Шостка. Історія вулиць.1669-1832

Воронізький приїзд – вулиця Садова

1669-1832

Місто Шостка веде відлік своєї історії з 1670-х років, коли локотський козак Воронізької сотні Степан Бугай «устроил около Локотков» декілька млинів на річці Шостці, один 11111.jpg з яких в 1739 році був переданий для «устройства порохового завода». Так нам підказує історик Олександр Матвійович Лазаревський (1834-1902) [2, 350]. Перший свій млин Бугай збудував у 1676 році з дозволу гетьмана Самойловича за селом Локотками «гоней три» (за три-чотири сотні метрів від села) [2, 344]. Село тоді мало усього 20-30 козацьких хат, розташованих з обох берегів річки Локотки. А млин був на річці Шостці там, де нині стоїть залізобетонний місток через річку Шостку, за яким праворуч на провулку Чехова знаходиться так звана 8-4.jpg Богаєщина, колишній Богаевський хутір прямих нащадків локотського козака Воронізької сотні Степана Бугая. Млин козака Бугая був уже не першим млином на річці Шостці. Ще в жалуваній грамоті московського царя Олексія Михайловича 1669 року на маєтності Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря значаться Богданівські млини на річці Шостці, які приналежали монастирській Преображенській слободі (нині село Ображіївка) [19, 340]. Виходить, новгород-сіверські ченці випередили локотківського козака Бугая в побудові млинів на річці Шостці. Монастирська Преображенська слобода була заснована у 1669 році «в грунте Ивотском», що приналежав здавен «по древнему» Новгород-Сіверському Спасо-Преораженському монастирю [2, 349]. Новозаснованої  «слободы грунт» межував, як визначено в «осадном» листі 1669 року архієпископа Лазаря Барановича, з землями локотських козаків «от урочища зверху Крупца до Локотковского пруда» Зрозуміло, на Локотківському ставку мав бути монастирський млин, точніше один з тих двох, які названі у вище згаданій жалуваній грамоті 1669 року «Богдановскими». У іншому документі, універсалі гетьмана Івана Самойловича від 13 серпня 1673 року, значаться за Преображенською слободою ті ж самі два млини, але один названо «Богдановским», а другий «Локотковским» [5, 22]. Де ж був цей Локотківський млин?  Там де виник в пізніше, у ХІХ столітті, хутір Лазарівка, чи там де виник в 1739 році шостенський пороховий завод. Перші дані про хутір Лазарівку та млин зі ставом біля нього млин маємо лише з карти Чернігівської губернії 1820 року. 8-1.jpg У інших давніших документах, зокрема в «Описі Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 років» хутір Лазарівка не значиться [20]. Залишається шукати аргументи щодо шостенської версії Локотківського млину. За осадчим листом 1669 року локотський став знаходився десь на межі козацьких локотківських земель з монастирськими (ображіївськими). Як правило, межі земель проходили по старим дорогам та неподалік їх. За московської доби (1503-1618) всі три наші найстаріші сіверські путі від Новгород-Сіверська на Путивль, Севськ та Рильськ перетинали Десну Путимським перевозом, біля нинішнього села Пирогівка [1, 44]. 8-3.jpg Далі вони йшли лівим берегом Шостки «Большою Путимскою дорогою». Першою з них відгалужувалася вліво «Новгородська стара дорога» на Севськ (Москву), яка перетинала річку Шостку і проходила далі на села Усок, Кояковичі (Ямпіль). «Велика Рильська дорога» відгалужувалася на Рильськ у Глухові. За поляків (1618-1648), а потім за козаків, стара дорога на Севськ призабулася і не згадується в «осадному листі» Лазаря Барановича 1669 року. Хоча саме севська дорога мала перетинати Шостку нашим природним перевалом води – твердим піщаним бродом схожим на той брід, що існує донині, за півкілометра від заводської греблі, біля стариці криничного ручаю, що живився доволі потужними джерелами, на жаль, замуленими зливневими водами наприкінці 1970-х років. На лівобережній терасі, що зависає над криницею, мало бути у ХVІІ столітті, якщо не давніше, якесь поселення в хату – дві неподалік природного озера, вище броду. Більшу заселеність не дозволяли «убогі грунти» по берегах, що зійшлися гаями впритул до річки Шостки, залишивши під заплаву метрів з триста піщаного лугу, де й була збудована монахами, на місці броду по севській дорозі, перша гребля та млин, а потім ще й козак Бугай подовжив греблю й збудував поряд свій «мельничный амбар», своє мукомельне коло та викупив у монастиря «млин Локотковский». Виходить, Шостка виникла на місці монастирського млина, який, можливо, став мельничим млином козака Бугая. В усякому разі в 1701 році «млин на реці Шостці стоячий» мав вже три мукомельні кола і був викуплений воронізькими міщанами, за дозвільним  універсалом гетьмана Мазепи, разом «з гаем, сіножатю и иними до его приналежностями» у «Пелагей Демчихи мелничий Локотковской…до ратуша належних потреб» [13, 378]. Власниця млину Демчиха, можливо, була якоюсь родичкою Степана Бугая. Нові власники воронізькі міщани, зрозуміло, мололи на шостенському млині зерно на борошно, а не якусь «селітру та деревне вугілля», як-то розповіли в Шосткинському державному краєзнавчому музеї» журналістам газети «Сіверський край» у січні 2007 року [21]. За версією науковців музею «в 1708 році Петро І, зупинившись в недалекому Вороніжі, дізнався про такий незвичний промисел (перемелювати селітру та деревне вугілля на млину, побудованому ще в 1676 році (?) на річці Шостці локотським козаком Степаном Бугаєм) і звелів відкрити приймальний пункт, де заготовляли селітру для порохових заводів» [21].

PENTAX Image

Мабуть, науковці музею підтримують глибоку думку краєзнавця  Стогнута Б.С. (1918-2000) висловлену в статі «В глубь веков»: «Пребывая в наших краях в 1708 году, Петр I приказал на реке Шостке построить приемный пункт селитры, которой был богат наш край» [22]. Де та калійна селітра на наших злиденних пісках? Її значно більше мало бути в заможному козацькому селі Погребки, де перебував Петро І у жовтні 1708 року або ж у Батурині, де побував з наказу царя князь Меншиков? Там все-таки було більше худоби, більше перегною, попелу щойно спалених москалями хат.

Оригінальну тезу щодо появи приймального пункту селітри посеред дрімучого локотського лісу ввела вперше в історію краю брошура «Шостка» харківського видавництва «Прапор» [99]. Вона з’явилася  у 1970 році в нашому 60 тисячному місті «непревзойденым» й досі накладом у 15 тисяч примірників, тобто по одній книжині в кожну шосткинську родину. Брошуру підготовив авторський колектив партійних краєзнавців з вісьмох осіб на чолі з секретарем міському компартії В.Ф. Пустовойтовим (Большаков Г.М., Бугримов В.Л., Іванов Ю.Я., Лещенко М.А., Мірошниченко М.В., Стогнут Б.С., Сушко Л.А.) [173]. Ось у цій брошурі вперше було поєднано історію Шостки з імператором Петром І: «В начале ХVIII столетия правительство Петра І открыло в Шостке специальный пункт по приему селитры. Указ сената от 19 июня 1711 года предлагал губернаторам обьявлять «по всем городам, чтобы явились подрядчики, всяких чинов люди в сенат и уговоры свои записали, кто сможет изготовлять порох». При цьому автори покликалися на працю А.Г. Слюсарського “Социально-экономическое развитие Слобожанщины” 1964 року видання. Справді, на 283 сторінці книги написано: “…правительство Петра I устроило приемные пункты селитры в Павловске, Усерде, Шостке и других местах” [169, 283]. Як бачимо, тут Шостка згадується як звичайний, а не якийсь “специальный”, надзвичайний пункт з прийому селітри. Професор Слюсарський, у свою чергу, посилається на Сенатський указ №2528 та на один з 20 документів «Справи за поданням Ізюмського полка полковника Михайла Захаржевського з товаришами про надання наказів на побудову в Воронезькій губернії заводів і пошуку селітрової руди та ін.» (1716 р.). Справа зберігається у фонді 1638 (колишній фонд 407) Центрального державного історичного архіву України в Києві. На вказаних Слюсарським аркушах 19–20 з документу від 8 серпня 1716 року «Донесення на ім’я губернатора Воронезької губернії Апраксіна Ф.М.» міститься «челобитная» Захаржевського про надання йому «повелительного указу» на заснування в зручних місцях губернії селітряних заводів, а також «приготовленую селитру в Павловске принимать». Відповіддю на прохання Захаржевського є документ від 23 серпня 1716 року – «Розпорядження віце-губернатора Количова С.А.», де йдеться про «приумножение», згідно з наказом Петра І, селітряних заводів на терені Воронезької губернії та приймання виготовленої селітри “в Павловске что на Осерде или в другие места в магазин принимали” (арк. 23). 1716

У жодному з 20 документів Шостка не згадується, і це зрозуміло, адже справа стосується тільки слобожанських полків. Очевидно, харківський професор вважав, що одним з “других мест”, де можуть приймати селітру, мали бути Усерд та якась Шостка – в усякому разі не наша: у 1716 році її ще не існувало. Уявімо собі пункт прийому посеред лісу над річкою Шосткою. У кого він мав приймати селітру? Мабуть, у зайців та лисиць. Тільки після побудови в 1739 році в гаю біля млина Шостенського порохового заводу Шостка стане таким приймальними пунктом, точніше, біля старого млина козака Бугая з’явиться селітряний магазин – “пункт прийому селітри”. Узагалі дивно, як Шостка, що знаходилася на території Гетьманщини, могла потрапила до книги Слюсарського, який писав про соціально-економічний розвиток Слобожанщини. Можливо, на Слобожанщині була своя Шостка – зі своїм пунктом прийому селітри, заснованим за вказівкою уряду Петра І?

Стосовно «Указа сената от 19 июня 1711 года», наведеного авторським колективом у брошурі про Шостку, то відзначимо, що немає ані слова про Шостку в жодному з наявних 152 указів Сенату («правительства Петра І») за 1711 рік, навіть у двох спеціалізованих «селітряних» указах: від 19 червня (№2379) «О вызозе подрядчиков для делания пороху и о привозе селитры для продажи в Москве» та від 20 червня (№2381) «О запрещении промышленникам продавать селитру в посторонние руки, кроме пороховых подрядчиков» [143, 700-702]. З указів зрозуміло, що єдиним місцем прийому селітри «из Малороссійских городов» була в 1711 році Москва, і всі підрядники-селітровари були зобов’язані постачати заготовлену селітру на її порохові заводи.

Лише згадку про “приймальні пункти селітри”, що були відкриті в нашій місцевості ще на початку XVІІ століття, тобто за царя Михайла і задовго до появи Петра І на Десні, зустрічаємо у сумському томі “Історії міст і сіл УРСР” 1973 року видання. На жаль, у нарисі не вказано, хто відкривав ці пункти, тільки натяки, що вони мали бути десь на річці Шостці біля млинів, збудованих козацькою старшиною для того, щоби молоти “зерно, а також селітру й вугілля для виробництва пороху”. Селітру виробляли тоді кустарним способом у навколишніх селах, зокрема в “селищі Локотки, що є частиною сучасної Шостки” [168, 596, 597]. Проте транспортування селітри до порохових заводів коштувало дорого, тому її здавали на приймальні пункти, такі собі селітряні заготконтори. У другому виданні – “Истории городов и сел” 1980 року конкретизовано, що “селитру и уголь отсюда (з села Локотки – В.К.) доставляли в Москву и Петербург в частные пороховые заводы, что обусловливало значительное удорожание пороха. В начале XVIII в. по указанию Петра І в этом районе был открыт пункт по приему селитры” [29, 582, 583]. Де саме біля Локотків функціонував цей пункт, автори статті з історії Шостки М.В. Мірошниченко, І.Ф. Мозговий та В.Ф. Пустовойтов не вказали і не надали посилання на джерело інформації, хоча ще в їхньому рукописі 1970 року згадано книгу професора Слюсарського [174, 3].

У 1991 році заводчани у виданні “Завод и его люди” зазначили і рік заснування, і місце розташування пункту з прийому селітри: “В 1711 году Правительство Петра І организовало в Шостке приемный пункт селитры” [24, 6].

У 2004 році з’явився в Інтернеті «Офіційний сайт Шосткинського краєзнавчого музею» (архівна версія http://shostkamuseum.org.ua) з розділом «Історичні нариси», зокрема: “Історія міста. Виникнення та розвиток порохового виробництва на р. Шостка”. У цьому нарисі читаємо:“В 1711 р. уряд Петра I організував на р.Шостці приймальний пункт селітри. Є відомості, що порох робили при хуторі Шкірманівськім (Глухівського уїзду) на р. Ускє, неподалік від виникнувшого пізніше Шосткинського порохового заводу”. На жаль, автори статті Артем Серенок та Любов Войстрик й досі не вказали казкові джерела цієї інформації. Мабуть, це вони розповідали журналістам газети «Сіверський край» у січні 2007 року байки про селітру та Петра І.

У 2007 році авторка брошури «Шостка. Страницы истории» запропонувала читачам не  1711, а 1713 рік введення в експлуатацію шосткинського приймального пункту, посилаючись на сенатський указ, за яким “на реке  Шостке был создан пункт по приему селитры” [142, 6]. Авторка скористалася інформацією зі згаданого вище видання “Столетие Шостенскаго пороховаго завода (1771–1871)” [83]. Але на 5-й сторінці столітньої книжки йдеться про указ Сенату від 8 серпня 1713 року “О делании селитры в Малороссии, о привозе оной на продажу в Москву и непропуске за границу” (№ 2705) [144, 49-50]. Він дуже коротенький: “В Малороссийских городах всяких чинов людям селитренные заводы размножить, и селитру велеть варить без остановки, чтоб селитры было в выварке многое число; а ту селитру покупать у них всяких чинов людям повольною ценою, и купя, привозить к Москве, а опричь Москвы, в иные города и за рубеж с тою селитрою отнюдь никого не пропускать: и для того в пристойных местах поставить заставы крепкия, чтоб с тою селитрою, опричь Москвы, ни каким способом никуды ни в которые городы за рубеж никто проехать не мог”. Як бачимо, про “создание” якихось пунктів з прийому селітри в ньому не йдеться взагалі.

Заводчани, маючи вже три книги, де згадується шосткинський пункт з прийому селітри, вирішили  увічнити ім’я “засновника” – царя Петра І – у своєму музеї. Вони викарбували на чорній дошці переказ указу Сенату від 8 серпня 1713 року про “размножение селитряных заводов в Малороссии”, до якого додали вигаданий висновок, що саме за цим указом “на реке Шостке был открыт пункт приема селитры”. 12.jpg Цю дерев’яну меморіальну дошку встановили в заводському музеї і для достовірності розмістили на ній страхітливу фігуру Петра І, яка твердо стоїть на землі багатою селітрою та тримає кулаки,  щоби шосткинці не забували, що вони історично є «пороховщиками» заводу, який виник на місці заснованого Петром І селітряного пункту.

Тож спитайте нині у будь-якого робітника заводу “Зірка”, хто заснував пороховий завод, Шостку, і отримаєте відповідь подібну до тієї, яку отримав журналіст “Киевского вестника” 18 листопада 2008 року: “Петро І був у Шостці проїздом і за його вказівкою водяний млин віддали “для устройства порохового завода”. Чи був, чи не був селітряний пункт, мало кого цікавить, головне, що 1708 року був Петро І, який перевернув історію Шостки в головах деяких шосткинських «краеведов» догори ногами.

Також прочитайте краєзнавчий буклет «Шостка», що останнім часом з’явився в місті без вказівки накладу, авторства та року його друку сумським видавничим будинком «Еллада». У буклеті зокрема написано, що «Свого часу місцевість (Шостка та район – В.К.) славилася покладами селітри, з якої селяни виробляли на продаж порох. Це привернуло увагу Петра І, і він, побувавши у краї у 1708 році, наказав відкрити пункт збору селітри». Буклет містить чимало кольорових фотографій сучасної Шостки, а на обкладинці маємо пам’ятник шосткинської «Мать-родины» – міфічної дочки Петра І – Шостки, зробленої нібито не з бетону, а з натрієвої селітри. 111 То ж чи варто мені одноразово згадувати про якийсь хибний шосткинський пункт прийому селітри, якщо Петро І ще й досі щодня масово через всілякі новітні розмальовані буклети, яскраві сайти в Інтернеті, зокрема й Шосткинського міського краєзнавчого музею, вкладається в голови шосткинців як засновник Шостки? Найбільше в цьому докладає комунальна телерадіокомпанія “Акцент”, яка безупинно майже кожного дня прокручує пісні зі словами любові й вітання до Шостки та з приспівами про Великого імператора Петра як засновника міста у одній з пісень та щирими бажаннями процвітання Шостки «від Петра і до сьогодення» у другій. Насправді Петро І заснував лише два процвітаючі казенні порохові заводи на річках Охті та Сестрі під Петербургом. Взагалі, за царювання Петра І (1682–1725) діяло 8 порохових заводів, тобто крім двох казенних було ще шість приватних – і всі під Москвою на річці Клязьмі. Тож, на річці Шостці ніякого порохового заводу за царювання Петра не було.

Проте повернемося до нашого млину на річці Шостці, яким Воронізька ратуша користувалася майже чотири десятиліття (з 1701 по 1739 роки), маючи до нього свою пряму дорогу, що перетинала Новгородський (Путивльський) шлях і йшла півтори версти під’їздом до млина по старій севській дорозі. Нова севська дорога від Вороніжу на Ямпіль вже проходила через Гамаліївську слобідку, що була заснована наприкінці ХVІІ століття генеральним осавулом Андрієм Гамалією.

У 1739 році «ратушний» млин був узятий у Воронізької сотні управляючим «Гетьманським урядом» генерал-майором Іваном Шиповим на військові потреби виробництва пороху для всієї Гетьманщини [14, 658]. У цей час ще тривала вкрай виснажлива для України війна Російської імперії з Туреччиною (1735-1739). Імператриця Анна Іоанівна (1730-1740) своїм указом від 21 травня 1739 року дозволила козакам виробляти порох «на заведенных вновь в Украйні пороховых заводах» [14, 194]. На виконання указу імператриці генерал-майор Шипов негайно віднайшов під новий пороховий завод «место и мельницу в Ніжинском малороссійском полку: на речке Шостке», де й вирішив збудувати, доволі швидко у серпні 1739 року, «селитренный и пороховой амбары, и две светлицы для сушения пороха, и небольшой двор для бытия определенным к тому надзирателям и работникам» [14, 194]. Отже, забудова Шостки як поселення при пороховому заводі розпочалася 1739 року з «небольшого двора». Тож засновницею військової Шостки слід вважати племінницю померлого в 1725 році царя Петра І Анну Іоанівну, удову Курляндського герцога. Першим «смотрящим» Шостки, або ж виконуючим функції «смотрения» за новим заводом, був призначений відставний, з 1727 року «за болезнями», майор Афанасій Постельніков, направлений в Україну Сенатським указом від 9 вересня 1737 року «для определения к разным делам» [9, 129]. Уже 22 червня 1739 року воронізький сотенний уряд передав «майору Постельникову для пороховаго завода  на речке Шостке плотины с мельницею, данная будто уневерсалом гетмана Апостола на ратушу Воронежскую, о двух колах мучных и одном ступном, с имеющимися при ней поселеніями и принадлежащими весьма спустошенными гаями от приезду от Воронежа на пол версты, да за плотиною с четверть версты и сенокосом косарей на тридцать четыре человека на один день» [18,арк.235зв.]. Вищенаведена детальна виписка  1833 року з архіву Малоросійської колегії, зроблена на запит командира Шостенського порохового заводу Гербеля, свідчить, що шостенський млин «о трох колах» був наданий Воронезькій ратуші універсалом гетьмана Апостола (1727-1734). Знаємо, воронізька ратуша ще до Апостола володіла шостенським млином, а цей універсал лише підтверджував її право володіння. Як правило підтверджувальні універсали надаються в перший рік правління чергового гетьмана, тож бо в даному випадку універсал Апостола мав бути від 1727 року. Виписка 1833 року нагадує, що біля млина вже було якесь поселення, мабуть, хутір з приналежними йому гаями на берегах Шостки. Гай на лівому березі був довжиною з півверсти по обидві сторони воронізького приїзду, а на правому березі – удвічі менший. Уже тоді, 1739 року, ці надзаплавні гаї були спустошені місцевими мешканцями – хуторянами, які, мабуть, і стали першими порохнярами на заводі. Проте таких «корінних шостенців» було для заводу замало, й потрібно було додатково шукати людей, заохочувати їх пільгами до небезпечної роботи на новій козацькій порохівні. Малоросійська Генеральна військова канцелярія звернулася до своїх полків, зокрема до стародубського полковника Радищева, з приписом від 22 серпня 1739 року, що «пороховщиков поступившіх в сіе званіе из козаков, мещан и посполитых, и домы в коих жительствовали, никаким общенародным повиностям, нарядам и воинским службам употребляемы небыли». Такі сміливі люди знайшлися. І  невдовзі, з восени 1739 року, завод почав виробляти 20 пудів пороху на добу. Порох виробляли в 48 ступах, розташованих у новозбудованому приміщенні – ступнику на ступному колі ратушного млина. До 6 грудня 1739 року було вироблено на заводі 750 пудів пороху [14, 658]. Виходить, щомісяця виробляли 250 пудів пороху. Щоби виробити таку кількість пороху, треба було мати на заводі щонайменше з сотню порохнярів, з розрахунку 20 пудів виробленого пороху на рік на кожного порохняра. Зрозуміло, що більшість порохнярів мали свої родини, отже, почали будувати свої хати біля заводу, щоби не проживати «в небольшом дворе для бытия» робітників заводу. На початку 1740 року Постельніков рапортував генералу Румянцеву, що пороховий завод спроможний виробляти вже 36 пудів пороху за добу, 14030 пудів (230 тон) за рік. Означеним порохом, «по мнению» Румянцева, мають бути забезпечені як українські, так і слобідські полки, та ще й ландмилицькі полки, які сторожували кордони від набігів татар [13, 513]. За таких обсягів виробництва пороху на заводі мало працювати щонайменше з півтисячі робітників. Для їхнього проживання була потрібна земля під хати, тому 13 квітня 1742 року Генеральна військова артилерія прикупила за 16 рублів для «малоросійского порохового нового завода» в локотського козака, значкового товариша Семена Лисачевського суміжний гай далі по воронізькому приїзду до «Новгородского шляху»…«длиною как бы в версту и шириною полверсты»…«по дорогу, которая идет попод гаем Чернецким» [18,арк.22]. 3-11.jpg  Таким чином, до прибережного гаю 1739 року в півверсти від млина додалася в 1742 році ще верста гаю Лисачевського, розташованого південніше у воронізькому та локотському напрямках до «Новгородского шляху» (нині вул. Карла Маркса) та дороги уздовж Чернецького гаю (нині вул. Короленка). Чернецький гай, або ж дубина (черн – дуб), тягнувся, мабуть, до  Локотків (Галенківки). На сьогодні збереглося кілька дубів колишнього Чернецького гаю по вулиці 9-го Січня, на території поліклініки №1. Посеред них стоїть могутній 350-річний дуб, який  старіший за пороховий завод майже на століття. Він є реліктом сіверських пралісів над річкою Шосткою.

Пороховий завод від квітня 1742 року мав на лівому березі Шостки щонайменше 75 десятин землі, яка забезпечувала розвиток заводського поселення, його вулиць посеред недавнього гаю Лисачевського. Проте 15 жовтня того ж 1742 року імператриця Єлизавета (1741-1761) затвердила указ Сенату з рішенням «О не бытии в Малороссіи особливому пороховому заводу» [11, 672]. Причин для  закриття було вигадано чимало, але не вказана головна – небажання імперського уряду залишати завод у підпорядкуванні українській Генеральній військовій артилерії [10]. Згодом, 29 листопада 1748 року, імператриця Єлизавета «пожалувала» греблю й млин «о четырех жорновах» на річці Шостка коропському жителю Осипу Божку [18,арк.29зв.]. Цікаво, за які заслуги Єлизавета подарувала Божку цей мучний млин «о двух колах», що не були задіяні на пороховому заводі, заснованому поряд на третьому «ступному колі». Зрозуміло, гаї з обох сторін млина теж дісталися Божку, зокрема й колишній гай Лисачевського до Новгородського шляху.

У 1751 році, за гетьмана Розумовського (1750-1764), Шостенський пороховий завод знову був відкритий, «и делался порох для генеральной и полковой артилерий и для удовольства малороссийских козаков» [9, 134]. У 1752 році гетьман Розумовський своїм універсалом від 14 березня підтвердив «оному ж Божку» право «владінія» млином [18,арк. 29зв.]. У 1757 році 30 серпня Божко продав млин глухівським козакам Василенкам – Данилу та Федору. Завзяті Василенки збільшили греблю та додали до млина ще чотири водяні кола, і, як бачимо з купчої від 1 квітня 1761 року, онук Данила Василенка військовий товариш Іван Василенко продав спадкову четверту частину млина «в трех клітках о шести колах», греблі, сінокосу та гаїв по «обоим сторонам той реки Шостки» за 600 рублів «на генеральную воисковую артилерію во вічное володєніе» [18,арк.20]. Заразом Василенко продав двір з хатою та амбаром, що стояв на «сухом пути под борком от воронижского приезду». 1763 року Генеральна артилерія остаточно викупила за 2 тисячі рублів у глухівських козаків Василенків Данила та синів його брата Федора – Василя, Івана, Андрія та Опанаса – останні три частини греблі «с принадлежащим строением» – млином, сінокосом та гаями «по обоим сторонам той реки Шостки» [18,арк.29]. Цими купівлями гетьман Кирило Розумовський повернув тимчасово втрачену власність малоросійського порохового заводу і почав його відновлення вже як Гетьманського Шостенського порохового заводу. Для потреб заводу було прикуплені, додатково до Василенківських гаїв, ще два гаї по обох берегах річки Шостки. Зокрема на лівому березі було куплено 6 червня 1762 року в локотської козачки Онисії Колодки за 10 рублів «гай, состоящій по дороге локотской до Богдановки идучой между гаямы, купленимы з частью мелниці на рекы Шостки, на генеральную артилерію у Івана Василенка» [18,арк.25]. 4-11.jpg На правому березі Шостки було куплено 16 жовтня 1762 року за 50 рублів гай з сінокосом  у воронізького козака Опанаса Шкури, брат якого Григорій 28 листопада 1721 року купив цей гай «в конці греблі меской (ратушной)», на правому березі Шостки, за 120 золотих у пана Якова Піскуна – «знатного сотні вороніжской товариша» [18,арк.27;арк.66]. 2-1.jpgТаким чином пороховий завод за гетьмана Розумовського мав для своїх потреб вже широчезну смугу гаїв по обох сторонах річки Шостки. Зокрема на лівому березі річки гай сягав Новгородського шляху (нині вул. Карла Маркса) та тягнувся повздовж нього як праворуч до ярку (до нинішньої вул. Матросова), так і ліворуч до болота (нині вул. 9-го Січня), що становить з версту довжиною і виходить площею біля 100 десятин землі. Подальше зростання заводської території, я і будь-яку розбудову заводу, призупинив горезвісний указ Сенату від 30 січня 1764 року «об уничтожениии имеющихся в Малой России пороховых заводов и о небытии в предь оного» [18,арк. 236].

У липні 1771 року відбулася передача Шостенського порохового заводу від Малоросійської Колегіїї у великодержавне (казенне) підпорядкування Петербурзькій Канцелярії Головної Артилерії. 5 липня було складено опис з додатком усіх наявних купчих («крепостей») на придбані для заводу землі [18,арк.12,12 зв.]. 14 липня було складено опис заводських будівель, обладнання, інструменту та іншого майна [18, арк.2-11]. В опису зазначено, що першою будівлею «от приезду из села Локоток через пущу артилерийскую» (колишній гай Лисачевського) був великий амбар 4х4 сажні (1), за яким стояла стара хата 2х2 сажні з сіньми (2), прикомірком та двома сараями поряд. 5-11.jpg Навпроти хати – город, огороджений сосновим «ворнем». Мабуть, це і є двір з хатою та амбаром, проданий 1761 року козаком І.Василенком на «генеральную артилерію», який був розташований «на сухом пути под борком от воронижского приезду». Цей двір також був першим від приїзду з села Локотки, тобто був у місці поєднання під’їздів до шостенської греблі як з боку Воронежа, так і з боку Локотків. Двір був з лівої (західної) сторони локотської дороги, за якою шумів невеликий бір надзаплавної тераси. Далі, по праву сторону дороги, «близ плотины на бугре» (терасі), стояла велика хата 7,5х3 сажні (3), з двома кімнатами, з цегляною грубою «в описи палижской роботи» [18,арк.4]. У цій добротній хаті, «на дубах стоячой», вірогідно, мешкав у 1739 році «смотритель» заводу Постельніков, або ж вона була збудована гетьманом Розумовським після придбання для порохового заводу в 1761 році в глухівського козака Івана Василенка млина та двору з хатою та амбаром на «сухом пути под борком от воронижского приезду». По ліву сторону греблі була ще одна хата 1,5х1,5 сажні (4), з сіньми та городом з воринчатою огорожею. Оце і вся забудова ШПЗ 1771 року у три хати, два двори на лівому березі річки. Зрозуміло, приватна забудова не потрапила в опис передачі до великоросійської казни малоросійського заводського майна. Вірогідно, хати шостенських порохнярів стояли десь осторонь заводу в зручному для проживання місці по дорозі на село Локотки.

В описі казенної передачі від 14 липня 1771 року вказана довжина кожної дільниці шостенської греблі, починаючи від «твердой земли» на лівому березі річки Шостки в 29 сажнів довжини до першого мосту – скрині (шлюзу). З лівої сторони скрині був мельничий амбар 3х3 сажні (5), а  ньому «два пола, на каждом по два жернова мучних» [18, арк..4]. 11111.jpg Це був діючий, справний млин «о четырех жорновах», пожалуваний ще 1748 року імператрицею Єлизаветою коропському жителю Божку, а потім повернутий у 1761 році гетьманом Розумовським пороховому заводу. За скринею, довжиною 4 сажні, був другий непрацюючий мельничний амбар 3х3 сажні (6). 2-2.jpg Далі, за 16 сажнів, була друга скриня в 3 сажні довжиною. Біля скрині розмістився пороховий ступник 5х3 сажні (7) з двома підлогами для 24 порохових ступ на кожній (разом 48 ступ, встановлених ще 1739 року). Поряд зі ступником був «чулан для лощения пороха». З західної сторони ступника була порохова сушня 6х3 сажні (8) з сіньми. Між другою і третьою скринями – гребля у 5 сажнів, за нею скриня (3 сажні?) та ще остання частина греблі у 28 сажнів до «твердой земли». Разом довжина греблі зі скринями становила 88 сажнів (29+4+16+3+5+3+28=88х2,13м=185 метрів). Біля греблі була винокурня (9) значкового товариша Івана Чижевського, який наглядав майно тимчасово недіючого заводу. А з другої, правої, сторони греблі, біля річки, була селітряна сушня 3х3 сажні (10). Неподалік неї – сарай та амбар 3х3 сажні (11), у якому літрували (очищали) селітру. Навпроти амбару був холодник 4х3 сажні (12). Ближче до греблі, по її лівій стороні, стояла хата 4х2 сажні (13), у ній – «светлица с кімнатою», піч – «кафель белый простой». Неподалік хати стояв старий амбар 2х2 сажні (14) та погріб. Ближче до берега стояв чулан 1х1 сажні, при чулані сарай, а далі – одна за одною – дві загороді, з сараями в кожній. На березі Шостки була «мыльня» – лазня 3х1 сажні, з сіньми. З приведеного вище опису будівель заводу 1771 року з’ясовуємо, що він був на правому березі Шостки, за першою скринею з пороховим ступником 1739 року на 48 ступ. Взагалі завод мав усі будівлі, передбачені ще 1739 року генерал-майором Іваном Шиповим. За новим планом будівництва 1771 року завод позбавлявся технологічно застарілих порохових ступ і вводив вододіючі та сухопутні фабрики, нову селітряну варницю, будівлі «розымки» та сушки пороху, деякі інші споруди, щоби забезпечити щорічне виробництво 8 тисяч пудів пороху [6, 257]. Для втілення цього «первоначального» плану в життя прибули на казенний завод у 1772 році потрібні на «первый случай» люди [16, 15]. Зрозуміло, на казенному заводі мали працювати казенні порохнярі, селітерники, тобто державні робочі-кріпаки.  Першим прибув до ШПЗ пороховий майстер сержант Бутін, з Петербурзьких казенних порохових заводів, потім переведені люди з Петербурзького та Київського арсеналів, також з 1-го фузелярного полку, загальна кількість яких «вместе с поступившими рекрутами» становило «всего 51 человек» [16, 15]. Усі вони були задіяні на будівництві нового ШПЗ до початку його експлуатації в 1775 році, коли прибули до ШПЗ із Петербурзьких казенних порохових заводів «еще 153 человека», зокрема: майстер порохової справи, майстер селітряної справи, майстер «ситной и решетной», два підмайстри, 90 порохнярів, 24 селітерники, 4 теслі, 4 учні-селітерники, 14 фурлейтів, фурмейстерів та писарів [16, 16]. Проте невдовзі вони почали втікати з заводу, навіть не по-одному, а й «целыми партиями в десять и двадцять человек» [16, 23]. Тікали не тільки прості порохнярі, а й підмайстри від тяжкої надмірної роботи та від поганих умов утримання на заводі. За переказом, цих перших казенних робітників заводу тримали за парканом, як «засуджених на кару злодіїв, повій, п’яниць та різноманітних покидьків суспільства Московії й московських міст – для праці на виробнях пороху» [15, 49]. Отже, за термінологією 1930-х років, Шостка на початку свого другого заснування 1770-х років була «трудоисправительным лагерем», або ще простіше – концентрак» [15, 67]. За свідченнями спійманих втікачів, вони тікали більш за все від жорстокого поводження з ними «начальника Рудометова». Цей перший (1) командир казенного ШПЗ майор А.А. Рудометов (1771-1780) мав великий попередній досвід керування С-Петербурзькими казенними пороховими заводами [16, 13,23]. Взагалі, перше військове керівництво ШПЗ складалося лише з трьох чоловіків – командира заводу та двох обер-офіцерів, один з яких по суті був бухгалтером, «заведовал приходом и расходом заводских сумм», другий – завгоспом, «распоряжался провиантом»  [16, 23]. Технічною частиною заводу займався пороховий майстер. З 1776 року виробництвом пороху на ШПЗ керував вільнонайманий пороховий майстер Чижевський [16, 23]. Можливо, це був той самий козак, значковий товариш Іван Чижевський, який згадується в описі 1771 року як «смотритель» всього майна непрацюючого тоді заводу. У цьому ж описі зазначена нова винокурня Чижевського біля греблі з правого берега Шостки [18, арк.5зв.]. Тож чи «курив» вино Чижевський на своїй винокурні після того, як відновився завод?

Для здійснення перших планів з будівництва заводу були прикуплені в 1771-1773 роках навколишні «грунти, гаї та сінокоси» в локотських козаків Опанасенка, Гуся, Градовського, Копця, також в ображіївських козаків Щербаня, Левченка, Батуринця, Кириченка та у воронізьких козаків Кубаря, Холодовича. Потім у 1775 році продали заводу свої гаї локотські козаки Перегуда, Спас та Божевський, а в 1780 році – Бугаєвський та Пилипенко [18, арк. 241-244]. Майже всі новопридбані заводом землі знаходилися на правому березі Шостки. Межі заводських земель 1778 року, мабуть, були відображені на першому, на превеликий жаль, загубленому нині, «Плане Шостенского артилерийского порохового завода», опис якого опублікував історик О.Лазаревський у журналі «Киевская старина» за 1890 рік [5, 131-147]. План знаходився в «Атласе ХVІІІ столетия», який був складений 1778 року за наказом Малоросійського генерал-губернатора, графа П.А.Румянцева. Потім атлас дістався «князю Н.П.Голицыну, а последним подаренный гимназической (Черниговской) библиотеке» [5, 131]. На підставі опису плану ШПЗ 1778 року, зробленого Лазаревським, дізнаємося, що річка Шостка перетиналася прямою дорогою, «идущей с СВ на СЗ», тобто з північного сходу на захід  (див. приблизний план, складений за описом Лазаревського). 3.jpg У місці перетину було влаштовано два шлюзи та 5 водяних машин (1) для вироблення пороху. Більшість заводських будівель, з позначених на плані, знаходилися на лівому березі Шостки. Першими від річки стояли по правій (західній) стороні дороги: «покои для житья офицеров и производства письменных дел (2), харчевня лавка (3), квартира для житья мастеровых (4)». На лівому березі річки була розташована «сушильня (5), к западу от нее, против офицерских квартир – магазины для серы и материалов (6), далее по реке розымка машиною (7) и сухопутная машина для выделки пороха (8), а к западу, с нею рядом, еще 3; возле них к северу – магазины для серы и материалов и на содержание мастерских материалов (9)». З іншої, лівої (східної), сторони тієї ж «части улицы», ближче до річки, були ще одні «покои для житья офицеров и производства письменних дел (10); далее – конюшенный двор (11) и казармы (12). К юго-западу от офицерских покоев – кузница и мастерские (13), а за ними – лекарский дом и лазарет (14)». Ці другі офіцерські покої, мабуть, відповідають великій хаті «близ плотины на бугре» (терасі) з двох кімнат-залів – з опису 1771 року, збудованій, очевидно, гетьманом Розумовським на початку 1760-х років на «воронижском приезде» до заводу. Воронізький приїзд, як бачимо з опису, Лазаревський називає вже вулицею на лівому березі Шостки. На правому березі річки, по праву (західну) сторону дороги, була розташована «крутильня машиною (15), далее, почти против сухопутних машин для выделки пороха (8), магазин для серы и материалов (16); к востоку от последнего – пороховой магазин (17) и селитрянные амбары (18)». З лівої (східої) сторони дороги, навпроти острова, знаходилися «сараи для поклажи бочек, селитроварница (19), селитряный амбар  и селитрянная сушильня (20)» [5, 138,139]. Виходить,  новий казенний ШПЗ перейшов на лівий берег річки, залишивши на правому лише старе селітряне виробництво – варницю, амбар та сушню. На плані ШПЗ позначено тільки два діючі шлюзи (скрині), бо третій шлюз був відбудований, як написано в книзі «Столетие Шостенскаго  пороховаго завода», після 1777 року [16, 16]. Також на плані не позначено двоповерховий кам’яний будинок канцелярії, який був збудований у 1777 році [16, 17].  Очевидно, цей перший капітальний будинок постав пізніше в 1782 році, як визначено його в експлікації плану поселення Шостка 1897 року – «Дом занимаемый казначейством 1782 года (первый каменный дом съ основания завода)». Казначейство, як відомо, було відкрито при ШПЗ у 1866 році в старому будинку канцелярії. Хоча канцелярія й невелика за розміром, близько 10х20 метрів, але ж її товстезні стіни потребували чимало цегли, яку мали самотужки виробляти безпосередньо на заводі. Тож перший кам’яний будинок Шостки зводили шість років. Потім його не раз перебудовували, добудовували, і на сьогодні добре зберігся тільки напівпідвальний перший поверх колишньої комори для зберігання грошей (вул. Леніна,55). 6-11.jpg

На плані 1778 року чомусь не позначені приватні хати поблизу заводу, так само, як не зазначені вони в акті (описі) казенної передачі 1771 року, хоча вони безумовно були ще до виникнення заводу в 1739 році. Не випадково ж згадуються якісь «поселєнія» біля ратушного млина при його передачі майору Постєльнікову. І де ж мали жити порохнярі, коли знову запрацював завод у 1750-х роках, за гетьмана Розумовського, як стверджує історик Оглоблін [9, 134]. На плані 1778 року не позначено ніяких «квартир для заводских служителей», тобто для простих порохнярів. Проте квартири, як зазначено в книзі «Столетие Шостенскаго  пороховаго завода», були побудовані в 1774 році як додаткові  «постройки к первоначальну плану», і заводські служителі мали сплачувати за найом цих квартир [16, 17]. Отже, завод брав якусь ще й платню за проживання своїх, мабуть, одружених порохнярів у заводських квартирах. Тож бо від самого початку деякі порохнярі, з першої партії прибульців (51 чол.) на відбудову ШПЗ в 1772 році, мали жінок, родину. Також мали родини й деякі порохнярі з другої партії прибульців 1775 року (153 чол.). Таким чином населення ШПЗ слід визначати з урахуванням ще й жінок та дітей порохнярів, а не тільки по кількості робітників заводу. Виходить, щонайменше три сотні людей проживали при заводі в рік складання, описаного Лазаревським, плану ШПЗ. Вони й заклали в 1779 році церкву Різдва Христового майже напроти канцелярії, по лівій стороні вулиці, по сусідству з позначеними на плані 1778 року «покоями для житья офицеров и производства письменних дел» (10). Будівництво церкви завершено в 1785 році. Хоча церква й з’явилася на заводській землі, але збудована вона була «не на казенный счет, а на частные пожертвования, сделанными не только чинами завода, но и посторонними лицами» [16, 24]. 7-1.jpg

Тяжка праця, нестерпні умови утримання та знущання перших командирів заводу майорів Рудометова (1) (1771-1780), Мамаєва (2) (1780-1781) та капітана Міллера (3) (1781-1782) провокували масову втечу «питерских пороховщиков» з ШПЗ [16, 19,29]. Тому присилали все більше нових «пороховшиков», і в 1784 році, «не смотря, однакоже, на частые бегства», нараховувалося вже на заводі до 360 «служащих» [16, 23].  Невдовзі після призначення вже четвертого, з часу відновлення ШПЗ у 1771 році, командира заводу підполковника Василя Федоровича Аманшина (4) (1782-1798) «побеги робочих стали гораздо реже» [16, 29]. Новий командир виявився доброзичливим до службовців, і завод спромігся більш-менш виконувати щорічний план – «наряд» у 8 тисяч пудів пороху [6, 259]. У 1788 році «в помощь казенным робочим наняты вольные люди» (місцеві порохнярі), а потім збільшена чисельність «казенных пороховщиков и селитрщиков – до 500 чел.» [16, 28]. Зрозуміло, загальна чисельність  населення ШПЗ була значно більшою, ніж півтисячі, бо треба враховувати родини одружених служителів – вільнонайманих та казенних порохнярів, які проживали не в казармах, а в своїх приватних хатах, збудованих на заводських землях як вільне поселення – слобідка. Таких приватних хат – «Домов заводских служителей, кои содержатся на их содержании» – значиться в експлікації «Плана Шостенскаго пороховаго завода» 1793 року 76. 1-12.jpg У них проживало щонайменше з три сотні людей (76х4 члени родини) постійного населення ШПЗ. За переказом, їх називали «єкатеринщиками», бо їхні хати з’явилися ще за царювання Катерини ІІ (1762-1796). Темп щорічного приросту хат «єкатеринщиків» можна визначити в 5 новобудов: якщо на плані 1778 приватних хат не було, то за 15 років їх кількість на плані 1793 року вже становила 76. Півсотні цих хат були розташовані, як бачимо з плану 1793 року, на знайомій нам з опису Лазаревським плану ШПЗ 1778 року прямій дорозі, що перетинала річку Шостка. Першим від річки по правій стороні колишнього воронізького приїзду, що став довгою заводською вулицею, позначено під №20 невеликий дерев’яний будинок «Селитерной пробной», тобто тодішньої лабораторії, що визначала якість виробленої на ШПЗ селітри. Далі, за селітряною лабораторією, позначено під №19 довгий дерев’яний будинок «Караульной, ветхой», а за ним – удвічі менший кам’яний будинок під №18 «Каменной конторы с погребами». Так, це вже знайомий нам перший кам’яний будинок Шостки 1782 року. Він був побудований на місці харчової лавки, зазначеної на плані ШПЗ 1778 року як другий будинок від річки по правій стороні дороги. А караульня під №18 розмістилася в першому, зазначеному на плані 1778 року від річки будинку – «покоев для житья офицеров и производства письменных дел (2)», тоді як на місці  третього, з плану 1778 року, будинку від річки – «квартиры для житья мастеровых (4)» – з’явився під №15 на плані 1793 року «Вновь строемый командирский дом о шести покоях». Він був розташований за 30 сажнів від кам’яної контори і позначений жовтим кольором як дерев’яний. Перед будинком командира вимальовано на плані великий церковний майдан, а за будинком, замість двору, теж вимальовано  не менший майдан з невеликою, у центрі, дерев’яною будівлею «Пороховой пробы» під №21. По периметрі цього майдану й далі вглиб за периметром позначені під номером 53 згадані вище «Домы заводских служителей». Загалом їх нараховується 18 (10+1+7). Кутовий  будинок на периметрі та наступний за ним значаться під №22 як «Квартиры для житья ундер офицерам». Від першого кутового офіцерського будинку знову пішли далі по заводській вулиці приватні хати «служителей». Спочатку нараховуємо 9 хат до провулка (нині вул. Совєтська), потім ще 10 хат. Останні дещо більші за перші 9 хат своїм розміром та розміром земельного наділу, удвічі більшого, не в 10, а в 20 сажнів, шириною. Загалом по правій стороні вулиці нараховується 37 приватних  «служительских» хат. По іншій, лівій стороні заводської вулиці, починаючи від річки Шостка, позначено першим будинком «Ветхой командирский дом со службами». Таких «служб» – будинків для прислуги – нараховується дві, які позначені тим же самим 15 номером, як і будинок командира, але вони значно менші за розміром. Будинок командира відповідає описаним Лазаревським «покоям для житья офицеров и производства письменних дел (10)» 1778 року, які розміщувалися у великій хаті «близ плотины на бугре» з двох кімнат-залів – з опису 1771 року. Хата «на бугре» (терасі) з’явилася, мабуть, ще в 1739 році, тому й стала «ветхой» в 1793 році, тому й будувався новий командирський будинок по іншій, правій, стороні вулиці за кам’яною конторою та навпроти Церковного майдану (нині на місці «нового» 1793 року командирського будинку стоїть ще новіший, з 1824 року неодноразово перебудований, генеральський будинок, сьогоднішній завком, Леніна,53).7.jpg Церква позначена на плані червоним прямокутником під №17, з відповідним поясненням в експлікації: «Церковь каменная, построена от доброхотных жителей, и содержится тож». Ліворуч від церкви за 30 сажнів, у глиб майдану, позначено під №16 «Священический дом, построен им, и содержится на ево содержании». Навпроти будинку священика, на протилежній стороні Церковного майдану, позначені під №23 дві казарми та конюшня на розі казармено-кінного двору (нині на місці конюшні – кутовий будинок по вулиці Карла Лібкнехта,49). Ще дві казарми позначені далі від Церковного майдану по лівій стороні заводської вулиці, яка стала незрівнянно ширшою, ніж була від заводу до церкви. Отже, уже в 1780-х роках вулиця відступила червоною лінією забудови на 15 сажнів від дороги, на відміну від забудови правої сторони вулиці, яка, мабуть, забудовувалася першою і понад самою дорогою. За казармами значиться під №29 невелика складська будівля «Магазина для содержания конской амуниции». Далі за ним під №27 позначено довгий будинок «Весьма ветхой связи для офицеров». Одразу за «ветхою» офіцерською хатою була розташована лавка під №28 «Связь сливочная для продажи сьестных припасов». Далі по заводській вулиці  пішли під №53 «служительские» хати в кількості 13, з яких перші 8 хат мали невеликі земельні наділи в 10 сажнів шириною, а останні 5 були дещо більші як за розміром будинку, так і за розміром земельного наділу в 20 сажнів. Ніякого провулка між рядами більших та менших будинків на плані не позначено. Забудова заводської вулиці, як бачимо з плану, закінчувалася в 1793 році за 40 сажнів до Новгородського шляху, тодішній межі заводських земель. Отже, останній будинок  вулиці був на місці нинішнього заводського профілакторію (вул.Леніна,25). Загалом на цій головній заводській вулиці нараховувалося 50 приватних («служительских») будинків, три будинки для офіцерів та ще два командирські будинки (старий та новий, що будувався). На сьогодні зберігся лише один будинок під №35, що відповідає другому будинку на плані 1793 року по правій стороні вулиці, від провулка (нині вул. Совєтська) в бік перехрестя з Новгородським шляхом (нині вул. Карла Маркса). 8.jpg Цікаво, яку назву мала ця головна заводська вулиця заводського поселення. Вважаємо, вона звалася Садовою, бо мала  з лівої сторони дороги сад, позначений на плані деревами посеред вулиці. Чи були на цій вулиці перші приватні будинки порохнярів 1739 року? Ні, бо вони будувалися не за цим планом з однаковими за розмірами земельними наділами. Перші будинки порохнярів мали бути по дорозі на село Локотки.

На плані 1793 року міститься підпис тодішнього командира заводу «артилерии подполковника Василия Аманшина». Підпис підтверджує дані експлікації та означені на плані границі заводських земель, які встановилися після останніх придбань заводом козацьких земель у 1780 році й залишалися незмінними до нових придбань у 1818 році. Площа заводської землі на нашому лівому березі річки Шостки становила на плані 1793 року приблизно 100 десятин, третина якої була зайнята заводськими будівлями, казармами, майстернями та лазаретом, друга третина була зайнята приватними будинками, а остання третина землі стояла в гаях – Колодчиному та Лисачевському. Невдовзі Колодчин гай, по правій (західній) стороні Садової вулиці, пішов під городи, а залишки гаю Лисачевського, по лівій (східній) стороні вулиці, потрапили під приватну забудову. На цій залишковій площі в 12-14 десятин Лисачевського гаю можна було розмістити ще з сотню служительських хат. Перші хати мали з’явитися там в другій половині 1790-х років, за умови збереження темпу 1780-х років з побудови 5-х хат щороку. Нова третя вулиця поселення пішла паралельно Садовій вулиці. Вона була прокладена в колишньому гаю Лисачевського від казармених конюшень до Новгородського шляху. Сама назва цієї вулиці Фурштатська (нині вул. Карла Лібкнехта) свідчить, що вела вона до фурштату (кінного двору). Тоді ж, наприкінці 1790-х років, просунулася забудовою до Новгородського шляху й Садова вулиця. Вулиця продовжувала забудовуватися й після того, як змінився командир заводу Аманшин, який очолював завод 16 років, дослужившись до генерал-майора. Новим командиром заводу був призначений у 1798 році генерал-майор Вилим Христианович Кнобель (5) (1798-1806), з ним  і ввійшла Садова вулиця в нове ХІХ століття.

У 1804 році на ШПЗ перебував з 4 по 9 червня «Инспектор всей Артилерии» граф Олексій Андрійович Аракчеєв (1769-1834). У цей час на заводі працювало 520 людей [16, 33]. Отже, чисельність робітників, за тодішньою термінологією – служителів, не змінилася з часу останнього прибуття до ШПЗ в 1788 році «казенных пороховщиков и селитрщиков» [16, 28]. Також не змінилися тяжкі та небезпечні умови їхньої праці та низька зарплатня за неї. 1807 У цьому пересвідчився й всесильний граф Аракчеєв і попросив у сина Катерини ІІ імператора Павла І надбавку шостенським порохнярам в один рубль до річної зарплатні, по суті попросив 13 зарплату до річної у 12 рублів (1 руб. у місяць, 3,5-4 коп. у день). Надбавка мала враховувати ще й відлюдність ШПЗ: «место занимаемое заводом чрезвычайно дурно и нездорово, окружено будучи со всех сторон болотами»» [16, 33]. В дійсності завод був посеред боліт таким собі «острівцем московської кропиви» на Сіверщині, як його визначив воронежець Г.Сірик, бо навіть ще в 1920-х роках «навколишні селяни називали Шостку не інакше, як «московською крапивкою» [15,  50]. Називали не стільки з причини  оточуючих ШПЗ заростей болотної кропиви, а з народної пам’яті про «жагучість» перших, розміщених за парканом і бережених військом робітників заводу. Потім, кажуть, солдати зустрічалися з шостенськими дівчатами в заростях кропиви, тож їхні діти вже звалися кропив’янками. Ще й досі корінних шостенців називають «кондова кропива». До речі, за царя та деякий час після революції заводські поселенці називали себе «шостенцями», а не «шосткинцями», як нині [12, 1]. Стосовно шостенських боліт у ХVІІІ столітті, то одне з них було на сході від поселення і тягнулося ярком у Чернецькому гаю (по ліву сторону вул. Короленка), поширюючись, далі за Новгородським шляхом (вул. Карла Маркса), у друге велике болото  (від пров. Короленка до вокзалу). Третє болото знаходилося на заході в заплаві Шостки, за джерельною криницею (вул. Матросова). Як свідчить пізніший опис ШПЗ від 18 червня 1834 року, «земля, на которой устроен завод, частью низменная и болотистая, а частью не много возвышенная и сухая» [18,арк.284]. Згодом сухої землі в поселенні побільшало, але всякої мошкари, комарів не поменшало. За спогадами старожилів, ще півстоліття тому хмари кусючої червневої мошкари зависали над кожним перехожим, який мав відганяти її березовою гілкою. Виходить, Олексій Андрійович Аракчеєв невдало потрапив до ШПЗ, якраз на початку літа, тому й зробив такий сумний висновок про Шостку. Взагалі, за те, що пітерський граф мужньо витримав аж п’ять діб облоги справжніх хазяїв кропив’яних боліт, мав би теж отримати премію до свого жалування, бо в Петербурзі, збудованому на фінських болотах, умови життя були значно кращі за тутешні.

Чуйний до шостенців  Аракчеєв проявив ще одну свою  ініціативу. За його приписом від 7 липня 1804 року запроваджено перший навчальний заклад Шостки – школа кантоністів [16, 49]. У ній сини постійних мешканців заводського поселення мали навчатися «чтению, письму и арифметике». Третьою доброю справою Аракчеєва в 1804 році стало «улучшение состояния церкви, с отнесением ее на счет пороховой артилерийской суммы» [16, 48]. Церква стала повністю заводською. Мабуть, уже наступного року з’явився на Церковному майдані, далі за старим будинком священика, новий будинок священика, про що свідчить відповідна металева табличка «1805 г.» на так званому «поповскому доме» (Леніна,44). На сьогодні він є найстарішим дерев’яним будинком Шостки з усіх, що хоч якось збереглися з того початкового загалу заводського та приватного житла. У «Сведениях о разных домах» за 1806 рік зазначено, що завод ще не мав будинку для «пономаря» церкви Різдва Христового, лише  – «для священика та дьячка» [1,арк.105]. З тих же «Сведений» 1806 року маємо дані про річні доходи в рублях сріблом «священно и церковнослужителів» шостенської церкви – «доход получает в год священник 165 р.с., дьячок 76 р.с., пономарь 30 р. серебром». Таким чином заробітна платня попа перевищувала платню простого порохняра в 15 разів [1, арк. 105].

На початку війни з французами Аракчеєв спрямував у 1807 році до заводу 398 рекрутів, а щоби не відволікати їх від роботи караульною службою, додатково спрямував одну гарнізонну роту чисельністю у 289 чол. У наступному 1808 році прибуло ще «134 ратника Рязанской милиции» [16, 48]. Отже, до «520 людей» 1808 року добавилося за чотири роки ще 821 особа, разом це вже становило 1,3 тисячі служителів. З урахуванням півтисячі постійних мешканців загальна чисельність людей на ШПЗ мала становити у 1808 році 1,8 тисячі душ. Кількість постійних мешканців у півтисячі визначена за умови  незмінного з 1780-х років темпу її приросту: 15-20 душ на рік, або ж 5 нових хат на рік. Якщо, у 1793 році було 76 служительських хат, в яких проживало щонайменше три сотні людей, то  за 15 минулих років кількість хат мала зрости до 1808 року вдвічі до 150 хат, в яких мало проживати щонайменше півтисячі душ. Хати будувалися на двох нових вулицях Фурштатській та Моховій, які поділили між собою останні залишки землі в колишньому гаю Лисачевського між двома приїздами воронізьким (вулиця Садова) та локотським (вулиця Лазаретна).

За минулі чотири роки після відвідин Аракчеєвим Шостки у 1804 році завод було докорінно перебудовано, внаслідок – зросло виробництво пороху з 12,5 тис. пудів у 1804 році до 26,8 тис. пудів у 1808 році [6, 286]. Це сталося завдяки зусиллям нового командира заводу генерал-майора Семена Олексійовича  Глухова (6) (1806-1817). За наказом командира в 1809 році перебудували старі дерев’яні казарми, а при церкві спорудили дзвіницю [16, 48]. У 1810 році було дозволено збудувати на ШПЗ лавку [16, 49]. Це вже мав був  третій торговий заклад в історії Шостки, бо першим таким закладом була харчова лавка, розташована за описом плану 1778 року на правому березі Шостки [5, 138]. Другий торговий заклад позначений на плані 1793 року як «Связь сливочная для продажи сьестных припасов» був розташований вже на лівому березі Шостки біля казарм на Садовій вулиці. Наприкінці 1810-х років «в городке и в слободе» викопано декілька колодязів [16, 56]. Зрозуміло, городок був пороховим виробництвом, а слобідка – поселенням вільнонайманих та казенних служителів на чотирьох тодішніх вулицях Садовій, Лазаретній, Фурштатській та Моховій.

У 1811 році знову збільшився штат ШПЗ, зросла кількість шостенських служителів за рахунок прибуття ще однієї гарнізонної роти [16, 48]. Обидві роти знаходилися в підпорядкуванні командира заводу. Чисельність другої роти, мабуть, була ж такою як і першої (289 чол.). Тоді загальна чисельність людей на ШПЗ мала становити півтори тисячі людей (1341+289). Цей новий, встановлений Аракчеєвим у 1811 році штат ШПЗ, залишався незмінним до 1850-х років. У 1812 році шостенські солдати-порохнярі, за наказом свого головнокомандуючого Кутузова М.І., виробили рекордну кількість пороху – 25 тисяч пудів, тобто доклали чимало зусиль до перемоги над французами. Перемога забезпечила ШПЗ перспективу свого існування. Після війни з французами (1812-1815) остаточно вичерпався резерв заводської землі на лівому березі Шостки щільною забудовою служительськими хатами трьох вулиць Фурштатської, Мохової та Лазаретної (Госпітальної). Завод змушений був у 1818 році, за нового командира заводу генерал-майора Миколи Івановича Третьякова (7) (1817-1826), прикупити, уперше після 1780 року, «смежной» землі в «дворянки Лавренковой» в кількості 99 десятин (100 га – 1х1 км) «для возведения на ней служительских домов»  [16, 57]. Таким чином площа заводських земель на лівому березі Шостки збільшилася удвічі, до 200 десятин, дві третини з яких призначалися під забудову приватними хатами. Прикуплений заводом Лавренковий гай по правій (південній) стороні Новгородського шляху (нині вул. Карла Маркса) поступово за три наступні десятиліття було вирубано й забудовано. Наприкінці 1810-х років кількість дворів на ШПЗ вже становила дві сотні, як-то зазначено під написом «Шостенской пороховой» на карті Чернігівської губернії 1820 року. 8-2.jpg На карті позначена крупецька дорога (1), яка ще з плану 1793 року значиться головною заводською дорогою. Цікаво, що вперше позначена дорога (2) через завод на село Івот, відсутня на плані ШПЗ 1793 року. Також на карті 1820 року позначена  дорога (3) від заводу до села Ображіївки, понад  правим берегом річки Шостки через хутір «Лазоровка», де був млин та став.

З 1819 по 1841 роки Головне управління артилерійського відомства очолював Великий князь Михайло Павлович, генерал-фельдцехмейстер, брат царя Миколи І. «Многознаменательная» діяльність Михайла Павловича на цій посаді поклала початок розквіту ШПЗ. 3а «повелением» генерал-фельдцехмейстера від 18 листопада 1820 року ШПЗ придбав у «неивестного владельца» будинок, який був «перестроеный на казенный счет» для розташування в ньому школи кантоністів [16, 57]. У новій школі викладався «закон Божий, география, продолжения арифметики и пороходелия (порохового, селитряного и серного производств)» [16, 49]. Учителем школи призначено викладача з Київського військово-сирітського відділу. Він запровадив у школі метод «ланкастерського» навчання, тобто за дорученням учителя кращі учні навчали інших. Школа стала справжнім фаховим військовим (заводським) навчальним закладом з підготовки кваліфікованих робітників – нижчих військових чинів (майстрових). У 1830 році визначено 12-річний вік прийняття дітей до школи та кількість вихованців – 25. Випускники заводської школи, починаючи з 1835 року, мали навчатися далі в «Главной школе мастеров и подмастерьев порохового, селитрянного и серного дела», яка була при Охтенському пороховому заводі. У разі якщо шостенські діти не потрапили в заводську школу до 15-річного віку, то їх направляли до Москви навчатися різним майстерностям протягом 4 років, потім вони поверталися на службу до ШПЗ [16, 49]. Кількість дітей зростала з кожним роком. Так, за військово-статистичними даними, у 1846 році в заводській школі військових кантоністів навчалося вже 200 дітей, незважаючи на те, що вона була розрахована «по положению» на утримання  лише «25 человек» [8, 111,179]. У 1860 році в школі навчалося до 100 хлопчаків від усіх мешканців ШПЗ за їх бажанням, а навчання вели офіцер та майстри  порохової справи, які закінчили курс в піротехнічній школі [2, 364]. Отже, військова школа була єдиним навчальним закладом на ШПЗ і знаходилася вона в тому ж самому приміщені, придбаним за наказом Великого князя Михайла. Відомо, що школу кантоністів зліквідували в 1864 році за відсутності казенних коштів на її утримання [83, 117]. Таким чином школа проіснувала рівно 60 років. Вона значиться вже бувшою на плані шостенського поселення 1897 року, в його «Описи зданиям артилерийского ведомства», під №117 –  «Бывшая ситная и школа». PENTAX Image Мабуть, сита з повсті (войлоку) та волосся для просіювання пороху вже теж на заводі у 1897 році не виготовляли, а кантоністів вже давно не вчили. На плані школа (1) розташована при дорозі від госпіталю (2) до цегляного заводу (3), тобто за півкілометра від сучасних руїн колишнього госпіталю (лікарні №1) по подовженій вулиці 9-го Січня (дореволюційному Госпітальному провулку). Нині, як бачимо зі супутникової карти в Інтернеті, на місці школи буяють хащі над терасами заводського ставу.

У 1820 році на ШПЗ запрацювала цегельня [16, 56]. Розташовувалася вона на пагорбі з покладами глини (за сто метрів на північ від нинішньої першої поліклініки по вулиці 9-го Січня). У 1824 році  було збудовано «вновь дом для жительства Командира и две служительские казармы» [16, 57]. Отже, старий командирський будинок, зведений 1793 року з його шістьма покоями, виявився вже для генерал-майора Третьякова замалим. Новий просторий командирський двоповерховий будинок постав на місці старого,  «командирского дома». Підвал та перший поверх були кам’яні, а другий поверх – дерев’яний, мабуть, з причини економії витрат, тобто урізання Великим князем Михайлом Павловичем більше ніж удвічі загального кошторису з заводського будівництва запропонованого Третьяковим [16, 52]. Потім будинок неодноразово перебудовувався, був навіть триповерховим до 1914 року (нині двоповерховий командирський будинок займає заводський профком, вул. Леніна,53 – другий кам’яний будинок Шостки). Стосовно двох «служительских» дерев’яних казарм збудованих у 1824 році, то вони з’явилися на Садовій вулиці одразу за двома старими казармами на місці позначених на плані ШПЗ 1793 року «Магазина для содержания конской амуниции», «Весьма ветхой связи для офицеров», «Связи сливочной для продажи сьестных припасов» та кількох  «служительских» хат.

У 1825 році командир ШПЗ генерал-майор Микола Іванович Третьяков звернувся до Обер-священика Армії та Флоту з проханням підпорядкувати військовому відомству заводську церкву, що знаходиться в віданні Чернігівської єпархії. У своєму зверненні Третьяков пояснив, що завод приналежить військовому відомству, і всі без виключення заводські чини є військовими, тому церква зі священно-церковнослужителями повинна приналежати військовому відомству. До звернення Третьяков приклав список мешканців ШПЗ від генерала до дитини, загалом 2490 осіб [33, 136]. Прохання командира Третьякова було задоволено «Священным Правительствующим Синодом» 28 лютого 1827 року [33, 153].

У 1827 році, за нового командира ШПЗ генерал-майора Данила Петровича Засядька (8)(1826-1827), з’явився в поселенні «провиантный» магазин [16, 62]. Зрозуміло, він мав бути біля казарм на Садовій вулиці на місці старої хати призначеної «для продажи сьестных припасов». За наступного командира заводу генерал-майора Костянтина Олександровича Бендерського  (9)(1827-1831) ніяких магазинів на Садовій вулиці за чотири роки не збудували, а ось на території заводу з’явилося в 1828 році нове порохове виробництво – тимчасовий «городок» [16, 84]. Новопризначений командир заводу генерал-майор Іван Григорович Зеніч (10) (1831-1832) теж нічого не встиг збудувати на Садовій вулиці, бо помер через кілька місяців тяжкої праці на ШПЗ.

Посилання  

  1. Державний архів Чернігівської області, Ф.679, оп.2, спр.321.
  2. Домонтович М. Материалы для географи и статистики России, собранные офицерами      Генерального штаба. Черниговская губерния. – СПб.,1865.
  3. Кулаковський П. Чернігово-Сіверщина у складі Речі Посполитої (1618-1648): Наукове видання. – К.: Темпора, 2006.
  4. Лазаревский А. Описание Старой Малороссии. –  К.,1893. – Т.ІІ (полк Нежинский).
  5. Лазаревський А. План Шостенскому артиллерийскому пороховому заводу // Киевская старина. – 1890. – №4.
  6. Лукьянов П.М. История химических промыслов и химической промышлености России до конца ХІХ века. – М, 1961. – Т.5.
  7. Мицик Ю. З документів українських гетьманів // Сіверянський літопис. – 1999. – №3.
  8. Міцкевич. Военно-статистическое обозрение Российской империи. Т. ХІІ. Ч.2. Черниговская губерния. – СПб, 1851.
  9. Огоблин О.П. Очерк истории украинской фабрики: мануфактура в Гетьманщине / О.П.Оглоблин. – [Б.м.]: Гос. Узд-во Украины, 1925.
  10. Олефиренко В. …И завод был посторен // Советское Полесье, Шостка, – 1990. – 19 сентября.
  11. Полное собрание законов, т.ХІ, №8629.
  12. Приходько А.И. Вопоминания // Рукопись, Шостка. – 1990.
  13. Сборник императорского русского исторического общества. – Юрьев, 1909. – т.130.
  14. Сборник императорского русского исторического общества. – 1912. – т.138.
  15. Сірик Г. Вороніж та його околиці. – Торонто,1989. – 140с.
  16. Столетие Шостенского порохового завода. (1771-1871).  – Санкт-Петербург: тип. Майкова, 1871..
  17. Універсали Івана Мазепи. 1687 – 1709 / Упорядник І.Бутич. – Київ – Львів, — 2002. – 757с.
  18. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. – Ф.580. – Оп.1. – Спр. 2082.
  19. Сбитнєв И. Новгород-Северский // Отечественные записки. – 1828.- Ч.34.
  20. Опис Новгород-Сіверського намісництва 1779-1781 р.р. – К., 1931.
  21. Незабудка Г., Секера С. На шостій річці ?.. Чи на шостій милі?… // Сіверський край, Новгород-Сіверський. – 2007. – 13 січня.
  22. Стогнут Б. В глубь векав // Советское Полесье, Шостка. – 1989. – 15 июля.
  23. Шостка. Историко-краеведческий очерк. – Харьков, 1970.
  24. Книга о Шостке // Советское Полесье, Шостка. – 1970. – 7 августа.
  25. Слюсарский А.Г. Соціально-экономическое развитие Слобожанщины. – Харьков, 1964.
  26. Полное собрание законов. –Т.4, 1830.
  27. Полное собрание законов. –Т.5, 1830.
  28. Історія міст і сіл УРСР. Сумська область. – К., 1973.
  29. История городов и сел УССР. Сумская область. УРЕ. – К., 1980.
  30. Шостка //  Рукопись. – 1970.
  31. Завод и его люди (страницы истории).  Шосткинское проиводственное обьединение «Десна». – Шостка, 1991.
  32. Плодистая А.И. Шостка. Страницы истории. – Шостка, 2007.
  33. Полное Собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания Российской империи. Том 1. – Петроград, 1915.

Один коментар до “Шостка. Історія вулиць.1669-1832”

1 коментар

  1. В Средние Века и Новое Время (когда активно использовали порох) для получения нитрата калия служили селитря́ницы — кучи из смеси навоза (и других перегнивающих компонентов) с известняком, строительным мусором и прочим известняковым материалом с прослойками из соломы или хвороста, накрытые дерном для удерживания образующихся газов. При гниении навоза образовывался аммиак, который накапливаясь в прослойках из соломы, подвергался нитрификации и превращался вначале в азотистую, а затем в азотную кислоту. Последняя, взаимодействуя с известняком, давала Ca(NO3)2, который выщелачивался водой. Добавка древесной золы (состоящей в основном из поташа) приводила к осаждению CaCO3 и получению раствора нитрата калия; нередко золу добавляли сразу в кучу вместо известняка, тогда калиевая селитра получалась сразу.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *