

Начальник ШПЗ генерал-майор Симбірський негайно залучив солдат для відновлення залізничного сполучення, електричного освітлення та водогону в поселенні. Він звільнив усіх страйкарів – робітників, майстрових та службовців – та ще видав припис від 17 (30) грудня про закриття Народного дому [229, 615]. У відповідь шосткинський страйком звернувся до громадян поселення Шостки та селян навколишніх сіл не найматися на службу в разі отримання пропозиції від адміністрації заводу [229, 614]. Стосовно закриття Народного дому, де останнім часом відбувалися зібрання та мітинги, то страйком вважав це зухвальством заводського начальства, що не бажає ніяких реформ, зокрема й проголошених царським маніфестом від 17 жовтня свобод та мирних зібрань [229, 615].

18 (31) грудня 1905 р. Чернігівський губернатор видав припис на арешт Євтушенка, який у цей час перебував у Ямполі, але тамтешній пристав не наважився його заарештувати, побоюючись протидії населення [231, арк.459]. Тоді як пристав Шостки обшукав квартиру Євтушенка та декілька хат активних страйкарів [237].

19 грудня 1905 р. (1.01.1906 р. за н. ст.) на своєму черговому мітингу робітники ШПЗ вирішили вибрати, на випадок можливих арештів, ще трьох членів страйкому: Прокоф’єва, Верижникова та Приходька (писаря заводоуправління) 1906.10.02   [17, арк. 346 зв.]. Загалом страйком налічував уже 15 членів.

20 грудня 1905 р. (2.01.1906 р. за н. ст.) начальник заводу Симбірський скористався імператорським указом від 29 листопада (12.12) 1905 р. й почав виконувати обов’язки тимчасового генерал-губернатора. Він запровадив у Шостці воєнний стан, який тривав з півроку, аж поки імператор Микола ІІ не скасував його своїм іменним указом від 9 (22) червня 1906 р., залишивши натомість посилену охорону заводу ще на півроку, до 13 (26) лютого 1907 р. [234, 621, 622].

Уранці 21 грудня 1905 р. (3.01.1906 р.) нагрянув до Шостки глухівський справник Конашевич разом з козаками Урупського полку Кубанського козачого війська з метою арешту вчителя Євтушенка. Справдилися чутки, що поширювалися Шосткою кілька днів ще до появи козаків. Уже з вечора 20 грудня прибували до Шостки на захист Євтушенка невеликі загони селян, озброєні рушницями, вилами та списами. За даними поліції, найбільше селян прибуло з села Антонівки, розташованого за 15 кілометрів на річці Івотці [231, арк.289]. Уранці 21 грудня 1905 р. (3.01.1906 р.) справник Конашевич зупинився на квартирі пристава Чернолуського, що була в будинку Филипенка на Базарній площі (6 на плані 1897 року – «441 – Полицейский дом и карцер») (нині на місці будинку – друга торгова двоповерхівка, вул. Леніна,18-а). Конашевич відправив городового Шарохвостова, щоби той привів до нього Євтушенка. О 10-й годині ранку Євтушенка вже вели повз ринок у супроводі городових. Це запримітили шосткинці, які одразу потяглися з ринку до квартири пристава й утворили там натовп. У натовпі, за спостереженнями поліції, вирізнявся своїми гучними закликами кучер пожежного двору Михайло Якович Паценцов. Він закликав людей їхати сповіщати селян і збирати народ, «дабы не допустить ареста Євтушенка» [231, арк.347 зв.]. У цей час Євтушенко ще стояв на площі під охороною городових. Потім його завели до квартири пристава Чернолуського, куди спробував увірватися Паценцов з кількома людьми, щоби звільнити Євтушенка. Їх зупинили городові, тоді Паценцов почав погрожувати розгромом квартири пристава [231, арк.347 зв.].

Про арешт Євтушенка сповістив людей набат дзвіниць кладовищенської церкви (нині Володимирська церква на вул. Марата) та Вознесенської церкви в селі Локотках. Уже за годину-дві біля квартири пристава зібралася велика, до 2-х тисяч людей, галаслива юрба. Люди кричали, протестували проти арешту Євтушенка, намагаючись відняти шаблі в городових Шарохвостова та Жовтобрюхові, і погрожували поліції насиллям [231, арк.459 зв.]. У деяких людей з юрби були револьвери. Поліція запримітила всіх активних протестувальників. Такими, за свідченнями справника Конашевича київській військово-окружній прокуратурі, були: Олександр Пустовойт, Микола Прокоф’єв, Федір Євсеєнко, Абрам Гашников, Петро Яковлєв, Іван Аксененко, Порфирій Дуплик, Федір Копиря, Петро Шевченко, Мордух Кравцов, Георгій Кислов, Гаврило Боровик [231, арк.460]. Агресивно налаштована радикальними протестуючими, юрба не піддавалася будь-яким «увещаниям полицейских чинов», і відмовлялася мирно розійтися [231, арк.288]. Справник Конашевич, здогадуючись, що кубанських козаків буде замало для розгону юрби, швидко рушив до начальника заводу Симбірського просити військової допомоги. Також до Симбірського прийшла й депутація з 5-х робітників ШПЗ – Верижникова, Петруненка, Ємельяненка, Гашникова та Олександра Пустовойта – з вимогою звільнення Євтушенка. Депутації було відмовлено. А справнику Конашевичу Симбірський надав у поміч кавалерійський «спецназ» – 3-й ескадрон (сотню) 33-го драгунського Ізюмського полку та 17-у роту солдат 5-го обозного батальйону. Ескадрон під командуванням ротмістра (капітана) Березіна прибув до Шостки ще 3 (16) листопада [231, арк.328]. А рота піхоти прибула напередодні – 16 (29) грудня [237].

Після підходу на Базарну площу о 12 годині драгун та солдат (загалом до 2-х сотень війська) Конашевич оголосив революційній юрбі про запровадження воєнного стану в Шостці і наказав розійтися. У відповідь знову почув крики про збройний спротив війську заради звільнення Євтушенка. Щоби не допустити бійки та кровопролиття, Євтушенко вийшов на ганок квартири пристава (6) та вмовляв людей спокійно розійтися.  До його заклику всі прислухалися й почали розходитися. Тоді козаки кинулися навздогін й стали «избивать робочих нагайками». Про такий підступний напад козаків розповідає газета «Громадська думка» за 1906 р. №12 [237]. Хоча військова прокуратура, яка розслідувала події 21 грудня в Шостці, робить зовсім інший висновок, ніби люди відмовилися розходитися, після чого справник Конашевич наказав ротмістру Березіну розігнати людей [231, арк.460]. Той дав трикратний попереджувальний свисток юрбі, а вже потім на неї рушила риссю вся кавалерія, козаки та драгуни. Вони притиснули людей до парканів і почали бити нагайками [230]. Тоді, майже водночас, тричі пролунали постріли з револьверів у військо та поліцію з трьох різних місць: один з юрби, що стояла на розі будинку Чибинцева, другий – з дверей крамниці «Общества потребителей» (т.зв. «офицерский магазин»), а третій постріл – з воріт будинку Васильєвих (4 будинок на плані 1897 року) [231, арк. 347].

PENTAX Image

 

Постріли не завдали нікому шкоди. Солдати швидко зачинили двері споживчої крамниці (3) та схопили всіх, хто в ній був, і знайшли на підлозі в кобурі шестизарядний револьвер системи «Бульдог». Ще два кинджали знайшла поліція: один – у дворі будинку Филипенка, другий – у квартирі Фішера [231, арк. 347, 460 зв]. Водночас з пострілами від воріт будинку Васильєва (4) робітник Іван Аксененко (1883-1980) жбурнув у напрямку справника Конашевича кулю з випаленої глини, що використовували на сірчаному виробництві. Конашевич сприйняв глиняну кулю за гранату і відсахнувся разом із козаками назад, Аксененко щосили кинувся тікати, але його наздогнали й заарештували [230]. Також із юрби націлився було стріляти з револьвера в підосавула (штабс-капітана) Кротова відставний фельдфебель Омелян Савосько, але урядник Козликін, який їхав на коні вслід за Кротовим, ударив оголеною шаблею по голові Савоська, спричинивши розсічену рану черепа, від якої той помер у лікарні о 2 годині [231, арк.127, 460]. 22.12.1905

Козаки вихоплювали з юрби як найактивніших, так і випадкових людей і відводили їх до заводської гауптвахти. Не витримавши натиску кавалерії, люди розбіглися, декілька з них сховалися в заїжджому дворі Васильєва (4) (Чувашина). Коли солдати 5-го обозного батальйону зайшли у заїжджий двір, то по них з-під навісу почав стріляти з револьвера вороніжець Леонтій Радченко, який легко поранив солдата Масленнікова в щоку [231, арк.460 зв.]. Солдати дали кілька залпів у відповідь, поранили в ноги Михайла Свинаренка та Романа Ємельянова. Радченко був затриманий, разом із ним затримали під навісом Федора Копиря, Петра Шевченка, Порфирія Дупліка, Федора Євсеєнка (Бондаревського) та Олександру Сидоренко. Під час обшуку знайшли в останньої кинджал, який дав їй заховати Федір, сподіваючись, мабуть, що жінку не будуть обшукувати. Того дня було затримано, разом із двома пораненими, 56 осіб.

23 грудня 1905 р. (5 січня 1906 р. за н. ст.) війська спалили Народний дім на Глухівській вулиці, обливши його гасом. Усіх, хто спробував гасити пожежу, сікли нагайками та арештовували [245].

24 грудня 1905 р. (6.01.1906 р. за н. ст.) пристав Чернолуський заарештував Михайла Верижникова, Олександра Пустовойтенка, Єгора Петруненка, Абрама Гашникова та Дмитра Ємельяненка, тобто всіх тих, хто ходив три дні тому до Симбірського з вимогою звільнити вчителя Євтушенка [231, арк.223]. Їх утримували в карцері шосткинської поліції. Загалом під арештом знаходилися 63 учасники подій 21 грудня, а саме: 1) Іван Чернігівець, 2) Микола Сирота, 3) Гаврило Боровик, 4) Дмитро Кочетков, 5) Дмитро Єгоров, 6) Іван Кужелєв, 7) Опанас Лисенко, 8) Василь Кузьмин, 9) Огей Комендант, 10) Лазар Цимберев, 11) Василь Журавльов, 12) Василь Горох, 13) Микола Перетятько, 14) Павло Єременко, 15) Микола Корнієнко, 16) Терентій Костенко, 17) Андрій Доморка, 18) Петро Шевченко, 19) Михайло Ворхлік, 20) Федір Копиря, 21) Кузьма Сокол, 22) Федір Карпов, 23) Олександр Коваленко (Жигунов), 24) Андрій Гой, 25) Ілля Бєляєв, 26) Михайло Верижников, 27) Лука Мирко, 28) Михайло Пихунов, 29) Федір Приходько, 30) Єгор Петруненко, 31) Іван Аксененко, 32) Петро Яковлєв, 33) Леонтій Радченко, 34) Микола Прокоф’єв, 35) Огей Шалаєв, 36) Олександр Старовойт, 37) Мартин Бєлоножко, 38) Володимир Романко, 39) Калина Альпашкін, 40) Мойсей Гончаренко, 41) Олександр Єременко, 42) Кузьма Оснач, 43) Прокоп Солдатов, 44) Макар Красняк, 45) Данило Приходько, 46) Михайло Пригара, 47) Олександр Пустовойт, 48) Дмитро Ємельяненко, 49) Абрам Гашников, 50) Сергій Красняк, 51) Сергій Олейников, 52) Микита Венедиктов, 53) Григорій Барановський, 54) Давид Курдянко, 55) Сергій Сахаров, 56) Парфентій Дуплін, 57) Антон Дуплик, 58) Федір Євсеєнко (Бондаревський), 59) Родіон Солдатенков, 60) Онуфрій Авраменко, 61) Сергій Мирко, 62) Роман Ємельянов (поранений), 63) Михайло Свинаренко (поранений) [231, арк.372, 372 зв.]. 27.01.190627.011.1906
Побоюючись арештів, більшовики повтікали з Шостки, Ткаченко втік до Києва, повернувся аж в 1922 році, Максименко виїхав у Горлівку [235; 243].

За розпорядженням начальника заводу Симбірського протягом тижня було проведено дізнання всіх заарештованих, які знаходилися на гауптвахті (56 чол.), та тих двох поранених, які перебували в шосткинському лазареті [231, арк.288 зв.]. 29 грудня 1905 р. (10.01.1906 р. за н. ст.) 56 арештантів перевели з гауптвахти в будівлю амбулаторії шосткинського лазарету, де їх розмістили порівну в двох палатах (камерах) [231, арк.172]. І вже 30 грудня 1905 р. (11.01.1906 р. за н. ст.) Симбірський звернувся до військового слідчого Київського військово-окружного суду з проханням провести на підставі пункту 6 статті 19, додатку до статті 23 тому ІІ Своду Законів слідство 36 заарештованих, звинувачених за супротив поліцейській владі під час арешту вчителя Євтушенка. За нумерацією по списку 63-х, свідчення мали дати: 1) Іван Чернігівець, 2) Микола Сирота, 3) Гаврило Боровик, 5) Дмитро Єгоров, 6) Іван Кужелєв, 7) Опанас Лисенко, 8) Василь Кузьмин, 10) Лазар Цимберев, 11) Василь Журавльов, 12) Василь Горох, 13) Микола Перетятько, 16) Терентій Костенко, 21) Кузьма Сокол, 22) Федір Карпов, 27) Лука Гмирко, 28) Михайло Пихунов, 31) Іван Аксененко, 32) Петро Яковлєв, 34) Микола Прокоф’єв, 35) Огей Шалаєв, 41) Олександр Єременко, 42) Кузьма Оснач, 43) Прокіп Солдатов, 44) Макар Красняк, 45) Данило Приходько, 46) Михайло Пригара, 50) Сергій Красняк, 51) Сергій Олейников, 52) Микита Венедиктов, 56) Парфентій Дуплін, 57) Антон Дуплик, 58) Федір Євсеєнко (Бондаревський), 59) Родіон Солдатенков, 60) Онуфрій Авраменко, 61) Сергій Жмирко, 63) Михайло Свинаренко (поранений) [231, арк.372, 372 зв.]. А п’ятьох заарештованих – 26) Михайла Верижникова, 47) Олександра Пустовойтенка, 30) Єгора Петруненка, 49) Абрама Гашникова та 48) Дмитра Ємельяненка, тобто всіх тих, хто ходив до Симбірського 21 грудня з петицією – звинуватили ще і як організаторів збройного супротиву, які, знаючи наслідки протидії, не тільки не вжили ніяких заходів по його недопущенню, а навпаки, усіляко підтримували революційні настрої натовпу [231, арк.289 зв.]. Ще на чотирьох арештованих – 18) Петра Шевченка (25) Іллю Беляєва, 33) Леонтія Радченко, 62) Романа Ємельяненка – збиралися попередні докази. Усі інші 18 арештованих зі списку 63-х – 4) Дмитро Кочетков, 9) Огей Комендант, 14) Павло Єременко, 15) Микола Корнієнко, 17) Андрій Доморка, 19) Михайло Ворхлік, 23) Олександр Коваленко (Жигунов), 24) Андрій Гой, 29) Федір Приходько, 36) Олександр Старовойт, 37) Мартин Бєлоножко, 38) Володимир Романко, 39) Калина Альпашкін, 40) Мойсей Гончаренко, 48) Дмитро Ємельяненко, 50) Григорій Барановський, 54) Давид Курдянко, 55) Сергій Сахаров – були випущені Симбірським на волю через відсутність доказів проти них.

27 січня (12.02. за н. ст.) 1906 р. о 9 годині ранку комендант Шостки звільнив, за запискою начальника заводу Симбірського у відповідності з повідомленням слідчого окружного суду про відсутність доказів, ще 20 арештантів. Тож на волю, після місяця арешту, вийшли: 1) Іван Чернігівець, 2) Микола Сирота, 5) Дмитро Єгоров, 8) Василь Кузьмин, 10) Лазар Цимберов, 13) Микола Перетятько, 16) Терентій Костенко, 26) Михайло Верижников, 27) Лука Гмирко, 30) Єгор Петруненко, 35) Огей Шалаєв, 42) Кузьма Оснач, 43) Прокоп Солдатов, 45) Данило Приходько, 46) Михайло Пригара, 50) Сергій Красняк, 51) Сергій Олейников, 57) Антон Дуплик, 59) Родіон Солдатенко, 60) Онуфрій Авраменко [231, арк.289 зв., 371, 371 зв.].

30 січня (15.02. за н. ст.) 1906 р. начальник заводу Симбірський знов отримав від слідчого повідомлення, що він не здобув доказів проти ще сімох звинувачених: 11) Василя Журавльова, 12) Василя Гороха, 25) Іллі Бєляєва, 28) Михайла Пихунова, 44) Макара Краснюка, 61) Сергія Жмирко, 63) Михайла Свинаренка, тому вони підлягають звільненню. Ще до чотирьох небезпечних звинувачених – 32) Петра Яковлєва, 34) Миколи Прокоф’єва, 47) Олександра Пустовойта, 58) Федора Євсеєнка – було застосовано утримання під охороною в Глухівській тюрмі, а інших чотирьох небезпечних звинувачених – 3) Гаврила Боровика, 31) Івана Аксененка, 49) Абрама Гашникова, 56) Парфентія Дупліна дозволено було взяти на поруки під заставу в сумі 90 рублів з кожного. До взяття на поруки вони мають утримуватися в глухівській тюрмі. Запобіжною мірою ще для сімох звинувачених – 6) Івана Кужелєва, 18) Петра Шевченка, 20) Федора Копиря, 21) Кузьми Сокола, 41) Олександра Яременка, 62) Романа Ємельянова, 64) Мордуха Кравцова (заарештованого під час слідства) – обрано особливий нагляд поліції. І на решті останній звинувачений – 7) Опанас Лисенко був звільнений за підпискою про невиїзд із місця проживання [231, арк.382-383].

За висновком військово-прокурорського нагляду від 18 квітня (1.05. за н. ст.) 1906 р. була припинена безпідставна справа щодо відповідальності за спротив військам 21 грудня п’ятьох звинувачених – 6) Івана Кужелєва, 7) Опанаса Лисенка, 21) Кузьми Сокола, 41) Олександра Яременка, 62) Романа Ємельянова [231, арк.462 зв.]. Вони були звільнені. Отже, під звинуваченням залишилося лише 14 осіб, які й були передані начальником заводу Симбірським Київському військово-окружному суду, а саме: 49) Абрам Спиридонович Гашников, віком 43 років (родом с. Собачек (нині село Мічуріно), Мордовія); 31) Іван Семенович Аксененко, 22 років (с. Боровичі Хильчанської волості Новгород-Сіверського повіту); 34) Микола Михайлович Прокоф’єв, 42 років (с. Івот); 56) Парфентій Кононович Дуплік, 37 років (с. Локотки); 20) Федір Семенович Копиря, 24 років (с. Балик Мглинського повіту); 18) Петро Якович Шевченко, 25 років (с. Паліївка); 65) Яків Сергійович Остапенко, 25 років (член страйкому, заарештований під час слідства) (с. Орловка, Ямпільського повіту); 47) Олександр Костянтинович Пустовойт, 38 років (м. Вороніж); 58) Федір Федорович Євсеєнко (Бондаревський) (м. Вороніж), 27 років; 64) Мордух Іудин-Лейбов Кравцов, 39 років (м. Глухів) (заарештований під час слідства за показаннями справника Конашевича); 66) Георгій Степанович Кислов, 37 років (заарештований під час слідства за показаннями справника Конашевича) (м. Короп); 3) Гаврило Гаврилович Боровик, 41 років (с. Ображіївка); 33) Леонтій Васильович Радченко, 43 років (м. Вороніж); та 32) Петро Єгорович Яковлєв, 39 років, потомствений почесний громадянин поселення Шостка. Їх усіх звинувачували все в тій же участі в частково озброєній юрбі, що зібралася з «политических соображений» з метою зашкодити справнику заарештувати вчителя Євтушенка [231, арк.464 зв.]. Закритий Київський військово-окружний суд відбувся в Шостці 30 квітня (13.05. за н. ст.) 1906 р. Проходив він під головуванням генерал-лейтенанта Чернявського [230]. За проханням більшовиків на суд прибули 11 відомих адвокатів, зокрема Соколов з Петербурга, Врублев – з Москви, Ратнер та Берштамт ­– з Києва. Суд покарав кожного звинуваченого 10-ма роками каторжних робіт. Робітнича Шостка завирувала. Боячись нових заворушень, начальник заводу Симбірський зм’якшив покарання. Наймолодшого заводського лаборанта Івана Аксененка, як не відбувшого військової повинності, покарав двома місяцями тюрми, усім іншим дав від 4 місяців до 1 року тюремного ув’язнення [230]. Аксененко пригадує: «многие с арестованых» ще до суду були вислані з Шостки. У поліцейському «Кратком обзоре о состоянии Глуховского уезда с октября 1905 года по конец июля 1906 года», складеному помічником глухівського справника, зазначено, що «18 рабочих Шостенского порохового завода были административно высланы, другие же преданы военному суду» [5, 171]. Це вже була друга після 1902 р. група політичних репресованих в історії Шостки. Стосовно долі вчителя Євтушенка відомо лише, що його 21 грудня 1905 р. (3.01.1906 р. за н. ст.) відвезли в Глухівську тюрму [3]. Наскільки суворим мало бути покарання, якщо в згаданому вище поліцейському «Кратком обзоре о состоянии Глуховского уезда…» однозначно прописано, що наслідком пропаганди Євтушенка сталося в Шостці 21 грудня 1905 р. «вооруженное восстание и сопротивление властям» [239, 171]. Також, за висновком розслідування військового прокурора Київського військово-окружного суду генерал-майора Барського від 18 квітня (31.04 за н.ст) 1906 р., керівна роль у політичних заворушеннях 1905 р. в Шостці належала вчителю Євтушенку [231, арк.459]. Суд над Євтушенком відбувся в Києві 29 (12.12) листопада 1906 р. Козака Євтушенка звинувачували в тяжкому злочині «предусмотренном 2 и 3 пунктами 129 статьи Уголовного положения» [4, арк.2]. Усі звинувачення Євтушенко відкинув своїми аргументованими доводами і був, як не дивно, виправданий судом [4, арк.2 зв.].

У 1906 р. вже інший шосткинський учитель на прізвисько Шурка зорганізував в поселенні групу есерів-максималістів – лівих радикалів [228, 16]. До групи увійшли молоді есери: Машицький Іван, Литовченко Роман, Доценко Петро, Кузьмин Омелян, Деменченко Аким, Деменченко Іван, Деменченко-Сакина Матрона, Световой Ігнат, Световой Василь, Іванов Пилип, Соломко Митрофан, Соломко Микола, Ковбаса Тит, Щегольков Федір, Бабин, Бондаренко Захар, Рудченко Мирон, Сподарець Омелян, Карпов Лев, Карпов Єгор, брати Безкровні Михайло та Андрій, Антощенко Кирило, Пилипенко Федір, Маляр Дмитро та ще декілька осіб [228, 21, 22, 25]. Загалом у групі нараховувалося до 30 максималістів [228, 32]. Вони обрали собі керівний комітет із трьох осіб – Митрофана Соломка, Омеляна Кузьмина та Михайла Безкровного [228, 22]. Максималісти проводили зібрання, на яких підіймалися питання програмного та економічного значення [2, 32]. Також займалися розповсюдженням літератури, листівок, що друкували в хаті Кузьмина на гектографі [228, 22]. Максималісти скликали шосткинців на масові мітинги. Згодом вони створили бойову дружину з Машицького, Литовченка та Доценка, які провели 5-6 експропріації [228, 22]. Зрозуміло, майно забирали у багатих шосткинців, які, на думку максималістів, збагатіли на хабарах та махінаціях з обкрадання заводу. Також ці троє 19-річних бойовиків наважилися здійснити збройний напад на шосткинського пристава Лузанова Михайла Ігнатовича, начальника поліції.  8 грудня 1907 р. вони стріляли в Лузанова та поранили його в руку. Нападники утекли. Їх спіймали лише взимку 1908 р. і то випадково. Сталося так, що батько одного з ватажків есерів-максималістів Антон Соломко, робітник порохового заводу, відбував покарання в конотопській тюрмі за участь у соціал-демократичному гуртку [228, 16]. Він спробував передати своєму синові Митрофану записку через політв’язнів, які хотіли втекти на волю. Записку перехопила поліція й підіслала з нею до сина Соломки свого агента, нишпорку на прізвище Гузь [228, 22]. Наприкінці грудня 1907 р. Гузь заявився до хати Антона Соломки й віддав записку Митрофану, у якій батько наказував синові «оказать содейтвие подателю сего письма». Агент прожив у хаті Соломка два дні, а потім попросив Митрофана знайти револьвер та пару бомб для замаху на конотопського справника [228, 16]. Револьвера не вдалося дістати, але знайшлися дві оболонки для бомб, виготовлені колись з газової труби есерами-максималістами Ігнатом Световим та Миколою Соломкою. Агент уїхав з тими оболонками до Конотопу. Невдовзі, 18 січня 1908 р., було заарештовано Митрофана Соломку, Миколу Соломку та Ігната Светового. Їх відвезли до поліцейського управління Конотопа, де щоденно допитували, застосовуючи тортури. Наймолодший із арештантів, неповнолітній Митрофан Соломко, 1890 р. народження, не витримав на допитах сильних побоїв і зізнався, що є есером-максималістом, та виказав прізвища своїх однопартійців – Машицького, Литовченка, Деменченка та Ковбаси, також повідомив, що замах на вбивство пристава Лузанова здійснили бойові дружинники максималістів – Литовченко та Машицький [228, 22]. Соломко не знав, що в замаху на пристава брав участь ще й Петро Доценко, хоча попередив того запискою з тюрми, щоби всі максималісти тікали з Шостки [228, 16]. Доценко справді втік, та чомусь не попередив інших однопартійців, тому Литовченко, Машицький, Кузьмин, Деменченко, Ковбаса та безпартійний Ахтирко були заарештовані й відправлені до поліцейського управління Конотопа. Там їх утримували два тижні, застосовуючи на допитах усілякі тортури та побиття, а потім змушували підписувати протоколи [228, 33]. Восени 30 жовтня 1908 р. відбувся судовий процес у Києві у військово-окружному суді. За вироком суду Машицькому, Литовченку, Кузьмину дали по 8 років каторги кожному, а Митрофанові Соломку – 6 років каторги, але як неповнолітньому два роки скинули, Соломку Миколі – 4 роки каторги, Деменченку Івану – 3 роки каторги, Световому Ігнату та Ковбасі Титу – по 1 року суворої тюрми – «крепости» та по 2 роки 8 місяців каторги за зберігання та розповсюдження революційних листівок і приналежність до партії есерів-максималістів. Суд виправдав лише одного з арештованих – безпартійного Ігната Ахтирку [228, 22]. Шосткинська партійна організація есерів припинила своє існування. Поліція вела негласний нагляд за колишніми друзями каторжан, робила обшуки їхніх домівок за найменшою підозрою. Так ід час обшуку в хаті колишнього есера-максималіста Захара Бондаренка в селі Локотках поліція виявила лист із адресою когось із засуджених.

PENTAX Image

Фото Захара Бондаренка (1886-1969). За це Захар був позбавлений роботи писаря заводоуправління та висланий із Шостки до В’ятської губернії, де мусив кілька років будувати залізницю.

Цікаво, що того ж невдалого для есерів 1908 р., 22 квітня, були засуджені й засновники шосткинської парторганізації есерів – брат та сестра Лишеви, Микола та Ольга. Київський військово-окружний виніс покарання Миколі у 8 років каторжних робіт, а Ользі – у 2 роки 8 місяців. Згорьовані суворим вироком суду, їхні батьки – гвардії полковник Віктор Олександрович Лишев та його дружина, незважаючи на протест дітей, вирішили шукати допомоги й заступництва у «сильних мира сього». Батько написав листа до письменника Льва Толстого з проханням допомоги, а мати звернулася з «прошением на высочайшее имя» – до царя Миколи ІІ. Проте клопотали вони марно, ніякого дива з пом’якшення вироку за приналежність дітей до «преступной», на думку царя, організації есерів не сталося [254, 94].

У 1908 році вчителями «Шостенскаго трехкласснаго городского училища», як зазначено в «Календаре Черниговской губернии на 1908 год» були: Никанор Казимирович Ярошевич, Вітольд Константинович Баранцевич, Андрій Никифорович Бурневський, Тетяна Василівна Назарова [248, 84]. Також в «Календаре Черниговской губернии на 1908 год» опубліковано прізвище учительки Троцької Катерини Павлівни, яка працювала в «Богданском одноклассном Министерства Народного Просвещения училище» [248, 85]. Мабуть, це було єдине «міністерського» рівня народне училище в усьому Глухівському повіті відкрите, з поваги до пам’яті «фундатора наукової педагогіки та засновника народної школи в Росії» Ушинського Костянтина Дмитровича (1823-1870), який прожив останні роки життя в хуторі Богданка.

У 1908 році в поселенні Шостка було відкрито три нові народні початкові училища відповідно до «Закона о введении всеобщего образования», підписаного царем Миколою ІІ 3 травня 1908 року. Закон передбачав, що освітлені з лівої сторони кімнати класів в нових училищах мали бути високими, з розрахунку 9-10 кубічних аршин повітря на учня, добре провітрюваними та ще й  з окремими роздягальнями. Кількість вчителів в школі визначалася з розрахунку 50 учнів на одного вчителя. Для кожного з них мали бути при школі дві кімнати з кухнею. При кожній школі («школьном комплекте») передбачалася законом присадибна ділянка в 600 квадратних сажнів (2,5 тис. кв. м., 50х50м) [141, 80]. За переказом, «1-е Начальное училище в п. Шостке» розмістили у старій, значно добудованій, народній  школі по Садовій вулиці.   На фотографії 1910 року бачимо усіх 19-х випускників 1-ї начальної школи на Садовій вулиці. А ось де було друге училище, старожили призабули. Третє «Капсюльное начальное училище» знаходилося, зрозуміло, на Капсулі десь за казармами (нині вулиця Халтурина).

Також у 1908 році з’явилося в Шостці «Частное учебное заведение 3-го разряда», завідуючою якого була Ганна Дмитрівна Юркевич. Вона  викладала російську та французьку мови, законовчителем був священик Микола Васильович Німенський, а вчителями: арифметики та німецької мови – Серафіма Миколаївна Табуре, географії – Софія Іванівна Зинов’єва, рукоділля – Ольга Ісидорівна Коновалова, підготовчого класу – Валентина Миколаївна Стригуненко. Усього 6 осіб [35, 88]. «Заведение» знаходилося на перехресті вулиць Садової та Глухівської, там, де на плані Шостки 1897 року позначені літерою «А» казарми місцевої артилерійської (караульної) команди у трьох будинках: великому кутовому одноповерховому дерев’яному та в двох малих двоповерхових – напівкам’яному по Глухівській  та дерев’яному в дворі. Солдати з казарм перебралися в «Лагерь местной пехотной (караульной) команды» (нині територія школи №10 по вул. Депутатській).

Загальна кількість вчителів в поселенні становила 36 осіб [35, 88]. У тім числі – 9 вчителів нараховувалося в «городском» училищі, 8 – в першому училищі, 6 – в другому, 7 – в «Капсюльном начальном училище» та 6 вчителів викладали в згаданому вище приватному закладі пані Юркевич. Слід відзначити, що вже тоді деякі з учителів працювали водночас у кількох училищах, з причини мізерної зарплатні. Звання старшого вчителя, за даними «Календаря Черниговской губернии на 1909 год», мав тільки Олександр Іванович Шкаморда, але він викладав уже не в «городском» училищі, а в першому початковому [35, 87].

Здається учнів в Шостці вистачило, мабуть, і ще б на кілька початкових училищ, судячи по темпам приросту її населення. Так за шість минулих з 1902 року літ кількість шостенців  збільшилася на 2,2 тисячі (на 40%), а саме, за статистичними даними 1908 року, «Шостка зв.» (завод) уже мав 7,9 тисяч мешканців [35, 85]. Аналогічні дані про загальну кількість мешканців у 7916 осіб у поселені Шостка, разом зі слобідківцями Капсулю та хуторянами Петухівки та Оборок, містяться в рапорті від 28 березня 1908 року шостенського пристава своєму глухівському начальнику – повітовому ісправнику. У рапорті вказана чисельність кожного стану шостенців: 88 – дворян, 4 – духовних осіб, 84 – почесних городян, 14 – купців, 259 – козаків, 1630 – селян, 4 – іноземних підданих та 5833 міщан [112,арк.4]. Проте в рапорті немає даних про чисельність стану відставників та про кількість солдатських дітей: зрозуміло, усі вони разом уже були записані до стану міщан. Порівняно зі статистичними даними шістнадцятирічної давності 1892 року, поселення Шостка збільшилося майже в 2,5 рази (з 3253 людей у 1892 році). Кількість приватних дворів теж зросла в 2,5 рази: з 508 до 850 [112,арк.6 зв.]. Цікаво, що 210 приватних дворів, тобто кожен четвертий двір у Шостці 1908 року, знаходилися не на заводських землях, а на власних прикуплених за межею поселення хутірських землях, хоча б на тій же Петухівці та уздовж доріг на хутір Лазарівку та село Локотки. Кількість дворів на заводських землях з 1892 по 1908 роки теж зросла з 508 до 640, тобто значно ущільнилася забудова вулиць старої Шостки. У поселенні справді стало дуже тісно жити. Стара Шостка захотіла бути молодим містом ще в 1903 році. Відповідну ініціативу адміністрації МШПЗ щодо утворення «из пос. Шостка города с упрощенным городским устройством» підтримав Військовий Міністр та видав указ про створення особливої Комісії з цього питання.  На основі заключного висновку особливої Комісії Військовий Совєт при Військовому Міністрі постановив передати Міністерству Внутрішніх Справ питання  «об устройстве общественного управления в поселке Шостке и об освобождениии територии Шостенского коменданства и ближайших к нему местностей от евреев»  [112,арк. 1]. МВС прийняло висновок особливої Комісії та висновок Чернігівського губернатора від 12 січня 1904 року за №158 й спрямувало все листування з цього питання до свого Головного управління у справах місцевостей. Звідти прийшов лист до чернігівського губернатора з проханням надати детальніші дані про поселення Шостку, її площу, населення, доходи та видатки, а стосовно «освобождения от евреев», то є на це діючі закони про місця проживання євреїв, а їхній перегляд зосереджено в Департаменті Загальних Справ МВС [112,арк.2 зв.]. Мабуть, Військовий Совєт захотів забагато: і Шостці містом бути, і євреїв у ньому позбутися. З детальніших даних, складених шостенцями  для губернатора в 1908 році, маємо статистику про всю тодішню Шостку, у якій було 8 великих казенних садиб та майже півсотні окремо розташованих казенних будинків під офіцерські та чиновницькі квартири, різні будови під склади казенного майна та заводські  заклади, також у поселенні нараховувалося 30 торгово-промислових закладів [112,арк.6 зв.]. У поселенні діяли: міське 3-х класне училище, два начальні училища та приватна жіноча прогімназія, дві церкви, поштово-телеграфна контора, казначейство, лікарня-лазарет порохового заводу, пожежний обоз заводу, приватна аптека, аптечний склад, поліція, камера суддівського слідства (карцер), дитячі ясла, поштова станція, винна лавка, залізнична станція [112,арк.7].

Наявність такої інфраструктури в Шостці та брак землі для її розвитку спонукала на початку ХХ століття мешканців Шостки до висунення вимог губернському начальству щодо надання поселенню статусу міста. 10 серпня 1907 року відбулися загальні збори більшості «домохозяев» поселення Шостки та Капсульної слобідки. На зборах були присутні майже 600 власників будинків, які вибрали з себе 8 уповноважених: Бурневського Андрія Никифоровича, Луцкіна Олександра Васильовича, Алексєєва Олександра Олексійовича, Якименка Федора Яковича, Петрова Олексія Івановича, Семеннікова Костянтина Михайловича, Архипченка Михайла Дорофійовича та Прохоренка Митрофана Дмитровича. Вони мали виписати умови, за яких відбулося б перетворення поселення в місто. Уже в березні 1908 року уповноважені надали письмово умови з 10 пунктів безпосередньо приставу поселення, а він передав їх своєму ісправнику – начальнику поліції Глухівського повіту. В умовах стосовно надання землі Шостці зазначалося, що приєднана до поселення земля буде швидко заселена сімейними робітниками Шостенского порохового заводу, які мешкають на приватних квартирах у поселенні Шостка «скупчено» [112,арк.7 зв.]. На жаль, Шостка не стала в 1908 році містом через малі доходи з наявного нерухомого майна та торгівлі, що не покривали майбутні міські витрати. Проте вона отримала зі своєї  ініціативи чимало навколишньої землі, украй необхідної для подальшого розвитку поселення. Якщо на початку ХХ століття поселення Шостка мало всього 168 десятин 470 квадратних сажнів землі, з якої 68 десятин 478 кв. саж. належало заводу, а 100 десятин – приватним особам, то в 1908 році додалося до поселення ще 317,5 десятин землі. Зокрема під забудову в південно-західному (новгородському) напрямку додалося 120,5 десятин, під вигони для худоби – 197 десятин, зокрема 15 десятин по новгородському шляху, 53 десятини біля хутора Лазарівки на так званій Лазарівській дачі та 129 десятин на Галенківській дачі. Також за поселенням залишилася Ярмаркова площа в 50,3 десятини [112,арк. 6].

Стрімке зростання кількості вулиць розпочалося за начальника заводу генерал-майора Олександра Васильовича Симбірського (19) (1903-1909) і продовжилося за наступного начальника заводу генерал-майора Гаврила Петровича Киснемського (20) (1909-1917). DIGITAL CAMERA На честь цих командирів було названо перші дві нові вулиці за Новгород-Сіверською заставою у новому Палацькому (нині Кіровському) мікрорайоні Шостки (Далі буде. Новгородський шлях).

Невдовзі, як бачимо з плану «пос. Шостка» 1912 року, кількість вулиць та провулків, порівняно з планом 1897 року,  збільшилася удвічі (з 15 до 31).   Фото 41 

На плані  поселення Шостка 1912 року Садова вулиця залишається найширшою, найдовшою вулицею, яка починається з незмінних позначок казначейства, церкви та круглої цятки пам’ятника Століття заводу посеред довгого контуру Церковної площі. Збереглося чимало фотографій пам’ятника 1910-х років.     Порівняно з фотографією 1897 року бачимо, що пам’ятник стоїть не на голій піщаній площі, а в сквері з доглянутими садівником кущами та деревами. Навколо постаменту гарний квітник, а не зарості бур’яну. На краях квітника чотири гармати, кругова пішохідна доріжка, лави для відпочинку та гасовий ліхтар. Навпроти пам’ятника позначено на плані, незмінний ще з першого плану ШПЗ 1843 року, контур генеральського будинку. Цей будинок, зі спогадів Приходька Анатолія Йосиповича (1908-1991), нібито  будувався напередодні революції [65, 2]. Насправді будинок перебудовувався з напівдерев’яного триповерхового на повністю кам’яний двоповерховий, зрозуміло, на дещо  не такий, як вперше він постав у 1824 році. До речі, рукопис спогадів Приходька зберігається в музеї заводу «Зірка», розташованого в кількох кімнатах другого поверху колишнього генеральського будинку. Також у заводському музеї зберігається декілька атестатів, виданих адміністрацією заводу 1910 року своїм робітникам про кількість відпрацьованих ними років. З кутових штампів ШПЗ на атестатах бачимо зміни в написані слова «порохового» замість «пороховаго», тоді як написання слова «шостенскаго» ще не змінилося.

На плані 1912 року маємо напис «Казарма», проте відсутні як написи, так і позначки автогаражу заводу, бо він   з’явився на території казарм дещо пізніше, у 1917 році [24, 93]. Друга цегляна триповерхова казарма (буд.№36) прокреслена на плані 1912 року теж, як і перша, довгим прямокутником і має поруч напис «Упр.завода». Відомо, що зал третього поверху заводоуправління призначався для офіцерських зібрань. Там діяла ще й платна бібліотека для офіцерів, чиновників та почесних громадян поселення. Ще маємо на Садовій вулиці позначку і напис «Часовня» на Базарній площі. За свідченнями мешканця Базарної вулиці Приходька А.Й., біля каплиці постійно відбувалися велелюдні релігійні «молебствия» [65, 3]. Ці дійства правдиво відображають тогочасні сумні фотографії.     З них дізнаємося, що «офіцерський» магазин мав назву «Магазин общества потребления чинов завода». З двох інших фотографій, датованих 1911 роком, можна скласти увесь ряд з дев’ятьох будинків по лівій стороні Базарної площі. Новоселом 1900-х років, безумовно, є двоповерховий цегляний будинок – восьмий від Глухівської вулиці, п’ятий – від «офіцерського» магазину, або ж другий за білим будинком поліції. За переказом, двоповерховий будинок  належав купцю Печінці, мабуть, найбагатшому з усіх двох десятків дореволюційних шостенських купців. Будинок Печінки з’явився на початку 1900-х років на місці такого ж за розміром, у порівнянні з планом Шостки 1897 року, дерев’яного будинку, другого від колодязя №150 на Базарній площі.  Між будинком Печінки та будинком поліції бачимо на другій фотографії ще один будинок, на жаль, призабутий старожилами: за своїм призначенням, мабуть, якийсь приватний будинок. Проте ледь примітний на фотографії будинок перед поліцією старожили називають аптекою Лапи, а наступний за ним будинок з чотирма вікнами, майже впритул до офіцерського магазина, називають заїзним («постоялым») двором Іванова. Ганок цього шостенського готелю примітний ще на одній тогочасній фотографії-листівці  Базарної площі з каплицею та трьома підводами поблизу неї. День був не базарний, площа порожня, нерівна, піщана, з калюжами. Каплиця наче на галявині посеред лісу з пеньками: якби Карпов не сфотографував ще кут першого будинку від Глухівської вулиці та не написав, що це Базарна площа Шостки, то й не розпізнати. Базари усе ж таки були, достатньо поглянути на ще одну фотографію Карпова, і якби не потрапив на знімок кут двоповерхового будинку Печінки, то хто б повірив, що це Шостка в базарний день.

На  плані Шостки 1912 р. 41 чітко вимальовано на Садовій вулиці ті ж самі, що й на плані 1897 р., контури великих будинків та садиб. Стовпи Воронізьких воріт (колишньої застави) позначеною на плані двома маленькими квадратами (місце розташування стовпів відповідає нині стовпу з трьома колесами в центрі  перехрестя вулиць Леніна та Марата). Від воріт ліворуч позначена на плані 1912 р. «Ярмарковская улица» (нині вулиця Марата). Це перший задокументований напис назви вулиці, яка значиться на планах ШПЗ починаючи з 1843 р. З правої (південної) сторони Ярмаркової вулиці маємо нову, порівняно з планом 1897 р., позначку великого будинку в чотирикутнику подвір’я з написом: «4-х классное Город. училище». Училище, як відомо, з’явилося ще в 1904 р. і було воно трикласним, а через шість років (з 1910 р.) вже стало «4-х классным» [186 ,90]).

Праворуч (на захід) від Воронізьких воріт маємо на плані 1912 р. напис «Ярмарковская площадь». Там на площі проводився раз на рік триденний Преполовенський ярмарок, «с понедельника 4-й недели после Пасхи» [292, 11]. Як саме відбувався ярмарок, видно з фотографії 1913.8.05 1913 року, зробленій в ярмарковий день 8 травня (21.05 за н.ст.) Преполовеної середи (тобто на 25 день від Пасхи 14 квітня (27.04 за н.ст.). Фотографувався ярмарок з боку озерця (що ледь жевріє на початку нинішньої вулиці Кірова). З правого краю фотографії примітний кут двоповерхової будівлі училища. Торгівля, як бачимо, велася з возів. Найбільші скупчення людей, серед хащів задертих догори голобель, спостерігаємо за дорогою на Вороніж та біля Ярмаркової вулиці. Виходить, що вся територія від училища до Ярмаркової вулиці була зайнята під ярмарок. Будинок на кутку вулиці Ярмаркової та Садової вулиць, що видно з фото, відомий старожилам тим, що в ньому по війні аж до зруйнування в 1970-х роках працював «Швейпром», де шили одяг, в’язали віники та робили гроби. У третьому дворі Ярмаркової вулиці, за великим на чотири вікна будинку, помітно на фото крону молодого дерева, це дубок посаджений робітником ШПЗ Андрієм Федоровичем Харіним (нині це столітній дуб на стежці від вулиці Леніна до магазину «АТБ»). Фотографія ярмарку 1913 року має зображення стовпів Воронізьких воріт з двоголовими імперськими орлами на верхівках. Якраз на межі Воронізьких воріт бачимо за дорогою (нині вулиця Кірова) сарай та кут хати Степанищенків, першого будинку Садової вулиці, з нього починалася Шостка для всіх виїжджаючих в Воронізькі ворота людей з ярмарку.

На плані 1912 року, на жаль, не позначена забудова території заводу. Проте є інформація про «Лагерь местной пехотной команды», розташований біля вулиці Депутатської (нині територія школи №10). Як відомо, ще на початку 1900-х років «Шостенскую местную артилерийскую команду» («ШМАК») перейменовано в «Шостенскую местную пехотную команду» («ШМПК») й залишено за нею ту ж саму караульну службу. У складі команди було 4 взводи, для яких розбудовано нові казарми в таборі. На плані 1912 року кількість будинків у «Лагере местной пехотной команды» перевищує 20, або ж у 3-4 рази більше, ніж було 1897 року: мабуть, команда за цей час повністю перебралася зі своїх казарм, з перехрестя вулиць Садової та Глухівської, у табір по вулиці Депутатській.

У 1914 році «Частное учебное заведение 3-го разряда» стало «Частной Женской Гимназіей Шостенскаго Общества Образования» з семирічним терміном навчання. Старожили пам’ятають будинок дореволюційної гімназії  , пригадують, що до навчання в ній дівчаткам  треба було спочатку скласти вступні екзамени [13]. Гімназія була приватна, і за навчання треба було платити. Вперше офіційні дані про вчителів гімназії наведені в «Календаре Черниговской губернии на 1915 год» [36, 110,111]. Як бачимо з них кількість вчителів гімназії порівняно з прогімназією зросла з 6 осіб у 1908 році до 9 – у 1915 році. Завідуючою гімназії залишилася Ганна Дмитрівна Юркевич, також не змінилися: законовчитель – священик Микола Васильович Німенський та вчителі Ольга Ісидорівна Коновалова, Валентина Миколаївна Стригуненко. Додалися нові прізвища Емілії Лаврентіївни Оленинської, Зінаїди Миколаївни Степанової, Олени Іванівни Лучанінової, Вітольда Костянтиновича Баранцевича  та класної дами – Любові Миколаївни Старицької. Мабуть, усі ці вчителі наявні на фотографіях 1915 року.   Загалом, у «Календаре» значаться в Шостці 32 вчителя, які викладали у 5-х  навчальних закладах: гімназії, вищому училищі та 3-х начальних училищах (двох шостенських та одному капсульному). У них навчалося не більше 800 учнів [115]. Так само деякі з учителів значаться в кількох училищах, зокрема вчитель співу Семен Іванович Борисенко працював у трьох училищах, а викладач графічних мистецтв Баранцевич працював в усіх п’ятьох навчальних закладах.

Також 1914 року «Шостенского четырехклассное городское училище»  стало зватися «Шостенским высшим начальным городским училищем» [187, 109]. Випускники шосткинського вишу могли вступати до нишу – нижчих технічних учбових закладів з підготовки майстрів. На фотографії випускників «высшего училища» нараховуємо лише 5 вчителів.

Старожили, згадуючи гімназію, не забувають розповісти й про так званий Робітничий парк (Літній сад), що був за Генеральським парком-садом з північної сторони і наближався до річки. Літній сад відкрили у 1913 році з нагоди 300-річчя царської династії Романових [13]. Тобто колишній палісад старого «порохового городка» поширили від другої нової прохідної біля Горбатого мосту до першої прохідної біля головних воріт. Вхід у сад знаходився поблизу головного входу, майже навпроти церковного двору [65, 5]. У саду цвіло багато квітів, особливо великих кущів троянд. Посеред  молодих дерев саду, неподалік басейну з фонтанами, стояв Літній театр, де під музику крутили німе кіно. На межі саду, біля джерела криниці, стояли альтанка та дерев’яна гірка  для зимових розваг. Десь там, поряд з гіркою, було зроблено футбольний майданчик, на якому взимку заливали каток.  Як свідчать фотографії 1913 року, на заводі вже було дві футбольні команди.  У парку були чудові квітники, справді неповторні, таких квітників з великими кущами троянд Шостка відтоді більше не бачила. Фото 57 Вирощували розсаду квітів у заводській оранжереї, що була за церквою на терасах. Садоводом був Данило Псюрков, саме він на початку ХХ століття висадив липову алею по Садовій вулиці від церкви до заводоуправління, яка збереглася й донині. На фотографії 1912 року  Фото 58 бачимо молоді липи уздовж доріжок з правої сторони казарми. Садовод Псюрков прожив 107 років, помер у 1950-х роках. Кілька старих яблунь садиби Псюркових росли донедавна біля входу до заводського профілакторію (вул. Леніна,25). За спогадами старожилів Садової вулиці, найперша народна бібліотека Шостки діяла до революції, з 1913 року, у кам’яному приміщенні колишньої гауптвахти (Леніна,61). Її читачами були робочі заводу та їхні діти.  На першому поверсі казарми знаходився театр [12]. Увесь склад шостенського драмгуртка бачимо на фотографії 1913 року.  Фото 59 У пам’яті старожилів Садова вулиця залишилася затишним, охайним, добре доглянутим Садовим бульваром,   Фото 57-1 «окаймленным кустарником», з рядами лавок уздовж доріжок, посипаних піском. Була й окрема велосипедна доріжка, якою користувалися шостенські «аристократи», що мали велосипеди [39]. Тоді ще, до революції, велосипед не був «доступнен простому люду». Зимою бульвар ставав проспектом, куди з’їжджалися «извозчики» і за певну плату катали шостенців по вулицях. Було за що кататися й простим робітникам заводу, вони отримували зарплатню  на руки по 5-10 золотих [13]. Робітники мали власні ощадкнижки в «Государственной сберегательной кассе» в приміщенні казначейства (Леніна,55).  Фото 60 Кожен власник будинку мав страховку на випадок пожежі.  Фото 61 Страховку – «взаимное от огня страхование» в межах внеску 0,75 % від страхової суми – складав щороку з власником шостенський агент Чернігівського губернського земства. Шостка у війну розквітла: оновлювалися будинки, у магазинах було вдосталь продуктів та й базар дорожчим не став [13]. На жаль, за спогадами старожилів, у Шостці в 1916 році знову стало тісно жити, не вистачало землі під будівництво нових хат [13]. Отже, надані 1908 року поселенню землі були вже забудовані, й Шостка потребувала нових земель уже за залізницею. Зростання кількості дворів та населення  підтверджують дані перепису 1917 року, за якими в Шостці  було 1082 двори («владения») з 1328 квартирами, де проживало 9319 осіб [77, 69]. Таким чином за дев’ять минулих з 1908 року зим і літ чисельність дворів та населення Шостки зросла на чверть: з 850 дворів до 1082 дворів, та з 7916 осіб у 1908 році до 9319  осіб у 1917 році. Виходить, кожного року Шостка зростала щонайменше на 25 дворів та 150 мешканців.

Перші відомості про великі революційні події в Петрограді та Москві наприкінці лютого місяця 1917 року шосткинці отримали з приходом московських газет увечері 3 (16) березня [258]. Газети переходили з рук в руки та жадібно читалися. Розгубленість минула швидко і вже 4 (17) березня була відправлена шосткинцями вітальна телеграма в Петербург. Також робітниками заводу було прийняте рішення створити, за прикладом Петербургу та Москви, свій Совєт робітничих депутатів. Вибори призначили на 5 (18) березня. Цей робочий день оголосили святковим, укороченим до обіду. З ранку 5 (18) березня робітники кожної майстерні ШПЗ обирали на зборах свого делегата до організаційного комітету по створенню Совєта. А опівдні відбулася маніфестація шосткинців по Садовій вулиці. Десь о другій годині дня натовп з червоними прапорами рушив від головних воріт прохідної до військової казарми. Там маніфестанти запросили солдатів приєднатися до них. У солдатів теж вже були підготовлені червоні прапори, залишилося лише отримати дозвіл начальника команди на залучення акції ще й музикантів. Далі під звуки музики військового оркестру і зі співом революційних пісень шосткинці пройшлися по Садовій вулиці. На Базарній площі, на вимоленому за півстоліття численними велелюдними «молебствиями» місці біля каплиці, розпочався мітинг з вітаннями Лютневої революції. Цей емоційний момент сприйняття шосткинцями падіння самодержавства передають в динаміці розвитку подій три світлини фотографа Івана Опанасовича Карпова (1879-1953).   Фото 62, Фото 63  Спочатку біля паркану каплиці відбувається читання військовими революційної звістки, потім вже під стінами каплиці Фото 1917.5.03 шосткинці пом’янули зі священиком хвилиною мовчання «Вечная Пам’ять! Товарищам погибшим за свободу Народа». На останній фотографії стоїть під каплицею зі знятим кашкетом начальник заводу Юркевич, як написано на звороті світлини. Гвардії полковник Юркевич Микола Стефанович значиться в штатному розпису ШПЗ на 1916 рік старшим техніком, а начальником заводу значиться генерал-майор Гаврило Петрович Киснемський [139, 118].

За спогадами робітників заводу знаємо, що після революції завод зупинився, порох не виробляли, начальник заводу Киснемський (20) виїхав до Петербургу й більше не повернувся. Також виїхали іноземні бельгійські та французькі військові інженери [262]. Завод, за спогадами робітника Дмитренка І.К, залишився «безпризорным», управляли ним по черзі полковники: Юркевич (21), Тархов (22), Єлагін (23) [119]. Зі свідоцтва від 29 березня 1918 року – дізнаємося, що гвардії полковник Юркевич 1917.6.03 був помічником начальника заводу.  Фото 1917.6.03

Увечері 5 (18) березня 1917 року в приміщені електро-театру був обраний, майже 60 делегатами від усіх майстерень ШПЗ, Совєт робітничих депутатів з 13 осіб, у тім числі 2 жінок [258]. Зважаючи на бездіяльність шосткинської поліції організується, заради підтримки порядку, «тимчасовий комітет» з 12 чоловік (7 – від Совєта, 5 – від обивателів: купців, вчителів, поштових чиновників, службовців…). Також в березні виникають в Шостці профспілкові комітети металургів, хіміків, конторських робітників [168, 600]. При заводі створюються адміністративні органи Тимчасового уряду та Центральної Ради [99, 32]. За наказом шосткинського комісару – представника Тимчасового уряду – в фойє на першому поверсі заводоуправління щодня вивішувалися тексти телеграм з повідомленнями про події на фронтах [43].

22 березня (4.04) 1917 року на Базарній площі відбувся мітинг з приводу падіння самодержавства [16]. Тисячі шосткинці зосередилися навколо каплиці. Це було, як бачимо з десятьох фотографій Карпова, справжнє свято перемоги демократії над царизмом. Перші дві фотографії 65-1

65-2   зроблені з даху будівлі офіцерського магазину. На них помітні великі транспаранти та прапори, зокрема на першому – проглядається фігура робітника, на другому – вимальовується шестикутна «зірка Давида» посеред гасла: «Да здравствует свободная Россія равенство и братство». Мабуть, під цім прапором стояли шосткинські євреї.  Поряд бачимо другий прапор з гаслом: “Пролетарии всех стран соединяйтесь”, там стояли пролетарі ШПЗ, як і під третім прапором з гаслом «Да здравствует братство и равенство свободной Россіи». Далі щільність прапорів зростає, що помітно також на третьому фото 67 зробленому Карповим, мабуть, з дерева біля гімназії. Деякі назви гасел можна прочитати з четвертого фото, 68 зробленого біля паркану навколо каплиці. Там біля будинку Марковських, що стояв на кутку вулиці Садової та Міщанського провулку (нині проїзд між рестораном «Ювілейний» та Держказначейством), зроблені Карповим дуже цікаві чотири фото

89

90

93

92

шосткинців у вишиванках разом з солдатами Полтавського полку, що охороняв тоді ШПЗ.

Бачимо портрети Шевченка та вишиті українською мовою гасла на великих прапорах: «Гуртуйтеся українці», «Слава Україні!», «Прішов тей рік згинула неволя. Гуртуйтеся українці. Да здрастує воля!». На одній фотографії 91 бачимо солдат, які марширують звідти під прапором з гаслом: «Нехай правда запанує в Україні!». Ще одна фотографія 66 Карпова висвітлює мітингарів з південної частини Базарної

площі.

За спогадами учасника мітингу Приходька Анатолія Йосиповича, поряд з каплицею була збудована дерев’яна трибуна, на якій виступали шосткинці з червоними бантами на грудях, навіть пристав поліції почепив собі червоний бант [17, 3]. Дев’ятирічному Анатолію запам’яталися два прізвища виступаючих – начальника завода Юркевича та «человека в штатской одежде, с бородой и красным бантом на груди, по фамилии Гашник».  Есер Абрам Спиридонович Гашников, знаний герой бунтівного майдану в Шостці 21 грудня 1905 року. Він мешкав за Локотською заставою, точніше за кладовищем по дорозі, якою нині йде вулиця Марата від вулиці Короленка в бік Локотків.  69 Фото виступаючого єврея Гашникова настільки правдиве, ніби прагне втілення в скульптурній композиції Абрама на трибуні під прапором з зіркою Давида. Пам’ятник треба ставити на місці, де була каплиця, рештки фундаменту якої мали зберегтися на метровій глибині під сучасною поверхнею землі скверу. На трибуні-постаменті мають бути викарбувані контури каплиці та будинків на Базарній площі. Уявлення про тодішній вигляд площі надають спогади Приходька, за якими виходить, що трибуна стояла не так вже й далеко від поліції, розташованої навпроти каплиці та поряд з двоповерховим цегляним будинком «какого-то купца» За переказом, будинок належав купцю Печінці. По ліву сторону від поліції, в однім ряду, знаходилася «аптека, аптекаря Лапа, за ней постоялый двор Иванова, далее кирпичный (офицерский) магазин, а на углу (з Глухівською вулицею) дом Чувашиных».

Після Лютневої революції почали повертатися до Шостки з каторги політв’язні, зокрема колишні есери-максималісти Машицький, Литовченко, Ковбаса, Соломко, засуджені Київським військово-окружним судом 1 листопада 1908 року. Іван Машицький повернувся до Шостки з Сибіру наприкінці травня 1917 року [232,17]. Як відомо, суд покарав його 8 роками каторги. Перші три роки покарання Машицький відбував у Чернігівській каторжній тюрми, потім, за організацію втечі одного політичного в’язня, його перевели в 1911 році до найсуворішої Шліссельбургзької фортеці [232, 17]. Там він теж просидів три роки з доволі таки розумними в’язнями, які допомогли Іванові розвинути природні математичні здібності та опанувати вищу математику. Про це свідчать математичні записи Машицького, зроблені в 1911-1914 роках. Його зошит-конспект зберігається в Шосткинському краєзнавчому музеї. У 1914 році Машицького перевели в Олександрівську Центральну пересильну тюрму, далі етапували на вільне поселення до Іркутської губернії, у Верхоленський повіт село Манзурка. Він прибув туди наприкінці вересня 1914 року в групі політв’язнів більше 20 чоловік. Фото 1914.22.09 Серед них був й відомий соціал-демократ Михайло Васильович Фрунзе (1885-1925). З книжки спогадів про Фрунзе дізнаємося, що за дорогу до Манзурки в’язні дуже озлидніли, особливо Машицький, Макушин, Рейман, Гамбург та брати Корнильцеви [221, 223]. Щоби вижити в люту сибірську зиму Фрунзе зорганізував трудову комуну політв’язнів зі спільною їдальнею та бібліотекою. А при хаті Шошиних, де оселився Фрунзе, виникла в грудні 1914 року столярна майстерня комунарів. Дохід від майстерні пішов до каси взаємодопомоги. Фото 1915. 20.07 На унікальному фото, зробленому 20 липня 1915 року – Машицький в першому ряду в темній сорочці, а Фрунзе – над ним сидить на верхній ворині огорожі в білій сорочці. У 1915 році потрапив до Манзурки ще один відомий політв’язень, член ЦК РСДРП В’ячеслав Михайлович Молотов (Скрябін (1890-1986). Через Манзурку проїжджав по етапу в 1915 році Валер’ян Куйбишев (1888-1935). Раніше у 1902 році, неподалік у Верхоленську, відбував заслання Фелікс Дзержинський (1877-1926). У 1917 році, одразу по Лютневій революції, Машицький приймав участь в роззброєнні поліції в місті Верхоленську, організовував Совєти в Бурятських селах. У травні 1917 року виїхав до Шостки, куди прибув наприкінці травня і влаштувався до роботи в електрочастині порохового заводу. Машицький залучився до роботи у профспілковій організації, згодом став членом завкому. Заодно Машицький приймав участь в створенні місцевого осередку есерів, потім осередку більшовиків допоки не повернувся до Шостки влітку з Києва студент Петро Безкровний [232, 17, 29]. Це був молодший брат колишніх есерів-максималістів Михайла та Андрія Безкровних. Фото 1907.12.06 Відомо, що Михайла засудили у 1910 (?) році до смертної кари через повішання [96].   Андрій Безкровний став у 1917 році більшовиком. Не змінилися погляди у колишнього бойовика есерів-максималістів Романа Литовченка, який по прибуттю з Сибіру до Шостки одразу долучився до активної діяльності партійної організації есерів. Як відомо Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР) оформилася у квітні 1917 року, вона була споріднена, ще з 1904 року, з російською партією соціал-революціонерів (есерів). Також колишній ватажок есерів-максималістів Митрофан Соломко, який повернувся з каторги в липні 1917 року, одразу ж створив у Локотках групу максималістів у складі 5 чоловік: Портянка Івана, Бубенця Потапа, Іванова Пилипа, Мироненка Парфія, Клочка Івана, та став дуже тісно співпрацювати з більшовиками [232, 23]. У травні 1917 року повернувся з Іркутського заслання Тит Ковбаса й долучився до шосткинських меншовиків, дослівно – «примкнул к УСДРП», осередок якої саме організовували в Шостці Євсеєнко та Федоренко Михайло Іванович [232, 28]. Як відомо Украї́нська соціа́л-демократи́чна робітни́ча па́ртія (УСДРП) поновила свою діяльність в квітні 1917 року, її лідерами були В. Винниченко, С. Петлюра. Шосткинський осередок есдеків очолював більшовик Григорій Петруненко бо меншовики ще діяли разом з більшовиками [257].

5 (18) червня 1917 року шосткинські більшовики розмежувалися з меншовиками, утворив свій окремий партійний осередок на чолі зі студентом Петром Безкровним [257]. Фото 1917.18.06 Влітку знову завирувала Базарна площа, як агітаційний майдан виборів до Шосткинської Ради робітничих і солдатський депутатів, Шосткинської Думи та Всеукраїнських Установчих зборів. Виборцям запам’ятався своїми полум’яними виступами чудернацький «очкарик» з неохайною зачіскою, вдягнутий у довгу толстовку, підперезану шнурком [6]. Він отримав від шосткинців прізвисько «П’єр» та депутатський мандат на ім’я Петра Безкровного. Фото 1917.22.06 П’єр  Усього разом з Безкровним потрапило до Ради шість більшовиків, один з яких Василь Яровицький став заступником голови Ради [257]. Фото 1917.21.06 Яровицького Раду очолили представники більшості – соціал-демократи (меншовики) та соціал-революціонери (есери) [86]. Також меншовицько-есерівський блок головував в створеному в 1917 році на заводі «Совєтє старост» [180, акр.36]. До речі, за підрахунками 1950 року МГБ по Сумській області, у «меньшевисткие и есеровские организации Шостки» з 1917 по 1919 роки входило до 200 чоловік, «преимущественно из коренного населения» [222, 91]. Зрозуміло, що перемогли на виборах до Ради меншовики та есери зі своїми оптимістичними гаслами змін на краще. За результатами виборів до Шосткинської Думи пройшло п’ятеро більшовиків за своїм передвиборчим списком №9. Соціал-демократи (меншовики) пройшли до Думи за списком №1, а соціал-революціонери (есери) – за списком №2 [16]. Передвиборчу боротьбу шосткинські більшовики будували на закликах до припинення війни з німцями та на звинуваченнях есерів і меншовиків у тому, що ті фінансувалися місцевою буржуазію, зокрема мали від неї гроші на великі агітаційні транспаранти [6;16]. Наприкінці літа через погіршення життя в країні гору на довиборах до Ради взяли більшовики, тобто відбулася її більшовизація [99, 34]. Відтоді Рада стала агресивним більшовицьким Совєтом, що почав втручатися в дії «милиции и местных властей» [86]. Невдовзі Совєт провів свої перші арешти серед «місцевої буржуазії» [126, 117].

Лютнева революція 1917 року посприяла створенню в вересні 1917 року, ще до жовтневого перевороту, Шостенського технічного училища (ШТУ, нині коледж ім. Івана Кожедуба) [52, 139]. Училище знаходилося в приміщенні колишнього «Шостенского высшего начального городского училища» (нині школа №3-гімназія по вул. Інститутській,4). Найголовніший предмет – хімію викладав у ШТУ інженер Машкін Олександр Миколайович, який працював на ШПЗ з 1909 року, одразу після закінчення Казанського університету. До університету Машкін закінчив Ризький політехнічний інститут, а ще раніше навчався два роки в Петербурзькому університеті [53, 113]. Фізичну хімію викладав у ШТУ Александров Володимир Олександрович, фізику – Ткаченко Іван Георгійович, алгебру – Яневський Володимир Іванович, креслення –Баранцевич Вітольд Костянтинович [53, 124].

5 (18) листопада відбулася партійна конференція шосткинських більшовиків, на якій була оформлена їхня партійна організація в поселенні Шостка [86]. Отже, Петро Безкровний (1) разом зі старшим братом Андрієм (2) таки створили першу в історії Шостки напівлегальну більшовицьку групу РСДРП (б), відображену на фото [6]. Фото 73

Про великий більшовицький жовтневий переворот в Петербурзі Шостка дізналася зі стрічок телеграми, що надійшла в заводоуправління. Уже через кілька годин після звістки відбувся мітинг, спочатку біля будинку командира заводу, потім на Базарній площі [43]. Згодом 8 (21) листопада 1917 року більшовики знову провели мітинг, на якому прийняли резолюцію: «Мы рабочие, гарнизонные солдаты и граждане поселка, собравшись 8 ноября в количестве 1200 человек, шлем горячий привет Правительству рабочих, крестьян и солдат…» [30]. Мітинг проходив під більшовицькими гаслами [99, 35]. Які саме на ньому були гасла і скільки зібралося шосткинців – фотографій цього дійства немає. Й так зрозуміло, що ніяких українських вітань Києву на ньому не було, хоча за день до мітингу, голова Центральної Ради Михайло Грушевський разом з меншовиками (соціал-демократами) та есерами (соціал-революціонерами) проголосив 7 (20) листопада 1917 року 3-ій Універсал про створення Української Народної Республіки зі своєю територією та незалежною від Росії владою. Безумовно шосткинські більшовики знали про появу самостійної України, як і про свій мізерний рейтинг народної підтримки в Шостці та велику неприязнь до них солдат шосткинського гарнізонного полку, що охороняв завод. Так за свідченням колишнього есера Івана Машицького, якось одразу після «Октябрьской революции» лівий есер Митрофан Соломко, який підтримував більшовиків, виступив з більшовицькими (промосковськими) гаслами на одному із зібрань то ледь не був вбитий солдатами Полтавського полку, які знаходилися під впливом правих проукраїнських есерів [232, 17]. Вбивству Соломки запобігли його колишні однопартійці Машицький та Литовченко. Потім вони відвідали комітет партії есерів та попередили, якщо й надалі ті будуть цькувати більшовиків, то Машицький і Литовченко повстануть проти есерів зі зброєю. До есерівського комітету в Шостці входили: Ахтирко Гнат Андрійович, майстер порохового заводу; Філіпенко Георгій Павлович, лікар; Івахненко, фельдшер; Каменська-Луцкіна, мешканка поселення [179, акр.36]. Ахтирко, як відомо з протоколу допиту Машицького, був під судом в Києві 1908 року і суд його виправдав, бо не довів приналежність Ахтирка до партії есерів-максималістів [228, 22]. Окрім есерів, за висновком шосткинських більшовиків Дубка П., Успенського П., Садового Ф., Мойсеєнка М., Гончарова Т., Бескровного А., Кукарешникова Д., місцеві меншовики були «запеклими ворогами революції» («Жовтневого збройного повстання в Петрограді»), вони видавали себе за «соціалістів», «захисників трудящих» поселення Шостки [128, 106].

На початку грудня представник шосткинських більшовиків Андрій Безкровний, колишній есер, рушив на обласний з’їзд РСДРП (б), який відбувся у Києві 3-5 (18) грудня 1917 року [259, 33]. А вже 8 (21) грудня розпочалася Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). Боронити Шостку від московських більшовиків виявилося нікому. Єдиний спільний з воронежцями місцевий загін вільних козаків під командуванням сотенного (штабс-капітана) Монастирського нараховував лише 50-60 козаків [260, 35]. Переважну більшість в загоні становили воронізькі козаки, вони, як і всі інші загони вільних козаків від початку свого створення в Україні з квітня 1917 року виконували міліцейські функції, разом боронили свої оселі від пограбувань. Діяти спільно козакам проти більшовицьких військ ще не вистачало досвіду. Можливо, саме цей місцевий загін вільних козаків комуністи-історики Пустовойтов, Бова з 13-ма кандидатами наук почали називати з 1970-х років «куренем смерті», тобто одним з численних добровільних батальйонів, що не знали страху в боях з московськими більшовиками. Начебто цей «курень смерті» спрямувала до Шостки в грудні 1917 року «буржуазно-националистическая» Центральна Рада [99, 36; 168, 600; 259, 33]. Проте у спогадах старих щосткинських більшовиків, хоча б того Андрія Безкровного, ніде не згадується цей безстрашний «курінь» та прізвища загиблих від нього більшовиків.

13 (26) грудня 1917 р. в Шостці відбулося засідання президії усіх місцевих осередків політичних, профспілкових, економічних та громадських організацій щодо ставлення до Центральної Ради, до незалежності України [86]. На засіданні президії із 95 присутніх лише 11 більшовиків закликали шосткинців боротися проти Центральної Ради, отже, проти незалежності України. Перевага проукраїнських настроїв в Шостці була закономірною, бо більше 80 % (6,5 тис. людей) її населення становили українці, то як же вони могли не бути самостійниками. Зрозуміло, що більшовики не мали будь-яких сил, щоби захопити владу в Шостці. Вони сподівалися на збройну допомогу московських пролетарів, що й сталося в грудні 1917 р. Тоді, за відсутності українського війська в Центральної Ради, наш край захопив великий московський загін №1 Красної гвардії, сформований із робітників, учасників жовтневих боїв у Москві. Цей загін очолював більшовик А.О.Знаменський (1887-1943) [126, 96]. «Красные» москвичі вибили з Шостки «жовто-блакитних» українців. Петлюрівський загін відступив з Шостки [257]. Шосткинські більшовики одразу, у грудні 1917 р., зорганізували свій перший революційний комітет у двоповерховому будинку на Садовій вулиці (нині Леніна, 51/73), у якому донедавна мешкав генерал – помічник начальника заводу [6]. 1917.20.12 Над ревкомом замайорів червоний прапор з серпом і молотом. Ревкомівці негайно розформували «буржуазную полицию» Шостки та встановили 8-годиний робочий день на ледь працюючому заводі [86]. На всіх афішних тумбах поселення з’явилися ленінські декрети, перші закони Совєтської влади, звернення до народів Росії [16].

Погруддя імператора Олександра ІІ на Церковній площі, більшовики звалили, не дочікуюсь першоквітневого ленінського декрету «О снятии памятников в честь царя». Бронзовий «імператор» ще довго перебував у підвалі, у дворі генеральського будинку [65, 4]. Здавалося, замість пам’ятника царю треба було більшовикам ставити пам’ятник хороброму революціонеру Миколі Кибальчичу, нашому подеснянському (з Коропа) земляку, який убив цього тирана Олександра ІІ. Проте «товарищи из ревкома попросили» 16-річного Митю Чечуліна «сделать что-то взамен бюста царя, что стоял в заводском сквере» [125, 21]. Він швидкоруч «за несколько дней нарисовал и исполнил в дереве обелиск и барельефы с изображением вождей революции. Состоялось окрытие композиции. Было много народа, звучали торжественные речи». За переказом, на дерев’яних барельєфах були зображення Леніна, Карла Маркса, Енгельса. Фотографій цього чечулінського обеліску не збереглося. На сьогодні є хіба що жорновий камінь, який лежав колись біля пам’ятника царю, потім – біля паркану садиби священика (буд.№44). Нині «кам’яна святиня» – кварцитовий, молочного кольору жорновий камінь  двометрового діаметру – тримає хреста біля церкви Різдва Христового.

Московські «красногвардейцы», які успішно завоювали Совєтську владу в Шостці, рушили додому на Москву, маючи запаси харчів та заводського спирту. Шосткинські більшовики змушені були створити свій загін «красногвардейцев». Його зорганізував, за дорученням Петра Безкровного, молодий робітник ШПЗ Петро Машицький [232, арк.17]. Загін виявився малочисельним, тому шосткинські більшовики звернулися по допомогу до своїх новгород-сіверських однопартійців. Звідти в лютому прибуло ще декілька «красногвардейцев» на чолі з 26-річним більшовиком Дмитром Моргуном, уродженцем придеснянського села Журавка [70]. Моргун став першим військовим комісаром Шостки.

Шосткинські есдеки-меншовики, перебували разом з есерами в підпіллі з грудня 1917 р., коли відбулася перша більшовицька окупація Шостки «красногвардейским» загоном московських робітників. Спільний підпільний штаб есерів та меншовиків знаходився в будівлі заводоуправління (вул.Леніна,36). 1882.11.06 Це був, так би мовити, неприступний для шосткинських більшовиків «Зимний дворец», де засіли «запеклі вороги революції» (Жовтневого перевороту в Петрограді), які діяли виключно на підтримку «буржуазно-націоналістичної Центральної Ради» [128, 106]. За розвідданими більшовиків, «вороже підпілля очолювали офіцери-дворяни Юркевич, Тархов, Синявський, купець Шашура, командири артилерійських батарей Каблицький і Янковський, меншовики Бичков, Вердрієвський, Ахтирко, Євсеєнко-Бондаревський, Шматко, комендант Шостки Петров, поліцейський пристав Ліщинський, провокатор розвідки Литовченко» [128, 106]. Узагалі шосткинські більшовики Дубок П., Успенський П., Садовий Ф., Мойсеєнко М., Гончаров Т., Безкровний А., Кукарешников Д. вважали Шостку «пристанищем білогвардійців і петлюрівців, вогнищем контрреволюційного заколоту, яким під диктовку німецької розвідки керував сам Петлюра» [91]. У шосткинських партійних осередках, меншовицькому та есерівському, нараховувалося тоді до 200 членів [222, 91]. Виходить, що чисельність есерівців та й меншовиків була в десять разів більшою за правлячу в поселенні з грудня 1917 р. групу більшовиків на чолі зі студентом Петром Безкровним. Меншовики та есери користувалися неабиякою підтримкою серед робітників ШПЗ ще з перших страйків 1905 р. Зовсім не випадково вони очолили перший демократично обраний 5 (18) березня 1917 р. Шосткинський Совєт робітничих депутатів [99, 33]. Також у заводському «Совєтє старост» головував меншовицько-есерівський блок [180, акр.36]. Хоча, на думку шосткинських більшовиків, меншовики та есери лише видавали себе за «соціалістів», «захисників трудящих» Шостки [128, 106].

9 лютого 1918 р. Центральна Рада підписала з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною та Болгарією Брестський мирний договір, що визначив державні кордони України. За додатковими угодами договору Німеччина та Австро-Угорщина надавали молодій державі збройну допомогу в боротьбі з більшовиками. Останнім нічого не залишалося, як тікати з України, прихоплюючи все на своєму шляху. За спогадами шосткинського більшовика П.С.Успенського, йому особисто було доручено Антоновим-Овсієнком В.О. (1883-1939), командувачем усіх більшовицьких військ в Україні, організувати «эвакуацию в глубь страны Советов вооружения и стратегических материалов из Коропа, Кролевца, Шостки, Новгород-Северска, Глухова» [92]. Часу на евакуацію було обмаль, бо німці вже на початку березня були в Києві. З метою уповільнення наступу німців командувач Західного фронту по боротьбі з контрреволюцією Берзін Р.І. (1888-1938) організував заслони з озброєних загонів Першої та Другої (Особливої) армій. У березні 1918 р. Друга (Особлива) армія під командуванням анархіста Ремньова О.О. (1889-1919) зайняла територію з опорними пунктами Короп-Шостка. У середині березня сам командарм особливців Опанас Осипович Ремньов 88 підійшов до 8 тисячного поселення Шостки з «отрядом из 300 стрелков-красногвардейцев и моряков с четырьмя пулеметами, имея резерв на станции Терещенской из 100 стрелков при 3 пулеметах и двух броневиках» [92]. Водночас на Шосткинському пороховому заводі (ШПЗ) почала діяти евакуаційна комісія, у складі якої перебував більшовик Павло Семенович Успенський. Комісії допомагав комісар Моргун разом з місцевими «красногвардейцами». Моргун зайнявся демонтажем цінного обладнання ШПЗ для евакуації на Москву своїм пролетарським братам-москвичам. Начальником заводу тоді був гвардії полковник Юркевич Микола Степанович (1875-1937). Також при заводі знаходився представник Центральної Ради. Як відомо, майже всі члени Центральної Ради належали до соціалістичних партій – соціал-демократичної (есдеки-меншовики) та соціал-революційної (есери). Чільний провід соціал-демократичної партії складався з В.К.Винниченка (1880-1951), Д.В.Антоновича (1877-1945), М.В.Порша (1879-1944) та С.В.Петлюри (1879-1926). Фото 2 Петлюра С.В. Останній був генеральним секретарем справ війни, тобто опікувався військом та воєнними заводами, у тім числі й Шосткинським пороховим.

З появою армії Ремньова в Шостці однопартійці Симона Васильовича Петлюри, есдеки-меншовики, разом з есерами провели збори в приміщенні «Военного собрания» на третьому поверсі заводоуправління. На зборах виступали лідери есерів, які, за свідченням більшовика Андрія Безкровного, були занепокоєні швидкими темпами демонтажу «красногвардейцами» Моргуна обладнання ШПЗ, есери «пропонували підняти повстання проти Ремньова і більшовиків, яких називали бандитами» та закликали боротися «За єдину, неділиму Україну» [255, арк.150]. Одразу після зібрання підпільний меншовицько-есерівський штаб спрямував своїх делегатів до німецького війська з проханням якнайскоріше окупувати Шостку, інакше більшовики розберуть та підірвуть пороховий завод [69]. Одним з делегатів був есер Ковальов Андрій Миронович, поштовий чиновник [179, арк.38].

20 березня 1918 р. у дворі заводської казарми відбувся мітинг, організований меншовиками та есерами, які закликали робітників до зброї та вигнання більшовицьких евакуаторів – грабіжників заводу. Коли робітники кинулися до складу зброї, то біля дверей постала струнка постать комісара Моргуна, на плечах якого була бурка. Під час його палкої промови на захист братів-ремньовців «пролунав постріл, і Дмитро Моргун, похитнувшись, став повільно спускатися на східці складу» [128, 107; 70; 91]. Оволодівши зброєю, повстанці захопили більшовицький ревком, заарештували його членів, один з яких, Андрій Безкровний, був поранений [255, арк. 150]. Також були заарештовані й шосткинські «красногвардейцы”. За свідченням колишнього (з 1905 р.) есерівця Івана Івановича Машицького (1887-1938), повстанці увірвалися до його квартири, де переховувався молодший брат Петро. Тож боячись, щоби брата не розстріляли як головного «красногвардейца” Шостки, Іван разом з Петром долучилися до повстанців [232, арк. 18]. Отже, 20 березня повстанці розігнали «местный Совет, большевистский комитет, эвакуационную комиссию» та ще й обстріляли трьохсотенний загін «красних» Особливої армії Опанаса Ремньова, що стояв у вагонах на залізничній станції Шостка [69]. Ремньов змушений був залишити Шостку, «не желая проливать кровь робочих», як визнає командир загону новгород-сіверських «красногвардейцев» Михайло.Ромченко [69]. Насправді це був не відступ, а маневр. Його зрозуміли і в повстанському штабі й почали готуватися до «крупных операций против красных». Організаторами повстання проти армії Ремньова та більшовиків стали чиновники та офіцери ШПЗ на чолі з Лашковським, Юркевичем, Вердеревським [232, арк. 18]. Доволі швидко «им удалось из антисоветского елемента собрать значительное количество личного состава», створити добре озброєні загони, які мали «достаточно патронов и около 10 орудий» [69]. Повстанська батарея з трьохдюймовок, з відповідними земляними укріпленнями та окопами, була встановлена на Ярмарковій площі (нині площа-пустир імені Героїв Хасана на початку вулиці імені більшовика Сергія Кірова). Також штаб розпочав заготовляти харчі для повстанців. У навколишні села були відправлені люди, де вони обмінювали заводський спирт, отриманий у штабі, на харчі. Зокрема прикажчик заводу Антон Кудос, який працював у магазині «потребительского общества», т.зв. «офіцерськім магазині», обмінював спирт на харчі в селі Ображіївці [255, арк.20].

З відступом Особливої армії з Шостки потрапила в дуже скрутне становище частина загону новгород-сіверських «красногвардейцев» Ромченка, що зосередилася на охороні залізничного мосту через Десну біля села Пирогівки. 1916.1.09 Наприкінці березня 1918 р. загін нараховував «более двухсот чоловек, четыре станкових пулемета, две трьохдюймовые пушки и десять каваллеристов» [69]. Боячись знищення пирогівської частини свого загону, Ромченко вирішив прориватися з оточення залізницею. «Красногвардейцы» обладнали потяг листами заліза, зокрема кабіну машиніста та дві платформи, на яких встановили 2 гармати й 4 станкові кулемети. Також уздовж стін двох товарних вагонів поклали мішки з піском та влаштували амбразури для стрільби з гвинтівок. На стінах вагонів «бронепоїзда» написали фарбою назву «Смерть буржуям!» й вирушили на ньому з Пирогівки через Шостку до Брянська. 1918.26.03 Біля хутора Лазарівки «бронепоїзд» зупинили шосткинські повстанці. Ромченко пішов на переговори з ними у штаб «врагов Советской власти», що знаходився в будинку заводоуправління (вул.Леніна,36), а «главарь контрреволюционеров» з невеликою групою офіцерів перебував на території заводу, у хімічному корпусі (нині ЦЗЛ, центральна заводська лабораторія) [69]. 1918.23.03 Ромченко запам’ятав прізвище підполковника царської армії Пилипенка, «у которого никелированная шашка на колесике еффектно скользила по паркетному полу заводоуправления». У своїх спогадах Ромченко називає офіцерів порохового заводу «белогвардейцами» за те, що були «в форме царских офицеров, и эта мразь называла себя защитниками робочих, а нас красными грабителями». На переговорах «красные» домовилися з «белыми» на пропуск «бронепоїзда» через Шостку за умови, що не буде гарматної стрільби з нього по заводу. «Бронепоїзд» оминув Шостку, незважаючи на перешкоди «врагов революции», які зірвали рейки на шляху слідування [184, 102]. Далі «бронепоїзд» проїхав станцію Терещенську, потім рушив на Хутір-Михайлівський, Зерново [69].

З контрнаступом ремньоців на Шостку заревли на всю міць заводські «тревожные гудки», як свідчить учасник тих подій есерівець Мирон Рудченко, мешканець Депутатської вулиці [256, арк..96]. У повстанні взяло участь до 3-х тисяч шосткинців, про що зазначено в аналітичній записці Міністерства державної безпеки (МГБ) по Сумській області 1950 року [222, 91]. Виходить, що майже всі дорослі чоловіки, окрім незначної промосковської групи більшовиків, виявилися в 1918 р. «антисоветским елементом», який героїчно боровся з Особливою армією Ремньова. У повстанні брали участь і шосткинські жінки, зокрема есерівки Маглей Марія Іванівна та Каменська-Луцкіна Марія Олександрівна, як свідчить ще один учасник тих подій – меншовик Петруненко Федір Григорович [180, арк.37].

Ремньов наказав подавити «мятеж на Шосткинском заводе партизанскому отряду з Брянска». Загін брянців тільки-но прибув на посилення Особливої армії. За спогадами командира батареї загону Павла Пшерадського, бійці сподівалися, що їх перекинуть до Новозибкова, але потрапили в Хутір Михайлівський та ще й до анархіста Ремньова, армія якого «пользовалась дурной репутацией, да и о самом командующем ходили нелестные слухи» [182, 12]. У армії, що складалася з розрізнених загонів, панували анархістські настрої, схильність до мародерства та пияцтво, дійсно це була армія знахабнілих анархо-бандитських загонів. Серед бійців армії Ремньова, як свідчить більшовик з села Івот Мойсеєнко М., була група добровольців з придеснянського села Погрібки, у тім числі й Дем’ян Коротченко (1894-1969), майбутній голова Президії Верховного Совєта УРСР [219].

На допомогу ремньовцям прибув з Новгорода-Сіверського ще й загін Ромченка, його «красногвардейский отряд и вместе с ремневцами разогнали мятежников» [69]. Учасник подій І. Машицький свідчить, що запеклі бої шосткинців проти армії Ремньова тривали дві доби [232, арк. 18]. Шосткинський учитель-історик Стогнут Борис Степанович (1918-2000) на підставі своїх розпитів старожилів робить висновок, що ремньовці усього «за два дня подавили мятеж» [24]. Загалом повстання тривало 5-6 днів (з 20 по 26 березня), як стверджує есерівець Мирон Рудченко [256, арк. 96]. Підтверджує це й інший есерівець Рева Костянтин Михайлович [179, арк.37]. Рева працював санітаром у лікарні й разом зі своїм одно партійцем, фельдшером Іваненком, надавав допомогу пораненим «учасникам есеровской организации». Повстанці зазнали поразки, були вбиті та поранені з обох сторін, констатує Мирон Рудченко  [256, арк. 96]. За спогадами робітника ШПЗ Якова Яковича Франчика (1864-1932), його старший син Григорій, заряджаючий трьохдюймової гармати повстанців, загинув біля своєї батареї на Ярмарковій площі. Яків Якович знайшов сина в той момент, коли якийсь ремньовський мародер уже стягував з мерця чоботи. Він відштовхнув мародера й сказав, що є ще кому з молодших п’ятьох синів носити чоботи. Факт «придушення контрреволюційного повстання спільними зусиллями загону т. Ремньова, новгород-сіверських більшовиків при підтримці місцевих робітників і селян» констатують й шосткинські більшовики: Дубок П., Успенський П., Садовий Ф., Мойсеєнко М., Гончаров Т., Безкровний А., Кукарешников Д. [128, 107].

Увірвавшись на Садову вулицю, «красные партизаны» батареї Пшерадского та Сосницького загону пограбували Шосткинське казначейство [220, арк.5]. Особисто Опанас Ремньов зайнявся пограбуванням заводу. Він наказав провести обшук заводу й знайшов «платиновые чаши» в цеху, хоча перед цим начальник заводу Юркевич запевняв, що чаші були вкрадені ще в 1901 р., одну з яких направили в якесь російське місто [182, 12]. Отже, ремньовцям таки вдалося «демонтировать и вывезти с завода платиновые испарители (чашки)» [24, 24]. Проте не всі, бо, за переказом, найбільш важливі для роботи заводу платинові чашки заховав робітник заводу Іван Кокошко, що проживав на Моховій вулиці (нині вул. Енгельса). Потім ремньовці розпочали нашвидкуруч вантажити у вагони порох та цінне обладнання. Загалом було відправлено з заводу 35 вагонів обладнання та 40 тисяч пудів пороху [183]. Наостанок загони Ремньова пограбували села навколо Шостки, хоча, за спогадами шосткинських більшовиків, «красногвардейские» загони Ремньова начебто не здійснювали ніяких каральних експедицій, єврейських погромів та пограбувань селян навколо Шостки, за них це нібито робив «якийсь пройдисвіт Григорій Юрченко та провокатор Григорій Литовченко з контрреволюційного підпілля» [128, 107]. Литовченко насправді звався Романом і був колишнім (з 1904 р,) есером, який за спробу вбити шосткинського пристава в 1907 р. відбув покарання у вісім років каторги (з 1908 по 1917 роки). Очевидно, цей Литовченко Роман Діомидович зі своїми повстанцями «обстрелял солдат-окопников (ремньовців), которые ехали с позиции в баню», мабуть, уже після придушення повстання [182, 12]. Заводська лазня, як відомо, була на території заводу, у лісі над річкою Шосткою. Друга, єврейська лазня, була за кілометр-півтора від неї на Галенківці (нині вул.Партизан,12). Там, неподалік єврейської лазні, за переказом старожилів вулиці, знаходилася аж до 1960-х років якась братська могила «красноармейцев», потім її перенесли в парк Карла Маркса. До речі, могилу військового комісара Моргуна не віднайшли й досі [70]. Проте могила загиблих від ремньовців шосткинців не була забута і, навіть якимось дивом, не була розрівняна в 1950-х роках під час облаштування на місці кладовища парку та побудови ресторану «Чайка» (нині «Місто розваг» на вулиці Короленка).

Особлива армія Ремньова відступила на 150 верст до Брянська. Незабаром 25 квітня 1918 р. зі штабу Брянського району надійшла у Вищій Військовий Совєт телеграма, у якій вказувалося про необхідність арешту Ремньова та членів його штабу. Ремньова звинувачували в тому, що його загони не є революційною армією, а бандою, яка займається грабежами та погромами. Загони Ремньова залишили фронт, коли дізналися, що Ремньов та його «сподвижники» будуть заарештовані. Ремньовські загони таки були роззброєні, і, як повідомлялося в телеграмі, «у многих солдат, арестованных нами, находим при обыске до 100 000 рублей. Крестьянство озлоблено этими бандитскими отрядами»” [185]. У цей час Ремньов перебував у Москві. 26 квітня 1918 р. він звітував Льву Троцькому в Совнаркомі, а наступного дня Ремньова заарештували, незважаючи на особисте знайомство з Троцьким як із «сокамерником» по петербурзькій в’язниці «Кресты», куди вони разом потрапили в липні 1917 р. за наказом голови Тимчасового Уряду Олександра Федоровича Керенського (1881-1970). Цього разу Ремньова тримали в Бутирській в’язниці Москви, потім спрямували до психлікарні, звідки він утік по весні 1919 р. Спіймали його влітку та розстріляли без суду 3 серпня 1919 р. “как афериста и контрреволюционера” [182, 12].

«10  квітня 1918 р. голова спецвідділу українського військового міністерства, обговорюючи з помічником губерніального коменданта Чернігівщини плановане захоплення Шостки, повідомив останнього, що він звернувся до місцевого вільного козацтва з проханням йти разом з німцями на визволення міста, оскільки “…з політичного боку треба, щоб попереду німецьких частин йшли українці… Бо то як німці поставлять свою варту раніш нашей, то вони об’являть Шостку воєнною добичею” [261]. Отже, першими в Шостку увійшли загони Вільного козацтва.

Шостка стала українсько-німецькою. Була запроваджена німецька комендатура, а з приходом до влади в Україні гетьмана Павла Скоропадського з’явилася в травні 1918 р. ще й гетьманська комендатура. Гетьманським комендантом Шостки був призначений один з керівників есерівської організації лікар Філіпенко Георгій Павлович [179, арк.37]. Начальником охорони ШПЗ став колишній штабс-капітан царської армії Васильєв Федір Петрович [256, арк.29]. Він сформував гетьманський загін для охорони заводу. Мабуть, саме ці озброєні «гетманцы», за спогадами старожилів, ходили по Шостці з «голубыми хвостами в шапках» [65, 6]. Командиром загону став Роман Діомидович Литовченко. У його загоні нараховувалося до 70 чоловік [222, 91]. Меншовики перейшли в опозицію, згодом їх почали арештовувати, зокрема есдек Тит Ковбаса просидів місяць у Глухівській в’язниці [232, арк.28]. Цікаво, що Машицький повернувся до Шостки і вже приймав участь в мітингах під анархістськими прапорами, на яких був намальований череп, як свідчить колишній есер Деменченко Яким Григорович [232, 30]. Справді, Машицький тяготив до анархістів, бо ще з 1909 року почав поділяти погляди Бакуніна та Кропоткіна, але до партії анархістів так і не вступив [232, 33].

Шосткинськи більшовики поховалися як невловимі красні партизани в лісах нейтральної зони, кордон якої проходив по річці Івотці. Це, мабуть, вони пильно Фото 86 вдивляються з правого берегу Івотки на пороховий завод з малюнка Д. Чечуліна «На страже Родины». У серпні 1918 року красні партизани запалили заводський склад бездимного пороху. За спогадами Анатолія Приходька: «Пожар был грандиозным, ящики с порохом взлетали высоко, зона теплого воздуха распространилась далеко» [65, 6]. Страшне видовище пожежі було видно навіть з навколишніх сіл – Ображіївки, Івота. У разі поширення вогню на розташований поряд склад чорного пороху страшенний вибух завалив би й чимало хат шосткинців. Німці зігнали людей засипати цей склад землею та заливати його водою. За переліком звитяг партизан вважається, що вони підірвали в Шостці пороховий склад, де зберігалося 40 тисяч пудів пороху [99, 39].

Наприкінці листопада німці залишили Шостку, поїхали хто гасити, а хто й роздмухувати свою революцію в Німеччині. За свідченням робітників заводу, німці виїхали з Шостки не з порожніми руками, вони частково пограбували завод, захопили з собою багато верстатів, інструментів та металу. Також пограбували госпіталь та лісопилку [262]. Навіть встигли вирубати «кращі навколишні ліси» [7; 85]. Кілька тижнів по німцях в Шостці не було ніякої влади [119]. Російська республіка совєтських депутатів – Совдепія ще готувалася до Другої Українсько-Більшовицької війни (листопад 1918 – грудень 1919 рр.). У Москві 17 листопада 1918 року було утворено маріонетковий совєтський уряд України на чолі з Г.П’ятаковим. До уряду увійшли: В.Антонов-Овсієнко, Ф.Сергєєв (Артем), Е.Квірінг, В.Затонський. Одночасно утворився й Совєт українського фронту — В. Антонов-Овсієнко, И.Сталін та В.Затонський. У його розпорядженні була так звана Група військ РККА курського напрямку в складі 1-ї та 2-ї українських повстанських дивізій. Похід військ РККА на Україну розпочався наприкінці листопада 1918 року. Совєт фронту запустив попереду військ РККА загони червоних партизан, як прикриття, що нібито вони без відома Москви воюють з УРН, з Директорією, нібито на Україну наступає не РККА – військо РСФСР, а самі українці воюють між собою. Партизанський загін Тимофія Черняка (1891-1919) орудував на північно-східних теренах Чернігівської губернії. За ним сунула Перша українська совєтська дивізія в складі двох полків Таращанського та 2-го піхотного. Уже 5 грудня 1918 року партизани Черняка увійшли без бою в Новгород-Сіверський. Там Черняк залучив до свого загону чимало земляків з рідного села Воробївки та з сусіднього Костобоброва, де він працював до війни чорноробом на цукровому заводі. За пару тижнів загін Черняка зріс, за рахунок селян повіту, аж до полку, що отримав назву Третього, а через тиждень став зватися Новгород-Сіверським полком. 18 грудня полк Черняка увійшов в Шостку [93]. Там було сформовано, з бійців Новгород-Сіверського та Таращанського полків, місцевий гарнізон, що входив до складу 2-го піхотного полку (за даними «сводки Наркомата Внутренних дел УССР от 24 декабря 1918 года) [291]. За наявності гарнізону, шосткинські більшовики, як-то Безкровний П, Петруненко Г., Яровицький та інші п’ять чи то шість осіб, що повернулися з Совдепії із завдання встановлення Совєтської влади в Шостці, тобто мусили швидко, по-більшовицьки, утворити свій Совєт депутатів – Совдеп. 23 грудня 1918 року за наказом привозного більшовика І.Клімова зібралася в Шостці ініціативна група з проведення виборів до Совдепу. Як свідчить протокол зібрання, ініціатори прийняли рішення: «провести выборы Совдепа Советской республики». У виборах мали приймати участь тільки робітники ШПЗ, бо Шостка «является чисто рабочим поселком, то и в выборах Совдепа не имеют право участвовать лица, пользующиеся наемным трудом, как-то купцы, спекулянты и вообще эксплуататоры чужого труда» [291]. Отже, усі класові вороги пролетаріату в Шостці позбавлялися виборчих прав. Таким чином в поселенні запроваджувалася диктатура пролетаріату. Вибори відбулися 25 грудня, о 10 годині ранку в майстернях ШПЗ робітники обирали делегатів, з розрахунку від ста робітників – одного делегата. Того ж дня делегати обрали советських депутатів-більшовиків: Клімова І., Безкровного П, Петруненка Г., Яровицького В., Степанова Ф., Бойка Ф., Ткаченка С., Гапоненка Г. Фото 1918.26.12 Віднині Шосткинський Совдеп мав право направляти своїх совдепів-більшовиків на усілякі з’їзди Совєтів (повітові, губернські, республіканські і аж до самої Москви – столиці більшовицької Совдепії). Ті ж самі більшовики, що й рік тому: Безкровний П, Петруненко Г., Яровицький обрали з себе другий ревком, що діяв у тож самому будинку на Садовій вулиці (Леніна,51/73) [68]. Там працювала ще й  «Чрезвычайная Комиссия» (ЧК) на чолі з більшовиком І. Клімовим та «Чрезвычайный штаб» (ЧШ) у складі трьох більшовиків В. Яровицького, Г. Гапоненка та Ф. Степанова [99, 40]. Чекіст Климов і в день і в ночі вишукував гетьманців, які перебували в загоні есерівця Романа Литовченка. Саме за це був заарештований Федір Трегубченко (1896 р.н.) і засуджений Військовим трибуналом до трьох років позбавлення волі [256, 29]. Лідером більшовиків Шостки все ще був Петро Бескровний (П’єр), недавній головний евакуатор цінностей ШПЗ на Москву. Звідти приїхав до Шостки перший більшовицький начальник ШПЗ комісар Бедуїн (24) [7]. За його наказом ревком організував і озброїв продовольчий загін з 45 робітників заводу. Загін ходив у навколишні села по харчі для голодуючої Москви. За спогадами колишнього бійця загону Бєліка, вони забирали «хліб, м’ясо та інші продукти у куркулів та заможних селян, які вперто не давали свої залишки». Звісно, «боротьба за хліб була нелегкою», тим більше, коли «всюди з’являлися куркульські банди і завдавали нам втрат» [7]. Походів по хліб було чимало. Селяни віддавали хліб, допоки самі не стали голодувати.  У лютому 1919 року вибухнуло антикомуністичне повстання, утворилася Глухівська повстанська республіка. Ревком спрямував до Глухова загін міліції, підсилений червоноармійцями, робітниками та совєтськими активістами, загалом 50 штиків [98, 155; 99, 40]. Полонених повстанців чекісти утримували у спеціально створених «Домах общественно-принудительних робот» (ДОПРах). Зокрема шосткинський ДОПР був розрахований на утримання 600 чол. [31, 53]. Він був справжнім більшовицьким концентраційним табором, призначеним для знищення людей. Концентрак знаходився, за припущенням дослідника боротьби повстанців нашого краю з більшовиками кандидата історичних наук Ісакова Павла Миколайовича, в межах території тогочасної Шостки, там, де нині гаражі праворуч дороги на В/О «Свема». Вірогідно, що концтабір перебував у дореволюційному таборі місцевої артилерійської команди (нині територія школи №10). За даними Чернігівського держархіву, віднайденими Ісаковим, щоденна смертність у всіх 11 концтаборах, утворених більшовиками в Чернігівській губернії, узимку досягала від 20 до 50 чоловік. Відповідно в шостенському концтаборі теж вмирали щодня кілька чоловік. Десь там, поблизу концтабору, повинен бути й цвинтар щонайменше на кілька десятків померлих повстанців.

У березні 1919 року шосткинські більшовики провели вибори в «Совєт робочих, крестьянских и красноармейских депутатов» [99, 40]. Мабуть, обрали одних комуністів та їхніх співчуваючих. Також у новоствореному заводоуправлінні працювали відтоді тільки комуністи [265, арк. 8]. Від початку літа красні зосередилися на своєму новому білому ворогу – Денікіну. Відбулася перша мобілізація шосткинців на фронт. За даними наркомівської «сводки» від 10 липня 1919 року було відправлено з Шостки «на фронт 160 коммунистов, 6/7 членов исполкома, 5/7 членов Коммунистической партии» [263, 223]. Виходить, що комуністи і члени Комуністичної партії не одне й теж саме. Комуністи – це співчутливі любителі комунізму, а більшовики – це професіонали. Дійсно, більшовиків у Шостці тоді було з півтора десятка, навіть в листопаді 1919 році їх нараховувалося менше 30 чоловік [99, 41; 265, арк. 1,6,7]. Усіх шосткинців, хто співчував комуністам було урочисто відправлено до Чернігівського комуністичного полку 4 червня 1919 року прямо з Базарної площі після промов більшовиків з трибуни біля каплиці [263, 223]. Фото 1919.4.06. 1919.4.066. Наприкінці липня ще було мобілізовано на фронт 207 комуністів та 450 робітників [99, 40]. Мабуть, вони воювали вже в 7-му Сумському піхотному полку, який відступав з Полтави на Шостку. Цей полк під командуванням Б.І.Шестакова в середині вересня взявся боронити Шостку від денікінців [68]. Робітники заводу заздалегідь зробили барикади з повалених дерев по вулицях Садовій та Госпітальній, щоби перешкодити денікінцям дістатися пороху [4]. При наближенні білих до Шостки красні вийшли назустріч і неподалік від поселення стався бій. Денікінці втратили у бою чимало людей, і вранці залишивши вбитих та поранених відступили. Загиблих під Локотками 14 піхотинців 7-го Сумського полку Красної Армії згодом поховали в братській могилі на шосткинському кладовищі (нині парк Карла Маркса) [68]. Хоча за переказом, загиблих красних поховали на Галенківці, праворуч дороги, десь в ста метрах від єврейської лазні, а вже потім їхні останки перепоховали на шосткинському кладовищі. Також за спогадами ветерана Садовничого, бій з денікінцями був за селом Локотки, і він ходив туди ховати загиблих красних. Денікінці тоді вже не відступили, а увірвалися в Шостку та кинулися на завод: «а там рабочие сделали завалы. Вся улица Короленка была в завалах» [262]. Виходить, що були два різні бої красних з білими, була і перемога і поразка красних. Після першого бою загиблих красних могли справді поховати на шосткинському кладовищі, а після другого бою їх поховали прямо на місці, бо денікінці не дозволили б поховати красних з урочистостями та ще в Шостці. Уже з іншої, не більшовицької, а денікінської штабної «сводки» від 6 жовтня дізнаємося, що вранці білі взяли Вороніж, а увечері «пришло (в штаб) экстренное сообщение: «При овладении станции Шостка нами захвачен в полной неприкосновенности Шосткинский пороховой завод, на котором захвачено свыше 40 тысяч пудов пороха и другая огромная военная добыча». Виходить, що денікінці захоплювали в першу чергу залізничну станцію Шостки, тобто вони рухалися до неї повздовж залізниці від Вороніжу на Шостку, бо залізниця від Глухова на Шостку стояла недобудовою ще з 1913 року. Головне, денікінці увірвалися до заводу, незважаючи на завали під’їздів до нього, і оволоділи 40 тисячами пудів пороху, завдяки якому мали оволодіти красною Москвою і зробити її білою. Отже, ШПЗ був бездонною пороховою діжкою, яку ніяк не могли випорожнити після зупинки заводу по Лютневій революції 1917 року. Спочатку у березні 1918 року Ремньов вивіз з ШПЗ до Москви 40 тисяч пудів пороху [183]. Потім у серпні 1918 року красні партизани підірвали в Шостці пороховий склад, де зберігалося 40 тисяч пудів пороху [99, 39]. Німцям вже не залишилося жодного пуду пороху і вони в листопаді 1918 повезли до Берліну заводські верстати. У грудні 1918 року прийшли красні до пограбованого німцями заводу, і якимось дивом до приходу білих у жовтні 1919 року знову з’явилося в порохових кам’яних погребах непрацюючого заводу 40 тисяч пудів пороху, які дісталися денікінцям, за зведенням їхнього генштабу. Насправді, їм дістався тільки спирт, а порохові погреби виявилися порожніми. Тож білим нічого не залишилося робити на війні без шосткинського пороху, як програти її красним. Вже через місяць в листопаді 1918 року 14 Красна Армія швидко звільнили Шостку від денікінців. Свій наступ на залізничну станцію Шостка красні вели ланцюгом від хуторів Чорні Лози та Ковтуни, можливо, так Фото 87 з танками та з кавалерією, як на малюнку шосткинця Чечуліна. Потім на станцію Шостка прибув бронепоїзд красних та почав стріляти зі своїх гармат по станції Терещенська, де знаходилися білі. Звідти летіли снаряди на Шостку, один з них впав на Базарну площу, другий – зніс телеграфний стовп, третій – впав на сарай Савченка і не розірвався, як-то запам’ятав 11-річний Анатолій Приходько з сусідньої з Савченками хати на Базарній вулиці [65, 8].

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *