Вулиця Карла Маркса (Глухівська)

Новгородський шлях

            Споконвічний шлях з Новгорода-Сіверського на Глухів, Путивль проходив у нашому краї лівим берегом річки Шостки. У ХVІІІ столітті усі землі навколо цього шляху – батька сіверських доріг – ліси та гаї належали козакам та монастирям. Також їм належали й млини розташовані на річці Шостці. 1111.jpg Один з них, десь за півтори версти (1,5 км) від новгородського шляху, належав  козакам та міщанам воронізької ратуші. Саме цей зручно розташований млин «на речке Шостке, расстоянием от Глухова в 30 с небольшим верстах», був обраний на початку червня 1739 року управляючим «Гетьманським урядом» генерал-майором Іваном Шиповим для потреб нового гетьманського порохового заводу [32, 194]. Уже 22 червня воронізька ратуша передала шостенський млин разом з землями навколо нього майору Опанасу Постельнікову, який зайнявся будівництвом заводу [29,арк.235зв.]. Невдовзі, з осені 1739 року, шостенський завод почав виробляти порох. Від початку завод мав на нашому лівому березі Шостки лише невеличкий прибережний гай з півверсти довжиною від млину по дорозі на Вороніж, так званому воронізькому під’їзді до млину (нині вул. Леніна, колишня Садова). У 1742 році Генеральна військова артилерія придбала для «малороссійского порохового нового завода» суміжний з ним гай, що належав локотському козаку, значковому товаришу Семену Лисачевському – шириною з півверсти та довжиною з версту до «Новгородского шляху» [29,арк. 22]. Таким чином заводські землі збільшилися втричі довжиною (з 0,5 версти до 1,5 версти)  по воронізькій дорозі, а по новгородському шляху вони займали вже півверсти, що стали з 1742 року новою південною межею заводських земель. Через двадцять років ця південна границя подовшала удвічі, до версти, внаслідок придбання гетьманом Розумовським у 1761-1762 роках козацьких гаїв навколо шостенської виробні пороху. На плані «Шостенскаго пороховаго завода» 1793 року 10.jpg майже вся південна (західна на плані) межа заводських земель прокреслена червоним кольором вздовж звивистого новгородському шляху й навіть заступає його далі за перехрестям з дорогою до заводу (1). Заступає усього на сто сажнів в бік Новгорода-Сіверського (Н). Загальна довжина цієї межі становить на плані 560 сажнів, трохи більше версти. Більша її частина (400 сажнів з 560) розташована до перехрестя з дорогою до завода (1), що відповідає нині відстані від вулиці 9-го Січня до вулиці Леніна. А менша частина межі (160 сажнів) відповідає нинішній відстані від вулиці Леніна до вулиці Матросова. Усі землі за  шляхом, у бік Воронежу та Локотків, приналежали козакам (лінія синього кольору) та Гамаліївському монастирю (лінія жовтого кольору). Переважно це були гаї, а посеред них, де нині ДК Карла Маркса, починалося болото (2), що тягнулося по праву сторону шляху до кінця червоної лінії заводської межі, нині вул. Онупрієнка зі стадіоном «Хімік». Далі, за болотом, була козацька орана земля (3), від нинішнього стадіону ДЮСШ до  залізниці на «Капсуль». За оранкою знову йшли козацькі гаї (4) до села Локотки. По ліву сторону шляху знаходився Чернецький гай (5) Гамаліївського монастиря, від заводського ставу аж до «Глинковской економической мельницы» над ставом, нині Галенківське озеро. Ніяких хат на Новгородському шляху не позначено, окрім ледь помітного на плані контура постоялого двору (Д) з двома будинками, довгим та коротким.  Двір був розташований на узгірку перед болотом, якраз на повороті шляху ліворуч в обхід болота, нині на місці постоялого двору дитячий садок, вул. Карла Маркса,36.

1818 року Шостенський пороховий завод прикупив у «дворянки Лавренковой 99 десятин земли, смежной с заводской дачей, для возведення на ней служительских домов» [28, 57]. Вірогідно саме ця лавренківська земля була розташована по праву (південну) сторону Новгородського шляху. Відтоді розпочалася забудова версти Новгородського шляху будинками шостенців, які дали назву своїй вулиці на честь повітового міста Глухова, колишньої гетьманської столиці (1708-1782).

Глухівська вулиця

На плані ШПЗ 1843 року 1.jpg чітко прокреслено виправлену в пряму Глухівську вулицю (3), колишню звивисту версту битого століттями Новгородського шляху. По праву  (південну) сторону Глухівської вулиці позначені нові квартали вулиць (А), що з’явилися за два десятиліття на прикупленій заводом у 1818 році лавренківській землі. На самій же Глухівській вулиці позначені лише кілька найбільш значимих будинків у великому дворі  (В), що постав на місці постоялого двору з плану 1793 року (нині територія дитсадка по вул. Карла Маркса,36). Далі, за перехрестям з Садовою вулицею (1), бачимо по обидві сторони Глухівській вулиці (3) коротенькі контури забудови (Б) та городи до західної (північної на плані 1843 року) межі земель (нині вулиця Матросова). Ця новгород-сіверська межа залишилася незмінною з плану 1793 року, також не змінилася й локотківська (східна) межа. Цікаво, що завод ще не придбав ніяких нових земель у локотківців з правої (південної) сторони Глухівської вулиці, там де на плані 1793 року було позначено за постоялим двором велике болото (нині територія парку ДК Карла Маркса). Тому забудова Глухівської вулиці велася тільки по одній лівій (північній) стороні до Госпітальної вулиці (2). На плані 1843 року вперше позначено забудову нового кінного двору (Ф, фурштату), що виник на придбаних заводом монастирських землях, внаслідок чого вирівнялася у пряму лінію колишня Т-подібна на плані 1793 року межа заводських земель. Нова пряма лінія межі відповідає нині вулиці 9-го Січня. Якраз на межі, по обидві сторони глухівської вулиці, було встановлено частокіл, за ним прокопано рів, а на дорозі встановлено шлагбаум та зведено з цегли два кам’яні стовпи воріт Локотської застави. Праворуч дороги з будовано караульню. Так само було облаштовано й Новгород-Сіверську заставу перед ярком, що був перед нинішньою школою №2 по вул. Карла Маркса,33.

Наступний план ШПЗ 1863 року 1-21.jpg свідчить, що забудова Глухівської вулиці (3) вже вийшла за Локотську заставу й пішла далі в глухівському (локотському) напрямку. Одразу за заставою позначено дві чорні риски забудови з лівої сторони дороги та одна з правої, ще три окремі хати позначені далі між першим та другим ярками біля села Локотки.   Дорога до фурштату, ліворуч застави, стала Госпітальним провулком (нині вулиця 9-го Січня). Наприкінці провулку позначені з лівої сторони знайомі з плану 1843 року будівлі фурштату та нові будівлі госпіталю з правої сторони провулку. Проте на плані 1863 року ще немає позначення дороги на Капсуль через Галенківку, яка стала з 1862 року головною дорогою, бо проїзд через пороховий завод на Капсуль був вже закритий [28, 93]. На місці розібраної «Глинковской економической мельницы», позначеній на плані 1793 року, збудовано в 1862 році два містки через річку Шостку. На плані 1863 року, вказана поки що стара дорога на Капсуль від вулиці Садової (1) через пороховий завод. Також бачимо з плану 1863 року, що Глухівська вулиця (3), порівняно з планом ШПЗ 1843 року, дещо подовжила свої лінії забудови в західному новгород-сіверському напрямку.

Глухівська вулиця (Г) значиться на плані ШПЗ 1871 року 10-3 вже повністю забудованою транзитною вулицею по дорозі з Глухова на Новгород-Сіверський. Суцільні лінії забудови прокреслені навіть від перехрестя з Садовою вулицею (С) до Новгород-Сіверської застави (27) (вул. Матросова). Городи (о) позначені вже за лінією забудови з лівої (довшої) сторони вулиці. Майже незмінними з 1843 року залишилися лінії забудов Глухівської вулиці від перехрестя з Садовою вулицею до Глухівської (Локотської) застави (28). Хіба що подовшала сама Глухівська вулиця на сто сажнів новопридбаної заводом в 1850-х роках смуги землі (з) за Локотською заставою під будівництво в Чернецькому гаю нового госпіталю (нині поліклініка №1). На жаль, на плані 1871 року не позначена забудова на протилежній правій (короткій) стороні Глухівської вулиці, на місці колишнього болота (б) та козацької оранки за ним, позначеної ще на плані 1793 року. Безсумнівно, забудова там була, але вже на приватних, а не заводських землях. Навіть була забудова й за локотською заставою далі по новгородському шляху до села Локотки. Підтвердженням цьому є тогочасна фотографія Глухівської (Локотської) застави, яка зроблена, мабуть, з нагоди святкування в 1871 році століття підпорядкування Гетьманського Шосткинського порохового заводу казенному відомству в Петербурзі. 1-681.jpg На ній бачимо пірамідальні стовпи воріт з двоголовими орлами на верхівках, смугастий шлагбаум зі сторожовою будкою, частокіл та біллі колони ганку караульні, праворуч під березами (нині на місці караульні торець будинку №44 по вул. Карла Маркса). Прямо по дорозі, за цегляними стовпами застави, проглядається паркан, за ним видно невеликі дерева саду та довгий дах будинку так званої старожилами садиби Сербіна 1930-1950-х років, розташованої на розі доріг на село Локотки та на Гуків хутір (нині на місці садиби школа №11 на розі вулиць Карла Маркса та Онупрієнка). ії

На великому детальному плані поселення Шостка 1897 року 1-4.jpg позначено кожен будинок на Глухівській вулиці, зокрема на її перехресті з Садовою вулицею позначена літерою «А» кутова казарма по правій (південній) стороні. У дворі казарми позначено червоним та жовтим кольорами якийсь напівкам’яний будинок. Починаючи від нього нараховуємо по Глухівській вулиці 10 садиб до Новгород-Сіверської застави. По лівій (північній) стороні Глухівської вулиці нараховуємо 12 садиб та ще окремий будинок караульні біля застави, яка позначена червоним кольором квадратів її двох цегляних стовпів. Далі, за Новгород-Сіверською заставою та червоною лінією західної межі заводських земель, жодної садиби на плані немає. Таким чином, у 1897 році на західній частині  Глухівській вулиці, від перехрестя з Садовою вулицею до Новгород-Сіверської застави, було всього 22 садиби. У протилежному східному глухівському напрямку від перехрестя з Садовою вулицею на плані 1897 року позначено сад по лівій стороні Глухівської вулиці до будинків Фурштатської вулиці (нині вул. Карла Лібкнехта). Потім між вулицями Фурштатською та Моховою (нині Енгельса) нараховуємо по Глухівській вулиці 7 садиб. Далі від Мохової до Госпітальної вулиці (нині Короленка) нараховуємо 8 садиб. Між Госпітальною вулицею та її Госпітальним провулком був сад по лівій стороні  Глухівської вулиці. За провулком на кутку позначено літерою «Д» кам’яний будинок – «Квартира младшего врача». Напроти цього будинку позначені два цегляні стовпи Глухівських воріт застави. За будинком – невеликий сад, в якому позначено дерев’яну Л-подібну будівлю. Вона є пам’ятним для шосткинців холерним бараком, що в 1903 році став для них першим осередком культури – Народним Домом. Загалом по лівій стороні Глухівської вулиці від перехрестя з Садовою вулицею до Глухівської (Локотківської) застави було 7 + 8 = 15 приватних садиб. По правій стороні східної частини Глухівської вулиці від Садової до Базарної було лише 3 садиби. Від Базарної до Офіцерської (нині Миру) – 9 садиб. Ще 3 садиби було за Офіцерською вулицею, а за ними велика садиба з  казенним дерев’яним будинком, позначеним №46 як «Дом, занимаемый Председателем Хозяйственного Комитета», з «надворными постройками» під №№47-49 (територія нинішнього дитсадка по вул. Карла Маркса,36). Отже, маємо з плану 1897 року повну визначеність приналежності цього загадкового будинку, викресленого ще плані 1843 року. За будинком голови господарчого комітету далі по Глухівські вулиці було ще одна велика садиба до межі заводських земель (нині паркан між райвиконкомом і парком палацу Карла Маркса). За межею позначені ще 3 приватні садиби з довгими городами до дороги (нині вулиця Короленка від світлофора праворуч до залізниці). Далі за городньою дорогою було дві садиби до позначок «упраздненной» караульні Локотської застави (№109) та двох кам’яних її стовпів, позначених червоними прямокутниками. На фотографії 1-69.jpg Локотської застави вже не бачимо ні шлагбаума, ні караульні, ні частоколу. Бачимо знайомий ще з фотографії 1871 року паркан садиби на розі доріг на село Локотки та на Гуків хутір. Дерева за парканом значно підросли, що повністю закривають дахи будівель великої, як-то видно з плану 1897 року, садиби. Загалом по правій стороні Глухівської вулиці від перехрестя з Садовою вулицею до Локотківської застави було 3 + 9 + 3 + 1 + 1 + 3 + 2 = 22 садиби, одна з яких казенна (№46). У цілому в 1897 році на Глухівській вулиці  між двома заставами Новгород-Сіверською та Локотковською,  було по лівій стороні 12 + 15 = 27 садиб, а по правій стороні  10 + 22 = 32 садиби, разом 59 садиб.

На плані 1897 року 1-4.jpg позначено по Глухівській вулиці вузькоколійку від Офіцерської вулиці (нині Миру) до Госпітального провулку (нині вулиці 9-го Січня). На фотографії 1-48.jpg Глухівської вулиці бачимо, що вузькоколійка мала дві колії з лівої (північної) сторони вулиці, в кількох метрах від дерев’яних будинків. Перший на фотографії  будинок стояв на кутку з вулицею Моховою (нині вул. Енгельса). Шосткинська вузькоколійка була прокладена від залізничної станції Шостка до заводу, після побудови у 1893 році основної вузькоколійки з Конотопу до Пирогівки. На жаль, на плані не позначено перший водогін Шостки «с запасным краном и двумя водоразборными трубами на случай пожара», який був прокладений від заводу по Глухівській вулиці в 1894 році [11, 200]. Чому саме Глухівська вулиця першою в поселенні отримала безперебійне водопостачання? Тому, що на ній за спогадами старожилів Якуніна та Ялишева, проживали «найпочесніші жителі тодішньої Шостки». Серед них були купці Філіпенко та Пшонний, ще чиновник Бортков, який тримав кабак – «монопольку» [31]. Також не бідні люди жили й за Локотською заставою, як бачимо з  позначених  за нею на плані 1897 року великих садиб як по лівій, так і по правій стороні дороги на Локотки (Глухів). Проте по лівій стороні локотської дороги позначена па плані 1-4.jpg ще й вузька V-подібна смуга заводських земель (V), поділена невеликими городами. На початку клину смуги була невелика хата, мабуть, це вона стоїть і досі на початку вулиці Некрасова під №1 (1). Далі за V-подібною смугою земля була неораною, ніяких хат за нею не позначено як на локотській дорозі, так і на її лівому відтинку до річки Шостки, до Галенківки (Г). Відтинок йшов уздовж смуги  і на половині дороги (нині вулиця Декабристів) різко повертав праворуч до річки. Тобто дорога до Галенківки в 1897 році ще була короткою прямою, а не як зараз кривою вулицею Партизан, і спуск до Галенківки починався посеред нинішньої вулиці Декабристів (буд.10), а не від вулиці Некрасова. На плані помітний неораний трикутник землі (а) без будь-яких хат між відтинком дороги до Галенківки та дорогою від заводу до «Капсюльной слободки», яка з 1862 року стала єдиною дорогою між поселеннями Шостки та Капсуля. 1-41.jpg Капсульна дорога (К), як бачимо з плану, перетинала річку Шостку двома дерев’яними містками (М) на місці млинів й прямувала лісом до Капсульної слобідки, яка позначена на правому березі  річки Крупця, на жаль, не підписаною на плані. Також не вказані на плані й назви коротеньких вулиць  слобідки. 1-42.jpg Проте маємо напис «Бывшее Шостенское капсюльное заведение» щодо капітальних будівель капсульного закладу на лівому березі Крупця.  Заклад, як відомо, у той час не діяв, був законсервований, з 1880 по 1907 роки [4, 54]. Ніяких слобідських хат на лівому березі Крупця в 1897 році ще не було.

На плані 1897 року позначені по правій стороні дороги на Глухів (Локотки), від відтинку праворуч (нині вул. Онупрієнка за стадіоном «Хімік»), кілька великих садиб до відтинку дороги ліворуч до річки Шостки (Галенківки). Далі ніяких хат в напрямку села Локотки на плані не позначено. За переказом, село Локотки починалося за Глибоким яром, за старим православним кладовищем по правій стороні локотської дороги (майже там, де нині вчительська кооперативна дев’ятиповерхівка по вулиці Некрасова,20). Глибоким яром протікав ручай з криниці урочища Синій камінь (зараз – ледь помітна балка праворуч нинішньої вулиці 6-ої Гвардійської дивізії). В урочищі Синій камінь збиралися повесні та влітку 1901-1902 років члени першої в Шостці «преступной» соціал-демократичної організації, утвореної наприкінці 1900 року під назвою «Организованные рабочие шостенских пороховых заводов» («ОРШПЗ»). На Синьому камені робітники читали газету «Искру» та виголошували палкі революційні промови [25]. Гуртківці займалися розповсюдженням прокламацій по Шостці, зокрема в 4-ій прокламації від 29 квітня 1902 року ставилося 8 вимог до адміністрації заводу, у тому числі вимагалося збудувати Народний Дім.

1 травня 1902 року в Галенківському лісі відбулася перша в історії Шостки маївка з 25 гуртківців [17; 25]. На початку літа в червні 1902 року були арештовані п’ятеро членів гуртка Рудой М., Писарець Є., Протопопов Д., Максименко В., Глуздовський [17; 52] Потім восени 23 жовтня були заарештовані ще вісім – Аксєєнко І., Гордієнко, Дудка Г., Дудченко В., Жданов С., Кришкевич І., Храманюк Д., Шевелкін М. [17]. За рішенням Київського окружного суду найбільші терміни покарання отримали  засновники гуртка: Дмитро Протопопов та Микола Шевелкін, перший 3 роки, другий 2 роки вислання в Архангельську губернію [53; 54]. Військовослужбовець В. Дудченко отримав 3 роки вислання до Східного Сибіру [27]. Усі інші гуртківці були взяті під гласний нагляд поліції [25; 55; 56; 57]. Це були перші в історії Шостки жертви політичних репресій царизму.

Галенківський ліс був знову задіяний в маївці 1904 року, організованої вже робітниками-більшовиками порохового заводу, зокрема Марущаком О.І. За його дорученням 17-річний племінник Данилка Кукарешников розповсюджував серед робітників заводу листівки з закликами відзначити Перше травня. Відзначили його таємно мітингом «в лісі на березі річки Галенківки». Мітинг виявився короткочасним через наближення до місця маївки групи поліцейських. Проте наступний першотравень 1905 року відбувся в Шостці відкрито з революційними піснями та демонстрацією робітників заводу, які «кидали роботу і з червоними прапорами, та лозунгами» ходили по Шостці [72]. З інших газетних публікацій 1960-х років Кукарешникова 1-41-3.jpg дізнаємося, що на початку 1903 року адміністрація порохового заводу несподівано пішла на поступки своїм робітникам. Вона задовольнила висловлену ними ще в четвертій прокламації від 29 квітня 1902 року вимогу щодо побудови Народного Дому (клубу), і надала під клуб старий дерев’яний  холерний барак, розташований за будинком молодшого лікаря на Глухівській вулиці. Мешканці «пос. Шостки и прилегающих к ней сел и деревень» власним коштом перебудували барак на Народний Дім з чайною та бібліотекою [14; 46, 615]. Бібліотека нараховувала усього півтораста тоненьких книжок на одній полиці. Самодіяльні артисти Шостки ставили в клубі спектаклі, і, як далі згадує  колишній його драмгуртківець Данило Іванович Кукарешніков, «царські чиновники косо дивилися на українські п’єси і часто забороняли навіть ті, що були дозволені цензурою. Українців презирливо називали «хохлами». Бувало, підготуємо п’єсу, а ставити її забороняють. І пропаде марно праця. Стиснувши зуби, бралися за іншу виставу» [14]. Усе ж таки заводчани мали можливість побачити в клубі деякі дозволені цензурою українські п’єси, у тім числі й за участю Кукарешнікова: «Сватання на Гончарівці», «Дай серцю волю – заведе у неволю», «Глитай, або ж Павук». У Народному Домі співав, наперекір волі попа Кашпура, церковний хор, потім склався новий гарний хор під керівництвом Шермана.

Наприкінці 1905 року Народний Дім перебував у центрі революційних подій, що захопили поселення. У ньому проводилися збори робітників ШПЗ, зокрема під час їхньої першої в історії Шостки триденної забастовки 22-24 листопада 1905 року (5-7 грудня за н.ст.) [46, 612, 613]. Шосткинська поліція вела спостереження за активними відвідувачами Народного Дома. Так у повідомлені 27 листопада 1905 року пристава шеститисячного поселення Шостки Володимира Трохимовича Магдебурга в Чернігівське жандармське управління йдеться про «учителя городского училища Федора Васильевича Євтушенко, который, бывая в Народном доме, возбуждал вопросы политического характера» [50, 617].
Увечері 12 грудня (25.12 за н.ст) відбувся перший мітинг робітників ШПЗ біля одного з будинків на вулиці Госпітальній (нині вул.Короленка,15) [26]. На мітингу робітники усіх шосткинських заводів (виробництв), за пропозицією вчителя Євтушенка, вирішили об’єднатися в один «Союз рабочих Шостенского порохового завода» [130, 171]. Головою шосткинського союзу обрано Григорія Івановича Ткаченка, який мав діяти спільно з союзом Конотопських робітників [124, арк.459]. Безпосередньо на цьому ж мітингу 12 грудня, як зазначено в рапорті від 15 січня 1906 року новопризначеного пристава Шостки Якова Васильовича Чернолуського, було обрано, за пропозицією Ткаченка, страйком з 20 осіб, який віднині замінив «Собрание старост» [124, арк. 346, 346 зв.]. По завершенню мітингу усі обранці разом з Євтушенком рушили в бібліотеку Народного Дому, де провели засідання з 10 години вечора до першої години ночі. На засіданні було остаточно обрано 12 членів страйкому: Василя Власовича Кузьмина, Дмитра Хроманюка, Якова Остапенка, Василя Куліша (за пропозицією Євтушенка), Павла Щеголькова, Федора Петруненка, Федора Євсеєнка (Бондаревського), Василя Максименка, Гаврила Дудку, Івана Марущака, Олексія Пилиповича Бурденко та Ткаченка – головою страйкому.
13 грудня (26.12 за н.ст) 1905 року робітники ШПЗ розпочали політичний страйк, що тривав аж до кінця грудня [124, арк.459]. Було призупинено залізничне сполучення, вимкнуте електричне освітлення та перекрито водогін [50, 619]. У Народному домі зібрався мітинг, де проголосили, що робітники ШПЗ страйкують з солідарності з робітниками всієї Росії і вимагають скликання Установчих Зборів («Учредительного Собрания»). Звідти рушила зимовими вулицями Шостки з музикою перша в історії Шостки антиурядова демонстрація зі співом революційних пісень та носінням червоних прапорів з написами «Свобода!», «Земля народу!», «Мы требуем Учредительного собрания!» [125].
17 (30) грудня 1905 року начальник заводу Симбірський звільнив усіх страйкарів та ще видав припис від про закриття Народного дому з тої причини, що віднині безробітним нема чого робити в заводському клубі [46, 615]. Шосткинський «Союз» звернувся до громадян поселення Шостки та навколишніх сіл не найматися на службу в разі отримання пропозиції від адміністрації заводу [46, 614]. Стосовно закриття Народного Дому як місця зібрань, то «Союз» вважав це зухвальством з боку адміністрації заводу, яка не бажає ніяких реформ, проголошених царським маніфестом від 17 жовтня, що дозволив свободу мирних зібрань [46, 615].
23 грудня (5 січня за н. ст.) війська спалили Народний Дім, обливши його гасом. Усіх, хто спробував гасити пожежу сікли нагайками та арештовували [15].

План Шостки 1912 року не містить будь-яких позначок забудови на місці Народного Дому по Глухівській вулиці (3). 1-6.jpg  Проте маємо забудову на протилежній стороні вулиці та на безіменному провулку (4) праворуч перед Локотською заставою (нині вулиця Онупрієнка). Провулок забудований значно щільніше, ніж на плані 1897 року. За півверсти по провулку позначені ліворуч довгі будівлі «Частного кирпичного завода». Мабуть, він діяв недовго, бо суттєвих ознак кар’єру по собі не залишив, як і згадок про себе. Дорога від Локотської застави названа дорогою на Глухів. По ній позначені ті ж самі, що й на плані 1897 року, поодинокі садиби та хати як з лівої, так і з правої її сторони. Найбільша садиба була розташована з правої сторони дороги (нині на її місці школа №11). Навпроти неї, з лівої сторони дороги, вперше на плані 1912 року позначена суцільна, метрів з двісті, лінія забудови вздовж дороги. За переказом, десь тут, за Локотською заставою, була єврейська лавка та кілька хат євреїв, а по правій стороні дороги діяв невеликий базар – товчок. Взагалі, за Локотською заставою, як кажуть старожили, мешкали кравці, чоботарі, сажотруси, водовози, золотарі, «гробовщики» (останні – поблизу кладовища). Вони всі разом обслуговували мешканців поселення. Також і цигани ставили свій табір за Локотською заставою, точніше – на Галенківці, на правому березі річки Шостки. Як бачимо з плану 1912 року, забудова глухівської дороги ущільнюється перед селом Локотками, перед лівим відтинком дороги до річки Шостки, до Галенківки. Посеред  галенківського відтинку позначена на плані одна хата ліворуч, потім ще одна праворуч. Осторонь цієї хати нанесено Г-подібний будинок з написом «Частная баня». За переказом, це була дерев’яна єврейська лазня, яка працювала щосуботи [1]. Банщиком був Фейгман. На сьогодні від лазні залишилися тільки каміння підмурку. А над кручею завис почорнілий будинок, зображений на плані 1912 року неподалік лазні. 1-49.jpg Будинок, за переказом, належав ліснику, на сьогодні півбудинку належить нащадкам Фейгмана. До речі, на давнішому плані 1897 року ніяких садиб на галенківському відтинку не позначено, навіть хати лісника. Крім того дорога від річки Шостки показана подвійною лінією до дороги від Локотків на пороховий завод (діловий двір, нині РМЗ). Тобто, на новому плані 1912 року дорога має поворот посеред старого шляху круто вліво під гору, а пологий, південний, відкритий сонцю схил, по якому раніше був піщаний з’їзд до Галенківки, потрапив на початку 1900-х років під забудову, що й відображено на плані 1912 року лінією забудови по протилежній лівій (західній) стороні галенківського відтинку. Підтверджує це й купча від 27 квітня 1907 року 1-54.jpg на придбання «пахотной ниви» в п’ятисот квадратних сажнів (200 соток) «на концах дорог и Артилерии земли» селянином Ющенком Данилом Авксентієвичем спільно з міщанами братами Паценцовими Єгором Яковичем та Михайлом Яковичем за триста рублів у локотських селян братів Антощенків Дмитра Івановича, Василя Івановича та Федора Івановича. Оригінал купчої зберігає онук Ющенка – Валерій Григорович (1946 р. н.). На купленій землі було збудовано три хати (одна Ющенка, дві – Паценцових), а за ними розорано три смуги городів по 110 метрів довжиною впритул до дороги від Локотків до ШПЗ (нині вулиця Декабристів).

На плані 1912 року 1-51.jpg бачимо суцільну Г-подібну лінію забудови по правій стороні нинішньої вулиці Декабристів. Усі позначені лінії забудов вимальовують на плані майже цілісний галенківський, сонячний трикутник нового поселення за заводською межею, яке виникло на початку 1900-х років як окремий Галенківський хутір (а). Так він звався до революції, про що свідчать відповідні записи на страховках «взаимного от огня страхования» 47-11.jpg складених у 1913-1915 роках Ющенком Д.А. з агентом Чернігівського губернського земства. На плані 1912 року назви хутора немає, проте є назва «Дороги из Шостки на Капсульную слободку», яка починалася  від «Делового двора» (кузні) і йшла уздовж території заводу по колишній дорозі до галенківського млина, перетинаючи Госпітальний провулок з його «Лазаретом», далі проходила через дерев’яні ворота Госпітальної застави на краю лікарні. За заставою, з правої сторони дороги, позначено три хати. За останньою хатою дорога повертала ліворуч до річки Шостки, яку перетинала першим містком на місці колишнього (до 1862 року) Галенківського млина, а потім, через сто метрів, другим містком через рукав, де теж до 1862 року діяв ще другий Галенківський млин. Луг по обидві сторони млину звався Галенківською дачею. Він належав до 1908 року Міністерству землеробства та Державних маєтностей, а потім був переданий (129 га) мешканцям Шостки під випас худоби [7,арк. 6]. Шосткинці назвали цей бідний  піщаний випас «Пусторшю», як свідчить напис 1-41-1.jpg на фотографії, а сусіднє озерце, куди локотківські черпаки зливали свої діжки, теж звався шосткинськими рибалками відповідно до його наповнення. 1-41-2.jpg

За річкою, за лугом дорога на Капсуль вже йшла лісом, якому немає на плані назви, хоча його називають Галенківським. За спогадами старожилів, лісом протікала мала річка Галенківка, лівий більший рукав якої впадав у безлісе болото Гало, що було з правої сторони дороги неподалік другого мосту. Над Галом стояв хутір Бражин, назва якого походить від броду через болото, хоча, за іншою легендою, назва від постійного бродіння цього болота. Правий рукав Галенківки перетинала дорога на Капсуль (нині на цьому місці дороги біля Лісгоспу споруджена залізобетонна труба) [12]. Галенківський ліс відомий з історії тим, що в ньому 1 травня 1902 року майже всі 25 членів «ОРШЗ» провели свою першу нелегальну маївку, на якій співали «Вихри враждебные» [17; 25; 26]. Здавалося, за такого тяготіння шосткинців до річки Шостки, до Галенківки, поселення повинне було й рости своїми вулицями в капсульному, або ж глухівському напрямках. Проте, як бачимо з плану 1912 року 1-6, нові вулиці Шостки пішли своєю забудовою в протилежному – новгород-сіверському напрямку.  Глухівська вулиця (1) на старому Новгородському шляху уже мала своє продовження забудовою за Новгород-Сіверською заставою, але як Симбірська вулиця (2), названа на честь начальника порохового заводу генерал-майора Симбірського (1903-1909). Симбірська вулиця закінчувалася на плані 1912 року майже там, де нині починається вулиця Карла Маркса від речового базару. Отже, нинішня вулиця Карла Маркса складається з двох дореволюційних вулиць – Глухівської (1) та Симбірської (2). На Симбірській вулиці, як бачимо з плану, нараховувалося 18 садиб (по 9 з кожної сторони). Садиби мали великі городи та сади, щонайменше 40 соток. На плані позначені другорядні вулиці, які відходили від головної Симбірської вулиці (2), зокрема праворуч – Депутатська (3), Різдвяна (4) (нині Луначарського), Ярова (5) (нині Щедріна), Климашівська (6) (нині Урицького) та Прорізна (7), а ліворуч – Громадянська (8) (нині Горького), Киснемська (9) (нині Шевченка) та Троїцька (10) ( нині провулок Шевченка).

Вулиця Карла Маркса

Після революцій 1917 року, уже за більшовиків, Симбірська вулиця стала зватися Інтернаціональною, а Глухівська вулиця стала вулицею Карла Маркса (по-народному Кирли-мирли). Будинки «найпочесніших жителів» чиновників та купців, які втекли з Шостки, були націоналізовані. Вулиця Карла Маркса була комунальною, за переважною кількістю «комунхозовских» хат на ній. На початку 1920-х років націоналізовані за Локотською заставою землі великих садиб забудувалися  маленькими пролетарськими хатами спочатку по дорозі на Локотки, потім по обидві її сторони. Вулиця Карла Маркса значно подовшала. Передостанній 83 будинок (нині №101) по лівій стороні вулиці Карла Маркса був зведений родиною Гайдукових у 1922-1927 роках. Водночас були забудовані дві бокові вулиці. Одна з них, праворуч вулиці Карла Маркса, стала зватися  вулицею Крупської, а друга, ліворуч – Зеленою, проте її невдовзі перейменували на честь всеукраїнського старости  Петровського Г.І., який 31 грудня 1928 року відвідав Шостку [8, 174]. У 1928 році за останньої 85-ю хатою (нині №103) по вулиці Карла Маркса було прокладено залізницю широкої (нормальної) колії від вокзалу (станції Шостка) до «дев’ятки». 1928.10.09 Частина залізниці пройшла виїмкою якраз по глиняному пагорбу, де діяв до революції цегельний завод. Залізниця стала межею подовженної від Локотської застави вулиці Карла Маркса. Далі за залізницею пішла вулиця Некрасова. Назву вулиці дав хутір Некрасова, який раніше звався Галенківським і був на початку 1920-х років перейменований в хутір на честь російського письменника Некрасова. Друга хутірська вулиця по дорозі до Галенківки отримала назву на честь тодішнього генсека КП(б)У Косіора (1889-1939). Третя хутірська вулиця по дорозі до заводської кузні (РМЗ) стала  вулицею Декабристів. У 1929 році вулицю Косіора на крутому спуску до Галенківки від вулиці Некрасова вимостили камінням. За три наступні роки булижне покриття отримала уся капсульна дорога, від річки Шостки до вулиці Бабушкіна [12]. На річці Шостці було збудовано дерев’яний міст, як бачимо з фотографії 1-41-4.jpg моменту відкриття мосту в 1932 році, річка Шостка була навесні доволі повноводною. Галенківський ліс уздовж капсульної дороги, знаменний своїми дореволюційними «маевками», знову прославився 1 травня 1920 року, коли в ньому вперше відбувся Всеросійський суботник, де всі без винятку тодішні члени (біля сотні осіб) шосткинського Союзу робітничо-селянської молоді заготовляли дрова для лікарні [30, 45]. Ось чому, розчулений дореволюційними піснями з «враждебными вихрями», Галенківський ліс за сталою традицією комуністичних суботників, підтриманою капсульним заводом, є сьогодні таким струнким та чистим.

Вулиця Карла Маркса стала з кінця 1920-х років головною вулицею Шостки. На ній діяли міськком КП(б)У та міськвиконком, розташовані поряд у націоналізованих будинках колишнього заводського голови Господарчого комітету («Председателя Хозяйственного Комитета»). На протилежній стороні вулиці «за старими крислатими деревами»  розмістилися в таких же націоналізованих будинках військкомат та редакція газети «Зоря».

Капітальна забудова вулиці Карла Маркса розпочалася водночас з  реконструкцією ШЗ№9. Вільним місцем для забудови виявився столітній сад на перехресті вулиць Совєтської (Садової) та Карла Маркса (Глухівської). У 1928 році, праворуч пам’ятника Леніну, встановленого на краю саду в 1926 році, збудували два триповерхових житлових будинка, які отримали номери 1 та 2 відповідно 1929.19.04 (нині №39 та №41, перший та другий кам’яні будинки вулиці Карла Маркса). За спогадами старожилів, зводили їх без будь-якої  механізації, цеглу носили нагору заплічними «кобилками» [21]. Ці урочисті, наче червоні прапори революції, будинки з високим цегляно-штахетним парканом, ворітьми та сараями у невеликому дворі, визначили основний тип закритої квартальної забудови в Шостці в міжвоєнний час. Новоселами будинків став «комсклад» ШЗ№9 – «радянські інженери та майстри» [13]. 38-1.jpg

Другий столітній сад по вулиці Карла Маркса, між Госпітальною вулицею та її провулком, залишився не вирубаним, бо, кажуть, яблука були надзвичайно смачні. У 1929 році на вході до саду встановили ворота з написом «Сад строителей» (мабуть, комунізму). У ньому встановили розмальовані каруселі, високі гойдалки, збудували літній кінотеатр, танцмайданчик з естрадою для духового оркестру, який вигравав марші та романси у неробочі дні. Старожилам запам’яталися ще й виступи в саду гімнастів, які «ставили піраміди».

Одразу за садом, у кам’яному дореволюційному лікарському будинку на кутку вулиці 9-го Січня, запрацювала «чайхана» з готелем у дворі. А на місці спаленого поліцією в 1905 році Народного дому запрацювала нова двоповерхова народна лазня. Перший її поверх призначався для чоловіків, другий – для жінок. Навпроти саду, по правій стороні вулиці Карла Маркса, запрацювала в старому довгому дерев’яному будинку робітнича їдальня. Ненависні царські стовпи Локотської застави розібрали дощенту і вивезли на фундамент палацу імені Карла Маркса, який будували неподалік кладовища німці. Першу театральну частина палацу було введено в експлуатацію до дня святкування 15-ої річниці Октябрьской революції [10]. За переказом, цей заводський палац в цілому, якщо подивитися на нього зверху, закручений у вигляді фашистської свастики. Насправді ж він закручений тільки наполовину свастики. Ще кажуть, що в 1932 році стрімко потяглося могилками у бік палацу Карла Маркса старе кладовище, тому його закрили і відкрили нове на полі за Петухівкою. 1932 року заборонили торгівлю на Базарній площі, яку назвали іменем Карла Маркса. Площа призначалася «виключно на мітинги та святкові збори шосткинців 7 листопада та 1 травня» [22, 67]. Торгівлю хлібом розмістили неподалік в лавці по вулиці Карла Маркса, у колишньому напівкам’яному будинку в дворі дореволюційної гімназії. Проте хлібна лавка майже не працювала. Голодні люди, не діждавшись її відкриття, конали у вуличній канаві [20].

Новим базаром, чи то колгоспним ринком стала відтоді незаймана трикутна площа між вулицею Шевченка та Інтернаціональною вулицею, з лівого її боку до перехрестя з Прорізною вулицею. Ніяких новобудов до цього на Інтернаціональній вулиці з часів революції ще не з’явилося. Проте почалася забудова Депутатської вулиці, що йде униз по схилу до річки Шостки, за якою в 1931 році запрацювала кінофабрика №6 – одна з 518 першочергових будівель СРСР першої сталінської п’ятирічки (1928-1933). Ще в 1928 році до будівельного майдану фабрики була прокладена по болотистому лузі дорога та зведено два дерев’яні мости через річку Шостку та її старицю-озерце. У 1932 році знесли перші два  дореволюційні будинки по лівій стороні Депутатської вулиці та звели перший капітальний будинок з рожевої цегли – триповерховий гуртожиток або ж Будинок Комуни (№11). 1934.15  Він був заселений робітниками кінофабрики в 1933 році. Другий будинок, теж з рожевої цегли, розмістили на вулиці Луначарській (№2) й теж на місці двох великих садиб дореволюційної Різдвяної вулиці. У ньому, як свідчить напис, що виступає на тлі старої побілки над вікнами першого поверху: «Кадры решают все», була велика «кузня кадрів» фабрики «великої плівки» – робфак з підготовки робочої молоді до навчання інституті. Неподалік, ближче до ринку, збудували літній кінотеатр (нині три гірки погребів). За спогадами старожилів, вони ще дітьми дивилися фільми безкоштовно, сидячі на щаблях протипожежної драбини з південного торця робфаку (Луначарського,2).

Вулиця Карла Маркса значно покращала в голодоморний 1933 рік, коли в СРСР вшановували 50-річчя смерті автора «Капіталу», утопічну ідею комунізму якого саме розпочала енергійно втілювати в життя Шостка. З весни більшовицька влада щонеділі виводила голодних шосткинців на комуністичні суботники з капітального благоустрою вулиці. Засипали зарослі бур’яном канави, де ще восени знаходили трупи померлих від голоду людей, які добиралися до Шостки з півдня України в пошуках хліба. Відсипали з піску пішохідні доріжки, уздовж яких посадили два ряди американського клену, потім поширювали булижну мостову й укладали бордюрний камінь [10].

До травня 1933 року повністю відкрили «Дворец имени Карла Маркса» або ж «Робітничий клуб імені Карла Маркса» [10]. Він був «самым крупным очагом культуры в Черниговской области». Отже,  Шостка отримала в розпал культурної революції найбільший в області за розміром клуб, збудований в роки першої п’ятирічки (1929-1933). За таким же раціонально-цеховим проектом без будь-яких зовнішніх і внутрішніх прикрас було збудовано за рішенням ВЦРПС ще два клуби у Казані (Татарія) та в Рубіжному на Луганщині, тобто  при  двох  таких же, як шосткинський військово-хімічних заводах. Проста конструкція будівлі закладу культури складалася з двох залів: великого – кіно-театрального та малого – лекційного, які були об’єднані триповерховою будівлею з великими кімнатами. Кіно-театральний зал на 770 місць з балконом був устаткований механізованою сценою, завдяки якій могли ставитися оперні, балетні і драматичні вистави. Лекційний зал на 180 місць мав власну кіноустановку, кабінет пропаганди, бібліотеку міському більшовицької компартії, заводську бібліотеку, просторий читальний зал та зал для інженерно-технічних працівників заводу. Під лекційним залом розмістився спортзал, обладнаний гімнастичною стінкою та всіляким спортінвентарем необхідним для тренувань гімнастів та акробатів. Також у спортзалі проводилися змагання з волейболу та баскетболу. Поряд у підвалі перебував духовий оркестр заводу [13]. Також там працював стрілецький тир, де молодь здобувала такий почесний тоді значок «Ворошиловський стрілок». Любителі більярду мали в клубі свою кімнату з трьома столами. На другому поверсі працював одноденний будинок відпочинку. У великих кімнатах третього поверху знаходилися різні гуртки, школа кройки та шиття, які відвідували  працівники заводу та члени їхніх сімей. З 1935 року почав діяти при клубі університет культури вихідного дня [13]. Вхід до палацу був по перепусткам, як до заводу [48]. В’їзд до шосткинського палацу був позначений двома невисокими тумбами з білими кулями наверху. Від тумб йшла цегляна невисока огорожа, яка сходилася навскіс до алеї в’їзду. Зліва від входу на огорожі був напис: «Дворец имени Карла Маркса». За огорожею росли старі каштани і навіть розлогі дуби, що залишилися на місці великих дореволюційних садиб [23, 381]. Далі, ліворуч входу до лекційного залу 1934-1.jpg посадили алею з молодих кленів, за ними спорудили фонтан з артезіанською водою. 1934-07.jpg Як бачимо з фотографії, парапет фонтану оточував квітник. Також квітники прикрашали діагональні доріжки до фонтану. А перед самим будинком палацу знаходився найбільший квітник, обкладений різнокольоровим камінням у вигляді п’ятикутної зірки [23, 381]. У яблуневому саду понад вулицею Короленка працювали літній кінотеатр, ресторан, павільйони [49]. За палацом буяв вишневий сад кладовища. Палац Карла Маркса, як бачимо з фотографії 1-43.jpg з газети «Зоря» 7-16.jpg за 15 грудня 1934 року, звався ще й «Робітничим клубом ім. Карла Маркса» і був він «красою і гордістю Шостки». Першим директором клубу призначили Павла Семеновича Успенського [48]. Він отримав від будівельників більше ніж пудової ваги зв’язку ключів до усіх дверей приміщень палацу [10]. У квітні 1935 року на даху палацу було споруджено парашутну вишку шосткинського аероклубу з підготовки майбутніх пілотів. Аероклуб був розташований поряд у будинку №58 по вулиці Карла Маркса (нині на місці аероклубу кафе «Ані»). За спогадами старожилів сусіднього з аероклубом кутового будинку №60/2, в якому після експропріації в поміщика проживало 5 родин, на території аероклубу був батут, що приносив багато неприємностей сусідам своєю багнюкою, що розліталася  під час стрибків курсантів, заплямовуючи розвішану за парканом білизну. Кажуть, найвище стрибав на батуті маленький на зріст курсант аероклубу на прізвище Кожедуб, тож його сусіди ганьбили більше за усіх стрибунів, і тим він запам’ятався. 1935 року Капсульну слобідку, яка розрослася в велике селище, назвали Куйбишевом, у пам’ять «по-злочинницькому омертвленого найманцями іноземних розвідок – троцькістсько-бухарінськими шпигунами і вбивцями» Валеріана Куйбишева (1888-1935), голови Комісії Совєтського Контролю. Логічніше, якби це поселення на берегах річки Крупець мало б сьогодні й відповідну природну історичну назву – селище Крупець або ж  Крупецький мікрорайон. Зветься ж місто на берегах річки Шостки – Шосткою, і ми пишаємося тим. У 1936 році призаводську (північну) частину вулиці Декабристів зайняла залізниця на завод №53, перейменований 1933 року Капсульний заклад. Проте в народі за ним уже закріпилася назва «Краснознаменець», бо в 1921 році він, за відмінне постачання Червоної Армії боєприпасами, отримав орден Трудового Червоного Прапора. У 1936 році збудували по вулиці Карла Маркса, по сусідству з новою лазнею, довге дерев’яне пожежне депо, навпроти якого в провулку Карла Маркса (нині вул. Онупрієнка) спорудили стадіон «Хімік».  За спогадами старожилів,  навпроти пожежної з лівої сторони вулиці Карла Маркса на пустирищі, за садибою лікаря Сербіна відбувався так само, як і до 1917 року, по неділях «товчок» – невеликий базар, що звався Локотським. Наступ на дореволюційні дерев’яні будинки Глухівської вулиці розпочався 1936 року. На місці 4-х садиб було зведено двоповерховий, обкладений цеглою, дерев’яний будинок на стику вулиці 10-річчя РСЧА з Карла Маркса (№48). Він призначався для  заводського дитсадка та ясел «Іскорка» на 240 дітей більшовиків-керівників. Напередодні війни в місті вже було 5 дит’ясел і садків.

У 1937 році збудували перший чотириповерховий тинькований будинок по вулиці Депутатській (№5) з окремим двором, огородженим парканом  та сараями. Потім, униз по вулиці Луначарській, постав аналогічний чотириповерховий будинок (№4). Перед війною розпочато будівництво ще одного – навпроти по вулиці Депутатській (№7). Ці три будинки звуться старожилами сталінськими, за доволі солідну висоту стелі у 3,15 м. Старожили пам’ятають, що хлібний магазин був у четвертому будинку по вулиці Луначарській, а не так як зараз – у п’ятому будинку по вулиці Депутатській.  Кожен з цих сталінських будинків мав у підвалі свою кочегарку, а всі разом – маленьку, кругленьку накопичувальну каналізаційну станцію в лузі з відкритим стічним жолобом від неї без будь-якої очистки прямо в річку Шостку. Неподалік станції був новий двоповерховий барак для будівельників, а вище знаходилася їхня двоповерхова будівельна контора (пров. Депутатський,4). Водночас по правій стороні Депутатської вулиці, на колишній території дореволюційного табору місцевої піхотної (караульної) команди, збудували перший гуртожиток для молодих робітників кінофабрики та дитсадок (нині Станція юних натуралістів та школа №10).

У грудні 1937 року відбулися перші в історії СРСР вибори депутатів до Верховного Совєта СССР, себто через рік після дарування товаришем Сталіним совєтським людям Конституції. Палац культури Карла Маркса був перше задіяний у виборах під час обрання депутата до Верховного Совєта СРСР Власенка М.Ф., голови райвиконкому [30, 49]. Вдруге до заводського клубу прийшли виборці 26 червня 1938 року, коли обирали депутата до Верховної Ради УССР комсомолку Валентину Хондожко – лідера стахановців фабрики кіноплівки №6, яких тоді було майже третина або ж кожен третій з півтори тисячі працюючих на фабриці був стахановцем. Втретє відкрилися двері клубу в 1939 році під час виборів депутатів міського Совєта. У 1937 році продовжився наступ на дерев’яні будинки вулиці Карла Маркса. Було зруйновано 8 приватних садиб по лівій (північній) стороні вулиці від перехрестя з Совєтською вулицею в сторону колишньої Новгород-Сіверської застави. На їхньому місці розпочали будувати з місцевої рудої цегли дві багатоповерхівки. Першу з них, найкращу 4-5 поверхову, заводчани заселили наприкінці 1938 року. Вона значилася в бухгалтерії ШЗ№9 заводським капітальним будинком під №13, а в народі звалася  «будинком з вазами на даху». По обидві сторони фасаду будинку запрацювали на першому поверсі магазини, зліва – продуктовий, а праворуч – промтоварний. Цей будинок під номером 35 по вулиці Карла Маркса є третім в її історії кам’яним будинком. Репресії 1937 року зачепили чимало мешканців вулиць Карла Маркса та вулиці Некрасова. Син відомого шосткинцям революційного оратора мітингів 1917 року Абрама Гашника будівельник Степан (1899 р.н.) отримав ні за що три роки ув’язнення, сусід лаборант – Ющенко Григорій Данилович (1907 р.н.) майже рік просидів у тюрмі за підозрою в контрреволюції. Також арештували в 1937 році начальника аероклубу Винокурова, потім у 1938 році арештували новопризначеного начальника аероклубу Чупакова. Першого начальника протримали два роки в тюрмі як шкідника, другого – як фашиста – 1 рік, а кримінальні справи закрили, їм пощастило. Проте мешканця триповерхового будинку по вулиці Карла Маркса (нині №39) Талащенка Степана Григоровича, командира 156-го полку військ НКВС, майора, розстріляли в Києві 21 листопада 1937 року за участь в антирадянській військово-фашистській змові. Його дружину, як члена сім’ї ворога народа, ув’язнили на 8 років [Реабілітовані історією. Сумська область. Шостка.] У травні 1938 року арештували в Києві Косіора, першого секретаря ЦК КП(б)У. Недільного дня, по обіді, коли куйбишевці поверталися з шосткинського базару, великий портрет бритоголового більшовика Косіора, що висів на стовпі якраз на початку вулиці його імені, вже валявся на узбіччі дороги. Незабаром вулицю Косіора перейменували на честь особистого емісара Сталіна в Україні Хрущова та повісили його портрет на тому самому стовпі.

У 1938 році закрили робфак по вулиці Луначарській, а в його будинку розмістили гуртожиток ремісничого училища №2. Вчителі проживали в першому (північному) під’їзді, у підвалі якого діяв клуб. Дівчата зайняли другий 2-й під’їзд з їдальнею на першому поверсі, а хлопці – 3-й під’їзд з входом у бомбосховище. Навчальний корпус був навпроти, за великою круговою алеєю з кущів жовтої акації, у двоповерхівці по вулиці Депутатській,1 (у 1982 році перебудовано під контору тресту Шосхімбуд). Таким чином напередодні війни фабрика кіноплівки №6 мала в місті свій квартал з трьох житлових будинків, учбовий куток РУ-2, ще гуртожиток та дитсадок, разом 7 кам’яних будинків. На території фабрики було значно більше кам’яних будівель цехів, наукового інституту, управління.

У 1939 році заселили другий рудоцегляний чотириповерховий заводський кутовий будинок (Карла Маркса,37, четвертий кам’яний будинок вулиці). Старожили кажуть, що в ньому на четвертому поверсі був гуртожиток, тобто довгий коридор з кімнатами по обидві сторони. На інших трьох поверхах чотирьох під’їздів були двокімнатні квартири з окремою третьою кімнатою в кожній, призначеній для проживання прислуги поряд з кухнею з великою піччю. Напередодні війни заклали фундамент ще одного заводського будинку на кутку вулиці Карла Маркса, на місці караульні Новгород-Сіверської застави та пустирища. Між фундаментом будинку (№33) та будинком з вазами (№35) залишилося усього чотири приватні садиби з колишніх 12 дореволюційних садиб, що були між заставою та вулицею Садовою. Капсульчани-куйбишевці теж мали новоселів на вулиці Карла Маркса. У 1938 році вони заселили новий 1-45.jpg чотириповерховий будинок, зведений на місці робітничої їдальні по правій південній стороні вулиці, якраз навпроти саду будівельників (нині будинок №42, п’ятий кам’яний довоєнний будинок вулиці Карла Маркса). В ньому запрацював продовольчій магазин №14, відомий шосткинцям як «сірий» (нині«Оксана+»). Загалом до війни в Шостці нараховувалося біля чотирьох десятків магазинів. Усі вони мали свій порядковий номер, подібно до заводів, що, мабуть, по часу заснування отримували в СССР номери (поштові скриньки). «Дев’яткою» звався з 1920 року пороховий завод, 53-м звався з 1933 року капсульний заклад. Якби це правило більшовики поширили на вулиці, то була б ясність в черговості їхніх появ і не було б потреби постійно змінювати назви. А так в Шостці майже всі три десятки дореволюційних вулиць змінили свої назви на вказані згори компартією прізвища та дати революцій. Цікаво, що внаслідок таких перейменувань утворився німецький квартал вулиць з двох Карлів та одного Фрідріха, тобто з вулиці Карла Маркса (колишня Глухівська) та двох вулиць з її лівої сторони – Карла Лібкнехта (Фурштатської) і Фрідріха Енгельса (Мохової). На жаль, забули надати, хоча б Кривому провулку (нині пров. Енгельса), ім’я генерала німця Гербеля – командира порохового заводу (1832-1849), який справді забудовував ці вулиці. Проте таке вшанування царського  генерала було б ще більшим дивом, ніж поява в місті «соціалістичного типу» – Шостці 1930-х років трійки «українських» вулиць: Шевченка, Короленка та Коцюбинського із того загалу в 101 вулицю та 39 провулків, що мало місто в 1941 році. А мало втричі більше ніж було вулиць в поселенні напередодні революції 1917 року. Також втричі збільшилася довжина міських шосе з 3 до 9 км. Ще в 1933 році поширила на два метри своє дореволюційне камінне (булижне) покриття від Глухівської до Новгород-Сіверської застав вулиця Карла Маркса, а потім навіть продовжила його по вулиці Інтернаціональній (колишній Симбірській) до колгоспного ринку і далі до зенітного дивізіону на Прорізній. Вже до війни стали шосейними вулиці Некрасова, Хрущова, Совєтська, Жданова, Комінтерну (до кладовища на Петухівці). У житлових кварталах на вулицях Карла Маркса, Короленка, Привокзальній та Депутатській було збудовано з півсотню багатоповерхівок для передовиків виробництва – стахановців та багатостаночників. Також для них було збудовано ще 18 нових дерев’яних двоповерхових будинків [16]. Тільки за шість передвоєнних років було зведено 134 громадські будівлі (від лазні до кіоску) та 1403 приватні будинки [45, арк. 39]. Отже, кожен рік перевозилося з навколишніх сіл до міста дві сотні хат, де вони ставали «городськими», а їхні мешканці перетворювалися на пролетарів-хіміків. У 1939 році чисельність населення в Шостці, в доволі прогресуючому місті – центрі військової хімічної промисловості Північної України, становила 28952 чол. [44]. А з приєднанням до нього напередодні війни села Локотків чисельність населення наблизилася до 35 тисяч. Загалом від початку ХХ століття населення Шостки збільшилося в шість разів (з 5685 чол. у 1901 році [24], до 35 тисяч у 1941 році). До речі, кількість комуністів у Шостці зросла в 50 разів, з двох десятків людей у 1920 році до більше ніж тисячі членів в 1940  році. Точніше, у 56 партійних організаціях міста перебував на обліку в 1940 році 1091 член ВКП(б) – цілий полк бійців за комунізм на чолі першим секретарем міськкому Давиденком І.Д. [42, арк. 2]. Виходить, що кожний 35-й шосткинець був комуністом. Партійно-радянських працівників у Шостці було лише 120 чол. [43, арк. 25]. Комсомольська організація Шостки сягнула 5 тисяч членів [42, арк. 2]. За спогадами тодішнього секретаря міськкому комсомолу Ф.Гончарова, молодь Шостки була не дуже добре вдягнена, недоїдала, але працювала і відпочивала Палаці культури імені Карла Маркса «с великим подьемом» [47]. З даху палацу плигали з вишки сміливі парашутисти. У парку при палаці у вихідні та святкові літні дні завжди грав духовий оркестр. Вечорами на танцювальному дерев’яному майданчику веселилася молодь. Як танцювати нові модні танці, показували активісти танцювального гуртка [48]. В канун 1-го травня в ПК Карла Маркса відбувалося урочисте зібрання, на якому передовики виробництв – стахановці – отримували грамоти і цінні подарунки. Гончаров цікаво описав в статті першотравневу  демонстрацію 1940 року: «Колони демонстрантів рухалися вулицею Карла Маркса зі сторони села Локотки до маленької трибуни, встановленої біля пам’ятника Леніну. Починали свято військові. Свою міць демонстрував розташований в місті зенітний артилерійський дивізіон МВС. На конях та машинах воїни везли гармати. Перед трибуною їх відчіплювали і приводили в бойову готовність, показуючи, що вони можуть вступити в бойові дії. Потім демонстрацію продовжували учні міських шкіл (їх було шість), двох ремеслених училищ, технікума та студенти хіміко-технологічного інститута. 1941.1.05 Біля самої трибуни молодь показувала різні фізичні вправи. Багаточисельними були колони демонстрантів, представляючих заводи. Їх очолювали стахановці з прапорами та портретами керівників партії та уряду. Чимало демонстрантів їхали на велосипедах, прикрашених стрічками, вінками, квітами. Після демонстрації свято не закінчувалося. Люди родинами, захопив з собою білі скатертини та харчі, вирушали на маївку до лісу в районі нинішнього Галенківського озера. Там грали два заводські духові оркестри. Поміж соснами натягували волейбольні сітки, і розпочиналися матчі. Працювали буфети, де малося й спиртне, але п’яниць та дебоширів не було. Святкування продовжувалося з 15 години до пізнього вечора. Наступного дня 2-го травня молодь збиралася на стадіоні «Динамо» (нині «Хімік»). Грав духовий оркестр. Проводилася зустріч футбольних команд «Динамо» та «Азота». Стадіон був переповнений» [47]. Стадіон (1), як бачимо з німецького аерознімку 771.jpg Шостки кінця серпня 1941 року, ще не мав капітальних трибун. Галенківський ліс (2) був невеликим, він тягнувся куйбишевською дорогою усього метрів триста, від заплави річки Шостки до нинішнього Лісгоспу. До речі, ПК Карла Маркса (3) аж ніяк не нагадує зверху фашистську свастику. У перші дні війни 2 групи шосткинських комуністів (по 35 чоловік в кожній) ввійшли в комуністичний батальйон, що формувався в Сумах. В кінці серпня 1941 року було створено партизанський загін з партійно-совєтського активу на чолі з другим секретарем міському Кузьмою Трало. Вранці 27 серпня 1941 року німецькі танки під червоними нацистськими прапорами гуркотіли краснознаменською дорогою до Галенківки. Передовий загін танкової колони на бронетранспортері та мотоциклах зупинився нагорі біля трикутника роздоріжжя вулиць Некрасова та Хрущова. Несподівано на трикутник вискочили зі сторони Локотків дві полуторки з чотирма червоними партизанами, які сподівалися до приходу німців загрузитися харчами для партизанської бази, що була заснована в каменоломнях Крутишина. Першими оговталися німці, які застрелили трьох партизан (Соломка, Федорченка та Омельченка), а четвертий, червоний партизан ще з минулої громадянської війни, директор гастроному Макар Савин, дивом утік, петляючи між кулями німецьких автоматників і кущами крутосхилу вниз до Галенківки [19].

Гитлерштрассе

Вулиця Карла Маркса зустріла війну німецькою шибеницею біля стадіону «Хімік» з написом «Чекає на червоних партизан», пам’ятником Леніна з відром на голові та комендатурою з гестапо у будинку №37. Під час окупації вулиця звалася Гітлерштрассе, в її цегляних будинках мешкали гітлерівці. Офіцери проживали в триповерхових будинках (№№39 та 41), а солдати – в чотириповерхових. За спогадами Лебедя В.Г. (1930 р. н.) та Рафальського В.П. (1934 р. н.), між офіцерськими будинками стояв флагшток, а герби СРСР на фасаді були «заколочены» дошками. Далі по вулиці у будинку довоєнного райвиконкому, на кутку з вулицею Карла Лібкнехта, діяв більшовицький партком до червня-липння 1942 року, а з серпня перейшов у підпілля [23, 171].  У дитячому садку «Іскорка» розмістився німецький госпіталь. У просторих кімнатах аероклубу стояли коні, відтік сечі з неї потрапляв на городи сусіднього кутового, з вулицею Короленка, будинку. Кажуть, редиска виростала на городі з кулак. На протилежному кутку перехрестя, біля входу в сад будівельників, німці розвішували на стендах свої об’яви. Вулиця Хрущова була перейменована на вулицю Галілея. За спогадами старожилів з сусідньої вулиці Петровського, їхня вулиця звалася за німців Житомирською. Під час окупації чайна на вулиці 9-го Січня обслуговувала тільки німців, а в готелі працював бордель, де шосткинські повії обслуговували теж тільки німців, контингент яких постійно змінювався. Влітку німці полюбляли відпочивати з повіями на Галенківці, хоча тоді озера ще не було, але річка Шостка в цьому місці німецького пляжу між двома дерев’яними  містками була доволі широкою та глибокою. Там німці зробили трамплін – довгу дошку до середини річки та стрибали з неї в річку з розгону на велосипеді. Потім велосипед витягали за заздалегідь прив’язану до дерева мотузку. Біля річки збудували хатку – літній бордель. За спогадами дітей війни, вони знаходили на лежаках з сіном в цьому розважальному будинку багато небачених ще ніколи німецьких гандонів.

Старожили пам’ятають березові хрести над кількома могилками німців чи то мадярів. Кажуть, що вони загинули по весні 1943 року в боях під селом Івот. Могилки були уздовж паркану від входу до парку ліворуч до будинку аероклубу. Можливо, мерці й досі лежать там в землі біля нинішнього чавунного паркану навпроти фонтану. Люди переповідають про якісь стильні меблі з палацу, що їх вивези німці наприкінці окупації до Великої Германії, а палац підготували до підриву [5]. Вони вели спостереження за Шосткою з будки розташованої біля парашутної вишки на даху палацу. За спогадами Леонідова Валентина Миколайовича (1933 р.н.), 3-го вересня 1943 року двоє вартових німців запримітили  рух червоноармійців з боку Галенківки і кинулися миттю спускатися з вишки. Один з німців, за спогадами Леонідова впав з драбини і розбився. Другий вскочив до автомашини, що стояла біля будівлі палацу, й понісся по Гітллерштрасе, призабувши, що вона замінована на перехресті з Офіцерською вулицею (нині вул. Миру), де й підірвався.

Вулиця Карла Маркса

Вулиця Карла Маркса вийшла з війни з цією обгорілою німецькою автомашиною біля редакції «Зорі», згорілим кутовим гестапівським будинком №37 та напівзгорілим сусіднім будинком №35. 3 вересня 1943 року в парку Карла Маркса поховали єдиного загиблого на шосткинському вокзалі агітатора 10 гвардійського полку гвардії старшого лейтенанта Шалімова І.Ф. Кажуть, ховали його неподалік фонтану ближче до входу в малий зал палацу. За спогадами Будиліна, командира 10-го гвардійського полку, що звільняв Шостку, «в похоронах Шалимова приняло участие почти все городское население» [3]. У перші дні по звільненню від німці Шостки, як розповідав старожил  Рафальський Валентин Петрович (1934-2013), тодішній мешканець кутового будинку №60/2 по вулиці Карла Маркса, він бачив як кілька червоноармійців у протигазах дуже обережно принесли до півтораметрової глибини ямки, викопаної біля каналізаційних колодязів, усього за кілька метрів від фонтану, якийсь керамічний газовий балон з намальованим черепом з кістками навхрест. Зацікавлені, таким дійством Рафальський та його друзі-одногодки підбігли до ямки, але їх відігнали та суворо попередили більше не наближатися. 1.jpg Мабуть, цей дуже небезпечний газовий балон й досі перебуває в землі.

Наприкінці жовтня 1943 року в двоповерховому дитсадку по вулиці Карла Маркса,38 розмістився Хірургічно-польовий пересувний госпіталь 5212. У ньому лікувалися тяжкопоранені в боях під Шосткою на Десні червоноармійці, які спочатку перебували у міській лікарні, де діяв до листопада 1943 року ХПППГ 713.  Померлих від ран ховали у братській могилі на території міськлікарні. 1946 року їх перепоховали в одну братську могилу в парку Карла Маркса та встановили пам’ятник 1-72.jpg у вигляді зрізаної піраміди з зіркою [18].

У 1944 році в чотириповерховому будинку по вулиці Депутатській (№5) розмістили гуртожиток для робітників фабрики кіноплівки №3 (до війни була під №6).

У вересні 1945 року приїхав подивитися життя шосткинських хіміків Микита Сергійович Хрущов, тодішній Голова Ради Міністрів УРСР [74]. 1945.5.09 Він відвідав фабрику кіноплівки, яка саме відбудовувалася, і вже незабаром мала видати свою першу післявоєнну продукцію. Проте плівки повинно було бути значно більше і значно кращої якості, щоби забезпечити потреби кіностудій. Хрущов, у своєму палкому виступі перед робітниками, похвалив механіка Коротича, який керував відбудовою фабрики та пообіцяв кіноплівочникам надати суттєвої допомоги як у відбудові фабрики, так і в будівництві житла. Уже в грудні до Шостки прибули будівельники ОБМУ-7 Київпромбуду, які розмістили свою контору за фабрикою по дорозі на село Лазарівку. Також наприкінці 1945 року прибули німецькі спеціалісти з фірми «Агфа». Їх розмістили  в будинках №5 по вулиці Депутатській та №4 по вулиці Луначарській. Вони взялися за монтаж встаткування поливних машин №1 та №3 своїм фірмовим обладнанням демонтованим у рахунок репарацій. Трофеї надходили залізницею і розвантажувалися з вагонів на так званій «хламбазі» біля ТЕЦ та тюрми для колишніх поліцаїв (нині територія автобази). Постачав трофеї до цехів фабрики Селивоненко, якого й досі пам’ятають шосткинські футбольні  вболівальники як «Сильву» – найкращого бомбардира Шостки 1940-50-х років. Відбір необхідного обладнання в Германії протягом двох років виконував колишній інженер фабрики кіноплівки №8 в Казані, уродженець Бессарабської губернії  М.І.Мумжиєв (1906-1973). Мумжієв Він приїхав в Шостку в липні 1947 року вже в якості директора Шосткинської кінофабрики №3 і відпрацював на цій посаді, любовно називаючи підлеглих синками, аж цілих двадцять років.

У січні 1946 року відкрили в дерев’яній хаті на розі вулиць Карла Маркса та Енгельса клуб піонерів, у кутку його кімнати знайде місце єдиний в Шостці краєзнавчий музей. Того ж 1946 року вперше з’явилися для комсомольців Шостки путівки на Донбас, які вручали з урочистостями у міськкомі комсомолу по вулиці Карла Маркса,44.

По весні 1946 року будівельники ОБМУ-7 розпочали зводити нове робітниче селище наприкінці вулиці Урицького впритул до території довоєнного зенітного дивізіону (нині «Міськводоканал»). Селище уявляло собою квартал з 10-х шлакоблочних двоповерхових будинків з сараями посеред спільного двору. До будівництва були залучені німецькі полонені та наші штрафники (порушники дисципліни на міських підприємствах). Перших тримали в таборі за фабрикою кіноплівки по лазарівській дорозі праворуч (нині територія автобази), других тримали в почорнілих бараках за колючим дротом біля залізниці на 10-му тупику.

У 1947 році будівельники облаштували трикутну площу колгоспного ринку між вулицями Інтернаціональною та Шевченка. Були встановлені великі ворота на вході до ринку, споруджено ряд дерев’яних крамниць зі сторони вулиці Інтернаціональної, а посеред ринку з’явилися нові навіси, рундуки та лави. Навпроти ринку по правій стороні вулиці Інтернаціональній полонені почали зводити, на місці садиб з великими садами, невеличкі шлакоблочні двоповерхові будинки. Там  між вулицями Луначарського та Щедріна мало бути по плану забудови два квартали з 18-х будинків (по 9 в кожному кварталі). Також мала бути котельня та сараї. Щороку будівельники передавали під заселення два-три будинки. Згодом квартали огородили по периметру парканом з дерев’яними стовпами та проклали тротуари цементних плиток, по чотири в ряду. Старожили пам’ятають, як німецькі полонені чи то їхні поліцаї в обшарпаній німецькій формі мостити камінням дороги вулиць Луначарської та Депутатської й далі до самої фабрики та ліворуч до контори БМУ-7 та табору (нині територія автобази). Було розібрано перший дерев’яний місток через озерце – старицю річки Шостки (місок був навпроти нинішнього будинку №17 по вулиці Депутатській). А на місці другого старого й дерев’яного мосту збудовано залізобетонний міст. Понад дорогою насадили «пухові» тополі. Старожили пам’ятають луг чистим, в ньому копали торф, кожен сам собі сушив у лузі брикети на зиму. Ранньою весною шосткинці ходили на міст дивитися як йде річкою крига. Ще до середини 1960-х років завжди у паводок широка заплава річки Шостки стояла до червня місяця у воді. Хлопці плавали на плотах, мріючи доплисти до Десни. Влітку купалися в двох місцях – за сто мерів униз по течії від мосту та уверх по течії за пів кілометра одразу за бродом на так званій Горбатці, там був трамплін і поклади «переху» в пісках на правому березі. Цигани, які жили по правій стороні в кінці вулиці Депутатської, випасали в лузі коней. Загадковим і страшним був луг в очереті боліт у бік Лазарівки, де нині йде високим насипом залізниця.

1 вересня 1947 року в приміщеннях дореволюційної жіночої гімназії по вулиці Карла Маркса відкрилася нова жіноча семирічна російська школа №7 на 602 учня («Зоря» від 2 вересня 1947 року). Стара  школа №1 теж була жіночою, але середньою та українською. Школа №2 працювала як чоловіча середня російська; №3 – чоловіча українська середня; №4 – українська семирічна; №5 – російська середня; №6 – українська семирічна. Таким чином більшість шкіл – 4 із 6 – були так само, як і до війни, з українською мовою навчання. Кількість вчителів у 1947 році не перевищувала 200, а кількість учнів, які  сіли за парти 1 вересня 1947 року становила 4527, тоді як у перший рік визволення Шостки сіли за парти, в жовтні 1943 року, лише 1759 дітей. 1948 року учні перших класів вдяглися в нововведену загальну учнівську форму – кітелі зі стоячим комірцем з небагатого «Дитячого світу» (Карла Маркса,35).

Центральна, провладна вулиця Шостки, з міськкомом партії та міськвиконкомом, поступово відновила звичну функцію «смотра боевых сил» трудящих на парадах перед входженням їх в зиму (7.11) та виходу з неї (1.05). Черговий першотравневий огляд шосткинців проводився, як бачимо 1-38-1.jpg з фотографії 1947 року, з невисокої трибуни, встановленої перед пам’ятником Леніну на вулиці Карла Маркса. З іншої фотографії того ж року бачимо увесь передовий авангард шосткинських сталіністів-леніністів зліва направо: Линков – начальник міськвідділу НКВС, Саєнко – нач. міськвідділу МДБ, Пилипенко – другий секретар міськкому партії, Герасименко – генерал залізничних військ, Іванов – голова горсовєта (без картуза), Клепіков – заступник голови горсовєта, Трало – секретар міськкому партії, Пчелинцев – секретар міськкому партії, Давидов – директор завода №9, Телегуз – секретар горсовєта (без картуза), Вдовиченко – секретар райкому партії. На жаль, немає фотографій самих демонстрантів з червоними транспарантами. За переказом, трудящі люди ходили на демонстрації босі й голі, щоб їх краще було оглядати з трибуни. Один з них, інженер Центральної лабораторії «дев’ятки» Іван Чистовський, дуже бідкався, що його дітям немає з чого пошити труси, а тут стільки транспарантів, за що й отримав після демонстрації 10 років ув’язнення [РІ, 89].

Старожили вулиці Карла Маркса, колишні учні сьомої школи, пам’ятають, що їхня директорша Коновалова Анна Абрамівна жила в сусідньому з «сірим» магазином будинку №44, а в будинку №42 проживав перший повоєнний генерал-начальник «Капсуля». Він їздив до заводу на верблюді. Також генерал полюбляв командувати каруселлю, що була в скверику біля колишнього саду «Строителей» і танцмайданчику. Тільки за помахом його руки з балкону карусельник вмикав музику, щоб чули на всю «Карлу».  Запам’ятався старим людям трофейний автобус, що курсував між Шосткою і Капсулем. Він був довгий, як два сучасних «ЛАЗа», з «рогами» габаритів попереду, та площадкою позаду. Їздив від дуже повільно, за що називали його черепахою. А гримів по бруківці своїми залізними листами підлоги так, що було чутно в Шостці, а він ще тільки-но виїжджав з Капсуля. Завжди суворий кондуктор мав прізвище Сибільов. У 1949 році розпочали возити людей до Капсуля дві автомашини, відповідно переобладнані для перевезення пасажирів («Зоря» 2.06.1949). Старий Капсуль з нагоди свого сторіччя отримав в 1948 році другий орден Трудового Червоного Прапора, звався він тоді машинобудівним заводом з поштовим ящиком №13. Капсульчани кажуть, що нову повоєнну назву та ще з номером чортової дюжини надали столітньому Капсулю з необхідності конспірації виробництва дуже секретних набоїв від американців.

1948 року занадто круту своїм спуском вулицю Хрущова перейменували у вулицю Партизан, точніше перекинули ім’я Хрущова на більше забудовану довоєнними триповерхівками, Вокзальну вулицю [65,арк.430]. Старожили вулиці кажуть, що саме вони запропонували перейменувати свою вулицю, бо бачили на власні, як 27 серпня 1941 року німці розстріляли на ній трьох шосткинців, двоє з яких (Соломко та Федорченко) були поховані ними на садибі Котельникових буд, 14, неподалік єврейської лазні. Хоча зі слів одного з мешканців цієї вулиці Ющенка В. Г., на садибі Котельниковихтам були поховані партизани, які загинули ще в бою з денікінцями 1919 року. Про це розповідав йому Фейгман, якому це казав Іванов Юрій Якович, колишній голова міськвиконкому. Перейменування вулиці, мабуть, не було погоджене з Микитою Сергійовичем, який, до речі, проїжджав вулицею свого імені униз до Галенківки восени 1945 року, коли відвідував шосткинські заводи [33]. Безумовно тодішній перший секретар КПУ милувався краєвидом заплави річки Шостки.

Також 19 листопада 1948 року Шосткинський міськвиконком депутатів трудящих перейменував  ще й Інтернаціональну вулицю у вулицю Кожедуба  – «в связи с поступившими просьбами от многих трудящихся и организаций города о переименовании улиц и присвоении наиболее благоустореным улицам имен деятелей партии, руководителей правительства и лучших людей нашей страны» [65,арк.430]. 1948.19.11 Перейменування зробили вірно, бо Інтернаціональна вулиця розташована якраз на шляху до рідного села Кожедуба Ображіїївки. Сільський життєрадісний хлопець Іван Кожедуб проходив нею тисячі разів, коли навчався в технікумі та вчився літати в аероклубі. Єдина дорога з Ображіївки на Шостку проходила лісом через хутори Коржовщину та Лазарівку і виводила до броду через річку Шостку біля Лазарівського млина. Потім дорога проходила лугом та під соснами Крутикового хутора. Далі дорога перетинала кладками криничний ручай, який витікав з Петухівки і впадав у річку Шостку. Десь за кілометр від Крутиків, одразу за копанками Глинища, починалася Інтернаціональна вулиці (дореволюційна Симбірська вулиця). У 1933 році стару ображіївську дорогу перетнула між Крутиками і Шосткою залізниця на фабрику кіноплівки. Вона пройшла високим насипом з прямокутною залізобетонною трубою на місці ручаю. Старожили не забули її як тунель для перехожих, бо петухівський ручай, що пробігав від Глинища до труби, невдовзі всох. Залізничний переїзд зробили далі за 300 метрів у бік річки, зрозуміло й ображіїїська дорога пішла право (нині це переїзд до заводу «Хімреактив».

Перейменування вулиці Інтернаціональної у вулицю Кожедуба посприяло її  забудові новими багатоповерховими житловими будинками. По суті з вулиця Кожедуба розпочалася капітальна забудова повоєнної Шостки. Мабуть, Кожедуб теж приклав якісь зусилля, як депутат Верховного Совета СССР, до оновлення своєї вулиці. Фундамент під першу капітальну будівлю на Вулиці Кожедуба – триповерховий клуб кіноплівочників – було закладено 1949 року.

У 1949 році за залізницею на фабрику розпочалося будівництво, майже на місці колишнього хутора Крутиків, нового заводу «Натуркаучук» [73, 606]. Він мав виробляти гуму з корінців кок-сагизу, накопаних на полях каучуківних колгоспів. Для робітників заводу були збудовані дерев’яні фінські будинки на новій вулиці Щербакові вправо до залізничного переїзду та навпроти паркану довоєнного (з 1937 року) зенітного дивізіону (нині речовий ринок). Лазарівці першими 1950 року відчули пахощі великої хімії, коли страшенно засмерділи в кучугурах загнилі кок-сагизові корінці.

У 1949 року відновили по вулиці Карла Маркса 4-5 поверховий «будинок з буржуйськими вазами на даху» №35, потім чотириповерховий – №37. На зимовій фотографії вулиці Карла Маркса 1950 року бачимо інтенсивний рух по дорозі   автівок 1-38-2.jpg шосткинських сталіністів, також видно занавіски на вікнах 35-го будинку ліворуч, а праворуч впадає в око водовідвідна дорожня канава, згадувана старожилами в своїх спогадах про голодну осінь  1932 року. Вона, нібито, вже й не така глибока та страхітлива. 1-14.jpg

Влітку 1949 року всій вулиці Карла Маркса зробили тротуари з щебінки та встановили металеві стовпи з ліхтарями освітлення. Перед заводським палацом культури імені Карла Маркса встановили пам’ятник Сталіну, зі «сторублевками» в лівій руці, як-то запам’ятали вождя старожили.  1-8.jpg

Наступного 1950 року по вулиці Карла Маркса було прокладено перші  асфальтові доріжки. Вузенька доріжка пройшла повз дерев’яний будинок, в якому знаходилася з 1932 року редакція газети «Зоря», з лівої (північної) сторони вулиці майже навпроти дитсадка «Іскорка» (Карла Маркса,38). З тодішніх публікацій газети «Зоря» з подивом дізнаємося про хронічну санітарно-гігієнічну  ваду вулиці Карла Маркса – «центральна вулиця – лице міста, на якій немає громадських вбиралень». Відсутні вони й нині, окрім хіба що одного сезонного дерев’яного «сортиру» біля палацу Карла Маркса. Правда, ще був єдиний капітальний, страхітливий своєю схожістю на бомбосховище, туалет неподалік Дома Совєтов, але його наприкінці 1990-х років приватизували та переробили під кафе-кухню з чудернацькою італійською назвою. Зате є на сьогоднішній вулиці Карла Маркса,57 єдина в Шостці «общенародна» лазня з окремими чоловічим та жіночим залами з гладкими гранітними, як у метро, лежаками, встановленими в 1951 році. Тоді ж по сусідству з лазнею запрацювала в переробленій пральні найсучасніша водоелекторосвітлолікарня. На радість вболівальників  футбольної команди «Хімік» стадіон 1-31.jpg отримав західну трибуну з окремою з ложею для керівників «дев’ятки», як-то бачимо з фотографії. Пустирище за садибою лікаря Сербіна, де відбувався по неділях локотський базар-товчок, оточили парканом і розмістили там стадіон «Піонер». 2-37.jpg Також  довоєнний міський аероклуб (вул. Карла Маркса,58) відновив свою парашутну вишку 39-1.jpg на даху палацу Карла Маркса. Сам палац теж зазнав культурних внутрішніх змін. Його сірі ниці зали майстри зі Львівщини перетворили гарною ліпниною в світлиці. У півколі холу палацу встановили скульптури Леніна та Сталіна, які сиділи на одній лавці.

У 1951 році по вулиці Кожедуба кіноплівочники заселили двоповерхові шлакоблочні будинки (№№23,25,27) так званого мумжієвського кварталу, навпроти колгоспного ринку. 1951.9.09 Далі на розі вулиць Кожедуба та Луначарського закладено фундамент під будівництво першого чотириповерхового цегляного будинку (нині Карла Маркса,29).

1951 року було завершено будівництво нового фабричного клубу на 511 посадочних місць.  Навколо території клубу звели огорожу. 1951.09 

Напередодні нового 1952 року кіноплівочники увели в культурне середовище міста свій «комфортабельний» клуб імені Жданова [64]. 1952. 27.02 

1952.02 На першому поверсі  клубі працювала гардеробна  і  повсюди стояли великі дзеркала та висіли червоні плакати з комуністичними гаслами. 1952.04 

1952.04.01 У холі клубу розмістили велику картину, на якій  задумливий Ленін сидів поряд з зачитаним Сталіним.  1952.03 Клуб мав

свій парк 1952.06 з двома басейнами та фонтанами.  1952.05 Уже невдовзі кіноплівочники запланували покращити фасад клубу, щоби зробити з нього Будинок культури. 1956. 06. 11 Проте далі проекту діло не пішло, клуб так і залишився без балкона та скульптур на крилах фасаду, хоча й став зватися Будинком культури («жданкою»). Фасад не переробляли, мабуть, з тої причини, що на ньому підвішували літніми вечорами екран та показували безкоштовно навколишнім «жданівським» дітям фільми. Підростаючих будівників комунізму дуже тішив Тарзан, який, під стрекотіння кіноапарату, стрибав по екрану і особливо вправно у лівий кут, де стояв у кущах пивний, завжди гомінкий павільйон. Узагалі безкоштовне кіно було документальним, а коштовне – художнім, квітки на сеанси продавали в маленькій касі з окремим входом у ліве крило фасаду. Діти товклися біля каси в чергах на казки про Чіполіно, Буратіно та Кощея, зрозуміло Безсмертного. У БК Жданова працював драмгурток під керівництвом Усова. Найпопулярнішим вважався спектакль про «Любов, директора і квартиру». 1960.25.02  Завзято танцювала фабрична молодь, керівник гуртка якої Киценко був у 1961 році нагороджений у Москві орденом «Знак Пошани» [66]. Виходить, недарма з’явився в 1960 році в парку Жданова «комфортабельний» танцмайданчик. 1959.07.07

PENTAX Image За танцмайданчиком зробили галявину, за рахунок урізки великих приватних городів при хатах провулку Горького (дореволюційному Громадянському). На стометрівці галявини хлопці аерогуртка підіймали у небо,  з розбігу за допомогою мотузки,  дерев’яний літак з пілотом, щоби навчився літати, хоча б невисоко, недалеко. На миттєвий політ витрачалося багато сил. Також з лівого краю галявини встановили платні гойдалки та каруселі. Ще запрацював пневматичний тир. У 1962 році встановили чортове колесо –  «Колесо огляду» [67]. 1962.07.08

1970.07.11

Окрилені комунізмом шосткинці радісно оглядали з нього свою нову індустріальну Шостку та розпізнавали далекі краєвиди заводів великої хімії навколо неї. За п’ять копійок дозволялося школяру двічі повільно, з підвішеної до  колеса колиски, оглянути Шостку, шукаючи за деревами свій рідний дім та школу. 1963.19.07 Колесо розібрали в 1999 році на металобрухт, а гроші поділили порівну, по 50 гривень на кожного працівника БК.

У 1952 році розпочали мурувати стіни чотириповерхового 58-квартирного будинку якраз навпроти «жданки» (нині Карла Маркса,29). 1952.08.11 Фотографія зафіксувала момент з будівництва другого поверху фабричного житла. На ній бачимо майже усі 5 з 6 капітальних довоєнних будинків першого  фабричного кварталу –  двоповерховий гуртожиток по вулиці Депутатській (№1) (згодом трест «Шостхімбуд»), за ним дві сталінські чотириповерхівки (№5,№7), Будинок Комуни (№11) та триповерхівка по вулиці Луначарській (№2). Квартири у сталінських будинках, що були тимчасово зайняті після війни німецькими спеціалістами з кіноплівки, вже повернули робітникам фабрики. У торці будинку №5 влаштували продовольчий магазин №23 замість двох квартир. Новий будинок по вулиці Кожедуба виявився, як бачимо з фото, доволі гарним з фасаду, і тому 1953.10. 12

1954.06

1953.07, став другим, після шлакоблочних мумжієвських двоповерхівок, типовим фабричним будинком 1950-х років.

1952 року розпочалося будівництво, поруч зі школою №2 на вулиці Кожедуба, нової школи №7. 1952.19.07 Було викорчувано старий сад навколо хати Лисенка (бургомістра Шостки за німецької окупації 1941-1943 років). 1952.20.07 Розташування школи перегородило стару вуличку (1), паралельну Депутатській вулиці (2), помітну на аерознімку 1941 року. 1941.25.08 Школа виявилася на вулиці Матросова (недавній до 1948 року вулиці Сталіна). Вона мала бути найбільшою в Шостці чотириповерховою будівлею, у якій тільки в одну зміну могло розмітитися 880 учнів. Школу зводили два роки невтомні будівельники другої дільниці управління тресту «Харківпаливбуд». 1953.10.10

Відкриття школи запланували на 1 вересня 1953 року, потім перенесли на 17 жовтня, врешті в грудні напередодні Нового 1954 року до нової школи №7 урочисто перейшли довгою колоною під дробіт барабанів учениці старої жіночої школи №7 на чолі зі своїм директором Ганною Абрамівною Коноваловою. У старій будівлі сьомої школи, на розі вулиць Карла Маркса – Леніна, було відкрито восени 1954 року музичну семирічну школу. Вартість навчання в ній, відповідно до наказу від 10.07.1954 року, в становила 10 карбованців у місяць.

З 1953 року за вулицею Кожедуба, за залізницею на місці цеху каучуку  почав енергійно дихати трубами новітніх маленьких цехів молодий завод «Хімреактив», витягуючись виробничою територією та ядовитою зжигалкою (спалювальним полігоном) вправо до самої річки. Також почав зростати двоповерховими цегляними будинками новий хімхреактивівський житловий квартал від вулиці Кожедуба уздовж колишньої ображіївської дороги, перетнутої у 1933 році залізницею. Там поблизу залізниці вирили невеликий та мілкий ставок.

1953 року почалося будівництво на розі вулиць Кожедуба та Депутатської 4-5 поверхового будинку на 45 квартир (нині Карла Маркса,31). На першому поверсі будинку мала бути аптека, продовольчий та промтоварний магазини, кафе та перукарня. Тобто ніяких квартир на першому поверсі не передбачалося. Його заселили у 1955 році 80 родин ударників кіноплівочників. 1955.09  Будинок стоїть на високому лобному місці завжди освітленому сонцем.  1955.07 

1955.08Як бачимо з тогочасних фотографій, ніякого годинника на фасаді ще не було, але невдовзі на даху будинку встановлять, майже незмінне до кінця фази недорозвинутого комунізму, гасло з лампочками літер «Слава КПСС» та «Да здравствуют решения ХХ сьезда   КПСС» (потім ХХІ, ХХІІ, ХХІІІ..). Також в середині 1950-х років збудували  по вулиці Депутатській дві маленькі шлакоблочні двоповерхівки (№3 та №9).

У 1954 році почав роботу любительський телецентр створений на громадських засадах інженером Ф.Лустою в невеликому приміщенні при ПК Карла Маркса [112; 113]

На плані Шостки 1956 року 1956.07.02  вимальовані коричневим  кольором контури усі п’ять цегляних та шлакоблочних будинків та будівля школи №2 по вулиці Кожедуба (нині Карла Маркса,23,25,27,29,31,33). Також позначені п’ять будинків у недобудованім кварталі на вулиці Щербакова, біля території заводу «Каучук («Хімреактив»), за залізницею. Повністю забудованим є шлакоблочний квартал з 13-х двоповерхівок на вулицях Урицького та Прорізній, нині там збереглося лише три будинки № 22, №24 по Прорізній та №36 по Урицького. Будинок під №22 здається ось-ось розвалиться по заштукатурених швах.

На більше детальному чорно-білому плані 1956 року 1956.1.01 бачимо мозаїку клумб з двома фонтанами в парку навколо триповерхового будинку культури імені Жданова. Танцмайданчика в парку та галявини за ним з атракціонами тоді ще не було. Навпроти «жданки» бачимо периметр вже збудованого чотириповерхового будинку по вулиці Кожедуба (нині Карла Маркса,29). За ним – великій двір з великим круглим довоєнним сквером. Дійсно, двір був великий і вся радість в ньому була для дітей в пісочниці влітку, та в трьох гірках – взимку. Як бачимо з фотографій основною рослинністю в піщаному сквері були кущі жовтої акації. 1964.10.10

1964.11.10

1964.12.10

Далі на плані бачимо за вулицею Гоголя (дореволюційним Центральним провулком від вулиці Депутатської до вулиці Прорізної) позначені пунктиром контури новобудови по вулиці Луначарській,6 та прибудови по вулиці Депутатській,11. Ці два будинки зводилися кіноплівочниками за таким же архітектурним проектом, як і їхній перший будинок №29 по вулиці Кожедуба. За тим же проектом будуть збудовані (до кінця 1958 року) ще три фабричні будинки по вулиці Депутатській №№ 4,6,8 1957.07.07 та ще один хімреактивівський будинок по вулиці Карла Маркса,2 (нині 22). У будинку №4 по вулиці Депутатській невдовзі запрацює майстерня з індпошиву. У 1958 році буде вперше заасфальтована булижна мостова Депутатської вулиці. У цілому вийшла широка вулиця з велосипедною доріжкою. 1959.04

1959.06 Для відпочинку кіноплівочників було закладено сквер між сараями будинків №5 та №7, там, де на плані 1956 року значиться вулиця Гоголя. У скверику посаджено деревця, кущі акації, розбито клумби і встановлено масивні лави-дивани. 1957.04.04

1957.05.04 Сквер з боку вулиці Депутатської огороджено литим чавунним парканом. 1960. 20.06 Посеред скверу спорудили в 1956 році постамент, усі думали, що там буде пам’ятник Гоголю, а встановили – Сталіну в білому пальто, бо пам’ятників Гоголя тоді на конвеєр скульптур ще не поставили. Усіх власників курей з сусідніх з пам’ятником сараїв було суворо попереджено наказом ЖКВ (жеком), що в разі появи їхніх курей біля пам’ятника Сталіна, вони будуть оштрафовані, а кури спіймані ще на гарячому посліді. Простояв Сталін недовго, його голову, нібито, замінили головою Леніна. PENTAX Image За пам’ятником було обладнано дерев’яними лавами  агітмайдан зі  стендами планів семирічки. До пам’ятника почали водити дітей з найближчих дитсадків на прогулянку до Леніна. Також водили, з піснями про юного барабанщика, учнів других класів школи №7, щоби ті покладали квіти до Леніна, а він за це приймав їх в жовтенята. Потім пам’ятник перенесли подалі від сараїв і ближче до вулиці Депутатської та замінили на кращій, міцніший, з більш мужнім обличчям вождя. PENTAX Image Нині за спиною пам’ятника Леніну йде до моргу міськлікарні вулиця автора «Мертвих душ» Гоголя. На ній не прописана жодна жива душа шосткинця, хоча вулиця Гоголя значиться серед вулиць міста. Функцію дореволюційного Центрального провулку (вул. Гоголя) від Депутатської до Прорізної взяв на себе новий провулок Депутатський, прокладений за будинком Комуни, точніше за його гарною чотириповерховою прибудовою 1956 року.

На кольоровому плані Шостки 1956 року бачимо на початку вулиці Карла Маркса три контури майбутніх цегляних будинків (А,Б,В). 1956 Хімреа Саме з них  розпочалася повоєнна капітальна житлова забудова вулиці Карла Маркса в глухівському (східному) напрямку від вулиці Матросова, від колишнього ярка у Новгород-Сіверської застави. Уже  влітку 1956 року було закладено фундамент на місці трьох  зруйнованих дореволюційних дерев’яних будинків №№2,4 та 6 вулиці Карла Маркса, що стояли у низині по правому берегу ярка. У цю яму й посадили чотириповерховий будинок (А) заводу «Хімреактив». Заселили його наступного року. Він мав 49 квартир, гастрономом та дитячий садок з західного торця будинку. По плану забудови будинок значився під №2, але отримав №22, бо до вулиці Карла Маркса доточили вулицю Івана Кожедуба, згідно рішення Шосткинського міськвиконкому депутатів трудящих №22 від 23 вересня 1957 року на виконання Указу Президіуму Верховного Совєта  від 11 вересня «Об упорядочении дела о присвоении имен государственных и общественых деятелей административным единицам, населенным пунктам, предприятиям, учреждениям, организациям и др.» [6,арк.21]. Указ забороняв надавати вулицям, містам, колгоспам… імена ще живих героїв. Кожедуб позбувся своєї вулиці Шостці, навіть й досі, через два десятиліття по його смерті в 1991 році, не відновили назву вулиці Кожедуба.

На опорному кольоровому плані Шостки 1956 року 1-15.jpg маємо на усій довжині вулиці Карла Маркса, від вулиці Матросова (шк.№2) до вулиці Некрасова (залізниці), 22 суспільні  будинки та будівлі, позначені синім кольором. Зокрема по лівій (північній) стороні нараховуємо 10 будинків: райвиконком (1) райвик-1

Райвик-2, військкомат (2), держфото 1-47.jpg (3), редакція газети «Зоря» (4), клуб піонерів (5), аптека (6), дитяча тублікарня (7), чайна (8), лазня (9), пожежна (10). По правій (південній) стороні вулиці Карла Маркса нараховуємо 11 суспільних будинків: перукарня (11), магазини (12 – 16), дитсадок (17), міськком (18), виконком (19), ПК Карла Маркса (20), аероклуб (21) та санепідемстанція (22). У 1956 році на вулиці було  80 будинків і лише дев’ять з них – кам’яні. Це нинішні дво-п’ятиповерхові будинки №35, №37, №39, №41, №42, №44, №36 (дитсадок), №38 (палац культури). Не зберігся тільки один одноповерховий магазин Яшки Купчика біля пожежного сараю, теж позначений на плані 1956 року коричневим кольором як кам’яний. На плані нанесено посеред дореволюційного саду між вулицями Молотова (Госпітальною)  та 9-го Січня (Госпітальним провулком) контур новобудови, з якої розпочалася повоєнна забудова вулиці Карла Маркса в новгород-сіверському (західному) напрямку. Цей будинок по вулиці Карла Маркса,53 (нині краєзнавчий музей) був завершений наступного 1957 року як подарунок до сорокової річниці Октября шосткинському  міськкому КП(б)У, точніше міськкому КПУ, бо з жовтня 1952 року ВКП(б) перейменували в КПСС, відповідно КП(б)У в КПУ. У канун ювілею міськком в перебрався в нове двоповерхове цегляне приміщення, залишивши старе приміщення по вулиці Карла Маркса,50 райкому КПУ. Будинок міськкому 1-15.jpg виявився першим повоєнний капітальним будинком вулиці Карла Маркса, або ж дев’ятим кам’яним будинком в її історії. Як відомо, за сто метрів далі від провулку знаходився за Локотською заставою в холерному бараці у 1903-1905 роках Народний Дім – перший робітничий культурний заклад. Здавалося, міськком мав би пригадати у 40 річницю революції 1917 року революційні події 1905 року біля спаленого поліцією Народного Дому та встановити хоча би пам’ятний камінь на його місці. Проте не встановили ні в наступному 1958 році – до 55-ої річниці виникнення Народного Дому (1903 рік), ні в 1960 році – до 55-ої річниці його знищення (1905 рік). Тож бо, перший секретар міськкому не мав ніяких прав у Шостці  щодо відзначення таких пам’ятних місць, а мав неабияку владу щодо усіляких міністерських премій, квартальних і позаквартальних, які надавали директорам заводів та секретарям парткомів за результати господарювання. Видавали їм  великі, у кілька окладів, грошові винагороди – премії у заводських касах по відомостях, підписаних першим секретарем міськкому. З роками список тільки збільшувався, премії також зростали, відповідно до зростання лав шосткинської партноменклатури.

На більше детальному чорно-білому плані 1956 року  1-9 позначені усі пам’ятники та скульптури в парку при Палацу культури Карла Маркса. У найпочеснішому місці парку стояла біла скульптура Сталіна (1) 1-8.jpg, майже там, де нині стоїть 1-65.jpg погруддя Карла Маркса. Люди кажуть, що в парку був ще й пам’ятник Молотову з чорного граніту, на жаль, фото ще не віднайдене. Отже, парк Карла Маркса ніс неабияку партійну загрузку і  завод №9 витрачав чимало коштів на його благоустрій скульптурами. Як бачимо з плану 1956 року  на території парку, навколо басейну з фонтаном стояли три скульптури (2). Вони були присвячені спортсменкам: двом волейболісткам та одній пловчисі. Волейболистки 1-7.jpg подавали одна одній м’яча через басейн, а пловчиха якраз 36-1.jpg збиралася стрибнути в басейн. У центрі фонтану, за переказом, стояла «голишка», яку зліпив пенсіонер скульптор-самоучка Тихін Петрович Маслигін (1891 р.н.). Так це чи ні, фотографія фонтану з «голишкою» поки що не віднайдена. «Голишку» прибрали,  бо вона несподівано дуже не сподобалася високоморальній «рулевой» компартії, точніше партійній секретарші з сусіднього міському, яка запідозрила схожість скульптури за розміром та крутою фігурою  вродливої жінки самоуки. Як міг скульптор ліпити голих баб, після того як виліпив Карла Маркса? 1959.20.09 Згодом басейн перетворили в дельфінарій, підібравши для нього безвинну грайливу пару дельфінів. 1-66.jpg На плані парку 1956 року позначено ще одну скульптуру посеред клумби (К), ліворуч входу до великого залу палацу. 1-61.jpg Це була скульптура юної героїні Зої Космодемянської з автоматом в руках, яку свято шанували піонери дружини Зої Космодемянської зі школи №5. Взагалі то, усі піонери й малі діти Шостки шанували Зою1961.8.12  1960.11.07 Піонерські загони імені Павліка Морозова, теж хотіли бачити в парку скульптуру свого малолітнього героя, але чомусь наприкінці 1950-х років на центральній алеї встановили  великі скульптури: музиканта Рубінштейна та письменника Грибоєдова. Потім встановили, праворуч доріжки до туалету, скульптуру замріяного вченого Михайла Ломоносова. PENTAX Image А ближче до білетної посадили читати книжку скульптуру Максима Горького. 1-10.jpg Окремо встановили скульптуру хіміка  Мендєлєєва, найшановнішого шосткинськими хіміками вченого, адже хімія стала головною наукою в Шостці, і взагалі для всього СССР. На основі хімічних виробництв мав постати в країні комунізм – молодість світу. Скульптури прикрашали парк доволі довго. Найменший термін простояла в парку скульптура Сталіна. Осінньої ночі 1958 року її відтягли ціпом до дороги й вивезли невідомо куди.

Ще на плані 1956 року 1-11-1 позначено за будівлею палацу, посеред парку, братську могилу воїнів визволителів (3). Мабуть, напис «бр.мог.» стосується ще однієї могили (3-а), розташованої дещо ближче до будівлі Палацу, якраз на продовжені алеї за парканом саду. До речі, алея (А) в сад проглядається й на німецькому аєрознімку 1941 року 1-11-2 , можливо, ця безіменна могила була довоєнною, раз до неї вела алея. За переказом, в парку Карла Маркса знаходилася ще одна братська могила (3-б), за хатою Дубини (Д) (нині вул.Короленка,46). Кажуть, що поряд з могилою розмістили до війни ларьок молокозаводу. Ларьок (Л) примітний на аєрознімку неподалік хати Дубини (Д). Навколо ларьку майже не видно дерев, зате далі вони рясно, наче сад, вкрили всю територію кладовища (К) аж до самої Володимирської церкви (Ц). Цю третю могилу якимось дивом не розрівняли під час утворення на початку 1950-х років алей парку Карла Маркса на місці міського кладовища. За переказом, в ній були поховані забиті в березні 1918 року, більшовицьким загоном Ремньова, робітники повсталого  порохового заводу, за те що не дозволили червоним пограбувати та вивезти цінне заводське обладнання на Москву. Тому могила взагалі не позначена на плані 1956 року, на якому маємо згадану вище узаконену братську могилу з іменним пам’ятником у прямокутному контурі. На малюнку надмогильного пам’ятнику в газеті «Зоря» за 1960 рік помітно будівлю ПК Карла Маркса з консоллю парашутної вишки на даху. Зоря 1960 За традицією, до пам’ятника кожного року у день визволення Шостки від німців 2 вересня під звуки маршу приходили від центрального пам’ятника Леніна по вулиці Карла Маркса колони школярів. Відбувався мітинг за участі голови міськради. Перше слово завжди мав партизан Трало, а за ним виступали учасники боїв за звільнення Шостки [68]. Потім покладалися на могилу букети живих квітів. PENTAX Image З 1962 року урочистий мітинг спочатку відбувався біля пам’ятника Леніна, а потім мітингарі йшли разом з Трало покладати квіти до братської могили в парку Карла Маркса. PENTAX Image На плані 1956 року позначено навпроти братської могили, по інший бік центральної алеї, невеликий спортмайданчик. За спогадами старожилів, там проводилися змагання городошників. Зокрема, у 1957 році провели першість області по городкам. На плані між спортмайданчиком та палацом значиться танцмайданчик, тобто зовсім в іншій стороні ніж зараз. На плані вимальовано чотири алеї в бік Володимирської церкви («часовни» на плані). Навпроти братської могили, по інший бік центральної алеї, позначений на плані 1956 року спортмайданчик. За спогадами старожилів, там проводилися змагання городошників. Зокрема, у 1957 році на спортмайданчику провели першість області по городкам. На плані між спортмайданчиком та палацом значиться танцмайданчик, тобто зовсім в іншій стороні ніж зараз. На плані вимальовано чотири алеї в бік кладовищенської каплиці («часовни» на плані). 1958 Алеї були прокладені по розрівняних могильних горбках та зруйнованих склепах на початку 1950-х років. Поховання на кладовищі заборонили ще в голодовку 1932 року. Тоді ж започаткували нове кладовище за Петухівкою. Діти війни з сусідніх з парком вулиць Короленка та Марата пам’ятають, як вони грали  в футбол черепами на майданчику, влаштованому на місці кладовища, саме там, де в 1960-х роках збудують літній кінотеатр.А повоєнні діти Шостки 1960-х років не забули, як кожної зими рознаряджені трійки з дідом Морозом мчали з ними на санях від парку вулицею Карла Маркса [ 111]. Розповідають про сміливих друзів дитинства, які шпурляли саморобні бомбочки з «переху и изоленты», під ноги старим бабам,  коли ті освячували пасхи біля єдиної шосткинської діючої церкви за парком Карла Маркса. Як бачимо з плану 1956 року, окрім парку при палаці Карла Маркса був великий довоєнний сад, який доглядав заводський садівник. Сад тягнувся уздовж вулиці Короленка впритул до двох будинків №58 та №60/2 по вулиці Карла Маркса. Кажуть, що ці будинки та сад були до революції однією поміщицькою садибою (нині на місці будинків кафе «Ані»). Ще один сад позначено на плані 1956 року ліворуч входу в парк палацу Карла Маркса. Сад належав міськвиконкому (буд. №52 на плані). Зі старої фотографії 1-13.jpg вулиці Карла Маркса бачимо, що в’їзд на територію міськвиконкому був одразу за огорожею парку Карла Маркса, за останнім її кам’яним стовпом, прикрашеним зверху кам’яною кулею. Другий будинок на фотографії – це міськком компартії, на плані він значиться під №50. Контури цих двох будинків майже такі самі, як і на плані 1897 року, де вони значаться управлінською садибою «Председателя Хозяйственного Комитета»  поселення Шостки. У 1950-х роках біля міськвиконкому була дошка пошани з фотографіями найкращих трудящих Шостки. У 1970-х роках фотографії передовиків виробництва зробили значно більшими, тому дошку подовжили вже як галерею уздовж паркану дитсадка «Іскорка» (вул. Карла Маркса,38). Міськвиконком приділяв чимало уваги щодо сімейного відпочинку в парку Карла Маркса. У 1960 році встановили білі входу в парк Карла Маркса кіоск для продажу морозива. Центральні алеї парку обклали бетонними бордюрами, засипали жовтим піском з гравієм та прикатали. Ще в 1960 році збудували стрілецький тир, спорудили дві альтанки та становили чотири атракціони, зокрема «качели» та каруселі. По весні 1961 року 18 та 19 березня півтори тисячі шосткинців з великим задоволенням прослухали зі сцени ПК ім. Карла Маркса пісню «Я славлю партію» у виконанні Державного народного хору під керівництвом народного артиста Григорія Верьовки. Також гриміли в Палаці українські пісні і танці цього чудового хору, особливо запам’яталися шосткинцям «Реве та стогне Дніпр широкий», «Верховина» та «Козацький танець з піснями»  [37].   

1957 рік минув на вулиці Карла Маркса під гаслами 40-річчя Жовтня.. Ще з весни головний пам’ятник Леніна на вулиці Карла Маркса був прикрашений жовтневими гаслами та огороджений, наче могила, залізною оградкою, як-то бачимо з фотографій. 1-39.jpg  1-62.jpg  1 травня центральною вулицею Карла Маркса пройшла парадна демонстрація трудящих від Будинку культури ім. Жданова до Палацу культури ім. Карла Маркса, минаючи на своєму шляху пам’ятник Леніна та трибуну біля міськвиконкому (Карла Маркса,52). Парад відкрили усі наявні на фотографії військові сили з охорони «дев’ятки». 101.jpg

За ними проїхали мотоциклісти з гімнастами 1-35.jpg 106.jpg, потім пройшли спортсмени 108.jpg          тенісисти 110.jpg, навіть повільно прокрутили педалі по Карла Маркса велосипедисти 109.jpg   та пронесли обручі охайні школярі  1-36.jpg 112.jpg Потім, за традицією, йшли колони учнів у порядку показників успішності кожної школи, за ними – учні ремісничих училищ та технікума. 113.jpg  А вже за ними йшли колони трудящих на чолі зі своїми духовими оркестрами 102.jpg 1973105.jpg 1934105.jpg Оркестр становився біля трибуни і вигравав марші поки, не проходила вся колона. Першими в колоні йшли103.jpg орденоносці-прапороносці, потім – заводське начальство 1-33.jpg під прикриттям портретів Карла Маркса, Енгельса та Леніна, услід за ними повільно рухалися вантажівки 1-34.jpg з дітьми робітників заводу в кузовах. Не забували долучити до параду й самодіяльних артистів, для яких «рулевим» 114.jpg

і в піснях і в роботі була компартія.

13 найкрасивіших шосткинських демонстрантів-комсомольців 1957 року міськком компартії делегував до Москви на VI Всесвітній фестиваль молоді.1957.7.07

Новою традицією за Хрущова стало носіння макетів богатирської кукурудзи як символів процвітання всього СРСР.  1-32.jpgЗрозуміло, що восени на «ноябрській» 1957.07.11 демонстрації трудящі мали нести богатирські кукурудзяні калачі –  «рожки»  збільшені паперові макети незабутнього для шосткинців кукурудзяного хліба. З нагоди 40-річчя Октября долучили до параду тяжку техніку – болотний торфонарізувач 116.jpg прикрашений портретом Леніна та прапорами.

У 1957 році запрацював в парку Карла Маркса просторий, наче цех, ресторан «Чайка» (нині «Місто розваг» вул.Короленка,48) Ресторан збудували по правій стороні вулиці Короленка на місці довоєнного ларьку молокозаводу, одразу за хатою Дубини (нині вул.Короленка,46).  (Див. історію вул. Короленка)

Увесь 1957 рік будували по вулиці Карла Маркса найбільшу в Шостці 95 квартирну чотириповерхівку  №33/2 (Б). 1-17.jpg Були знесені останні чотири садиби між будинком №35 та вулицею Матросова. На їхньому місці заклали фундамент поєднавши з  довоєнним фундаменту, що простояв майже двадцять років за парканом в ямі на кутку вулиці Матросова. У серпні 1958  були заселені родинами робітників «дев’ятки» перші дві секції на 28 квартир, у січні 1959 року заселено ще три секції на 41 квартиру, а в липні заселені останні дві секції на 26 квартир. Зі східного торця будинку розмістився заводський дитсадок з майданчиком, загородженим впритул до воріт 35 будинку. Влітку відкрили на кутку будинку магазин №41 «Культ.товари». 1-16.jpg Як бачимо з фотографії, українська назва магазина справді містила посередині крапку, а не «точку». У “Культ.товарах” можна було придбати в розстрочку магнітофон «Дніпро», радіолу «ВЕФ-Акорд» та фотоапарат «Зеніт». Культтоварний магазин запам’ятався старожилам галасливими чергами за грамплатівками, звався він в народі магазином «Музики».

По весні 1958 року на вулиці Карла Маркса було висаджено міськкомунгоспом 300 штук молодих лип, кленів та каштанів замість старих малоцінних насаджень. КМ асф 1960 Влітку розпочали вдягати булижну центральну вулицю в асфальт, а завершили – аж наступного літа  1959 року.

Влітку 1959 року зруйнували чайну (чайхану), що була поряд з міськкомом КПУ на розі вулиць Карла Маркса та 9-го Січня. На її місці заклали фундамент 36 квартирного будинку №55. Нульовий цикл виконували прогресивним способом з фундаментних блоків, а стіни поверхів мурували з великих цегельних блоків заради прискорення зведення в Шостці нової триповерхової серії хрушовок. Заселили його рівно через рік. КМ 55

У неділю 9 серпня 1959 року урочисто відкрили ще один новий стадіон «Екран»  на вулиці Карла Маркса, 6 [58]. Стадіон спорудила фабрика кіноплівки за провулком Шевченка на колишніх городах, що тяглися до затопленого озерцями глинища цегляного заводу. Футбольна любительська команда фабрики кіноплівки також отримала назву «Екран».  У 1961 році «Екран» став чемпіоном Сумщини з футболу та здобув право участі в розиграшу кубка УРСР з футболу [62]. Наступного 1962 року «Екран» вийшов у фінал кубку України і поступився там 25 серпня  «Авангарду» з Дніпропетровська (0:2). Як фіналіст кубка України взяв участь в іграх на кубок СРСР з футболу і одразу програв 9 вересня 1962 року команді Ленінградського оптико-механічного заводу.

Восени 1959 року напередодні 42 річниці Жовтня на вулиці Карла Маркса заселили працівниками заводу «Хімреактив» п’ятиповерховий будинок №24 (В) з ще небаченою у Шостці паркетною підлогою у кожній з 86 квартир. PENTAX Image

Зі східного торця будинку розмістився дитсадок, а за ним на першому поверсі будинку була пошта з телеграфом, телефонною станцією та радіовузлом.  2-33.jpg У третьому під’їзді на четвертому поверсі у квартирі з балконом на вулицю був влаштований гуртожиток, де проживало 8 працівників заводу «Хімреактив», у тому числі й 17-річний апаратник Анатолій Погрібний, який згодом стане відомим всій Україні академіком, політичним та громадським діячем, ведучим радіопередачі «Якби ми вчились так як треба». Мабуть, чи не найперший свій вірш «Меч у сонці» Погрібний опублікував на літературній сторінці шосткинської газети «Зоря» за 10 жовтня 1961 року. PENTAX Image За спогадами найкращого друга молодості Погрібного Миколи Жирного,  вони разом з Анатолієм не раз співали українських пісень під гармошку на балконі свого гуртожитку. Пам’ятає, що якось пізно вночі поверталися вони удвох з нічної зміни до гуртожитку, і коли вже минули БК Жданова, до них підійшов худорлявий хлопець та спитав чи є в них годинник, то скажіть – який час. Погрібний глянув на свій годинник та відповів, а хлопець каже йому – «Віддай годинник» – «Ні, не віддам, це подарунок матері». Раптово їх оточило ще троє здорових хлопців з погрозою – «Віддай, тобі кажуть». Анатолій щосили відштовхнув від себе найближчого худорлявого нахабу, і вони з Миколою кинулися втікати. Хлопці давай наздоганяти та ще шпурнули  навздогін фінку, яка пролетіла мимо Погрібного. Анатолій та Микола встигли добігти до своєї квартири і зачинити двері, які виявилися товстими та витримали вдари ногами переслідувачів.

Нині Микола Степанович Жирний відомий шосткинцям краєзнавчими газетними публікаціями про своє рідне село Собич, він опублікував сотні статей та видав кілька книжок. Особливою його пристрастю є музика та пісні, яких він склав чимало. Останнього разу приїжджав Погрібний до Жирного в Собич у серпні 2007 року, а 19 жовтня Анатолія Григоровича не стало. pogribnyj Чомусь до цього часу на будинку №24 немає меморіальної дошки з ім’ям академіка, політичного та громадського діяча Анатолія Григоровича Погрібного (1942-2007) та з датою його проживання на цій вулиці Шостки в 1959-1961 роках. Не встановлюють дошку, бо не вистачає мармуру на вшанування колишньої шосткинської партноменклатури. До речі, у січні 1962 року був арештований помічник апаратника 3-го цеху хімзаводу Єременко Юрій Іванович (1935-2007) за напис в апаратній на станку «Пролетарии всех стран, боритесь с КПСС». Тримали його в Сумах три місяці, витрушуючи дізнання чи то наклепу на своїх колег апаратників – хто його примусив зробити цей напис. Кгбісти сподівалися викрити на хімзаводі антисовєтську організацію, марно, її не було. У квітні 1962 року Єременко був засуджений за антирадянські написи (ст. 62 ч.1 КК УРСР 1960 р.) до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії посиленого режиму на 6 місяців. Реабілітований 31.01.1992 прокуратурою Сумської області [Реабілітовані історією. Сумська область. Шостка].

У 1960 році на вулиці Карла Маркса побував архітектор з Києва Віктор Дубок, уродженець Шостки, син довоєнного секретаря міському КП(б)У Дубка П.В. Він назвав нову забудову вулиці кам’яною ущелиною, «бо у вікна половини кімнат її будинків ніколи не заглядатиме сонце» («Зоря» 29.12.1960 року). Про такий сонячний дефіцит знали архітектори перших довоєнних багатоповерхівок  вулиці Карла Маркса, коли розміщували на кожному поверсі лише дві квартири, які мали кімнати і на північній і на південній стороні будинку, з якої й заглядало сонце в північну половину кімнат будинку. Безумовно зауваження архітектора Дубка були враховані при подальшій забудові цієї найдовшої вулиці Шостки. Вона, як бачимо з опорного плану 1956.01 Шостки 1956 року, закінчувалася на сході біля смугастої лінії залізниці на «дев’ятку», а в натурі вулиця Карла Маркса закінчувалася шлагбаумом залізничного переїзду за останніми її хатами – Гашника (1) по правій стороні вулиці, Щербака (2) – по лівій. На плані немає будь яких натяків на майбутню забудову за залізничним переїздом, це була так би мовити оздоровча, зелена зона Шостки з виходом до галенківських лугів та боліт, що утворилися на місці колишніх (до 1862 року) млинарських ставків. Також були спущені двоє локотківських ставків у 1920-ті роки, без яких річка Шостка зовсім обміліла. Тож купатися шосткинцям влітку було ніде, бо й доступ до заводських озер перегородив паркан з колючим дротом, встановлений навколо території заводу наприкінці 1920-х років. У 1950-х роках заводчани поглибили свої озера, але води для зростаючих потреб виробництва не вистачало. Тому вирішили створити за межами заводської території додатковий накопичувач води на випадок посушливого літа. По весні 1958 року був заведений з території заводу річкою земснаряд до маленького озерця, біля другого дерев’яного галенківського мосту. Земснаряд розпочав поступово перетворювати Галенківське болото у велике озеро. Пісок з водою (пульпу) земснаряд намивав на колишній Бражин хутір та руде болото Гало, куди раніше впадав лівий рукав річки Галенківки. Пульпа виплескувала ще й рибу та жаб. Рибу збирали діти, а жаб – китайці, що стажувалися на фабриці кіноплівки. За спогадами, китайці обробляли жаб скальпелями, наче хірурги, а вже потім десь їх їли. Намитий в штабель пісок вивозили на потреби міського будівництва. У залишках кар’єру зустрічаються уламки чорного кременю, виплеснуті земснарядом разом з піском. Можливо, тут на розмитому земснарядом правому березі річки Шостки, неподалік джерельної колись Галенківки, було в давнину якесь поселення раннього залізного, а то й пізнього бронзового віку. До щойно створеного озерця вже влітку 1958 року потяглися відпочивати шосткинці. Стихійно виник пляж на правову березі озера, там була глибина і трамплін. На лівому мілководному болотистому березі виник дитячий пляж, на місці куди плеснув земснаряд піску. Це перше в безводній Шостці штучно поглиблене Галенківське водоймище стало в 1960-х спекотних роках улюбленим місцем відпочинку молоді – Голяшкою. 1-41-5.jpg Дбайлива міська влада зробила благоустрій Галенківського озера, обладнала міський пляж. PENTAX Image Запрацювала рятувальна станція. За трясовиною біля пляжу, неподалік дореволюційної єврейської лазні, було збудовано буфет-ресторан. Ближче до дороги, до місця колишнього німецького пляжу з хатою, почала працювати в 1965 році човнова станція [34]. Пляжний бум вщух у холодні літа початку 1970-х років, коли непомітні оку викиди газів з кислотних виробництв «дев’ятки» стали роз’їдати плавцям очі. Усе ж таки велике Галенківське озеро перетворило річку Шостку з малого локотківського ручаю в завжди повноводну артерію. На початку 1960-х років було збудовано, замість двох хитких галенківських дерев’яних містків, зведених ще у 1932 році, новий залізобетонний міст через річку Шостку. Неподалік нього, за сотню метрів по течії, з’явився, наприкінці 1960-х років, новий залізничний міст на колії до заводу №13. Його було взято солдатами під надійну охорону та остаточно загороджено колючим дротом річку і дорогу повз неї до старої заводської лазні, що була за півкілометра від вулиці Партизан (Галенківського хутора). Старожили пам’ятають лазню і сподіваються добре попаритися там, як тільки-но завод поверне річку місту разом з лісом під зону відпочинку. Поява Галенківського озера спрямувала до нього в 1960-х роках усі плани майбутньої капітальної забудови міста.

З раннього літа 1960 року ударники комуністичної праці хімзаводу №3 (фабрики кіноплівки) почали заселяти найбільший в Шостці 4-5 поверховий 9 під’їзний 128 квартирний будинок №21 по вулиці Карла Маркса. Він мав започаткувати новий спрощений (здешевлений) етап розбудови Шостки будинками з проходами в ньому з вулиці в двір – тунелями та допоміжними спільними кухнями. Тунель мав замінити у під’їздах будинку другий вихід на вулицю, а кухня – зекономити час на приготування їжі, й відповідно зменшити розмір квартирних кухонь, призначених тільки для підігріву чаю та придбаних блюд у спільній домовій кухні. Будинок мурували два роки, заселяли цілий рік, мабуть, ще б будували рік-два рік аби зробити його закільцьованим по типу Пентагону, але грошей вистачило тільки на півкільця та на один стовповий тунель. Уся Шостка з нетерпінням очікувала відкриття тунелю в будинку, щоби навпрошки пройти через нього від базару до нової поліклініки для дорослих та дітей №4, що запрацювала разом з лікарнею на 50 ліжок 1958.28.10 наприкінці 1960 року на місці зруйнованих дерев’яних хат у кварталі вулиць Щедріна (дореволюційній Яровій) та Урицького (дореволюційної Климашівської). Справді, тунель виявився оригінальною інженерною спорудою з 12 великими стовпами та чутливим відлунням між ними. У січні 1961 року широко відкрила шосткинцям двері «Домова кухня», розташована праворуч тунелю (нині “Віват канцелярія!”) [60]. 1961.17.01  У ній відпускали зі знижкою в ціні обіди додому – суп харчо по шосткинські, бульйон з пельменями або ж фрикадельками на перше, та варену картоплю, вареники з картоплею на друге, а кукурудзяні коржики «Ударники» з яблучним компотом були на третє. Низькі ціни зацікавили шосткинців, кухня набула популярності і одразу стала «Домовою кухнею комуністичної праці». З’явилися в ній дуже дешеві борщі і щі, і біфштекси і ромштекси, і відбивні фарші. Продуктивність праці кухарів настільки зросла, що могла забезпечити обідами ще кілька нових сусідніх п’ятиповерхових будинків №19 та №17 збудованих в 1962 та 1963 роках вже без домових кухонь та тунелів. За цими будинками, за парканом непомітно розбудовувалася саперна військова частина, що з’явилася наприкінці 1950-х років на сімох гектарах довоєнного (з 1937 року) зенітного дивізіону праворуч на дореволюційній Прорізній вулиці  (нині речовий ринок).

1 квітня 1961 року закрили кінний ринок, що був за колгоспним ринком, точніше на продовженій площі (Б) базарного трикутника між двома вулицями Карла Маркса та Шевченка (дореволюційній вулиці Киснемського). 1956.61 Новий кінний ринок запрацював на Петухівці по вулиці Паризької Комуни, тільки там дозволялося шосткинцям продавати домашні речі та кустарні вироби [59]. По весні 1962 року перенесли автостанцію від старого базару до центру міста на куток вулиць Толстого та Гастелло (нині на місці автостанції каштановий парк за міськвиконкомом вул.Леніна,14). На вільній від кінного базару площі розпочали будівництво нових будинків, зокрема триповерхового будинку №12 по вулиці Карла Маркса та триповерхових будинків №2 та №4 по вулиці Прорізній (навпроти макаронки М). За базаром збудували по вулиці Шевченка чайну №2 імені поета Маяковського. На стіні чайної з боку базару вивісили плакат з величезною постаттю Маяковського. За чайною звели у дворі триповерховий кооперативний будинок №6-а, майже поряд зі смердючим базарним туалетом, що й досі дошкуляє вже зовсім старих новоселів. Потім  в 1963 році збудували п’ятиповерховий будинок №4, а в 1964  році – п’ятиповерховий будинок №6 без балконів на другому поверсі. Ці два міськкомугоспівські будинки остаточно зайняли площу колишнього кінного ринку. Заради забезпечення території під будівництво нових п’ятиповерхівок, розпочали руйнацію дерев’яних будинків як по правій, так і по лівій стороні вулиці Шевченка далі до перехрестя з провулком Шевченка (дореволюційної Троїцької вулиці).

12 квітня 1961 року майор Юрій Гагарін побував на кораблі-супутнику «Восток» у космосі. PENTAX Image  На ознаменування першого в світі польоту людини в космос Шосткинський міськвиконком депутатів трудящих вирішив негайно 22 квітня присвоїти міській середній школі №7 ім’я Юрія Гагаріна, зрозуміло за побажаннями колективу школи [77]. Також міськвиконком пішов назустріч побажанням колективу хімзаводу щодо перейменування найближчої до рідного села Кожедуба Фабричної вулиці у вулицю Юрія Гагарина. Тобто все житло, що мав хімзавод біля себе на споконвічних ображіїївських землях по правому березі річки Шостки стало зватися вулицею Гагаріна, навіть ті адміністративні будівлі та розташоване за кілометр від них енергетичне селище поблизу нової ТЕЦ, неподалік сіл Лазарівки та Ображіївки. По суті вийшла нова довга, як політ у космос, вулиця на крайній північно-західній околиці Шостки повздовж правобережної дороги від села Крупець до села Лазарівки. Стара Фабрична назва вулиці перейшла далі по цій же дорозі як нова вулиця в бік села Лазарівки, точніше Лазарівського селища (нині мікрорайону), бо в 1962 році село Лазарівку долучили до міста Шостки, вилучивши за рішенням виконкому Сумської облради від 21 липня 1962 року з адміністративно-територіального складу Ображіївської сільської Ради і [78]. Усім вуличкам Лазаревського селища дали офіційні назви вулиць та провулків. Зокрема, головну вулицю по ображіївській дорозі назвали вулицею Ярославського, а провулок, що відходить наприкінці вулиці ліворуч в західному напрямку, назвали Ярославським. Ще дві вулиці, що відходять на початку вулиці Ярославського біля школи, одна в західному напрямку уздовж річки Шостки,  назвали Кооперативною, а другу – в східному напрямку уздовж річки – Річковою (поблизу узлісся з районною скотобазою – приймальним пунктом худоби для перегону на відгодівлю до села Хоружівки). Вулиця, що будується паралельно вулиці Ярославського, з її східної сторони, назвали Піщаною. Вулиця в північному напрямку від Фабричної вулиці дістала гарну Поліську назву. Єдиною історичною назвою слід вважати вулицю Перекопську, що йде від вулиці Фабричної до магазину на вулиці Ярославського по старому перекопу – колишній границі між колишніми хуторами Лазарівкою та Коржівкою. Отже, вулиця Ярославського об’єднала ці два старовинні хутори, які триста років входили до різних волостей, потім сільських Рад. Зокрема Коржівка входила до Ображіївської сільради, а Лазарівка до Локотської. Шостка приєднала до себе Лазарівку з розрахунку мати більше піщаних земель під кар’єри. Вже невдовзі завели з річки Шостки  в петухівський ручай земснаряд, який почав намивати пісок в штабель та в тіло всіляких нових хімреактивівських площадок з будівництва гідрохінонових отруювачів шосткинського повітря. До нового ставка потяглася влітку 1963 року вся «жданківська» дітвора, тобто діти з усієї західної жданівської частини вулиці Карла Маркса та вулиць навколо неї. Так з’явилася друга в Шостці «Голяшка», проте не узаконена, з крутими обривистими берегами. За кілька років роботи земснаряда на крутиківських землях утворилося глибочезне озеро у 10 га акваторії.. Земснаряд вимив останні ознаки старої ображіївської дороги від села Лазарівки до заводу хімреактивів. З піску кар’єра була відновлена довоєнна залізнична пряма насип через луг до хімзавода (фабрики кіноплівки) та ТЕЦ. Було збудовано новий залізничний міст через річку Шостку. 1964.10.04   Раніше товарні потяги, як бачимо з фотографії йшли 1963.10.04 залізницею уздовж лугу з правого берегу річки Шостки. Ця стара залізниця (1) позначена й на плані 1956 року 1956.56 , коли ще був відсутній міст (2) на прямому насипу до річки. На фотографії зробленій з нового мосту 1964.11.04 проглядається нова ТЕЦ. Від початку ТЕЦ працювала на видобутому біля Лазарівки торфі. Шосткинська торфорозробка видобула там у 1944 році 3 тисячі тонн торфу. В 1945 році вже видобули 19 тис. тонн торфу. Цей рівень видобутку тримався планом на усі подальші роки. Сезон у торфовиків починався з квітня – травня, а закінчувався в жовті – листопаді. Люди нарізали цеглини торфу увесь день стоячи у воді. Норма нарізки становила 3,5 тисячі цеглин за зміну на кожного робітника торфорозробки. Вперше там біля Лазарівки почали видобувати торф новим гідравлічним засобом. Люди кажуть, що таким чином вимили з торфу кілька зубів мамонта. Різні крем’яні уламки присутні на берегах ставку ближче до річки Шостки, а ось малі крем’яні знаряддя мисливців на мамонта наявні у болотистого яру Топильце, що далі по річці за кілометр від святої лазарівської криниці. Видобуток торфу припинили на початку 1960-х років, бо ТЕЦ перейшла  на газ.

13 травня 1961 року вперше спалахнув сизий вогник природного газу у камфорах кухоних плит  квартир багатоповерхових будинків вулиці Карла Маркса. Того дня був введений в дію міський газогін врізаний в магістральну трубу з Карпат (Дашави) на Москву. Три роки Шостка готувалася до цієї події. Було прокладено 32 кілометри міської газової мережі. Уся Шостка була перерита траншеями. У кухнях квартир руйнувалися печі та встановлювалися газові плити. До переходу від керогазу до газу було підготовлено 2 тисячі квартир трудящих [38]. О 21 годині вечора 13 травня розпочався на вулиці Карла Маркса біля могили партизан (нині «Вічний вогонь») урочистий мітинг присвяченій цій газовій події. На ньому було світло як вдень, завдяки запаленому факелу трудової перемоги. По закінченню мітингу відбулися народні гуляння [61].

У червні 1961 року зруйнували дерев’яний будинок музичної школи (дореволюційної гімназії) на розі вулиць Карла Маркса та Леніна та розпочали риття котловану під червоноцегляну п’ятиповерхівку під №26 [63].   1963.25.04

Усі 92 квартири будинку заселили за кілька днів до 1 травня 1963 року [69].   Зі східного торця будинку запрацювала перукарня, а з фасаду – «Гастроном та бакалія». 22 продавщиці-комсомолки на чолі з директором комсомолкою дуже ввічливо та чемно обслуговували покупців в облицьованих білими блискучими плитками торгових залах [70]. У гастрономі продавали копчених бичків з Азовськог моря, дуже корисних до пива з діжок на розлив в бокали по 24 копійки за півлітра. Уся вулиця Карла Маркса була всіяна влітку недоїдками бичків, а взимку – кісточками з морожених слив та вишень, що продавалися в пакетах біля гастроному. У бакалії завжди були гаряче какао з молоком та маленькі брикетики його концентрату за 11 копійок.

У грудні 1961 року в саду ПК Карла Маркса, що уздовж вулиці Короленка, розпочали будівництво двоповерхового дитсадку на 150 місць [84]. По суті було знищено рештки колишнього дореволюційного саду поміщицької садиби на розі вулиць Короленка – Карла Маркса (будинки №58 та №60/2 ). Дитсадок запрацював наприкінці 1962 року (нині Короленка,44). На території дитсадка й досі знаходиться мармуровий кубічний камінь, якраз на тому місці, де на плані 1956 року була позначена друга братська могила (3-а).

У 1961 році любительський телецентр, створений в 1954 році на громадських засадах інженером Ф.Лустою в невеликому приміщенні при ПК Карла Маркса, зазнав першої перебудови – отримав телепередавач та спорудив на даху палацу «ромбічну» антену для прийому для прийому передач з Київського та Московського телецентрів (через Брянськ). Якщо в 1959 році в Шостці нараховувалося біля 200 телевізорів «Старт-2», «Рекорд», то в 1961 році – більше 1.000 [112;113; 114].

З 1962 року розпочалася руйнація дореволюційних будинків по лівій стороні вулиці Карла Маркса, починаючи від вулиці Короленка до вулиці Карла Лібкнехта. За три роки на їхньому місці було збудовано п’ять п’ятиповерхових цегляних будинків №№43,45,47,49,51.  1965.20.04Першим заселили восени 1963 року 76-квартирний будинок №51 з центральною аптекою №40 на першому поверсі, майже там, де вона була в дерев’яному будинку №43 з круглим ганком на вулицю (нині в колишньому приміщені аптеки комунальна телестудія «Акцент»).1-24

1965.15.05 Наприкінці 1963 року заселили 64-квартирний будинок № 49 [71]. 1967.18.07   Невдовзі на першому поверсі будинку запрацювало фотоательє та ательє мод з пошиття легкого жіночого плаття. Будинок назавжди перегородив вихід вулиці Енгельса на вулицю Карла Маркса. Клуб піонерів, що був на розі вулиць Карла Маркса та Енгельса (дореволюційній Моховій), перебрався до першої школи по вулиці Леніна. На початку 1964 року заселили 80-квартирний білоцегляний будинок №47. У третій квартирі будинку розмістилося міське домоуправління (з 1968 року  – міськжек [98]). За його участі газони обабіч дороги по вулиці Карла Маркса було огороджено невисоким варинчастим парканом. Перед будинком №47 спорудили міську Дошку пошани 1967.17.07 (нині на місці дошкки стоїть з 2004 року дірявий дощатий паркан).

У червні 1964 року здали під заселення 80-квартирний будинок №43 [75]. 1-25 Райвиконком та військкомат, що були на цьому місці, перший – в дерев’яному кутовому будинку, другий – в наступному цегляному будинку, перебралися на вулицю Леніна в будинки №29 та №43 відповідно. Наприкінці 1964 року здали 64-квартирний будинок №45 [71]. На першому, занадто заниженому, поверсі будинку відкрили аж два магазини – «Новинка» з продажу одягу та «Старт» з продажу спорттоварів. 1-23 Редакція газети «Зоря», що перебувала в дерев’яному будинку на цьому місці взагалі припинила своє існування. Спочатку вона зазнала ще з весни 1962 року реорганізації, стала тільки міською газетою, бо Шостка позбавилася району з зв’язку включенням південної  його частини до складу Кролевецького району, а північної частини – до Середино-Будського району. PENTAX Image  Для колишніх мешканців  північної части Шосткинського району з’явилася в Шостці нова російськомовна газета «Колхозное слово» як «орган Середино-Будского производстенного колхозно-совхозного партийного комитета КП Украины, районного Совета депутатов трудящихся и производственного колхозно-совхозного управления». PENTAX Image Отже, наші україномовні селяни стали звикати до російськомовної газети, тобто зросійщуватися. А  російськомовних мешканців Шостки продовжила українізувати стара україномовна «Зоря» як друкований орган Шосткинського міського комітету партії та міської Ради депутатів трудящих. 1962.28.06 Газета виходила так само тричі на тиждень та накладом три тисячі примірників. Зі сторінок газети щезли обширні статті про справи кукурудзоводів та безкінечні колгоспні зведення, рапорти про півпудові надої молока від кожної корови, що наближають шосткинців щодня до раю вічного комунізму. З’явилися нові публікації про стрімку розбудову «Великої хімії» в Шостці. 12 березня 1963 року вийшов останній 109 номер «Зорі». Міська газета, за рішенням партійних органів, припинила своє існування навіть не діждавшись першої своєї річниці. Передплатники мали змогу переоформити  передплату на новостворену україномовну газету «Маяку комунізму» – орган партійного комітету Кролевецького виробничого колгоспно-радгоспного управління і районної Ради депутатів трудящих. PENTAX Image

У 1963 році зруйнували три дерев’яні будинки знаменитої для шосткинців стометрівки між колишньою Базарною площею та Базарною вулицею по правій стороні вулиці Карла Маркса. Це – будинки лікаря Булиги, перукарні Волкова та коопторгу. 1-44.jpg У 1964 році на їх місці постала 80-квартирна п’ятиповерхівка (буд. №28) для виробників кіноплівки. З початком будівництва цього будинку був  перенесений кіоск газводи з кутка вулиці Толстого на інший лівий бік вулиці Карла Маркса, в скверик між довоєнними будинками №35 та №37 (нині на цьому місці оригінальна, наче замок, забігайлівка). Шосткинцями не забулася холоднюча в склянках газвода по 3 копійки зі смачним сиропом (1 копійка без сиропу), миттєво приготовлена руками та душею Льови (Ненко Ароновича Вортмана) 2-32.jpg в своїй маленькій будці-кіоску. Потім з середини 1960-х років люди перейшли на бездушну газировку з розігрітих на сонці автоматів. Було б бажано, для  відради душі того часу обнадійливих хрущовських років комуністичної відлиги, тих чистих, як газвода, сподівань на швидку побудову комунізму, встановити біля  універмагу, на початку стометрівки, де був Льовин кіоск, скульптуру добродію Льові, як диву створення газводи, що своїми бульбашками забивала дух, вдаряючи в запаморочені майбутнім комунізмом голови шосткинців. Безумовно, пам’ятник має бути з дуже довгою стометровою чергою барельєфів шосткинців кінця 1950-х років, прагнучих отримати склянку льовиної газводи, як квіток до безплатного комунізму.

До 20-річчя Перемоги в парку Карла Маркса встановили на братській могилі новий пам’ятник – скульптуру радянського воїна з викарбуваними знизу прізвищами 66 загиблих та померлих від ран визволителів Шостки та району восени 1943 року [18]. 1-121.jpg

1 вересня 1964 року відчинила двері нова триповерхова чудова школа №11 на 1300 місць по вулиці Карла Маркса,70 [76]. Спорудили її будівельники «Промжитлобуду» за новим проектом, що передбачив для учнів світлі і просторі класні кімнати, кабінети, спортивний і актовий зали, їдальню з буфетом. По Шостці ходили чутки, що при школі мав бути ще й плавальний басейн. Школа постала за колишньою Глухівською (Локотською) заставою на місці колишньої садиби лікаря PENTAX Image Євгена Платоновича Сербіна (1884-1961), якраз на гуківсько-локотському роздоріжжі.  Було б доречно присвоїти ім’я цього видатного шосткинського доктора, комуніста, неодноразового депутата піонерській дружині школи №11. Проте їй надали ім’я зовсім іншого доктора – легендарного шпигуна, німецького комуніста Ріхарда Зорге, фільм про якого за сім днів прокату в Шостці в листопаді 1964 року переглянули 15 тисяч і дорослих і малих шосткинців, тобто кожен четвертий мешканець міста шукав на екрані відповідь: «Кто вы, доктор Зорге?» [105]. Навіть місцевий 75-річний скульптор Тихон Маслигін переглянув кіно про потрійного агента Ріхарда-Рамзая та виліпив його мужній бюст для піонерів одинадцятої школи [106].

Нова російська школа №11 остаточно закріпила ганебну повоєнну тенденцію зросійщення дітей Шостки в нових приміщеннях російських шкіл №№7,8,9. Будівництво нових шкіл обумовило щорічне півтисячне зростання  кількості учнів. Якщо 1957-1958 навчальний рік розпочався для 5185 дітей, то 1969-1970 рік – для 11 тисяч, тобто в школах стало навчатися вдвічі більше дітей, ніж було до вступу Шостки в хрущовську семирічку (1959-1965) розгорнутого будівництва комуністичного суспільства за дієвою програмою прийнятою позачерговим ХХІ з’їздом КПРС у січні-лютому 1959 року. Нове покоління 1950-1960-х років, яке співало про намальований сонячний «круг и небо вокруг», було запрограмоване партією для безхмарного життя при комунізмі. 1-37.jpg Ці жертви компропаганди й досі залишаються «дітьми комунізма» непристосованими до реалій капіталізму, тому, мабуть, потребують доплати до пенсії, подібної до тої, яку отримують «діти війни». Уся турбота з виховання «дітей комунізма» покладалася на добре вишколених партією своїх помічників-вчителів, кількість яких у Шостці  зросла за Хрущова удвічі, а за чверть повоєнного століття – втричі. Так у 1946 році 15-тисячне місто тримало на бюджеті 178 учителів, а в 1969 році 60-тисячна Шостка утримувала вже 513 вчителів. Найкращі з них мали звання «Заслужений учитель УССР» – це Малець та Усердова, ще 45 вчителів були «Отличниками народного просвещения» [30, 86]. До речі, Малець Оксана Григорівна отримала звання в 1953 році, як вчителька української мови, тож здавалося з мовою в Шостці все гаразд і є велика повага до її вчителів. Насправді, всі школи вели навчання дітей російською мовою – єдиною, що має залишитися при комунізмі після «слияния всех языков». Українською мовою провадилися уроки лише в школі №3, у прогнилому двоповерховому дореволюційному будинку, але невдовзі в 1970-ті роки третя школа теж стане російською з однією вчителькою української мови Галиною Тихонівною Шафранською, а з її звільненням взагалі припиняться українські уроки, бо не стане кому викладати в українській школі нікому не потрібну українську мову. Проте могучий «русский язык» знайшов нове поширення в започаткованих 1981 року школою №1 дев’ятих класів зі «специальным уклоном» з його вивчення [41]. Слід згадати, що учням, батьки яких приїхали жити в Україну, дозволялося не відвідувати уроки української мови. Зрозуміло, така пільга, запроваджена з 1940-х років,  щодо зневаги української мови їм дуже сподобалася, вони користуються нею й досі вже як пенсіонери. Учителі української мови  («мовники»), починаючи з 1983 року, отримували меншу на 15 відсотків зарплату, ніж вчителі російської мови («язики»). З того абсурду насміхалися, як і з дивакуватої закоханості мовників у віджилу українську мову, робили з них дурників, зацьковували. Неабияку роль в зросійщені україномовних батьків учнів виконували заводські будинки культури та головні ідеологічні установи при них – завкомівські (профспілкові) бібліотеки, повністю контрольовані парткомом, а не профкомом. На посаду директора бібліотеки призначалися комуністи, бажано будь-якої тільки не української національності, а якщо й української, то тільки за прізвищем, а за духом українофоба, на обличчі якого мала одразу виступати відраза до почутого від читачів «вимирающего» на шляху до комунізму українського слова. Бібліотеки займалися передусім пропагандою творів Леніна 1969-2.jpg , а потім самою гуманною в світі комуністичною «моралью», історією КПРС, атеїзмом та хімією, як бачимо з фотографій російськомовних вивісок бібліотечних виставок та кутків. 1969-1.jpg 1969-3.jpg  1969-4.jpg Українських книжок в бібліотеках ставало з кожним роком все менше, вони були десь там в закутках, в закритих фондах, або ще далі в макулатурі. Отже, в Шостці ніколи не було жодної української бібліотеки, як і української влади, яка б захищала українців, підтримувала їх виданням української газети, просвітницьких книжок, постановкою українських вистав. Завідуючим культурою в Шостці, тобто керівника всіх установ культури міста, завжди призначалася партією особа невизначеної національності, проте дуже самовідданою справі зросійщення українців. Заввідділом повинен був забути назавжди українську мову, боятися вимовляти жодне українське слово, бо інакше звільнять. Мабуть, за цими критеріями призначають їх і досі за вказівкою якогось підпільного міськкому компартії. Де ж це бачено, і в якій країні таке може бути, коли заввідділом культури корінного народу цієї країни відверто гидує його мовою, вважає нижче своєї гідності розмовляти українською мовою, і за стільки років керування не спробувати навіть вимовити жодного українського слова, щоб було почуте в його публічних виступах. Те ж саме роблять за його прикладом підлеглі йому працівники бібліотек, від директора до рядової «библиотекарши», працівники музею від директора до молодшого науковця,  так само поводять себе директори усіляких центрів дозвілля чи то виховання. Взагалі промосковська влада в повоєнній Шостці завжди зводила, нахабно по-сталінські, галасливо по-хрущовськи, тихо по-брєжнєвськи, але так само підступно по-комуністичному, нанівець значимість української культури, не звертала на неї уваги, не помічала занепаду української духовності як у освітніх закладах, так і в установах культури міста. Проте з натхненням насаджувала в місті просякнуту ідеями комунізму московську (великоросійську) культуру під назвою совєтської. За творчі успіхи її мавпування шосткинські партійні керівники отримували ордени та медалі, а виконавцям танців та пісень перепадало іноді почесне звання.

7 квітня 1965 року знову виїхало на бойові позиції бомбування мозків шосткинців «могучее оружие партии» – міськрайонна газета під новою назвою «Советское Полесье» з прицілом майбутнього перейменування міста Шостки в «город Полеск». 1965.07.04 Редакція газети знаходилася по вулиці Карла Маркса,66 (нині 44), навпроти тодішнього міськкому компартії (нині краєзнавчий музей, Карла Маркса,53). Перший номер нового друкованого органу комуністичного міському вийшов накладом у 8 тисяч примірників. Саме стільки було в Шостці на районі колишніх передплатників «Маяку комунізму» – газети партійного комітету Кролевецького виробничо-колгоспно-радгоспного управління Кролевецької райради трудящих. Цей кролевецько-шосткинський «Маяк комунізму» згас внаслідок відновлення Шосткинського району 4 січня 1965 року, як у свою чергу згасла 12 березня 1963 року шосткинська міська газета «Зоря» в зв’язку з ліквідацією Шосткинського району 30 грудня 1962 року, точніше включення його до складу Кролевецького району. Як результат усіх цих дворічних реорганізацій з укрупнення і розукрупнення районів якимось дивним чином Шостка і район отримали замість 100 відсоткової україномовної газети «Зорі» 100-відсоткове російськомовне «Советское Полесье». Мабуть, тут не обійшлося без допомоги тодішніх неукраїнських керівників міськкому компартії в ганебній справі русифікації мешканців Шостки та району. Міськком аж ніяк не врахував думку, якщо така й була в другого співзасновника газети – шосткинського райкому, що українці району мають право отримувати інформацію українською мовою, та й самі шосткинці є на 90 відсотків населення міста вихідцями з найближчих сіл. Невипадково з 1960-х років ходили містом чутки про перейменування Шостки в «Полеск», мабуть, комусь з міськкому дуже не подобалася українська назва Шостка і захотілося жити в місті з новою назвою «Полеск» у центрі нової Полеской області, яка мала бути утворена нібито в межах колишнього (1782 року) Новгород-Сіверського намісництва. Звісно, й шосткинці не відмовилися б жити в обласному центрі, тим більше якби пригорнули до Поліської області землі своїх родичів Стародубщини, забраної Москвою в 1918 році, але ж навіщо планували перейменовувати Шостку в Полеск, а шосткинців у полесчан. Може тому, що свята своєю давниною назва Шостки була зведена вигадками до простої арифметики, а комусь і диявольської. А сама річка в дійсності була зневажена в мальовничому лузі до стічної канави – «Гандонки», якою вона стала зватися в післявоєнний час. Шосткинці остаточно звиклися з думкою про незначимість річки, її непримітність, як резервуара з плаваючими нечистотами, захованого в «шестках» верболозу як у околицях, так і в деснянські заплаві між собичською річкою Вербою (нині Довгі Води) та Івоткою. Нібито не річка, а якась «шустця», що пробігла швидко по весні, – й нема, якби штучно не позначали б її гирло та русло «шустами» (жердинами) та ще й пронумерували б з лівого берега Десни хіба що від Сейму, від Батурина. Таким ідеальним нумерувальником Шостки мав би бути для влади Петро І, але ж він уже дав, за легендою вигаданою московськими попами, ім’я річці Івотці  («и вот отдохнем») під час сумнівної листопадової «ухи» 1708 року зі щуки з ополонки замерзлої тоді ріки. Мабуть, цар уху їв остаточно після того, як надав у погрібській хаті наказ Мєньшікову знищити нашу українську козацьку столицю Батурин.

По весні 1965 року завершили озеленення вулиці Карла Марса молоденькими саджанцями лип та каштану, замість неприглядних покручів американського клену. На перехресті з вулицею Леніна встановили перший в місті світлофор [79]. 1965.15.06

1-60.jpg Шосткинці опановували нову для них культуру пішоходів. 1965.16.06 Проте, транспорту на центральній вулиці Шостки ще було мало, і, як бачимо з кольорової листівки 1-26.jpg перехрестя 1969 року біля світлофору стоїть з боку вулиці Леніна самоскид, а по вулиці Карла Маркса завмерла перед світлофором коняка з возом, мабуть, шукаючи поглядом годинник на стовпі. Проте, годинник зняли, щоби не відволікав увагу перехожих. Шкода, що відтоді призначень побачень під «часами» не стало. На сьогодні світлофора вже на перехресті немає, тому пора відновити і стовп і годинник побачень.

Наприкінці хрущовської семирічки (1959-1965), у розпал Великої хімізації Шостки усе новими шкідливими виробництвами, розпочала свою забудову нова Комуністична вулиця, що в народі зветься Комуною. Хоча за Генпланом 1956 року передбачалося надати їй Червоногвардійську назву, мабуть, за те, що сміливо по гвардійські перетинала навпіл дві старі вулиці – Червонопрапорну (дореволюційну Знаменську) та Космодемянську (дореволюційну Міщанську) прямуючи від вулиці Карла Маркса до вулиці Леніна. Остаточний варіант прямого шляху 1960.2.03  вулиці Комуністичної по старих хатах було накреслено новими корективами Генплану 1960 року, внесеними Харківським Укрдержбудтехпроектом, за якими Шостка в наступні 15-20 років, аж до побудови комунізму, мала забудовуватися на підставі принципу мікрорайонування. Тобто запроектовані раніше просторі трикутні квартали №22 та №38, 58  з довгими та гарними будинками з парканами дворів та сараями, ставали двома мікрорайонами з бездворовими, безсарайними короткими будинками посеред «царства пішоходів». Осучаснений проект “прохідних дворів” передбачав на місці сараїв дитячі садки та будинки, як то №3-а, №3-б по вулиці Комуністичній та 3-а, 5-а по вулиці Горького. Також за корективами Генплану в загальний ансамбль нової площі міста між вулицями Горького та Комуністичній мав вдало увійти готель на 100 місць [94]. Ще заради покращення майбутнього обличчя міста Генплан передбачав зростання Шостки в висоту досить виразними вкрапленнями башт п’ятьох дев’ятиповерхівок на кутках вулиць, зокрема трьох будинків по вулиці Комуністичній (біля готелю – 1 та наприкінці вулиці – 2), двох по вулиці Горького (біля готелю та наприкінці вулиці). Забудова двох нових мікрорайонів розпочалася наприкінці 1963 року, коли було зруйновано дерев’яний будинок вчительки Усердової, розташований за чотириповерхівкою (Карла Маркса,22). 1962.10.05 Дореволюційний приземистий з ганком на вулицю будинок Усердової від початку стояв за ярком, за Новгород-Сіверською заставою, тобто не на Глухівській вулиці (нині Карла Маркса), а  на Симбірській вулиці під №3/1. Присадибний город тягнувся уздовж Громадянської («Гражданской») вулиці, нині вулиця Горького.

Саме на городі Усердової та сусідніх городах, ще не зруйнованих будинків по вулиці Горького, було закладено по весні 1964 року фундаменти перших двох п’ятиповерхових будинків тресту «Шостхімбуд» – гуртожитку на 400 місць та житлового будинку з магазином. Обидва вони були змуровані в 1964 році переважно з міцної привозної червоної цегли, а не з крихкої цегли місцевого заводу. Першим заселили восени 1964 року комфортабельний трестівський гуртожиток №3 (вул. Комуністична,4). У кожній зі 100 просторих його кімнат проживало не більше 4 чоловік. При гуртожитку були ще додаткові кімнати для навчання, бібліотека, лекційний зал, буфет, медпункт, душові установки. Напередодні нового 1965 року будівельники засели свій 76-квартирний житловий будинок №1 по вулиці Комуністичній, значна частина квартир якого відійшла мешканцям з дерев’яних будинків Космодемянської вулиці, що невдовзі були зруйновані під будівництво ще чотирьох трестівських будинків №6, №8, №10 та №10-а. У березні 1965 року в будинку №1 відкрився книжковий магазин «Наука» з дорогими книжками та дешевою безпрограшною лотереєю [89]. На весняній фотографії 1965.23.03 бачимо щойно відкритий магазин «Наука» та пару кіосків: «Союзпечати» і «Мороженное», розташовані біля паркану сусіднього за Усердовими дерев’яного будинку №3 ще не зруйнованої вулиці Горького (вона йшла далі від кіосків, від металічної опори примітної на двох фото). 1965.23.06

За кіосками була водорозбірна  колонка, там, за переказом, учень четвертого класу сьомої школи Вітя Кайзевський (Кайзун) 1965.3.06 знайшов на початку літа 1965 року загублений кимсь гаманець з 25-ти рублівкою, дуже великою сумою грошей на той час. Зрозуміло, він похвалився друзям зі свого будинку №2 по Луначарській вулиці. Вони разом підрахували скільки можна купити пачок морозива без вафлі по 6 копійок в кіоску біля «Науки». Відтоді вони майже щодня ловили момент привозу морозива до кіоску, займали чергу 1965. 2.06, а потім витримували давку в ній. Морозиво розбирали  миттєво. Ситро теж користувалося попитом, проте, як правило, в кіоску для морозива завжди продавали «Вермут» по руб сімнадцять за півлітру та дешеві консерви кільки. Друзям Кайзуна вдалося кілька раз наїстися  морозиво досхочу, а за його відсутності переходили на вермут. Розпивали його в гущавині сквериків жданки.  Наступним кроком до дорослого життя були гарні з фільтром цигарки, точніше недопалки – бички, що можна було назбирати навколо урн біля ресторану «Десна» по вулиці Леніна та навпроти нього біля лавок, що стояли ближче до фонтану посеред вщерть зарослого скверу. Бички курили в затяжку на пляжі біля трампліну Горбатки. Там кожного сонячного літнього дня збиралася вся жданівська та депутатська дітвора. Іноді відбувалися походи дітей в Лазарівський ліс, організовані вихователькою дитячої кімнати Клавдією Миколаївною Труш. Кімната знаходилася в підвалі (бомбосховищі) зі сторони третього під’їзду будинку №2 по вулиці Луначарській. Узагалі, у 1965 році в Шостці діяли три дитячі кімнати при домоуправліннях (ЖЕКах) [119]. Так що, дітям будинку №2 по вулиці Луначарській пощастило мати свою кімнату та талановиту виховательку Клавдію Миколаївну. Найщасливіших дітей цього будинку можете роздивитися на фотографії 1964 року, зробленій на фоні відбудови сараїв, що було згоріли по весні. 1964.10.08 З восени кімната працювала щовечора за різноманітним планом занять. Діти здебільше дивилися діафільми про війну, а в наступні дні ліпили з пластиліну героїв діафільмів, малювали танки, грали в шахи, настільний футбол, більярд. Папір для малювання, точніше його обрізки надавав хімзавод. Найзавзятіші кімнатні малювальники брали торби та санки й вирушали разом з Клавдією Миколаївною в далекий похід за міст, за річку, на Гагаріна, до прохідної хімзавода, куди їм виносили папір. Згодом поряд з дитячою кімнатою запрацював тир, де можна було стрільнути по мішені з воздушки свинцевою кулькою за 2 копійки.

У квітні 1965 року запрацював двоповерховий дитсадок на 140 місць (нині школа №13), поряд з гуртожитком №3 по вулиці Комуністичній,4 [86]. Він вже примітний на фотографії зробленій 1 травня 1965 року, коли біля гуртожитку формувалася колона демонстрантів від тресту «ШХБ». 1965.1.05 На фотографії бачимо за гуртожитком ще дві новобудови Комуністичної вулиці № 6 та № 8, які будуть заселені працівниками тресту «ШХБ»  у вересні-жовтні 1965 року. У будинку №6 запрацюють з вересня 1965 року два нові магазини «Сапфир» та «Мелодия»,  [88]. Як бачимо з іншої фотографії від квітня 1966 року 1966.27.04, ці магазини заманювали вже чимало пішоходів на малолюдну безасфальтну Комуністичну вулицю. У галантерейному відділу «Сапфиру» продавали різноманітні рубльові підробки дорогоцінних камінців, у парфумерному відділу – духи в дуже маленьких пляшечках на нюх. Покупців у «Мелодии» обслуговував досвідчений колектив продавців, що перейшов з «Культтоварів» з вулиці Карла Маркса, 33/2. У «Мелодии» була запроваджена нова форма обслуговування – підписка на грамплатівки. Також у «Мелодии» продавали музичні інструменти, переважно баяни, а їхня торгівельна контора «Горсмешторг» продавала увесь духовий оркестр за смішну ціну в 660 рублів 1966.29.06. Баяни можна було ще взяти на прокат у пункті прокату, що діяв поряд при бюро добрих послуг в промтоварному магазині №35 (вул. Карла Маркса,31). Бюро добрих послуг побутового комбінату також надавало в прокат пилососи, пральні машини, навіть посудні сервізи можна було отримати клієнтам на прокат для влаштування вдома святкових столів. Бюро здійснювало ремонт годинників різних систем та ремонт електричних приладів домашнього вжитку [102]. Колишній магазин «Культтоварів» (вул. Карла Маркса, 33/2) спеціалізувався на продажі скляного посуду, тому й  змінив з жовтня 1966 року свою назву на «Кристалл» [90]. Сусідній з ним «Детский мир» (вул. Карла Маркса,35) перебрався в серпні 1966 року в колишній великий промтоварний магазин №35 (Карла Маркса,31), де став зватися магазином «Малышка» зі штатом на 16 робочих місць (нині магазин №36) [101]. У значно більшому приміщенні «Малышки» з’явилися окремі відділи готового дитячого одягу, взуття, трикотажу, іграшок. Колишній «Детский мир» поділили в 1967 році на два магазини «Наочні учбові приладдя» та «Подарунки» [103]. 1967.19.08

На вищезгаданій квітневій фотографії 1966 року 1966.11.11 бачимо на Комуністичній вулиці вже збудований та заселений будинок №3 та третій поверх новобудови будинку №7. Найдовший 120 квартирний будинок №3 змонтували з керамзитобетонних панелей 1965.10.04 Типові панелі, на думку Хрущова, мали швидко вирішити житлову проблему усіх радянських людей ще до перемоги комунізму. 1966.12.07 На зведення однієї бетонної «хрущовки» було встановлено норматив у 40 діб. Проте у Шостці не вистачало техніки на перевозку панелей із Сум, і тому будинок змонтували лише за півроку, і лише пізньої восени 1965 року заселили його ударники всеохоплюючого народного руху за комуністичну працю на хімзаводі №3.

У неділю 19 серпня 1965 року відкрився найбільший в Шостці продовольчий магазин №4 «Центральний» на першому поверсі щойно заселеної п’ятиповерхівки (вул.Карла Маркса,30) [40]. Її звели на місці ЗАГСу 1-46-2 , приватного кам’яного будинку та міськкомунгоспівського дерев’яного двоповерхового будинку. 1-46-1 У останньому,

PENTAX Image за переказом, випікали ще до революції найулюбленіше в Шостці печиво. «Центральний» був найбільшим в Шостці гастроном з торговим залом в 450 квадратних метрів, де розмістилися 8 відділів, 16 холодильних прилавків, 2 низькотемпературні камери для зберігання м’яса та морозива. Новий гастроном мав найбільший в Щостці конфетний 2-20 відділ з лимонними корочками – цукерками-смоктунцями виробленими в місцевому сітроцеху. Просторий м’ясний відділ завжди мав недорогі ковбаси місцевого м’ясокомбінату: сизі – рубльові, бліді – сорокакопієчні ліверні та дуже корисні жовті (горохові) ковбаси. Останні навіть, відправляли на аналізи до Америки, де підтвердили, що паразитів у них немає. Безумовно, у шосткинців мав неабиякий попит делікатесний сальтисон (зальц, кендюх)  та дешева «требуха» на запашні рубці. Завжди в продажу було просолене сало по 3 руб за кг, що жовтіло на вітринах поряд з таким же, за кольором, яловичим жиром. Хліб, батони та сайки по 6 копійок займали увесь третій відділ самообслуговування магазину, призначений тільки для виробів місцевого хлібозаводу, що діяв на площі Героїв Хасану. Взагалі в Шостці 1960-х років щорік «широко открывали двери» 2-3 нових магазинів Шостторгу, і в 1968 році населення міста «обслуживали 78 магазинов» [99, 91]. Отже, кількість магазинів в Шостці збільшилася, порівняно з довоєнною, в чотири рази. Якщо в 1940 році один магазин припадав на півтори тисячі шосткинців, то в 1960-х роках – на 0,8 тисячі. Якщо раніше  шосткинці запам’ятовували магазини за номерами та за прізвищами завмагів, то тепер – за привабливими назвами – «Изумруд», «Сапфир», «Мелодия», «Малышка».

У січні 1966 року була заселена перша з сімох п’ятиповерхівок на вулиці письменника Олексія Горького – 70 квартирний будинок №5-а. Він був збудований на городах будинків дореволюційних вулиць Міщанської (Космодемянської) та «Гражданской» (Горького). З весни 1966 року розпочалася руйнація 18-х дерев’яних хат по лівій стороні вулиці Горького під будівництво п’ятиповерхівок. Ось як виглядали старі біленькі «гражданские» хати. 1966.20.04

1966.21.04

1966.1.06

Вони б іще простояли б півстоліття на вулиці Горького. Загалом під забудову двох трикутників мікрорайонів 22 та 38 мали зруйнувати понад півтори сотні хат на вулицях Горького, Космодемянської, Червонопрапорної та Леніна. Отже, щонайменше три п’ятиповерхівки мали бути заселенні мешканцями зруйнованих будинків. Робилося це поступово аж до 1980-х років, коли остаточно щезли ось ці будинки по правй стороні вулиці Горького від БК Жданова до нової школи №1 по вулиці Кирова (дореволюційній Вокзальній).1966. 3.06

1966.2.06

1966.2.05

У січні 1967 року був заселений останній з 10-ти будинків вулиці Комуністичної. Ним виявився другий на цій вулиці і взагалі в історії Шостки крупнопанельний 80-квартирний будинок №5. 1967.26.01 Він мав бути заселений ударниками комуністичної праці  хімзаводу ще в 1965 році, але монтували його вкрай мляво, аж ніяк не 40 нормативних діб, а мабуть сорок раз по сорок. За цей час були збудовані і заселені 100-квартирний будинок №7 заводу «Зірка» та 400-місний гуртожиток №6 тресту «ШХБ» в будинку №10. Ось так виглядала в січні 1967 року після тяжких трирічних будівельних боїв Комуністична вулиця  1967.27.01

  А ось так зростали тоді ж нові біло-цегляні будинки вулиці Горького між почорнілими дореволюційними хатами Міщанської вулиці. 1967.28.01  

1967.29.01 Як бачимо, вже був завершений і заселений (влітку 1966 року) ще один 70-квартирний будинок по вулиці Горького № 7-а. Невдовзі, восени 1967 року, був заселений 80-квартирний будинок №5. У ньому запрацював з жовтня 1967 року магазин «Оптика», де можна було купити готові окуляри або ж замовити виготувати їх індивідуально, також можна було ще й відремонтувати поламані [91]. Наприкінці 1967 року був заселений будинок №1 (80 кв.), а по весні 1968 року – заселений будинок № 3-а (70 кв.), а восени – будинок №7 (64 кв.). Тобто в рік святкування 100-річчя з дня народження пролетарського письменника Горького повністю оновилася його вулиця. Також в 1968 році були заселені «зірковцями» 2 будинки №3-а та №5-а по вулиці Комуністичній. З весни 1969 року запрацював у будинку №7 по вулиці Горького новий гастроном. Усього по периметру вулиць трикутника нового 22 мікрорайону нараховувалося 4 магазини – «Сапфир», «Мелодия», «Оптика» та «Гастроном». Ніяких спецмагазинів в інших будинках, що замикали мікрорайон з боку вулиці Кирова не передбачалося.

У 1967 році магазин в будинку №26 по вулиці Карла Маркса став спеціалізованим «Молочним» [39]. У ньому, окрім молока на розлив по 24 копійки за літр влітку та 26 копійок взимку, було ще й коров’яче масло, сметана, кефір і навіть молочний коктейль та кава з молоком. Безумовно, у «Молочному» було й морозиво, проте воно швидко розкупалося, бо мало ціну 7 копійок без вафлі, 9 – з вафлею.

Восени 1967 року в парку Карла Маркса розрили стару братську могилу, розташовану в 25 метрах від вулиці Короленка та в п’яти метрах від чайної «Чайка» (колишнього ресторану з 1967 року та молодіжного кафе «Юность» 1965 року). Знайдені в могилі останки 14 червоноармійців, загиблих у бою з денікінцями вересневої ночі 1919 року під селом Локотками  1919 року в бою з денікінцями, перепоховали біля вогню Вічної слави по вул. Карла Маркса [68].  (див. вул Леніна, 1967 рік)

З нагоди 50-річчя Октября на даху будівлі школи №2 заграла ілюмінація. 1967.18.11 А в школі №7 усі піонери дружини імені Олега Кошевого поклялися «быть верными делу Коммунистической партии и советскому народу» та замурували в стіну біля входу капсулу з листом потомкам 2017 року, коли ті будуть святкувати 100-річчя Октября [99]. Також для школярів в ювілейний рік було відкрито, при бюро добрих послуг (вул. Карла Маркса,31), пункт заправки шарикових стержнів для авторучок. Заправка відбувалася в короткий термін і недорого [100].

Ще з листопада 1967 року запрацював піонерський клуб «Огонек» при ЖКВ хімзавода по вулиці Гоголя,7-а  [120]. Приміщеннями клубу стала стара котельня, котли якої та цеглу навколо них розібрали ще в 1964 році під будівництво нових погребів на місці згорілих сараїв біля будинку №2 по вулиці Луначарського. Отже, дитяча кімната, що була в підвалі будинку №2 по вул. Луначарського перебралася разом з талановитою вихователькою Клавдією Миколаївною Труш в колишню котельню, прикрашену з фасаду піонерами, і мальованими, і скульптурними. 1970.14.07 Клуб відвідувало до півтисячі дітей [121]. Він мав вже свою завідуючу Чумак Ольгу Максимівну, яка організовувала різноманітні заходи, зрозуміло, за матеріальної підтримки робітничого комунального відділу хімзавода [122]. Щороку огоньківці приймали участь у футбольному турнірі «Шкіряний м’яч», що відбувався на стадіоні «Піонер». 1967.20.07 Тоді майже кожен новий п’ятиповерховий будинок зміг би виставити на турнір свою дитячу футбольну команду, якби тільки хімзавод допоміг зі спортивною формою. 1967.21.07

6 листопада 1967 року встановили біля ПК Карла Маркса 85-метрову металеву  телевежу у вигляді чотиригранної усіченої піраміди розміром 9х9 метрів в основі та 1,5х1,5 метра на верхній площадці під антеною [107]. Установку телевежі виконала харківська бригада монтажників з 12 чоловік під керівництвом В.Шуберта, з треста «Теплоенергомонтаж». Спочатку, з 4 вересня, монтажники майже місяць збирали 75-метрову (без 10-метрової антени) конструкцію телевежі на майдані біля ТЕЦ хімзавода. Водночас будівельники шосткинського «Хімбуду-3» зробили фундамент під телевежу біля будівлі ПК Карла Маркса. У жовтні місяці конструкцію телевежі розібрали на 9 секцій та перевезли до ПК Карла Маркса й знову розпочали її монтаж.  Як-то бачимо з фото 1-27, монтаж конструкцій вівся від фундаменту в бік вулиці Карла Маркса. Також зв’язківці Шостки встановили в приміщенні ПК Карла Маркса нове обладнання та передатчик ретрансляційної станції. 5 листопада харківські монтажники завершили усі підготовчі роботи по установці допоміжного шевру – великого рамного пристосування для натяжних тросів. 6 листопада відбувся найвідповідальніший підйом та установка 50-тонної телебашти на фундамент. Чотири трактори повільно тягли троси перекинуті через шевр і вже опівдні червоний стяг розвівався на антені ажурної телевежі, прозваної шосткинцями «маяком комунізму» 1967.11.11 Невдовзі, наприкінці листопада, був настроєний шосткинський передатчик на третій телевізійний канал з Білопільського ретранслятора [108]. Тож бо 4,5 тисячі власників голубих екранів в Шостці та районі впевнено ловили сигнал в 30 кілометровому радіусі на свої кімнатні антени [109:110]. Таким чином на 13 році історії телебаченні в Шостці відбулася телереволюція і вже наступного 1968 року, в мешканців Шостки нараховувалося більше 10 тисяч телевізорів [35]. Отже, телевізійний добробут шосткинців зріс за рік більше ніж удвічі, або ж в 10 разів порівняно з 1961 роком, коли міський телецентр створений Ф.Лустою вперше отримав «ромбічну» антену для прийому сигналу з Брянську  [112].

26 жовтня 1967 року був урочисто відкритий готель «Октябрь» (нині Державна податкова служба, вул.Комуністична,2)  [80]. За проектом готель мав стати першим у Шостці будинком облицьованим жовтою київською пліткою та прикрашений блакитним орнаментом деснянської хвильки на піддашші фасаду, як бачимо з фото будівництва. 63 Проте націоналістична хвилька не сподобалася в міськкомі компартії, де вже визначили майбутнє ідеологічне використання «октябрьского» фасаду. Потім, при перебудові готелю у 2006 році під комфортну податкову службу, плитку взагалі обідрали з фасаду київські євроремонтники. Попервах готель мав 69 номерів (90 місць), з яких 48 були одномісними, 18 – двомісними, 3 – комфортабельними 2-місними номерах люкс на другому поверсі. Номери мали санвузли, ванни з душами та  сучасні дерев’яні м’які меблі. У готелі були  гостинні та побутові кімнати, працював буфет на 2 поверсі. На першому поверсі готелю окрім гостинної та ресторану були розташовані перукарня та кіоск «Союздруку», потім каса «Аерофлоту». Цей «п’ятизірковий» шосткинський готель обслуговували 32 людини. Перед готелем розмістили стоянку для автобусів та вкрили асфальтом 5 тис. кв. метрів площі ім. 50-річчя Октября. Також до ювілею завершили асфальтування дороги по вулиці Комуністичний з ще небаченими в Шостці роздільними смугами руху. Площа 50-річчя Октября була урочисто відкрита під звуки Гімну СССР 5 листопада 1967 року  [81]. Посеред площі з’явився на клумбі камінь з написом «На этом месте в честь 50-летия Великого Октября будет встановлена скульптура рабочего со знаменем». 1968.17.04

1969.20.11

Проте встановили в 1971 році «бетонну бабу з ружом».  1972.14.06

Новий, найбільший у Шостці, асфальтований майдан 465-1 біля готелю став відтоді культурним осередком для всіляких масових заходів, починаючи з мітингу присвяченому 50-річчю Совєтської влади в Україні, що відбувся 25 грудня 1967 року. Як відомо з совєтської історії, саме в Харкові більшовики провели 12 (25) грудня 1917 роду свій Перший з’їзд Совєтов.  111-1 Мітинг відбувався у вівторок, тому людей зігнали чимало, вони раді вже з того, що завдяки ювілейному року їхні підприємства перейшли з 4 вересня  на п’ятиденний робочий тиждень. За новим трудовим графіком розпочали працювати також усі магазини, лікарні, аптеки [83].  З того часу новорічна ялинка знаходила собі два десятиліття місце у правому (південному) кутку площі.

а 111

Напередодні нового 1968 року відкрився в готелі «Октябрь» новий ресторан «Десна» на 100 місць [82]. Він працював з 11 години ранку до 23 години вечора, з естрадним оркестром увечері та музикою, яка подавалася вдень в грамзапису до «кулинарных изделий на уровне общедоступных столовых», як-то розуміємо з оголошення про відкриття ресторану.  PENTAX Image

5 травня 1968 року з нагоди 150-ої річниці з дня народження Карла Маркса встановили його сріблясте погруддя з мармурової крихти в парку його ж імені на місці, де до серпня 1958 року стояла скульптура Сталіна зі «сторублевками» у лівій руці біля входу до палацу культури ім. Карла Маркса.

Влітку було здійснено реконструкцію парку Карла Маркса. Танцмайданчик перенесли вглиб парку, за братську могилу. Навколо танцмайданчика проклали асфальтну доріжку. За танцмайданчиком, зліва на алеї, встановили дерев’яний  літній кінотеатр, майже впритул до паркану прицерковного кладовища. По завершенні реконструкції парку, усі білі скульптури вже стояли на чорних постаментах і без напису приналежності їх конкретній видатній особі. У цьому й не було потреби, бо після кожної весняної побілки скульптур, шар крейди спотворював риси обличчя, робив їх усіх видатними, вусатими та бородатими. При вході до парку встановили торговельний павільйон міського змішторгу. У ньому продавали щодня, з 10 години ранку до 22 години ночі, різноманітні кондитерські вироби, соки, води та морозиво. Від павільйону проклали по вулиці Карла Маркса аж до магазина «Центральний» асфальтову пішохідну доріжку. Сама вулиця Карла Маркса ще залишалася завузькою як для парадів, так і для «Запорожців» заможних шосткинців. Взагалі в 1969 році в Шостці нараховувалося 476 приватних легкових автомобілів та 1728 мотоциклів [2]. Загалом в Шостці нараховувалось в 1969 році 142 вулиці та 47 провулків. Отже, за минуле з 1960 року десятиліття додалося ще 15 нових вулиць та 16 провулків, або ж  за повоєнні роки Шостка зросла вулицями на 41 %, зі 101 вулиці в 1941 році до 142 вулиць в 1969 році.

У 1968 році до 50-річчя створення комсомолу було урочисто відкрито при факелах холодного жовтневого вечора пам’ятник автору твору «Как закалялясь сталь» письменнику Миколі Островському. Погруддя з чавуну встановлено біля стадіону «Хімік», на малому трикутнику роздоріжжя вулиці Карла Маркса з провулком Карла Маркса. Там, серед великої клумби «алих роз», у «найпахучішому» кутку міста, де скупчувалися, за розою вітрів, то «душещипательные» викиди хіміків «дев’ятки», то «сногсшибательные газы» виробників «требухи» м’ясокомбінату,  простояв Островський, як Корчагін у житті, недовго. Уже в 1980-х роках пам’ятник «перефутболили» до стадіону «Екран» на більший трикутник роздоріжжя вулиць Кірова з Шевченка, де перемішалися «особливо чисті» запахи хімреактиву та нічні випаровування «Свеми». Під час переносу пам’ятника замінили погруддя Островського з  чавуну на аж ніяк не «закаленую», хімічно стійку до умов Шостки високоякісну «нержавєйку», а на дорогоцінну ковану мідь. 84-1.jpg Взагалі, у 1960-ті роки встановили в Шостці більше пам’ятників, ніж будь-коли в її історії. Цікаво, що тільки один з них – пам’ятник Скорботної матері, що стоїть біля технікуму 1-28.jpg мав донедавна напис українською мовою: «Вічна Слава героям, що полягли в боях за свободу і незалежність нашої Вітчизни». Рік тому табличку з українським написом, як неадекватну, замінили на патріотичну табличку з адекватним написом російською мовою без слова «незалежність». 1-41-6.jpg Пам’ятник «Патриотам Отчизны» стоїть біля входу в технікум на місці розстрілу німцями в серпні 1942 року «840 мирних городян Шостки» («Зоря» 12.10.1946 р.). Усі вони активісти соціалізму – стахановці, комсомольці та комуністи – виявилися беззахисними патріотами в партизанському краї. Можливо, їх не 840, а 260, якщо вірити воронізькому краєзнавцю Сірику Г. (1918-2002), який також стверджує, що серед розстріляних біля технікуму є й декілька воронежців та хуторян, які потрапили до гестапо за відмову співпрацювати з підпільним райкомом компартії, який очолював начальник поліції, староста Шосткинської торфорозробки Андрій Корж-Корчик [22, 19,49,119]. Старожили Шостки переказують, що біля технікуму німці помилково розстріляли й тих, хто зустрічав їх з хлібом і сіллю в серпні 1941 року. Пам’ятник Скорботної матері біля технікуму 2-36.jpg був встановлений в 1958 році за рішенням виконкому Шосткинської міської ради, коли завміськвідділом культосвітніх установ був досить довго Авраам Цирльов, автор правдивих краєзнавчих публікацій в шосткинській «Зорі». Це, мабуть, він віднайшов у бур’яні 1-29.jpg

забуту могилу, яка, до речі, аж ніяк не позначена 1-30.jpg

на детальному опорному плані Шостки 1956 року. 2-34.jpg

Наприкінці 1968 року відкрилися двері  нової адмінбудівлі  Шосткинського району по вулиці Карла Маркса,54 (нині райдержадміністрація).   1968.2.12 Тобто на місці старого будинку міськкому компартії постав новий райком компартії під одним дахом з райвиконкомом. Старий дерев’яний будинок міському перевезли до трикутного озерця на вулиці Дзержинського (дореволюційна Озерна), де розмістили дві контори міськводоканалу та міськсвітла. За будівлею райкому та по сусідству з палацом Карла Маркса, з правої (західної) сторони парку, майже кожен рік дев’ятої п’ятирічки (1971-1975) будували на місці зруйнованих хат вулиць Олександра Невського та Миру по одному будинку для робітників «дев’ятки». Усього вийшло чотири заводські п’ятиповерхівки, які отримали непарні номери будинків №№ 3,5,7 та 9 по вулиці Миру, хоча вони стоять не вздовж неї, а в дворі будинку №3 з дитячою бібліотекою ім.Горького, яка перебралася з вулиці Леніна, 23 на початку 1973 року. Також 1973 року заселили найбільший заводський гуртожиток на 848 місць в спареному будинку №7, по рахунку  третьому (3-б) будинку від вулиці Миру.

1 вересня 1969 року стара школа №2 збільшила кількість своїх учнів на 320 дітей, завдяки вводу в експлуатацію триповерхової білоцегляної прибудови з сучасними класами-кабінетами технічних засобів, лабораторіями, буфетом, їдальнею та просторою піонерською кімнатою [104].

У жовтні 1969 року запрацював на вулиці Карла Маркса великий новий спеціалізований магазин «Мебель» біля колгоспного ринку, якраз навпроти «Домової кухні» [92]. Старий меблевий магазин біля міського скверу (колишня Базарна площа) перейшов на господарче мило. Новий магазин мав майже втричі більшу торгову площу – 353 кв.м. (нині магазин «Сузір’я»). У «Меблях» з’явилися в продажу дешеві спальні гарнітури з тумбочками, зрозуміло, не з демократичної Германії, а з Пирогівської деревообробної фабрики. Неподалік мебельного, одразу за парканом колгоспного ринку, запрацювала жіноча консультація, розташована на першому поверсі п’ятиповерхового 40-квартирного будинку №14 по вулиці Карла Маркса. Він був заселений в грудні 1969 року [123].

5 листопада 1969 року відкрився магазин «Універсам» як подарунок шосткинцям з нагоди 52 річниці Октября [93]. 1969.7.11 Він мав би бути подарунком ще до 50-річчя Октября, але забарився через свої індивідуальні габарити вікон, східців, на які не вистачало металу [94]. Ще у 1967 році були зруйновані два дерев’яні будинки по вулиці Карла Маркса  – попівська хата та магазин «Подарунки», що стояли 1-45 на початку завжди жвавого кварталу між вулицями Толстого (колишньою Базарною) та Миру (колишньою Офіцерською (нині вул. Миру). І лише в 1969 році там постав, між двома п’ятиповерховими будинками №28 та №32, триповерховий торгівельний будинок №30, 1-22 який назвали «Универсамом», бо він працював за принципом самообслуговування. Аякже покупці вільно ходили за продавцями напівпорожніми торговими залами, в які позвозили все, що було в промтоварних магазинах Шостки, які відтоді стали спеціалізованими продовольчими. На першому поверсі зібрали усі товари під гаслом «Все для дома, все для быта», на другому поверсі продавали «Все для женщин и детей», а на третьому – «Все для мужчин».   В «Универсаме» працювало аж 80 переважно молодих працівників торгівлі [93]. Зокрема й увесь все ще молодіжний колектив магазину №41 «Мелодія» перебрався з вулиці Комуністичної до «Универсаму» разом з довгограючими грамплатівками.

З побудовою в 1969 році «Универсаму» завершилося повоєнне оновлення вулиці Карла Маркса, що тривало 13 років у межах версти дореволюційної Глухівської вулиці – від Новгород-Сіверської до Локотської застав. Надалі будівельники зайнялися оновленням  та створенням другої головної, майже паралельній вулиці Карла Маркса, Глухівсько-Новгород-Сіверської магістралі Шостки по вулицям Марата, Інститутській, Героїв Хасана та Кірова. 1968.1.01 Перший п’ятиповерховий 70-квартирний будинок №2 постав на вулиці Героїв Хасана (нині Кірова) в 1967 році на місці зруйнованих дерев’яних будинків №4, №6 та №8 вулиці Героїв Хасана. 1969.10.01  З фотографії 1968 року бачимо ще не зруйнований старий будиночок №2 по вулиці Героїв Хасана та дві заселені п’ятиповерхівки № 2 і №4, а за ними над четвертим поверхом будівлі «Дома быта» – завмер баштовий кран. «Дом быта» та будинок №4 постали на місці останніх номерів дерев’яних будинків вулиць Краснознаменной (дорев. Знаменской) та Космодемянської (дорев. Мещанской). Наприкінці 1968 року в будинку №4 запрацювала дитяча лікарня (нині контора філіалу «Сумиобленерго»). У дворі за поліклінікою будівельники заселили, ще в вересні 1967 року, 4 сотні своїх молодих кадрів в новому гуртожитку №7 по вул. Комуністичній,10-а (нині 12-а). Він виявився таким же самим типовим 400-містним гуртожиток, як і будівельні гуртожитки № 6 та №3 по вулиці Комуністичній. Проте й цього виявилося замало для будівельників, вони звели в 1969 році ще й спарений 848-містний гуртожиток по вулиці Кірова,8 [95]. Такий же самий гуртожиток, тільки з білої силікатної цегли, звели хімзаводівці в 1969 році неподалік на продовженій вулиці Горького,24, від перехрестя з вулицею Кірова. Наприкінці 1969 року заселили в гуртожиток 848 молодих неодружених кіноплівочників. Тоді ж заселили родинами кіноплівочників сусідній з гуртожитком 100-квартирний будинок по вулиці Кірова та найбільший в Шостці 129-квартирний будинок, розташований далі по вулиці Кірова. На вулиці Марата з’явилося в 1969 році два будинки 100 та 120-квартирні [96]. Усе ж таки найбільше житла будувалося в новому Кіровському мікрорайоні, недарма туди на вулицю Шевченка перенесли раніше запланований в будинку №5 по вулиці Леніна «Дом счастья» (ЗАГС). Він запрацював з жовтня 1969 року в новозбудованому п’ятиповерховому хімреактивівському будинку № 21 по вулиці Шевченка [97].

Навесні 1969 року в палаці Карла Маркса урочисто відзначили 5 річницю створення танцювального колективу під керівництвом І.Г.Кіценко  1967.27.01, найкращого в історії Шостки постановника українського танцю.

Першотравневу демонстрацію 1970 року по вулиці Карла Маркса розпочала колона школярів сьомої школи на чолі зі своїми вчителями [115]. 1970.1.05

Такої честі в ювілейний рік святкування 100-річчя з дня народження Леніна школа удостоїлася за найкращі досягнення вчителів 1968.1.05 в безупинному прищепленні  комуністичної моралі своїм школярам в епоху марксизма-ленінізма. За прищепленнями в сьомій школі слідкував товариш директор Письмаркін Максим Йосипович (на фото демонстрації він в шляпі справа) – найавторитетнішій в історії Шостки лектор МК КПУ з питань міжнародного становища СССР. PENTAX Image За його участі в школі №7 було відкрито, в день святкування 100-річчя вождя 21 квітня 1970 року, солідний ленінський музей, до якого колишній директор хімзаводу Мумжієв не пожалів віддати повне зібрання творів Леніна [116].

29 квітня 1970 року в ДК  Жданова було відкрито перший в Шостці заводський музей – музей Шосткинського хімзавода [117]. У двох його залах розмістилося біля 600 експонатів, починаючи з фотографій 1929 року, коли було вирито перший котлован під фундамент фабрики кіноплівки. Музейна ініціатива кіноплівочників була підтримана «дев’яткою», яка теж відкрила наступного 1971 року 17 липня музей історії та трудової слави заводу з нагоди 200-річчя його казенного існування  [118].

У 1971 році, з нагоди святкування 200-річчя заводу, було виділено кошти на придбання та установку в парку Карла Маркса нових атракціонів. Замінено дерев’яний паркан навколо парку на чавунну огорожу, яку виготовили заводські ливарники. На алеях парку з’явилися  сучасні електричні ліхтарі. Восени над палацом заграла червоними лампочками святкова ілюмінація зі здравицями на честь КПРС та закликами до трудівників заводу, міста на успішне виконання завдань дев’ятої п’ятирічки (1971-1975). А зимою, як завжди, на Новий рік зустрічали заводські діти у палаці «Праздник русской зимы» (див. афішу). 1-41-8.jpg«Праздники» влаштовували самодіяльні артисти палацу Карла Маркса, вони ж вели неабияку агітаційну роботу 1-63.jpg в заводських мікрорайонах, навіть в підшефних колгоспах, маючи для того при палаці свій виїзний автобус. 1-64.jpg

У 1971 році міліція перебралася з вулиці Короленка в нове приміщення по вулиці Карла Маркса,67. Старий двоповерховий кам’яний будинок міліції відійшов під територію заводу, де він значиться на балансі як «будівля КГБ». Страхітлива будівля проглядається за колючим дротом та смугою погранзони з боку гаражів. Інший одноповерховий будинок міліції розібрали, незважаючи на його міцні та товсті кам’яні стіни, а територію додали до заводу, що по цей бік смуги. На деякий час залишився стояти на вулиці Короленка ларьок, що був перед входом до міліції. У новий, сусідній з міліцією, будинок №65 по вулиці Карла Маркса перебрався й міський суд. Згодом переїхав з вулиці Леніна військкомат у будинок №63, по сусідству з пожежним депо. Останнім новоселом стала в 1980 році міська друкарня, Карла Маркса,69. На другому поверсі її офісу вздовж вулиці Петровського розмістилася редакція газети «Советское Полесье» з вікнами на садибу Гайдукових, будинок 1-67.jpg яких під №101 стоїть й досі на вулиці Карла Маркса. Вважаю за необхідне встановити на ньому меморіальну дошку, бо там народився і жив відомий в Шостці співак, Заслужений працівник культури Гайдуков Олександр Якович (1946-2011). Будинок Гайдукових, мабуть, простоїть ще сто років, а ось на протилежній правій стороні вулиці Карла Маркса вже немає будинку відомого шосткинського революційного оратора Абрама Гашника. Будинок зруйнували початку 1980-х років, тоді ж остаточно щезла й вулиця Крупської. На її місці нині вишикувалися білоцегляні п’ятиповерхівки.

5 листопада 1971 року шосткинці спостерігали відкриття на площі «50 лєт Октября» цільнобетонної скульптури «Родина-мать», гарно орнаментованої тією деснянською хвилькою, що збили з фасаду готелю «Октябрь». Замість орнаменту, як видно 64 на фотографії, були вивішені усі 15 гербів союзних республік та їхні пропори. Шосткинці й досі кажуть, що ця струнка, легко вдягнена і легко озброєна мушкетом проти непривітного свемівського вітру скульптура зовні схожа з тодішньою секретаркою міськкому компартії.

1972 року розпочалася реконструкція проїзної частини вулиці Карла Маркса. Її було поширено на три метри, починаючи від вулиці Депутатської до вулиці Короленка. З’явилася перша в місті магістраль імені Карла Маркса, шириною в дев’ять метрів з дуже крутим поперечним профілем та кам’яною підпорною стінкою метрової біля дитсадку «Іскорка». «Яйцеподібний», за термінологією шляховиків «Спецбуду», профіль дороги було зроблено за вказівкою міськкому компартії, щоби вулиця Карла Маркса нагадувала своєю округлістю парадну Красну площу в Москві.

У роки горбачовської перебудови другої половини 1980-х шосткинська газета «Советское Полесье» почала пригадувати на своїх сторінках історію дореволюційної Шостки з нагоди її 250-річчя.  Проте, як не пригадувала газета перший Народний Дім, а міськком компартії не спромігся встановити хоча б пам’ятний знак біля міської лазні, щоб нагадував шосткинцям, що в 1903-1905 роках в Госпітальному провулку діяв перший шосткинський український культурний заклад, з якого й починалася революція 1905 року в Шостці, і робітники ціною свого життя виборювали свої права, зокрема, й право на повагу до рідної української мови, отже, до себе як українців, щоб на своїй землі не чути від «царських чиновників презирливе «хохли».

1-40.jpg У 1989 році на вулиці Карла Маркса встановлено під великими деревами парку  маленький пам’ятник чоловікові з рушницею та напівголій жінці з піднятими догори руками та наступним поясненням: «На этом месте в декабре 1905 г. произошла кровавая схватка бастующих рабочих завода с жандармерией, пытавшейся разогнать антиправительственную демонстрацию». Вірогідніше за все, кривава зимова сутичка козаків з тисячною юрбою селян та робітників заводу відбулася 21 грудня 1905 року (3 січня за н.ст.) дещо далі на Базарній площі біля будинку поліції, в якому знаходилася квартира Магдебурга Володимира Трифоновича – шосткинського дільничного (пристава) Глухівського поліцейського управління. Нині на місці поліції розташована друга торговельна двоповерхівка між будинками №18 та №20 по вулиці Леніна. Мабуть, там поблизу фонтана мав би стояти пам’ятний знак дійсно відповідний до кривавих подій зими 1905 року. А існуючий пам’ятник присвятити так званим «Ворогам народа» – усім репресованим шосткинцям, яких на сьогодні нараховується більше шести сотень, 211 з них були розстріляні в 1937-1938 роках. Проте це неможливо, як і будь яке перейменування вулиці на честь українських національних героїв, навіть повернення головним вулицям міста старих дореволюційних назв. Неможливо, бо при владі в Шостці, в міськраді ще ніколи за роки незалежності не було демократичної більшості, а всіляка прокомуністична чи то прогресивно-соціалістична чи то прорегіональна нудьгуюча по минулому публіка.

Також 1989 року в парку ім. Карла Маркса, на місці довоєнного кладовища, була встановлена меморіальна дошка радянським воїнам з нашого міста, які загинули в Афганістані.

Кількість вулиць в місті Шостці становила у 1990 році 163, а кількість провулків – 73. Для порівняння: в 1897 році кількість вулиць в поселенні Шостка становила 12, а кількість провулків – 3. Отже, за століття кількість вулиць та провулків збільшилося в 16 разів. Населення збільшилося  майже в 30 разів, з 3,3 тисячі у 1892 році до 92 тисяч у 1991 році. Проте рекордом можна вважати збільшення в 350 разів кількості комуністів у  Шостці, з двох десятків у 1919 році до 7 тисяч у 1991 році. Кожен 13-й шосткинець перебував 1991 року в лавах КПРС, був носієм червоного партбілету.

У 1990-х роках в парку Карла Маркса було прибрано ряд скульптур, а 1995 році на місці меморіальної дошки афганцям встановили пам’ятник 1-71.jpg радянським воїнам, які загинули в Афганістані. Зроблений він з цегли, бронзи та граніту. Вгорі на двох цегляних колонах встановлено зображення двох рук під соняшником. Зліва — мирне життя; з права — Афганістан. Нижче напис: «1979-1989. Прапорщик Гордеев Петр. Лейтенант Генин Игор. Прапорщик Гречко Виктор. Рядовой Кузьмин Сергей. Рядовой Иванов Игорь. Рядовой Масютин Игорь. Младший сержант Сурай Виталий. Рядовой Нанай Александр. Рядовой Пилипец Виктор. Рядовой Захарченко Юрий.» На кожній колоні п’ять мармурових плит з зображеннями загиблих шосткинців. Перед колонами гранітний пам’ятний знак з написом: «И я лежу, смотрю как остывает над минаретом синяя звезда. Кого-то помнят или забывают, а вспомнят ли о нас хоть иногда».

У 2008 році на сонячному трикутнику вулиць, на спуску до Галенківки розпочала діяти  українська церква Трьох Святих Київського патріархату. 1-52.jpg За три минулі роки її тричі палили. 1-511.jpg Останнього разу підпалили разом зі сторожем, який спасав її від вогню, і помер від отриманих опіків. Отже, так само, як ї за царя, ведеться війна з цим новим українським Народним Домом. 1-53.jpg Віруючі кажуть, місце розташування церкви Трьох Святих дуже гарне, високе і новий храм, що збудують там буде видно з усієї вулиці Карла Маркса, яка стане зватися Глухівською вулицею і перетвориться в дорогу до храму. Так, так, бо після останнього підпалу та залякування українського попа, він вже став московським, а нині істинно руським, тому, мабуть, замість храму вириють на схилі катакомби.

У 2008 році до 190 річниці, а може й ще раніш, у дуже вшанованого Шосткою в голодоморний 1933 рік Карла Маркса, у увічненого його погруддя 1-70.jpg біля палацу його імені,  відпав ніс та вкоротилася борода, мабуть від переживань зміни курсу пролетаріату з комунізму до дикого капіталізму. Недавно ніс Карлу приліпили, але не зробили напис, кому належить це погруддя 1-58.jpg з мармурової крихти. Тож кажуть, належить воно дуже схожому бородатому і також безіменному 1-57.jpg  бетонному амбалу, який стоїть неподалік, відлякуючи злодіїв від занехаяного палацу.

Посилання

  1. Верижникова И. А я помню город таким // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 10 сентября.
  2. Бугримов В. Наш город в будущем // Советское Полесье, Шостка. – 1969. – 22 июля.
  3. Будылин Н. Как была освобождена Шостка // Советское Полесье. – 1965. – 3 сентября.
  4.  Военная промышленность Российской империи 1888-1917. – Москва,  1948.
  5. Григоренко Т. Як це було // Зоря, Шостка. – 1946.
  6. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.124.
  7. Державний архів Чернігівської області, Ф. 127, оп.1, спр.11700.
  8. Завод и его люди (страницы истории).  Шосткинское проиводственное обьединение «Десна». – Шостка, 1991.
  9. Захаров Л.И. Физико-химические свойства порохов. – Москва,1940.
  10. Иванов Ю.Я История славных наименований  //  Советское Полесье, Шостка. – 1965. – 5 мая.
  11. К 125-летию Шостенскаго пороховаго завода (1771-1796г.г.) // Календарь Черниговской губернии на 1896 год. – Чернигов, 1895.
  12. Квашин.Е. Еще раз о Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1990. – 28 августа.
  13. Кесюр І. Наше місто // Шлях робітника. – 1934. – 15 грудня.
  14. Кукарєшніков Д. Наша народна культура // Зоря, Шостка. – 1962. – 25 грудня.
  15. Кукарешников Д. Народный дом в Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1966. –   18 марта.
  16. Мирошниченко М. Шостка накануне и в период Великой Отечественной войны // Советское Полесье, Шостка. – 1966. – 8, 10, 11, 17 июня.
  17. Мирошниченко М. Создание социал-демократической организации в Шостке // Советское полесье, Шостка. – 1965. – 13,14 августа.
  18. Навечно и поименно: О памятнике воинам освободителям в парке им. Карла Маркса // Составитель Кавунова Т.В. – Шостка,2011.
  19. Поляков А. Вторжение // Советское Полесье, Шостка. – 2004. – 16 июля.
  20. Приходько А.И. Мы многое могли бы узнать // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 11 августа.
  21. Секрет А. Какой запомнилась мне Шостка 20-х годов // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 14 июля.
  22. Сірик Г. Вороніж та його околиці. – Торонто,1989.
  23. Сірик Г. Під Сонцем обездолених. – К, 1994. – Т.6, ч.9.
  24. Список населенных мест Черниговской губернии имеющих не менее 10 жителей за 1901 год. – Чернигов, 1902.
  25. Стогнут Б. У истоков партии большевиков // Советское Полесье, Шостка. – 1973. – 12 января.
  26. Стогнут Б. Ткаченко Григорий Иванович //  Советское Полесье, Шостка. -1980. – 21 марта.
  27. Стожок М. Перша соціал-демократична організація Сумщини // Маяк комунізму, Кролевець. – 1964. – 17 грудня.
  28. Столетие Шостенского порохового завода. (1771-1871).  – Санкт-Петербург : тип. Майкова, 1871.
  29. Центральний державний історичний архів України у м.Києві. – Ф.580. – Оп.1. – Спр. 2082.
  30. Шостка. Историко-краеведческий очерк. – Харьков, 1970.
  31. Якунін Б., Ялишев М. Вулиця, на якій ми живемо // Зоря, Шостка. – 1962. – 7 листопада.
  32. Сборник императорского русского исторического общества. – Юрьев, 1909. – т.130.
  33. Марюхно В. «Я приїхав подивитися життя хіміків» // Маяк Комунізму, Кролевець. – 1964. –18 квітня.
  34. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  27 липня.
  35. Советское Полесье, Шостка. – 1968. –  12 октября.
  36. Зоря, Шостка. – 1961. – 16 лютого.
  37. Зоря, Шостка. – 1961. – 21 березня.
  38. Зоря, Шостка. – 1961. – 1 травня.
  39. Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  1 ноября.
  40. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  22 сентября.
  41. Советское Полесье, Шостка. – 1981. –  5 сентября.
  42. Сумський облпартархів. – Ф.149. – Оп.1. – Спр.6.
  43. Сумський облпартархів. – Ф.149. – Оп.1. – Спр.7.
  44. Ленінська правда. – 1960. – 15 листопада.
  45. Сумський облпартархів. – Ф.149. – Оп.1. – Спр.13.
  46. Высший подъем революции 1905-1907 гг. Вооруженные восстания. Ноябрь – декабрь 1905г. // Документы и материалы. – Москва. – 1956. – Ч.ІІІ. Кн.1.
  47. Гончаров Ф. Предвоенный Первомай // Советское Полесье, Шостка. – 1976. –  1 мая.
  48. Заводське життя // – 2003. – 5 листопада.
  49. Оснач П. Наше місто // Зоря. – 1947. – 23 листопада.
  50. Революция 1905-1907 гг. на Украине // Сборник документов и материалов. – Киев. – 1955. – Т.2. Ч.1.
  51. Стогнут Б. Шостка в период первой русской революции // Советское Полесье. Шостка. – 1965. – 1 сентября.
  52. Стогнут Б. Глуздовский Василий Ефимович // Советское Полесье. Шостка. – 1980. – 14 марта.
  53. Стогнут Б. Протопопов Дмитрий Алексеевич // Советское Полесье. Шостка. – 1965. – 1980. – 19 марта.
  54. Стогнут Б. Шевелкин Миколай Алексеевич // Советское Полесье. Шостка. – 1980. – 19 февраля.
  55. Стогнут Б. Храманюк Дмитрик Гаврилович // Советское Полесье. Шостка. – 1980. – 7 марта.
  56. Стогнут Б. Максименко Василик Петрович // Советское Полесье. Шостка. – 1980. – 4 марта.
  57. Стогнут Б.Жданов Степан Петрович // Советское Полесье. Шостка. – 1979. – 19 октября.
  58. Зоря, Шостка. – 1959. – 12 серпня.
  59. Зоря, Шостка. – 1961. – 23 березня.
  60. Зоря, Шостка. – 1961. – 17 січня.
  61. Зоря, Шостка. – 1961. – 16 травня.
  62. Зоря, Шостка. – 1961. – 12 жовтня.
  63. Зоря, Шостка. – 1961. – 10 червня.
  64. Зоря, Шостка. – 1952. – 27 лютого.
  65. Державний архів Сумської області, Ф. р-4315, оп.1, спр.30.
  66. Зоря, Шостка. – 1961. –  5 січня.
  67. Зоря, Шостка. – 1962. – 7 серпня.
  68. Зоря, Шостка. – 1961. – 5 вересня.
  69. Маяк комунізму. – 1963. – 25 травня.
  70. Маяк комунізму. – 1963. – 24 серпня.
  71. Маяк комунізму. – 1963. – 19 грудня.
  72. Кукарешников Д. Це було в 1904-му // Маяк комунізму. Кролевець. – 1963. – 4 травня.
  73. Історія міст і сіл УРСР. Сумська область. УРЕ. – К., 1973.
  74. Маяк комунізму. – 1964. – 18 квітня.
  75. Маяк комунізму. – 1964. – 9 липня.
  76. Маяк комунізму. – 1964. – 5 вересня.
  77. Зоря, Шостка. – 1961. – 22 квітня.
  78. Зоря, Шостка. – 1962. – 21 липня.
  79. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  15 июня.
  80. Советское Полесье. Шостка. – 1967. – 28 октября.
  81. Советское Полесье, Шостка. – 1967. – 7 ноября.
  82. Советское Полесье, Шостка. – 1967. – 20 декабря.
  83. Советское Полесье, Шостка. – 1967. – 5 сентября.
  84. Зоря, Шостка. – 1961. – 16 грудня.
  85. Пустовойтов В. Трудящиеся Шостки в борьбе за установление власти Советов // Советское Полесье, Шостка. – 1987. – 27 октября.
  86. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  7 апреля.
  87. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  25 сентября.
  88. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  20 августа.
  89. Советское Полесье, Шостка. – 1965. –  7 декабря.
  90. Советское Полесье, Шостка. – 1966. –  15 октября.
  91. Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  5 октября.
  92. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  3 октября.
  93. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  7 ноября.
  94. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  28 мая.
  95. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  11 ноября.
  96. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  19 декабря.
  97. Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  7 ноября.
  98. Советское Полесье, Шостка. – 1968. –  23 января.
  99. Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  18 ноября.
  100. Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  17 ноября.
  101.  Советское Полесье, Шостка. – 1966. –  24 августа.
  102.  Маяк комунізму. – 1965. – 5 января.
  103.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  19 августа.
  104.  Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  7 ноября.
  105.  Маяк комунізму. – 1964. – 17 ноября.
  106.  Советское Полесье, Шостка. – 1966. –  27 августа.
  107.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  9 декабря.
  108.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  19 декабря.
  109.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  10 сентября.
  110.  Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  11 ноября.
  111.   Маяк комунізму. – 1964. – 9 січня.
  112.  Зоря, Шостка. – 1962. – 15 жовтня.
  113.  Зоря, Шостка. – 1960. –  9 лютого.
  114.  Зоря, Шостка. – 1961. –  16 лютого.
  115.  Советское Полесье, Шостка. – 1970. –  5 мая.
  116.  Советское Полесье, Шостка. – 1970. –  21 февраля.
  117.  Советское Полесье, Шостка. – 1970. –  1 мая.
  118.  Михайлов  В. Ювілейне свято на заводі // За доблесну працю, Шостка. – 1971. – 23 липня.
  119. Маяк комунізму. – 1964. – 22 грудня.
  120.   Советское Полесье, Шостка. – 1967. –  15 ноября.
  121.  Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  11 января.
  122.  Советское Полесье, Шостка. – 1968. –  3 февраля.
  123.  Советское Полесье, Шостка. – 1969. –  21 ноября.
  124. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф.580. – Оп.2. – Спр. 30.
  125. Громадська думка. – №12. – К., 1906.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 коментар до “Вулиця Карла Маркса (Глухівська)”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *