Совєтська вулиця 1919-1948

Совєтська вулиця 1919-1948

Наприкінці листопада 1919 року знову повернулися до Шостки червоні завойовники «Совєтской власти» та відновили діяльність вже третього свого ревкому в тому ж самому будинку по Садовій (№51/71) 1, де діяли перший та другий ревкоми. На фотографії членів ревкому бачимо майже усіх шостенських 55 комуністів, кількість яких тоді була менше 30 чоловік [99, 41]. Вони спромоглися доволі швидко, у лютому 1920 року, організувати вибори депутатів до «Поселкового Совета рабочих и красноармейских депутатов». Новобраний Совєт продовжив більшовицьке втілення «диктатури пролетаріату» стосовно розподілу квартир в націоналізованих будинках вищих заводських чиновників та шостенських «куркулів». Кожна кімната квартири заселялася робітничою родиною, у панські хати переселялася «з халуп біднота» [6]. Таким чином офіцерський та чиновницький квартали Садової вулиці стали пролетарськими. За цієї, уже другої націоналізації «Советской власти» вулиця Садова офіційно стала зватися Совєтською, а в народі вона й досі залишилася Садовою. Церковну площу навпроти ревкому більшовики перейменували у площу Красної Армії. Найбільше націоналізована ревкомом Глухівська вулиця стала зватися на честь Карла Маркса. Також більшовики примусили змінити свої назви усім вулицям праворуч та ліворуч Совєтської вулиці. Затишна Міщанська вулиця разом з провулком була звеличена ревкомом Пролетарською назвою, так само й сусідня Знаменська вулиця була вшанована Краснознаменною назвою. Гомінкій Базарній вулиці разом з провулком дісталося ім’я Толстого, а святковій Ярмаркова – ім’я Марата. Воскресенська вулиця, уздовж західної сторони кладовища, перетворилася на вулицю Леніна. Офіцерській вулиці, розташованій між вулицями Леніна та Толстого, надали ім’яТроцького. 1-1-1 Єдиною вулицею, якій не змінили більшовики назву, виявилася непримітна між вулицею Марата та провулком Толстого сумна Кладовищенська вулиця.

Пороховий завод отримав нового керівника Андріяна Яковича Кустова (1919-1923), який звався управляючим заводом, а не як раніше з 1872 року – начальником заводу.  За управління Кустова пороховий завод став офіційно зватися Шостенським заводом №9 без вказівки, що він є пороховим, а просто названий номером проігнорованого шостенцями більшовицького партійного виборчого списку 1917 року. Завод ледь працював, пролетарі голодували, продукуючи в майстернях усілякий «ширпотреб», здебільше – алюмінієвий дріб’язок виделки, ложки, для обміну їх на харчі. Заробітну плату «трудящі одержували натурою (борошном, крупами і ін.)» [85]. Свою худобу вони випасали  навколо заводського ставу та ходили рибалити до нього стежкою в обхід головних воріт, за попівською хатою, болотистою низиною (терасами) вільшаника [65, 7]. Безперебійно всі страхітливі роки громадянської війни виробляв набої для Червоної армії Капсульний заклад. Він відзначився своєчасним постачанням патронів військам червоних у битві за Тулу з білими Денікіна, за що й отримав 25 квітня 1921 року орден Трудового Червоного Прапора від Президії ВЦИК (Всероссийского центрального исполнительного комитета).

У квітні 1920 року, за ініціативи партійця П’єра (Бескровного), створено в поселенні Шостка комсомольську організацію. Установчі комсомольські збори шістьох десятків молодих робітників порохового заводу відбулися 17 квітня 1920 року. Першим секретарем комсомолу було обрано Бєляєва М. К. [8].

У серпні 1920 року створено Шостенський повіт, до якого увійшло містечко Вороніж та п’ять волостей зі складу колишніх сусідніх повітів. Зокрема з Новгород-Сіверського повіту – Івотська волость, з Кролевецького – Клишківська та Чапліївська волості, з Глухівського – Локотська та Ямпільська волості. Проте Шостка аж ніяк не змінила свій статус поселення, що й видно з «Спец. Карты Евпроейской части Россіи» 1921 року, на якій Шостенський 1-2 пороховий завод написано літерами містечка, а поселення Шостка – літерами села, що має більше ніж півтисячі дворів.

5 жовтня 1920 року відбувся перший Шостенський повітовий з’їзд Совєтов, де обрано виконком з 15 чоловік, з яких 8 були більшовиками. Головою Шостенського повітвиконкому став більшовик Гапоненко Г.С.  , а завідуючим народною освітою – більшовик А.Кузьмін, присланий ЦК КП(б)У ще у листопаді 1919 року на допомогу шостенським більшовикам [99, 44, 41].

Восени 1920 року всі комуністи та комсомольці Шостки отримали зброю і переселилися до триповерхової казарми (Леніна,40). Наприкінці 1920 року вони згуртувалися в батальйон частин особливого призначення (ЧОН) під командуванням І.І.Пересипкіна [99, 46]. Штаб ЧОН знаходився в кутовому націоналізованому будинку Совєтської вулиці (нині на його місці стоїть новий приватний будинок, вул.Леніна,37). 1-1-2 Чонівці вели бойові дії з повстанськими загонами, що перешкоджали більшовицькій «реквизиции» хлібу в селян Шостенського повіту. Повсталі селяни змушені були протидіяти зброєю агресивному воєнному комунізму з його насильницькою політикою грабежу українців під виглядом збору харчів для все ще голодної Москви.

У неділю 7 листопада 1920 року до 3-тьої річниці пролетарської революції вийшов перший номер шостенської газети «Последний бой». 7.11.1920 Як бачимо з заголовку, це була «газета шостенского уисполкома и упаркома», тобто була газетою Шостенского повітового виконкому та повітового партійного комітету. Вартість більшовицької газети становила аж 3 рублі. Редакція газети знаходилася в будинку управління порохового заводу на Совєтській вулиці (вул.Леніна,36). Першими її редакторами були «Ушаков, Г.Петрунеко, А.Кустов» [99, 45]. Друкувалася газета в «Типографии Шостенского Порохового Завода» накладом «1000 екз.». Виходила вона по неділям. Перші випуски «Последнего боя» під №№1,4,5 та 6 зберігаються в Сумському обласному краєзнавчому музеї. У цих чотирьох номерах газети, призначеної нібито й для селян молодого Шостенського повіту, не знайдете жодного українського слова. Це був місцевий друкований орган оновленої Російської більшовицької імперії. 11-1 Єдині, як бачимо з заголовку газети, «революційні» мовні зміни сталися в написанні слова «Шостенского» через «о», а не так, як раніше за царя, через «а» – «Шостенскаго». Наступного 1924 року  при газеті  створено  робкорівський гурток під керівництвом більшовиків Химченка С.А. та Безкровного П.Ф., останній став редактором міської газети [44].

«Уисполком и упарком» перебували у ревкомівському будинку (вул.Леніна 51/71). Також там знаходився новостворений повітком комсомолу – на першому поверсі під «упаркомом», повітком КП(б)У. Секретарем КП(б)У Шостенського повіту був у 1921-1923  роках червоний партизан Дем’ян Коротченко (1894-1969), уродженець села Погрібки над Десною, де впадає річка Івотка. 2 Партизан-більшовик «Дьома» восени 1918 року винищував панів, палив панські будинки не тільки по річці Івотці, а й за Десною, зокрема в селі Дробишеві [23, 57]. Пам’ятник партизанові DIGITAL CAMERA Коротченку стоїть в хащах на території порохового заводу (нині завод «Зірка»). До нього зовсім «заросла народная тропа». Погруддя в кашкеті з зіркою стоїть на обідраному злодіями металу безіменному постаменті. До речі, на фотографії робітників Шостенського повітвиконкому 1921 року Коротченко сидить по 56 центру не в кашкеті з зіркою, а в світлій шапці.

1920 року в Шостці було створено відділення ВУКОПМІСу – Всеукраїнського комітету охорони пам’ятників мистецтва і старовини. Цікаво, що один з членів шостенського відділення Верховець вивчив чимало документів порохового заводу і зробив спробу написати історію заводу та Шостки. Рукопис придбав за гроші шостенський УПОЛІТОС (управління політичної освіти), але не для того, щоб надрукувати, а для того, аби звинуватити автора у вихвалянні дореволюційних благодійників, попів та генералів, і засадити Верхівця до чернігівської в’язниці [20, 47].  Зрозуміло, що за більшовиків дореволюційна історія Шостки мала бути чорною, тому й не маємо ні історії Верхівця, ні жодної згадки про шостенський районний музей, що «найактивніше охороняв пам’ятки у середині 1920-х років» [20, 44]. Навіть не знаємо імені Верхівця, немає його і на тих документах з його прізвищем, що зберігаються в державному архіві Чернігівської області, до якого я письмово звертався. Можливо, у когось з шостенців є рукопис Верхівця з історії Шостки, згаданий у газетній публікації 1989 року старожилом Шостки Приходьком А. Й. [66]. Він у 1920-1922 роках навчався в останніх класах шостенської семирічки і мав гарний почерк, тому переписував папери Верхівця, який, мабуть, тоді був його вчителем історії. Інший старожил, Квашин, у своїх споминах опублікованих у 1990 році, пригадує, що у 1920-х роках він знав двох шостенських краєзнавців, прізвища яких зітерлися часом, як і їх записки з історії Шостки досі ніким, на превеликий жаль, не віднайдені [37]. Де ж поділися ці краєзнавці в 1930-ті роки разом з їхніми ніколи не друкованими працями?

1920 року Шостенське технічне училище засноване в 1917 році стало вищим технічним навчальним закладом –  ШХТТШостенським хіміко-технологічним технікумом (виходить, що технікум, за комунобільшовиків, був інститутом, а шосткинська профшкола – технікумом) [52, 139]. Управляючим (ректором) технікуму призначили викладача колишнього техучилища позапартійного інженера Машкіна О. М., а комісаром («политическим уполномоченым») техникума призначили комунобільшовика Настюху І.Г. Технікум мав два факультети хімічний та механічний. Студенти  навчалися за програмою ВТУЗів з підготовки інженерів вузького фаху [99, 53]. Зрозуміло, що найпрестижніше було отримати по закінченні ШХТТ звання інженера-хіміка з виробництва пороху та вибухових речовин, а вже потім йшли: хіміки-аналітики, механіки хімапаратури та спеціалісти з виробництва паперу [65, 9]. 3-1 Перший випуск 30-ти інженерів відбувся в 1923 році.

У травні 1921 року запрацював при технікумі підготовчий робітничий факультет імені голови Совєта Народних Комісарів УСРР Раковського Х.Г. Знаходився він в націоналізованій офіцерській квартирі з північної сторони поштово-телеграфної контори (нині оглядова поліклініка по вул. Леніна,30). Деканом шосткинського робітфаку було призначено комісара технікуму Настюху [52, 139]. «Контингент учащихся» робітфаку не перевищував трьох сотень осіб [44]. До навчання на робітфаку приймалися в першу чергу діти робітників та діти селян-незаможників за направленням від підприємств, профспілок, комітетів незаможних селян, партії комунобільшовиків та її виконавчих (совєтських) органів. Робітфак разом з технікумом мали стати кузнею середньотехнічних кадрів пролетарської (трудової) інтелігенції заради заміни «чужих враждебно настроенных специалистов, оставшихся у технического руководства весьма важного оборонного завода» («дев’ятки») [53, 111]. По трьох роках навчання на денному відділенні (чотирьох на – вечірньому), випускники отримували середню освіту та ставали пролетарськими студентами ШХТТ. Перший випуск робфаківців відбувся в 1924 році.  На фотографії, зробленій у дворі будинку робфаку, бачимо усіх перших пролетарських випускників разом з викладачами та управляючим Шосткинського заводу №9 Мосєєвим Федором Леонтієвичем (1924-1926).  Вгорі, під кроною дерева, промовисте гасло мети прискореного навчання – «Вперед к социализму». У 1925 році в ШХТТ став зватися Індустріальним політехнікумом, відповідно до розпочатого ХІV з’їздом ВКП(б) з грудня 1925 року періоду індустріалізації СРСР. У політехнікумі працювало 20 вчителів Укрпрофоса Главпрофобра НКО (Народного комісаріату освіти), які навчали 256 студентів [44].

Сусідній з робітфаком двохквартирний чиновницький будинок, по правій (південній) стороні за поштою, заселили родини робітників порохового заводу (Леніна,28). 1921 року поряд з робітфаком, з лівої (північної) сторони до заводоуправління, розмістився на Совєтській вулиці Державний банк разом зі своїми службовцями у націоналізованих будинках чиновника (Леніна,32) та його прислуги (Леніна,34). Держбанк вибрав собі будинок прислуги (Леніна,32), у якому знаходилася колись перша поліція порохового заводу позначена на плані ШПЗ 1871 року.

З початку 1920-х років праворуч Совєтської вулиці пішли рости забудовою по дорогам між артільними городами нові заводські вулиці. Першою забудовувалася самозахватом земель дорога від заводоуправління до дореволюційного «Лагеря местной артилерийской команды» з кількох казарм-бараків заводської караульної служби (нині на території «лагеря» розташована школа №10). Ця піщана дорога до караульних бараків стала зватися наприкінці 1930-х років вулицею Ворошилова. Інші вулиці теж розташувалися по старих дорогах між городів та навколо них – Фрунзе, Пушкіна, Крилова, Набережна, Молотова та Сталіна. На останній вулиці, за спогадами старожилів, було невелике озерце праворуч від будинку №20 та униз на ярку. На витоку з озера був місток, нині залізобетонна труба по Совєтській вулиці, а далі в лузі, праворуч під береговою терасою, була велика джерельна криниця. Старожили вважають, найкращі родючі землі є якраз над озерцем, над ярком поміж городів вулиць Сталіна (права сторона) та Пушкіна (ліва сторона) до так званих «могилок» на тодішньому пустирищі (нині територія ДержНДІХП). Там, на пустирищі, виник у 1920-х роках новий заводський кінний двір (фурштат) між ярком і дорогою до Горбатого мосту, до другого входу на завод. Перед кінним двором ще до війни були малопримітні могилки, поодинокі і братські, кажуть, що в них були поховані загиблі на заводі порохнярі. Також була там й так звана «шведська могила», до 5 метрів у діаметрі та в метр заввишки. З опису старожилів, здогадуємося, що вона схожа на інші так звані «шведські могили» під Вороніжем, де теж шведи не були. Як правило, «шведські могили» виявляються звичайними дохристиянськими курганами. А якщо цій шосткинській «шведській могилі» теж тисяча років? Взагалі таких могил-курганів мало бути тут, у важкодоступному, захищеному болотами місці, декілька, бо родючі грунти заплави дозволяли оселятися людям ще в сиву давнину. На жаль, і та єдина шостенська «шведська могила» потрапила наприкінці 1960-х років на територію Шосткинського філіалу Казанського науково-дослідного інституту хімічних продуктів (КНДІХП). Погодьтеся, «шведська могила» могла бути найкращим свідченням давності заселення нинішньої території Шостки. До речі, за споминами старожилів з вулиці Набережної, що мешкають неподалік від «шведської могили», на їхніх городах у довоєнні роки були повсюди великі трухляві соснові пні. Цікаво, що під час корчування пнів знаходили під ними в землі товстезні, у два обхвати, смолисті стовбури сіверських пралісів. Здається, такі ж самі за товщиною колоди неподалік, у лузі за криницею, вивернули з торфу солдати військової частини, коли копали у 2002 році канаву по межі своєї території між колишніми мостами через річку Шостку – Горбатим та Залізничним. У час існування цих довоєнних мостів луг був у суцільних кар’єрах та заростях [65, 2]. На плані 1897 року вказано ліворуч (західніше) Горбатого мосту торф’яне болото, на якому прокреслено лінії канав меліорації до лівого берега річки, що ділять всю приналежну заводу площу лугу, у 300 метрів довжиною, на прямокутники. Мабуть, це ї є ті кар’єри з видобутку торфу, згадувані старожилами. Можливо, у цих місцях  і знаходили учні кістки мамонта, що зберігаються у міському краєзнавчому музеї.

У серпні 1921 року прибув до Шостки з Києва карбат (караульний батальйон), спеціально сформований для охорони порохового заводу з червоноармійців 3 батальйонна 5 полку Київської окремої бригади. Командиром 2-ої роти карбату був призначений білорус Созонт Наумович Анципович (1892 р.н.), 26-1 колишній прапорщик царської армії, звільнений з неї після тяжкого поранення 9 липня 1917 року [Дані з архіву О. Бондаренка м. Шостка]. Карбат розмістився в казармі, яка відтоді стала зватися Красною казармою. Невдовзі територію заводу оточили колючим дротом і взяли під охорону солдати карбату. Прохід через територію заводу залишався для шостенців ще вільним, а проїзд кіньми суворо заборонявся [65, 7]. З такої причини шостенцям приходилося підвозити саморобними візками зерно до діючих на греблі двох заводських млинів з водяними турбінами [37]. На шлюзах жінки прали білизну.  Річка Шостка була чистою, рибною і росли на ній білі та жовті лілії. Купалися в місцях з назвами «Бабська», «Кінська» та «Коса» [65, 2].

У вересні 1921 року запрацював в Шостці учбовий клуб, що знаходився в дореволюційному «Сборному и персональному покою для рабочих» – спареному дерев’яному сараї одразу ліворуч за головними заводськими воротами (за нинішньою першою прохідною). Завідувачем учклубу призначили Митю Чечуліна [65, 9]. Він навчав поголовно безграмотних, неписьменних червоноармійців військовим наукам, малюючи їм на стінах «разборку и сборку» гвинтівки, кулеметну механіку та прийоми рукопашного бою [125, 22]. Талановитого Чечуліна запримітило червоноармійське начальство й спрямувало в 1923 році навчатися до Москви, де він згодом став головним архітектором Москви (1945-1949), народним архітектором СРСР (1971), Героєм Соціалістичної Праці (1976) Дмитром Миколайовичем Чечуліним (1901-1981).

У 1921 році відкрилася в Шостці профтехшкола (57 чол.) з дворічним терміном підготовки слюсарів, електромонтерів та лаборантів за програмою технікуму, тобто набиралися до навчання учні, які вже закінчили семирічку [65, 9]. Профтехшкола (ПТШ) перебувала в старій народній школі по вулиці Садовій (Совєтській, нині вул. Леніна, там де ЦЄВ). У 1924 році профтехшколу було переведено в приміщення колишньої приватної жіночої гімназії [65, 9] (нині на її місці перукарня в буд. №26 по вул. Карла Маркса). У 1925 році профтехшколу перейменували в Індустріальну профтехшколу (ІПТШ).

У 1922 році в поселенні Шостка діяло шість повних і неповних середніх шкіл, де навчалося 1219 дітей [99, 53]. Мабуть, усі діти шкільного віку були залучені до навчання. Для ліквідації неписьменності серед дорослого населення були створені дві школи лікнепу та вечірні курси для робітників заводу з учителями з числа письменних робітників та службовців. У 1925 році в Шостці діяла семирічна та три початкові школи, де навчалося 1254 учнів й викладали 37 вчителів [28, 587]. Порівняно з 1914 роком кількість вчителів зросла на 5 осіб (з 32 у 1914 році [36, 110,111]), а ось кількість учнів зросла наполовину (з 800 у 1914 році [115]). Отже, на одного вчителя в 1925 році припадало в середньому 33 учня, тоді як до революції – 25.

У 1923 році з’явилася в Шостці школа фабзавуча – фабрично-заводського учнівства, до якої набирали підлітків з три-чотирикласною освітою (нинішнього 2013 року  ПТУ-10 мало б відсвяткувати своє 90-річчя). Школа знаходилася в одноповерховій дерев’яній будівлі перед головними воротами (входом у завод), потім там, до побудови у 1950-х роках нової першої прохідної, було бюро перепусток, згодом до 1960-х років – велогараж [32]. За три роки навчання підлітки отримували семирічну освіту та професії апаратників, хіміків-технологів і майстрів-токарів. Учні ФЗУ були активними дописувачами до заводської стінної газети «Факел рабкора», де в численних замітках щодо процесу їхнього навчання – гасання по всіх цехах на території заводу – називали себе «фабзайчатами». У 1925 році учительський персонал ФЗУ (фабзавуча) складався з 8 осіб, які навчали 49 учнів [44]. Перший випуск 15-х фабзайчат відбувся 1 липня 1926 року. Восени 1926 року в ФЗУ навчалося вже 90 учнів або ж три групи по 30 учнів. На фотографії третього випуску ФЗУ 1928 року бачимо всіх вчителів та все ще малу кількість учнів.  Четвертий випуск 1929 року, з набору 1926 року, був вже удвічі більший.

У 1920-х роках у заводоуправлінні, на третьому поверсі та у надбудові четвертого поверху («хорах») колишнього офіцерського зібрання, працював робочий клуб з кімнатами для самодіяльності, зокрема для 57-1 60 хорового гуртка. Там була ще й центральна бібліотека, проте, за спогадами старожилів, найбільше відвідуваною робочими була більярдна з трьома столами та буфет при ній. Азартна гра потребувала культури, тому завбільярдною був довгий час нащадок давнього князівського роду Мещерських Сидоренко-Усатий. Не менш відвідуваним в Шостці 1920-х років було кіно та спектаклі, які дивилися влітку в Літньому театрі в Робітничому саду, а взимку – в Зимовому театрі, що був у довгому цегляному сараї поряд з головним входом до заводу [65, 5]. У генеральському саду, за будинком завкома (дореволюційний будинок начальника заводу, вул.Леніна,55), облаштували стадіон, де молодь займалася фізкультурою, також вона там ставила гімнастичні «фигуры». Панська Ротонда у панському парку стала комсомольською, її зайняв клуб «К.С.М.» Отже, у 1920-ті 1-3 роки вулиця Совєтська була школярською, учнівською, студентською вулицею – центром культурної революції, комуністичної модернізації освіти в Шостці, заради створення нової комуністичної людини – совєтського шостенця.

Також Совєтська вулиця ще залишалася й базарною. Нова економічна політика (НЕП), запроваджена Леніним з 1922 року значно послабила гайки воєнного комунізму в Шостці. Пожвавішала роздрібна торгівлю на базарній площі, з центру якої прибрали каплицю за те, що вона була в хрестах і двоголових орлах – «символах двох сил, що гнітили разом народ: царя і церкви» [105]. З’явилися «частные торговые лавки и ларьки» насичені усіляким промисловим та кустарним ширвжитком. Але найбільше на площі було яток з булками, бубликами та «конфетками», які випікали та виробляли непмани Биховський, Моринець, Авілова [4]. На місці революційної трибуни березня 1917 року закрутилися, наче двигун навколишньої торгівлі, розмальовані каруселі Данили Псюркова. Відкрилися непманські магазини – крамниця тканин Горбаня, промтоварний магазин Зайковського, взуттєва лавка Альтшулера, комора з госптоварами Медведєва [79]. Загалом у Шостці в 1924 році нараховувалося вже 54 приватних магазинів та майстерень  з річним товарообігом близько 110 тисяч рублів. Конкурентом для новітньої шостенської «непманської буржуазії» на Базарній площі був кам’яний магазин робочої кооперації (дореволюційний офіцерський), хоча робкоп мав у 1924 році всього 15 торгових точок, проте – вдвічі більший товарооборот – 210 тисяч рублів [44]. Увесь персонал робкопу бачимо на фотографії 1924 року, зробленій біля колишнього офіцерського магазину, який втратив після революції свій навіс і відкрив нам свої гарні овальні вікна з переконливою робочою рекламою. За порядком на Базарній площі слідкувала єдина державна установа в торговому ряду Робітничо-селянська міліція, що розмістилася в колишньому будинку «полиции с карцером» та в розташованому поряд експропрійованому двоповерховому цегляному будинку купця 5-1 Печінки  [65, 3]. На  правій (західній) стороні базарної площі між двома школами, великою та малою, знаходилися численні майстерні та лавки. У поселенні працювали два книжкові магазини та дві аптеки: одна – на базарній площі, друга – у лікарні в Госпітальному провулку. Хворих шостенців лікували 38 лікарів та сестер середнього медперсоналу [99, 55]. Мабуть, усі вони відображені на фотографії 1922 року.

18 лютого 1923 року вийшов перший номер заводської газети  «Факел рабкора»  [24, 174]. Це була «стенная газета рабочих и служащих Шостенского завода №9», яка 7-13 друкувалася мізерним накладом двічі на місяць в заводські типографії на великих аркушах паперу сумнівної якості, які потім вивішувалися на стінах в громадських місцях [59]. Шрифт літер був крупним зручним для читання. Першим редактором був Олександр Іванович Антонов [58]. Газета була російськомовною, навіть українізація, що розпочалася з проголошення на квітневому 1923 року ХІІ з’їзді ВКП(б) політики коренізаціїї партії, держапарату шляхом використання службовцями місцевих мов, зовсім її не зачепила. Проте зачепила міліцію, яка стала зватися «Шісткенською Робітниче-Селянською», як то бачимо з написів на збережених шостенцями «Будинкових книгах», виданих адресним бюро міліції в 1920-х роках власникам приватних будинків. Такий український шісткенський варіант написання Шостки є природним, звичним за своїм походженням від існуючого до сьогодення найменування в подеснянських селах Шостки – Шісткою. Хоча в першій документальній згадці нашої річки вона названа не Шісткою, а Шосткою. Так це ж у грамоті 1551 року на земельні володіння Новгород-Сіверського монастиря, яка затверджувалася у Москві Іваном Грозним. Отже, грамота є змосковленим документом. До речі, останніми роками один старий шосткинський  краєзнавець родом з Підмосков’я пропагує свій варіант назви Шостки як Шустці, тоді, мабуть, й шосткинців треба перейменувати у шустенців. Чи звикнуть до цього чудернацького перейменування шосткинці, яким, мабуть, увесь міжвоєнний час, з 1920 по 1941 роки, так і не дали промосковські більшовики навчитися  поважати себе, називати себе по-українськи шосткинцями.

З 7-го березня 1923 року було скасовано поділ Чернігівської губернії на повіти та волості, замість яких утворили округи  (з 2-3-х повітів) та райони (з кількох волостей) [84, 261]. Шостенський повіт перейменовано в Шостенський район. Водночас він зменшився на три волості – Клишківську, Чапліївську  та Ямпільську, які стали двома окремими районами – Клишківським (з Чапліївською волостю) та Ямпільським. У Шостенському  районі залишилося три волості – Воронізька, Івотська та Локотська,  з 11 селами та містечком Вороніж, у яких проживало, за статистичними даними 1924 року, 39265 чол. [78]. У самій Шостці проживало 8828 чоловік [78, 84]. Виходить, що чисельність мешканців району перевищувало чисельність мешканців Шостки більше ніж у 4 рази. Отже, одинадцять навколишніх сіл та містечко Вороніж, мали чималий резерв робсили в разі відновлення заводу та розвитку Шостки, а поки що її населення зменшилося за шість після революційних  років на півтисячі осіб (1917р. – 9319 чол.). Сусідній, новоутворений 1924 року, Клишківський район з селами Чапліївкою, Лушниками, Погорілівкою, Тиманівкою, Собичами  та  найближчими хуторами  мав населення в 15307 чоловік. Проте район проіснував недовго. Уже в 1925 році його було розформовано з передачею території до Шостенського району, який увійшов до складу Новгород-Сіверської округи, яка безпосередньо підпорядковувалася столиці Україні Харкову, бо з 1 серпня 1925 року постановою ВУЦВК і РНК УСРР було ліквідовано губернії і губернські установи в Україні. Уся територія республіки поділена на 41 округ. Невдовзі з 19 серпня 1925 року Шостенський район став підпорядковуватися Глухову, куди був перенесений з Новгород-Сіверського центр округи, віднині Глухівської округи в межах 11 районів колишньої Чернігівської губернії [84, 266].

У згаданих вище даних Чернігівського статистичного бюро 1924 року Шостку вперше названо містом, у якому знаходилися: лісний та механічний заводи, 4 школи, 1 дитячий будинок («детдом»), 1 технікум, 1 профтехшкола, 4 бібліотеки, 1 профсільгосп школа, 1 фабзавуч, 1 робітничий клуб, 1 театр та 1 клуб комсомолу («К.С.М.»), поштово-телеграфна контора, залізнична станція Шостка на Московсько-Київській залізниці («М.К.В. ж.д.»), за чверть версти від міста [78, 84]. У Шостці проводилися,  так само як і до революції дві ярмарки:«2 ярм. 4 дня 8 базр. дней». Майже всі зазначені статистиками навчальні заклади були розташовані на Совєтській вулиці.

За даними перепису на 17 грудня 1926 року в Шостці проживало 8299 осіб (чоловіків 4081, жінок 4218) [147, 8] Переважна більшість населення (77,9 %) становили українці – 6466 чол., росіяни – 1327 чол. (16 %), євреї – 448 (5,4%), інші –58 (0,7%). Загалом у Шостці проживало 2590 родин. Порівняно з 1917 роком населення Шостки зменшилося більше ніж на тисячу осіб з 9319 до 8299. Проте кількість дворів (володінь) навпаки зросла наполовину – з 1082 до 1689, у яких нараховувалося 1886 житлових приміщень, але півсотні з них стояли порожніми [227, 8]. Виходить, Шостка незважаючи на зменшення населення активно розбудовувалася, мабуть, поспішаючи за умов НЕПу забезпечити кожну родину окремою хатою.

«В Ленинские дни 1926 года состоялось открытие памятника Ленина» там, «где кончается тенистая аллея» [17; 209]. Тобто «трехметровая фигура Ильича» постала перед шосткинцями на високому постаменті на краю липової алеї над вулицею Карла Маркса якраз навпроти гомінкої Базарної площі. 20-1 Хоча спочатку, за спогадами учасників траурного мітингу, що відбувся наприкінці січня 1924 року, пам’ятник Леніну було закладено на місці пам’ятника царя біля церкви Різдва Христового [37]. Гроші на пам’ятник Леніну збирали з  мітингувальників, потім з робітників заводу з відповідним записом у розрахунковій книжці. Також збирали гроші з селян Шостенського повіту. У пам’ять вождя повсюдно влаштовували «Ленуголки».  Навіть шостенський тубсанаторій (лікар Сербін Є.П.) спромігся урочисто відкрити 25 грудня 1926 року свій «Ленуголок» з численними фотографіями Леніна, зокрема у домовині, з траурним вінком навколо фото та віршованими гаслами; «Скончался учитель Ильич, не падай духом не хнычь, иди по его тропе, становись в ряды Р.К.П.», «Владимир Ильич! Спи спокойно! Идеи твои выполним».

З появою пам’ятника, заокраєць липової алеї навпроти Базарної площі став зватися площею Леніна, а вулицею Леніна звалася тоді в Шостці дореволюційна Воскресенська вулиця, розташована повздовж західної сторони кладовища (нині на її місці дитяча лікарня, дитсадок та п’ятиповерховий будинок №9 по вулиці Миру).

За спогадами старожилів, праворуч високого постаменту з вождем, вдягненим  у пальто, стояв бетонний, як-то кажуть старожили, «мужик з фонарем» (тобто «с лампочкою Иллича»), а ліворуч – «мужик з серпом». Скульптор І. Кавалерідзе мав достатньо зібраних з людей 47-6 коштів, щоби до цієї трійки скульптур бетонного комплексу з кіоском, радіорубкою додати ще й кінобудку. Тобто відтворити на 47-7 краю парку, перед Базарною площею Шостки, увесь тодішній комплекс ЗМІ: друк, кіно й радіо, якими комуністи мали здійснювати культурну революцію заради нового комуністичного класово-ненавистницького сприйняття шостенцями навколишнього світу. З кінобудки мали показувати кіно на екран-стіну кіоску. Цього виявилося замало, тому перетягли з Робітничого парку дерев’яний Літній театр, будівлю якого вже бачимо на фотографії 1927 6-2 року бачимо ліворуч пам’ятника Леніну. Поряд з кінотеатром розмістили тимчасові ларьки для продажу пива, ситра, морозива. З іншої фотографії, зробленої з трибуни у пам’ятника Леніну в 10-у річницю Жовтневого перевороту, бачимо, що на Базарній площі відбувалися якісь урочисті заходи за участю всіх школярів міста та керівників-більшовиків Шостки. Базарну площу прикрашав великий портрет Леніна, встановлений на довгому магазині непмана Зайковського. Виходить, що намальований Ленін дивився на бетонного Леніна, таким чином комуністичний дух ленінізму взяв під тотальний контроль Базарну площу, як-то раніше за царя контролювала її з 1868 року православна каплиця своїми молебствіями. З побудовою пам’ятника Леніну всі комуністичні ритуали відбувалися біля 34-1 нього, навіть старти лижних гонок організовані  комсомолом взимку 1929 року до п’ятої роковини дня смерті вождя.

На початку індустріалізації СРСР Шостенський завод №9 було підпорядковано з 1924 року Вохимтресту Наркомата тяжпрома (ВХТ НКТП). Чи не з цієї вагомої причини селище Шостка отримало того ж року статус міста?

У 1927 році призначено нового чергового управляючого ШЗ№9 товариша Макитона, який уже звався директором. Відтоді директори «дев’ятки» змінювалися кожен рік. 1928 року директором ШЗ№9 став товариш Стахович. Знаменно, за нього розпочали будувати ліворуч кінотеатру на площі Леніна, на місці розкорчованого кутку парку повздовж вулиці Карла Маркса, двоє перших заводських триповерхових червоноцегляних житлових будинків для «комскладу» заводу – совєтських інженерів та майстрів – «итееровцев девятки» (нині будинки №39 та №41 по вулиці Карла Маркса). На фасадах будинків, вгорі від дахом, закарбовано в цементі 1928 рік, доволі оригінально вписаний в герб СРСР ­– PENTAX Image серп, молот та зірку. Цим двом першим «гербастим» заводським будинкам надали номери 1 та 2 відповідно. Надалі нумерація нових заводських будинків велася за дореволюційною традицією в порядку їх зведення, незалежно від загальної нумерації будинків конкретної вулиці, де вони з’явилися. У 1929 році 3 та 4 номери отримали два нові триповерхові будинки по вулиці Короленко біля синагоги, де й розгорнулося основне житлове будівництво першої п’ятирічки. У 1934 році там вже знаходилося «дев’ять житлобудинків-гігантів з електроосвітленням і водопроводом, чого не було раніше в Шостці» [115].

З кінця 1920-х років більшовицька влада розпочала проводити в життя шостенців нове гасло «Детям – Леніну»: все, що зробимо дітям, – зробимо майбутній комуністичній державі. У кожній організації міста створювали «ячейку» під назвою «Друг детей», яка  збирала в своїх робітників кошти на одяг та взуття дітям з украй бідних пролетарських родин.

У 1928 році по вулиці Совєтській, у колишньому будинку штабу ЧОН 1920 року (нині Леніна,37) запрацювали заводські дитячі ясла – перший дошкільний заклад Шостки з пестування малят. Матері віддавали малят до ясел по черзі, «кожна дитина, пересічно, жила в яслах 20 днів» [115]. За рік «пропускали» через  ясла до 250 дітей робітників «дев’ятки».

У 1928 році на Совєтській вулиці відкрили першу в місті за більшовицької влади «Гострудсберкассу» в приміщенні Держбанку (Леніна,32). Уся відповідальність за збереженість  та цілість вкладів покладалася виключно на державу. Ощадкаса працювала щодня під промовистими гаслами на стінах приміщення: «Береги трудовую копейку», «Ни одного трудящегося без сберкнижки», «Сберкнижка – свидетельство участия в строительстве социализма». Не залишилася осторонь «сберкассовой» агітації й шосткинська молодь. Фабзайчата вивісили й свій повчальний плакат – «Старшего слушай умную речь – деньги в сберкассе надо беречь». Вкладникам ощадкаси виплачували 8% річних по звичайних вкладах, а по вкладах на строк більше 8 місяців – 9% річних. Слід врахувати, що середня заробітна плата робітника на заводі не перевищувала тоді й 100 рублів, з яких треба було обов’язково перерахувати внески своїй пролетарській державі на індустріалізацію, потім МОПРу – «Межнародной организации помощи революціонерам Запада и Востока» та ще деяким фондам-займам, що виникали з якоїсь ще вагомішої більшовицької причини.

У 1928 році церкву Різдва Христового, край дороги до заводу, закрили і перетворили в солдатський клуб. Бібліотеку для солдат розмістили при штабі військової частини (Леніна,51/73). Заводська стінна російськомовна газета «Факел рабкора» яскраво висвітлювала на своїх великих аркушах паперу всю ганебність релігійних пережитків та пагубність «антисоветских» настроїв заводчан, наставляла їх на путь комуністичної істини. 31-218 лютого газета відсвяткувала свій 5-річний ювілей, а 27 травня вона вийшла під новою назвою «Путь рабочего»: зрозуміло, робочий мав іти широкою дорогою до комунізму без церкви на путі. Друкувалася вона 8-1 так само в заводській типографії вже на двох аркушах формату А-2. Незмінним редактором заводської газети, з часу її заснування в 1923 році, залишався  до 1935 року Антонов [57]. Ця оновлена назвою путьова «стенная газета рабочих и служащих  Шостенского завода №9»  виходила вже двічі на місяць. Вона, як будь-яка стінна газета, була сповнена сатиричних малюнків, віршів, тобто призначалася для публічного читання та тривалого висіння на видних місцях цехів. Наклад – 250 примірників російською мовою.

Наприкінці 1928 року в Шостці перебував Всеукраїнський староста Г.І. Петровський [24, 176]. У першу чергу він відвідав ШЗ№9, про що повідомила своїх читачів газета «Путь рабочего» за 31 грудня  1928 року. Петровський приїздив до Шостки напередодні виборів до Совєтів усіх рівнів, що відбулися в лютому місяці 1929 року. За спогадами старожилів, зима була сувора, температура повітря упродовж двох місяців коливалася в межах 20-30 градусів мороза. На передвиборних зібраннях теж було холодно, та й вибирати було ні з кого. По кожному одномандатному округу був лише один, вже зарані визначений ДПУ (ГПУ – Государственное политическое управление), кандидат у депутати, і ніхто зітхнути не смів проти нього. Загалом вибори проходили під гаслами – «Избирай до Советов! Советы – основа пролетарской диктатуры»  та «Хай живе ДПУ – вартовий диктатури пролетаріату». Зрозуміло, кандидат затверджений ДПУ набирав 100% голосів виборців.

1929 року газета «Путь рабочего» перетворилася з газети «рабочих и служащих» в  «орган бюро Партколлектива и Завкома Шостенского завода №9». Друкований орган партії і завкому мав чотири сторінки формату А-3 і розповсюджувався по цехах як звичайна, а не стінна, газета. Більшість газетних публікацій було присвячено боротьбі пролетарів з «наследиями старого времени», які відбиваються на продуктивності праці: пиятикою, хуліганством, антисемітизмом, а випадки останнього почали проявлялися у ті роки на заводі доволі відкрито [3]. Заводська спілка (союз) хіміків (ЗСХ) рішуче, «на основе постановлений высших партийных организаций», підійшла до справи викорінення антисемітизму «занимающему большое место в нашей действительности». Спілка встановлювала «факты», тобто виявляла антисемітів, виключала їх зі своїх членів і передавала справу до прокуратури. Старожили пам’ятають показові суди 1930-х років над тими, хто вживав у своїх висловлюваннях слово «жид» замість «єврей». Вони були засуджені на три роки виправних робіт. З того часу шостенці стали тихіше вимовляти публічно це надзвичайно образливе слово «жид», щоб, бува, випадково не почули його «агенти Кагановича». Проте продовжували вживати «не наказуемые», хоча не менш образливі слова «хохол» та «кацап». Газету «Путь рабочего» друкували так само у заводській типографії без вказівки накладу, а замість редактора вказувалася редколегія, немає й прізвища цензора – відповідального за випуск, без підпису якого газета ніколи не друкувалася. Виносити газету з території заводу було суворо заборонено. Посеред 1929 року газета почала виходити українською мовою як «Шлях робітника». Нарешті 7-14 українізація на шостому році своєї ходи Шосткою дістала заводську пресу. Дістала зовсім не зненацька, судячи не тільки по заголовку, а й по газетних статях ясно написаних українською мовою. Багатотиражка «Шлях робітника» друкувалася таким же форматом  (А-3) як і зараз друкується заводська газета «Заводське життя». Проте в сьогоднішньої газети тільки назва друкується українською мовою, а статі російською. Друкований орган державного (казенного) заводу не визнає з 2009 року державної мови, тоді як до цього з 1929 року визнавав і розумів українську мову навіть в роки її бездержавності до 1991. Зневажливе ставлення до українського друкованого слова виявляють майже усі газети Шостки, у тім числі й комунальне «Полісся», наче в зговорі знищити його, бо заважає робити їм свій маленький бізнес на газеті для шостенців, які тільки-но й  можуть читати власні об’яви по літерам російською мовою. Заради читання своїх об’яв й купляються газети, заодно переглядаються такі ж коротенькі замітки з життя міста. Заводська газета не містить багато об’яв, видається за державні кошти, як засіб деукраїнізації своїх казенних  робітників, яких-то й залишилося біля тисячі чоловік. До речі, у 1929 році навіть гасла на заводських комсомольських прапорах були написані українською мовою, як-то бачимо з фотографії 53 1929 року: «Хай живе Л.К.С.М.! 10-річчя 1919-1929». Такої честі сфотографуватися під прапором та ще з комсомолками Хотєєвою, Акімовою, Батюшкіною, заслугували своєю грою футболісти 1929 року: Кутневський, Саратовський, Головач, Москаленко, Гайдуков, Франчик, Кирилець, Пенкін, Кучко (прізвища ще двох футболістів та однієї комсомолки, на жаль, призабулися).

1929 року відновилася, чи не з нагоди 50-річчя генсека Сталіна, дореволюційна заводська лазня на річці Шостці за цегляним заводом. Старожили й досі пам’ятають її цілодобово гарячу «парилку» на заводському пару і вільну незагороджену дорогу до неї  від кінця вулиці 9-го Січня.

Наприкінці 1929 року індустріальну профтехшколу (ІПТШ) було перейменовано в технікум, а індустріальний політехнікум – в інститут [37]. Для технікуму та інституту розпочали будувати нові навчальні корпуси на піщаному пустирищі за двоповерховою будівлею дореволюційного вищого «городского» училища (нині гімназія вул. Інститутська,4). У 1930-1931 роках в інституті навчалося майже 800 студентів на двох факультетах: хіміко-технологічному та механічному [99, 53]. Комплектування студентів відбувалося за класовим принципом, в першу чергу студентами ставали діти робітників та селян-незаможників, тому чимало студентів приховували соціальний стан своїх батьків. Вузівська комсомольська організація виявляла таких «байстрюків» та вносила їх до загальних списків осіб на виключення зі студентських лав за всілякі ідеологічні «гріхи». В один з таких списків потрапили «грішні» брати євреї Богданови Ісаак та Лев [53, 121]. Їх врятував від виключення ректор Машкін О.М., і невдовзі, ще до війни, Лев Михайлович Богданов став головним інженером фабрики кіноплівки.

Випускники-механіки політехнікуму 1926-1930 року навчання, як бачимо з фотографії, 47-1 звалися вже інженерами-механіками «Шостенского химического института». Їхній випуск йшов під гаслами: «За индустриализацию. За пятилетку в 4-е года». Інститут мав українську назву «Шісткенського хімічного», як-то написано  в документі 1930 року  – доповіді директора інституту Шекери [53, 115]. Проте на печатці інституту, поставленій в 1934 році на дипломі випускника цього закладу PENTAX Image Ющенка Григорія Даниловича, написано «Шістенський хемічний інститут», а на фотографії «Краснозаменного»  випуску інженерів- механіків 1934 року написано «Шостенский Химико-технологический институт». На фотографії є чотириповерхова будівля інституту. Також є вона в правому кутку фотографії дипломованих випускників інженерів-хіміків «Шостенского Химко-технологического института» 1933 року під гаслом «Техника в период реконструкции решает все». Мабуть, правильна назва інститута «Шосткинський» встановилася напередодні війни, бо як бачимо з відбитку печатки, поставленій в трудовій книжці вже викладача цього інституту Ющенка Г.Д., 25 липня, наступного дня після ліквідації інституту 24 липня 1941 року, написано «Шосткинский Химико-Технологический Институт». На жаль, PENTAX Image у збережених документах Ющенка немає вказівки вулиці, на якій знаходився інститут, хоча кожен старожил і так знав її як Інститутську.

У 1932 році інститут та технікум отримали нові «чотириповерхові корпуси, гуртожиток та професорський будинок» (нині буд. № 49 по вулиці Миру). Звільнені технікумом приміщення дореволюційної жіночої гімназії зайняла російськомовна школа №2, а звільнену ШХТІ двоповерхову будівлю дореволюційного міського училища зайняла україномовна школа №3 (нині гімназія вул. Інститутська,4) [5, 15]. З появою будівлі інституту на вулиці Марата (дореволюційній Ярмарковій) її перейменували у вулицю Інститутську, а стару Кладовищенську вулицю назвали вулицею Марата. За переказом, по весні 1934 року з ШХТІ почали втікати іногородні студенти, налякані безпідставними арештами своїх сокурсників. Так студент ШХТІ Василь Хоменко, родом з Вінниччини, за архівними даними, був заарештований 23 березня 1934 року, а через два тижні 7 квітня був засуджений та засланий на 3 роки у Північний край за участь в контрреволюційній організації [РІ, 86]. Невдовзі решта не репресованих студенів ШХТІ були спрямовані ДПУ (ГПУ) навчатися за своїми спеціальностями до інших міст та інститутів, механіки – до Брянську, хіміки – до Казані та Ленінграду. ШХТІ відновив навчання студентів у 1939 році, і звався він же по сучасному – «Шосткинским Химико-Технологическим институтом».

У березні 1930 року школа ФЗУ набрала нових «фабзайчат» зі 130 комсомольців для підготовки кадрів нової фабрики кіноплівки [99, 47]. Фезеушники вчились і водночас працювали на «малій плівці», тобто упродовж дня перебували і в школі, і на фабриці.

На весні 1930 року вчителі Шостки дізналися з газет про суд над СВУ – «Спілкою визволення України», яка нібито «готувала повалення Совєтської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури». Виходить, ще тоді вперше кровожерне комунобільшовицьке Державне політичне управління (ДПУ-ГПУ) спробувало накинути на свідомих українців, патріотів ярлик «фашистів». Сфальшована гепеушниками «Спілка» налічувала 45 чоловік української інтелігенції – таких собі потенційних, на гидотну думку гепеушників, українських «фашистів», серед яких був і уродженець Шостки Іваниця Григорій Микитович, 1892 року народження, професор Київського інституту народної освіти (КІНО), науковий співробітник, секретар Комісії історико-філологічного відділу ВУАН (Всеукраїнської академії наук), співредактор журналу «Радянська освіта», автор наукових праць та підручників з української мови та літератури. Його засудили на шість років ув’язнення, потім у 1938 році ще дали 10 років позбавлення волі. Помер Григорій Микитович у Північно-Східному таборі Магаданської області [9, 98]. Сподіваємось, що прийде час, коли свого земляка Григорія Микитовича Іваницю депутати майбутньої проукраїнської міської ради проголосять почесним шосткинцем та назвуть вулицю на його честь.
З травня 1930 року почалась зачистка української інтелігенції від «севеушників» («фашистів»). Місцеві органи ДПУ вигадували все нові й нові міфічні осередки СВУ переважно з вчителів української мови, які були невдоволені совєтською дійсністю, тобто мали свої патріотичні переконання. ДПУ шукало зв’язок Іваниці з інтелегенцією Шостки, щоби завести справи, скласти списки «контрреволюційних угрупувань» та спрямовувати їх до вироку «трійки» – секретаря Чернігівського губкому КП(б)У, начальника ДПУ та спецпрокурора. До шосткинського «контрреволюційного угрупування» потрапило чимало свідомих українців, зокрема двоє братів Спурре Григорій Іванович (1888 р.н.), студент ШХІ, та Дмитро Іванович (1884 р.н.), асистент ШХІ. Також потрапив до «контри» й Сербін Сергій Платонович (1881 р.н.), українець, завідувач туберкульозним пунктом. Їх заарештували восени 1930 року і звинуватили в агітації проти совєтської влади, протримали кілька місяців у тюрмі та відпустили. Спурре Дмитро Іванович невдовзі перебрався в місто Рубіжне Луганської області, де його знову заарештували у 1937 році та за вироком Трійки при управлінні НКВС по Донецькій області розстріляли з нагоди свята 1 травня 1938 року. [Реабілітовані історією (надалі РІ). Сумська область, Кн..4. стор.74].

З 2 вересня 1930 року Шостка (міськрада) була безпосередньо підпорядкована Києву, бо по всій Україні скасовувалися округи [84, 268]. Також 1930 року було скасовано НЕП по всій «стране есесесерії». У Шостці непманські магазини на базарній площі усуспільнили. Заодно з непманськими магазинами усуспільнили магазин робкоопу (дореволюційний офіцерський), замість нього з’явився «Гастроном», добре знаний довоєнними шостенцями як «Савин магазин», за прізвищем його директора Савина. Замість непманських магазинів шостенська «влада повідчиняла  «бакалейниє» та «скобяно-жестяниє» і їм подібні магазини» [82, 68]. Невдовзі в нових совєтських магазинах щезли товари, і з’явилися черги за хлібом, на який ввели персональні заборчі книжки. Робітник отримував по ній півтори фунта хліба на добу, студент – півфунта, а нетрудовий елемент – нічого. Для партійців було впроваджено спецпайки та матеріальну допомогу. У народі казали: «хто не комуніст, той і не їсть» або ж «не журися Хайка, ми ж бо комуністи, буде нам що їсти».

10 вересня  1930 року, як свідчить напис на фотографії, відбувся «Первый выпуск рабочих 58 курсов по подготовке в ВУЗ», зрозуміло, до ШХТІ. Разом з викладачами курсів нараховуємо на фотографії 37 осіб. Фотографувалися вони у дворі робітфаку по вулиці Совєтській (нині поліклініка №5-оглядова, вул. Леніна,30). На зворотній стороні фотографії немає ніяких написів прізвищ, навіть, викладачів. Ось на іншій фотографії того ж 1930 року 20 січня хоч є вказівка, що 59 четвертий зліва в першому ряду сидить «Гончаров Ал.Мих. зав. театром рабклуба химиков». Оце і все, що знаємо про театр «дев’ятки». Театральна трупа була, судячи з фотографії, суто чоловіча (13), жіночих  ролей у робітничих виставах не було. Правда, є одна жінка на фотографії, мабуть, дружина Гончарова, раз сидять вони поряд. Фотографувалися артисти в «зимовому театрі» з декораціями футбольних воріт заводського стадіону за завкомом (нині буд.№53 по вулиці Леніна).

13 жовтня 1930 року заводська друкарня випустила перший номер нової україномовної газети «Зоря» (нині «Полісся»). Її засновником і редактором протягом шістьох днів був Давид Осипович Ортенберг [88]. Газета, як бачимо з заголовку була не міським, а 7-15 районним виданням  – «органом Шосткинського РПК, РВК та райпрофради» за адресою: «м. Шостка, ред. газ. «Зоря», інших адресних даних на  ній немає, а раз немає, то знаходилася редакція  попервах на вулиці Совєтській.

За статистичними даними 1931 року, у Шостці проживало 12 999 чоловік [61, 37]. За рік населення збільшилося ще на чотири сотні людей і становило в 1932 році 13,4 тис. чоловік [21, 7]. Отже, за вісім минулих років як Шостка стала містом (1924 р.), її населення (8828 чол.) збільшилося наполовину (+4,6 тис). Зростання населення Шостки відбувалося за рахунок переселенців з навколишніх сіл, переважно біженців від колгоспного раю. Зрозуміло, вони розмовляли в Шостці українською мовою і за це їх стара місцева «кропива» та й молодша «кропивка» прозивали «кугутами», бо усі ці «кропив’янці» вважали себе зверхниками, панівними в місті з тої причини, що нібито їх полукровок започаткували в кропив’яних болотах навколо порохового заводу ще перші московські солдати, які завжди розмовляли з шоскинськими дівками «русским языком». Отже, «кугути» змушені були з безвиході теж «косить под кропиву» та ставати «городскими», тобто забувати мову рідної землі та спілкуватися з «кропив’янками»  безумовно братською, але чужою, привнесеною сюди здалека «кацапською» мовою.

У Шостенському районі, станом на 1 січня 1932 року, проживало 127,3 тисячі чоловік [21, 7]. Слід врахувати, що територія Шостенського району (44 сільради) збільшилася з 1 тис. кв. км (1924 р.) до 2,0 тис кв. км (1932 р.) внаслідок приєднання до нього Клишківського району (1925 р.), частини Хильчанського (1930 р.) та Ямпільського районів (1931 р.). До речі, в офіційних статистичних виданнях Харкова 1931 та 1933 років, звідки взята ця інформація про населення, наш район усе ще зветься «Шостенським»: мабуть, уже після передачі 24 червня 1934 року функцій столиці Української Соціялістичної Радянської Республіки від Харкова Києву він почне зватися по-українськи – Шосткинським. Хоча, як бачимо з майнового свідоцтва 1935 року на хату Троценка, видано воно було «Нарсудом PENTAX Image Шостенського району», а зареєстровано в книзі «Нота ділок по Шостенському Горсовету». Тож бо наш район ще в 1935 році звався Шостенським, а Совєт не був Радою, як і вулиця Совєтськая, мабуть, ніколи не була Радянською.

За перші десять років совєтської влади вулиця Садова-Совєтська додала собі ще три сотні метрів до залізниці з триповерховим будинком студентського гуртожитку ліворуч та конторою «Заготзерна» з новим елеватором  праворуч.

З 9-го лютого 1932 року мешканці Шостки та район стали киянами, ввійшли до складу новоутвореної Київської області, а з 15 жовтня того ж року знову стали чернігівцями, були перепідпорядковані новоутвореній Чернігівській області [84, 280].

У 1932 році на Совєтській вулиці заборонили будь-яку торгівлю селян з возів на базарній площі [4]. Площу названо іменем Карла Маркса. Вона призначалася «виключно на мітинги та святкові збори шостенців 7 листопада та 1 травня» [82, 67]. Згодом на другій піщаній площі біля роздоріжжя дореволюційних генеральських вулиць Киснемської (Шевченка) та Симбірської (Інтернаціональної, Кожедуба, К.Маркса) відкрили Колгоспний ринок, що працював по неділях.

У 1932 році розкорчували східну частину парку на перехресті з вулицею Карла Маркса та збудували двоповерховий житловий шлакоблочний 8-ми квартирний будинок на два під’їзди, прозваний шосткинцями будинком льотчиків, хоча насправді в ньому проживали совєтські чиновники (нині Леніна,26). Таким чином відновилося через 72 роки, після зведення другої казарми у 1860 році (нині заводоуправління, вул. Леніна,36), капітальне будівництво на Садовій вулиці. Першим новітнім капітальним будинком став вище згаданий місьвиконкомівський будинок №26 у найпрестижнішому місці біля монументу Леніну. Усі квартири будинку трикімнатні, у одній з них, на другому поверсі, за спогадами старожилів, проживав до війни начальник шостенської міліції. Також у 1932 році збудували ще один  житловий двоповерховий шлакоблочний 8-ми квартирний будинок на Совєтській вулиці (Леніна,46). Цей заводський будинок, з одним під’їздом, звели на місці дореволюційного лікарського сараю та священицького двору, ліворуч церкви. Він знаний заводчанами як «будинок спеціалістів».

Голодна осінь 1932 року найбільше запам’яталася старожилам чергою біля хлібної лавки, на кутку Советської вулиці з Глухівською. Там «біля неї лежали пухлі з голоду люди, тому, що хліба в лавці не було» [66]. А якщо хліб з’являвся, то була страшенна давка, хто мав сили, ходив за хлібом по головах. Щодня біля лавки товклося чимало селян з району та приїжджих з інших місць України, найбільше з Миколаївщини. Вони і конали з голоду та холоду в опалому листі дерев у канавах по Совєтській та Глухівській вулицях, де й знаходили їхні трупи – «слонів» (розпухлих з голоду) або «скелетів» (висушених голодом).

Напередодні голодної  зими запрацювала двоповерхова фабрика-кухня, зведена на місці двох старих будинків Садової вулиці (нині ресторан «Юбилейный»). На її вхідних дверях встановили наглядачів, які пропускали всередину обідати тільки прописаних до кухні шосткинських «партійних та урядових бюрократів» [80, 66]. Там для них був влаштований так званий «ІТРзал» з фікусами на столах та портретом Леніна на стіні, як-то бачимо з 22-1 фотографії в заводській газеті «Шлях робітника» за 14 листопада 1934 року. За переказом, на фабриці-кухні також харчувалися німецькі спеціалісти, які встановлювали обладнання та турбіни з Німеччини на новій заводській ТЕЦ.

З нового 1933 року було відкрито паспортний стіл при «Шісткенській міліції НКВС», у PENTAX Image відповідності до запровадженої в СРСР з 31 грудня 1932 року паспортної системи «з метою очищення певних місцевостей від соціально-небезпечних елементів». Утримувачам паспортів заборонялося змінювати свої прізвища та імена, за них це робили малограмотні паспортисти, перекручуючи українські прізвища в російські фамілії. Також з 1933 року власники радіоприймачів мали обов’язково зареєструвати їх у міліції.

По весні 1933 року комунобільшовики добивали голодом українське село та водночас відкривали в райцентрах все нові харчові золотовалютні крамниці для торгівлі з іноземцями – «ТОРГСИНи». Навіть у Шостці, за наказом начальника Чернігівської контори «ТОРГСИНу» А.Нудельмана, було відкрито 12 квітня  1933 року невелику золотовалютну філію [18, 309]. 33 Директором шосткинського «ТОРГСИНу» Нудельман призначив Функова Бориса Давидовича. Він мав виконувати соціалістичний план по Шостці з прийому від іноземців 3 кг золотого брухту щомісяця. Іноземців в Шостці не знайшлося, то замість них стали усі шосткинці і міста і району, хто мав золото, та не мав харчів. Вони хутко понесли до «ТОРГСИНу» свої скарби, здебільше червінці – золоті монети «царського карбування». Приймали їх по ціні золотого брухту: 1 грам – 1 «совзнак» («рубль», карбованець). План виявився завищеним, а шосткинці – бідними, бо приносили щомісяця до «ТОРГСИНу» лише півплану – півтора кілограма золота. Приносили й інші дешевші драгметали. За спогадами мешканки Шостки Олександри Прокопівни Петренко (1923 р. н.), її мати виміняла по весні в «ТОРГСИНі» за срібні виделки декілька кілограмів гречки, пшона, борошна та склянку «постного масла». Як свідчать акти регулярних перевірок роботи шосткинського «ТОРГСИНу», досліджені в архівах науковцем з Чернігова Горохом Миколою Володимировичем, шосткинці за здані драгметали мали придбати неякісні харчі: пшеничне борошно збите в грудки, затхлу гречану крупу, оселедці «Івасі» з гіркотою, також прогірклий сир «Ементаль», вологий та брудний цукор, а на додаток – зліплені в єдину смердючу масу цукерки-драже. Ще була в крамниці гірчиця в поїдених гризунами пачках, сіль в розірваних пачках, промоклі цигарки «Тройка» та «Москва», жіночі панчохи та хутра [18, 311]. Очікуваної комунобільшовиками золотої лихоманки у Шостці не сталося. Свій план «ТОРГСИН» у Шостці «валив» щомісяця й далі, поки його не закрили 1 травня 1935 року. За день до закриття «ТОРГСИНу» гепеушники заарештували 30 квітня чотирьох «студентів-контрреволюціонерів» шосткинського педагогічного робітфаку: Тихона Випова, В’ячеслава Коваленка, Івана Лисаченка та Григорія Якимовича, за те, що написали крейдою на дошці в класі свою розшифровку «ТОРГСИНу» –  «Товарищи, опомнитесь! Россия гибнет. Сталин истребляет народ». Студенти були засуджені Чернігівським обласним судом 29.09.1935 як контра за статтею 54-10 Кримінального кодексу УРСР до дворічного (Коваленко, Якимович) та однорічного  терміну покарання (Випов, Лисаченко) [152; РІ, 11,35,46,97].

Чернігівський дослідник діяльності «Торгсинів» в містах губернії М.Горох віднайшов в архівах прізвища всіх працівників прилавку, рахівників, касирів шосткинського «Торгсину». У його штаті  значилося 6 працівників. Загалом за два роки роботи «Тогсину» відпрацювало 15 осіб: Бабич Іван Тимофійович, 1898 р.н.; Васильківський Микола Савич, 1900 р.н.; Дубровський Лев Анатолієвич, 1903 р.н.; Майліс М., 1895 р.н.; Мельниченко Лука Тимофійович, 1874 р.н.; Пінус Вольф Борисович, 1898 р.н.; Піскун П.П., 1902 р.н.; Полозов Володимир Олексійович, 1913 р.н.; Сагайдак Сергій Васильович, 1882 р.н.; Сулима Михайло Васильович, 1882 р.н.; Туткевич Микола Сергійович; Фіщенко; Шевченко Стефан Іванович, 1883 р.н. Можливо, хтось з їхніх нащадків відгукнеться, поділиться фотографіями та переказами про ті страшні довоєнні роки.

Шосткинський «Торгсин» знаходився, за документами, по вулиці Толстого,10 (дореволюційній Базарній). Нині на місці цієї вулиці залишився лише проїзд від універмагу повз дитсадок до кафе з чудернацькою назвою на місці колишнього єдиного на всю Шостку капітального туалету. Старожили кажуть, що «Торгсин» був у цегляному будинку впритул до двоповерхового будинку Горбаня, так званого «черного дома на доме белом» (побіленому крейдою). Після війни на другому чорному поверсі будинку проживала родина Суркових, а на першому білому поверсі були якісь склади сусіднього магазина, колишнього «Торгсина», що наприкінці 1950-х років став «Коопторгом». 1 Також тоді відкрили навпроти горбанівського будинку автостанцію (нині на місці автостанції каштановий парк за міськвиконкомом, вул. Леніна.14). Люди розповідають, що Горбань працював до революції прикажчиком у купця першої гільдії Арсентія Медведєва, який розбагатів на поставках тари до Шостенського порохового заводу. У 1911 році Горбань одружився на єдиній дочці Медведєва – Олександрі і теж став купцем першої гільдії. Мабуть, під час НЕПу, в 1920-х роках, Горбань збудував цегляний магазин тканин. За переказом, щосткинці ходили до його магазину не так щоби купити ситцю, а подивитися, як Горбань вправно та увічливо обслуговує покупців. PENTAX Image У жовтні 1930 року повсюдно розпочалася ліквідація непманів. Горбань був попереджений знайомим гепеушником  про арешт найближчим часом. Тож він негайно зібрав речі та втік разом з родиною до Майкопу на Кубані, де знаходилися основні залізо скоб’яні магазини тестя Медведєва. Справді, в Шостці були арештовані непмани, зокрема Зайковський, Печінка, Альтшулер, останнього «Альтшухера», кажуть, розстріляли. Горбань повернувся до Шостки в повоєнні роки, проживав у рідної сестри Наталії Василівни в маленькому будинку по вул. Толстого,8, сусідньому зі своїм «будинком Горбаня». Помер Гаврило Васильович Горбань в 1966 році. Невдовзі, на початку 1970-х років, зруйнували горбанівський «дом на доме» під час будівництва  дев’ятиповерхівки Леніна,16. Єдиний нащадок Горбаня – онук Олександр Володимирович працював у Міськгазі, щойно вийшов на пенсію.

До речі, на вулиці Толстого (Базарній) проживали до революції неабиякі базарні товстосуми, як-то свідчить найбільший в історії Шостки скарб, що звалився зі стелі буквально на голову Сергію Леонідовичу Баришу під час розбирання ним у 1976 році контори «Міськсвітло», що була в будинку № 53 неподалік перехрестя з Інститутською вулицею. Баришу пощастило, залишився живим, бо скарб виявився не з тяжких драгметалів, а з легких паперових грошей, загорнутих у газету та всунутих в товстезну панчоху. Газета 1917 року одразу розсипалася, гроші вивалили на підлогу різнобарвними папірцями з  царськими орлами, керенськими купонами та німецькими марками, яких було більше півсотні мільйонів. Цікаво, хто проживав у цьому будинку в 1917-1918 роках? Явно не Горбань. Будинок №53 після націоналізації належав з 1920-х років  Міськкомунгоспу. До війни там мешкав Плотинський, голова профкому «дев’ятки», по війні проживав Харламов, архітектор Шостки.

Після голодомору крамниці на базарній площі остаточно перебудували на соціалістичний лад. Відповідно до гасла боротьби зі «споживацькими настроями» із «двох-трьох крамниць зробили одну та збільшили вивіску над нею» [80, 66]. До речі,  усі вивіски магазинів, за спогадами старожилів, були українською мовою. Навіть перукарня, за часів Сталіна, аж ніяк не була «парикмахерской». Після голодомору й міліція разом з карцером перебралася з базарної площі поближче до колючого дроту огорожі заводу в двоповерховий будинок колишнього (до 1860 року) офіцерського зібрання, осторонь вулиці Госпітальної (нині вул. Короленка). У звільнених від міліції будинках на базарній площі запрацювали магазини – промтоварний в одноповерховому, універмаг у двоповерховому.

У 1933 році збудували біля заводу, за казначейством (1782 р.) та гауптвахтою (1842 р.), житловий двоповерховий дерев’яний будинок (Леніна,57) на колишній території Робітничого парку. Будинок призначався для вільнонайманих охоронців заводу. Потім неподалік, у глиб саду, збудували для них ще один одноповерховий дерев’яний будинок (Леніна, 59). Ліворуч цих будинків, на заводському стадіоні «Динамо» спорудили, з південної сторони, трибуни для вболівальників. За спогадами старожилів, кожного разу на стадіоні ще до початку матчу грав духовий оркестр, а після кожного забитого гола оркестр видавав туш. Трибуни завжди були 7-1 заповнені вщерть, бо шостенці перемагали геть усіх без винятку гостей. Найбільше запам’ятався старожилам виграш у моряків Севастополя, які зажадали реваншу, обіцявши гризти землю в разі програшу. Обіцяну виконали, землю їли одразу після перемоги шостенців. На фотографії команд цієї гри 32-1 шостенські футболісти у першому (нижньому) ряду зліва направо: Горбель, Гайдуков, Ворфлік, Кутневський, Франчик, Вареник, Мащеглов, Головин, Косьмін, … Єгоров.

З газетних спогадів старожилів дізнаємося, що в 1933 році в Шостці перебував краєзнавець з Ленінграда, який до цього працював у заводоуправлінні «дев’ятки», де віднайшов у архівах чимало документів з історії заводу. Він так захопився їх дослідженням, що вирішив вести подальший пошук історичної правди  про Шостенський пороховий завод в архівах Ленінграда, куди й переїхав жити [37]. Про все, що  краєзнавець дізнався в Ленінграді, він розповів шостенцем в своїх лекціях в Літньому театрі біля пам’ятника Леніну. Він  стверджував, що Шостка заснована за поляків у 1633 році, отже, вона має право святкувати у 1933 році своє 300-річчя. Справді, село Локотки, як і село Крупець на річці Шостці, виникли за поляків (1618-1648 р.р.) і, як пише дослідник архівів польський історик Яблоновський, належали вони новгород-сіверському старості Олександру Пісочинському [104, 376]. Назва Крупець, за переказом, означає, за місцевими легендами, порох – «крупку», яку  виробляли на пороховому заводі, що діяв, мабуть, біля млину, розташованого на річці Крупець (за версту до її впадіння в Шостку). Краєзнавець з Ленінграду приїхав запізно і не зумів таки переконати шостенських більшовиків у ювілейній даті Шостки, щоб ті наважилися визнати засновниками Шостки козаків за польських часів. Тому більшовики вирішили зачекати і не святкувати 300-річчя від 1633 року, а підготуватися до 200-річчя міста від гетьманських часів – 1739 року. Усе ж крупецький млин заслуговує ретельного вивчення, а то й увічнення цього пустельного місця на території заводу, яка підлягає передачі місту під зону відпочинку та екскурсій.

1934 року школа ФЗУ отримала нове чотириповерхове приміщення на Совєтській вулиці [115]. Збудоване воно було навпроти заводського гаража,  на місці дореволюційної офіцерської садиби (нині територія «Спецбуду», вул.Леніна,47). А неподалік, на місці сусідньої офіцерської садибі, постав триповерховий будинок з квартирами для вчителів ФЗУ та офіцерів військової частини (Леніна,49). Училище готувало для цехів «дев’ятки» апаратників, слюсарів, лаборантів. За спогадами колишнього довоєнного фезеушника Василя Шаповалова, в училищі, крім навчальних класів, були ще й їдальня, спортзал, гуртожиток [176]. Гуртожитком для учнів ФЗУ слугували два, пофарбовані в червоний колір, дерев’яно-шлакові бараки: 12-кімнатний (Леніна, 49/1) та 24-кімнатний (Леніна,49/2). Поряд з ФЗУ було й нова будівля «мастеров курсов соцтруда» [24, 30]. У новому чотириповерховому приміщенні ФЗУ розмістили початкові класи російськомовної змішаної (хлопчики й дівчатка) школи №2, старші класи якої були в кутовому будинку колишньої жіночої гімназії на перехресті вулиць Совєтської  та Карла Маркса. 1938 року школу ФЗУ перейменували в ремісниче училище №1 з тим же самим дворічним терміном навчання [32]. РУ-1 підпорядковувалося обласному управлінню трудових резервів Ради Народних Комісарів Головного управління трудових резервів. Усім учням надавалася  безкоштовно форма чорного кольору з блискучими ґудзиками, ладно зшита із надзвичайно міцної тонкої тканини. Також у 1938 році відкрили школу ФЗН-1 для підготовки висококваліфікованих робітників. Знаходилася вона у дореволюційній двоповерховій будівлі, у дворі заводоуправління ліворуч (нині територія гаража, Леніна,38). 10-1   Учні мали чорну суконну форму. Навчалися вони як у своїх учнівських майстернях – токарній, столярній, електро – так і в цехах заводу [32].

У 1934 році в Шостці нараховувалося  чотири школи, так само, як було за даними статистики 1924 року [78, 84]. Проте кількість учнів у Шостці збільшилося в 2,5 рази  порівняно з 1922 роком (1219 дітей  [99, 53]) і становило в 1934 році 2820 дітей [115]. Перша школа незмінно перебувала в старій народній школі (нині на її місці ЦЕВ), друга школа знаходилася в будівлях дореволюційної жіночої гімназії, третя школа – в будівлі дореволюційного «городского» училища, а четверта школа знаходилася на Капсулі. Три школи №№1,2 та № 4 були неповними, тобто – семирічками, а одна школа №3 була  десятирічкою. На фотографії школи №3, зробленій 1933 року, в канун ХVІ річниці Жовтня, судячи по гаслу «Хай живе ХVІ Жовтень», можна прочитати з вивіски над входом повне найменування школи: «Українська політехнічна 10-річна школа». 1933.27.10 Також з фотографії бачимо на даху школи скульптуру Леніна з протягнутою на схід до сонця рукою, майже так, як на плакаті, почепленому на стіні праворуч входу, де намальовано людину з протягнутою рукою зі словами про допомогу. Ліворуч входу ніяких плакатів немає, хоча кажуть, що там був напис «Володя на х.. ти заліз на школу?» Будівля школи виглядає на фотографії якимось старим заводським цехом, проте не таким облупленим як зараз. 47-3

Усі чотири шосткинські школи були вщерть заповнені учнями у дві зміни. Нагальна потреба Шостки у новій школі на 1500 учнів була врахована при складані виборцями міста наказу своїм щойно обраним в листопаді 1934 року депутатам міськради [116]. Також слід врахувати, що окрім школярів, ще 1,5 тисячі чоловік молоді та дорослих навчалися в різних міських освітніх закладах: «в денних та вечірніх: педагогічний робфак і технікум, університет, середня школа дорослих, РПШ (профшкола), ВСГШ (сільгоспшкола), курси підвищення кваліфікації», як зазначено в статті «Наше місто», опублікованій заводській газеті «Шлях робітника» від 15 грудня 1934 року [115]. Усі заводські ФЗУ міста в 1934 році «випустили 200 кваліфікованих робітників» [115].

У 1935 році старе приміщення робітфаку переобладнали під палати заводської лікарні (нині оглядова поліклініка по вул. Леніна,30). Також віддали лікарні й сусідні з робфаком кімнати пошти, яка тоді ж перебралася в новий дерев’яний будинок на протилежній лівій стороні вулиці (нині приватизований будинок по вул. Леніна,23-а). У сквері заводської лікарні спорудили фонтан.

У 1937 році була збудована, за наказом виборців міста, триповерхова десятирічна школа №1 – перша зразкова українська чоловіча школа (нині школа №2-ліцей). 47-5

1930-ті роки закарбувалися в пам’яті старожилів Шостки не тільки переказами про голод, а й про численні репресії. Спочатку арештовували по доносам за антирадянську агітацію. Так був засуджений за контрреволюційну агітацію проти радянської влади Чернігівським обласним судом 22.11.1936 до позбавлення волі на 7 років мешканець вулиці Пушкіна Раков Леонід Михайлович, бухгалтер фабрики № 6 (кіноплівки) [РІ, 70]. Уся контрреволюційна агітація Леоніда Михайловича була в тому, що запримітив пом’ятість червоних прапорів на жовтневій демонстрації та сказав про це уголос, а хтось почув та доніс куди слід.  Старожили кажуть, що «енкеведистські» стукачі були не тільки на виробництві, а на й кожній вулиці Шостки. Мабуть, вони теж мали свій план по кількості доносів. Не виключено були серед них й добровольці. Директора «дев’ятки» Нефьодова Михайла Георгієвича заарештували 8 липня 1937 року, а розстріляли 21 листопада в Києві за участь у контрреволюційній правотроцькістській диверсійно-шкідницькій організації [РІ, 57]. За два тижні потому був розстріляний  4 грудня у м. Мєдвєжьєгорську (Республіка Карелія, Росія), ще один начальник заводу в 1917-1918-х роках Микола Степанович Юркевич [140]. Потім до 20-річчя березневих подій 1918 року розпочався розстріл колишніх есерівців, які тримали зброю в руках під час антибільшовицького повстання 20-26 березня 1918 року та дожили до 1938 року. Тож бо ніхто не був забутий, і ніщо не було забуто комунобільшовиками, вони через двадцять років сторицею помстилися своїм політичним опонентам і за вибите око, і за зламаний зуб. 1937.7.11Зокрема були розстріляні: Петруненко Федір Григорович, Шляпников Мусій Семенович, Никифоров Петро Васильович, Федоров Михайло Олександрович, Миргородський Олександр Тихонович, Кузьмін Володимир Васильович, Гонченко Петро Йосипович, Бочкарьов Іван Васильович, Рево Костянтин Михайлович [179; 180]. Вони були засуджені до розстрілу по кримінальним справам сфальшованим енкведистами щодо антирадянської есерівської організації та антирадянської української націоналістичної контрреволюційної повстанської есерівської організації. Назва в справі як «української націоналістичної» есерівської організації стосувалася, мабуть для тих  хто вийшов у квітні 1918 року зустрічати петлюрівців у вишиваних сорочках. Також був розстріляний делегат до німецького штабу Ковальов Андрій Миронович [181]. Сусіди Ковальова з вулиці Пушкіна  кажуть, що дружина Ковальова отримала з тюрми пакунок з вишиваною сорочкою  чоловіка, на якій було написано кров’ю прізвище зрадника: «Белик предатель». Та ж участь постигла ще одного мешканця з вулиці Пушкіна Палечного Василя Кіндратовича, учителя креслення середньої школи. Його розстріляли у Чернігові 17.04.1938 за участь в антирадянській українській націоналістичній контрреволюційній організації [РІ, 61]. На сьогодні з установлених 207 імен розстріляних шосткинців, по доступним для дослідників документам 1937-1938 років, більше половини становлять есери та меншовики. Окрім надуманих «енкеведистами» українських контрреволюційних організацій зявилася в Шостці ще й польська «контра». В її члени зарахували Приходька Йосипа Федоровича, завгоспа фабрики № 6 (кіноплівки), який проживав на вулиці Толстого,39. Приходька заарештували 2.10.1937, а розстріляли 27.12.1937 [РІ, 67]. Також заарештували дочку та сина Приходька – Ольгу та Анатолія з дружиною. Найбільший термін покарання надали Анатолію Йосиповичу – 10 років спецв’язниці «за участь в антирадянській правотроцькістській організації» [РІ, 66].

72 Більшість з розстріляних  шосткинців покояться в лісах урочища Халявин під Черніговом. 2010.18.05

З 1937 року розпочалася реконструкція «дев’ятки». Було залучено 17 підрядних і субпідрядних організацій. Ударне будівництво нових цехів вибухівки розпочалося з 1939 року, коли будівельники перейшли на 10-ти годинний робочий день [24, 30]. Старожили кажуть, що працювали добре, а ось харчувалися в заводській столовій погано. Якось механік Корейша з вулиці Ворошилова відмовився їсти «жиденький» заводський суп зі словами «Хай його їсть товариш Сталін», то вже вночі Корейшу заарештували, і десять наступних років він мав їсти тюремну баланду, як засуджений «Сумським обласним судом за антирадянську агітацію» [РІ, 38].

У 1937 році заводчани прочитали вже тисячний номер своєї газети «Шлях робітника», яка виходила 3-х тисячним тиражем, тричі на тиждень, обсягом двох сторінок формату А-3. Вартість примірника була 5 копійок, а ось передплатна ціна на один місяць становила 75 копійок. Редакція мала штат з шістьох чоловік [59].  Адреса редакції була все в тому ж старому командирському будинку по вулиці Совєтській, де був і завком, і партком – засновники газети, до речі, останній засновник змінив у 1930-х роках своє найменування з партколективу на парткомітет. Редактором газети з 1935 року був Плотинський Михайло Семенович, а по обранню його у 1937 році головою профспілки підприємства, випуск газети очолив Оснач П.А. [58]. За нього газета з 1939 року змінила як назву, так і мову [57]. Десять років «Шлях робітника» був українським, і раптом повернув на старий російськомовний «Путь рабочего». За рік до війни змінили й редактора путьової газети. Ним став Кравченко Олексій Степанович, він і випускав газету до липня 1941 року  [58].

10 січня 1939 року Шостка та район були перепідпорядковані з Чернігівської області новоутвореній Сумській області [84, 282]. Чисельність населення Шостки в 1939 році становила 28592 чол. [149].

На вулиці Інститутській відкрилася у 1939 році нова двоповерхова школа №5.  47-4

У Шостці до війни вже нараховувалося 99 вулиць та 39 провулків. Отже, кількість вулиць у Шостці зросла за двадцять совєтських років втричі.

1939 року Шостка готувалася до свого 200-річчя. Повсюдно у місті «в клубах, красных уголках читались лекции и доклады, посвященные этой торжественной дате» [27]. Проте самі заводчани не мали офіційного дозволу на святкування двохсотої річниці заводу, незважаючи на звернення керівництва «дев’ятки» до свого начальства в Москві.

До 60-річчя з дня народження Сталіна у грудні 1939 року заселили чотириповерховий будинок (Леніна,23). Будинок інженерно-технічних працівників «дев’ятки» з різноманітними балконами, відповідно до заводської посади новоселів з трудової інтелігенції, мав індивідуальну котельню, яка окрім опалення взимку регулярно раз на тиждень протягом року подавала своїм мешканцям гарячу воду. На першому поверсі працював ресторан (нині кафе «Тет а тет»). У дворі був дерев’яний танцмайданчик та погріб-лідник. Це був двадцятий заводський житловий цегляний будинок, зведений з 1928 року. Тобто майже кожного року завод мав два капітальні будинки, зокрема на Совєтській вулиці – 3 будинки, на Карла Маркса – 4, на Короленка – 3, на провулку Короленка – 6, на Хрущова (Привокзальна) – 4. Можливо, й планувалася подальша капітальна забудова Совєтьскої вулиці. Проте розпочалася забудова вулиці Сталіна (нині Матросова). Напередодні війни заселили чотириповерховий будинок (Матросова,4), який ще й досі зветься старожилами 21 заводським будинком. Усього у Шостці за 12 років було збудовано до 50-ти цегляних багатоповерхівок загальною житловою площею в 28,5 тисячі квадратних метрів [67, 78]. Також було збудовано ще 18 нових дерев’яних двоповерхових будинків, 134 громадські будівлі від лазні до кіоску та 1403 приватні будинки [151, арк.39]. Відповідно й територія Шостки зросла на 224 га [67, 78].

У 1940 році вийшла з друку в Москві книга професора Казанського хімічного інституту Л.І. Захарова «Физико-химические свойства порохов». У ній міститься цікава сторінка з історії Шостенського порохового заводу, який нібито був заснований  поляками у 1632 році і перебував у віданні українських гетьманів [26, 9]. Захаров посилається на загадкову «Краткую историю завода», складену 1832 року, та на дослідження Я.Д Верхівця в архівах Артилерійського музею (Петербург), за якими дата сторіччя, відсвяткованого в 1871 році, неточна. Виявляється, Лев Іванович Захаров – наш земляк, шосткинець, який у 1934 році переїхав разом зі студентами Шосткинського хімічного інституту у Казань. З останніх досліджень історії ШХТІ глухівського науковця Мошик Ірини Вікторівни дізнаємося про Захарова, що він народився 1901 року, за соціальним походженням робітник, член КП(б)У. У середині 1920-х років лаборант заводу Лев Захаров був призначений деканом робфаку, а 1929 року був включений до списку кандидатів в аспірантуру інституту [53, 116,118]. Уже в Казані Захаров став Заслуженим діячем науки і техніки.

У 1940 році з’явилася в Шостці ще одна школа № 7 – жіноча, російськомовна. Знаходилася вона в дореволюційній жіночій гімназії на розі вулиць Совєтської – Карла Маркса (нині там буд. №26). У місті нараховувалося 210 вчителів та 4219 учнів [150, арк.3, 25]. З сімох шкіл Шостки три школи (№1, №3 та №5) були середніми – десятирічними, чотири (№2, №4, №6 та №7)   – семирічними.

26 вересня 1940 року на «дев’ятці» стався страшенний вибух пороху. За спогадами колишньої школярки другої школи Берти Георгіївни Гуськової (1930 р.н.), вранці тільки-но учні сіли за парти, раптово у вікнах класу, що дивляться на північ, на завод, з’явилося велике сонце, а вже потім почувся грім. Усіх учнів відправили додому, бо не знали, що сталося на заводі та опасаючись нового вибуху. Старожили з вулиці Матросова незабули, як вивозили гроби з прохідної заводу біля горбатого мосту через річку Шостку. Тоді   від вибуху 175 тонн пороху загинуло 15 робочих та було тяжко поранено 18 робочих [124].

1941 року «дев’ятка» завершила наймасштабнішу за всю свою історію реконструкцію. Були введені в експлуатацію всі потужності з виробництва вибухівки.  Завод щодня нарощував обсяги виробництва і потребував усе більше робочої сили, ударної сили стахановців, число  яких сягало в цехах 80% штату. Стахановським методам праці спеціально навчали стаханівські школи, зокрема в 1940 році, за повідомленням газети «Путь рабочего» від 20 квітня, на заводі було організовано 21 стаханівську школу. Заняття в них починалися з уроку вивчення «Краткого курсу ВКП(б)», а закінчувалися новими зобов’язаннями стахановців у соцзмаганні імені Третьої Сталінської п’ятирічки (1938-1943). Регулярно проводилися зльоти стахановців у палаці Карла Маркса. Майже всі робітники та службовці ШЗ№9 були охоплені членством ОСОАВИАХИМу («Общество содействия обороне, авации и химическому строительству»), тобто вони навчались у гуртках кулеметників, хіміків (ПВХО – «Противовоздушная, противохимическая оборона»), санітарів (ГСО – «Готов к санитарной обороне»). Гуртківці здавали норми на оборонні значки ПВХО – 1 ступені та ГСО – 2 ступені. Тренування з протигазом відбувалося в спеціально збудованій газовій камері на стадіоні біля заводу [64].

Населення  Шостки зросло за 1939 та 1940 роки з 28,6 тисяч до 34 тисяч [67, 78]. Тобто щороку населення збільшувалося на 3 тисячі осіб! За даними старожила А.Полякова, у цей час у Шостці було додатково розміщено в адміністративному порядку в приватних хатах по 3-4 чоловіки на кімнату. Таким чином ще 18 тисяч селян були задіяні на військових заводах Шостки [64]. До речі, кількість інженерно-технічних робітників у Шостці на початок 1941 року становила 1226 чоловік [150, арк.25]. Майже всі вони були новими вирішальними кадрами сталінських п’ятирічок, тобто здобули  радянську освіту саме у перші сталінські п’ятирічки. Більшість з них отримала з перших днів війни 1941 року броню і не підлягала мобілізації.

Війна виявилася для шосткинців неочікувано швидкою та близькою. Уже на третій день війни, 24 червня 1941 року, поблизу Шостки пролетів німецький літак [64]. Відтоді небо над Шосткою взяв під охорону зенітний дивізіон, розташований по вулиці Прорізній (нині територія речового ринку). У школі №3 по вулиці Інститутській розмістився 9-1 винищувальний загін, що мав діяти під час ворожих нальотів та висадки диверсантів. За наказом міського керівництва шосткинці копали у своїх дворах глибокі траншеї – «щелі» – схованки на випадок німецьких бомбардувань. Також за наказом усі паркани між будинками на вулицях до заводу №9 були підрізані. За спогадами Світлани Іванівни Нагорної (1934 р. н.), яка проживає на вулиці Карла Лібкнехта,24, їхній будинок простояв усю війну розгородженим. На початку серпня знову пролетів над Шосткою німецький літак та скинув дві бомби, одна з яких влучила в будинок поблизу залізничної станції, друга вибухнула неподалік на шосе [64]. Там якраз проходила  колона  новобранців, поспішаючи до військового товарняка на Суми. Від вибуху бомби загинуло кілька солдатів. 10 серпня розпочалася евакуація «дев’ятки» в Сибір – до Кемерова та Красноярська. Керував евакуацією перший заступник наркома оборонної промисловості СССР Бушмельов В.М. У першу чергу демонтувалося імпортне заводське обладнання, установки «Дюпон», генератори, концентраційні колони, холодильники [118]. Усього мали відправити 8 ешелонів. Охорону заводу здійснював 171 мотострілецький полк НКВС. У Шостці був розміщений штаб маршала Совєтського Союзу С.К.Тимошенка [129, 228]. У неділю 24 серпня «енкеведисти» підірвали заводську водонапірну башту Шухова, а вранці 26 серпня – електростанцію. Спроба підірвати 700-метровий дерев’яний міст через Десну (Віть), захоплений вранці того дня  німцями, виявилася для «енкеведистів» невдалою. Об 11 годині німецькі танки 3-ої «панцер-дивізії» армії Гудеріана в’їхали на лівий берег Десни [129, 213]. Понад вечір почався обстріл «дев’ятки»  німецькою артилерією [64]. Запланована на 28 серпня  евакуація заводчан, разом з останнім обладнанням на 7 та 8 ешелонах, не відбулася. За наказом Бушмельова заводчани мусили самотужки добиратися до сусіднього міста Глухова [118]. 26 серпня учні заводського ремісничого училища разом з викладачами вирушили пішки до Сум [176]. 171-й полк НКВС поспіхом зняв охорону території заводу та теж вирушив до Глухова. Услід за ним потяглися «вереницы беженцев, женщины с детьми, которые боялись боев за Шостку. Но боев не было» [64]. Ті, хто залишився в Щостці, кинулися грабувати магазини, контори, склади. Хто як міг возив, носив, тягнув спирт та ефір зі сховищ «дев’ятки». Кажуть, кілька людей втопилися в мідних казанах 900-градусного ефіру

27 серпня о сьомій годині ранку в небі над Шосткою з’явився з заходу, зі сторони Десни, німецький бомбардувальник «Юнкерс». За спогадами Тимошенка Володимира Петровича (1937 р. н.), якраз у цей час він разом зі старшим братом та матір’ю перетинали вулицю 10-річчя РККА (нині вул. Миру), коли поряд у канаві розірвалася скинута літаком бомба. Чудом залишилися живі. Інша бомба впала на вулиці Леніна (дореволюційній Воскресенській уздовж кладовища), де загинув десятирічний хлопчик. Ще одна бомба  впала на території парку Карла Маркса. Кажуть, від першої скинутої літаком бомби завалилася стіна дерев’яного будинку №1 по вулиці Карла Лібкнехта. Також уранці якась бомба впала на території заводу №9, мабуть, уже з іншого німецького літака. Під час бомбардувань запалав на Совєтській вулиці будинок заводоуправління (Леніна,36), 11-1 підпалений Бушмельовим, який несподівано повернувся на світанку до Шостки [64]. На протилежній лівій стороні вулиці загорілися ремісниче училище №1 та сусідній житловий офіцерський будинок (нині Леніна,49), мабуть, теж підпалені Бушмельовим. Вогонь не дістав двоповерхового будинку штабу військової частини з охорони заводу (Леніна,51), і люди встигли винести все, що було в ньому. Розтягли й інше рухоме майно з двоповерхового «завкомівського» будинку (Леніна,53).

О 8-й годині ранку до задимленого поселення Куйбишева («Капсуля») підійшла головна 12-1 група 394-го моторизованого полку, підтримана чотирма танками 1-го танкового батальйону 6-го танкового полку 3 дивізії армії Гудеріана [129, 222]. Невдовзі «пыльний поток» німецької колони, з червоним прапором на башті передньої машини, перейшов Галенківскі мости через річку Шостку [64]. О дев’ятій годині німці вже трусили яблуні в розгороджених садках вулиці Карла Маркса. Шосткинські діти запам’ятали усміхнені обличчя солдатів, які грали на губних гармошках, співали та кидали їм хліб, консерви, шоколад. За спогадами Петренко Олександри Прокопівни (1923 р. н.), німецькі офіцери та їхні машини з’явилися пообідді на вулиці Сталіна (нині вул. Матросова). Мабуть, вони розшукували садибу свого резидента Лисенка біля школи №2. Кілька німців підійшли до заводського двоквартирного PENTAX Image будинку №9 по вулиці Фрунзе, де мешкали в першій квартирі Петренки. У цей час мати Олександри Прокопівни пекла деруни в літній кухні. Скуштувавши дерунів, німці подякували: «Матка, гут», – та зрозумівши, як їх готувати, розвели багаття прямо на вулиці й почали пекти деруни та їсти з реготом задоволення. Ще запам’ятався Олександрі Прокопівні суворий німецький регулювальник, який стояв на повороті вулиці Карла Маркса перед школою №2 і відганяв дітей покриком «шнель!» подалі від дороги, якою гуркотіли танки, спрямовані в сторону Пирогівки. Кажуть, штаб німецьких танкістів перебував кілька днів у ресторані чотириповерхового «ітеерівського» будинку по вулиці Совєтській (Леніна,23). Старожил з вулиці Набережної Макаренко Іван Федорович (1929 р. н.) пригадує, що «увечері, 27 серпня, чимало німецьких танків розмістилося на території дитячого садка №3 (нині школа №10, між вулицями Депутатською та Крилова), а на вулицях Набережній та Ворошилова (нині Совєтська) розмістилися криті машини з солдатами, які почали копати неглибокі «щели» та облаштовуватися посеред вулиці на ніч. У хати шосткинців вони не заходили. Пробув днів 8-10, німці поїхали».

У дощовий четвер 28 серпня, якраз на Пречисту (Успіня Пресвятої Богородиці), німці розклеїли по вулицях накази про запровадження в Шостці комендантської години (з 22 години вечора до 6 години ранку). Також вони погрожували повісити всіляких грабіжників. І повісили: спочатку на воротах прохідної «дев’ятки» першого, хто прийшов з відром по спирт, потім – другого, на вхідних воротах до елеватора, який прийшов з мішком по зерно. Грабіж припинився. Усі євреї, комуністи та комсомольці мали негайно пройти реєстрацію та носити на рукаві жовті пов’язки. На пов’язках євреїв була зірка Давида. Зареєстровані комсомольці були задіяні на ритті для німців окопів та «щелей» по вулиці Совєтській, за пам’ятником Леніну. Вулиця Совєтська ставала фашистським фронтом.

У перші дні окупації німці позвозили поранених червоноармійців до заводської пожежної частини, по сусідству з чотириповерховою казармою. Потім деяких з них відвезли в  Новгород-Сіверський монастир, що був перетворений у табір для полонених. Чимало бійців померли дорогою, чимало – у монастирі [101, 51]. Своїх легкопоранених німці розміщали у двох триповерхових будинках по вулиці Карла Маркса (нині №39 та №41). Кажуть, у «щелях» за пам’ятником Леніну були розстріляні якісь люди.

Майже кожного ясного дня гули над Шосткою німецькі, з хрестами на хвостах, літаки. Якось  заторохкотів у небі й наш фанерний аероплан, але після пострілу зенітки розпався на друзки. Також німці підбили великий літак-бомбардувальник, льотчики приземлилися на парашутах. Їх взяли в полон. Через кілька днів вони втекли від німців і заховалися під кущами агрусу на садибі Ракових (Пушкіна,4), а як стемніло, льотчики  перебралися на вулицю Набережну, звідки їх відвели в Лазаревський ліс. Потім вони перетнули лінію фронту й дібралися до своїх, воювали, а після війни побували в Шостці на вулиці Набережній з подякою за допомогу. Також після війни розповів синові Івану Федір Макаренко, як вересневої ночі до їхньої хати по вулиці Набережній,2, забігли кілька наших солдатів, він дав їм щось з одягу й направив до лісу. За таку поміч,  «за укрывательство», німці, як правило, розстрілювали. Мабуть, пощастило і солдатам, і  батькові Івана Федоровича.

Старожил з довоєнної вулиці Сталіна (нині вул. Матросова) Лебедь Володимир Гаврилович (1930 р. н.) пам’ятає, як на початку вересня 1941 року серед ясного дня, коли він допомагав своєму другові Павлу Самохвалову копати картоплю на городі біля хати, наприкінці вулиці Сталіна, у небі над заводським лісом з’явилися два літаки, що наближалися до Шостки. Він устиг роздивитися червоні зірки на їхніх хвостах. Бачив, як щось з літаків відпало, зрозумів, що це були бомби, лише тоді, коли неподалік страшенно гахнуло. Відразу припинили копати картоплю, побігли вгору по вулиці і побачили з  правого боку велику «воронку» на місці хати Карпова (нині Матросова,20). Пораненого Карпова німці швидко відвезли на підводі до лікарні. Хлопці знайшли розпечений осколок бомби з позначкою її ваги в тисячу кг. Друга бомба вибухнула на городі Кулаги і так струсонула хату, що її перехнябило. Ще дві бомби чомусь не розірвалися, одна з них зачепила край будинку Устименка (Матросова,17, на перехресті з вулицею Бєлінського), а друга заглибилася в пісок на перехресті з вулицею Фрунзе, за кілька кроків від будинку Машицьких (Матросова,7).  Її огородили кілками та дротом, як виявилося, надовго, з часом земля осунулася, бомбу розмінували в 1960-ті роки. Остання скинута літаком  бомба не долетіла якихось півсотні метрів до чотириповерхового будинку №21 (нині Матросова,4), в якому перебував німецький госпіталь. На його даху майорів прапор з червоним хрестом та стояли зенітні кулемети. Ніяких німецьких танків на вулиці Сталіна вже не було. Кажуть, госпіталь діяв протягом усього часу німецької окупації. Також на вулиці Сталіна, ліворуч 21-го будинку, знаходилася хата бургомістра Шостки Лисенка з великим садом (нині на цьому місці школа №7, північна сторона), а праворуч, у будинку №9 по вулиці Фрунзе, у квартирі №2 євреїв Волкових, які залишили Шостку, мешкав якийсь німецький старший офіцер – «оберст» – чи то полковник, чи то генерал.

Совєтська вулиця, що два десятиліття носила назву на честь утвореного на ній першого більшовицького Совєта, стала аполітичною Садовою. Проте дореволюційна Глухівська вулиця, що носила в советські роки ім’я творця «Капіталу» – Карла Маркса, була знову перейменована на честь автора «Майн Кампфу» – Гітлера, отже, залишилася ідеологічною та знову таки німецькою. На кутових будинках її перехресть були розміщені металеві таблички «Гітлерштрассе», написані німецькими готичними літерами чорним по білому. На видних місцях вулиць з’явилися суворі накази комендатури та сатиричні плакати-шаржі на Сталіна та його соратників.

Пам’ятник Леніну, що стояв з 1926 року навпроти колишньої Базарної площі від перехрестя вулиць Совєтської та Карла Маркса, німці не зруйнували, а лише накинули на голову вождя відро та приставили до правої руки мітлу. Ліворуч пам’ятника, у двоповерховому міліцейському будинку (нині Леніна,26), німці розмістили комендатуру (жандармерію) та тюрму. На вікнах встановили залізні листи, щоби світло потрапляло до кімнат згори. Двір оточили парканом з колючим дротом. Кажуть, поряд з парканом була встановлена шибениця. За спогадами нинішніх мешканців будинку №26, вони, копаючи погреби у дворі, знаходили людські кістки та заржавілу зброю. Ще одна жандармерія була на першому поверсі гуртожитку технікуму зі входом з вулиці (нині там музей ім. І.Кожедуба). По праву сторону пам’ятника Леніну, у будинку №37 по вулиці Карла Маркса, почало діяти гестапо. Парадний вхід до нього був з причілку будинку по східцях,  розташованих півколом. У під’їзді будинку йшли круті східці до гестапівського підвалу. Праворуч від під’їзду німці прикріпили до стіни велику військову карту з вказівкою розташування лінії фронту від Балтійського до Чорного морів, потім від Ленінграда до Сталінграда (ще й досі з причілку будинку чорніють дірки в місцях кріплення карти). На даху будинку був влаштований спостережний пункт, з якого німці два роки оглядали Шостку та небо над нею. Під вікнами гестапо, у напрямку пам’ятника Леніну, німці встановили стовп ганьби, до якого прив’язували спекулянтів та злодіїв з відповідними написами на дошках. Старожили запам’ятали прив’язану до стовпа жінку, прибиральницю з гестапо, покарану за те, що вкрала в німців шматок мила. Поряд з гестапо, у будинку «ітеерівцев» (Леніна,23), німці розмістили на першому поверсі (з північної сторони) біржу сільгоспробіт. Колишній ресторан у цьому будинку став німецькою їдальнею, а всі три поверхи над ним зайняли солдати.

У генеральському двоповерховому будинку, довоєнному завкомі (Леніна,53), німці відкрили свою їдальню з пунктом обміну спирту на все, чим запаслися шосткинці на час війни, – від сірників до тканин. Спочатку німці примусили людей здати в обмін на спирт велосипеди, радіоприймачі, фотоапарати, інакше – розстріл. Потім люди самі несли всілякі речі, які розкладали перед їдальнею, звідки виходив здоровенний рудий німець-кухар і вирішував, що з речей йому взяти й скільки за них налити спирту. У перші місяці окупації спирт наливали щедро у відра, а вже взимку за ті ж самі речі наливали його значно менше – у каструлі, фляги. Маючи спирт, шосткинці  міняли його на харчі в селян району.

Німці відновили підірвану «енкеведистами» заводську ТЕЦ. Розпочалося навчання в двоповерховій школі №5 по вулиці Інститутській. Діти навчалися по старих підручниках, з замальованими чорнилом портретами Сталіна, Хрущова, Кагановича та інших більшовицьких вождів. Також велося навчання в технікумі. Невдовзі відновилися служби в церкві Різдва Христового по Садовій вулиці біля заводу. Біля церкви, у сквері, німці ховали 54 своїх померлих. Можливо, саме на цій фотографії, зробленій у день поховань 24 вересня 1941 року, відображено перші дві німецькі могили. Наприкінці року німці розпочали знищувати євреїв у протиповітряних «щелях» на фабриці кіноплівки. Як пригадує І.Ф. Макаренко, він бачив узимку, як із двору гестапівського будинку (Карла Маркса,37) виїхало  кілька саней з євреями, мабуть, в останню путь до фабрики. Регулярно ж до фабрики возили від тюрми (Леніна,26) комуністів, комсомольців та совєтських активістів. У тюрмі тримали й хлопців та дівчат, заарештованих наприкінці 1941 року під час гулянки в будинку Лагути по вулиці PENTAX Image Ворошилова (нині вул. Совєтська,24). Двох із них,  Костю Лагуту та Гришу Ковтуна, розстріляли на фабриці за те, що в хаті Лагути знайшли передавач (радіостанцію) шосткинських підпільників. Також на фабриці був розстріляний керівник цієї підпільної групи Іван Ботков, який мешкав по цій же вулиці PENTAX Image Ворошилова (нині вул. Совєтска,50). За переказом, німці знищували шосткинців ще й на території порохового заводу [89]. Знищували, мабуть, на терасах, біля цеху металістів (ливарників), майже там, де був закопаний заводський пам’ятник Леніну. Ще розстрілювали шосткинців на Горбатому мосту до «нового» заводу [64; 101, 50]. На жаль, місця розстрілів досі не обстежено. Прилюдно німці вішали шосткинців за крадіжки та грабунки біля садиби лікаря Сербіна, розташованої неподалік стадіону «Хімік». Не щадили за грабіж і своїх поліцаїв, зокрема, не гаючись, повісили на сумнозвісній «площі Сербіна» поліцая на прізвисько Циган, який запам’ятався шосткицям тим, що їздив по місту «на білому коні в чорній бурці, як Чапай». Новим поліцаєм німці призначили якусь кривороту людину.

У червоному бараці гуртожитку РУ-1 (Леніна,49/2) розташувалися мадяри. Загін вільного козацтва зайняв чотириповерхову казарму (Леніна,40). Батальйон власівців оселився у двох триповерхівках (Карла Маркса, 39,41). Усі вони, мадяри, козаки та власівці, охороняли завод, точніше спирт, що залишився на ньому, заодно й обмінювали його на необхідні їм речі, які приносили шосткинці до Горбатого мосту, де стояв караул. За спогадами Лебедя В. Г., його мати спочатку обміняла прихований раніше від німців батьків велосипед, потім, з безвиході – батьків годинник. Отримавши спирт, ходила в села, де вимінювала за літр спирту пуд хліба (борошна). Деякі шосткинці самі добували спирт на заводі, прокрадаючись до сховищ після проходу вздовж смуги двох охоронців, які встигали за день лише двічі обійти периметр заводської території. Проте крали недовго, бо охоронці запримітили прокладені сміливцями стежки й розвісили міни над відбитими знизу в паркані дошками. Одного разу, як тільки-но пройшли неподалік Горбатки власівці, почувся вибух. Загинув молодий чоловік, на прізвище Новік, який пролазив через дірку в паркані, а другий, старіший, на прізвище Распопов, кинувся тікати, його спіймали. Походи сміливців по спирт припинилися, стежки позаростали. Власівці спокійно обмінювали спирт на молоко біля входу на кінний двір, куди його щодня приносили жінки, які тримали в господарстві корів. Переказують, що якось німці захотіли мати власну корову, вибрали найкращу в лузі біля Горбатки та повели її до себе, тут прибіг розлючений господар, на прізвище Лахновський, та кинувся на німців відбивати палицею свою корову, ті його відразу застрелили. Власівці мали ще другий, ображіївський, пункт обміну молокопродуктів за річкою Шостка біля залізничних воріт з боку фабрики кіноплівки. Одного разу власівці виявили в середині виміняних грудок коров’ячого масла варену картоплю. Кілька ображіївців було розстріляно. Заводським спиртом німці заправляли свої машини, навіть бронетранспортери, які ремонтували  на  РМЗ (ремонтно-механічному заводі) «дев’ятки». Ремонтували доволі якісно, під пильним наглядом німецького офіцера. То ж за будь-яке недбальство, хоча б затягування гайок за допомогою накинутої на ключ труби, робітники отримували прочухана. За неабиякий вклад РМЗ у справу швидкого відновлення військової техніки Шостка нібито була нагороджена Гітлером Залізним хрестом. Також  «дев’ятка» у війну виробляла для німців сірчану кислоту та прала їм кальсони на заводській пральні. Робітники пам’ятають, що німецькі вахтери на прохідній їх не обшукували, тому без страху виносили під одягом смуги жерсті, з якої вдома виробляли на продаж круглі відра.

З 1942 року почала виходити міська щотижнева україномовна газета «Новий час». Щоденно працював міський радіовузол, у колишньому аероклубі по вулиці Карла Маркса (нині на цьому місці кафе «Ані»). У навчальних корпусах інституту відчинилися двері для шосткинської молоді, яку збирала там біржа праці перед відправкою до Німеччини. Загалом до Німеччини виїхало 7917 чоловік з міста та району [101, 156]. Були серед них і добровольці, їхні родини потім отримували щомісяця в бургомістра Лисенка 50 марок і талони на безкоштовне харчування дітей у фабриці-кухні (нині ресторан «Ювілейний»). З весни майже всіх працездатних шосткинців Сільгоспбіржа (Леніна,23) спрямовувала  на заготівлю торфу в лузі за Набережною вулицею. Різали торф до пізньої осені у дві зміни, з 6 до 14 години та з 14  до 22 години.

Улітку 1942 року німці розстріляли багато людей біля приміщення технікуму. По місту ходили чутки, що там німці знищували своїх же зрадників або ж євреїв. Казали, що серед розстріляних були й ті шосткинці, які виходили 1941 року зустрічати німців з хлібом та сіллю зі сторони Новгород-Сіверського, а вони увійшли в Шостку зі сторони Глухова. Але яким чином вони потрапили в список вороже налаштованих до німецької окупації або просто спільників партизанів? Також біля технікуму було розстріляно чимало мешканців сіл району. За спогадами вороніжця Григорія Трохимовича Сірика (1918 р. н.), селян звозили до міста під конвоєм шосткинських поліцаїв за «вигаданою потребою відбудови залізничного мосту на річці Сейм» [81, 123]. Загалом біля технікуму, як стверджує Сірик, було замордовано біля 260 осіб [81, 124]. На сьогодні встановлено імена 288 загиблих. Серед них є інженер Потєєв Д.П., 1900 року народження. Його син Володимир, 1929 р. н., бачив, заховавшись літнього ранку за штабелями шпал залізниці біля нафтобази, як німці вивели батька з інституту та розстріляли з пістолета над ямою біля технікуму. Від побаченого знепритомнів, лежав біля шпал, поки посеред дня сусідка з вулиці Литвинова, подруга матері, випадково  запримітила його і якось притягла до своєї хати.

Восени шосткинці висаджували молоді дерева по Гітлерштрасе, а колишню Базарну площу огородили невисоким парканом. Що й видно на фотографіях 1942 року, зроблених від

монумента Леніну та з будівлі фабрики-кухні. Як бачимо, щонайменше з півтисячі шосткинців зібралися під флюгером якоїсь башти, якраз на тому місці, де нині горить «Вічний вогонь». З правої сторони від башти, на розі площі, стоїть смугаста будка вартового. За нею видно гастроном, будинок Тимошенків, дах сараю, павільйон канцтоварів та  біла хата лікаря Булиги. Монумент вождю стоїть без скульптур як Леніна, так і селянина та робітника. З правої сторони за монументом – високий паркан тюрми від будинку №26 по вулиці Совєтській до будинку №39 по вулиці Карла Маркса.

Узимку 1943 року за наказом німців локотські «черпаки» (лайновози) завезли лайно з міських туалетів на огороджену Базарну площу. Смерділо воно по весні страшенно, поки не переорали площу та висадили помідори. Доглядав городи якийсь сивий дід.

На Великдень 1943 року була знята комендантська година для освячення пасок.

На початку літа 1943 року Шостка була переповнена німцями, які брали участь у битві на «Курській дузі». Усіх наявних тоді в місті півсотні капітальних поверхівок не вистачило для проживання німців, їх розмістили по квартирах, по хатах шосткинців. У наріжному дерев’яному будинку №34 по вулиці Садовій, за спогадами її старожилів,  запрацювала німецька їдальня. У серпні німців у Шостці значно поменшало. Якраз визріли помідори на Базарній площі, проте дід-агроном не підпускав хлопців до городу. За спогадами С.І. Нагорної, одного разу того літа на будинку гестапо з’явився спущений на мотузках з даху якимось сміливцем великий плакат, на якому був намальований великий Сталін з гармошкою на всю ширину, а поряд маленький Гітлер з губною гармошкою під вусиками.

Напередодні звільнення, у серпні 1943 року, за переказом, у Шостці знаходилося три десятки німецьких солдатів, 2 бронетранспортери та одна танкетка. Одного дня прилетіли наші бомбардувальники та скинули декілька бомб, одна з яких влучила в хату Тупиченків, що стояла  на перехресті вулиць Інститутської та Офіцерськоїй (нині вул. Миру). Вибух бомби розніс хату вщент. В останні дні місяця з’явилися в Шостці підривні та факельні команди. Розмістилися вони в школі №3. Одразу містом пішли чутки про наміри німців спалити Шостку, вигнати людей з хат та запалити їх, як тільки почнеться наступ Червоної Армії. Це підтвердилося вранці 2 вересня, коли шосткинці запримітили в небі чорну смугу диму зі сторони заводу. Німці запалили пожежну частину, казарму, гараж та завком та 13-1

16-1 Садовій вулиці. Зі страшним ревом почали злітати ракетами в небо діжки зі спиртом та бензином з території гаража. Невдовзі з’явився дим на протилежному південному кінці Садової вулиці. Там, біля залізниці, розгорівся елеватор, потім задиміли будинки школи №3, інституту та нафтобази. Далі німці розпочали підпал хат з боку помідорного городу на Базарній площі. За спогадами Леонідова Валентина Миколайовича (1933 р. н.), німці на мотоциклі з діжкою бензину під’їхали до магазину «Сіль», що був з південної сторони площі (нині парк за міськвиконкомом). Біля магазину юрмилися люди, німці стрільнули по них – усі розбіглися, тільки залишилася лежати на землі убита пострілом жінка. Німці облили магазин бензином і підпалили його; полум’я поширилося за вітром на схід по вулиці Толстого, де загорілася хата Савченків; за нею запалала хата Свинаренків, від якої вогонь перекинувся на довоєнний будинок «ПВО» («Противовоздушной обороны») і вперся у великий паркан огорожі; люди встигли звалити паркан та збити полум’я. У цей час німці підігнали до залізниці колону шосткинців, де вже стояли вагони для їх насильницької відправки. Раптовий артобстріл залізниці наступаючою Червоною Армією посприяв людям утекти з колони. Шосткинці поховалися в погреби. Мешканці вулиці Набережної та частково й вулиці Ворошилова кинулися до природної схованки в хащах болота біля Горбатки.

Звільнення Шостки здійснювала 6-та гвардійська стрілецька дивізії, що переслідувала безладно відступаючі від Сейму за Десну на новий рубіж німецькі частини. Безпосередньо до звільнення Шостки було залучено командиром 6-ої гвардійської стрілецької дивізії генерал-майором Д.П. Онупрієнком два полки – 10-й та 25-й [101, 41]. За спогадами колишнього командира 10-го гвардійського стрілецького полку Героя Совєтського Союза М.В. Будиліна, удень 1 вересня 1943 року комдив Онупрієнко поставив йому завдання непомітно перетнути  лінію фронту, вийти в тил ворога, зайняти Шостку та утримувати її до підходу головних сил [11]. Несподіваний напад мав завадити німцям підірвати підприємства міста. Розвідка полку знайшла прогалину в лінії фронту і вже увечері 1 вересня полк рушив до  Шостки. На світанку 2 вересня полк зупинився лісі за 6-8 км від Шостки, замаскувався та відпочивав до ранку 3-го вересня. Штабом полка було розроблено план захоплення Шостки – 1-й батальйон разом з приданими саперами мав захопити підприємства, а 2-й батальйон – залізничну станцію, 3-й батальйон залишався в резерві.

У цей день 2 вересня 25-й гвардійський стрілецький полк підійшов до села Гамаліївки і о 4 годині дня розпочав наступ на Шостку  [101, 36,37]. За припущенням колишнього командира 25-го гвардійського полку Героя Совєтського Союза Смирнова М.А., в Шостці на чолі гарнізону перебував досвідчений, «матерый» офіцер, який не став очікувати штурму, а вирішив дати зустрічний бій [217]. Чотирнадцять танків та батальйон німецької піхоти вийшли з міста і з ходу атакували дев’яту роту 3-го стрілецького батальйону Артамонова, що була на марші головною. Командир дев’ятої роти Горбунов не розгубився, розвернув роту ланцюгом та здійснив кидок вправо, за перші хати села Локотки. Звідти бійці відбивали атаки танків та прижали до землі німецький батальйон піхоти. Тим часом комбат Артамонов розвернув у бойовий порядок протитанкову батарею та сьому стрілецьку роту, а восьму роту залишив в резерві, приховавши її від німців в березняку. Німці перемістилися східніше Шостки, де за даними розвідки, були оборонні споруди. Тож комполка Смирнов вирішив вдарити по німцям з трьох сторін, залучивши 1-й батальйон Корнєва та 2-й батальйон Іскандрова. Останній мав вдарити з півдня, Корнев – з півночі, а Артамонов мав наступати локотківськими вулицями. Його восьма рота перемістилася ближче до локотської церкви. Для вогневої підтримки Артамонова, Смирнов спрямував артдивізіон Ветрова та мінометну батарею. Двадцять німецьких танків та дві роти піхоти пішли в наступ на батальйон Іскандрова. Тоді на допомогу прийшов артполк резерву головнокомандуючого комдива Онуприєнка. Гучні залпи оглушили противника. Один за одним запалали німецькі танки. За спогадами бійця протитанкового артилерійського полку Г.Галушка, який в юнацькі довоєнні роки вчився в Шостці на слюсаря, його підрозділ, на підході до Шостки, отримав завдання терміново перекинути протитанкову батарею до дороги, що вела на Глухів. Фашистська танкова частина намагалася прорватися в Шостку з наміром підірвати промислові підприємства. Танки не пройшли. [101, 42]

За спогадами учасника боїв Четверикова В.С., «увечері 2 вересня танковий екіпаж гвардійців Костюченка першим увійшов в Шостку. Підрозділ офіцера Цимбала знищив тут 8 ворожих танків» [218].

За спогадами солдата 2-го батальйонну 25-го полку Героя Совєтського Союза  Л.Г.Цибизова,  у день 2 вересня його відділення отримало завдання прорватися в Шостку [101, 40]. Бійці вийшли руслом ручаю (Крупець) до перехрестя доріг в поселенні Куйбишева і сховалися за парканом школи №4. Перебуваючи в засаді, вони побачили, як по дорозі на підвищеній швидкості рухаються німецькі бронетранспортери з піхотою. Коли ті минули червоноармійців, Цибизов надав наказ відкрити вогонь. Два бронетранспортери було підбито. Інші бронетранспортери продовжили рух в бік села Івот. Потім бійці відділення розпитали в шосткинців дорогу до міста через завод. За спогадами командира 2-го батальйонну Іскандрова, на своєму шляху до заводу його бійці знищили два німецькі заслони – бронетранспортер на околиці Шостки та два кулемети з чотирма німцями біля кам’яного мосту на території заводу [101, 38,39]. Там біля мосту, в районі головної прохідної «дев’ятки», на початку Садової вулиці, батальйон Іскандрова розташувався на ночівлю [28].

На світанку 3 вересня розпочався наступ 1-го та 2-го батальйонів 10-го гвардійського стрілецького полку на Шостку зі сторони  лісу, що за 6 км на схід від міста (біля села Миронівки) [11]. Уже о 5 годині ранку, без єдиного пострілу,  була знищена охорона біля мосту (галенківського). Німецький гарнізон у складі одного піхотного батальйону ще спав і був захоплений зненацька. Фашисти кинулися тікати до залізничної станції Шостка, де був заздалегідь підготовлений ними район оборони. Червоноармійці 2-го батальйону з наскоку заволоділи станцією, а німці продовжили відступати в пирогівському (західному) напрямку. За спогадами тодішнього мешканця провулка Гітлерштрассе (нині вулиця Онупрієнка) Анатолія Васильовича Ляшенка (1938 р. н.), він бачив рано-вранці зі свого городу, як червоноармійці бігли дорогою по той бік залізниці від «дев’ятки» до вокзалу (станції).

У цей час бійці 1-го батальйону, які не переслідували німців до залізничної станції, а побігли від галенківського мосту в праву сторону до «дев’ятки», вступили там у бій з німцями, знищивши півтори роти німецької піхоти та обер-лейтенанта, який чергував на водонапірній башті біля рубильника з дротами до замінованих цехів. Дроти встиг перерізати червоноармієць Булатов, чим зірвав підступний задум німців по підриву заводу [11]. Проте німці встигли підірвати заводську ТЕЦ.

О пів на десяту ранку 3 вересня Шостка була звільнена від ворога [11]. Командир 2-го стрілецького батальйону 25-го гвардійського стрілецького полку Сагіт Іскандров проїхав на вороному коні по вулиці Садовій [28]. На вулиці ще догоряв чотириповерховий будинок №23, полум’я з якого перекинулося на гестапівський будинок (Карла Маркса,37), який потім вигорів повністю, а сусідній 35-ий будинок згорів до половини. Також полум’я пошкодило окремі дерева липової алеї від пам’ятника Леніна до заводоуправління [208]. За спогадами Ракової Лідії Леонідівни (1927 р. н.), мешканки з сусідньої вулиці Пушкіна,4, город садиби якої підходить впритул до двору 23-го будинку, вона цього визвольного дня перебувала з 14-1 батьками в погребі, звідки вони раптово почули страшенні крики, думали, що це німці вже почали виганяти сусідів з погребів та вбивати їх. Потім дізналися, що це волав німецький снайпер, якого стягли червоноармійці з дерева біля 23 будинку й кинули в полум’я за те, що застрелив зі своєї засідки двох червоноармійців, які першими з’явилися на вулиці Карла Маркса біля постаменту пам’ятника Леніну напроти помідорного городу. Так сталося, що й Лебедь В. Г. також бачив з перехрестя вулиці Карла Лібкнехта з провулком Енгельса, як червоноармійці пробігали вулицею Карла Маркса, стріляючи з колін. Потім Лебедь бачив двох загиблих солдатів між дореволюційним стадіоном і завкомом (Леніна,53). Їх застрелили німці з окопів, які вони заздалегідь влаштували на кутках підрізаних парканів по Садовій вулиці. Сусід Лебедя, Сенін, знайшов у загиблих документи і дізнався, що вони москвичі. Саме їх поховали в скверику навпроти заводоуправління (Леніна,36). Цього ж ранку друг Володимира Лебедя, Іван Макаренко, уже не переховувався на болоті й був разом з хлопцями на Садовій вулиці, прагнучи побачити солдатів-визволителів, але побачив біля пам’ятника Леніну кілька возів з дівчатами-санітарками. Лебедь пішов далі й зустрів невелику групу червоноармійців у дворі триповерхових будинків № 37 та №39 по вулиці Карла Маркса. Бійці їли суп, зварений у відрі жінками Шостки спеціально для своїх визволителів. За 39-им будинком посеред вулиці стояла обгоріла німецька автомашина, а ще далі, біля стадіону «Хімік», – кинута німцями напризволяще зенітка. За спогадами В.П.Рафальського (1934 р. н.), з цієї зенітки він, разом зі своїми друзями Вітькою та Колькою Чепелами, зробив переможний святковий постріл в руїни будинку №3 по провулку Короленка. Кілька годин після пострілу зенітки в Шостці тривала тиша, а вже пообідді 3 вересня пішли від заводу Садовою вулицею одна за одною колони червоноармійців у напрямку Пирогівки. Садова вулиця ставала совєтським фронтом, на ній знову копали «щелі» та встановлювали біля руїн заводоуправління далекобійні гармати, які стріляли в сторону Десни.

На радощах звільнення колишні робітники «дев’ятки» повитягали з заводського ставу величезні діжки зі спиртом, що два роки пролежали на дні, та пригощали ним своїх визволителів [101, 44]. Фронт посунувся до Десни. Звідти, з району села Собич, почали долітати до Шостки снаряди. Кілька снарядів розірвалося по вулиці Сталіна, біля чотириповерхового будинку (Матросова,4). Один з них, за розповіддю Лебедя В.Г., влучив у чоловіка, інші зруйнували північний ріг цього будинку.

П’ятого дня по визволенню Шостки новоприбулий підрозділ НКВС – СМЕРШ («Смерть шпионам») розпочав з 8 вересня мобілізацію шосткинців на фронт. Чоловіків збирали біля будинку довоєнного більшовицького міськкому партії та міськвиконкому по вулиці Карла Маркса (нині там райвиконком, Карла Маркса,54)). Лебедь запам’ятав, як одна жінка привела туди свого сина з гвинтівкою в руках. Кажуть, шосткинців вже в жовтні кинули на форсування Дніпра, тож їх загинуло чимало. Через СМЕРШ пройшло все доросле населення Шостки, яке мусило відповідати на головне питання: «Почему ты не пошел (пошла) в партизаны?». У середині вересня 1943 року на Садовій вулиці було повішено після суду в Палаці культури імені Карла Маркса начальника біржі праці Бабака. Повішено солдатами СМЕРШу на чотиристовповій опорі ЛЕП біля постаменту пам’ятника Леніну. Як пригадують старожили, Бабак висів кілька днів босий у кальсонах, бо вже першої ночі хтось стягнув з нього хромові чоботи та штани в «арифметику». Кажуть, Бабака повісили згарячу, достатньо було дати 10 років ув’язнення, бо він допоміг багатьом шосткинцям, хоч і за хабарі, уникнути відправки до Німеччини. Більше нікого на площі Леніна СМЕРШ не вішав. За переказом, Бабака поховали третього дня прямо в окопі біля опори ЛЕП солдати, що йшли колоною через Шостку. До їхнього командира звернулися кілька шосткинських жінок, зокрема Марія Лосєва з вулиці Пролетарської, дореволюційної Міщанської, з проханням зняти з шибениці Бабака, бо вже став лякати їх своїми вискаленими зубами. Командир дав чергу з автомата по мотузці, Бабак упав на землю, а солдати відтягли його до окопу, прикидали листям та землею. Так і досі лежить Бабак у центрі міста навпроти «Вічного вогню». Невже у нього не має родичів серед   шосткинських чи то воронізьких Бабаків щоби відшукати кістяк та разом з тими кому він допоміг в роки окупації зробити могилку?

7 листопада 1943 року на вцілілому високому постаменті довоєнного пам’ятника Леніну, роботи скульптора Івана Кавалерідзе, була тимчасово встановлена скульптура вождя, яку 21-1 зберегли робочі Шостки в дні окупації [17; 67, 67]. За переказом, комуністи відкопали на терасах заводський пам’ятник Леніну, він виявився без правої руки, яка вказувала дорогу до комунізму. Робочі зробили нову руку і встановили 21-2 вже цілу невеличку скульптуру на старому монументальному постаменті. Скульптура Леніна дуже схожа на ту, що стояла в 1933 році на даху школи №3, хіба що права рука пряміша.

Охорону заводу з жовтня місяця 1943 року почали здійснювати озброєні вахтери 72 постів чотирьох караулів. Комендант заводу та начальник відділу охорони розмістилися в колишній гауптвахті (вул. Леніна,61) [123].

У жовтні 1943 року розпочалося навчання в шістьох школах Шостки, зокрема в 37-1 найстарішій дерев’яній (базарній) школі по вулиці Совєтській, де сіли за парти хлопчики перших класів. Пам’ятають, як їх щодня водили колоною по Совєтській вулиці на обіди в дитячий садок на розі вулиці (нині Леніна,37). Діти, чиї батьки перебували на війні, отримували хліб по карткам у «Воєнторзі» – магазині, відкритому в колишній промтоварній крамниці непмана Зайковського, розташованому з південної сторони Базарної площі. Діти загиблих на фронті харчувалися на фабриці-кухні по безкоштовних талонах.

Поступово відновилися довоєнні функції Совєтської вулиці разом з Держбанком, лікарнею та заводоуправлінням, яке розмістилося в дореволюційному двоквартирному будинку (нині Леніна,28)  і перебувало там аж до відбудови в 1957 році триповерхового заводоуправління (Леніна,36), спаленого першим «замнаркома» оборонної промисловості СРСР Бушмельовим Володимиром Матвійовичем 27 серпня 1941 року. У колишній гауптвахті (Леніна,61) розмістили бюро перепусток. Поряд у дерев’яному двоповерховому будинку (Леніна,57) відкрили хлібний магазин. Територія спаленої Бушмельовим школи №2 та ремісничого училища №1 відійшла під механізовану базу будівельників (Леніна,47). Школа ФЗН-1 переїхала з вулиці Леніна у напівзруйнований довоєнний двоповерховий чоловічий гуртожиток другого робітничого селища (з 1951 року вул. Робітнича, Робоча). Вже там ФЗН-1 стало зватися з 1948 року ремісничим училищем №9 (РУ-9). На новому місці училище не навчало, як у перші повоєнні роки, будівничим спеціальностям робітників потрібних тоді для відбудови заводу та міста, а перейшло на свою довоєнну спеціалізацію. За два роки навчання учні РУ-9 ставали токарями по металу, слюсарями по ремонту промислового устаткування та столярами-білодеревцями, також кожен з них вмів виготовити з колоди табуретку.

Влітку 1944 року було відновлено старий казармений будинок дореволюційної гімназії на кутку вулиць Совєтської та Карла Маркса, який був перетворений німцями в конюшню. Будинок став філією середньої чоловічої школи №2 (нині ліцей) з російською мовою навчання. Нагадаю, що до війни школа №2 була теж середньою чоловічою школою, але під номером один і навчання велося українською мовою. За спогадами колишнього учня цієї школи Кулішова Миколи Дмитровича (1935 р.н.), їхній клас перевели у гарний кутовий будинок 1 вересня 1944 року з сусідньої «базарної» школи, де вони навчалися з жовтня 1943 року. У звільнених хлопчиками класах школи розмістили дівчаток і дали їй №1 як жіночій середній школі з українською мовою навчання.

У жовтні 1944 року на площі Леніна, з краю колишньої базарної площі, поховали останки 15-1 7 партизан Харківських двох загонів та одного партизана Шосткинського загону, які загинули в бою з німцями в Слоутському лісі 21 листопада 1941 року. Площу Леніна, яка була поділена шосткинцями на городи,  засадили деревцями американського клену та берізками. За спогадами колишнього учня ремісничого училища з поселення ім. Куйбишева Потєєва В.Д. (1929 р. н.), який восени саджав деревця, площу вже по весні наступного 1945 року обнесли невеликим дерев’яним парканом з кам’яними стовпами і назвали міським сквером.

1 вересня 1945 року розпочалися навчання в українській середній чоловічій школі №3, відновленій після великої пожежі по Інститутській вулиці 2 вересня 1943 року.

У 1945 році міськлікарня №2 мала 25 ліжок, у ній працювало два лікаря (нині оглядова поліклініка вул.Леніна, 30) [204]

У 1946 році, біля братської могили встановили пам’ятник (обеліск) партизанам з написом попереду російською мовою «Вечная слава героям павшим в боях за независимость нашей родины». За пам’ятником встановили картину «Партизаны на привале». Паркан скверу, як дізнаємося з тодішніх газетних публікацій «Зорі», вже був з численними дірками, у які вільно пролазили свійські кози та свині. Вони «паслися та рилися» вкрай засушливого літа в усіх кутках скверу. Проте після голодної зими 1947 року ніяка тварина повесні в сквері не рилася, не пережила зиму, не дожила до весни. За спогадами колишніх дітей війни, вартість буханки хліба на базарі перевалила за 200 рублів і продавали його скибками. У магазинах отримували хліб по картам, зокрема в «Военторге» головним товаром окрім хліба були ще галети з американських посилок. У сусідньому з «Воєнторгом» гастрономі (колишньому «офіцерському» магазині), було, як бачимо зі знімку 1947 року, все – і горілка, і віно, і першосортні ковбаси, і чорноморська кілька в томаті та дві продавщиці в халаті. 1947.1.05 Не вистачало тільки покупців, бо в них не було грошей щоби ходити до гастроному. Промтоварних магазинів по війні майже не було, тканину продавали з рук на базарі, ходовий «рубчик» як на штани, так і на спідницю, коштував 200 рублів за метр, при середній зарплаті на фабриці кіноплівки у 250 рублів. Були на базарі й карболітові ґудзики, що виробляли на «дев’ятці» з карболітового порошку [24, 35]. До речі, в повоєній Шостці стала улюбленою серед дітей гра в «пуговки», коли ґудзик заганяли щиглями в маленьку лунку вириту в землі. Нерідко ґудзики для гри зрізали зі свого одягу та з одягу батьків. Ті з дітей хто мав копійки – грали в «буца» – складали монети в стопку по центру риски, прокресленої на землі. Потім кидали кожен свого свинцевого «буца», виплавленого вдома на кухні у вигляді випуклої з одного боку лінзи діаметром десь в 5-10 см. Хто вмастив кинутого «буца» найближче за риску і до стопки – першим розбивав її «буцом» і забирав собі ті монети, які після вдару перевернулися на герб СССР. Була на базарі й інша мирна дефіцитна продукція «дев’ятки», здебільше жіночі босоніжки зі штучної шкіри – текстовініту. Шостка аж до 1950 року взувала ними босих жінок Москви [24, 35]. Ще завод виробляв для Москви металеві відра, бідони, кружки, тази, каструлі… А з перепідпорядкуванням у 1947 році «дев’ятки» міністерству загального машинобудування, розпочався випуск більш складних виробів, як-то блохоловок, обпилювачів, протруювачів, коксагизниць, маслоробників [225]. .
У травні 1947 року на фабриці-кухні запрацювала єдина в місті їдальня громадського харчування, водночас були відкриті Шосторгом аж три чайні – «чайхани» з 40-градусним чаєм [223]. А на радість дітям Шостки запрацював завод безалкогольних напоїв – сітроцех, неподалік від фабрики-кухні, на Пролетарському провулку.
1 вересня 1947 року відкрилася нова середня, з російською мовою навчання, жіноча школа №7 у звільненому чоловічою початковою школою №2 приміщені на кутку вулиць Карла Маркса та Совєтської (мала базарна школа). 71 За повідомленням завідуючого відділом народної освіти Самохвалова в газеті «Зоря» від 2 вересня 1947 року, у школі №7 сіли за парти 602 учениці, які перейшли зі школи №1 (великої базарної школи), яка знову стала чоловічою. За спогадами її учнів, вони після уроків поспішали до поштового кіоску, біля пам’ятника Леніну, щоби побачити, або й придбати якусь нову марку чи етикетку, бувало й книжку з якимись шпіонськими пригодами. Запам’яталося, як переказували по черзі друг другу, що в кіоску з’явилася нова книжка про шпіона Ратнера: «Темные дела Ратнера». Коли учень запитував у кіоскера про цю книжку, той просив його нахилитися ближче, бо недочуває і хапав його за вухо. Відтоді цікавий учень вже вовік запам’ятовував прізвище кіоскера Ратнера.
Наприкінці 1947 року, 16 грудня, відбулася в СРСР грошова реформа. Міняли 10 рублів старих на 1 новий, а за 5 нових – 1 долар США, але обмін останнього можна було зробити тільки в Москві. Також у грудні скасували картки на продовольчі (хліб, крупа, макарони) та промислові товари. У магазинах з’явився у вільному продажу хліб по 3 рублі новими за кілограм та камса по 1 руб. 95 коп. за кг [226]. До речі, сало тоді на колгоспному ринку коштувало 60 руб. новими за кг.

По весні 1948 року закрили хлібний магазин біля заводу (Леніна,57), потім стіни його приміщення оббили залізом і улаштували карцер для порушників заводської дисципліни. Навіть вікна карцеру зробили по тюремному, щоби світло потрапляло згори. Першим в’язнем карцеру став, якраз на дві квітневі доби пасхи, 17-річний робітник РМЗ Лебедь В.Г., й тільки за те, що відмовився відвідувати нудні курси хімоборони, які відбувалися у підвалах колишнього гестапівського будинку (Карла Маркса,37).

У 1948 році міський сквер облаштували доволі грубими лавами, через що не один з відпочиваючих порвав на них одяг. З метою наведення чистоти та порядку у сквері  та й у центрі міста запровадили з 1948 року службу двірників при жеках (ЖКВ), з щоденним навантаженням 1300 кв. м. на мітлу [226]. Влітку для зачищення німецького кладовища біля церкви були залучені колишні поліцаї з табору військовополонених (нині на місці табору автобаза 18062 по вулиці Гагаріна). Якраз по кладовищу заводчани прокладали 1948 року трубопровід, тому зекі мали повикопувати усіх мерців та вивозити їх до локотського скотомогильника, розташованого біля залізниці на Вороніж (неподалік нинішньої телебашти). Діти з сусідніх будинків по вулиці Карла Лібкнехта запам’ятали, як у саморобне відро зі спиртом, що стояло біля пожежної частини, кидали зняті з мерців нагороди – хрести та медалі, золоті обручки та золоті зуби, повисмикувані зеками-«археологами» з шелеп німців. Кажуть, нагород було чимало, адже на кладовищі були поховані не тільки загиблі тиловики, а й фронтовики, які померли в шосткинському госпіталі. Найбільше нагород було, мабуть у мерця  з цинкової домовини, яку викопали в самому центрі кладовища, біля рештків постаменту царю. По обидві сторони домовини лежали два артилерійські снаряди. По завершенню розкопок дітям дісталися німецькі каски, що залишилися неприбраними, та деякі нагороди-хрести, знайдені там під час власних розкопах великої пісочниці-кладовища. Цікаві  знахідки траплялися дітворі в підвалах під руїнами РУ-1 (Леніна,47). Найбільш загадковим для хлопців було підземелля під казармою (Леніна,40). За спогадами Юрія Вікторовича Рачека (1945 р. н.), ще більший підвал був під обгорілими стінами завкому в колишньому  командирському будинку (Леніна,53). До речі, багато таємниць цього підвалу в після революційний час знав Приходько А.Й. [65, 4]. Діти війни розважалися в бур’янових джунглях навколо зруйнованих будинків Совєтської вулиці. Найбільш сміливі з них бігали по периметру стін четвертого поверху руїн казарми, менш сміливі випасали своїх кіз на другому поверсі, там росла соковита трава. Усі разом відпочивали у спекотні літні дні на Горбатці – стометрівці річки від колючого дроту заводської огорожі до броду в місці впадіння криничного-каналізаційного ручаю. До річки вела горбата стежина в заростях кропиви між ямками торфовища. Перешкодою був криничний ручай метрів зо два шириною, який треба було переплигувати, опасаючись загрузнути в його топких берегах з гандонами міської каналізації, яка стікала в ручай нижче джерельної криниці. На згині стометрівки річки Шостки була глибина і був трамплін. Пляж був біля броду, де й збирали пацани перех – піроксилінову вату, а порох – коротенькі трубки з дірочками – копали в лузі. Купалися з осторогою не опекти очі при раптовому «збросе»  заводом у річку кислоти, від якої бувало діти опікали на Горбатці й яй… Більш небезпечно було купатися в озері біля хлібозаводу на початку Совєтської вулиці. У ньому, тоді в 1940-х роках, ще була глибина. Ще одне озеро було на Петухівці навпроти магазину №17, з лівої сторони вулиці Жданова. Там була джерельна криниця, яка й живила озерце і Іванову долину навколо (нині на долині стоїть дев’ятиповерхівка молокозаводу, вул.Воронізька,19).